Реферат на тему:

Соціально-психологічні аспекти утримання засуджених на довічне
позбавлення волі

Організація соціально-психологічного супроводження виконання
кримінальних покарань у вигляді довічного позбавлення волі є якісно
новим напрямом у діяльності кримінально-виконавчої системи України. Цей
вид покарання було введено Законом України від 22 лютого 2000 року на
виконання Україною зобов’язань щодо дотримання Протоколу № 6 до
Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що стосуються
скасування смертної кари. Остаточно нормативне закріплення цього виду
покарання було узаконене Кримінальним кодексом України, прийнятим
Верховною Радою України 5 квітня 2001 року.

Практично відразу після скасування смертної кари Державний департамент
України з питань виконання покарань, як центральний орган виконавчої
влади зі спеціальним статусом, що реалізує єдину державну політику у
сфері виконання кримінальних покарань, був поставлений перед
необхідністю організації утримання нової, специфічної категорії
засуджених. Згаданим вище Законом від 22 лютого 2000 року було
визначено, що засуджені до довічного позбавлення волі утримуються на
суворому режимі тюремного ув’язнення.

Діючі на час створення Департаменту норми Виправно-трудового кодексу
України передбачали для осіб, які утримуються на суворому режимі
тюремного ув’язнення, досить жорсткі режимні обмеження, серед яких:
заборона побачень і одержання посилок (передач), обмеження в листуванні,
тривалість щоденної прогулянки на свіжому повітрі всього 30 хвилин.
Такий режим певною мірою був прийнятний як засіб дисциплінарного впливу
стосовно осіб, які утримаються на суворому режимі тюремного ув’язнення,
оскільки він встановлювався на нетривалий термін – від двох до шести
місяців. Але такі обмеження не відповідали гуманному характеру рішення
про скасування смертної кари.

На підставі вищевикладеного Державний департамент України з питань
виконання покарань підготував пропозиції про внесення до
Виправно-трудового кодексу змін, що передбачають гуманізацію умов
утримання засуджених до довічного позбавлення волі. Такі зміни було
прийнято Законом України від 11 січня 2001 року.

Згідно з нормами цього Закону Держдепартамент розробив відповідний
нормативний акт – Положення про організацію виконання покарання у
вигляді довічного позбавлення волі в установах кримінально-виконавчої
системи. У Положенні визначено права і обов’язки засуджених до довічного
позбавлення волі, з обмеженнями, передбаченими для цієї категорії
засуджених, а також тими, що випливають з вироку суду та режиму,
встановленого Виправно-трудовим кодексом України для відбування такого
виду покарання.

На виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000
року № 986, а також з метою приведення умов утримання осіб, засуджених
до довічного позбавлення волі, у відповідність з вимогами
Кримінально-виконавчого кодексу України, у 2001 — 2003 роках введено в
дію 700 місць для утримання засуджених до довічного позбавлення волі.
2005 року також введено в дію 362 місця в секторах максимального рівня
безпеки для утримання засуджених до довічного позбавлення волі. Окрім
того, у 2004 році з цією метою додатково створено ще 210 місць.
Департамент організував переведення засуджених до довічного позбавлення
волі із слідчих ізоляторів до установ, у яких створено сектори
максимального рівня безпеки для утримання зазначеної категорії
засуджених.

Засуджені, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі
у виправних колоніях максимального рівня безпеки, утримаються окремо від
інших засуджених, які відбувають покарання у виправних колоніях такого
виду. Засуджені до довічного позбавлення волі розміщуються у приміщеннях
камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального
зразка. За заявою засудженого та в інших необхідних випадках з метою
захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших
засуджених чи запобігання вчиненню ним злочину або при наявності
медичного висновку за постановою начальника колонії його можуть тримати
в одиночній камері.

Відповідно до Положення про порядок застосування помилування,
затвердженого Указом Президента України від 12 квітня 2000 року №
558/2000, засуджені до довічного позбавлення волі можуть звертатися з
клопотанням про помилування після відбуття не менше 20 років
призначеного покарання. Стаття 87 Кримінального кодексу України
встановлює, що актом помилування може здійснюватися заміна засудженому
призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на
позбавлення волі на термін не менше 25 років. У цьому випадку на
засудженого поширюється дія статті 81 Кримінального кодексу України, яка
передбачає, що при фактичному відбутті не менше трьох чвертей терміну
покарання, призначеного за умисний тяжкий злочин, до засудженого може
бути застосовано умовно-дострокове звільнення від відбуття покарання (за
умови, що він сумлінною поведінкою і ставленням до праці доведе своє
виправлення).

Соціально-демографічна та криміналістична характеристика чоловіків,
засуджених до довічного позбавлення волі

Особи віком 18 — 25 років складають 18,6 %, від 26 до 30 років — 29,2 %,
від 31 до 40 років – 37,5 %. Найменше злочинців належить до вікової
категорії понад 40 років — 9,7 %. Особи віком від 18 до 25 років
частіше, ніж інші категорії злочинців, визнавали свою вину. Цій групі
притаманне здійснення злочинів з метою залякування та терору оточення.

