Реферат на тему:
Прикладна соціальна психологія:
досвід та перспективи розвитку
В наш час з усією очевидністю постала потреба у прикладній соціальній
психології, а саме у застосуванні теоретичних соціально-психологічних
знань для розв’язання конкретних завдань в політиці, економіці, сфері
виховання, навчання тощо. У статті на основі аналізу теорії і практики
соціальної психології з’ясовуються шляхи перспективного розвитку
прикладних соціально-психологічних досліджень.
Ефективність розвитку і застосування прикладної соціальної психології
залежить від стану соціально-психологічної теорії. Попри порівняно
молодий вік соціальної психології як науки, можливості використання її
положень на практиці були продемонстровані ще на межі ХІХ – ХХ століть.
Йдеться, передусім, про застосування соціально-психологічного знання у
рекламній справі. Відтоді на Заході прикладні соціально-психологічні
дослідження набули значного поширення.
Що стосується, зокрема, американського досвіду, то більшість соціальних
психологів США вважають основним напрямом ефективного розвитку
соціальної психології подальше вдосконалення її теорії. Російський же
соціальний психолог П. Шихірєв зазначає, що центральне місце в
тріумвіраті „методологія – теорія – перевірка і застосування”,
відповідно до позитивістських настановлень, посідає спосіб отримання
даних. А доля теорії – систематизувати дані, здобуті в результаті
застосування методу. І тому, вважає вчений, природним є те, що у
вдосконаленні методу проглядається основна можливість подальшого
просування на шляху наукового пізнання. Виходячи з цього, зауважує
дослідник, немає нічого дивного в тому, що американські соціальні
психологи ставлять перед собою завдання: усунути, наскільки це взагалі
можливо, із об’єкта свого дослідження все людське; дослідити його в
максимально очищених від впливу сторонніх чинників обставинах, котрі
дозволяють виявити певний і двозначний зв’язок між залежною і
незалежними перемінними, по можливості повністю цей зв’язок
контролювати; точно його виміряти і описати так, щоб він міг бути
верифікований; перевірити істинність теоретичних положень, установити
достовірності за допомогою дослідів. Головна ж ідея така: нагромадивши
достатню кількість окремих фактів, виявити в них стійкі
причинно-наслідкові зв’язки, закономірності й закони [20].
Коли говорять про основний метод, то мають на увазі, передусім,
лабораторний експеримент, який, незважаючи на критику, залишається
провідним методом. Популярність у США лабораторного експерименту
криється в прийнятих методологічних засадах: методологічну основу
американської парадигми пояснення становлять принципи методологічного
індивідуалізму, експериментальної психологічної соціальної психології.
Водночас дослідник може керуватися і позанауковими інтересами –
необхідністю публікуватися, бажанням отримати певний статус в науковому
світі тощо. При цьому лабораторний експеримент цілком природно потрапляє
в поле зору зацікавлених осіб. Окрім лабораторного експерименту особливо
розвиваються методи, мінімально пов’язані з вербальним самозвітом
піддослідних: вдосконалюються методи спостереження, котрі раніше
використовувалися невиправдано мало (розробляється техніка спостереження
за невербальною поведінкою, переміщеннями в просторі тощо); інтенсивно
вивчаються методи психофізіологічного дослідження
соціально-психологічних феноменів (недавно, для прикладу, було створено
вимірювач психологічного стресу – пристрій, який може розрізняти
емоційні модуляції голосу).
На сторінках американської наукової преси гостро дискутується проблема
етики соціально-психологічного дослідження: якщо піддослідний заради
забезпечення високої якості дослідження не повинен знати про істинну
його мету, то його можна обманути, що, у свою чергу, позбавляє людину
права бути людиною (в тому числі і в соціально-психологічному
експерименті) і зводить її до рівня піддослідної тварини.
