Реферат на тему:

Соціальна перцепція в управлінні середньою загальноосвітньою школою

У статті розглядаються особливості сприймання керівниками підлеглих як
центральної ланки в організації процесу управлінської взаємодії з ними.
Зазначається, що в цьому процесі соціальна перцепція виконує важливі
функції: мотиваційну, орієнтувальну, модифікаційну,
перцептивно-діагностичну, регулятивну, порівняльно-оціночну,
інформативно-гностичну, які значною мірою обумовлюють особливості
управлінської взаємодії.

Аналіз досліджень соціальної перцепції свідчить, що на сьогодні існують
різні підходи до розуміння і використання терміна: від позначення факту
детермінації перцептивних процесів соціальними факторами до сприймання
так званих соціальних об’єктів (особистостей, груп, інших соціальних
спільнот) або суто міжособистісного сприймання і до повної відмови від
цього терміна і заміни його іншими, наприклад, „пізнання іншої людини”
[3; 11].

Проаналізуємо ці підходи з метою визначення сутності і функцій
соціальної перцепції в управлінській діяльності керівника середньої
загальноосвітньої школи.

Ще Л. Виготський висунув принцип культурно-історичної детермінації
психічних процесів, який стверджував наявність соціальних детермінант
процесу сприймання, оскільки, як зазначав учений, за всіма вищими
функціями генетично містяться соціальні відносини, реальні стосунки між
людьми [6].

Дж. Брунер увів термін „соціальна перцепція” для вивчення соціальної
обумовленості перцептивних процесів у залежності не лише від
характеристик стимулу-об’єкта, але й минулого досвіду суб’єкта, його
цілей, прагнень, значимості ситуацій. Таке розуміння соціальної
перцепції властиве дослідникам перцептивних процесів в межах загальної
психології. В цьому випадку перцептивні процеси розуміють як
характеристики пізнавальної функції психіки, яка полягає в спеціальних
перцептивних діях із створення чуттєвого образу світу [12]. Такі дії
відбуваються в структурі будь-якої внутрішньої або зовнішньої діяльності
і є засобом досягнення її мети [4].

Перцептивні дії розрізняються за функціями. Ті з них, які відповідають
за пошук об’єкта, настанову та корекцію позиції аналізатора, є
підготовчими, а ті, що забезпечують вимірювання просторових
характеристик об’єкта і побудову перцептивного образу – виконавчими.
Уточнюючись, змінюючись, коригуючись, деталі перцептивного образу все
більше підпорядковуються властивостям об’єкта, відтворюють його істотні
характеристики, переводять їх в нову систему координат. Таким є шлях
переходу об’єктивних, фізичних характеристик об’єкта в суб’єктивні,
психічні, коли предмет сприймання переходить у стан самого суб’єкта.

Такий перехід відбувається за рахунок певних перцептивних дій, зокрема –
віднайдення, розрізнення, ідентифікації і розпізнавання, що фактично є
різними рівнями перцептивної діяльності. При цьому процес віднайдення і
розрізнення передбачає порівняння створюваного в такий спосіб
перцептивного образу з еталонним, тобто з досвідом сприймання, який
зберігається в пам’яті індивіда. Ідентифікація – це порівняння
еталонного образу з образом, що будується, та введення його в систему
значень, якими володіє індивід. Розпізнавання означає усвідомлення
предмета сприймання шляхом позначення. Воно спирається на цілісні,
інформативні, а не поодинокі елементи сприймання: побудова перцептивного
образу є зіставленням предмета сприймання з образами пам’яті та
висновком про ступінь їх відповідності [15].

Сприймання може бути і самостійною перцептивною діяльністю, що
спонукається певними мотивами. Прикладом є спостереження –
цілеспрямоване сприймання індивідом певного об’єкта. Спостерігаючи, він
активно обстежує, аналізує, відтворює, тобто – активно діє. Отже,
сприймання передбачає побудову перцептивного образу, який формується не
внаслідок прямого впливу фізичного подразника на аналізатори, а в ході
активного „зустрічного” процесу з боку індивіда [16].

