Реферат на тему:

Психологічні джерела, світоглядні та чуттєво-вольові механізми дії
партійних ідеологій

  Політична партія є однією із соціальних груп. І як кожну соціальну
групу її слід сприймати у вигляді системи взаємодії особистостей,
об’єднаних, по-перше, певною оцінкою своєї ролі в управлінні
суспільством, по-друге, спільними духовними, світоглядними цінностями,
по-третє, близькістю психотипу, по-четверте, відчуттям, як підсвідомим,
так і усвідомленим, внутрішньої спільності, почуттям свого «Ми».

  Метою політичних партій у всі часи було і є здобуття, збереження за
собою та використання здобутої державної влади. Глобальні зрушення в
планетарній свідомості в бік мирного, а не насильницького розв’язання
будь-яких проблем істотно змінюють і методи, способи досягнення мети
політичними партіями. Дедалі виразніше відкидається здобуття влади
шляхом збройного перевороту в процесі соціального вибуху, відкидається
екстремізм як вид політичної поведінки. Людство визнає цивілізовані
методи парламентської боротьби, інтуїтивно обирає центризм як спосіб
збереження суспільної рівноваги.

  Така суттєва переорієнтація засобів досягнення мети зумовлює значне
посилення ідеологічної діяльності партій, але із суттєвою зміною
акцентів у її змісті та формах. Світовий досвід підтверджує: перемагають
партії, здатні ґенерувати ідеї, що є важливі для існування країни,
народу. А точніше, народ має сприйняти дану ідею як рятувальний круг,
завдяки чому побачити в партії ту інтелектуальну силу, котра єдино може
вивести країну з кризи. Коли немає такої діяльності — ґенерування
суспільно значущих ідей та роботи з їх роз’яснення, їх пропаґанди,
партія втрачає рештки електорату, без якого годі й думати про
конкуренцію чи перемогу в парламентській боротьбі.

  Історична практика свідчить: партія досягає влади тільки спираючись на
енерґійну підтримку народу, який прийняв вироблену нею теоретичну модель
суспільства. Але який психологічний механізм цього явища? Як зазначає
В.Одайник, соціальні та політичні ідеї наділено важливим формотворчим
впливом на характер людського існування, вони дають ті основні поняття,
які й визначають конкретний спосіб улаштування людського життя —
настанови, взаємини людей, цілі, які ставляться, тощо. Тобто ідеологія
дає людям відчуття і розуміння найкращої форми правління, природи і меж
свободи, справедливості, рівності та іншого, що все разом пов’язує
людську психологію з політичними та суспільними проблемами [38].

  Функції партійної ідеології. Ідеологія як духовне явище не випадкова в
історії цивілізації. Вона має свої соціальні функції: формувати типи
мислення і поведінки, скеровувати соціальні дії особистостей, малих і
великих груп (тобто політику, економічні відносини та інші сфери
суспільного життя) відповідно до (та й на задоволення) інтересів і
потреб окремої групи суспільства (класу, партії, мафії, клану і т.ін.).
Оскільки таких груп чимало, то й існують різні типи ідеологій та, з
урахуванням особливостей конкретної країни і конкретного історичного
відтинка, велика кількість їх різновидів.

  Конкретність ідеології вказує на її окремість: кожна окрема ідеологія
ніколи не була і не може бути цілісним науковим світобаченням, це лише
одна з течій у суспільній думці, бо виражає позицію тільки окремих
соціальних груп, а не всього суспільства. Адекватне знання про соціальну
реальність може дати лише наука, але вона має свої, інакші функції та
методи.

  Ідеологія є відображенням духовних, моральних шукань, адже ідея — це
єдність тверезого аналізу і поривання в майбутнє, наукового передбачення
і мрій, прагматичного прогнозу і палкого заклику до дії. Саме тому вона
така надзвичайно приваблива, як жодна інша форма систематизації ідей, у
тому числі й наука. Бо лише ідеологія виробляє суб’єктивні образи
бажаного суспільного устрою завдяки унікальній, лише їй властивій
єдності реального та ілюзорного, раціонального та емоційного, свідомого
і підсвідомого. В ідеологічних концепціях або суспільні явища
пояснюються від витоків, першопричин чи дійсної сутності, або, навпаки,
істинні причини подій маскуються, констатується уявна реальність, яка
видається за дійсність. А найчастіше все це поєднується в суперечливий
конґломерат реального та ілюзорного відтворення картини світу.

