Курсова робота
на тему:
Психодіагностика: історія розвитку, суть, етапи формування
Зміст
Вступ
Розділ І. Історія розвитку психодіагностики
Розділ 2. Суть психодіагностики як науки
Розділ 3. Етапи формування
3.1. Міфологічний етап
3.2. Філософський етап
3.3. Науковий етап
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Психологічна наука в нашій країні нині вступає в якісно новий етап свого
розвитку. Разом з обов’язковим курсом «Психологія» на різних факультетах
вищих навчальних закладів. Психодіагностика в системі практичної
психологічної служби має свої принципові особливості. У деяких
дослідженнях вітчизняних та закордонних психологів відзначається
необхідність розрізнення психодіагностики науково-дослідної та
науково-практичної Льюіс Медіоон Герман Роршаха Г.Мюррей, Девід Векслер.
Науково-практична психодіагностика орієнтується на різні записи
суспільної практики, на завдання формування всебічно і гармонійно
розвинутої особистості. Після деяких нововведень Л.Термена і його колег
щодо школи Біне, тести почали використовувати для визначення
індивідуально-психологічних властивостей. Найбільші вимоги висувалися до
діагностики інтелекту.
В останні десятиріччя відмічається гуманізація робіт з психодіагностики
(як дослідницьких, так і практичних). Тепер головною метою
психодіагностики стає забезпечення повноцінного психічного та
особистісного розвитку, людини. Психодіагностика прагне розробляти такі
методи, які б сприяли розвитку дітей, молоді, подоланню труднощів, які
виникають. Головна мета психодіагностика – це створення умов для
проведення змістовної діагностикорозвивальної робот. У діагностиці
необхідно вміти виділити психологічну проблему, правильно поставити
запитання. Одержати потрібну інформацію від учителів, батьків, учнів,
проаналізувати цю інформацію і зробити висновок, що має не просто
практичну спрямованість. Але й спрямованість на аналіз конкретного,
одиничного випадку. Психодіагностика – це наука і практика психічного
діагнозу. Широке застосування психодіагностика знаходить у сфері
консультативної роботи та психотерапевтичної допомоги у вирішенні різних
видів питань.
Дані психодіагностики можуть використовуватись для розробки
прогностичних питань.
Психодіагностика зародилась в кінці 20 ст і виступає як наука
психологічних розбіжностей та претендує на їх вимір, підійшла до початку
нового часу закладеної в дискусіях та спорах вимірів інтелекту пройшовши
за дуже короткий період часу шлях від Гальтоновських шкал розуму до
тестів Біне. Історично склалося так, що х моментів появлення і до кінця
19 ст психодіагностика була орієнтована на вимір індивідуальних
розбіжностей інтелекту. І це не випадково якщо згадати про те, які надії
про розумі чоловіка покладено 19 ст. Попереду нові перемоги і невдачі
дискусії і відкриття яким було ознаменований розподіл психодіагностики у
19 ст.
Розвиток психодіагностики в період з 1901 до кінця 1920 років.
Основними вченими були Льюніс Медісон – його підхід заключався в
провірці валідності і надійності заданої школи. Ця шкала була
стандартизована на 21000 дітях і 180 дорослих вона охоплювала діапазон
від 3х річного віку і до рівня дорослого але не включала тестів для 11
літніх результат виражався як співвідношення розумового розвитку віковим
і міг бути перетворений коефіцієнт інтелекта або Айкю /Q. На основі
розподілу Айкю /Q Гермен запропонував слідуючу класифікаційну схему
Айкю /Q від 90-109 показує на середні розумові здібності, /Q нище 70
можливе при розумово відсталих, /Q вище 140 засвідчує про геніальність.
Окремого нагадування заслуговує вийшовши в світ в 1921 році книга
Швейцарського психіатра і психолога Германа Роршаха «Психодіагностика» у
цій книзі автор пропонує новий тест. Він вмісти 10 таблиць з
симетричними чорно-білими та кольоровими чорнильними плямами дивлячись
на які потрібно було сказати, що це може бути, і на що це подібне.
Розвиток психодіагностики з 1930 по 1939 роки.
В середині 30 років в Гарвардському університеті ведуть дослідження
Крістіана Морган і Г.Мюррей. В цих дослідженнях було в перше з’явлено
про, що принцип проекції може використовуватись як основна побудова
діагностичної процедури на весні 1935 році в виданні «Дослідження
особистості обґрунтовується принцип психологічної проекції, а трохи
пізніше з’являється 1 проективний тест тематичної аперцепції ТАП. Також
до цього періоду можна віднести таких вчених як: Кін-Мак-Німар, Девід
Векалер, Едвард Лі Торндайк, Луіс Леон Терстоун та інші. Розвиток
психодіагностики в 1940 р. В цей період продовжувало збільшуватися
кількість діагностичних методик. Уявлення діагностичних методик про
кількість психологічних тестів 1940 році дає журнал психічних вимірів
виданий Оскаром Буро сом відповідному випуску в якому, опубліковано
огляди по 325 тестам і просто огляди перераховані 200 тестів. Звичайно
далеко не всі із тих тестів користувалися популярністю серед психологів.
Так як 1 світова, друга світова стимулювала розробку таких тестів таких
як:
1. армійський загальний класифікаційний тест.
2. тест прогресивних матриць Равена.
В кінці 40 достатньо активно обговорюється питання про значення
ситуаційних змінних відносно даних, які отримуються в наслідок
проектівних технік. В 50 роках уже традиційно лідирують відомі методики
псих діагностичних досліджень. До 1951 року нараховувалися 1219
публікувань присвяченню. Тестів Роршаха з них 493 використовувала школа
Стефорт Біне, а Векслер Бельвю була відома 371 публікація. Досить багато
досліджень було пов’язано з ТАП в 1955 р. появляється школа Векслера для
виміру інтелекту дорослих. Структура якої була аналогічною. Векслер
Бельв’ю. У 1958 р. був опублікований один з найбільших відомих тестів
Р.Кеттелла.
Найбільш відомий вільний тест для вираження інтелекту. 50 роки
ознаменовані розвитком нового типу особистісних тестів. До них можна
віднести: школа проявів тривоги Дж. Тейлор, Моуделейський особистісний
тест, каліфорнійський психологічний тест 60 роки 20 ст роки дискусії,
протесту особливо конфліктні. Ці дискусії були в США. Випуск
американського журналу в листопаді був присвячений атакам на
психологічне тестування і заявами в його захист в 1966 році на рівні
сенату США обговорювалося рішення про нову повну заборону тестів, але
воно не було підтримане більшістю.
В 1967 році була представлена нова школа інтелекту дітей дошкільного
віку. Через 2 роки було представлено школу розвитку немовлят. Бейлі яка
була стердантизована 1262 дітях віком від 2 до 30 місяців. Трьома
найбільше відомими були мінесостський перцептивно-діагностичний тест
візуального розвитку Фростенга і Іллінайський тест психолінгвістичних
здібностей.
На протязі 1970 років психологічне тестування продовжувало підлягати
нападкам із сторони критиків які працювали як і в цій області так і поза
нею. Основними напрямками критиків були ті, що і раніше. Тести
обвинувачувалися в тому, що на їх основі багатьох людей минали в
можливості освіти отримання в тому числі і професійної.
Не дивлячись на незатихаючу боротьбу з психологічними тестами їх
кількість продовжувала збільшуватись. З особистісних тестів які
появилися у 70 варто відзначити тест загального здоров’я.
Д.Галдберга 1972 рік і розроблений Т.Міллоном клінічний багатоосний тест
77 рік характерною рисою розвитку психодіагностики в 70 роках в
розвинутих країнах світу стає її комп’ютеризації. Різко збільшується
кількість комп’ютерних версій тестів.
