.

Англіканство. Історія англіканської церкви (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
235 2688
Скачать документ

Реферат на тему:

Англіканство. Історія англіканської церкви

Церковні перетворення в Англії і на початку й пізніше мали важливі
особливості. Відокремленість острівного життя позначилася сильно і тут,
як і на політичному розвитку країни. Реформація в Англії, як і скрізь,
прагнула до скинення гніту середньовічного католицизму. Цей гніт
виявлявся не тільки в релігійному житті, але й в інших сферах. Тиск
церкви випробувало і державне життя взагалі, і господарське і культурне
зокрема. Англійська корона почала сваритися з папством дуже рано. Досить
пригадати зіткнення Генріха I з Ансельмом, Генріха II з Фомою Бекетом,
Іоанна Безземельного з Інокентієм III, щоб зрозуміти всю гостроту
відносин між вождями католицизму і володарями Англії вже в 12 ст.
Зусилля королівської влади спочатку не мали успіху, у цій боротьбі вона
в 12 ст. була майже самотня. Процес злиття переможених англосаксів і
переможців норманів ще не закінчився, і це позбавляло корону підтримки
нації. Але вже 13 ст. дає інші результати. Замість англосаксонців і
норманів виступає на сцену єдина англійська нація. Уже при Генріхові III
(1216-72) ця нація встигає кинути трохи грізних застережень на адресу
Рима. В перших рядах протестуючих у цей час йде духовенство. Барони і
громади намагаються охоронити країну від іноземної експлуатації. При
Едуарді I (1272-1307) ці зусилля стають дуже енергійними. Країна тепер
уперше зважується не платити ганебної данини в 1000 марок і заявляє, що
папські утиски ні в якому разі не треба терпіти. Найбільшої сили
протидія досягає в піввікове правління Едуарда III (1327-77), у період
Столітньої війни. Папи живуть в Авиньоні, у сфері впливу смертельного
ворога Англії, і турбуються про його інтереси. Вони висмоктують із
країни масу грошей, розпоряджаються англійськими церковними посадами і
кличуть до свого суду англійців. Країна одностайно виражає своє обурення
в масі статутів. Могутню підтримку королю дає тепер парламент. З 15 ст.
енергія слабшає; роздратування стає слабкіше.

Що стосується духовенства, то іноді воно як і раніше піднімало голос
проти римських владик; але це були порівняно рідкі спалахи, в основі
яких лежали надмірні побори пап, що вимагали іноді половину доходів
своїх підлеглих. Загалом, для духовенства залежність від далекого і
необразливого Риму була кращою, ніж опіка світської влади і мирян. Але
чим ближче духовенство стояло до Риму, тим далі воно віддалялось від
своєї пастви. Ворожість пастви насичувалось видовищем соромного життя
пастирів. Багатство і привілеї плодили розбещеність. Особливо упадали в
око ченці. На соборі 1437 р. у Лондоні столичному духівництву
пред’являлися звинувачення в тому, що воно розважається соколиним і
псовим полюванням, тиняється по тавернах. Напередодні Реформації дворяни
одного графства скаржилися, що духовенство відбиває в них дружин і
дочок. За гроші священики одержували право відкрито мати наложниць. У
монастирях справа була ще гіршою. Деякі з них були подобою публічних
будинків. Настрій у 16 ст. був таким, що прихильники перетворень могли
робити з духовенством усе, що їм здавалося необхідним, без усякої
перешкоди з боку суспільства.