  Річ у тому, що придатну для всього суспільства ідеологію не може
виробити жодна, хай і найгеніальніша особистість. Спостереження класика
психології К.Юнґа у цьому відношенні досить точні: природа, як відомо,
не така щедра в розподілі своїх дарів, щоб поєднувати сердечну доброту з
інтелектуальною обдарованістю. Як правило, надлишок одного веде до
нестачі іншого, і всяка здатність удосконалюється за рахунок усіх інших.
Особливо болючою в цьому відношенні є якраз невідповідність між почуттям
та інтелектом, які, як відомо з досвіду, погано уживаються в одній особі
[38].

  Не може виробити придатну для всього суспільства ідеологію і якась
одна політична партія. Бо, по-перше, її соціально-політичне кредо
формулюється групою теоретиків, об’єднаних, а отже й обмежених,
близькими світоглядними настановами. По-друге, у кожній ідеології
систематизуються інтелектуальні цінності даної партії, виражаються
інтереси лише її або певного соціального прошарку, який стоїть за
партією. Хоча необхідно застерегти, що за небагатьма політичними
партіями в нинішній Україні стоять більш-менш значні соціальні верстви.

  Навіть найзагальніші ідеї — соціальна, демократична, національна — не
є всеосяжними для суспільства. Тим паче окремими є ідеї тих чи тих
політичних партій, бо вони формулюють та обстоюють потреби лише частини
суспільства, окремої соціальної групи і на перше місце завжди, як
показує досвід, ставлять мету збереження саме цієї групи. Інтровертність
ідеології, як зазначає О.Козлова, приховує потенційну соціальну
небезпеку для суспільства та індивіда. Бо в системі ідеологічно
вибудуваних групових цінностей самозбереження цілком може трактуватися
надто широко, виправдовувати експансію даної групи щодо інших груп, щодо
«не нас» (усі, хто не з нами, той проти нас, той для нас небезпека, яку
треба ліквідувати заради самозбереження). Подібна експансія групи
(нації, класу та ін.) і здійснювалась не раз у цілковитій відповідності
до її ідеології [22].

  Спрямованість на самозбереження зумовлює аґресивність ідеології. Вона
прагне не лише заперечення інших світоглядних систем, а неподільного
панування, однозначного підпорядкування соціальних, у тому числі й
політичних процесів своїм концепціям, ідеям та настановам. Вона визначає
для політики систему своїх ідеалів і цінностей, орієнтуючи на них
політику методом зіставлення ідеалів із конкретними завданнями,
можливостями, цілями.

  Одна з функцій ідеології — створення й поширення політичних міфів. І
це неодмінно, бо ідеологія ґрунтується також на вірі, а не лише на
знаннях, вона сильна не інтелектуальністю, а здатністю зміцнювати волю
людини до життя. Як правило, до міфологізації вдається слабка політична
сила в пошуках арґументів для леґітимізації своєї влади. За допомогою
актуального, конкретного, співзвучного особливостям часу політичного
міфу суттєве, змістовне в політиці підмінюється зовнішнім і вигаданим,
об’єктивне — суб’єктивним сприйманням, реальне уявлення про дійсність
витісняється емоційно забарвленим чуттєвим уявленням політичного лідера.
У такий спосіб ідеологія формує в масовій свідомості ті чи ті настанови,
певне світовідчуття, установлює між реальними соціальними об’єктами
вигадані зв’язки.