Безперечним досягненням психологів 80 років яке мело безпосереднє
відношення до діагностики було видання в період 1982 році по 1998
п’ятитомника «Успіхи в психології людського інтелекту»
Можливою подією для розуміння місце і значення тестів в суспільному
суспільстві є вихід у світ книг. «Тестування здатностей: області
застосовування наслідки і полемічні запитання». У 1984 році з’являється
ще одне довідкове видання присвячене тестам – «Критика тестів», але яке
робиться можливим джерелом інформації і критичних оцінок по відношенню
до сотень тестів. Завершиться ця десятитомна серія 1994 році. Серед
тестів діагностики діалектів як і раніше перші місця займають тести
призначені для різних вікових груп шкали Векслера такі як: короткий
«тест інтелекта» Кауфмена «Тест інтелекту підлітків і дорослих
«Кауфмена» Диференціальний тест здібностей. Оцінка вікового розвитку
немовлят і дітей раннього віку. В 90 роках в психодіагностиці
продовжується вивчення ролі ситуацій в поведінці індивіда, основна увага
приділяється аналізу поведінки людини у важких стресових ситуаціях. До
вивчаємих феноменів в першу чергу відносяться постравматичні стресові
розлади для виміру яких створено дуже багато тестів. Початок 90 років
відмічений значним ростом кількості тестів в яких використовується
комп’ютери.
Отже 90 роки свідчили про незмінне збільшення і розширення інтересу до
психологічного застосування. На це вказує як розробка нових тестів так і
вивчення існуючих тестів систематичних переглядом їх більш ранніх
версій.
”Психологічний діагноз. Етапи формування”
У самому загальному плані психодіагностика – це наука і практика
постановки психологічного діагнозу. Психологічний діагноз фіксує
наявність тих чи тих психічних властивостей, а також відповідність їх
загальній чи індивідуальній нормі (1).
Психологічна діагностика як один з основних видів діяльності професійних
психологів виникає, функціонує і набуває свого розвитку на перетині
теоретичної, експериментальної та прикладної психології, а також на межі
психологічної науки і практики. Вона є одним з необхідних засобів
проведення науково-психологічних досліджень. Широке застосування
психодіагностика знаходить у сфері консультативної роботи та
психотерапевтичної допомоги, у профорієнтації і вирішенні різного роду
питань, пов’язаних з підбором персоналу, при розв’язанні педагогічних
проблем, проведенні різного роду експертиз тощо. Дані психодіагностики
можуть використовуватися для розробки прогностичних, корекційних,
профілактичних та інших програм.
Психодіагностична діяльність розглядається переважно в якості
інструмента дослідження чи обстеження, а отже, як діяльність
обслуговуюча. Що оцінювати, що вимірювати – визначається програмою
теоретико-експериментального дослідження або цілями консультативної,
профілактичної, корекційної, реабілітаційної роботи. Відповідь на
питання “як?” повинна віднайти і запропонувати сама психодіагностика.
Існує і специфічна зворотня залежність: можливості психодіагностики
визначають (обмежують чи, навпаки, стимулюють) те, які цілі може
поставити
перед собою дослідник чи практик від психології. Саме тому
психодіагностика не зводиться тільки до діяльності на замовлення, але й
включає в себе самостійні теоретико-методологічні розробки нових
принципів, підходів, а також більш досконалих способів та засобів
діагностування. Щоправда, нерідко трапляється, що “психодіагности”
починають перейматися питаннями цілей, задач, необхідності чи
доцільності психодіагностичної роботи у напрямку, що задається, а
теоретики і практики захоплюються розробкою методологічних і методичних
питань.
Як відносно самостійна сфера науково-практичної діяльності
психодіагностика час від часу повинна здійснювати рефлексію своїх
теоретичних і методологічних засад, методичних підходів, способів
інтерпретації результатів вимірювання, етичних норм, а також намічати
шляхи свого подальшого розвитку. Необхідність такої рефлексії спричинена
різними факторами і, насамперед, розвитком психологічних знань, а також
зростаючими потребами суспільної практики у визначенні, прогнозуванні і
проектуванні психологічних ресурсів життєдіяльності окремої людини і
соціуму.
Існує ще одна специфічна причина, що змушує психодіагностику вдаватися
до рефлексії і переглядати свої теоретико-методологічні засади. Це –
зміна наукових уявлень про природу психічного, про сутнісну специфіку,
структуру і функції людської психіки.
Так, якщо донедавна у вітчизняній психології психічне розглядалося лише
як похідне від непсихічного, як функція високоорганізованої матерії
(мозку), то сьогодні, наприклад, набуває поширення феноменологічна
традиція, яка свідомо виводить “за дужки” все матеріальне, біопсихічне,
психофізіологічне і особливо не переймається проблемами походження
свідомості. Як наслідок, – різне тлумачення того, що складає сутнісне
ядро психічного і що в психіці є периферійним, похідним, другорядним.
Якщо, скажімо, світ психіки розглядати з позицій природничо-наукового
підходу, тобто як типовий об’єкт, психодіагностика повинна, насамперед,
бути озброєною методом типологізації, а якщо, навпаки, вбачати сутнісним
не стереотипне і загальне, а неповторне і індивідуальне, то тут
пріоритет має бути за технологіями, що схоплюють специфіку і розкривають
сутність нелінійних процесів. Якщо психічний розвиток розглядати як
детермінований із-зовні, не дивно, що фокус уваги психодіагностів буде
зсунитий у бік дослідження психічних механізмів, які забезпечують
процеси інтеріоризації, привласнення, опанування, адаптації,
пристосування. Якщо теоретико-методологічну основу психодіагностики буде
становити діяльнісний підхід, то технологія діагностування буде одна, а
якщо, наприклад, погляди Б.Ф.Поршнєва, який пов’язував генезис людської
психіки із спілкуванням, мовою і мовленням, – то, напевно, інша. Якщо ж
душевно-духовний світ розглядається переважно як результат ініціативної,
творчої, власне авторської активності індивіда, головна увага
психодіагностів буде зміщена на розробку і запровадження технік
дослідження суб’єктних механізмів психічної активності.
Так, наприклад, Б.С.Братусь конструює своє бачення психічного на
перетині двох умовно виділених площин – вертикальної та горизонтальної.
Якщо у горизонтальній площині міститься все, що підпадає під поняття
діяльності, то у вертикальній площині – те що надає цій діяльності сенсу
і смислу (2).
Дійсно, психіку можна розкласти за мотиваційними та інструментальними
критеріями. Але ж залишається дещо таке, що не є діяльність і не є
смисл. Тобто, саме той, хто є носієм, автором, власником і господарем
того й того. Це – третя площина психічного, яка містить в собі різного
роду інстанції – “Я”, “Самість”, “Особистість” і є, слід думати,
відносно самостійною площиною психічного життя, яку навряд чи можна
утворити лише шляхом перетину діяльностей і смислів. Логічніше уявити,
що смислове і діяльнісне знаходять своє джерело, свою причину і
значущість в активності того, що є сутнісним ядром, єством сущого.
Власне в суб’єктній активності.
У цілісному русі психічного життя не буває чогось несуттєвого. Проте,
для людини завжди є і залишається актуальною необхідність погоджувати
цей рух із онтичною вимогою “бути і залишатися людиною”, а також
реагувати на те, що є важливим, значущим (себто суттєвим) тут і тепер,
там і тоді. Тому існують реальні підстави для диференціації об’єктів
психодіагностики на сутнісні і всі інші.
Так, поняттями, які фіксують реалії сутнісного ядра психічного життя
людини і які мають, умовно кажучи, велику онтопсихологічну вагу є
поняття “дух”, “душа”, “самість”, “я”, “особистість”, “суб’єкт”,
“свідомість”, “несвідоме” тощо. І якось інакше, у іншому онтичному
вимірі постають психічні феномени, означені поняттями “відчуття”,
“сприймання”, “пам’ять”, “увага”, “емоції”, “воля”, “діяльність”,
“здатності”, “здібності”, і навіть поняттями “характер”, “темперамент”
тощо.
Що ж по суті відрізняє ці групи психологічних понять? Напевно, з одного
боку, те, що перша група: а) репрезентує специфіку власне людського
способу буття; б) виокремлює те в психіці, що є носієм проекту, плану,
індивідуальної цільової програми розгортання людського в людині; в)
включає в себе гранично інтегровані ознаки психічного, що синтезують у
собі “зовнішнє і внутрішнє”, “потенціальне” й “актуальне”, “вершинне” і
“глибинне”. Другу групу складають поняття про способи і засоби
психічного життя людини. Напевно, слід згадати і про третю групу
понятійних конструктів, що додають психологічним визначенням суто
людського в людині своєрідного індивідуально-неповторного звучання і
забарвлення. Зрозуміло, що цей поділ є досить умовним, враховуючи
цілісність і принципову неподільність реального тілесно-душевного життя,
і
До речі, проблема розрізнення сутнісного і не сутнісного у
психологічному дослідженні не є новою для нашої науки. Так, ще В.Вундт
-засновник експериментальної психології – розрізняв у психіці “вищі” та
“нижчі” функції і вважав, що експериментувати можна лише з “нижчими”,
“елементарними” функціями, а “вищі” слід вивчати виключно шляхом
інтроспекції. Цю думку з позицій суб’єктного підходу до емпіричного
експериментування розвиває В.М.Дружинін. “… Чим вище рівень психічних
систем, що вивчаються в експерименті, – зазначає він, – тим нижча
потужність системи, якою ми можемо користуватися при інтерпретації
даних, норм відтворюваності і об’єктивності результатів” (3, 268).
