Реферат натему:

Психологія впливу: суб`єктна парадигма

У житті кожної спільноти на зміну більш статичним періодам приходять
більш динамічні, основною рисою яких є значне зростання кількості
впливів на душу населення і суттєве розширення їх якісного складу. Саме
такий період переживає сьогодні Україна, в соціальному організмі якої
відбуваються процеси самопородження і тиражування нових форм впливу, а
також нових суб`єктів (різного роду державних і недержавних організацій,
громадських і політичних об`єднань, формальних і неформальних груп,
приватних підприємств, “лідерів думки”, “лідерів дії” тощо), кожний з
яких намагається ствердитися, насамперед, як суб`єкт впливу.

Специфіка нинішньої ситуації полягає ще й у тому, що на зміну системі
“вертикально-горизонтальних” впливів приходить система впливів
“горизонтально-вертикальних” – менш організована, менш прогнозована,
проте більш масштабна, динамічна і якісно різноманітна. “Бум впливу”
виявляє себе у загостренні інтересу до проблем спілкування, комунікації,
у появі великої кількості рецептурної літератури, в якій розкриваються
секрети спілкування, впливовості, а також пропонуються нові технології
формування громадської думки, які дійсно дозволяють досягати успіху,
нерідко навіть усупереч тим об`єктивним даним, які дає соціологія, і тим
реальним потребам, які переживають “об`єкти” цього впливу.

Перше, що бентежить, але й надихає на науково-теоретичні роздуми, – це
багатоликість феномену, який ми позначаємо словом “вплив”. Так, вплив
може бути сильним і слабким, глибоким і поверховим, прямим і непрямим,
безпосереднім і опосередкованим, постійним і змінним, очікуваним і
неочікуваним, усвідомлюваним і неусвідомлюваним, вмотивованим і
невмотивованим, навмисним і ненавмисним, індивідуальним і фронтальним,
спорадичним і систематичним, імпліцитним і експліцитним, ефектним і
невиразним, конструктивним і деструктивним, життєдайним і згубним тощо.
Застосовуючи інший критеріальний ракурс, можна диференціювати впливи за
авторством (мої, твої, наші, ваші), за сферою (внутрішні, зовнішні), за
вектором дії (відцентрові, доцентрові), за критерієм свободи
(вивільнюючі, обмежуючі), за змістом (природні, соціальні), за
характером (оригінальні, традиційні), за значущістю (суттєві,
несуттєві), за часом (своєчасні, несвоєчасні), за рівнем (високого,
низького) тощо.

В науці відомі спроби упорядкування різних впливів за різними
критеріями. Так, Ф.Х.Еемерен та Р.Гроотендорст пропонують типологію
мовленєвих впливів. Це, зокрема: асертиви – стверджувальні впливи, якими
комунікатор гарантує вірність викладеного тексту; директиви – впливи
(прохання, запитання, наказ, рекомендація тощо), якими їх суб`єкт
намагається примусити об`єкт зробити щось, або утримати його від дії;
комісиви – впливи, якими їх автор зобов`язується здійснити те, про що
говорить, або утриматися від чогось (це обіцянка, схвалення, згода
тощо); експресиви – впливи (поздоровлення, співчуття, вираження радості,
розчарування, гніву тощо), за допомогою яких комунікатор демонструє свої
почуття стосовно певної події, існування якої визнається безумовним;
декларативи – впливи, що констатують певний стан справ, певну подію,
вказують на спосіб констатації і сприяють розумінню інших впливів
(дефініції, доповнення, пояснення, тлумачення тощо). Свій погляд на
способи взаємодії індивіда з реальністю пропонує спеціаліст в галузі
клінічної та медичної психології В.Д.Менделевич, звертаючи увагу,
зокрема, на такі з них, як: «протидія реальності», «втеча від
реальності», «хворобливе протистояння реальності» та інші (1).

Більш узагальнену типологію впливу запропонував Г.О.Ковальов, за яким
слід розрізняти: 1) впливи факторів природного оточення (біотичних й
абіотичних) на психіку і особистість людини; 2) соціальні впливи,
обумовлені приналежністю людини до суспільної системи і включеністю її в
контакти і взаємозв’язки з іншими людьми; 3) культурологічні впливи, які
визначаються наявністю історично відпрацьованих засобів матеріального і
духовного виробництва; 4) аутовпливи, пов’язані з можливостями психічної
саморегуляції людини як відносно автономної системи, що виступає у двох
планах: засобу мобілізації і розвитку власних фізичних, психічних і
творчих можливостей суб’єкта й індивідуальної системи внутрішньої
регуляції, яка опосередковує зовнішні впливи (2). В іншій літературі,
присвяченій проблемі впливу (С.Г.Кара-Мурза, П.С.Таранов, Р.Чалдіні та
ін.), розглядаються різні (більш чи менш типові) ситуації, в яких люди
здійснюють впливи, або зазнають впливів, аналізуються причини успіхів і
невдач, а також пропонуються секрети і рецепти впливовості.