З цієї проблеми випливає інша: в якій мірі допустимим є обман, а якщо
він недопустимий, то які прийоми повинні його замінити? Тут
простежується стурбованість не лише етичною стороною справи, але й
практичною долею емпіричного дослідження в американській соціальній
психології, адже обман як необхідний прийом (хоч трохи значущі
дослідження, як виявляється, невіддільні від обману) навряд чи сприятиме
авторитету самої соціальної психології [20]. Окрім цього, він викликає
негативну реакцію у піддослідних. Усвідомлюючи це, комітет з етичних
проблем Американської психологічної асоціації в офіційній інструкції
пропонує після дослідження розкривати піддослідним справжню його мету.
Далі, за інструкцією, обман піддослідного не повинен практикуватися –
окрім випадків, коли він може бути повністю виправданий соціальним
благом, яке дає дослідження.
Дискусія, що точилася в США навколо лабораторного експерименту, навряд
чи набула б такого звучання, якби йшлося тільки про внутрішні справи
соціально-психологічної науки. Тут виразно проглядається підтекст,
сутність якого у проблемі практичного значення академічних досліджень,
валідності отриманих даних, можливості їх екстраполяції на соціальну
дійсність. Експериментальний метод підпадає під критику саме за
відірваність від практики, схематичність, схоластичність. К. Левін, який
запровадив в американській соціальній психології експериментальний
метод, вважав його тим засобом, інструментом пізнання, за допомогою
якого можна глибше проникнути в таємниці людської поведінки, забезпечити
ефективне розв’язання соціальних проблем. Більшість праць К. Левіна з
вивчення расових упереджень, поведінки підлітків, типів лідерства тощо
належать саме до цього виду досліджень. На його думку, соціальний
психолог як громадянин і вчений, наділений спеціальними знаннями,
повинен не тільки сприяти розв’язанню проблем суспільства, в якому живе,
але й не повинен пізнавати соціальну поведінку інакше, як прагнучи
змінити її [4].
На жаль, соціально відповідальна позиція вченого була досить своєрідно
трансформована в подальші соціально-психологічні дослідження. На думку
П. Шихірєва, ціннісний, глибоко гуманістичний пафос позиції К. Левіна
було вихолощено: американські дослідники, з одного боку, розвинули
прагматичну, утилітарну спрямованість його підходу, а з іншого –
канонізували експериментальний підхід, що, зрештою, обумовлювало
відокремлення теорії від практики [20]. Іншими словами, теорія і
практика виявилися розірваними на дві окремі галузі: малопрактичну,
тобто – погану теорію (точніше, набір теорій) і малотеоретичну, тобто –
поверхову практику. Цей розрив існує й донині. Незважаючи на велике
соціальне їх значення, відчувається брак знань про такі
соціально-психологічні явища і феномени, як масові соціальні рухи,
неорганізовані натовпи, паніка тощо.
Американські критики звертають увагу на те, що до кінця 1960-х років
прикладні дослідження в галузі соціальної психології майже не
проводилися. Та й ті, що зрідка здійснювалися, при уважному їх розгляді
вважатися прикладними не можуть. У зв’язку з цим зрозумілими стають
претензії суспільства до соціальної психології наприкінці 1960-х років,
коли американське суспільство вступило в період великих випробувань.
Тоді на перший план висунулися такі проблеми, як соціальна база
лабораторних експериментів, їх моральні межі, роль суб’єктивних
настановлень експериментатора і ціннісних аспектів поведінки суб’єктів
експериментальних ситуацій; співвідношення теоретичного і прикладного
знання; соціальна релевантність і репрезентативність результатів;
можливість їх практичного використання; вірогідність
соціально-психологічних прогнозів. Щодо соціальної релевантності, то
вона обговорювалась у різних аспектах: як проблема зв’язку
фундаментальних і прикладних досліджень, як проблема зв’язку теорії і
практики, як проблема підготовки спеціальних кадрів, які можуть
забезпечити трансляцію теоретичних знань у практичні рекомендації тощо.
Однак американська соціальна психологія при всьому її намаганні брати
активну участь у реальному суспільному процесі не може виступати інакше,
як у ролі соціального технолога.