Для Реформації, однак, усього цього було мало. Недостатньо було
обурюватися поводженням ієрархії і чернецтва, повставати проти невартого
користування церковними багатствами. Потрібно було відшукати нові начала
і протиставити формам церковного життя, що відживали, інші, з тих начал
виведені. Потрібно було, одним словом, нове богослів’я. З цього боку
справа в Англії йшла слабо. Власне не можна вказати майже нічого, крім
справи Уікліфа (1324-84) і лоллардів, аж до 16 ст. Він відхиляє
домагання папства вже тому, що не вважає Петра князем апостолів. Папа це
людина гріха (2 Фес. 2:3); преклоніння перед ним є огидне
ідолопоклонство. Чернецтво ця образа християнства; воно як би хоче
показати, що вчення Христа недостатнє і недосконале. Уікліф порушує
питання про реформу церкви у всіх сферах. Він послідовно домовляється до
визнання, що Св. Писання є єдине джерело релігійного знання. Звідси його
головна робота – переклад Біблії на англійську мову. Для проведення
своїх ідей у життя він створив орден осіб, названих ним «бідними
священниками», і послав їх кликати людей до добрих справ. Ці
проповідники були підлеглі тільки велінням власної ретельності і
переконання. Вони не мали визначеного місцеперебування.

Визвольні церковні ідеї знову захопили в Англію тільки в 16 ст., в епоху
Лютера, з континенту. Але вони не встигли зробити тут пожежі. Народні
маси потрібно було багато до чого привчати і від багато чого відучувати.
Це позначилося на наступній історії А. ц. Вона повна поворотами і
змінами, припливами і відливами. Надзвичайно характерна вже позиція
першого короля-реформатора Генріха VIII (1509-47). При енергійній
підтримці нації Генріх скидає владу папи, але в той же час утримує стару
віросповідну позицію, залишається до кінця добрим католиком і навіть
полемізує з Лютером. З 1527 починається справа про розвід Генріха з
Катариною і про одруження з Ганною Болейн. Папа в цій справі повинен був
рахуватися з погрозами Карла V, родича Катарини. Непіддатливість папи
дратує короля. Охолодження між короною і Римом розв’язує руки
супротивникам папи в країні. Король і нація йдуть до розриву дружно й
одночасно. Учасники цих подій не підозрювали найближчих результатів, що
дала Реформація. Вони намагалися звільнитися тільки від особисто важких
для них проявів папської влади. Але для знищення цих проявів вони
неминуче повинні були розхитувати самі принципи, на яких спочивала
папська влада, і створювати форми життя, що не тільки заміщали скинуте
земне ярмо папства, але й витісняли і його духовний авторитет.

Перші спроби були спрямовані до припинення зловживань в області суду і
проти поборів. У 1530 було заборонено здобувати в Римі хартії, що
заподіювали збиток юрисдикції і королівських прерогатив в Англії. Статут
наступного року відкидав значення інтердиктів. Парламент 1532-33
висловлює те ж у рішучій формі. Але, упокорюючи папу, не можна було не
торкати і духовенство. У травні 1532 король одержує в руки акт,
спрямований на підпорядкування духівництва. Духовентво зобов’язується не
збиратися в конвокацію без волі короля і, зібравши, не постановляти
нічого неугодного короні. Усі постанови колишніх конвокаций підлягали
перегляду й образливі для короля скасуванню. 23 березня 1534 папа
відлучив Генріха від церкви; 30 березня король затвердив статут, що
знищував вплив папи на призначення архієпископів і єпископів. 3
листопада того ж року парламент проголосив супрематію короля як «єдиного
верховного земного глави англійської церкви». У 1535 Томас Кромвель
призначається генеральним вікарієм у церковних справах. Одночасно йшла
боротьба і з податковим утиском Рима. У 1534 Оксфордский університет
вирішив, що Св. Писання не дає римському єпископу ніякої вищої влади над
Англією. За богослужінням починає підноситися молитва про звільнення від
тиранії Римського єпископа і мерзенного бешкетування. Апеляції в Рим
скасовувалися. Заміщення вищих церковних посад переходить до короля.

Нарешті, прийнялися за монастирі. У 1535 почалася ревізія-візитація
церковних установ. Ревізорам була вручена інструкція, що містила 86
питань, і дане було секретне доручення схиляти малі монастирі
добровільно передавати королю свої володіння. Близько 400 монастирів
було знищено. Близько 10 тис. ченців залишили їхні стіни. Потім дійшла
черга до монастирів великих. У 1538 і 1539 вони здалися добровільно,
розуміючи безцільність опору.