Аналіз особових справ засуджених свідчить, що на момент скоєння злочину
тільки 14,4 % з них працювали, але позитивних відгуків з останніх місць
роботи майже не мали; тільки 0,5 % вчилися у середніх і вищих навчальних
закладах. 77,7 % не працювали і не вчилися. Абсолютна більшість
засуджених цілком працездатні, вони можуть брати активну участь у
виробничих процесах. Людей з обмеженою працездатністю майже немає, а
якщо такі й зустрічаються, то, як правило, серед засуджених старшого
віку. Засуджені за тяжкі насильницькі злочини проти осіб, як правило,
ніколи не відмовляються від роботи, навпаки – вони вимагають більшого
навантаження. Відмовляються від роботи засуджені, які відбувають
покарання за шахрайство, крадіжки, за незаконний обіг наркотичних
речовин і деякі інші. Дослідники встановили, що найбільше вбивць серед
тих, які працювали, мали робітничі професії. Незважаючи на те, що
більшість засуджених має невеликий трудовий стаж (8 — 9 років),
працювати вони почали в дуже ранньому віці (деякі з 12 — 14 років вже
трудились на важких для дітей роботах). Досягнувши 18 років, вони
категорично відмовлялися від роботи.

Переважна частина засуджених (83,9 %) мала середню освіту, 9,1 % —
незакінчену середню, 3,4 % — середню спеціальну (технічну), 2,4 % — вищу
і незакінчену вищу. Злочини скоювали особи переважно з середньою і
неповною середньою освітою. Засуджені до довічного ув’язнення під час
скоєння злочинів перебували в стані алкогольного або наркотичного
сп’яніння (84,3 %). Це ще раз підтверджує думку, що між пияцтвом і
злочинністю існує прямий зв’язок.

Засуджені до довічного ув’язнення, як правило, зростали в
неблагополучних сім’ях, були свідками пияцтва і колотнеч. Майже кожен
другий з них виховувався у неповній сім’ї (з одним з батьків) або
дідусем, бабусею, у спеціальних школах, інтернатах. У дитинстві їх часто
били товариші по навчанню, батьки; вони ніколи не були в дитинстві
„лідерами”. Спиртні напої вони почали вживати у ранньому віці. Окрім
того, переважна частина їх негативно зарекомендувала себе ще під час
навчання в школі. Кожний четвертий із засуджених ще з дитячих років
перебував на обліку в міліції.

За даними особистих і кримінальних справ особи цієї категорії засуджених
не мають сім’ї, а якщо й були одружені, то сім’ї розпалися. Під час
затримання перебували в зареєстрованому шлюбі 17,1 % осіб, не перебували
у шлюбі 67,3 %, не перебували в зареєстрованому шлюбі, але разом жили —
10,6 %, були розлученні – 5 %. Серед цих осіб, порівняно з усіма іншими
засудженими, найбільше неодружених. З їх анкетування випливає, що вони
мріють про збереження або створення сім’ї; 12,3 % мають дітей, переважно
одного-двох, але відносин з ними не підтримують. Значна частина
засуджених не служила в армії, оскільки на той час, коли необхідно було
проходити військову службу, вони відбували покарання у виховних колоніях
і в установах виконання покарань або перебували на обліку в
психдиспансерах.

З цієї категорії засуджених 73 % раніше вже були судимі, в тому числі 29
% — один раз, 36 % — двічі, 8 % — тричі і більше. Усі злочини
здійснювалися не в місцях позбавлення, а на волі. З їх числа вчинили
новий злочин: до засудження за останнім вироком — 27 %, в перший рік
після звільнення з місць позбавлення волі – 13 %; протягом другого –
четвертого років – 27 %, протягом п’ятого — сьомого років – 14 %,
протягом восьмого і більше років – 19 %. Наведені дані свідчать, що в
більшості випадків ці особи вчинили злочин, за який були засуджені,
протягом перших чотирьох років після звільнення з місць позбавлення
волі. Можна зробити висновок, що питома вага раніше судимих осіб,
засуджених до довічного ув’язнення, складає приблизно 70 %. Питома вага
раніше судимих вбивць за 10 років майже не змінилася і складає 66,8 %.
Розглянувши цю категорію осіб за кількістю учасників, дослідники
встановили, що понад 79,4 % засуджених до довічного позбавлення волі
вчиняли злочин у співучасті. Особи, які раніше відбували покарання у
вигляді позбавлення волі, у 12,4 % випадків вчиняли злочин у складі
банди або організованого злочинного угруповання та при вчиненні
неочевидних злочинів готувалися до них ретельно, використовуючи
конспіративні методи і консультуючись із досвідченими злочинцями. Будучи
кримінально активними особами, стійко орієнтованими на здійснення
злочинів, включали в конспіративну підготовку для здійснення злочинів
складні дії, більш змістовні і об’ємні за своїм характером: спеціальну
перевірку співучасників, попередню імітацію злочинної дії з метою
визначення характеру дій потерпілої сторони. У підготовчих діях вказаних
злочинців є такі, що спрямовані на приховування злочинів. Аналіз підстав
об’єднання в злочинні групи свідчить, що у половині випадків це
відбувалося добровільно. Але з бесід з неодноразово судимими дослідники
роблять висновок, що ця категорія засуджених при вчиненні злочинів у
майбутньому буде діяти самостійно.