Європейська критика (С. Московічі та ін.) відзначає, справа не тільки в
тому, що соціальна психологія захоплюється експериментами, які нібито
призводять до відриву від дійсності, а у виборі проблем і штучності,
„соціальному вакуумі”, в якому ці експерименти проводяться. Соціальна
психологія зустрілася з перешкодами, нею ж і породженими: у кращому
випадку соціальна поведінка розглядається як поведінка в діадах, і
проблеми усього суспільства перетворюються на проблеми особистості. При
цьому соціально-психологічні дослідження не повинні брати під сумнів
доцільність існуючої системи. Як твердить більшість дослідників,
дотримання цих концептуальних засад стало головним „правилом гри” для
соціального психолога в США [13; 15; 18; 20].
Якщо на початку дискусії (кінець 1960-х – початок 1970-х років) дебати
соціальних психологів точилися навколо методів соціальної психології, то
потім (кінець 1980-х – початок 1990-х років) вони переросли в дискусію
про парадигми. Саме тому в працях американських і західноєвропейських
спеціалістів того часу криза в соціальній психології сприймається як
криза парадигм. Головна сутність її полягала в тому, що позитивістські
теоретичні принципи усвідомлювалися як чужорідні. Вчені виокремлюють
такі етапи теоретичного аналізу післявоєнної західної соціальної
психології [1; 9; 10; 11; 13; 14; 17; 18; 19]:
· констатація теоретичного неблагополуччя дисципліни, прагнення її
„косметично полагодити” (кінець 1960-х – початок 1970-х років). У цей
період зберігає провідне становище американська соціальна психологія,
яка водновчас стає об’єктом критики з боку західноєвропейської науки,
котра набуває сили й утверджує своє право на створення альтернативних
моделей соціально-психологічного знання;
· усвідомлення нової ситуації в соціальній психології як намагання
змінити парадигму (1970-ті роки). В Західній Європі починають
створюватися центри соціально-психологічних досліджень, які склали
(вперше за повоєнні роки) американським зразкам серйозну конкуренцію.
Але тут є своя специфіка: хоча західноєвропейські теоретичні ідеї були
новими, дослідження, що проводилися для їх перевірки, залишались
традиційними;
· посткризовий розвиток соціальної психології (1980-ті – початок 1990-х
років). Він позначився активізацією наукових контактів між
американськими і західноєвропейськими фахівцями, одночасним існуванням
кількох теоретичних орієнтацій (традиційний сцієнтизм, неопозитивізм,
соціальний конструктивізм).
Стосовно „соціального конструктивізму”, то наприкінці ХХ століття триває
подальший розвиток цієї концепції, яка розвивається переважно
американським соціальним психологом К. Гергеном і його послідовниками.
Вчений сформулював положення, які, на його думку, могли би скласти
загальну основу для майбутньої парадигми соціальної психології: знання
про соціальне життя варто розглядати не як „відображення” зовнішньої
реальності, а як „перетворення”, трансформацію досвіду у реальність
мовну; поведінку людини слід розглядати не як наслідок незмінних
законів, програм, а як результат низки вільних, автономних рішень, що
приймаються нею; знання про соціальну поведінку (норми, правила тощо) і
знання про це знання варто розглядати не як процес нагромадження, а як
процес нескінченного історичного перегляду, реінтерпретації в залежності
від соціокультурного контексту, що змінюється; теорія в соціальній
психології є не просто систематизацією знань, а засобом перетворення
дійсності; знання не може бути ціннісно вільним (проблеми етики мають
відігравати все більшу роль у дослідженні людської поведінки).