Отже, чи існують принципові відмінності у діагностиці феноменів, які
знаходяться на різній відстані від сутнісного осередку психічного? Чи
повинна відрізнятися методологія і технологія психологічної діагностики
тих психічних реалій, які утворюють цей осередок? Чи коректно взагалі
говорити про психодіагностику таких реалій, як “душа”, “дух”, “самість”,
“я” тощо? Ці та інші питання спричинили проведення
теоретико-методологічного дослідження, окремі результати якого
пропонуються в даній статті.
Які ж аргументи можна навести, обґрунтовуючи необхідність запровадження
в психологічну науку і практику суб’єктної (сутнісної) психодіагностики?
A. Існує цілком справедлива думка, що в житті людини кожна дрібниця має
значення, що навіть незначна подія може фатальним чином вплинути на її
долю. Проте, практика життєдіяльності примушує нас розрізняти в собі і в
світі значуще і незначуще, суттєве і несуттєве, важливе в усіх ситуаціях
чи тільки тут і тепер, таке, що відповідає властивому людині способу
буття, чи є для неї неприродним. Адже, наскільки повно конкретний
індивід реалізує свої сутнісні сили, наскільки він є автентичний своїй
людській природі, настільки він є людиною гармонійною, задоволеною своїм
життям, а отже, просто щасливою.
Б. Психологічна діагностика може розв’язувати завдання різного рівня
складності і значущості, тобто, більш чи менш навантажені з точки зору
того, що в принципі є сутнісним для людини. Так, у одних випадках нас
може цікавити здатність досліджуваного до розрізнення відтінків кольорів
чи швидкість реакції, а в інших – його спроможність усвідомлювати себе,
світ і творити нові форми і способи буття. У залежності від характеру
дослідницьких цілей психодіагностика мусить віднаходити чи розробляти
відповідні вимірювальні, оціночні та інтерпретаційні технології.
B. Якщо психологія є системою науково-практичної діяльності, спрямованої
на все більш глибоке розкриття сутнісних психічних (душевно-духовних)
сил людини та на їх подальший розвиток, психодіагностика повинна
виокремлювати й усвідомлювати це надзавдання і володіти відповідним
критеріальним і методичним ресурсом для його виконання.
Що ж мається на увазі, коли йдеться про сутнісні психічні сили людини?
Людська істота якісно відрізняється від інших сущих тим, що крім
реактивного, об’єктного, адаптивного, пристосовницкого способів
існування може і хоче собі дозволити власне суб’єктну, авторську,
вчинкову форму буття. Вона, образно кажучи, просто приречена все життя
доводити собі й іншим, що вона не є об’єктом впливу різних обставин, не
маріонетка в руках випадковості і ситуативності, не “чиста дошка”, на
якій середовище, суспільство, оточення викарбовує свої настановчі
ієрогліфи, а істота, спроможна починати із себе причинний ланцюг подій,
здатна бути першоджерелом і першопроходцем, творцем нового сущого,
відповідальним за результати свого творіння. У турботі і
відповідальності за вдіяне, людина підноситься над природою, сутнісно
протистоїть їй в якості суб’єкта, що постає у своїй онтичній
протилежності світу об’єктних форм існування сущого.
Суспільство, соціум, людство, культура є необхідною, але не достатньою
умовою для актуалізації і реалізації конкретною, емпіричною людиною
свого природного призначення – бути суб’єктом власного життя і вчиняти
за законами свободи, тобто внутрішньої причинної логіки. Ця сутнісна
ознака закладається і передається від покоління поколінню через
специфічний біо-психо-соціальний код, який окреслює і визначає
можливість людині бути тільки людиною з усіма її сутнісними ознаками і,
насамперед, ознаками автора-творця власного життя, умов свого існування
і розвитку.
Досягнення певної визначеності щодо онтопсихологічної транскрипції
суб’єктного буття людини відкриває простір для методологічних
інтерпретацій з приводу сутнісних критеріїв оцінки світу її психіки. При
цьому важливо, щоб ці інтерпретації в міру можливостей були зорієнтовані
на побудову критеріальної моделі суб’єктної психодіагностики.
При розробці свого варіанту критеріальної моделі суб’єктної
психодіагностики ми керувалися наступними міркуваннями.
Бути суб’єктом свого психічного життя або, інакше кажучи, жити по суті
для людини означає: а) воліти бути; б) прагнути бути власне людиною; в)
могти бути людиною; г) орієнтуватися у просторі і часі свого буття; д)
творити нові змісти і форми свого буття; є) здійснювати рефлексію свого
творіння; ж) набувати досвід буття; з) проектувати нові форми і змісти
свого буття; і) цілеспрямовано реалізовувати сутнісний проект свого
буття. Конкретизуємо означений підхід.
1. Найбільш суттєвим для людини є факт її тілесного, душевного і
духовного існування, а отже, першим чи центральним критеріальним рядом в
означеній моделі мислиться те, як людина переживає своє буття і як
протистоїть небуттю, в якій мірі усвідомлює міру і характер своєї
свободи, субстанціальності, “яйності”, власне суб’єктності. Саме тут
повинна знаходити своє психодіагностичне розв’язання проблема життя і
ставлення людини до смерті, наявності у неї внутрішніх ресурсів,
енергетики протистояння небуттю і ствердження реальності її існування.
Умовно позначимо цей критеріальний ряд як “Конституювання я-буття”.
2. Кожна здорова людина, незалежно від віку, статі, соціального стану
тощо, прагне бути людиною, намагаючись при цьому поєднати і примирити в
собі загально людське, конкретно-історичне та індивідуально-неповторне.
І це зрозуміло. Проте, означена онтична характеристика може суттєво
відрізнятися від індивіда до індивіда. Це другий сутнісний критеріальний
ряд. Назвемо його як “Прагнення автентичності”. Одне з центральних
завдань суб’єктної психодіагностики тут – оцінити означений вище
онтичний гін, потяг у конкретної людини і дати йому адекватну
інтерпретацію й оцінку.
3. Процес становлення людини людиною у тій частині, в якій він залежить
від самої людини як суб’єкта власного життя, передбачає наявність певних
можливостей і відповідних внутрішніх ресурсів. Наскільки той чи той
індивід здатен сам розгортати себе як людина, як особистість, як щось
індивідуальне і водночас універсальне? Чи має для цього достатньо сил,
енергії, хисту, талану? Це і є питання суб’єктної психодіагностики, які
визначають специфіку третього критеріального ряду. Назвемо його
“Функціональні можливості сутнісного саморозгортання”.
4. Кожний момент свого життя людина занурена в ситуацію, яка може бути
для неї більш чи менш значущою. Успішність її активності залежить від
того, наскільки вона здатна зорієнтуватися у своєму внутрішньому і
зовнішньому світах і правильно приймати рішення щодо часу і напряму
своїх дій. Тобто здатність адекватно співвідносити свої цілі, способи і
засоби діяльності з динамікою ситуаційних змін, серед яких особливе
місце займають природні і соціальні умови. Отже, спроможність людини
зорієнтуватися в життєво значущих ситуаціях (інтра- й інтерпсихічних,
суб’єктивних і інтерсуб’єктивних, індивідуальних і соціальних тощо)
визначає четвертий критеріальний ряд – “Сутнісна орієнтація у часі,
просторі і змісті життя”. Одним із актуальних завдань суб’єктної
психодіагностики тут може бути оцінка рівня і форм прояву самостійності
людини у прийнятті нею життєво важливих рішень типу: “Сьогодні – зарано,
завтра – запізно. Отже, в ніч!”.
5. Основним онтопсихологічним визначенням людини є визначення її як
суб’єкта, здатного до творення світу ідей, речей, стосунків, себе самого
і собі подібних. Тому п’ятий критеріальний ряд утворений на основі
наукових уявлень про творчість як вищий вияв людської активності.