Дослідники провели анкетування засуджених до довічного ув’язнення.
Анкета містила 66 запитань з різної тематики. Одним з них було таке:
„Ким ви себе вважаєте в цьому житті?” Більшість засуджених (96,3 %)
відповіли, що вважають себе „людиною”, „великою людиною”, „дитиною
Божою”, „порядною людиною з підвищеним відчуттям справедливості”. На
запитання „Відчуваєте ви себе зайвою людиною у суспільстві?” засуджені
відповіли (95,1 %), що вони не зайві люди в суспільстві, що вони йому
потрібні, і що люди ставитимуться до них гуманно, якщо їх буде звільнено
з місць позбавлення волі через 15 років. На запитання „Якою мірою ви
винні у вчиненому злочині?” 23,4 % опитуваних відповіли, що не винні та
злочину не здійснювали. Аналіз звинувачувальних вироків судів показує,
що 15,3 % засуджених у суді відповіли, що винні частково, решта осіб
свою провину визнавала.

На запитання „Як дотримуються прав людини у місцях позбавлення волі?”
85,4 % засуджених відповіли, що права людини дотримуються, але їх
необхідно розширити. Кілька засуджених до довічного позбавлення волі
просять, щоб для них створили такі умови утримання, які б не сприяли
деградації особистості, щоб усіляко заохочувалися позитивні зв’язки з
рідними, забезпечувалася можливість вільно одержувати інформацію через
газети, журнали, телебачення, радіо, мати зв’язки з громадськими
організаціями, можливість діставати освіту в навчальних закладах.

На пропозицію висловити свої бажання 68,8 % засуджених відповіли, що їм
потрібна в першу чергу воля, а вже потім сім’я і здоров’я. На запитання
„Що спонукало вас вчинити злочин?” засуджені відповіли, що це алкоголь
(33,1 %), суспільство (25,3 %), відчуття переваги (18,2 %), біс (12,1
%), воля Бога (3 %).

Психологічна робота з засудженими на довічне ув’язнення має специфічні
особливості. Це обумовлюється не тільки особливостями кримінального та
кримінально-процесуального законодавства, умовами утримання, виконання
та відбування покарання, але й соціально-психологічними змінами, що
відбуваються у житті та особистості таких засуджених. Серед таких змін
основними є: 1) засуджені стають особами, які в силу чинного
кримінального законодавства України не мають перспективи виходу на волю
та залучитися до суспільно-корисної праці; 2) після виголошення вироку
судом у засудженого до довічного позбавлення волі втрачається сенс життя
(9 випадків з 10); 3) більшість засуджених (86 %) втрачає вже в перший
рік відбування покарання будь-які соціальні зв’язки; 4) позбавлення чи
значне обмежене спілкування, інформаційний „голод” негативно впливає на
морально-психологічне здоров’я засудженого; 5) обмежений простір
існування провокує появу різного роду фобій. У декого (37 %) вже на
другий рік відбування покарання з’являються галюцинації, пов’язані з
минулим життям або з вчиненим злочином. Дехто бачить картини майбутнього
(18 %). У таких випадках вже потрібне втручання психіатра.

Основним видом психологічної роботи з засудженими на довічне позбавлення
волі є індивідуальна робота, що включає бесіду, інтерв’ю,
консультування. Але її результативність залежить не тільки від знань,
умінь і навичок психолога, але й різноманітності підходів до вирішення
конкретної проблеми, які є в арсеналі практичного психолога.

Як свідчить практика, жодна методика з індивідуальної роботи з клієнтом
не діє у „чистому вигляді” стосовно засуджених до довічного ув’язнення.
Їм вже обридли бесіди, тестування і, як вони кажуть, „моральні нотації”.
Будь-які розмови вони намагаються звести до біблійних читань. У 80 %
засуджених Біблія стає настільною книгою.

Розглянемо детальніше мотивацію до життя у засуджених на довічне
позбавлення волі.

Людина, засуджена за вчинений злочин довічно – решту життя, до смерті
живе у винятково складних умовах, в яких депривація полягає, перш за
все, у щоденному повторенні одноманітних, раз і назавжди штатних
зовнішніх ситуацій. Засуджений, за умовами його утримання, перебуває на
межі нервово-психічного стану, який важко витримати. Головна причина –
неможливість життєвих змін, що даровані людству. Це призводить до:
сенситивності у ставленні до людей, предметів, тварин, природних явищ
тощо; нечуттєвості до усього світу; паранояльних проявів у поведінці;
шизоподібних розладів особистості.

Особливістю засуджених на довічне позбавлення волі є те, що у них немає
постійного психічного стану. Він швидко змінюється. Головна причина
полягає в тому, що в’язні постійно переймаються спогадами про минуле,
оцінкою ситуацій і подій, що привели їх за грати назавжди. Цікавий факт:
багато засуджених починає віддавати перевагу духовній літературі й
книгам з психології. Що це – спроба віднайти душевний спокій чи
відповісти на запитання „Хто Я?” І перше, і друге. У більшості випадків
засуджені покладають відповідальність на суспільство. Вони критикують
норми поведінки, які воно їм нав’язує, що призводить до їх відторгнення
та неприйняття. Це стосується усіх стосунків між людьми. Мабуть тому
вони видають себе за „Робінів Гудів” сучасності, поведінка яких не
знайшла розуміння в суспільстві.

Спілкування з засудженими на довічне позбавлення волі негативно впливає
на співрозмовника, тому що: формує почуття провини за те, що не в змозі
допомогти його рідним і близьким у важких ситуаціях; з’являється
хвилювання за те, що хтось лишився одиноким і веде тяжку боротьбу з
життєвими труднощами; втрачається самоконтроль та виникає почуття
безвиході; норми людської поведінки набувають неадекватної оцінки.