В англійській мові слово вплив перекладається як influence. За допомогою
«infl» утворюються словосполучення, які позначають різні конкретні форми
впливу, наприклад, inflame – збуджувати; inflate – наповнювати; inflect
– змінювати, згинати; inflict – наносити (удар), накладати (стягнення),
спричинювати та ін. В українській мові слово «вплив» має кілька
тлумачень. Вплинути – означає подіяти, тобто спрямувати дію на об’єкт з
метою зміни чи утримання його стану (якості, характеристики) у напрямку,
бажаному для суб’єкта цієї дії. Замість слова «подіяти» можуть
використовуватися слова «застосовувати», «уживати» (наприклад: ужити
грубої сили, застосувати грубу силу). Крім того, слово «вплив»
відповідає російському слову «влияние».

Якщо у першому випадку йдеться про певну націленість впливу суб`єкта на
об’єкт (подіяти тут значить – навмисне, більш чи менш свідомо,
цілеспрямовано спричинити своєю дією якусь подію), то у другому випадку,
об’єкт може зазнавати впливу («влияния»), але суб’єкт його може про це
навіть не здогадуватися. Так, наприклад, вигляд п’яниці може викликати
відразу в оточуючих, проте навряд чи той ставить собі таке за мету. Чи
не тому Ф.Зімбардо і М.Ляйппе визначають соціальний вплив як таку
поведінку однієї людини, що має “своїм наслідком – або метою” – зміну
того, як інша людина поводить себе, що вона почуває чи думає по
відношенню до якогось стимулу (3).

Отже, навіть без спеціальних обгрунтувань зрозуміла насиченість
феномену, про який ідеться, психологічним змістом. Проте, як
виявляється, спроба дати наукове психологічне визначення поняттю «вплив»
може викликати цілий ряд проблем і запитань.

Так, вплив може розглядатися як окремий акт, а може як процес, що
складається із цілого ряду дій, вчинків, діяльностей, пов’язаних між
собою якимось змістом і поєднаних одним простором і часом. Певний
науковий інтерес може становити питання про структуру і функції впливу
взагалі і про систему різних за своєю природою впливів. Важко відразу
відповісти на питання про те, з чого власне починається і чим
завершується вплив. Чи слід, скажімо, початковою ланкою впливу вважати
ситуацію, мотивацію або ж мету, яку переслідує його суб’єкт, а кінцевою
– результат, який досягається цим суб’єктом. А може вплив – це щось між
метою і результатом, тільки дія в її чистому вигляді, не обтяжена думкою
чи почуттям?

Вимагає відповіді й питання про те, чи можна вважати суб’єктом впливу
того, хто реально впливає на об’єкт, але такої мети собі не ставить, не
усвідомлює, а іноді просто не визнає саму можливість і сам факт такого
свого впливу? Чи правомірно, скажімо, поширювати поняття впливу на те,
що традиційно обумовлює, але ж не визначає сенсу людського життя як
такого: повітря, вода, земля, вогонь? Чи варто, власне, з наукових
позицій говорити про вплив історії людства на вибір професії конкретною
молодою людиною? І якщо вирізняти ефективні, продуктивні, конструктивні
впливи, то чи не значить це, що ми просто умисно не помічаємо їх
неефективність, непродуктивність, а то і деструктивність у якомусь
іншому потенційно значущому відношенні чи контексті?

Досить складним уявляється питання щодо різниці між інтерсуб`єктними й
інтрасуб`єктними впливами, тобто між впливами на зовнішні об`єкти (чи
інших суб`єктів) і самовпливами. Проблема полягає в тому, що в системі
психіки поряд з єдиним Я-суб`єктом існує чимало суб`єктоподібних
інстанцій, які так чи інакше намагаються здійснювати свій вплив. Так,
зокрема, це те, що в гештальт-аналізі називається системою інтроектів –
чужеродних включень у самість – , про існування яких пацієнт за
допомогою гештальт-терапевта повинен дізнатися і висловити своє
ставлення до того, що хтось у середині нього скеровує його поведінку і
кому такого права він не давав. Прикладом тут може слугувати “я
зобов`язаний” пацієнта, яке сформувалося ще в дитинстві і вже давно
втратило своє значення, але продовжує впливати на оцінки, рішення і
поведінку людини, роблячи її з часом все більш неадекватною. Добре
відомий в психіатрії феномен роздвоєння особистості напевно також можна
інтерпретувати як наслідок послаблення інтегруючої сили “Я” (як єдиного
суб`єкта самовпливу) і утворення його більш сильного
дзеркально-полюсного двійника, другого суб`єкта самовпливу, що є
конкуруючим, опозиційним по відношенню до першого і деструктивним по
відношенню до системи психіки в цілому. Саме з`ясуванню того, яким чином
відбувається формування різних суб`єктних інстанцій, тиражування в межах
однієї системи психіки суб`єктів самовпливу були присвячені дослідження
як “глибинних”, так і “вершинних” психологів. Проте, в цих питаннях
залишається ще чимало загадкового.