Спираючись на ці положення, К. Герген стверджує, що раціональність
породжується саме всередині процесу соціального обміну. Суть того, що
він пропонує, полягає у перетворенні відомої тези Р. Декарта: „Я мислю,
отже я існую” на „Ми спілкуємося, отже я існую”. Виходячи з цього,
основним полем дослідження стає мова, дискурс (спосіб викладу,
доведення); основним об’єктом дослідження стають „спільноти
співбесідників, учасників розмови”. При цьому відпадає потреба у пошуку
так званих універсальних закономірностей, принципів тощо. Щодо етичного
аспекту соціальної взаємодії, то соціальний конструктивізм не визнає
моралізаторства, тобто засудження вчинків з моральної точки зору. Він
виходить з того, що принципи добра не можуть диктувати конкретні дії
безвідносно до їх місця і часу. На думку К. Гергена, соціальний
конструктивізм не відмовляється від „морального дискурсу”, скоріше він
бере в лапки проблему моральних принципів, заохочуючи дослідження
практики у відносинах між людьми, яка дозволяє їм досягти життя,
„морального” в їхньому розумінні [13; 17; 18]. Загалом можна
констатувати, що етичний аспект соціальної взаємодії починає входити у
західну соціальну психологію.
Джерела моделі К. Гергена про соціальне пізнання започатковані в його
ідеї про „соціальну психологію як історію” (1973 р.). Дослідник
стверджував, що соціальну психологію не можна називати наукою в
класичному розумінні цієї форми пізнавальної діяльності, позаяк
принципи, що управляють соціальною взаємодією, не можуть бути
універсальними (відтак вони не підлягають узагальненню), оскільки
нестатичними і змінними є факти, на яких вони базуються. Отож соціальній
психології не варто орієнтуватися на розвиток узагальнених наукових
принципів. Її завдання полягає у систематичному поясненні сучасного
стану справ. Свою позицію вчений пояснює, по-перше, необхідністю
усвідомлення зворотного зв’язку між науковим знанням, психологічним у
тому числі, й суспільством (дослідник, отримавши певне знання про свій
об’єкт, прагне зробити його надбанням громадськості, яка, у свою чергу,
знецінює значення соціальної психології). Тобто, з одного боку,
популярність соціально-психологічного знання перевершує всі очікування –
розвиток засобів масової інформації, зацікавленість соціальних
політиків, гуманізація освіти сприяють найширшій психологічній освіті
суспільства, однак зворотний бік цієї освіти – процес постійного
знецінення соціально-психологічних теорій. По-друге – необхідністю
акцентуації культурної й історичної відносності соціально-психологічних
досліджень [2]. На загал ідея соціальної психології як історії викликала
різні відгуки – від схвалення до повного неприйняття.
До кінця 1970-х років набирають сили теоретичні дискусії в соціологічній
соціальній психології. Її представники більше були стурбовані
особливостями соціально-психологічного знання в рамках соціології,
міждисциплінарною природою соціальної психології, аніж домінуванням тут
досліджень психологічної орієнтації. Вони, зокрема, вважають, що
соціальна психологія недостатньо „соціологічна”. При цьому стверджують,
що соціальні психологи не йдуть далі вивчення безпосереднього оточення
індивіда і впливу цього оточення на ті чи інші форми вияву психічної
активності. Тобто, індивід є відправною точкою більшості
соціально-психологічних теорій. Водночас вагомішою цінністю, на думку
представників соціологічної орієнтації в соціальній психології,
наділений зворотний процес, коли аналіз починається з тих чи інших
макроструктур (раса, етнос тощо) або соціальних інститутів. Вони
переконані, що, рухаючись згори вниз, дослідник спостерігає
опосередкований вплив великих соціальних структур на весь комплекс
вплетених у ці структури елементів найближчого соціального оточення
індивіда, включаючи і сферу міжособистісних стосунків.
Досвід європейської соціальної психології базується на принципах
соціологічної соціальної психології й/або психологічної соціології.
Західноєвропейська парадигма розуміння визнає і підкреслює специфіку
людини і суспільства як об’єктів пізнання. І якщо метод пояснення
(американська соціальна психологія) передбачає орієнтацію на „жорсткі”
кількісні методи точних наук (фізика, математика та ін.), на індуктивний
рух від емпіричного дослідження до теоретичного, визнання пріоритету
методу перед теорією, то метод розуміння (західноєвропейська соціальна
психологія) орієнтований на більш „м’які”, якісні методи наук про
культуру (лінгвістика, культурологія, етнографія та ін.) і віддає
перевагу теорії перед методом, рухаючись у пізнанні дедуктивно – від
теорії до методу [20].