Який вихід? Треба для себе зрозуміти, що відповідальність за вчинений
злочин – це не тільки вердикт судочинства заподіяному, він накладає
відбиток на сприйняття особистості засудженого. Рикошет від вчиненого
впливає на всі сфери особистісного характеру злочинця, а відповідно й на
суспільну думку про нього.

Чим це можна пояснити? По-перше, суспільство диктує взаємовідносини з
близькими людьми. Існує так званий етичний кодекс суспільних відносин.
Нав’язування суспільних ідей без їх усвідомлення призводить до їх
відторгнення. Тому кожна соціальна група має, окрім загальноприйнятих
норм, власні, які стосуються саме їх. Це основи субкультурного
спілкування (субкультурної етики). Вони виникають як протидія тому, що
склалося у суспільстві, або, при схожості декларованого, мають іншу
поведінкову основу, яка суттєво впливає на результат життя. По-друге,
для багатьох засуджених на довічне позбавлення волі суспільне стає
приватним та навпаки. Це стосується втрат, любові, сподівань тощо – саме
того, що не перетинається з мірою покарання. Мабуть, саме це і викликає
масу запитань на кшталт „А судді хто?” Але головним залишається етичний
вибір між мірою покарання та методами впливу на засуджених і тим, хто
саме має впливати на їх особистість і поведінку. По-третє, для
засуджених на довічне позбавлення волі головною цінністю залишається їх
внутрішній світ як „найцінніша скарбниця”. У цьому їх біль та радощі.
Власне „Я” глибоко приховане. Повсякдення перетинається зі спогадами,
майже не втрачається надія на майбутнє. Майже весь час вони перебувають
у мріях. Іноді втрачається межа між реальністю і фантазіями, засуджені
починають вірити в те, що придумали. Кожен засуджений висловлює думку,
що свого часу втратив можливість набути реальні цінності: освіту,
справжніх друзів, втратив щось світле і чисте. Усе минуле життя
уявляється помилкою.

Насправді, як свідчать спостереження автора, однією з причин
злочинності, у тому числі й повторної, є неосвіченість – як загальна,
так і соціальна. Прикро, що ніхто з них не робить для себе висновків і
майже відразу після звільнення з місць позбавлення волі (на прикладі
тих, хто відсидів тривалий термін за гратами) повертається до звичних
поведінкових стереотипів, кола спілкування, звичок тощо. Реалі життя
здаються суворішими, ніж вони сподівалися, і потребують певних жертв.
Але ніхто з засуджених не готовий до певних втрат тому, що люблять не
волю, а себе на волі.

Я завжди кажу підопічним, що перебування у місцях позбавлення волі – це
не результат вчиненого злочину, а плата за все неправедне життя, яке
вони вели до останнього кроку до прірви. Згадайте, як ви ставилися до
близьких людей, скільки страждань їм завдали. Недарма однією з поширених
психологічних характеристик засуджених є „схильність спричиняти біль і
страждання тим, хто їх любить і піклується про них”.

Здається, що повертаючись на волю, звільнені намагаються наздогнати і
компенсувати все, що не тільки втратили, але й не здобули за час
відбування покарання. Вони починають пиячити, вживати наркотики,
спостерігається сексуальна активність. Можливо, їм потрібен час, щоб
„нагулятися”. Але чиїм коштом? Допомога друзів – тимчасова, і з часом
борги треба віддавати чи відпрацьовувати. І цим користуються. За
допомогу на копійку „друзі” вимагають платити тим, що не має цінності –
волею. Для тих, кого звільнені вважають „друзями”, вони залишаються
засобом реалізації корисливих планів з метою отримання прибутків
злочинним шляхом. Коловорот злочинності – результат брутального
ставлення колишніх „друзів” до звільнених, подвійна мораль і, ще раз
підкреслюю, соціальна неосвіченість, комунікативна безпринципність самих
колишніх засуджених.

Так, за все треба платити. Тільки засуджені платять тричі: за те, що їх
хтось використовував; за те, що вони нехтували турботою і любов’ю
близьких та завдавали їм болю й страждань; за те, що в результаті такого
життя вчинили злочин.

І ще раз про мрійливість засуджених до довічного позбавлення волі. Для
них такий психологічний стан є своєрідною релаксацією. Це світ гармонії,
в ньому дихається вільно. Це момент пошуку ідеалу. Це відстороненість,
відчуженість від реалій світу.

Засуджені на довічне позбавлення волі співставляють нав’язувані їм
правила гри і те, як вони їх виконують. Якщо ці правила не виконуються,
вони стають байдужими до розмов, але ніби продовжують уважно слухати.
Але в цю мить вони будуть далеко. Це не маска, це відстороненість,
відчуженість.

Оцінка людей у засуджених відбувається спочатку візуально, а потім за
справами, але тільки тими, що їх стосуються особисто.

Психологічні основи роботи персоналу виправної колонії із засудженими на
довічне ув’язнення

Результати психологічного обстеження достатньо детально розкривають
суб’єктивні стани засуджених в умовах довічного позбавлення волі. Ці
стани характеризуються високою тривожністю та переживаннями загрози, що
смутно відчувається. Емоційна нестійкість і ригідність поєднується у них
із заклопотаністю і готовністю. Більшість перебуває у стані низької
стійкості до стресу, але, поряд з цим, може демонструвати радикальну та
непоступливу позицію. Це можна пояснити нездатністю контролювати свою
поведінку.