Визначаючи сутність поняття «вплив», дослідники, так чи інакше,
звертаються до такої загальнонаукової категорії, як «взаємодія» і
похідного від неї поняття «взаємовплив». Дійсно, все, що відбувається в
світі, можна визначити як взаємодію сущих між собою, як суцільний
взаємовплив. Можна говорити про взаємодію як послідовну зміну
суб`єкт-об`єктних характеристик учасників цього процесу: спочатку один є
суб`єктом, а інший – об`єктом впливу, а потім – навпаки. Проте,
особливий інтерес для психології становить вивчення поняття впливу не
тільки і не стільки у ракурсі реактивної активності (дії-відповіді на
подразник), скільки активності, що спричинює, ініціює, перетворює і
творить нове. Мова також може йти про явища, які виникають і
відбуваються в момент симультанної взаємодії, одночасного дотику,
безпосереднього контакту між суб`єктом і тим, що не є суб`єктом. Суб`єкт
впливу, висловлюючись в поняттях теорії поля, є той, хто виступає його
(поля) конституюючим і організуючим принципом, основним елементом, а
оточуюче середовище є другою частиною поля, в яке включений і сам
суб`єкт.

Передова вітчизняна психологічна думка ще за радянських часів
виокремлювала категорію дії як одну із центральних, як «клітину», або
«осередок» психічного, інваріантну структуру, яка надає психічному
визначеності, виразності, цілісності. Дія у її вищому психологічному
розумінні, на думку С.Л.Рубінштейна, – це такий свідомий цілепокладаючий
акт, який виражає основне специфічне відношення людини до світу: в ньому
людина – частина світу виступає як сила, що свідомо змінює і перетворює
світ (4). В наведеному визначенні дія і людина як її суб’єкт
розглядаються з точки зору сутнісних критеріїв, з огляду на специфічний
спосіб її існування, тобто – онтологічно. І в цьому розумінні поняття
«дія» стає тотожньою поняттю «вплив». Адже, тільки активно
(цілеспрямовано, свідомо, пристрасно) впливаючи на світ (зовнішній і
внутрішній), людина може його пізнавати і перетворювати. І саме ця
суб’єктна інтенція і спроможність визначає її природну відмінность від
усього нелюдського, спосіб її буття, її місію в світі і її
“впливовість”.

Можливість бути і відбутися для людини означає ніщо інше як можливість
творити із себе і сприяти творенню нового, а не в тому, щоб реагувати на
подразники, врівноважуватися із середовищем, адаптуватися до ситуації і
регулювати свої стани під впливом різних факторів. Її онтична місія,
життєве кредо полягає в тому, щоб досягти максимуму в якості суб`єкта
впливу і звести до мінімуму необхідність бути його об`єктом. Людина є
істотою, яка несе в собі інтенцію і потенцію першопричини, першого
«поштовху», а, отже, Першого Впливу, що і робить її суб`єктом власного
життя і власне людиною.

Онтопсихологічне визначення сутності того, що являє собою вплив тісно
пов’язане з розумінням природи психіки. При розумінні психічного лише як
посередника (того, що опосередковує), регулятора, урівноважувача чи
“трансформатора” поняття «вплив» втрачає свої сутнісні ознаки, оскільки
десуб’єктивізується: людина перетворюється в об`єкт гри космічних сил і
губиться в безмежному просторі взаємодій і взаємовпливів. Активність
людської психіки, що зводиться до «регулюючих впливів», не набуває рівня
власне суб’єктної, авторської, вільної, творчої активності «Я, а, отже,
ознак системи, спроможної до саморозвитку. Поняття психічного розвитку,
як зазначав В.В.Зеньківський, може мати самостійний сенс лише в тому
випадку, якщо ми визнаємо реальність суб’єкта цього розвитку – реальне
«Я». Лише через стійке ядро психіки, що приховує в собі творчі сили,
розгортається життя душі у безконечний шерег процесів. Психічні процеси
не можуть бути зрозумілими із себе, й лише через їхній зв’язок із
суб’єктом вони отримують свій справжній сенс. Лише завдяки наявності в
душі цієї доглибної формуючої сили, завдяки її впливу з численних
окремих процесів поступово починають вимальовуватися контури
індивідуальності (5).

Слід, звичайно, визнати природними для людини не лише впливи, які
творять нове, але й такі, що руйнують (і не тільки старе). Крім того, є
впливи, що спрямовані не на розвиток чи оновлення, а на збереження
існуючого чи досягнутого. Проте, такого роду впливи слід відносити до
класу онтично другорядних, коли мова йде власне про людську природу.
Людина спроможна і вільна діяти так, щоб наслідком її діяння ставали
події буття, відбувалося його самовідрождення і самоствердження. Саме
це, слід думати, мав на увазі Б.Ф.Поршнєв, коли писав про сугестію,
контр-сугестію і контр-контр-сугестію, як порівневі способи протидії
людини зовнішній детермінації (6). Щоправда, від цієї парадигми віє
реактивно-захисним духом (життя всупереч і незважаючи). І тому, напевно,
від такої контр-активності, замішаної на страхові перед буттям і
небуттям, людина мусить піднестися до рівня аутотентичної активності і
виявити своє єство у впливі, сутнісними векторами якого є свобода і
творчість. А це, власне, і є вчинковий вплив людини на світ, на іншу
людину і на саму себе, про який писав В.А.Роменець (7).