Але наскільки король і країна при Генріхові VIII енергійно боролись з
папскою владою, настільки нерішучими виявилися вони в питаннях догми й
обряду. Спроби німецьких протестантів залучити Генріха на свою сторону
виявилися даремними. У 1538 він перед протестантськими вченими захищає
безшлюбність духівництва, причащання під одним видом і т.п. Однак важко
було уберегти країну від веросповідних суперечок у часи загального
неспокою. Захоплення з континенту перекинулося й в Англію. Результатом
зіткнення нових ідей з релігійною відсталістю народу стала тут перша
веросповідна формула, що знайшла вираження в т.зв. десятьох членах віри
1536 року. Це суміш поглядів католицтва і протестантизму. Укладачі
намагаються витримати середній шлях. Вони визнають джерелом
християнського віровчення Біблію, але поряд з нею допускають авторитет
трьох символів і перших чотирьох Вселенських соборів. Вони згадують
тільки про три таїнства, усувають зловживання в іконошануванні, але не
відкидають поклоніння іконам, визнають піст, молитву за покійних,
шанування святих, говорять, що хліб і вино є істинне тіло і кров
Христові.

Протягом 1537 – 1543 з’являються віросповідні книги («наставляння
християнина», прозване «єпископською книгою»; «кривавий статут»;
«учення, необхідне для кожного християнина», що одержало назву
«королівської книги»), які схиляються то на бік католицизму, то на бік
протестантизму.

Син Генріха Едуард VI (1547-53) енергійно рушив уперед перетворення
догматики і богослужіння. У 1549 була випущена «Книга суспільного
богослужіння». Ця «Книга», переглянута в 1552, 1559, 1662 і 1872, і
тепер є в А. ц. служебником, у який введена і догматика. Систематичним
викладом поглядів реформованої церкви стали в 1552 році 42 члени
articuli. От зміст деяких з них. Учення Св. Писання досить для спасіння.
Три символи Нікейський, Афанасія і Апостольський повинні бути визнані,
тому що можуть бути у всьому їхньому змісті доведені зі Св. Писання.
Учення про надлишкові справи нечестиве. Вселенські собори можуть
помилятись і помилялись. З таїнств згадуються тільки найважливіші:
хрещення і вечеря Господня. Єпископи, пресвітери і диакони не
зобов’язані бути безшлюбними. В основі цих членів лежить Аугсбургское
сповідання.

42 члени були затверджені парламентом у 1571 у виді 39 членів. Утворився
своєрідний сплав католицизму, лютеранства і кальвінізму.

Уже з кінця 17 ст. в англіканстві виокремились церкви: висока, низька і
широка. Високоцерковники це протестантська церковна аристократія, що
підкреслює типові особливості англіканства: державний характер церкви,
супрематію корони, і зв’язок із середньовічною і древньою церквою в
богослужінні й організації. Це англіканство у власному, споконвічному
змісті слова. Низкоцерковники входили в пануючу церкву, визнавали її
установи, але не надавали їм такого значення, що виключало б інші
відгалуження протестантизму. З другої чверті 19 ст. низкоцерковники
помітно розчинилися в партії широкоцерковників, початок яких одночасний
з появою високо і низкоцерковників. Її родоначальником може бути
названий єпископ Бернет (кінець 17 ст.). Його точка зору відрізняється
широтою.

За своїм устроєм А. ц. є єпископальною. На чолі її стоять два
архієпископи Кентерберійський, примас Англії, і Йоркський, і 32
єпископа. Формально вони обираються духовенством, але в дійсності
призначення їх на кафедри знаходиться в руках корони, тобто
міністерства. Примас Кентерберійський перший лорд королівства. У верхню
палату входять також архієпископ Йоркський і 24 єпископа. Право
патронату належить багатьом єпископам, корпораціям, окремим мирянам.
Духовенство звичайно вербується з осіб з університетською освітою, що
закінчили крім цього богословський коледж.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020