  Особливо активно паразитують міфи в закритих, авторитарних
суспільствах, для яких характерною є обмеженість політичної інформації.
Аґресивне проникнення ідеології в політику відбувається одночасно з
ідеологізацією інших сфер суспільного буття — економічної, правової,
духовної й т.ін., переростаючи в одну з форм ідеологічного екстремізму —
неодмінної властивості авторитаризму. Стаючи панівною, ідеологія
насаджує в масову свідомість лише свої стереотипи, виходячи з тези про
свою виняткову істинність, єдиноправильність і, відповідно, про
безумовну хибність усіх інших ідеологій. Масовій поведінці вона нав’язує
стереотипи, властиві еліті даної ідеологічної системи, нівелюючи
унікальність особистості, виробляючи лінію безумовної покори й
наслідування. Відкидаючи інші ідеології як однозначно шкідливі, панівна
ідеологія стає прапором масового переслідування різномислячих, надто
інакомислячих, ідейного нівелювання суспільства, що спричиняє його
духовне, культурне збіднення.

  Та навіть якщо суспільство, яке функціонує за однією ідеологією, і не
дійде крайнощів (переслідування і т.ін.), то все одно згубним для нього
виявиться сам механізм світосприймання через призму «єдино слушної»
ідеї. Це явище необхідно розглянути дещо глибше.

  Двома основними сторонами людського світосприймання є пізнання
реальних явищ та ілюзорне про них уявлення. Така глибока суперечність
людської свідомості посилюється суперечливим характером пізнання, бо цей
процес являє собою не так рух до істини, як, головним чином, безперервне
формування, розвиток та зміцнення ілюзорних уявлень про навколишню
дійсність.

  Факторами ілюзорних уявлень є емоційні пристрасті, різні деструкції,
сформовані попередніми поколіннями стандарти мислення та світоглядні
схеми. У процесі пізнання в людини (груп, суспільства) уявлення про
навколишню дійсність складається здебільшого не на базі власного її
осмислення, аналізу, критичного освоєння, а як успадкування надбань
цивілізації, як досвід попередників. Оформлений у концепції, ідеологічні
схеми, соціальний досвід стає базою для дальшого розвитку суспільної
думки або ж перетворюється на догми, що відстали від реалій життя.

  Одначе догми вирізняються надзвичайною живучістю через суперечливість
процесу пізнання. Не становлять винятку ідеї щодо управління
суспільством. Ба більше, саме в цій галузі найшвидше відбувається
персоніфікація ілюзорних уявлень аж до граничного їх спотворення —
обожнення. За такої психологічної атмосфери в керованих підсистемах
породжується культ керівних підсистем (владних інституцій або окремих
осіб), відтоді ілюзорне уявлення людини про навколишню дійсність майже
повністю пригнічує її здатність до критичного пізнання. Керована
підсистема (окрема людина, малі та великі групи) сприймає ідеальне як
реальне (план, управлінське рішення, керівну вказівку тощо), як
непохитний закон.

  Але й керівна підсистема так само в більшості випадків опиняється в
полоні своїх і чужих ілюзій. Спочатку на рівні власного розуміння цілей
і способів управління створюється концепція, далі автори сприймають її і
видають іншим за ідеальну, згодом і керуючі, і почасти керовані
сприймають ідеальне за реальне, а бажане за дійсне. Керівна підсистема,
увірувавши у власну слушність і непогрішність, починає шукати в життєвих
реаліях не істини, а підтвердження ілюзорної правильності концептуальних
схем. А далі й «фінішна пряма»: керівна підсистема поводиться із
застарілими управлінськими схемами як із вічними, абсолютно правильними
істинами, намагаючись будувати за ними реальну практику.

  Таким є механізм заведення суспільства в глухий кут. Уберегти від
тупикового шляху може плюралізм ідеологій, з яких суспільство відбирає
життєздатні управлінські концепції, що створюються на базі критичного
пізнання життєвих реалій. Суспільству об’єктивно властива множинність
ідеологій як вираження різноманітності світосприймання. У світовій
практиці політичної життєдіяльності визріли п’ять основних ідеологій:
комунізм, соціал-демократизм, лібералізм, консерватизм, фашизм. Поміж
ними існують десятки проміжних симбіозів та комбінацій, що відображають
багатющий спектр уявлень про суспільний устрій.