Як зазначає Ж. Піаже, в процесі пізнання дійсності вже сприймання
передбачає розуміння, осмислення, тлумачення того, що сприймається; воно
грунтується на прийнятті рішень і завжди передбачає вибір, у ході якого
людина співставляє отриману інформацію з певними еталонами, записаними в
пам’яті [14].

Дж. Брунер дійшов аналогічного висновку: сприймання є завжди процесом
прийняття рішення, який грунтується на використанні певних ознак
суб’єктом сприймання з метою віднесення сприйнятого до певної категорії.
До якої саме категорії віднести об’єкт перцептору підказує гіпотеза —
припущення відносно того, що очікується в процесі взаємодії суб’єкта з
об’єктом перцепції.

У. Найссер, стверджуючи, що на повноту сприймання людини впливають її
досвід, навички, знання, також вказував на передбачуваність інформації в
кожному перцептивному акті. Таке передбачення здійснюється за допомогою
схеми — посередника між попереднім досвідом і сприйманням. Тим самим,
вводячи поняття „схема”, У. Найссер включає у процес сприймання не
тільки активність суб’єкта, але й низку зовнішніх соціальних обставин,
адже схема будується не лише завдяки індивідуальному попередньому
досвіду перцептора, але й завдяки системі культури [13].

На думку Дж. Келлі, людина специфічно інтерпретує дійсність за допомогою
особистісних конструктів, які певним чином спрямовують аналіз фактів
дійсності, що сприймаються. При цьому люди відрізняються за кількістю
конструктів, які вони „будують” протягом життя. Особи, які мають більшу
кількість конструктів, є „когнітивно складними”, здатними сприймати світ
у багатьох вимірах, в усіх його нюансах і відтінках, на відміну від
„когнітивно простих” особистостей [18].

Отже, перцепція в широкому розумінні є активним процесом побудови образу
дійсності за допомогою спеціальних перцептивних дій.

У зв’язку з цим О. Леонтьєв указує на те, що психологія побудови
перцептивного образу є конкретно науковим знанням про те, яким чином у
процесі своєї діяльності індивіди будують образ світу, світу, у якому
вони живуть, діють, який перетворюють; це також знання про особливості
функціонування образу світу, що опосередковує людську діяльність в
об’єктивно реальному світі [12]. При цьому образ світу виявляється
одночасно і в якості вихідного пункту пізнавального процесу (оскільки
він визначає пізнавальну активність індивіда, вказуючи, що „взяти” і що
„відкинути”), і як результат цього процесу [3].

У будь-якому перцептивному акті виокремлюють: 1) суб’єкт сприймання; 2)
об’єкт сприймання; 3) власне процес сприймання; 4) безпосередній
результат цього процесу – сенсорний образ чи уявлення про об’єкт. Для
суб’єкта сприймання головне полягає не в тому, як, за допомогою яких
засобів відбувається цей процес, а в тому, що одержується в результаті
цього процесу. В реальному світі визначеність певної речі виступає через
її зв’язки з іншими речами, тому становлення перцептивного образу
припускає спільність його елементів — єдність, відповідну цілісність
якостей предмета, що презентують його зв’язки в реальному світі [12]. У
результаті, згідно з теорією Л. Леві, поведінка людини розгортається не
тільки у відповідності з зовнішніми, об’єктивними, доступними для
зовнішнього спостерігача матеріальними умовами, але й залежить від такої
реальності, як психологічна картина діяльності, у відповідності з якою і
поводиться індивід [19].

Специфічною сферою перцепції є сприймання так званих соціальних об’єктів
(особистостей, груп, ширших спільнот, суспільства в цілому), яке
позначають терміном „соціальна перцепція”. У цьому випадку соціальну
перцепцію розглядають як сприймання, розуміння і оцінку людьми
соціальних об’єктів – інших людей, самих себе, груп, соціальних спільнот
тощо [15].

