Реферат

на тему:

Вербальне спілкування

План

Поняття та основні ознаки вербального спілкування.

Особливості сприймання і розуміння людини людиною під час вербального
спілкування

3. Використана література

Поняття та основні ознаки вербального спілкування

Якщо ми звернемось до питання про походження спілкування, то його
соціальна природа і соціальні функції, зв’язок з іншими видами
діяльності та з еволюцією людини виступають особливо ясно. Розвиток
спілкування був невід’ємний від розвитку первісної людини та йшов поряд
з її трудовою діяльністю. Ускладнення «стосунків з природою», розвиток
форм праці, її спеціалізація вели до розвитку суспільних відносин, до
ускладнення форм взаємодії у процесі праці, а це вимагало все більшого
вдосконалення спілкування, що забезпечує таку взаємодію. Разом з тим,
чим складнішою та досконалішою ставали колективна праця і взаємодія
людей у трудовій діяльності, тим більші вимоги ставилися до кожного
учасника діяльності, і, відповідно, ускладнювалось його психічне життя,
розвивалася його свідомість.

Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку
контактів між людьми, що породжується потребами у спільній діяльності і
включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини,
вироблення єдиної стратегії взаємодії, взаємодія суб’єктів, спрямована
на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях
партнера.

У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вербальна
комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст,
що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав:
«Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків
або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим
спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених
розмірах… Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій
людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного
класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином,
вищі, властиві людині форми психологічного спілкування можливі лише
завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відображає
дійсність».

Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та
слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує
спеціальна наука – риторика, викладається спеціальна дисципліна –
ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування
велика увага приділяється вмінню слухати.

Мова та мовлення людини виконують кілька функцій. По-перше, вони є
знаряддям мислення та інтелектуальної діяльності, забезпечуючи
орієнтування в умовах завдання, вироблення та виконання плану дій,
порівняння одержаного результату з наміченою метою. Специфіка
інтелектуальної діяльності людини дуже виразно змальована К. Марксом в
його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над найкращою
бджолою.

Друга функція — оволодіння суспільно-історичним досвідом людства,
окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну
діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже
накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого
індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплюються
поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують
завдяки специфічним умовам його трудового, суспільного, культурного
життя.

І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобувати нові (не для
окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про
оточуючу нас дійсність, у цілому ряді випадків лише за допомогою
теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної
(трудової, експериментальної) діяльності.

У процесі історичного розвитку виникли дві форми мови — зовнішня та
внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та
письмову.

Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб’єктів. Для нього
характерні:

1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускаються, але не
вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова
може бути малозрозумілою для стороннього слухача,

2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера,
зміст якої «нав’язаний» попередніми словами,

3) слабка організованість — бесіда розвивається не за планом, вільно,
залежить від ситуації.

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова
організована, структурована, розгорнута, окремі фрази завершені, мають
пояснювальний характер.

Різновидом монологічної мови є письмова. Історично вона з’явилась
пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і
спочатку мала форму малюнків (ідеографічне письмо), які ставали все
більш схематичними та абстрактними (піктографічне письмо). Подальший
відхід від зображення конкретних предметів привів до ієрогліфічного
письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предмети, а й цілі
думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало
останній, сучасний етап писемності — алфабетичне (алфавітне) письмо, в
якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них
складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне
забарвлення, Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о»,
«у» несуть певну інформацію.

Письмова мова в порівнянні з усною має певні психологічні особливості:
вона звернута до відсутнього співбесідника і здійснюється без контакту з
ним, тому у ній немає таких виражальних засобів, як інтонація, міміка,
жести. Вона потребує розгорнутого, послідовного та повного викладення
думок, дотримання правил граматики та синтаксису і т. ін.