Таким чином, онтопсихологічний аналіз такого феномену, як «вплив людини
на світ» дозволяє сутнісно визначити його як таку особливу дію, що
породжує подію буття. Людина – це, насамперед, істота, яка
цілеспрямовано впливає на оточуючий світ і на саму себе з метою творення
нового, – впливає, щоб бути і щоб пізнавати, і у такий спосіб
стверджувати своє місце «усередині буття»(С.Л.Рубінштейн). Саме тому,
психічне (душевно-духовне) життя людини, у його вищому розумінні, теж
логічно розглядати і досліджувати, насамперед, у ракурсі поняття про
суб’єктний, самосуб’єктний вплив (самовплив) як дію, що творить, а вже
потім як те, що відтворює чи регулює.

Вплив людини на людину може мати різний характер і здійснюватися на
різних рівнях. Це може бути вплив тілесно-плотський чи душевно-духовний.
Він може адресуватися фізичному, фізіологічному, психологічному чи
соціальному в людині. У залежності від мети, яку ставить собі суб`єкт
впливу, від рівня його культури, від ситуації, що складається, інша
людина (як його об`єкт) може вирізнятися в статусі індивіда,
особистості, індивідуальності, універсальності. Проте, за сутнісним
критерієм вплив людини на людину – це завжди взаємодія двох
самодостатніх сущих, двох творців, двох суб`єктів. Ось чому, наукова
оцінка впливу людини на людину у його вищому розумінні не може бути
обмеженою критеріями відображення, реактивності чи регулювання. Такий
вплив передбачає творче ставлення до іншого як до мети, що має
смисложиттєве значення. Це і є вплив-вчинок, або ж вчинковий вплив. Суть
його не в тому, щоб у творчому пориві робити з іншою людиною все, що
завгодно, а в тому, щоб своїми впливами створити їй таке життєве
середовище, яке б максимально сприяло саморозвитку її особистості
(С.Л.Рубінштейн). Якщо ж таку мету буде переслідувати кожна людина по
відношенню до іншої, то людство в цілому зможе наблизитися до еталонної
системи співжиття, коли кожний для кожного буде виступати одночасно і в
рівній мірі як метою, так і засобом, а, отже, коли суспільне життя почне
розгортатися згідно формулі: “максимально брати один від одного –
максимально віддаючи один одному”. Саме тому, основною (онтичною)
смисложиттєвою цінністю і ціллю, якою можуть перейматися суб`єкти впливу
один по відношенню до одного, це – створення інтерсуб`єктної спільності
“ми”.

Справжнє “ми” як нове ціле, що не дорівнює сумі частин, виникає тоді,
коли індивіди, що його утворюють, мають внутрішню, душевно-духовну
спорідненість, є психологічно і фізіологічно сумісними і визнають
самоцінність і цінність для себе цього “ми” (як умови та засобу
саморозвитку і взаєморозвитку). Більш прагматичим і технологічним
виглядає наступне завдання, що завжди постає перед людиною, яка хоче
віднайти собі не тільки “друга, товариша і брата”, але й співробітника,
напарника, партнера, соратника чи послідовника, тобто людину-співдіяча.
Тут мало керуватися інтуїцією і почуттями, які йдуть “від серця”,
особливо тоді, коли такого співдіяча не вдається віднайти, а отже, якщо
його необхідно створити. Адже для того, щоб “зробити” іншу людину своїм
однодумцем і соратником, необхідно по відношенню до неї здійснити певні
впливи, які б викликали потрібні “пере-творення”. Проте, в цьому випадку
може виникати питання етичного характеру: “Чи маємо ми взагалі моральне
право на свій розсуд “перетворювати” іншу людину?”.

Така проблема дійсно існує. Нерідко трапляється, що суб`єкту А буває
важко визнати Б рівноцінним собі суб`єктом і втриматися від спокуси
“перетворення” його із свого партнера, соратника у свого підлеглого.
Іноді це є виправданим кроком, але іноді навіть тільки думка щодо такого
“перетворення” призводить до розриву стосунків. Тому, якщо основним
мотивом впливу суб`єкта А на суб`єкта Б виступає саме встановлення
партнерських стосунків, досягнення порозуміння, створення групи
однодумців, а не мотив домінування, тоді процес перетворюючого впливу
ніяким чином не повинен зачіпати сутнісного ядра об`єкта цього впливу.
Іншими словами такого роду перетворюючий вплив не повинен призводити до
спотворення особистості, деформації “Я-концепції” людини тощо, а повинен
залишати (гарантувати і, навіть, забезпечувати) за своїм об`єктом як
право, так і можливість вільного суб`єктного самовизначення і
перетворення себе самого.