Цю обставину треба використовувати в процесі проведення
психолого-педагогічних заходів, які мають бути спрямовані на підвищення
рівня емоційної стійкості, стабілізацію психічних станів засуджених і
психічне пристосовування в умовах довічного позбавлення волі. Тому такі
психологічні ознаки, як слабкий суб’єктивний контроль та схильність
приписувати відповідальність за вчинені вбивства іншим, разом з
об’єктивними характеристиками вчиненого злочину, є основоположними при
оцінці соціальної небезпеки засуджених, які відбувають довічне
позбавлення волі.

Практично всі такі засуджені відзначаються жорстокістю, що проявилося в
їх злочинних діях. Не менше 50 – 60 % з них — садисти, які отримують
сексуальне чи інше задоволення від мук і страждань своїх жертв. Так,
близько 50 % всіх сексуальних вбивць вчинили злочин з особливою
жорстокістю, а ті, які вчиняли замах на дітей і підлітків – 100 %.
Особи, які вчинили особливо жорстокі дії, відзначаються нездатністю до
співпереживання, емоційною холодністю, інтелектуальною тупістю,
егоцентризмом, фанатизмом.

Водночас серед таких засуджених можна виокремити категорії злочинців,
які не позбавлені позитивних етично-психологічних особливостей, знання
яких можна використовувати у виховній роботі. Так, особи, які вчинили
вбивства із застосуванням вогнепальної зброї, проявляють схильність до
навчання – отже, можуть бути залучені до сфери позитивної активності.
Особи, засуджені за вбивства на грунті сімейно-побутових конфліктів, за
своєю внутрішньою психологічною структурою орієнтовані на готовність до
дотримання соціально-схвалюваних правил поведінки, вони емоційно
стійкіші і можуть співпрацювати з адміністрацією. Навпаки, злочинці, які
вчинили вбивства у сукупності із згвалтуванням, відзначаються дуже
високою тривожністю, що породжується переважно невизначеністю їх
соціальних і статеворольових статусів, хронічним недозволенням собою,
особливо сексуальними проблемами. Серед сексуальних вбивць за
психологічними параметрами можна виокремити тих, що вчиняли замах на
дітей. Прикметно, що у таких злочинців виявлена інфантильність, вони
схильні до підкорення, залежні і в той же час обережні, відзначаються
підвищеною чутливістю до загроз, потребують заступництва і підтримки,
довірливі, у них занижена самооцінка.

Криміногенність тривожності сексуальних вбивць полягає у тому, що вони,
суб’єктивно відчуваючи свою особисту невизначеність і незахищеність,
намагаються зняти цю невизначеність шляхом вибору як об’єкта сексуальних
домагань дітей до 7 років і підлітків. В умовах позбавлення волі вони
зазвичай неагресивні.

Серед тих, що відбувають довічне позбавлення волі, переважають
психопати, алкоголіки, особи із залишковими явищами травм черепа. Ця
обставина зумовлює необхідність психіатричної допомоги злочинцям. Така ж
допомога потрібна й іншим засудженим, оскільки із зростання часу
перебування в тюремних камерах і серед них збільшуватиметься частка
людей з різними формами розладів психічної діяльності. Такі розлади
багато в чому визначають перелічені вище психологічні характеристики і
психічні стани позбавлених волі довічно.

Типологія засуджених

Звернемося до більш поглибленої психологічної характеристики засуджених
на довічне позбавлення волі. Їх психологічні особливості, що стали
внутрішніми причинами вчинених злочинів, можуть проявитися і під час
відбування покарання.

Серед засуджених можна виокремити кілька типів за провідними
психологічними характеристиками.

Перший тип („застряваючий”) об’єднує злочинців, які складають 32,8 % в
загальній сукупності обстежуваних. Для них характерні: висока
образливість, застрявання на негативних переживаннях, відгородження і
занурення в себе, що супроводжується формуванням афективно заряджених
ідей. У них виявляються порушення контактів з реальністю, при цьому
особисті відносини організовуються на базі уявлень, що слабо піддаються
корекції. Реальне спілкування замінюється псевдоспілкуванням, вони
можуть переносити свої переживання та претензії на оточуючих. Стосунки з
іншими нестійкі, ці особи легко ображаються. В більшості випадків їм
притаманні апатія, дратівливість, депресивні стани, занурення в себе,
можливі порушення мислення, погана пам’ять і погана концентрація уваги.
Емоційна сфера характеризується грубим спрощеним афектом.

Високий рівень напруги та дратівливості обумовлює їх неадекватну
поведінку і пошук конфліктних ситуацій, веде до ускладнення
міжособистісних контактів через нездатність висловити свої емоції
прийнятним шляхом. Вони звичайно прагнуть утверджувати свою перевагу і
використовувати оточуючих для досягнення власних цілей, будучи
переконаними, що цілі не мають особистої значущості, а необхідні для
загального блага. В клінічних випадках може спостерігатися наявність
надцінних (паранойяльних) утворень на фоні маніакального афекту.

В цілому такі особи характеризуються як застрягаючі, збудливі,
тривожно-навіюванні. Всі ці якості об’єднують цю категорію засуджених і
визначають високий ступінь їх некерованості та імпульсивності. Їм
властиві великі претензії, але дуже скромні досягнення. У більшості
своїй засуджені цієї групи мають 8 класів освіти і низький рівень
професійної кваліфікації. Вони, як правило, неодружені або розлучені, на
момент здійснення вбивства не працювали, більшість з них раніше судимі
за злочини проти особи.