Видозміненою зовнішньою мовою є внутрішня, якою ми користуємося, коли
щось обдумуємо, з кимось подумки сперечаємося. Це наш внутрішній голос,
наш внутрішній співбесідник. Як правило, внутрішня мова монологічна,
хоча в окремих випадках вона може набути форми діалогу (наприклад, коли
ми відчуваємо невпевненість у чомусь, переконуємо себе).

У професійній діяльності працівникам правоохоронних органів досить часто
доводиться звертатись до усної та письмової мови як джерела інформації.
Мова може не тільки характеризувати особистість (правопорушника,
звинувачуваного, свідка), а й її психічний стан. Останнє особливо
суттєво, коли виникає необхідність визначити, осудна людина чи ні, а
також для розшуку та ідентифікації злочинців.

Чи можна, маючи відомості про мову людини, уявити собі, наприклад, її
зовнішність? Нижче ми зупинимося на цьому питанні докладніше, а зараз
лише зазначимо, що прямих кореляцій між мовою та зовнішністю на сьогодні
не встановлено. Але в мові можуть відображатися деякі особливості
темпераменту, характеру та інші властивості, що визначають манеру ідини
триматися, поводитися. Нерішучий, соромливий — відповідним чином, і
тримається характерно: затиналить очі, червоніє. Люди з фізичними вадами
(на-^»‘^ мають звичку компенсувати поведінкою свій -‘ідто впевнено,
розмовляють з надлиш-4. Особи з дефектами слуху говорять огрядних людей
властиві специфічні задухою. Можуть бути і більш складні спілкування не
обмежується тільки щією. Відомо, що дуже важко розмовля-Іччя якої нічого
не виражає. Діалог потребує активності обох сторін, причому кожна з них
розкриває для себе та для інших свої психологічні властивості. Таким
чином, він стає важливим фактором психічного розвитку особистості.

Відомий психолог Б. Ананьев підкреслював, що комунікативний процес не
може бути повним, якщо суб’єкт не використовує невербальні його засоби.
Невербальне спілкування цінне тим, що воно виявляється, як правило,
підсвідоме та мимовільно. Людина «зважує» свої слова, але не може
контролювати міміку, жести, інтонацію, тембр голосу тощо. Кожен з цих
елементів спілкування «сигналізує» співбесіднику про правильність
сказаного словами чи «підказує» сумнів у них.

«Слова» невербальної мови мають різне значення в різних народів.
Наприклад, покачування головою зліва направо для нас означає «ні», для
болгар — «так». У спілкуванні на невербальному рівні точність
досягається лише при врахуванні конкретної ситуації, а також соціального
стану та культурного рівня партнера. Вона також залежить від ряду
чинників, тому люди по-різному розуміють невербальні сигнали. Наприклад,
жінки більш точно відтворюють значення емоцій та почуттів, ніж чоловіки.
Високі здібності до розуміння інших у професіоналів, що працюють з
людьми (юристів, педагогів, психологів). В останньому випадку ця якість
не природжена, а набувається у спілкуванні.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — це суб’єктивний
просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких
стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються.
Експериментальне встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі
та близькі знайомі, лікарі.

Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшується), статі,
соціального статусу, національних стандартів поведінки (уродженці
південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних),
психологічних особливостей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки
стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологічно
врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні намагаються
триматися на віддалі, така ж залежність між екстраверсією та
інтраверсією. Існує зв’язок між «дистанцією розмови» та зростом: чим
нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у
жінок спостерігається протилежна залежність. Пояснення цьому просте: за
існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зростом
повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він намагається маскувати
свій «недолік».

Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють приємне враження, якщо
вони вміють правильно вибирати дистанцію діалогу. Надто близька відстань
вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав’язливий чи
невихо-ваний, надто велика — може ранити самолюбство та гідність,
партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання
зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому
числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом
виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар’єра, і сідає
збоку, ніби демонструючи цим довірчий характер розмови.

«Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілкування: виділяють
«особистісну дистанцію» — 0,4-1,5 м, «громадську дистанцію» — 1,5-4 м,
«відкриту дистанцію» — 4-8 м.

Отже, правильно вибрана дистанція може задати тон усій подальшій
розмові. Це стосується також і випадків, коли необхідно несподівано для
співрозмовника збільшити напруженість у спілкуванні (наприклад, у
слідчій практиці), що досягається «вторгненням» в особистісний простір
осіб, що протидіють установленню істини.

Візуальний контакт — частота і тривалість обміну поглядами, а також те,
як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на
того, хто нам подобається. Погляд означає не тільки зацікавленість, але
й зосередженість на темі розмови, причому значно легше підтримувати
візуальний контакт, коли вона приємна, аніж коли конфліктна. В
останньому випадку утримування від прямого візуального контакту є виявом
ввічливості та розуміння емоційного стану партнера по спілкуванню, а
настійливий погляд — ознака ворожості, втручання в особисті переживання.

Необхідно враховувати, що про людину, яка дивиться співрозмовникові у
вічі, створюється приємне враження, але постійний, пильний погляд
заважає зосередитися, викликає відчуття дискомфорту. Тому погляд
потрібно час від часу відводити, регулюючи таким чином розмову. Останнє
не стосується тих ситуацій, коли працівнику правоохоронних органів
потрібно свідомо збільшити напруженість у спілкуванні (наприклад, при
допиті, проведенні очної ставки).

Важливо знати та свідомо використовувати такі характеристики візуального
контакту: відведення погляду вбік, погляди скоса чи, навпаки, визивно
прямі, погляди крадькома — ознака ворожості, готовності до конфлікту,
моргання очима — подив, зляканість, широко відкриті очі — привітність,
задоволення (у сполученні з посмішкою), відсутній, пустий погляд —
утома, нудьга.

Знання про особливості візуального контакту не тільки дозволяють
діагностувати та нейтралізувати прояви, що утруднюють професійне
спілкування, а й цілеспрямовано створювати такі, що сприяють оптимальній
взаємодії.

Останніми при перерахуванні невербальних засобів спілкування були
названі мимовільні прояви фізіологічних реакцій, до яких належать
потіння, пересихання в роті, що супроводжуеться ковтанням, облизуванням
губ, посилене пульсування, порушення дихання, розширення зіниць,
зблідніння тощо. Усі ці прояви, що практично не підвладні свідомому
контролю, свідчать про значні труднощі, яких зазнав співрозмовник, і
повинні фіксуватися як додаткові діагностичні ознаки.

2. Особливості сприймання і розуміння людини людиною під час вербального
спількування

Вищезазначене свідчить, що спілкування — це не просто обмін
інформацією, воно передбачає взаємну активність партнерів. Успішність
спілкування залежить від рівня соціальної чуттєвості до людей,
психологічної пильності та емоційної чутливості. При нерозвиненості
однієї з цих складових спілкування може стати нерезультативним чи
взагалі не відбутися.

Пізнання і взаємний вплив людей один на одного — обов’язковий елемент
всілякої спільної діяльності, незалежно від того, що є її метою
(досягнення матеріального результату, виховання тощо). Від того, як люди
відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, багато в чому
залежить характер їх взаємодії і діяльності та результати, яких вони
досягають.

Отже, людина виступає щодо партнерів по спілкуванню не тільки як об’єкт
і суб’єкт впливу, а й одночасно як суб’єкт пізнання. Основними
процесами, завдяки яким людина сприймає та переробляє інформацію, що
надходить від іншої людини, є сприймання, мислення та уявлення.

Дослідами встановлено, що цілісний образ людини виникає поступово і
пов’язано це з просторово-часовими умовами, в яких відображається
об’єкт. Наприклад, люди з нормальним зором в умовах доброї видимості
виділяють людину з оточення на відстані двох кілометрів. На відстані
одного кілометра видно загальний контур, 700 м — сприймаються рухи рук
та ніг, 300 м — голова, овал обличчя, колір одягу, 60 м — розрізняються
очі, ніс, пальці. В умовах поганої видимості показники сприймання людини
на відстані гірші.