Важливим вбачається й інший момент. Так, справжніми соратниками,
партнерами по життю можна вважати тих людей, стосунки між якими
будуються не на поверхневому, а на глибинному, душевно-духовному,
сутнісно-смисловому, власне, онтопсихологічному рівні. Тобто, щоб із
окремих індивідів утворилася справжня (онтична) спільність “Ми” (яка є
таким цілим, що не дорівнює сумі частин, що в неї входять), необхідно,
аби кожний з них співвідніс і узгодив з іншими свої суб`єктні (сутнісні)
характеристики. Проте, щоб таке співставлення-узгодження стало можливим
і продуктивним, необхідно, щоб учасники цього процесу володіли знанням
про сутнісну критеріальну модель людини як суб`єкта свого життя.

На нашу думку, в основу такої моделі доцільно покласти теоретичні
уявлення про систему “субстанціальних інтуїцій суб`єктного ядра” і
“суб`єктних механізмів психічної активності” людини (8). Тобто, якщо
суб`єкт А має на меті утворити із суб`єктом Б ділову чи іншу спільність
«Ми», він повинен здійснити систему певного роду впливів на суб`єкта Б,
які б дозволили:

а) з`ясувати що Б по суті хоче досягти в житті; що він може і на що
здатний; наскільки він рішуча людина, на що готовий зважитися; який він
виконавець, наскільки в нього слова не розходяться із справами; за якими
критеріями він оцінює себе й інших; яким досвідом він володіє; у чому
вбачає сенс свого життя;

б) співвіднести свої суб`єктні характеристики із суб`єктними
характеристиками Б;

в) скоригувати те (в собі й іншому), що заважатиме взаємодії.

Оскільки у ситуаціях взаємодії завжди комусь віддається ( чи кимось
виборюється) право на лідерство, хтось більше інших зацікавлений у
створенні спільності “Ми”, то саме цей лідер (у нас – суб`єкт А) повинен
зініціювати і зорганізувати процес узгодження суб`єктних характеристик
претендентів, які бажають ( чи могли б) стати членами цієї референтної
групи чи спільності “Ми”.

Наведена суб`єктно зорієнтована критеріальна модель впливу людини на
людину в реальному житті (наприклад, в процесі утворення творчих
наукових колективів, політичних груп, партій, фракцій тощо) може
набувати різних модифікацій. Так, наприклад, якісь критерії можуть бути
задіяні дуже активно, а інші лише враховуватися, перебувати в латентному
стані. Очевидно, що ефективність впливів залежить від того, наскільки їх
суб`єктом витримуються всі з означених критеріїв у їх системній
цілісності. Адже, якщо, скажімо, “А” вдалося своїми впливами досягти
мотиваційної єдності з “Б”, а досягненню згоди щодо засобів і способів
взаємодії він не приділив належної уваги, то можна чекати, що результат
такого впливу буде низький, а може й протилежний очікуваному. До того ж,
завжди залишається відкритим питання про те, яким чином забезпечити
такого роду цілісний вплив А на Б і які соціально-психологічні механізми
слід покласти в його основу.

Поняття “соціально-психологічні механізми впливу” (СПМВ) слід відрізняти
від понять спосіб, засіб, метод впливу. На відміну від останніх,
будь-який СПМВ не може бути позитивним чи негативним, хорошим чи
поганим. Він або є, або його немає. Один і той же СПМВ може бути
використаний однаково успішно тим, хто ним володіє, як для реалізації
моральних, так і аморальних цілей. Якщо в основу того чи іншого способу
чи методу (наприклад, виховного, рекламного чи пропагандистського)
впливу буде покладений не той, що потрібно СПМВ, очікуваний ефект є
принципово недосяжним. Власне, коли мова йде про (СПМВ), мається на
увазі, що один суб’єкт психічної активності своїми діями може викликати
потрібну йому психічну (душевно духовну) активність іншого суб’єкта
психіки, а саме: певні відчуття, перцептивні образи, уявлення, спогади,
думки, почуття, вольові дії, ставлення, установки, поведінкові прояви
тощо.

Отже, СПМВ у їх сукупності слід, на нашу думку, розглядатися як такі, з
яких можуть конструюватися різні методи, способи і прийоми впливу людини
на людину. Це, насамперед, добре відомі в практиці роботи з людьми такі
СПМВ, як переконування, навіювання, примушування, вимагання,
санкціонування, вправляння, наслідування, психічне зараження та інші
(В.М.Бехтерєв, В.Н.Куліков, Б.Д.Паригін, Б.Ф.Поршнєв, Г.Тард, Ф.Тома та
ін.).

Кожний із СПМВ має свою специфіку і розрахований на отримання певного
психологічного ефекту. Так, наприклад, переконування використовується
для того, щоб змінити ( чи укріпити) переконання реципієнта, викликати у
нього відчуття неможливості жити за іншими мотиваційними сценаріями, а
також розуміння того, чому це так. Механізм переконування грунтується, з
одного боку, на доказовості (переконливості), тобто на аргументах, що
підтверджують істинність і значущість для реципієнта того, що йому
пропонують, а з іншого, – на свідомому, критичному ставленні того, кого
переконують, до того, що йому пропонується прийняти. В ідеальному
варіанті переконування людина, на яку воно спрямовано, повинна хотіти те
і в такій мірі, що і в якій мірі їй пропонує суб’єкт впливу. Окрім того,
вона повинна бути спроможною і внутрішньо замотивованою відстоювати ці
переконання, як початку свої власні.