Отже, в процесі сприймання соціального об’єкта перцептивне завдання
полягає в інтерпретації на основі зовнішніх ознак внутрішніх якостей
соціального об’єкта. Тому, очевидно, Г. Андреєва й Г. Тажіурі
підкреслюють умовність цього терміна, адже закономірності процесу
формування образу соціального об’єкта виходять за межі традиційного
розуміння перцептивного процесу в силу того, що за сприйманням
зовнішнього образу інших людей стоїть формування уявлення про їхні
психологічні характеристики, особливості поведінки тощо, на основі якого
суб’єкт сприймання будує свою взаємодію з іншими [3; 20].

Не випадково дослідники цього поняття використовують ряд термінів, щоб
визначити в понятійному контексті сутність феномена: judging the people
(англ.) — судження про людей; social evaluation (англ.) – соціальне
оцінювання; social cognition (англ.) – соціальне пізнання тощо. Більше
того, в останні роки активно заявляє про себе психологія соціального
пізнання, яка своє основне завдання вбачає в розкритті механізмів,
завдяки яким людина усвідомлює себе частиною соціальної реальності, в
якій вона живе і діє, а також усю сукупність соціальних факторів, що
обумовлюють ці процеси. В межах цього підходу вважають за доцільне
звернутися до ширшого кола соціальних об’єктів і, відповідно, до аналізу
соціальної взаємодії в різноманітних соціальних „середовищах” (не тільки
в конкретних соціальних групах, але й у середовищі як природному або
штучному місці проживання, в мовному середовищі як символічній
репрезентації дійсності тощо) [3].

У будь-якому випадку зрозуміло, що під час сприймання соціальних
об’єктів перцептивне сприймання має свою специфіку, яка полягає в тому,
що дається одночасна оцінка і об’єктивно, і суб’єктивно значущим
зовнішнім і внутрішнім характеристикам об’єктів сприймання. У зв’язку з
цим Г. Андреєва зазначає, що образ, як „результат”
соціально-перцептивного процесу, функціонує далі у всій системі взаємин
людей. При цьому іноді „образи” іншої людини, групи, будь-якого
соціального явища в якості „орієнтувальної основи поведінки” є більш
значущими в цих взаєминах, ніж самі об’єкти [3; 12].

Отже, специфічними рисами соціальної перцепції є те, що:

а) соціальний об’єкт не пасивний, не байдужий до того, хто його
сприймає; тут виявляється так звана „подвійна суб’єктність” — взаємне
сприймання і пізнання, коли для побудови стратегії взаємодії беруться до
уваги не тільки потреби, мотиви та настанови власні, але й іншого;

б) впливаючи на об’єкт сприймання, перцептор прагне трансформувати
уявлення про себе в сприятливий для своїх цілей бік;

в) увага суб’єкта зосереджена не на моментах породження образу як
результату відображення реальності, що ним сприймається, а на змістових
і оцінних інтерпретаціях об’єкта сприймання, в тому числі і причинних;

г) сприймання соціальних об’єктів характеризується більшою злитістю
пізнавального і емоційного компонентів, більшою залежністю від
мотиваційно-смислової структури суб’єкта, що сприймає [15].

Як зазначає П. Шихірев, у процесі соціальної перцепції, по-перше, значно
більше уваги приділяється внутрішньому змісту (наміри, ставлення тощо),
ніж зовнішній формі об’єкта; по-друге, процес соціальної перцепції має
властивість реципрокності (взаємності); по-третє, перцептор у силу
подібності з об’єктом перцепції (іншою людиною) може робити висновки за
аналогією.

Суттєвим проявом специфіки власне соціальної перцепції є також її
рефлексивний характер. Адже загальновідомо, що рефлексія – це специфічна
властивість пізнання людини людиною, коли суб’єкт пізнання різними
засобами реконструює у власній свідомості елементи внутрішнього світу
інших людей – об’єктів сприймання [15]. Ці елементи включають, перш за
все, настанови, ставлення, емоційні стани, цілі діяльності особистості —
об’єкта пізнання.