У засуджених першої групи за вбивство, пов’язане з розбоєм, таких осіб
виявлено 50,0 %, за вбивство на грунті побутових відносин — 36,4 %. На
основі скоєних вбивств виявлено такий розподіл цих засуджених: одне
вбивство -27,3 %, два — 31,8 %, а три і більше — 40,9 %. Серед тих, хто
скоїв одне вбивство, не виявлено схильних до суїциду, а у випадках двох
вбивств, схильних до суїциду — 9,1 %, трьох і більше -7,3 %. Отже,
загальна питома вага суїцидальних осіб серед представників першого типу
— 36,4 %.

Раніше судимі особи першого типу, що відбували покарання у колоніях
суворого режиму, прагнули посісти лідируюче становище, і тому вони або
входили до груп з негативною спрямованістю (більшість „розбійників”),
або були активними членами самодіяльних організацій (практично всі
злочинці, які вчиняють вбивство на грунті побутових відносин). І в тому,
і в іншому випадку їх поведінка носила цілком певний характер,
спрямований на утвердження свого авторитету. Це не поширюється на осіб,
що вчинили вбивство, пов’язане із згвалтуванням. Їх статус багато в чому
був приречений специфічним для цієї категорії осіб способом
пристосовування, і вони часто були вимушені займати позицію відчужених.

Другий тип („ексцентричний”) об’єднує злочинців, яких можна назвати
дивними й ексцентричними. Їх питома вага склала 41,8 % у загальній
сукупності обстежуваних. Вони непередбачувані, імпульсивні, мають
невисокий рівень освіти (8 — 10 класів), часто змінювали місце роботи.
Більшість раніше були засуджені за злочини проти особи, на момент
здійснення вбивства не працювали. Вони відзначаються підкресленим
нонконформізмом (непокорою середовищу) і протиставленням своїх
суб’єктивних настановлень, поглядів і думок оточенню, а деякі
відзначаються мінімальною пристосовністю до зовнішніх соціальних вимог і
дуже гостро реагують на конфліктні ситуації. Їх індивідуалізм лише
поглиблюється при протидії оточенню. Корекція їх поведінки надзвичайно
важка.

Цей тип характерний для осіб з вираженою тенденцією ставитися до
оточення з недовірою, сприймати його як джерело потенційної небезпеки.
Постійне відчуття загрози спонукає їх до превентивного нападу. Такий
стереотип поведінки свідчить про патологічні ознаки соціальної
дезадаптації, повну неспроможність оцінювати свої дії. Вони можуть бути
винятково дратівливими, напруженими. Емоційна нестійкість і поєднання її
з високим ступенем напруги призводить до вибуху агресії, спрямованої на
об’єкт, не здатний чинити опір. Їх часто характеризують як осіб, що
мають складні сексуальні проблеми.

Серед злочинців другого типу засуджених за вбивства, пов’язані з
розбоями, виявлено 42,8 %; на грунті побутових відносин — 32,2 %;
пов’язаних із згвалтуваннями — 25,0 %. За кількістю скоєних вбивств
виявлено такий розподіл цих засуджених: одне вбивство — 28,6 %, два —
42,8 %, три і більше — 28,6 %. Серед тих, хто скоїв одне вбивство, 14,3
% схильні до суїциду, у випадках двох вбивств схильних до суїциду 7,4 %,
трьох і більше — 17,8 %. Отже, загальна питома вага схильних до суїциду
серед осіб другого типу 39,5 %.

Раніше судимі особи другого типу, відбуваючи покарання у колоніях
суворого режиму, там мали, як правило, невисокий статус у відносинах з
іншими засудженими. Вони рідко серйозно порушували режим, мали стягнення
і не мали заохочень, прагнули уникати конфліктів, проте через
особливості особистості бурхливо реагували на образи і довго пам’ятали
їх.

Третій тип („неадаптований”). Засуджені цього типу характеризуються
поганою соціальною пристосовністю, схильністю до агресії, нездатністю
чітко усвідомлювати соціальні норми. Часто їх злочини безглузді, погано
сплановані, імпульсивні. Нездатність до соціалізації і своєрідність
мислення стають основними моментами, що визначають їх соціальну
небезпеку.

На відміну від злочинців першого і другого типу, питома вага цієї
категорії осіб склала 11,9 % у загальній сукупності вбивць. Це ухильні,
злопам’ятні, вимогливі, ворожі та недовірливі люди. Для них характерне
неприязне ставлення до жінки. Схильність до асоціальної поведінки
зростає за рахунок поєднання зневаги морально-етичними нормами,
звичаями, правилами, заборонами із здатністю до стійкої реалізації цієї
тенденції. Суб’єкти такого типу, як правило, відзначаються похмурістю,
схильністю до наполегливих заперечень; вони важкі і неприємні у
спілкуванні. Це застряваючі, незрілі особи зі схильністю до зловживання
алкоголем, який є одним з основних засобів зняття
емоційно-дискомфортного стану. Про свою фізичну й емоційну скруту
говорять неясно, схильні до негативних реакцій, пов’язаних з постійно
пригнічуваною ворожістю, найбільш характерні стани пов’язані з
дратівливістю, нервозністю; можлива тривога і нав’язлива поведінка.

Засуджені цього типу зазнають труднощів у контактах, прагнуть уникати
відносин з іншими, триматися самотньо. Вони збудливі й ранимі.
Суб’єктивно сприйнята цією категорією вбивць образа на фоні завищеної
самооцінки стає основною причиною неадекватної поведінки. Виникнення
незначних конфліктних відносин починає сприйматися як втрата „реальних”
стосунків, загострене відчуття справедливості, яке в поєднанні із
завищеною самооцінкою призводить до остаточної втрати здатності
контролювати конфліктну ситуацію.