В 1970-х роках американська парадигма перестала задовольняти
західноєвропейських соціальних психологів, і вони висувають
конструктивну альтернативу. Це обумовлювалося економічними, політичними,
етнічними конфліктами між соціальними групами, загостренням ідеологічної
і політичної боротьби в країнах Європи, загостренням етнічних проблем,
студентським рухом тощо. З усім цим ні європейське суспільство загалом,
ні соціальні психологи зокрема не могли не рахуватися. Предметом критики
європейських вчених (Г. Теджфел, С. Московічі та ін.) стали: загальна
парадигма соціальної психології – соціальна психологія з її методом
лабораторного експерименту не відповідає основним критеріям науки
(наявність власного предмета, системи понять, знань і завдань); розрив
між теоретичними і прикладними дослідженнями в галузі соціальної
психології; вплив на соціальну психологію ідеології американського
суспільства (проявляється у прийнятих моделях людини, суспільства і
взаємодії між ними). Г. Теджфел вважав, що соціальна психологія має
стати точною наукою про соціальну поведінку людини. Вона повинна
враховувати взаємозв’язок людини з соціальним оточенням, а соціальні
психологи мають прямувати до чіткішого усвідомлення суспільної ролі
своєї діяльності. При цьому смисловий і знаковий аспекти спілкування між
людьми можуть бути вилучені із соціальної психології тільки ціною втрати
смислу всього дослідження. В такій соціальній психології виокремлено три
основні постулати: 1) не методи, а теорія диктують хід дослідження; 2)
соціальна психологія, досліджуючи поведінку людини в соціальному
середовищі, має своїм предметом смисловий, знаковий аспект спілкування;
3) соціальна психологія як наука залежить від світоглядних посилок
соціальних психологів, які мають усвідомлювати соціальну значущість
своєї діяльності [17; 19; 20].
Суттєвим пунктом розбіжності між американською і західноєвропейською
соціальною психологією є ставлення до теорії і практики. Відомо, що в
американській науці розвиток теорії виявився заблокованим послідовним
проведенням принципів позитивізму. Згідно з ним, теорія – це
необов’язковий інтелектуальний інструмент. Вона потрібна лише для
систематизації емпіричних даних. Наприкінці ХХ століття теза про
другорядну роль теорії стала слабшати. Очевидною виявилася помилковість
позитивістського уявлення про хід наукового пізнання як переважно
індуктивний рух від одного рівня абстракції до другого по мірі
нагромадження емпіричних даних. Саме тому європейська критика висунула
тезу, що не метод визначає теорію, а теорія – метод. В самих США також
стали лунати голоси на користь створення теорії, яка б дозволила
інтегрувати фрагменти соціально-психологічного знання, окреслити
перспективи розвитку соціальної психології як науки в цілому. За словами
Г. Теджфела, будь-які методи в соціальній психології не повинні
диктувати хід емпіричного і теоретичного дослідження, позаяк
обов’язковою умовою справжнього руху в пізнанні є саме зворотна
залежність. Тобто, нові методи повинні були відповідати моделі людини як
активного суб’єкта дії, творця й інтерпретатора свого світу, логічно
виходити із соціально-психологічної теорії. Вони мали бути її наслідком
і адекватним засобом отримання об’єктивних даних.
Однак, як зазначає П. Шихірєв, те, що пропонують сучасні європейські
соціальні психологи стосовно методів, можна розцінювати як корекцію і
доповнення традиційних методів (у тому числі й лабораторного
експерименту, який залишається володарювати в соціальній психології),
аніж створення радикально нових [20].