Таким чином, соціальна перцепція є не стільки власне сприйманням,
скільки всією сукупністю когнітивних процесів, які забезпечують
сприймання і пізнання особистості чи групи. Невід’ємними складовими
соціальної перцепції, окрім когнітивної (пізнання як сукупності уявлень
про соціальний об’єкт, розуміння його як раціонально-логічне пояснення;
прогнозування його станів і процесів), є:

· емоційна (емпатія, співчуття, співпереживання);

· діяльнісна (поведінкова, конативна);

· мотиваційна (відображає ступінь ідентифікації суб’єкта з об’єктом,
визначає специфіку діяльнісного і емоційного компонентів та має
регулятивний вплив на поведінку суб’єкта через знання про те, як
зорієнтований у певних ситуаціях об’єкт сприймання) [1; 4].

З іншого боку, в структурі соціальної перцепції виокремлюють:

· суб’єкт сприймання (група, особистість);

· об’єкт сприймання (група, особистість);

· власне процес сприймання;

· внутрігрупове сприймання;

· зовнішньогрупове сприймання;

· безпосередній результат цього процесу — індивідуалізований (груповий)
образ соціально значущого об’єкта [4, 15].

У залежності від особливостей суб’єктів і об’єктів соціальної перцепції
розглядають такі її різновиди:

· внутрігрупове міжособистісне сприймання, специфічними характеристиками
якого є сприймання статусу особистості в групі, загальна оцінка
особистості чи окремих її рис, сприймання внеску особистості в спільну
діяльність;

· сприймання особистістю власної групи, її статусно-позиційної і
ціннісно-нормативної структури; цілей і завдань спільної діяльності,
прогнозування її успішності, референтності тощо;

· сприймання особистістю іншої групи як певної цілісності, сприймання
різниці між власною та іншою групами тощо;

· міжособистісно-міжгрупове сприймання, тобто сприймання певних осіб, що
належать до іншої групи;

· сприймання групою одного з своїх членів, його прийнятність для групи,
оцінка його ділових, комунікативних якостей тощо;

· групове сприймання представника іншої групи як особистості, що має
неповторні індивідуально-психологічні риси;

· міжгрупове сприймання на основі соціальної категоризації (розподілу
людей на групи), соціальної ідентифікації (зарахування себе до певної
групи чи категорії) тощо;

· сприймання групою самої себе (групове самосприймання) як єдиної і
унікальної цілісності [3].

Така класифікація відображає широке розуміння сприймання соціальної
сфери та інших людей, а саме – сприймання і пізнання членами групи, один
одного та членів іншої групи; сприймання себе, своєї групи, іншої групи;
сприймання групою свого члена і членів іншої групи. При цьому
виокремлюються три класи соціальних об’єктів соціальної перцепції: інша
людина, група, ширша соціальна спільнота. Відтак, залежно від
співвідношення об’єкта і суб’єкта, говорять про міжособистісне
сприймання, в якому, в свою чергу, виокремлюють самосприймання і
сприймання інших осіб та міжгрупове сприймання [15].

Деякі дослідники вживають термін „соціальна перцепція” у вузькому
значенні, ототожнюючи його з міжособистісним сприйманням, тобто першим
класом явищ у наведеній класифікації. На думку Р. Тажіурі, сприймання
людини можна віднести до процесів, за допомогою яких вона дізнається про
інших людей, їхні характеристики, якості та внутрішні стани. При цьому
дослідник зауважує, що в якості фізичного об’єкта людина, в основному,
не відрізняється від інших фізичних стимулів, але є все ж особливим
об’єктом сприймання саме в силу переважного сприймання в іншій людині її
психологічних властивостей і можливостей за різними ознаками [20]. Отже,
соціальну перцепцію як міжособистісне сприймання визначають через
сприймання зовнішніх ознак людини (зовнішності, фізичних якостей,
експресивних реакцій, особливостей поведінки), співвіднесення їх з її
особистісними характеристиками і прогнозування на цій основі її вчинків
[5; 7; 8; 17; 18].