На відміну від переконування, механізм навіювання не потребує
аргументації на користь істинності і значущості для об’єкта впливу того,
що йому пропонується суб’єктом. Навіювання використовується для того,
щоб додати людині впевненості у собі при вирішенні нею важливих справ.
Тут працює інший канал – довіри до авторитету джерела впливу: неупевнена
в собі людина, так би мовити, приєднує до себе авторитетність іншої –
впливової для неї людини, і таким чином стає більш сміливою, рішучою.
Саме на цьому будуються усі ефекти лікарів-гіпнотизерів. Саме
гіпердовіра, що має причиною як майстерність гіпнотизера, так і
підвищену навіюваність клієнта, «примушує» останнього повністю
відмовитися від усіх захистів і діяти беззастережно. Нерідко цим
механізмом користуються для підкорення людини, для утримання навіть
великих груп людей у психологічній залежності. Проте, це не означає, що
до механізму навіювання слід ставитися упереджено. Адже відомі досліди,
коли людям в стані гіпнозу давали команду стати відомими поетами,
художниками чи музикантами, і як виявилося, багато хто з них перевершив
себе у своїх здібностях. Окрім того, без навіювання неможливо було б
взаємодіяти, наприклад, у ситуаціях, коли для переконування просто немає
часу і належних умов, а санкції і примус можуть тільки погіршити
ситуацію.

У практиці організації впливів відомо чимало випадків, коли
соціально-психологічна некомпетентність призводила до ефектів,
протилежних очікуваним. Так, наприклад, якщо суб’єкт впливу планує
використати механізм переконування, а об’єкт впливу орієнтується не на
критичне сприйняття аргументів, а переважно на авторитет людини, що
впливає, то психологічним результатом такого впливу буде не
переконаність, а лише упевненість в тому, чому потрібно (необхідно,
доцільно) думати, почувати і діяти так, як пропонується, а не інакше.

Усю сукупність відомих СПМВ можна умовно поділити на дві групи. Перша з
них, якій на практиці віддається перевага, об`єднує, так звані,
прескриптивні СПМВ (зобов’язування, вимагання, санкціонування,
вправляння тощо). Необхідність застосування цих СПМВ пояснюється нічим
іншим, як діалектикою свободи і необхідності. Адже для того, щоб
отримати бажане, людина вимушена робити необхідне. Проте, далеко не
завжди і не відразу ця діалектика людського життя може сприйматися і
прийматися тими, кого суб`єкт А планує приєднати до себе як співдіяча.
Саме для того, щоб витримати діалектику необхідності і свободи, суб`єкт
А може і повинен вдаватися до застосування прескриптивних СПМВ і чинити
певного роду соціально-психологічний тиск на суб`єкта Б. Однак тут слід
розрізняти “соціально-психологічний тиск” як спосіб подолання
суперечностей між тим, що хочеться і тим, що потрібно робити, і тиск, як
спосіб підпорядкування, підкорення суб`єктом А суб`єкта Б своїй волі.

Альтернативу попереднім складають, так звані, пропозитивні СПМВ,
сутнісну основу яких становить пропозиція суб`єкта А суб`єктові Б
(підкріплена аргументами, авторитетом, прикладом чи фактом) мислити і
діяти певним чином, що не обмежує останнього в його свободі вибору чи
суб’єктній свободі. До цього типу можна віднести такі СПМВ, як
переконування (доведення, роз’яснення), навіювання (рекомендування,
умовляння, авторитетна порада, пропозиція), демонстрування (наведення
прикладів, демонстрація зразків, експозиція еталонів) тощо.

Примітка. Особливим різновидом соціально-психологічного тиску є
маніпулювання, коли суб`єкт впливу начебто вдається до пропозитивних
механізмів, а насправді намагається обмежити свободу об`єкта чи
підпорядкувати його своїй волі.

Отже, в залежності від того, на який психологічний ефект розраховує
суб’єкт впливу, він повинен використовувати різні СПМВ. Проте, скільки і
яких СПМВ можна виділити, щоб їх сукупність відповідала критерію
необхідності і достатності? Чи існує якась внутрішня
структурно-функціональна залежність між окремими механізмами і чи
можливо їх об’єднати за принципом системності?

Спроба відповісти на ці запитання дозволила дійти такого загального
висновку: кожний із відомих соціально-психологічних механізмів впливу
набуває структурно-функціональної визначеності і відносної
самостійності, а їх сукупність може розглядатися як системне утворення,
якщо в основу їх інтеграції буде покладена критеріальна психологічна
модель людини як суб`єкта діяльності. Тобто, сукупність СПМВ можна
системно впорядкувати, якщо окремі структурно-функціональні блоки людини
як суб`єкта діяльності умовно представити у вигляді своєрідних
«мішеней”, і для кожної з них підібрати відповідний СПМВ (див. 8; 9;
10).

Приклад.