Назвемо його “Сутнісна креативність”. Суб’єктна психодіагностика
знаходить тут своє специфічне завдання в оцінці творчих можливостей
людини і, насамперед, як автора і виконавця проекту власного життя. Це
стосується, зокрема суб’єктного відпрацювання людиною своїх життєвих
цілей і смислів, технологій саморозвитку і впливу на динаміку ситуації
своєї життєдіяльності.
6. Одна справа – розкрити загальні закони, яким підпорядковується процес
розгортання “я” людини взагалі, інша – дати оцінку наслідкам свого
власного діяння в світі. Тобто мова йде про таку сутнісну функцію як
зворотній зв’язок між впливами людини на світ і на саму себе та їх
наслідками. Власне ця онтична функція і дає життя шостому критеріальному
ряду, який доцільно позначити словосполученням “Сутнісна рефлексія”.
Тобто суб’єктна психодіагностика цікавиться не будь-яким рефлексуванням,
а саме тим наскільки вірно, глибоко і зацікавлено людина оцінює та
інтерпретує сутнісні акти, вчинки, діяння, а також зміни, що
відбуваються в ній в результаті творення світу і самотворення.
7. Процес становлення людини людиною, її сутнісного саморозгортання
можна по-іншому визначити як процес накопичення людського в людини. Але
кількісна оцінка: “чим більше людського, тим краще”, не є достатньою.
Адже ефект розвитку виникає тільки тоді, коли все успадковане і набуте,
викохане і вистраджене певним чином синтезується (В.Вундт писав про
“творчі синтези психіки”) як кожного разу нове ціле у динамічному
просторі психічного життя. Критеріальний ряд, що тут вибудовується,
умовно позначимо як “Сутнісний синтез”. На кожному етапі розвитку людини
світ її психіки має свою сутнісну специфіку, свою особливість творчого
синтезування, в результаті чого формується досвід психічного життя.
Процес і результат формування такого досвіду суб’єктного буття покликана
виявляти і оцінювати суб’єктна психодіагностика.
8. Якщо людина визнається суб’єктом власного життя (що не виключає
вибіркове врахування і творче застосування досвіду людства), то їй
повинна бути онтично притаманна здатність до проектування своєї
життєдіяльності. Сутнісного, специфічно людського характеру таке
проектування набуває тоді, коли проект прийдешнього, бажаного,
очікуваного буття є кроком самоперевершення (П.Тилліх) і
самоконституювання (Е.Гуссерль), тобто має виразне авторське обличчя.
Назвемо цей критеріальний ряд “Сутнісне проектування”. Конкретне
замовлення суб’єктній психодіагностиці полягає у тому, щоб адекватно
оцінити притаманні конкретному індивіду індивідуальні особливості,
мотиви і способи сутнісного проектування свого людського “майбуття”.
9. Кожний авторський проект наступного буття, який собі розробляє
людина, має сенс лише за умови його обов’язкового здійснення у практиці
життя. Розгортання такого сутнісного проекту вимагає нових, власне
вчинкових кроків щодо довизначення, а можливо і перевизначення сутності
свого “я”, смислу і цілей свого подальшого існування, відшукання в собі
нових резервів самоактуалізації, а також розробки нових проектів, які б
якісно перевершували вже досягнуте. Назвемо цей критеріальний ряд
“Сутнісне самоперевершення”. Суб’єктна психодіагностика у цьому
контексті повинна бути готовою якісно і кількісно оцінити наявність у
конкретного індивіда спроможності (інтенції і потенції) до такого
сутнісного самоперевершення.
Запропонований варіант критеріальної моделі суб’єктної (сутнісної)
психодіагностики може обговорюватись і уточнюватись на теоретичному і
методологічному рівнях. Проте, навіть якісно кращий альтернативний
варіант вже не може бути побудований на “немодельній”, “несистемній”
основі. Адже сутнісне ядро людини, її природна властивість бути
суб’єктом психічного життя є цілісним структурно-функціональним
динамічним утворенням, вищу онтичну основу якого складають закони
свідомої вчинкової (творчої і моральної) саморегуляції, самоактуалізації
і саморозвитку. Тому, ефективність тієї чи іншої моделі сутнісної
(суб’єктної) психодіагностики може бути остаточно оцінена лише після
розробки відповідної методичної моделі і наступної її практичної
апробації саме як цілісної системи.
В сучасній психології найбільш рішучо і послідовно методологія
проникнення в сутнісні глибини внутрішнього світу людини розробляється в
межах феноменологічної та екзистенціальної філософсько-психологічних
традицій (4).
Намагаючись віднайти онтологічні засади очевидності, спираючись на які,
філософія, а за нею й інші науки могли б гарантувати істинність своїх
положень, Е.Гуссерль запропонував метод феноменологічного епохе, за
допомогою якого, послідовно і безжалісно відкидаючи все, що викликає
сумнів, можна кінець-кінцем, дійти висновку щодо аподиктичної
очевидності буття транцендентального суб’єкта (ego), як носія
узагальненого, чистого досвіду конститутивної самодіяльності свідомості,
що підноситься над конкретною свідомістю, конкретним “я”, психікою як
такою і наповнює їх змістом (5).
Досить просто, як бувало раніше, притягнути Е.Гуссерля до
відповідальності за його об’єктивно-суб’єктивний ідеалізм. Проте, при
цьому знову ж таки досить просто втратити метод дослідження власне
сутнісних ознак внутрішнього світу людини. Адже як би ми не доводили
об’єктивність і незалежність існування світу від людини, ми не можемо
відмовитись від того, що людина не тільки відтворює існуюче, але й
творить нове – таке, що без неї об’єктивно виникнути не може. Спочатку
творить в своїй свідомості, теоретично, а потім переходить до
практичного втілення свого задуму. І це є сутнісна відмінність людини –
із себе конституювати світ і себе в цьому світі, який лише унаслідок
такого конституювання набуває для неї справжньої значущості і смислу, як
творіння для його творця. Саме для дослідження цієї сутнісної ознаки –
того, що суб’єктивно твориться і переживається конкретною людиною і що
не можна осягнути ні логікою, ні причинно-наслідковим аналізом,
розробляв свою теорію і методологію Е.Гуссерль.
Екзистенціальна традиція через метод епохе і якісно-описовий підхід
внутрішньо зв’язана з феноменологією. Проте, якщо для феноменолога
Е.Гусерля сутність передує існуванню, то для екзистенціаліста
Ж.-П.Сартра -навпаки, існування передує сутності, а отже, у кожний
момент свого життя людина “є лише те, що сама із себе робить” (6). Тому,
для екзистенціальної психології центральним у дослідженні виступає не
особистість як така, а момент її взаємодії зі світом і можливість вибору
самого себе, власне людського чи не людського способу існування, що
здійснюється під тиском есхатологічної детермінації. Вибір перед лицем
ніщо, переживання, що виникають з цього приводу надають існуванню людини
сутнісних ознак. А отже, логічно припустити, що саме екзистенціальний
вибір може і повинен розглядатися як найбільш інформативний об’єкт
сутнісної (суб’єктної) психодіагностики.
Перед вітчизняною психологічною діагностикою сьогодні постає чимало
завдань зовнішнього (зокрема, замовного) плану і внутрішніх, пов’язаних
з необхідністю теоретико-методологічного самоосмислення, самовизначення
і подальшого саморозвитку як відносно самостійної галузі психологічної
науки і практики. Протягом останніх десяти років саме гуманістична,
повернута обличчям до конкретної людини, психологія (основу якої
складають феноменологічна і екзистенціальна психології) набула певного
поширення. Проте, якщо її теоретичні засади активно відпрацьовуються і
застосовуються нашими фахівцями, то методичні технології проникнення в
сутність людської душі лише в окремих випадках становлять предмет
наукового чи практичного інтересу. Тому, одним з найбільш перспективних
для розвитку вітчизняної психодіагностики бачиться шлях поглибленого і
систематичного вивчення світового досвіду, а також активної розробки
власних системних методичних моделей, зорієнтованих на оцінку сутнісних,
онтичних горизонтів світу психіки, досягнувши яких психологія
врешті-решт набуде автентичності -стане, як ій і годиться, наукою про
душу.
Психологічний діагноз
8-///////////iiiiaaaii/****
Iихологічний діагноз — це завжди виявлення прихованої причини
неблагополуччя, що виявилося; «Діагноз, де б він не ставився — в
медицині, в техніці, в управлінні, в прикладній психології, — це завжди
пошук, виявлення прихованої причини неблагополуччя, що виявилося,
найчастіше в умовах множинності причинно-наслідкових зв’язків» (У. І.