Точка зору Г. Теджфела стосовно методів соціальної психології вважається
компромісною. На противагу іншим вченим, він не поділяє думку, що
лабораторний експеримент взагалі не має майбутнього. Потрібно тільки
знайти йому місце в системі експериментальних методів. За Г. Теджфелом,
дослідник, обираючи той чи інший метод, має постійно шукати оптимальний
компроміс між жорсткістю методу та його зовнішньою валідністю. Оскільки
жорсткість методу визначається ступенем контролю за умовами
досліджуваної ситуації, то всі емпіричні методи мають розташовуватися в
такій послідовності: лабораторний експеримент (ступінь контролю
найвищий), польовий експеримент, природний експеримент, опитування,
контрольоване спостереження, включене спостереження (ступінь контролю
мінімальний). Щодо зовнішньої валідності, то методи вишиковуються у
зворотному порядку і, отже, жоден з них не може претендувати на роль
універсального. Загалом, сутність проблеми методу у соціальній
психології, за твердженням Г. Теджфела, полягає у визначенні того, що
може і що не може підлягати експериментальній перевірці, а також у
з’ясуванні можливості екстраполяції дослідних даних на поведінку людини
у звичному соціумі. Вчений вважає, що експерименти не можуть проводитися
в соціальному вакуумі: варто аналізувати соціальний контекст
експерименту і соціальну ситуацію, яку він моделює. Він також наголошує,
що потрібні спеціальні дослідження для з’ясування того, як ті чи інші
характеристики соціального контексту експерименту впливають на перебіг
психічних процесів.
Виходячи з цього, вчений формулює „закон заповнення порожнечі
соціально-психологічних експериментів”, сутність якого в наступному: чим
більш незвичною, незнайомою чи дивною уявляється піддослідному ситуація
експерименту, тим більше він схильний виходити із положення, спираючись
на власні уявлення, як потрібно поводитися у певній ситуації. При цьому
„ефект експериментатора” не може розглядатися у відриві від „ефекту
піддослідного”. Тобто, за Г. Теджфелом, очікування і гіпотези
експериментатора впливають на відбір ним самим експериментальних
процедур і на поведінку піддослідних. Вчений зауважує, що експеримент не
має бути останньою ланкою в процесі перевірки соціально-психологічної
гіпотези; одержані дані слід інтерпретувати з точки зору
культурологічного аналізу норм і цінностей, які регулюють поведінку
експериментатора і піддослідних [18; 20].
У практиці західноєвропейської соціальної психології використовуються,
окрім експерименту, й інші методи, грунтовані на принципі невтручання у
поведінку піддослідного, на уявленні про людину як активного суб’єкта,
що є ініціатором соціальної дії та сам обирає стратегію і модель своєї
поведінки: польове дослідження, спостереження, статистичний підрахунок,
контент-аналіз різних документів, соціометрія, інсценування соціальних
ситуацій тощо. Є прагнення створити метод, повністю продиктований
теорією. Йдеться про етогенічний метод норвежця Р. Харре, якому автори
різних аналітичних оглядів пророкують неабияке майбутнє, і який
застосовується для вияву шаблонів, що регулюють соціальну взаємодію
[18]. Н. Армістед вважає, що альтернативою лабораторному експерименту
можуть стати менш структуровані методи, такі як анкети з відкритими
запитаннями, інтерв’ю, обговорення ситуації з її учасниками [20].
У 1970-ті роки соціальну психологію критикували як за практичну
безпомічність, втечу в чисто академічні проблеми, так і за перетворення
науки на інструмент соціального маніпулювання. У тодішніх дискусіях було
остаточно розвіяно міф про нейтральність соціальних наук стосовно
соціуму та його проблем. Послідовним критиком домінуючої моделі
соціальної психології у ті роки був Р. Харре, якого ряд дослідників
вважає другим після К. Гергена ідеологом соціального конструктивізму.
Йому, як вже зазначалося, належить намагання створити нетрадиційну
модель соціальної психології, котра, за його твердженням, покладе кінець
штучному поділу власне соціальної психології і мікросоціології (під нею
дослідник розуміє теорію і практику етнометодології, доповнену ідеями
лінгвістичної філософії). Нову модель автор назвав етогенічною.