  Психологічні аспекти ідейного плюралізму. Кожна окрема ідеологія —
тупикова для розвитку людства, бо є лише часткою великого комплексу
уявлень, вираженою тільки частиною суспільства, наприклад, окремою
партією. Це підтверджує досвід ХХ ст., коли ідеології, надто крайні,
ставали панівними і зрештою призводили до краху цілі соціальні системи.
Для нас у даному випадку важливим є інший висновок: проґресивним є
плюралізм ідей і заснована на ньому багатопартійна структура політичного
устрою, плюралізм ідей як стан масової свідомості. Власне, це її
природний стан. Хоч історичний досвід підказує й інше: не буває
ідеального плюралізму, тобто одночасного «рівноправного» функціонування
в суспільстві конкретної країни на конкретному відтинку часу всіх
основних ідеологій.

  За певних умов (економічна та соціальна стабільність, демократизм
управління, висока духовність і моральність, розвинута правова й
політична культура суспільства і т.ін.) плюралізм ідеологій може бути
одним із факторів проґресу. В емоційній сфері особистості він виховує
здатність терпіти навколо себе різномислячих, сприймати їх як об’єктивну
даність, як рівних собі і тому так само гідних поваги. А в раціональній
сфері формується визнання однакового права на існування інших ідейних
течій, здатність бачити в кожній з них раціональне зерно, спроможність
до конструктивного впливу на суспільний поступ. Таким може бути вплив
ідейного плюралізму на особистісному рівні. На груповому він може
стимулювати здорову інтелектуальну конкуренцію. Як зазначав почесний
голова Української республіканської партії Левко Лук’яненко, ідейне
протиборство між партіями можна розглядати як суперечки про те, хто
побачив більше факторів, хто краще зрозумів вагу кожного з них і хто
глибше зрозумів взаємовідношення між ними, тобто напрям змін, а отже,
краще зрозумів, що буде завтра (Діяльність визначає стан свідомості //
Самостійна Україна. — 1995. — Ч.38 (185).

  Саме такий діалог партій, така змагальність ідеологій не дає їм змоги
виходити за межі норм, визначених правом та мораллю, а тому може бути
основою політично стійкого громадянського суспільства.

  Тимчасом сьогоденне суспільство в Україні надзвичайно хистке в
політичному відношенні. Порушено соціально-економічну стабільність, не
зміцніли правові основи, а духовні начала, моральні цінності збіднено.
Опинившись, як Пріам, на руїнах ідеологічної Трої, пише В.Зеленський у
післямові до книги В.Одайника, колишній «будівник комунізму» змушений
шукати нові, і насамперед свої власні особистісні орієнтири, які з
різною мірою драматичності формуються і в галузі політичної свідомості
[38]. Як за таких умов вплине плюралізм ідеологій? Чи посилить
протистояння в суспільстві, підштовхне його до тієї межі конфронтації,
за якою розпочинається громадянська війна? Чи набридла
неконструктивність ідеологій викличе в масовій свідомості потяг до
«сильної руки», до однозначної підтримки новоз’явленого авторитаризму?

  Найпомітнішими тенденціями в масових настроях української спільноти є
дві. Перша — неґативістське відторгнення будь-яких ідеологічних настанов
як закономірна реакція на тривалу ідеологічну експансію, яка свого часу
переросла в гіперідеологізацію, підпорядкування практичного політичного
процесу та політичної свідомості ідеологічним концепціям. Ідеологічне
насильство призвело до бажання протистояти будь-якій ідеології. Друга —
сприймання й оцінка партійних ідеологій як потуг неспроможних до поступу
політиків — каліфів на годину або ж як чергових спроб «обдурити народ».
Звідси болісне сприймання самого факту множинності ідеологій, посилене
загальною втомою від кризових явищ та відразою до політики.

  Та поряд із цим на противагу хворобливому маємо і здорове — українську
ментальність як сприятливий чинник розвитку плюралізму. Адже вона
включає в себе такі риси, як розважливість, терпиме, до того ж
неквапливе, зважене сприймання інакших думок, переважання іронічності
над категоричністю, спокійливості над запальністю і т.ін. Вони
проявляються передусім у політичній сфері, діють поряд з одвічним
прагненням демократизму, відразою до тоталітаризму, зневагою до вождизму
тощо.