Войтко, Ю. 3. Гильбух, 1976).; Також і деякими зарубіжними психологами
термін «діагноз» в психології пропонувалося застосовувати виключно для
«назви» яких-небудь розладів, Hapyuie HHft;(Rosenz\veig, 1949; і ін.).
Подібні погляди приводять до неправомірного звуження області
психологічного діагнозу, з нього випадає все те, що пов’язане з
виявленням і обліком індивідуально-психологічних відмінностей в нормі. З
психологічної діагностики довільно виривається найбільш обширна область
досліджень, що історично склалася. Областю психологічного діагнозу є
індивідуально-психологічні відмінності як в нормі, так і при патології.
Одній з найбільш розроблених теоретичних схем психологічного діагнозу і
сьогодні залишається запропонована відомим польським психологом Янушем
Рейковським (Reykowski, 1966), який виділяє чотири основні напрями в
роботі психодіагноста.
1. Здійснення діагнозу діяльності, поведінки, тобто опис, аналіз і
характеристика особливостей поведінки обстежуваного.
2. Здійснення діагнозу процесів регуляції діяльності або вивчення
психічних процесів, завдяки яким здійснюється діяльність.
3. Здійснення діагнозу механізмів регуляції, механізмів психічних
процесів, від яких залежить їх протікання — діагностика систем нервових
зв’язків.
4. Діагностика генезису механізмів регуляції або відповідь на питання
про те, як і в яких умовах формувалася психіка даного індивіда.
Діяльність розуміється як направлений на певний результат процес. При
діагнозі діяльності Рейковський пропонує розрізняти її два найбільш
загальних аспекти: інструментальний (якість, швидкість і адекватність
дій) і аспект відносин, тобто ті характеристики, які виражають
відношення суб’єкта до виконуваних ним дій, до оточення і до самого
себе/Задача психологічного діагнозу не тільки в тому, щоб виявити, які
дії протікають помилково, але також і те, в яких діях індивід може бути
успішним. Для отримання систематизованих характеристик діяльності
пропонується використовувати системуних ролей, що виконуються людиною в
суспільстві. Рейковський відзначає, що в клінічній діагностиці
найчастіше враховується аспект відношення, а в професійній найбільшу
цінність має облік аспекту інструментального. Для того, щоб відповісти
на питання про те, чому дії протікають неправильно, необхідний діагноз
процесів регуляції.
У діагностиці процесів регуляції Рейковський також умовно виділяє два
класи явищ: процеси типу інструментальних і процеси типу відносин До
процесів відносяться три групи процесів регуляції, кожна з яких виконує
свою функцію: орієнтацїйні, інтелектуальні і виконавські. Діагноз
орієнтаційних процесів включає оцінку адекватності сприйняття, здібності
осмислення явищ і формування понять. Інтелектуальні функції обумовлюють
створення програм діяльності, їх діагноз пов’язаний з оцінкою
ефективності планування, вирішення проблем. До виконавських функцій
відносяться психомоторні і вербальні реакції. Під процесами типу
відносин Рейковский розуміє емоційні і мотиваційні процеси. При
діагностиці емоційних процесів визначають, який ступінь відповідності
між характеристиками ситуації і особливостями емоційних реакцій але
тривалості, силі, знаку і змісту емоцій. Діагностика мотиваційних
процесів — це оцінка вигляду і інтенсивності мотивів, спонукаючих
індивіда до дії.
Процеси регуляції здійснюються завдяки складним системам нервових
зв’язків (динамічні стереотипи), що виробляються протягом життя людини.
Ці механізми регуляції забезпечують стійкість і організованість людської
поведінки. Для опису механізмів регуляції автор пропонує виділяти два
класи динамічних схем: операційні (системи навиків, умінь, знань) і
динамічні (особові прояви). Особа характеризується Рейковським як
особлива система, завдяки якій людської поведінки набуває постійність,
специфічність і орієнтацію на певну мету. Мета діагнозу особи — не
тільки визначення джерел патології, але і зон ефективного
функціонування.
У діагностиці генезису механізмів регуляції Рейковський особлива увага
приділяє вивченню «історії дидактичних процесів» індивіда, важливої для
аналізу придбаних знань і умінь, а також рекомендує уважно вивчати
«історію виховних процесів», в якій формуються системи очікувань, потреб
і відносин. При аналізі «історії дидактичних процесів слід спиратися на
хронологію освіти, а впорядкування історії виховних дій можливе в ході
детального анамнестичного інтерв’ю.
Представляє інтерес співвідношення діагнозу медичного і діагнозу
психологічного, що дозволяє глибше зрозуміти особливості останнього.
Основне в медичному діагнозі — визначення і класифікація наявних проявів
захворювання, які з’ясовуються через їх зв’язок з типовим для даного
синдрому патофізіологічним механізмом. При постановці медичного діагнозу
зазвичай не виникає питання про те, що саме викликало такі, а не інші
розлади, оскільки відповідь міститься у вже готовій етіологічній
характеристиці хвороби (Watson, 1963; Sanocki, 1978; і ін.).
Відомо, що значна частина діагностичних методик розроблялася відповідно
до потреб клініки. Тому найбільш розробленими в сучасній
психодіагностиці вважаються уявлення про клінічно-психологічний діагноз.
Узагальнюючи погляди різних дослідників, А. Льовіцкий до основних
завдань клінічно-психологічний діагнозу відносить опис порушень
поведінки, що виявляються у обстежуваного в його професійному, сімейному
житті, спілкуванні з людьми, а також що виявляються в ході дослідження;
з’ясування лежачих в їх основі психічних дисфункцій в області мотивації
і пізнавальних процесів; визначення значення психологічних механізмів в
генезисі наявних порушень, а саме: обумовлені порушення ситуаційними або
особовими чинниками; у якому ступені розладу особи детерміновані
органічними чинниками, а в якій — психологічними (Le-wicki, 1969, р. 81У
У західній літературі неодноразово обговорювалося питання про те, чи
повинен клінічно-психологічний діагноз обмежуватися виявленням порушень
поведінки (тобто вивчати тільки той фрагмент психічної діяльності, який
з тієї або іншої причини виявився порушеним) або представити повну
картину особи, виділивши в ній елементи з тимчасовою (стійкою)
дисфункцією. Багато відомі клінічні психологи (Shapiro, 1957; Eysenck,
1960; і ін.) наполягають на парціальній діагностиці, вважаючи, що
обстеження особи «в цілому» повинне припускати взаємозв’язок окремих
психічних функцій, який нібито не доведений, вимагає підтвердження. Таку
точку зору слід визнати помилковою, не відповідною сучасному стану
психологічних досліджень. Реалізація особового підходу в
клінічно-психологічному діагнозі в тій мірі, в якій це здійсненно
сьогодні, дозволяє не тільки уникнути багатьох помилок. Лише на цій
основі можливі прогноз і вироблення ефективних (рекомендацій для
реабілітаційної або психотерапевтичної роботи. Сказане, звичайно, не
слід розуміти в тому сенсі, що для парціального діагнозу немає місця в
роботі психолога (докладніше про рівні діагнозу див. в розділі
«Психодіагностичний процес»).
Клінічний і психологічний діагнози не повинні конкурувати один з одним.
А. Льовіцкий (1969), підкреслюючи необхідність співпраці лікаря і
психолога, відзначає, що у ряді випадків психологічний діагноз повинен
ґрунтуватися на клінічному. У клінічному діагнозі психолог знаходить
відомості про ті або інші розлади, які можуть «психологічним шляхом»
вплинути на порушення поведінки. У свою чергу лікар повинен враховувати
дані, отримані психологом. Це дозволяє подолати достатньо типовий для
медичного мислення прямий перехід від властивостей нервової або
ендокринної системи, конституції, темпераменту до особливостей особи,
відновити найважливіше з втрачених при такому переході ланок —
формування психічних властивостей особи. Так, виявлене у хворого
епілепсією органічне ураження головного мозку (клінічний діагноз)
нерідко розглядається як причина змін особі, що є у нього. При цьому
ігнорується те, що хворий знаходиться в складній соціальній ситуації,
соромиться проявів хвороби, порушується його контакт з людьми, що разом
з іншими чинниками і визначає риси так званої «епілептичної особи»)
У психіатрії обмеженість нозологічного (синдромологического) діагнозу
особливо виразно усвідомлюється у зв’язку із завданнями реабілітації
психічно хворих. У зв’язку з розробляється теорія функціонального
діагнозу. Цей діагноз складається з трьох частин: клінічною,
психологічною і соціальною (М. М. Кабанів, 1978; і ін.). Функціональний
діагноз дає лікареві не тільки «назву» хвороби, але і дозволяє
відповісти на питання про те, у кого (якій особі) і в якому середовищі
(соціальне мікросередовище) виникає хвороба)
В психологічному діагнозі, на відміну від медичного, ми стикаємося з
необхідністю з’ясування у кожному окремому випадку того, чому дані
прояви виявляються в поведінці обстежуваного, які їх причини.