Передумовою для її вироблення слугувала критика традиційної парадигми
соціальної психології – позитивізму. Дослідники (А. Сухов та ін.)
виокремлюють наявність кількох концептуальних принципів, спільних для
теорії „соціальної психології як історії” К. Гергена, моделі Р. Харре і
нової парадигми соціального конструктивізму: 1) яскраво виражений
антисцієнтизм і відмова від експериментальних методів вивчення
соціальної поведінки; 2) заперечення каузальності природи
соціально-психологічної реальності і можливості побудови узагальнених,
константних соціально-психологічних теорій; 3) настановлення на вивчення
поточної локальної соціопсихологічної практики та її мовного виміру
[18].
В цей період з’являється низка рекомендацій щодо використання
соціально-психологічної теорії на практиці. Відомими, зокрема, є
положення Г. Брейкуелл (1982 р.), які допоможуть практикам раціонально
обирати і плідно застосовувати різні теоретичні моделі: моделі не
повністю описують явища, які покликані пояснити чи передбачити; моделі
соціальних явищ існують у соціальному світі і вони можуть змінити його
так, що самі втратять пояснювальну силу; практикам варто обирати з
наявних моделей ту, яка найбільш відповідає актуальним практичним цілям;
кожен практик, ідучи від практичного рішення, може побудувати власну
модель і, отже, стати теоретиком тощо.
Одним з головних способів ліквідації розриву між теорією і практикою
учасники дискусії про соціальну релевантність соціальної психології
пропонували стимуляцію інтересу академічної науки до реальних соціальних
проблем [20]. Є підстави вважати, що представники теоретичної соціальної
психології відгукнулися на цю пропозицію. Про це свідчить хоча б те, що
зростає кількість досліджень, автори яких називають їх прикладними.
С. Московічі вбачає відмінність своєї школи від інших напрямів
когнітивізму в тому, що вона зосереджена не на тому, як люди думають, не
на процесі мислення, а на тому, що вони думають, на змісті уявлень. Він
сформулював п’ять принципів (вимог) до соціальної психології:
дослідження конкретних явищ не повинно обмежуватися рівнем
міжособистісних стосунків; центральну увагу варто зосереджувати не на
проблемах стабільності й рівноваги „реальності”, а на процесах її зміни;
слід поповнити соціальну психологію дослідженнями когнітивних аспектів
комунікації, семантики символічних обмінів між людьми, мови; варто
досліджувати соціальні уявлення як результат погодженого вибору між їх
численними значеннями; не потрібно представляти лабораторний
експеримент, який вважається винятково науковим, як цапа відпущення за
всі гріхи соціальної психології. С. Московічі пропонує і своє
трактування міждисциплінарної природи соціальної психології, зазначаючи,
що соціальна психологія покликана виступати в якості головної
дисципліни, котра осмислюватиме зв’язок між культурою і природою, так
само, як між соціальними і фізичними явищами [5].
П. Шихірєв, аналізуючи західноєвропейський підхід стосовно прикладного
соціально-психологічного дослідження, звертає увагу на основні
пропозиції, які вносять західноєвропейські соціальні психологи [20]:
· змінити роль тих, на кому і заради чиїх інтересів проводиться
прикладне дослідження. Зробити їх участь в дослідженні обов’язковою
умовою і тим самим забезпечити активність піддослідних у практичному
перетворенні дійсності. Здійснити системний аналіз інтересів, думок і
цінностей всіх соціальних груп, у тому числі й тих, що стоять на нижчих
ступенях соціальної ієрархії (у зв’язку з цим соціальні психологи
повинні в прикладному дослідженні вивчати запити людей, життя яких
прагнуть змінити; вислуховувати їх думку; залучати до оцінки
результатів; вивчати моделі людини, які регулюють її уявлення про
бажане, дійсне і належне);
· поміняти напрям потоку знань у взаємообміні між теоретичною і
прикладною наукою. Практичне дослідження має будуватися за логікою так
званого регулятивного циклу: визначення проблеми – діагноз її стану –
аналіз – план втручання – втручання (практична дія) – оцінка
результатів;
· переосмислити роль самого дослідника. Якщо в американському
суспільстві соціальний психолог виконував дві основні ролі –
академічного вченого, який добуває наукові істини, і соціального
технолога (маніпулятора), який вирішує практичні завдання (як правило,
на замовлення бізнесу і держави), то в західноєвропейському соціальному
контексті став формуватися ще один тип соціальних психологів –
вчений-громадянин як суб’єкт соціальних перетворень (соціальний
психолог-критик і емансипатор);
· накреслити нові підходи до методів прикладної соціальної психології.