  Механізми процесу деідеологізації. Є підстави сподіватися, що
українська спільнота пройде весь шлях ідеологічного плюралізму,
поступово звільняючись від крайніх, екстремістських настанов і
тенденцій, обираючи достатньо широкий спектр центристських концепцій. Та
головним, на наш погляд, є процес деідеологізації низки сфер соціуму,
процес, який розпочався на наших очах і потребує детального розгляду.

  Ідеологічна діяльність політичних партій прискорює
соціально-психологічні процеси в суспільстві. Однак визначальними
чинниками формування масової політичної свідомості, політичних настроїв
і поведінки населення є економічні та соціальні процеси. Вони першою
чергою визначають політичну поведінку людини, спрямованість її
інтересів.

  Тимчасом у нинішніх політичних та політологічних дебатах соціальні
вибухи, соціально-політичні перевороти минулого подаються як штучні
події, зумисне влаштовані за чиєюсь волею. У такий спосіб мимоволі
перебільшується роль і значення то ідеологічної роботи партії, то її
організаторської діяльності. І відкидаються (замовчуються, забуваються)
комплекси багатьох і багатьох інших факторів. А саме всі вони разом і
спричинюють напруженість у суспільстві, яка може завершитися соціальним
вибухом.

  Безпосередній практичний інтерес як для наукового пояснення масових
політичних процесів минулого, так і для прогнозування їх на майбутнє
становить міра поширення, а головне, міра прийняття суспільством
ідеології певної партії. Важливо розуміти, яким чином ця ідеологія стала
панівною — чи тому, що її прийняла переважаюча частина населення, чи її
в якийсь спосіб нав’язано зусиллями правлячої партії (шляхом
переконування, навіювання, примусу, дезінформацій і т.д., і т.п.).

  Науково-практичний інтерес становить також рівень так званої
деполітизації суспільства. Цей модерний термін політологи вживають у
двох значеннях: коли мають на увазі об’єктивні процеси відходу значної
частини населення від політики і коли говорять про цілеспрямовану
боротьбу (роботу, діяльність) за створення так званих зон поза
політикою.

  На нашу думку, обидва твердження досить таки неточні. Бо в першому
разі відбувається не деполітизація, а масове розчарування в можливостях
розв’язати гострі соціальні проблеми саме політичними засобами. Тобто
політичність людей, про яку йшлося вище, не знижується, а натомість у
масовій політичній свідомості відбувається (або ж розпочинається чи
завершується) активний пошук інших політичних засобів і методів.

  Щодо другого твердження, то через властивості політичності людини
неможливо створити зони поза політикою, бо нікому не дано позбавити
особистість можливості й права міркувати, мріяти про інакше суспільство,
складати уявлення про інакші суспільні відносини, про справедливий
устрій та прагнути до нього. Термінологічна похибка йде від традиційного
ототожнення політики і партії, партійної діяльності.

  Якщо ж на основі наукового аналізу уточнити та відповідно розвести ці
два поняття, то тоді ми мали б говорити про зони деідеологізації, зони
позапартійного впливу. Про них як про обов’язковий елемент
демократичного суспільства ще наприкінці 80-х років поставили питання
діячі тодішнього Народного руху України.

  На жаль, розумну вимогу одразу ж було збіднено і звужено, тільки-но
Рух став політичною партією. Автори самі перевели її в площину
міжпартійної боротьби з метою позбавити КПУ впливу на головні важелі її
керівної ролі (органи державного управління, армію, правоохоронні
органи, економіку, освіту, науку та ін). Тимчасом ці сфери та соціальні
інститути справді мають перебувати поза впливом будь-якої ідеології,
керуватися лише законами держави (законами природи, нормами права,
етики, вимогами технологічного процесу та ін.). Бо кожна окрема ідея,
будучи лише часткою загальнолюдського світогляду, виразником
(небезкорисливим до того ж) інтересів, поглядів, прагнень окремої
частини суспільства, зведена в абсолют, веде в глухий кут.

  Імовірно, у процесі тривалих пошуків, багатовікової селекції масова
політична свідомість відбере з розмаїття ідеологій найраціональніше,
сформувавши справді наукові уявлення про суспільний устрій. У міру цього
пошуку мають розширюватися зони деідеологізації, звужуватися можливості
впливу ідеологій, поступово втрачатиметься об’єктивна потреба
суспільства в партіях.