Ще С. Рубінштейн відзначив, що в повсякденному житті, спілкуючись з
людьми, ми орієнтуємося в їх поведінці ніби „читаючи” їх, розшифровуючи
значення зовнішніх ознак і розкриваючи їх смисл. Якість такого
прочитування обумовлена як здібностями того, хто „читає”, так і якістю
тексту [16]. Ось чому важливими є характеристики як об’єкта, так і
суб’єкта соціальної перцепції.

До характеристик суб’єктів і об’єктів соціальної перцепції відносять:

· фізичні і функціональні характеристики (тип конституції, деталі
зовнішності, неповторний стиль виразної поведінки тощо);

· соціальні характеристики: зовнішні (моральні і міжособистісні рольові
характеристики, гендерні особливості тощо), внутрішні (система настанов
особистості, ієрархія потреб і мотивів тощо).

Особливого значення ці характеристики набувають у процесі спільної
діяльності людей у різних соціальних утвореннях — організаціях і,
зокрема, в процесі управління закладами середньої освіти. Останнє
обумовлюється тим, що управління закладом освіти має свою специфіку, яка
пов’язана, насамперед, із специфікою мети освітньої організації –
забезпеченням умов для саморозвитку і самореалізації особистості в
процесі навчання і виховання. Тут особливо важливо, на думку Н.
Коломінського, розглядати управління, або менеджмент, з психологічної
точки зору як діяльність, спрямовану на створення в інших людей
(підлеглих, партнерів, інших керівників тощо) таких психологічних
станів, якостей, які сприяють досягненню мети управління [10]. Водночас
оцінити ступінь досягнення мети діяльності (тобто результат управління)
в цьому випадку досить важко, адже процес виховання є відтермінованим у
часі і не має чітких кількісних критеріїв [9].

Одним із центральних компонентів управління закладом освіти є
керівництво як налагодження керівником міжособистісних стосунків з
підлеглими в процесі безпосередньої взаємодії з ними для досягнення
управлінських цілей. Характер цієї взаємодії багато в чому залежить від
того, як керівник і підлеглі відображають та інтерпретують зовнішність і
поведінку, оцінюють можливості один одного; тобто, від таких їх
соціально-психологічних характеристик, які якраз і прийнято позначати
терміном „соціальна перцепція”. При цьому слід урахувати, що керівнику
середньої загальноосвітньої школи доводиться взаємодіяти не тільки з
підлеглими, переважну кількість яких складають жінки з підвищеною
емоційністю, чутливістю до оцінки їх діяльності, але й з іншими групами
– учнями, їх батьками, громадськістю в цілому.

Отже, якщо в якості суб’єкта соціальної перцепції розглядати керівника
середньої загальноосвітньої школи, то в процесі його управлінської
діяльності можна виявити практично всі різновиди соціальної перцепції,
оскільки її об’єктами можуть виступати і окремі підлеглі, і педагогічний
колектив у цілому, і ширші спільноти (наприклад, учні, їх батьки),
керівники і педагогічні колективи інших закладів освіти, вищі керівники
і т. д.

Водночас, згідно з вищезазначеною проблемою, можна звузити термін
„соціальна перцепція” до поняття „міжособистісне сприймання”,
розглядаючи, насамперед, особливості сприймання керівником підлеглих як
центральну ланку в організації процесу управлінської взаємодії з ними.

Слід зазначити, що сприймання керівником підлеглого відбувається на
основі:

· сприймання підлеглого через співвідношення (ідентифікацію,
розрізнення) його із собою;

· сприймання підлеглого через те, як його сприймають інші учасники
навчально-виховного процесу;

· сприймання підлеглого через сприймання результатів його діяльності;

· безпосереднього сприймання зовнішності підлеглого;

· сприймання підлеглого через експлікацію ним своїх внутрішніх станів.