Якщо суб`єкт А зацікавлений у тому, щоб між ним і Б утворилися дійсно
суб`єкт-суб`єктні стосунки чи взаємини, він повинен, насамперед,
пересвідчитися, в якій мірі Б є суб`єктом, автором свого життя, і, при
необхідності, вдатися до використання прескриптивного
соціально-психологічного механізму мобілізування, тобто – запалити,
надихнути Б на гранично можливий для нього рівень власне людського
існування, на актуалізацію онтичних смислів, сутнісних сил і суб`єктних
потенцій.

Щоб суб`єкт Б внутрішньо перейнявся такими ж ідеями, як і суб`єкт А, щоб
у нього виникли такі ж мотиви-переконання, щоб він так само, як і А
бажав, хотів, прагнув втілити певну мету-ідею у життя і не мислив собі
іншої долі, останній, як ініціатор взаємодії повинен застосувати
пропозитивний механізм переконування.

Щоб Б внутрішньо приєднався до А у питаннях про засоби і способи
реалізації визначеної мети, щоб так само, як і А, підпорядковував засоби
меті діяльності, останній повинен вдатися до прескриптивного механізму
зобов`язування.

Щоб Б внутрішньо приєднався до А у прийнятті рішень, визнавав авторитет
А, прислухався до його порад і виявляв упевненість щодо необхідності і
своєчасності переходу від намірів до практичних дій, А повинен в основу
свого впливу покласти пропозитивний механізм навіювання.

Щоб Б послідовно, старанно й ініціативно виконував прийняті рішення,
виявляв обов’язковість, дотримувався при виконанні доручень і своїх
прямих обов`язків, А повинен застосувати прескриптивний механізм
санкціонування.

Щоб Б адекватно, критично і самокритично оцінював результати виконаної
справи, керуючись при цьому прикладами, зразками, еталонами, яких
дотримується і які пропонує А, останній повинен використати
пропозитивний механізм демонстрування.

Щоб Б фіксував у своєму індивідуальному досвіді і надалі міг
використовувати в своїй діяльності саме ті результати і відпрацьовував
саме ті способи, які вважає суттєвими і необхідними А, останній повинен
вдатися до використання прескриптивного механізму вправляння.

Накопичений досвід спільної суб`єкт-суб`єктної діяльності А і Б не
лежить “мертвим грузом”, а постійно пере-творюється і трансформується у
нові мотиви (ідеї, цілі), реалізація яких вимагатиме створення нових
способів і засобів, а їх запровадження – нових рішень і рішучих дій.
Саме у такий спосіб, на нашу думку, “розкручується” діалектична
“спіраль” впливу суб`єкта А на суб`єкта Б з метою створення і розвитку
суб`єкт-суб`єктної спільності “Ми” як соціально-психологічної основи їх
індивідуального душевно-духовного поступу у бутті.

Насамкінець, логічно було б довизначити суть і зміст понять “вплив
психологічний” і “вплив психічний”. Існують, звичайно, побутові вирази,
коли про конкретну людину кажуть щось на зразок: “Нічого не вдієш, така
вже у неї психологія”. Але тут йдеться власне не про “психологію”, а про
психіку, психічний склад людини. Адже, якщо бути коректним, то термін
“психологія” означає конкретну наукову дисципліну (науку про психіку), а
отже, “психологічний вплив” є ніщо інше, як вплив психологічної науки
(або людей, які володіють знаннями про психіку) на все те, що їй
протистоїть (суспільна практика, інші науки тощо). Прикладом такого
власне психологічного впливу можна вважати сугестивний вплив, який
застосовувався Г.Лозановим у навчально-виховному процесі, гіпнотичний
вплив, який знайшов широке застосування в медицині, аутотренінг,
аутосугестивний вплив тощо. Саме про психологічний вплив може йти мова,
коли потрібно через ЗМІ заспокоїти населення, запобігти поширенню
паніки, розвитку масової істерії, або ж мобілізувати волю народу на
захист Вітчизни. Техніку психологічного впливу і самовпливу широко
використовують різні релігії, особливо ті з них, які практикують
введення віруючих у специфічні стани свідомості, наприклад, стан
нірвани. Психологічний вплив широко використовується у різних напрямках
психотерапії з метою діагностики і корекції психічних розладів і надання
допомоги пацієнтам у розв`язанні їхніх життєвих проблем.

Поняття “психічний вплив” має також кілька тлумачень. Так, саме про
психічний вплив іде мова у відомих з патопсихології випадках “психічного
зараження” членів сім`ї від одного з її членів, що є психічно хворим.
Відомим, особливо завдяки фільму “Чапаєв”, є вираз “психічна атака”, яку
військові застосовували для того, щоб вивести з ладу захисні механізми,
послабити волю і стійкість противника. Ф.Тома описував випадки
психічного впливу, яким він дав узагальнюючу назву “психічна зараза” або
“психічне зараження”. В працях В.М.Бехтерєва знаходимо описи різного
роду так званих “масовидних явищ психіки”, коли під впливом тих чи інших
факторів великі групи і навіть цілі народи переживали дивні психічні
стани, що межували з патологією. Стихійні лиха теж справляють саме
психічний, а не психологічний вплив на населення, викликають психічні
реакції.