Можна уявити собі, що у міру збагачення психологічного знання елемент
з’ясування в психологічному діагнозі, в усякому разі в поточній
практичній роботі, не матиме такого істотного значення. Сьогодні ж
ситуація фахівця в області психодіагностики частково порівнянна з тією,
в якій опиняється мандрівник, що опинився в незнайомій місцевості. Він
може більш менш точно описати те місце, де знаходиться, але не має
уявлення про те, яка місцевість в цілому (Reykowski, 1966).
Психологічний діагноз не обмежується а необхідно включає передбачення і
вироблення рекомендацій, витікаючих з аналізу всієї сукупності даних,
отриманих в ході обстеження відповідно до його завдань. Таким чином:
психологічний діагноз — кінцевий результат діяльності психолога,
направленої на опис і з’ясування суті індивідуально-психологічних
особливостей особи з метою оцінки їх актуального стану, прогнозу
подальшого розвитку і розробки рекомендацій, визначуваних метою
розслідування.
Деколи однозначність, що не завжди досягається в психологічному
діагнозі, визначеність, а також помилки вважаються наслідком
недосконалості психодіагностичних методик. Слід погодитися з А.
Льовіцким (Lewiski, 1969) в тому, що це джерело помилок не грає
визначальної ролі, бо практично жодна з клінічно-психологічних методик
не застосовується ізольовано, без залучення інших.
У якості джерел неточностей, помилок в діагнозі цим автором убачаються:
недостатність часу, відпущеного на обстеження, відсутність надійних
джерел інформації про випробовуваний і низький рівень наших знань про
закони, керівників порушеннями поведінки.
Повніший розбір причин діагностичних помилок знаходимо у 3. Пльовіцкий
(Plewiska, 1980), що виділила їх дві основні групи. Це помилки,
пов’язані із збором даних і їх переробкою. До першої групи помилок
відносяться:
* помилки спостереження (наприклад, «сліпота» на важливі для діагнозу
риси, прояви особи; спостереження рис в спотвореній якісно або кількісно
формі);
* помилки реєстрації (наприклад, емоційна забарвленість записів в
протоколі, що свідчить швидше про відношення психолога до обстежуваного,
ніж про особливості його поведінки; випадки, коли абстрактна оцінка
видається за наочну, відмінності в розумінні одних і тих же термінів
різними людьми);
* помилки інструментальні виникають унаслідок невміння користуватися
апаратурою і іншою вимірювальною технікою як в технічному, так і в
інтерпретаційному аспекті.
Основні помилки в переробці, інтерпретації даних:
* ефект «першого враження» — помилка, заснована на переоцінці
діагностичного значення первинної інформації;
* помилка атрибуції — приписування обстежуваному рис, яких у нього
немає, або розгляд нестабільних рис як стабільні;
*помилка помилкової причини; Зрозуміло, в деяких випадках виявлення
певної ознаки, наприклад констатація якого-небудь неблагополуччя, —
необхідна і достатня умова психологічного діагнозу, проте в своєму
розгорненому вигляді психологічний діагноз включає подальші дії, що
забезпечують його практичну цінність.
* пізнавальний радикалізм — тенденція до переоцінки значення робочих
гіпотез і небажання шукати кращі рішення; + пізнавальний консерватизм —
гранично обережне формулювання гіпотез.
Навряд чи матиме значення подальше перерахування або класифікація
можливих помилок в психодіагностичній роботі. Ці помилки можуть
виникнути в будь-якому акті пізнання. Психодіагностичної специфічності
вони набувають при співвідношенні з використовуваними у кожному
конкретному випадку методиками, тестами, теоретичними перевагами
дослідника.
Відомо, що психологи, що користуються в своїй роботі тестом Векслера для
оцінки уровняинтеллектуального розвитку дітей (WISC-R), нерідко
здійснюють помилки, ставлячу під сумнів точність і надійність
отримуваної інформації. Виявлено, що найбільше число помилок
здійснювалося при обробці даних, отриманих по субтестах, призначених для
оцінки словарного запасу, тямущості і здібності до складання об’єктів.
Американські психологи також виявили помилки, найбільш типові для
студентів, що навчаються роботі з тестом для вимірювання інтелекту
дорослих (WAIS-R) і субтести (або питання), що корелюють з найбільшим
числом помилок. В цілому виявилось, що студенти в середньому допускають
8,8 % помилок на протокол. Виправлення цих помилок привело до зміни 81 %
показників!
Створення свого роду каталогів найбільш поширених, типових помилок, що
виникають при проведенні і інтерпретації окремих психодіагностичних
методик (груп методик), — актуальне завдання, що має важливе практичне
значення.
Про діагностику рис особи і «зміряної індивідуальності»
Одне з найважливіших понять психодіагностики — поняття психічної
властивості. Психічні властивості — це відносно стабільні утворення, і
їх прийнято відрізняти від нестабільних, динамічних в часі станів.
Нерідко висловлюється думка про те, що, приступаючи до вимірювання
психологічних властивостей (біс) особи, необхідно переконливо довести
сам факт їх існування. На сьогоднішній день запропонована безліч
термінів для позначення цих рис (наприклад, «тривожність»,
«интроверсия», «радикалізм» і ін.). Проте виникає питання про те,
наскільки в цих термінах відбиваються реалії поведінки всіх людей.
Номотетічеський підхід припускає існування деяких загальних законів,
справедливих для всіх явищ даній області досліджень.
У вітчизняній літературі для позначення цього підходу уживається термін
ідеографічний (ос греч. idea — идея, образ graphe — пишу; див., напр.,
передмова Ю. М. Забродіна и В. І. Похилько до книги Ф. Франселла и Д.
Банністер, 1987). Ми вважаємо такою, що найточніше відображає суть
даного підходу термін идиографический (від греч. idios — своєрідний,
особливий і graphe — пишу).
Міфологічний етап
На міфологічному етапі історії психології, який охоплює добу від появи
перших людей до їх класового розшарування, увага зосереджується на
ситуативному компоненті вчинку. Це сукупність істотних відношень людини
до зовнішнього світу, які на цьому етапі розвитку культури складаються
незалежно від її намірів. Насамперед їх характеризує значення, що його
людина надає тій ситуації, в якій перебуває, та своїм власним станам.
Ситуація значень виразно заявляє про себе в пам’ятках первісної культури
(Леві-Брюль, див.: [67]; Тайлор [55]; Фрезер [64]). Уже першим її виявом
є роздвоєння довколишнього світу на тіло (всі предмети, що реально
існують) та душу (те, що спричинює зміни як у світі, так і в самій
людині). На цій підставі виникає фетишизм (фр. feticshe, від португ.
fetico — амулет) — культ неживих предметів — фетишів, які наділяються
надприродними властивостями. Людина обожнює їх, пов’язує з ними
можливість задоволення своїх бажань. Так поступово формується анімізм
(від лат. anima — душа, дух) — світогляд первісної людини, за яким душа
існує в усіх природних тілах і явищах. При цьому вона здійснює
метемпсихоз (від гр.— переселення душ) — мандри з одного тіла в інше. І
якщо внаслідок цього тіло змінює свої форми, то душа залишається
незмінною. Проте вона сприймається за аналогією з тілом — розглядається
як його двійник (на наскельних малюнках момент смерті зображено як
роздвоєння тіла). Пізніше схожість душі і тіла втрачається, кроком до
чого стає пов’язування душі з диханням людини. Герої казок різних
народів, готуючись до битви, виймають душу зі свого тіла, щоб стати
непереможними та невразливими.