Аналіз літератури з проблеми дослідження дозволяє стверджувати, що в
процесі управлінської діяльності у керівників чітко простежується
тенденція сприймати підлеглих, як правило, крізь призму їх вкладу в
досягнення мети управління, тобто, в нашому випадку, сприймання
підлеглого крізь сприймання його діяльності є центральною ланкою
соціальної перцепції керівника [4].

В процесі управлінської діяльності керівника закладу освіти соціальна
перцепція виконує важливі функції (мотиваційну, орієнтувальну,
модифікаційну, перцептивно-діагностичну, регулятивну,
порівняльно-оцінну, інформативно-гностичну тощо), які значною мірою
обумовлюють особливості управлінської взаємодії [1; 3; 5; 7].

Мотиваційна функція соціальної перцепції полягає у спонуканні
керівника-перцептора до певних дій по відношенню до об’єкта перцепції –
підлеглого в залежності від особливостей його сприймання. При цьому,
розуміння керівником цінності підлеглого як неповторної особистості,
індивідуальності, і, відповідно, прийняття керівником підлеглого під час
особистісно значимого об’єктно-суб’єктного сприймання, як правило,
призводить до поглиблення особистісного взаєморозуміння та оптимізації
взаємодії з ним.

Зазначимо, що керівник середньої загальноосвітньої школи посідає в
ієрархічній системі управління освітою маргінальне (проміжне, двоїсте)
становище, що пов’язується з різними експектаціями вищих керівників і
підлеглих. Маргінальний статус керівника обумовлює розвиток уміння
поєднувати в собі якості управлінця – представника адміністрації у
педагогічному колективі і в якості члена колективу, здатного
репрезентувати інтереси школи на рівні вищого керівництва, і,
відповідно, уміння зорієнтуватися в ситуації. Тобто, соціальна перцепція
виконує також орієнтувальну функцію в організації управлінської
взаємодії керівника закладу освіти.

Як зазначає О. Бодальов, взагалі сприймання для людини набуває статусу
орієнтувальної основи поведінки. Соціальне сприймання опосередковує
діяльність і спілкування особистості в соціальному оточенні. Людина
набуває соціального досвіду, на основі її знань формується ставлення та
ціннісні орієнтири [5].

При цьому, цінності, що фіксують ставлення до інших людей, модифікують
сприймання останніх, змінюють його. Отже, соціальна перцепція виконує
модифікаційну функцію.

Соціальна перцепція є також носієм перцептивно-діагностичної функції:
вибір тієї чи іншої лінії поведінки керівником у кожній ситуації
управлінської взаємодії має на меті сприймання — оцінку її елементів,
тобто, підлеглих і самого себе, а також ситуаційного контексту в цілому.
Ця правильна діагностика ситуації, як оцінка стану її основних
елементів, є найсуттєвішим результатом соціальної перцепції з точки зору
її внеску в розвиток спілкування і управлінської взаємодії в цілому
[17].

Всю інформацію, яку використовує керівник у процесі взаємодії з
підлеглим, можна поділити на певні групи в залежності від її змісту,
способів зберігання і мети використання. Це, перш за все, інформація про
зовнішні і внутрішні стійкі особливості підлеглого, які нагромаджуються
і зберігаються довго. Ця інформація використовується під час загальної
оцінки актуальних і потенціальних можливостей цієї людини і впливає на
вироблення загального підходу до неї. Потім керівник може одержувати
більш обмежену і конкретну інформацію, яка демонструє йому готовність
підлеглого до певної діяльності і свідчить про характерні для його
поведінки умови цієї діяльності. Є ще поточна оперативна інформація про
поведінку, стан і можливості підлеглого, яка постійно надходить під час
взаємодії в певний момент в конкретних умовах під час виконання певного
завдання. Ця інформація використовується відразу. Обсяг і значення
кожної з них, залежно від характеру і терміну спільної діяльності,
можуть зменшуватися або збільшуватися. Звідси випливає, що соціальна
перцепція виконує інформативно-гностичну і порівняльно-оціночну функції.