Тому не випадково, що серед обстежуваних злочинців третього типу
засуджених за вбивство, пов’язане з розбоєм, було виявлено лише 12,5 %,
тоді як на грунті побутових відносин — 50,0 % і пов’язаних із
згвалтуванням — 37,5 %. Збільшення питомої ваги осіб, які вчиняють
вбивства на грунті побутових відносин, і зниження їх кількості у
випадках, пов’язаних із розбоєм, у загальній структурі розподілу
засуджених третього типу є додатковим свідченням того, що одним із
основних мотивів вбивства є захист злочинцями свого спотвореного
уявлення про чоловічу роль. Уявлення про чоловічу роль є у представників
цього типу засуджених настільки життєво важливою основою їх існування,
що загроза її втрати стає підставою здійснення серії вбивств.

За кількістю вбивств виявлено такий розподіл цих засуджених: одне
вбивство – 50 %, два — 37,5 %, три і більше — 12,5 %. Схильних до
суїциду серед осіб цього типу не виявлено.

Четвертий тип („безвідповідальний”). Особи, які належать до нього, мають
тенденцію до надмірної активності та імпульсивності, безвідповідальності
і недовіри. Питома вага цієї категорії засуджених склала 7,6 % у
загальній сукупності обстежуваних. Вони поєднують в собі збудливість,
циклічність настроїв і станів, характеризуються аморальністю, схильністю
до обману. Для задоволення своїх бажань і честолюбства можуть витрачати
масу енергії і зусиль, проте не можуть взяти на себе якісь обов’язки і
відповідальність. У поверхових контактах іноді можуть справляти
сприятливе враження. Вони лише зовні доброзичливі, в основі їх поведінки
лежить егоцентричність.

Їхня зневага існуючими правилами і звичаями, протест проти моральних
норм реалізуються активно, часто без жодної корекції поведінки у
випадку, якщо їм щось загрожує. Ці особи відзначаються гіперактивністю,
імпульсивністю, низьким самоконтролем, безвідповідальністю і
ненадійністю. Вони екстравертовані, амбітні, дратівливі, можуть
відчувати напругу й тривогу.

З урахуванням особистості і поведінки засуджених за вбивства і їх
типологічної приналежності можна запропонувати деякі методичні
рекомендації.

1. Основна спрямованість психолого-педагогічних заходів щодо організації
роботи з особами, яким вища міра кримінального покарання в порядку
помилування замінена довічним позбавленням волі, має бути пов’язана із
запобіганням їх агресії стосовно представників адміністрації колонії,
інших засуджених і самих себе, усвідомленням своєї вини і каяттям на цій
основі, зосередженням на власних духовних і етичних проблемах,
виробленням прагнення компенсувати, наскільки це можливо, завданої ними
шкоди.

2. Необхідно посилити психологічну службу за місцем відбування ними
покарання. Робота психолога не повинна обмежуватися констатацією
психологічних особливостей того чи іншого злочинця, а має носити
активний психокорекційний і психотерапевтичний характер.

3. Необхідно проводити виховну роботу із засудженими на довічне
позбавлення волі в залежності не тільки від того, до якого типу з числа
описаних вище вони належать, але й від характеру самого вбивства:
побутового, пов’язаного з розбоєм, згвалтуванням, з хуліганством, а чи
найманого, а також від кількості жертв, способу скоєння злочину, проявів
жорстокості і садизму.

4. Оскільки провідною рисою особи серійних вбивць є висока тривожність,
до них бажано проявляти витримане ставлення, забезпечувати їх соціальну
і психологічну визначеність з урахуванням властивостей особи та її
типологічної приналежності.

5. Оскільки чимало вбивць є рабами своїх пристрастей, відтак вони не
уміють управляти ними та тверезо оцінювати ситуації, що виникають у
житті, а також власні переживання, важливим психологічним завданням є
виховання самоконтролю у цієї категорії засуджених і здатності своєчасно
вийти з-під криміногенної чи конфліктної ситуації. Така залежність часто
створює враження випадковості скоєного вбивства, що практично ніколи не
відповідає психологічним реаліям.

6. Вельми важливим є своєчасне виявлення і нейтралізація психічних
станів, здатних викликати дії суїцидального характеру. Особливої уваги
заслуговують злочинці, що вчинили три і більше вбивств, оскільки серед
них виявлено максимальну кількість осіб, схильних до суїциду.

7. Така особливість вбивць, як нездатність контролювати свою поведінку
(що особливо характерно для злочинців, що належать до другого типу),
пояснює їх прагнення (на рівні несвідомого) до зовнішнього контролю
своїх нестійких психічних станів. Цю обставину необхідно використовувати
в процесі проведення психолого-педагогічних заходів, спрямованих на
зниження рівня емоційної нестійкості і стабілізацію їх психічних станів,
на завоювання довіри і встановлення співпраці з засудженими.

8. Окремі засуджені проявляють активність у трудовій діяльності,
самоосвіті й підвищенні професійної кваліфікації. Проте іноді активність
з соціальної може трансформуватися в антисоціальну, що спостерігається у
випадках остаточної втрати значення життя, пов’язаного з браком надії на
звільнення. Ось чому бажано запобігати будь-яким проявам неадекватної,
пов’язаної з демонстрацією просоціальної, поведінки, переконувати у
важливості нагромадження знань і навичок для самого себе і в умовах тієї
роботи, яка може бути надана в колонії. Таке побажання особливо важливо
реалізовувати у роботі із злочинцями нервового типу, що відбувають
покарання за вбивства на грунті побутових відносин.