Отже, на міфологічному етапі історії психології душу розуміють як силу,
що цілковито визначає життя людини. За цих умов учинок неможливий, адже
поведінка людини залежить від ситуації, в якій вона перебуває. Людина
відчуває себе ланкою в ланцюзі непідвладних їй значень, що породжує
фаталізм (від лат. fatalis — наперед визначений долею) — усвідомлення
власної безпорадності. Шукаючи опори буття, вона обирає собі фетиші. На
цій підставі виникає магія (від гр. — ворожба) —сукупність ритуалів,
спрямованих на отримання бажаного результату.
Ритуал (від лат. ritualis — обрядовий) вводить людину у взаємозв’язок
подій у світі, тим самим наділяючи її здатністю впливати на їх перебіг.
І в пізніші часи чаклуни Давньої Індії, Вавилону та Єгипту, Греції й
Риму прагнули заподіяти шкоду ворогові, ушкоджуючи його зображення.
Зі зростанням активності людини заявляють про себе нові аспекти ситуації
— її конфліктність та колізійність. Першим відбувається перехід від
ситуації значень до ситуації конфліктних відношень. Одним із чинників
такого переходу є виникнення тотемізму (від алгонкінського тотем — його
рід) — уявлення про певну рослину чи тварину як праматір людського роду.
Населення острова Самоа, наприклад, шанувало метелика, бо вважало його
своїм предком. На ґрунті тотемізму виникло явище табу (полінезійське «не
можна») — система заборон на виконання певних дій. Заподіяння шкоди тому
ж метелику вважали рівноцінним смерті представника роду. Тотемізм
породжує ряд протиставлень (живих і мертвих, предків і нащадків), що
зумовлює перехід до тривалого — філософського етапу історії психології.
Філософський етап
Конфліктність як аспект ситуативного компонента вчинку виходить на
перший план у філософських ученнях Давнього світу (ранньокласові
суспільства на Давньому Сході, в Греції та Римі до н. є. та на початку
н. е.). Ситуація продовжує розглядатись як така, що визначає поведінку
людини, та водночас вона протиставляється людині, яка вже може
відсторонюватись від неї. Варіанти такого розуміння спостерігаються у
мислителів Давнього Китаю, Давньої Індії та Давньої Греції.
У психології Давнього Китаю ситуацію тлумачать як традицію (від лат.
traditio — передача) — стійкі форми поведінки, успадковані від
попередніх поколінь. Вона перебуває у конфлікті з учинком, що виникає на
ґрунті традиції, але може заперечувати її. Цей конфлікт знаходить своє
розв’язання у вченнях про дао (кит. «закон») — засаду буття, що
спрямовує поведінку людини (Лаоцзи, Кун Фуцзи). Оскільки традиція
ґрунтується на дао, то вважається за доцільне всіляко дотримуватись її,
щоб не дезорганізувати суспільне й індивідуальне життя. Підтримання
традиції вчинком є поверненням людини до дао, яке робить її досконалою,
справедливою, об’єднує з іншими людьми. Висловлюються думки щодо
необхідності особистого внеску людини в традиції (Сюньцзи) — крок до
визнання власної активності людини.
У психології Давньої Індії ситуативний компонент вчинку набуває вигляду
страждання — переживання людиною життєвих труднощів. Учинок, у зв’язку з
цим, є актом звільнення від страждань та поєднання з першоосновою буття.
Пошукам способів такого звільнення присвячено вчення про карму (санскр.
— діяння, відплата) — силу, що закріплює вплив учинків на характер
теперішнього і наступного існування людини. Віра в карму спрямовує
людину до самопізнання, що відбилося у староіндійських текстах Упанішад
та в буддизмі. Там, зокрема, твердиться, що шлях до блаженного буття
людини пролягає через нірвану (санскр. — заспокоєння, згасання) —
звільнення від поневолювального впливу власної психіки та проникнення в
серцевину буття. Це стан відчуженості від зовнішнього світу, відсутності
бажань, цілковитої задоволеності. Зовнішній і внутрішній світ людини
знецінюється, що відкриває можливість злиття людини з вищим буттям —
Брахманом. Для цього вона мусить займатися самовдосконаленням —
утримуватись від життєвих насолод, володіти своїми тілом і душею.
Давньогрецька (антична) психологія, перебуваючи у межах розуміння
конфліктності ситуації, протиставляє внутрішнє, ідеальне, та зовнішнє,
матеріальне. Відтепер через усю історію психології проходить боротьба
двох протилежних напрямків філософської думки — ідеалізму, що визнає
первинність ідеї, душі, та матеріалізму, який стверджує вторинність цих
явищ щодо матеріальної першооснови. В давньогрецькій психології
взаємовідношення ідеального і матеріального нерідко ілюструється на
прикладі двох світів — мікрокосмосу і макрокосмосу.
Душа, з матеріалістичних позицій, — це мікрокосмос, що складається з тих
самих елементів — атомів, що й макрокосмос, але вони тонші, невидимі
(Демокріт). Вона невіддільна від тіла, є його формою і способом
організації, має складну будову (Арістотель). З ідеалістичних позицій
душа характеризується як ув’язнена тілом, та все ж безсмертна, у своїх
досконалих виявах злита з ідеальною вищою істотою (Платон ). У пізніших
ученнях — стоїцизмі, скептицизмі, неоплатонізмі — розробляється ідея про
спільне походження мікро- і макрокосмосу та здійснюється спроба вийти за
межі конфліктності ситуації: у першому випадку — за рахунок стійкості
людини, у другому — шляхом скепсису як підґрунтя душевного спокою, в
третьому — шляхом злиття окремої душі з Верховною сутністю.
Антична психологія також протиставляла людей, як смертних істот, богам —
безсмертним. Цим зроблено крок до усвідомлення колізійності (лат.
collisio, від collido — стикаюсь) ситуації, що стало головним змістом
психології середніх віків (V — середина XVII ст.).
Середньовічна психологія на основі релігійного, зокрема християнського,
світогляду за предмет колізійного протиставлення обирає душу і тіло.
Душа вважається близькою до Бога, безсмертною, безтілесною, а тіло, з
притаманними йому природними потягами, — несумісним з Божою сутністю.
Предметом аналізу стають віра, надія, любов — переживання людиною
колізійності свого буття. Перед лицем всевидющого Бога людині лишається
вірою заслужити його милість. Вона відчуває себе пасивною істотою, що
несе в собі споконвічну гріховність. З’являється вчення про внутрішній
досвід — збагачення людської душі шляхом її самовдосконалення
(Августин). Активно дискутується проблема свободи волі — здатності
людини діяти самостійно, приймаючи власні рішення. Свобода волі або ж
визнається (Фома Аквінський), або заперечується (Еріугена).
Отже, і в середньовічній психології людина залишається на рівні
ситуативних вчинкових відношень, не підносячись до розуміння власної
активності як джерела життя. Проте усвідомлення колізійності ситуації, в
якій вона перебуває, зумовлює перехід до пізнання внутрішнього світу
людини, а отже, до мотивації вчинку. Мотиваційне визначення вчинку
охоплює значний проміжок часу — добу Відродження (XIV — XVI ст.), Бароко
(XVII ст.) та Просвітництво (XVIII і початок XIX ст.). Колізійність
буття змушує людину шукати засобів її подолання не у релігії, а в самій
собі.
Усвідомленням мотиву як компонента вчинку відзначається арабська
психологія (Ібн Сіна, Газалі). Для неї внутрішні підстави поведінки —
природне явище. У вигляді злісного індивідуалізму (наприклад, прагнення
до наживи) воно заважає людині з’єднатись з Верховною сутністю, зумовлює
фаталізм її поведінки. Шлях до звільнення людини від природних обмежень
— у знанні як найвищій людській цінності. До мотивації вчинку
звертається й психологія Київської Русі, яка стверджує наявність
соціального фаталізму, але наголошує на необхідності боротьби з ним
(Володимир Мономах).
Психологія західноєвропейського Відродження, розвиваючи цю ж думку,
розв’язує проблему титанізму — підносить людину до рівня Бога. Людина
ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макрокосмосом.
Усвідомлення себе титаном — величною особою виводить людину на шлях
протиставлення іншим людям, також титанам. Так у психології постає
проблема міжособистісних стосунків — зв’язків між людьми. При цьому
наголошується на індивідуалізмі (лат. individuum — неподільне) —
неповторності властивостей титана (Піко делла Мірандола, Еразм
Роттердамський, Макіавеллі), що знайшло яскраве відображення у мистецтві
Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело). Психологію Відродження
пронизує гуманізм (від лат. humanus — людяний) — ставлення до людини як
до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей.