На основі того, як керівник відображає та інтерпретує зовнішність і
поведінку, оцінює можливості підлеглих, він будує свою взаємодію з ними,
регулює ці стосунки, а також результати, до яких вони приходять у
спільній діяльності. Це означає, що соціальна перцепція виконує
регулятивну функцію.

Отже, соціальна перцепція, як процес пізнання і оцінки керівником
підлеглого в процесі їх спільної діяльності, є носієм низки важливих
функцій, особливості реалізації яких в управлінській взаємодії керівника
з підлеглими суттєво позначаються на її ефективності.

Значущість соціальної перцепції в управлінській діяльності керівника
загальноосвітньої школи актуалізує необхідність розвитку
соціально-перцептивних характеристик керівника.

Література:

1. Агеев В. С. Межгруповое взаимодействие: Социальные психологические
проблемы. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. – 240 с.

2. Андреева Г. М. К построению теоретической схемы исследования
социальной перцепции // Вопросы психологии. – 1977. — № 2. – С – 3 – 14.

3. Андреева Г. М. Психология социального познания: Учеб. пособие для
студентов психол. и пед. спец. вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.:
Аспект Пресс, 2000. – 288 с.

4. Андреева Г. М. Яноушек Я. Общение и оптимизация совместной
деятельности – М.: Изд. Моск. ун-та, 1987. – 302 с.

5. Бодалёв А. А. Восприятие и понимание человека человеком – М.:
Педагогика, 1983. – 271 с

6. Выготский Л. С. Проблемы развития психики // Соб. соч. в 6 томах. –
М.: Педагогика, 1983. – 368 с.

7. Данилин К. Е. Восприятие межличностных предпочтений в группе:
Автореферат дис…канд. психол. наук. – М.: МГУ им. М. В. Ломоносова,
1984. – 21 с.

8. Донцов А. Ч. Симпозиум по проблемам межличностного восприятия в
группе // Вопросы психологии, 1981. — №2. С. – 182 – 184.

9. Карамушка Л. М. Психологічні основи управління в системі середньої
освіти.: Навч. посібник. – К.: Інститут змісту і методів навчання, 1997.
– 180 с.

10. Коломінський Н.Л. Психологія педагогічного менеджменту: Навч.
посібник. – К.: МАУП, 1996. – 175 с.

11. Корнєв М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія. Підручник. – К.:
Вид-во Київського у-ту ім. Т. Шевченка, 1995. – 304 с.

12. Леонтьев А. Н. Психология образа. // Вестник МГУ. Сер. 14.
Психология, М., 1979. – С. 24 – 27.

13. Найсер У. Познание и реальность. Смысл и принципы когнитивной
психологии. Пер. с англ. В. Лучкова. Вступ. статья и общ. ред. Б.
Величковского. – М.: Прогресс, 1981. – 230 с.

14. Пиаже Ж. Избранные психологические труды. Психология интеллекта.
Логика и психология. – М.: Международная педагогическая академия, 1994.
– 680 с.

15. Психологический словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г.
Ярошевского, 2-е изд. – М.: Политиздат, 1990. – 494 с.

16. Рубинштейн С. Л. Проблемы общей психологии. – М.: Педагогика, 1973.
– С. 336 – 385.

17. Treenwald A. T. and Mahrain R. B. Implicit Social Cognition:
attitudes, selfesteem and stereotypes // Psychological Review, 1995. –
Vol. 102. №1. Р. 4 – 27.

18. Kelly H. H. Attribution in social interaction // Attribution:
perceiving the causes of behavior. – New York: Morristown, General
Learning Press, 1971. –Р. 1 – 26.

19. Levy J. H. Context effects in social perception // journal of
Abnormal and Social psychology, 1960. – Vol. 61, №2.

20. Tagiuri H. Person Reception // (Dindgey I., Aronson E. The Handbook
of Social Psychology. Reading I Mass) Vol. III. – Addison. – Wesley,
1969. – Р. 395 – 449.

21. www.politik.org.ua

Похожие записи