Колір елементів верхньої половини фігури визначається раніше, ніж
нижньої. Велике значення має ракурс (збоку, зверху), в якому
сприймається людина. При сприйманні обличчя напрямок розглядання —
зверху вниз, від волосся до губ, тобто верх голови є точкою початку
сприймання обличчя.

При описанні зовнішності людини елементи її розподіляються нерівномірно.
Так, якщо за 100 % прийняти загальну кількість елементів зовнішності, то
відображення фізичних рис (зріст, статура, волосся тощо) становить 82 %,
виразні рухи (міміка, жестикуляція) — 14 %, оформлення зовнішності — 4
%.

Окрім власне психофізіологічних чинників, на сприймання та розуміння
людини людиною впливають вікові, статеві, професійні та інші ознаки.
Так, з віком при словесному відтворенні зовнішності збільшується
кількість елементів виразних рухів, проте зменшується кількість
елементів оформлення зовнішності. Найбільш точно оцінюється вік
однолітків, гірше — молодших, найгірше — старших за віком. Педагоги в
першу чергу описують одяг, потім мову, міміку, манеру поводитися,
художники — відповідно обличчя, зріст, міміку. Чоловіки та жінки
приблизно однаково ідентифікують очі людини, але жінки точніше
визначають пропорції обличчя, рот, ніс, чоловіки — брови, овал обличчя,
вуха, підборіддя.

Певні закономірності виявляються при сприйманні та розумінні психічних
станів, зокрема, емоційних. Так, найбільш точно ідентифікуються подив,
відраза, гірше — горе, гнів, позитивні емоції.

Але найбільшою мірою сприймання та розуміння іншої людини залежить від
чинників, що мають соціально-психологічну природу. Виділяють такі
механізми:

1. Фізіогномічна редукція — судження про внутрішні, психологічні
особливості на основі зовнішнього вигляду (виразу обличчя, статури,
ходи, постави тощо).

У кожній національній культурі існує безліч фізіогномічних уявлень та
прикмет. Добре відомо, що означає, наприклад, тверде підборіддя, високе
чоло, вузькі губи. Існує фіксований набір прикмет і щодо інших частин
обличчя (очей, брів, вух). Дослідами О. Бодальова встановлена наявність
таких стереотипів сприймання: люди з квадратним підборіддям мають сильну
волю, з високим чолом — розумні, з жорстким волоссям — непокірного
характеру, повні люди — добродушні, люди низького зросту відзначаються
властолюбством, енергією, бажанням командувати, гарні люди — нерозумні й
самолюбиві, тонкі губи — ознака потайливості, постійно на-піввідкритий
рот — невеликого розуму.

Наскільки такі уявлення справедливі? Відомо, що фізіогномісти часом
дають дуже точну характеристику людині, яку вони короткочасно
спостерігають. Але є й інший погляд — не можна жорстко пов’язувати
окрему деталь зовнішності з характером, це обов’язково призведе до
помилки. Істина полягає в тому, що зовнішність, звичайно, відображає
деякі внутрішні особливості, і у цьому немає нічого ненаукового чи
ідеалістичного (будова скелетно-м’язової системи визначає конституцію,
яка, у свою чергу, впливає на манеру поведінки і характер). Відповідно,
механізм фізіогномічної редукції може бути корисним, якщо не вимагати
від нього надто багато — абсолютної точності та надійності.