У цей час у наукових трактатах з’являється термін психологія (від гр.
vfvXTi — душа і HYPERLINK “file:///vyoC” \vyoC , — учення), яким
користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ — душу
людини. У художній літературі Відродження з’являється тема
“фаустівськоїдуші” —людини, яка, долаючи внутрішні суперечності, хоче
пізнати світ і саму себе. Вона прагне ідеалу (від гр. ібєсс — поняття,
уявлення) — досконалих зразків індивідуального і суспільного життя і
страждає від суперечностей між ідеальним і реальним. Славнозвісний Дон
Кіхот Сервантеса живе водночас у реальному і в ідеальному світі, марно
намагаючись втілити ідеали моральності та справедливості. Герої трагедій
У. Шекспіра так гостро переживають суперечності буття, що, знесилені,
гинуть. Доба Відродження шукає рушійні сили поведінки в самій людині, не
усвідомлюючи того, що вони можуть корінитися в її бутті.
В епоху бароко людина гостро усвідомлює міць світу та своє безсилля
перед ним (Паскаль). Світ — всесильна субстанція, що унеможливлює
свободу волі. Вихід вбачається у пристрастях (Декарт) та афектах (від
лат. affectus — настрій, хвилювання) (Спіноза) — формах почуттів, за
допомогою яких людина намагається подолати залежність від світу. У цьому
зв’язку виникає поняття про рефлекс (від лат. reflexus — згин, вигин) —
механічну відповідь людського організму на зовнішній подразник (Декарт).
Людина мислиться і як машина, і як одухотворена істота. Так
утверджується дуалізм (від лат. dualis — двоїстий) душі і тіла — їх
рівноправне і паралельне існування.
У межах мотиваційного визначення вчинку формується також уявлення про
несвідоме — надприродну засаду буття (Лейбніц), інтуїцію (від лат.
intueri — пильно дивлюся) — здатність до безпосереднього осягнення
істини (Декарт). Дискутується питання про наявність вродженого і
набутого у психіці. Зокрема, доводиться, що зміст психіки цілковито
визначається відчуттями — відображенням якостей навколишнього світу. Як
чуттєве (бо отримується за допомогою органів чуттів), воно
протиставляється раціональному (лат. rationalis — розумний), здобутому
теоретичним пізнанням — мисленням (Локк).
Отже, психологія бароко, вдивляючись у мотивацію вчинків, бачить у
людині тіло і душу, свідоме і несвідоме, набуте і вроджене, почуття і
волю, інтуїцію і мислення, чуттєве і раціональне. Людина постає перед
нею стражденною істотою, яка, перебуваючи під тиском і зовнішнього, і
внутрішнього, здійснює акти самопізнання, все глибше проникаючи у власну
сутність.
Ця тема є провідною й у психології українського бароко та Просвітництва
— культури України XVII—XVIII ст. її пронизує прагнення зрозуміти людину
як істоту, що залежить від природи і суспільства і водночас усвідомлює
власну гідність. Душа розглядається як дзеркало Всесвіту, тому
самопізнання є і самопізнанням світу через людину (Сакович).
Аналізується співвідношення у душі чуттєвого і раціонального, почуттів і
волі, обґрунтовується підхід до людини як до індивідуальності (Гізель).
Зосереджується увага й на самозбереженні — прагненні людини протистояти
ворожому щодо неї світові (Яворський).
Обстоюючи ці ідеї, мандрівний філософ Г. С Сковорода (1722—1794)
виокремлює три аспекти самопізнання: пізнання людиною своєї
індивідуальності; пізнання себе як представника певного народу; пізнання
свого існування в його зв’язку з Верховною сутністю. Суть самопізнання
полягає у віднаходженні людиною спорідненої («сродной») діяльності —
схильності до певної праці. Відповідним чином вона повинна будувати своє
життя.
Загалом психологія бароко фіксує увагу на протиставленні виявлених
характеристик людини і не шукає переходів до прийняття рішення —
наслідку боротьби мотивів, тобто наступного рівня мотиваційного
визначення вчинку. Це здійснила психологія Просвітництва.
Досліджуючи процес прийняття рішення, вона висуває спектр психологічних
теорій — інтелектуалізм, емотивізм, волюнтаризм. Перша з них знаряддям
самопізнання і поведінки вважає інтелект (від лат. intellectus —
розуміння). Основним механізмом його функціонування є асоціації (від
лат. associatio — з’єднання) — зв’язки між слідами минулих вражень.
Прихильниками цієї теорії є переважна більшість англійських (Гоббс, Юм)
і німецьких (Лессінг, Гердер) філософів-просвітників. Для емотивізму
(від лат. emovere — збуджувати, хвилювати) пояснюючим принципом стають
почуття (пристрасті, афекти). Представники цієї теорії наголошують на
тому, що саме вони зумовлюють цілісність людської природи та впливають
на інтелект (Гельвецій, Дідро). Волюнтаризм звертається до волі (від
лат. voluntas) — саморегуляції людиною своєї поведінки — як до найвищої
психічної здатності. Ця думка у вигляді гасла «Буря й натиск» стала
провідною темою літературного руху в Німеччині наприкінці XVIII ст.
(Гете, Шіллер та ін.).
Таким чином, психологи Просвітництва з оптимізмом дивляться на людину.
Вони проголошують природну рівність людей, підкреслюють вирішальне
значення середовища у формуванні психіки (Руссо). Механізм зв’язку душі
і тіла вбачають у психіці разом з її тілесною організацією. Це позбавляє
людину мотиваційної роздвоєності, висуває на перший план проблему
прийняття рішення та готує перехід до дійового визначення вчинку.
За В. А. Роменцем, на цьому мотиваційний період історії психології
завершується, й відповідно завершується філософський етап історії
психології.
Науковий етап
Етап наукової психології започатковується у другій половині XIX ст. У
цей час психологія виборює право на самостійне — вже поза межами
філософії — існування. Складається сукупність наукових теорій,
представники яких прагнуть дослідити сутність психіки, опрацьовують
методи її дослідження, відкриваються наукові заклади та школи, в яких
досліджується психологічна проблематика. В останній чверті XX ст.
починає складатись психологічна практика: психологія заявляє про себе як
наука, що активно втручається у суспільне життя. Людині вона пропонує
різні форми психологічної допомоги. В. А. Роменець, послідовно
дотримуючись культурологічного підходу у тлумаченні історії психології,
і цей етап розглядає в контексті здобутків світової культури (див. табл.
2, 3). Проте наш виклад обмежується лише теоріями, які безпосередньо
визначають обличчя психологічної науки у XIX та XX ст.
Висновок
Психодіагностика широко застосовується в медицині. А також дуже
необхідна у житті кожної людини. Психодіагностика це наука яка вступає в
новий етап свого розвитку, це практика психологічного діагнозу за якою
різними методами ми можемо розпізнавати індивіда. Наприклад знаменитий
Швейцарський психіатр та психолог Герман Роршах, який пропонує тест і
вміщує 10 таблиць з симетричними чорно-білими та кольоровими чорнильними
плямами дивлячись на які, потрібно визначити, що це може бути і на що це
схоже. Таким методом Роршах може визначити кожну людину.
Люди бачили різне одні хмари, людей інші тварин та багато різного. Такі
методи дають звернути увагу психіатру на ту чи іншу людину і зрозуміти
їх потреби та відчуття.
Література
1. Общая психодиагностика. Под ред. А.А.Бодалева, В.В.Столина. – М.:
Изд-во Московского Университета, 1987.-304 с.
2. Братусь Б.С. Опыт обоснования гуманитарной психологии // Вопросы
психологии. – 1990. – № 6. – с.9-17.)
3. Дружинин В.Н. Экспериментальная психология. – СПб: Издательство
“Питер”, 2000. – 320 с.
4. Психология с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в
постсоветской психологии / Под.ред.. Д.А.Леонтьева, В.Г.Щур. – М.:
Смысл, 1997.-336 с.
5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. – Санкт-Петербург: “Наука”,
“Ювенкта”, 1998.-315 с.
6. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М.:
Политиздат, 1989. – С. 319-344.
7. Загальна психологія П.А. М’ясмоїд видання Київ «Вища шкоал» 2006 р.
486 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