9. Серйозною проблемою в роботі з серійними вбивцями є формування їх
належного ставлення до вчиненого злочину. Схильність звинувачувати
самого себе виявлена лише в 1,2 % обстежених; іншими словами, практично
всі вони проявляють бажання приписувати відповідальність за вчинену
серію вбивств іншим, а досягнення в житті пов’язують із зовнішніми
обставинами. На це необхідно звернути увагу тому, що вбивства, на
відміну від багатьох інших злочинів, здійснюються внаслідок конфліктів,
внутрішніх і (або) зовнішніх, що, природно, перешкоджає справжньому
розумінню своєї вини і розкаянню. У зв’язку з цим формування
настановлення на усвідомлення себе джерелом, причиною позбавлення життя
має принципове значення.

10. Серед вбивць питома вага психічно аномальних осіб надзвичайно
висока: вона сягає 60 %. Серед усіх інших категорій злочинців їх частка
значно нижча. Тому для забезпечення ефективної роботи із засудженими за
вбивства виявлення і лікування осіб з психічними аномаліями має особливе
значення. Психіатр у ВК повинен не тільки фіксувати злочинців із
розладами психіки, але й брати участь у здійсненні усіх найважливіших
заходів стосовно кожного аномального вбивці (вибір режиму трудової
діяльності, вирішення побутових питань, питань про накладення стягнень,
заохочень тощо). Саме психіатр спільно з психологом має складати план
індивідуальної роботи, коректувати його, здійснювати психотерапію,
розмовляти із засудженим тощо.

11. Враховуючи психологічні й соматичні особливості деяких засуджених,
треба мати на увазі реактивні стани, що легко розвиваються в них,
істеричні припадки, схильність до фантазування з явищами психічної втоми
(більш характерний для представників другого і четвертого типів).
Найчастіше такі психологічні стани характерні для вбивць дітей і
підлітків; серед них переважають особи з травматичним ушкодженням
головного мозку. Всі їхні злочини вчинені з особливою жорстокістю,
спричиненням страждань і мук, у тому числі заради самих страждань і мук.

12. Враховуючи особливу, а в окремих випадках неадекватну та гостру
реакцію на „хибні” дисциплінарні стягнення, необхідно використовувати
чіткі критерії в оцінці їх індивідуальної поведінки. Формулювання причин
стягнень мають бути вичерпно мотивовані. Підвищений контроль з боку
адміністрації належить здійснювати особливо стосовно осіб, які у
минулому чинили опір представникам влади, скоювали злочини, пов’язані з
бандитизмом, вбивством працівників правоохоронних органів, чинили дії,
спрямовані на дезорганізацію діяльності виправних колоній.

13. Оскільки багато засуджених (переважно за вбивства у сукупності з
розбоями, за вбивства на грунті побутових відносин) готові дотримуватися
правил поведінки, ці обставини слід у повній мірі використовувати в
індивідуальній роботі з ними, в процесі їх навчання, підвищення рівня
освіти.

14. Необхідно відстежувати і своєчасно запобігати входження засуджених в
конфлікти, пов’язані з відновленням соціальної справедливості. Справа в
тому, що їх психотравмуючі переживання щодо „несправедливості”, жорстка
залежність від цих переживань, обмеженість у виборі способів вирішення
конфліктів можуть призвести до ситуацій, схожих за своїми емоційними
наслідками з тими засобами, якими вчинено вбивство. В умовах довічного
позбавлення волі виходом можуть стати самогубство або демонстративна
спроба його здійснення.

15. Низький рівень суб’єктивного контролю та схильність приписувати
відповідальність за вчинені вбивства іншим, разом з об’єктивними
характеристиками вчиненого злочину, є основоположними в оцінці
соціальної небезпеки засуджених на довічне позбавлення волі.
Співробітники місць позбавлення волі, враховуючи реальні умови виконання
цього покарання, повинні уникати непотрібного їх посилення, не допускати
приниження людської гідності засуджених. Роботу з ними слід орієнтувати
на їх виправлення, хоча вони вже ніколи не вийдуть на волю, в усякому
разі переважна їх більшість. Для цього необхідно налагодити співпрацю з
ними на основі глибокого вивчення їх життя, особистості, провідних
потреб.

Література:

1. Александровский Ю. А. Состояния психической дезаптации и их
компенсация (пограничные нервно-психические расстройства). – М., 1976.

2. Блэкборн Р. Психология криминального поведения. – СПб.: „Питер”,
2004. – 496 с.

3. Гельдер М., Гет Д., Мейо А. Оксфордское руководство по психотерапии.
– К.: Сфера, 1997. – Т. 2. – С. 64 — 85.

4. Нельсон-Джоунс Р. Теория и практика консультирования: Пер. с англ. –
СПб.: „Питер”, 2000. – 464 с.

5. Словарь психолога-практика \ Сост. С. Ю. Головин. – 2-е изд.,
перераб. и доп. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2001 – 976 с.

6. Херсонский Б. Г. Лекции по клинической психологии. – Одесса: ОГУ им.
И. Мечникова, 1999.

7. http://www.politik.org.ua

Похожие записи