Звідки беруться фізіогномічні уявлення? Ми не набуваємо їх у процесі
накопичення особистого досвіду (наприклад, не виміряємо висоту чола та
не співставляємо її з інтелектом), а дістаємо вже готовими із
соціального оточення. Це не наше особисте надбання, а продукт
колективної творчості. Підтвердженням цього є той факт, що фізіогномічні
уявлення в різних культурах значною мірою відрізняються. Наприклад, у
в’єтнамській культурі великий рот корелює з високим інтелектом, причому
це стосується лише чоловіків. Слід враховувати, що «ключі» однієї
культури можуть бути непридатними для іншої. Цим пояснюється
недиференційованість сприймання й запам’ятовування людей іншої расової
приналежності: зовнішність їх здається нам дуже подібною, аж до ілюзії
повної ідентичності.

Отже, придатний чи ні механізм фізіогномічної редукції для спілкування?
Однозначної відповіді на це запитання немає. Він дуже простий і зручний,
але призводить до непорозуміння, якщо неправильно застосовується і не
доповнюється іншими, більш складними та точними ознаками.

2. Соціальна категоризация та порівняння — це розподіл людей за певними
категоріями, тобто визначення їх соціального статусу та порівняння зі
своїм статусом. Така процедура може бути досить простою (наприклад,
«старий — молодий», «бідний — багатий») або ж складною (наприклад,
«розумний — дурний», «порядний — непорядний»). Вона дуже важлива, бо
людина з невизначеним соціальним статусом зазнає труднощів у
спілкуванні, відчуває самотність, ідентифікуючи себе з певною соціальною
групою, ми сприймаємо її права, обов’язки, привілеї. Виникає відчуття
«Ми» (моя група) на відміну від «Вони» (їх група), причому в
міжгруповому спілкуванні «Ми» частіше переоцінюються, а «Вони» —
недооцінюються.

Із зазначеного можна зробити важливий висновок: наше розуміння людей
завжди певною мірою неточне та упереджене, бо якщо «Ми» не дає хоча б
маленької переваги, то потерпає самооцінка. Ця тенденція виявляється як
в оцінках, уявленнях, судженнях, так і в зовнішній поведінці, причому
вона посилюється в умовах змагання, особливо з невизначеними критеріями.
При оцінці результатів більш упередженими виявляються ті, що програють
чи мають нижчий статус. Отже, в умовах соціальної несправедливості різко
зменшується вірогідність неупереджених оцінок, терпимості та
взаєморозуміння між людьми, що належать до різних груп, причому
психологічно найбільше страждають ті, що не мають ніяких благ та
привілеїв.

3. Стереотипізація — розуміння іншої людини шляхом віднесення її до
певної соціальної групи та автоматичного перенесення на неї типових для
даної групи характеристик. Термін запропонований американським
журналістом О. Ліп-маном для визначення штампів та кліше («фіксованих
картинок у голові») в людському спілкуванні.

Існує багато визначень стереотипів. Найбільш коротке з них — «усі вони
такі». При цьому не має значення, хто це конкретно та які вони
насправді: усі професори неуважні, усі англійці — стримані, усі жінки —
непостійні. Приклади можна продовжувати. Характерно, що при цьому всі
знають — насправді це не так, об’єднувати всіх одним штампом — велике
спрощення і огрубления дійсності. Але стереотипи все ж існують, бо вони
виконують свою функцію — просто й швидко категоризувати індивіда.

Грубість, схематизм, ворожість по суті своїй не притаманні
стереотипізації, а виникають як наслідок соціальних умов. Стереотипи
необхідні для психологічної регуляції міжособистісної взаємодії, без них
людина «потонула» б у хаосі інформації, що надходить.

Література

1. Брикман Р, Кершнер Р. Гений общения: пособие по психологической
самозащите. — С.-Пб., 1997.

2. Дерябо С^ЯсвинВ. Гроссмейстер общения. — М., 1997.

3. Кабрин В. И. Транскоммуникация и личностное развитие. — Томск, 1992.

4. Рюкле X. Ваше тайное оружие в общении. Мимика, жест, движение. —
М.,1996.

5. Хохелъ С. Целостное восприятие личности и методы определения ее типа.
— К., 1992.

Похожие записи