Тобто, напевно доцільно саме про “психологічний вплив” говорити тоді,
коли суб`єкт А ставить собі за мету вплинути на думки, почуття чи
поведінку суб`єкта Б із-середини, – так, щоб останній сприйняв зовнішній
вплив як самовплив. Психологічний вплив А на Б може навіть передбачати
свідому, власне суб`єктну активність останнього як одну з умов
ефективності цього впливу (саме на такому принципі побудована
раціональна або переконуюча психотерапія). До поняття “психічний вплив”
вдаються переважно для того, щоб підкреслити стихійність, спонтанність
процесу, у ході якого психіка суб`єкта Б зазнає змін без відому і,
нерідко, усупереч бажанням останнього, а суб`єкт А при цьому може не
виступати в ролі свідомого суб`єкта впливу або ж взагалі може бути
відсутнім (якщо не вважати Цунамі чи Торнадо суб`єктами впливу). Не
зовсім зрозуміло, як у цьому сенсі кваліфікувати вплив
“психогенераторів”, але, оскільки, цей феномен існує поки що на рівні
чуток, з його оцінкою варто почекати. Тим більше, що досі не розв`язаною
залишається проблема принципової можливості безпосереднього впливу
суб`єкта А на психіку суб`єкта Б. Адже для її розв`язання слід
принципово визначитися щодо природи психічного. А це вже тема окремого
дослідження.

Отже, у ході дослідження здійснене обгрунтування актуальності проблеми
впливу як для теорії й методології психологічної науки, так і для
розв’язання прикладних завдань соціально-психологічного і
політико-психологічного спрямування. Зокрема, з’ясовано, що принцип
підпорядкування індивідуального суспільному, покладений в основу
більшості теоретико-методологічних побудов радянської психології повинен
бути переглянутий сьогодні і, принаймні, врівноважений гуманістичним
принципом онтологічної (буттєвої) рівноцінності індивідуального і
суспільного життя, принципом суб’єктності, за яким кожне суще, щоб бути
самим собою, повинно активно утверджувати і відстоювати своє право на
автономне існування в світі, що можливо лише шляхом а)
ініціативно-перетворюючого, вчинкового впливу на оточення і б)
розвивально-вдосконалюючого самовпливу.

Проблема впливу для психології (особливо для психології соціальної і
політичної) не є новою, але завжди залишається актуальною. Адже навіть
добре узагальнені відомості про психологію народів і мас, знання
психологічних закономірностей, які визначають поведінку індивіда в групі
і навіть більш конкретні дані щодо намірів електорату країни під час
виборчої кампанії складають важливу, але тільки половину того, чого
чекає від психологічної науки суспільна практика. Друга половина
стосується того, що робити із цими знаннями, як їх слід використовувати,
як впливати на людину, щоб залишати за нею право і можливість бути
суб`єктом власного життя – як тілесного так і психічного.

Резюме

В статье представлены результаты теоретического исследования проблемы
влияния человека на человека. Дана научная оценка определений понятия
«влияния» в его соотношении с понятиями «действие», «воздействие»,
«взаимодействие». В основу онтопсихологической интерпретация феномена
«влияние» положена субъектная парадигма. Рассмотрены типологические
аспекты проблемы. Специальное внимание уделено анализу представлений о
социально-психологических механизмах влияния человека на человека,
предлагается критериальная основа для их системного описания.
Акцентируется внимание на том, что в условиях дезинтеграции общественной
жизни, значительно возрастает «в цене» способность индивида быть
субъектом влияния и самовлияния, а также способность защитить себя от
влияний, чуждых его природе. В качестве альтернативы манипулятивному
взаимодействию человека с человеком рассматривается возможность
построения субъект-субъектной общности «Мы».

Література

1. Устименко Т.А. Основи міжкультурної взаємодії. – Полтава:
Міністерство освіти України, 1998.

2. Ковалев Г.А. Психологическое воздействие: теория, методология,
практика: Автореф. дис… д-ра психол. наук. – М., 1994.

3. Зимбардо Ф., Ляйппе М. Социальное влияние – СПб, 2000.

4. Рубинштейн С.Л. Основи общей психологии: В 2 т. – М.: Педагогика,
1989.

5. Зеньковский В.В. Проблемы психической причинности. – Киев: Ун-т
Св.Владимира, 1914.

6. Поршнев Б.Ф. Социальная психология и история. 2-е изд.– М., 1979.

7. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття. – Київ:
Либідь, 1999.

8. Татенко В.А. Психология в субъектном измерении. – Киев: Просвіта,
1996.

9. Татенко В.А. О структуре социально-психологических механизмов
формирования личности // Личность и деятельность: Тезисы докл. к V
Всесоюзному съезду психологов. – М., 1977.

10. Татенко В.А. О системе психологических механизмов регуляции
деятельности личности // Тезисы к ХII Междунар. психол. конгрессу в
Лейпциге. – М., 1981.

Татенко В.О. Психологія впливу: суб’єктна парадигма // Наукові студії із
соціальної та політичної психології: Зб. статей. – К.: “Видавництво
“Сталь”, 2000. – Вип. 3(6). – с.3-18.

Похожие записи