  Ідеться про систему цінностей, покладених в основу діяльності
політичного об’єднання, тобто ті світоглядні позиції, які є
основоположними не лише для формулювання політичної платформи, програми
дій партій. Вони визначають строк життя партії: народжуються раніше за
неї, зумовлюють необхідність організаційного об’єднання прихильників
даних ідей для їх матеріалізації. А далі спостерігаємо таке: політичне
об’єднання існує доти, доки в соціумі, радше в певних його частинах,
існують комплекси саме цих цінностей. Це означає, що партію можна
заборонити, організаційно причетних до неї можна знищити фізично. Однак
справжнім терміном смерті партії може бути лише повна втрата соціумом
потреби в сповідуваних партією світоглядних цінностях. А міра цієї
потреби визначає життєздатність партії.

  Уже нині процес деідеологізації реалізовується не тільки в деяких
сферах суспільного життя, а почасти і в масовій свідомості. Проявляється
це в збідненні електорату політичних партій, бо кожна з них виражає
якусь окрему ідеологію чи її сколок, і така урізаність світобачення
вочевидь не здатна приваблювати широкі кола.

  Таким чином, деідеологізація українського суспільства відбувається
різнопланово й суперечливо. Однак надалі цей процес розвиватиметься
інтенсивніше й одночасно на всіх трьох рівнях свідомості: соціальному,
груповому та особистісному. І це потребує детальнішого розгляду.

  На загальносуспільному рівні зростають потреби в управлінні на
наукових, а не суб’єктивістських основах, адже для нормального розвитку
й функціонування суспільства необхідні об’єктивні знання про соціальну
реальність. Їх не здатна забезпечити жодна ідеологія. Цю суперечність
може бути розв’язано поступовим розвитком суспільної свідомості від
суб’єктивізму до об’єктивного пізнання соціальних процесів. Відповідно
не лише деякі, а й усі сфери суспільства переходитимуть із
підпорядкування окремим ідеям чи настановам до вираження, задоволення і
розвитку загальнолюдських норм та вимог. Сама політика має перерости з
різновиду боротьби соціальних груп в управлінську творчість.

  Суспільство, так само як і кожна окрема людина, діє під впливом двох
рушіїв: свідомого і несвідомого. Перше має вигляд чітко сформульованих
теорій, законів, концепцій, програм. Друге функціонує на рівні масових
бажань, інтуїтивних прагнень та передчуттів, несформульованих потреб.
Найбільша з них для суспільства — потреба в рівновазі, у збалансованій
діяльності всіх функціональних систем. (Варто зазначити, що ідеології,
можливо, діють головно на межі між свідомим і підсвідомим, апелюючи
одночасно і до інтелекту, і до волі, намагаючися вплинути на те і на те,
живлячись одночасно від обох). Тому на несвідомому рівні суспільство в
основній масі інстинктивно тягнеться до спокою, до врівноваженості,
обминаючи та відкидаючи спроби ідейної конфронтації.

  Усе це розуміють і відчувають прихильники різних ідеологій. Тому на
груповому рівні масової свідомості відбувається неминучий відкат. Діячі
багатьох політичних партій в Україні бачать, що без консенсусу не вийти
з кризи, а в пошуках консенсусу бульдозерна принциповість виявляється
знаряддям підступно зрадливим.

  Учасники політичних об’єднань почасти розуміють, а почасти відчувають,
що завоювати хоч якийсь електорат можливо за допомогою ідей, максимально
наближених до загальнолюдських цінностей. Через цю причину слід
очікувати радше мімікрії ідеологій, ніж їх конфронтації. Цьому сприяє і
та обставина, що політичні партії України ще не виробили чітко
сформульованих ідеологічних позицій. А на рівні малих груп, певніше, на
індивідуально-груповому рівні дедалі більше спостерігаються втрата
суспільних ідеалів, сподівання й розрахунок виключно на власні сили та
можливості, перехід від знецінення ідеалів, що проголошуються
політичними партіями, до повного неприйняття їхніх ідейних канонів. Цей
процес посилився через те, що в умовах загальної кризи загострилася одна
з чотирьох основних потреб людини — потреба виживання.

  Не менш цікаві зміни свідомості відбуваються на особистісному рівні.
Природа людини бісуб’єктна, її психіка розвивається в постійній
взаємодії двох Я («Его» та «Альтер Его»), двох співрозмовників. Чим вище
вони розвинені, чим більше врівноважені, тим вагомішою є основа
загальної культури особистості, у тому числі й політичної культури.
Завдяки активності внутрішнього діалогу людина здатна вирватися з полону
ідеологем, відрізнити міфи від істини, творчо засвоїти інтелектуальні
продукти соціуму, вийти за межі окремої ідеології. Здатність особистості
тверезо сприймати та творчо засвоювати цінності різних ідеологічних
систем і є психологічною передумовою такого виходу.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1.Агеев В.С. Межгрупповое взаимодействие. — М., 1990.

2.Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

3.Банашак М., Форхольцер Й.Человек и власть. — М., 1973.

4.Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на
політичному олімпі. — К., 1993.

5.Васютинський В.О. Масова політична свідомість українського суспільства
як об’єкт політико-психологічного вивчення // Наукові студії з
політичної психології: Матеріали звітної наук. сесії Наук.-практ. центру
політ. психології АПН України 25 — 26 січня 1995 р. — К., 1995. — С.9 —
22.

6.Галин И.А. Социальное самочувствие // Социологический справочник. —
К., 1990. — С.352 — 353.

7.Ганзен В.А., Юрченко В.Н. Системный подход к анализу, описанию и
экспериментальному исследованию психических состояний человека //
Психические состояния (Экспериментальная и прикладная психология,
вып.10). — Л., 1981. — С.5 — 16.

8.Гиддингс Ф. Основания социологии. — М., 1898.

9.Головаха Е.И., Бекешкина И.Э.,Небоженко В.С. Демократизация общества и
развитие личности: От тоталитаризма к демократии. — К., 1992.

10.Головаха Е.И., Панина Н.В. Социальное безумие: история, теория и
современная практика. — К., 1994.

11.Гордон Л.А. Социальная адаптация в современных условиях // Социолог.
исслед. — 1994. — N 8 — 9. — С.3 — 15.

12.Горшков М.К. Общественное мнение: История и современность. — М.,
1988.

13.Гроф С. За пределами мозга. — М., 1993.

14.Грушин Б.А. Массовое сознание: Опыт определения и проблемы
исследования. — М., 1987.

15.Давыдов А.А. Существует ли мера социальной гармонии? // Социолог.
исслед. — 1988. — N 5. — С.72 — 73.

16.Дилигенский Г.Г. Социально-политическая психология: Учеб. пособие для
высш. учеб.заведений. — М., 1996.

17.Дмитриев А.В., Степанов Е.И., Чумиков А.Н.Российский социум в 1995
году: конфликтологическая экспертиза (первое полугодие) // Социолог.
исслед. — 1996. — N 1. — С.6 — 23.

18.Донченко Е.А. Социетальная психика. — К., 1994.

19.Дюркгейм Э. Социология. — М., 1995.

20.Иванов В. Политическая психология. — М., 1990.

21.Кирилюк Ф.М., Кремень Л.А., Ирхин Ю.В.Психология и политика: Учеб.
пособие. — К., 1993.

22.Козлова О.М. Развитие идеологий и социальные конфликты //Социолог.
исслед. — 1993. — N 4. — С.25 — 29.

23.Кола Д. Политические партии, государство // 50/50. Опыт словаря
нового мышления. — М., 1989. — С.334 — 337.

24.Кондаш О. Хвилювання: страх перед випробуванням. — К., 1981.

25.Крамник В.В. Социально-психологический механизм политической власти.
— Л., 1991.

26.Кули Ч. Социальная самость. Первичные группы // Американская
социологическая мысль. — М., 1994. — С.316 — 335.

27.Кучеpів І., Бекешкіна І., Головаха Є., Макеєв С. Економічна
свідомість населення Укpаїни і економічна пpосвіта. — К., 1996.

28.Лебон Г. Психология народов и масс. — СПб., 1995.

29.Любивый Я.В. Современное массовое сознание: динамика и тенденции
развития. — К., 1993.

Похожие записи