Зниження жорсткості методів сприяло переглядові ролі лабораторного
експерименту, підвищенню значення спостереження (особливо – включеного),
описового аналізу, інтерв’ю, зверненню до досвіду повсякденного життя, у
тому числі й до відтвореного в художній і публіцистичній літературі;
· збалансувати джерела нових гіпотез і знань. Йдеться про
міждисциплінарну співпрацю, запозичення методів з інших наук –
культурантропології, лінгвістики тощо.
Остання тенденція визначає і пропозиції з питань підготовки майбутніх
спеціалістів у галузі прикладної соціальної психології. Їх підготовка
має бути посилена по лінії міждисциплінарних зв’язків, по лінії зв’язку
університетів із суспільством. Західноєвропейські вчені вважають за
необхідне передбачити широку підготовку у сфері загальнонаукової
культури, приділяти велику увагу: соціальним наукам при вивченні
поведінки людей в соціумі; антропології, лінгвістиці, економіці,
соціології для компетентного ведення переговорів з представниками інших
наук; оволодінню основних методів – спостереженню в природних умовах,
теоретичному аналізу; вивченню життя свого суспільства, включаючи і його
„екзотичні” галузі – в’язниці, психіатричні лікарні, поліцейські
відділки тощо. В програмі підготовки майбутнього спеціаліста має знайти
місце особистісне самовдосконалення та етичний аспект розвитку і
формування.
Що стосується вітчизняного досвіду, то в СРСР прикладні
соціально-психологічні дослідження стали проводитися набагато пізніше і
припадають на етап відродження соціально-психологічної науки на початку
1960-х років. В ті часи на ряді підприємств країни дослідники (теоретики
і практики) почали проводити активну роботу з виявлення
соціально-психологічних чинників праці і впровадження рекомендацій у
життя. Вивчались, зокрема, такі проблеми, як адаптація новачків на
підприємстві, ставлення персоналу до нововведень, взаємовідносини у
робітничих групах, групова ефективність, стиль керівництва майстрів,
організаційні комунікації тощо.
Подальша практика показала, що рекомендації психологів сприяли
розв’язанню низки виробничих і соціальних проблем. Паралельно практичні
результати, одержані в процесі прикладних досліджень, певним чином
збагачували й соціально-психологічну теорію.
За П. Шихірєвим, досвід вітчизняних теоретичних і прикладних
соціально-психологічних досліджень ґрунтується на парадигмі
перетворення, яка свідомо орієнтується на конкретну
соціально-філософську систему як єдину основу теорії, експерименту і
практичного застосування [20]. Метод перетворення, конструювання
реальності в теоретичній діяльності чи площині практичного мислення є
основним методом пізнання. При цьому, головна умова успішності методу –
його діалектичність, спроможність виявити в об’єкті і використати
основну внутрішню суперечність, яка рухає і розвиває цей об’єкт.
Парадигма перетворення (марксистська парадигма) існує у двох вимірах –
ідеологічному і практичному. До середини 1980-х років марксистська
соціальна психологія продовжувала розвиватися завдяки практиці
дослідження реального життя. Вважається (і це не можна заперечити), що
саме дослідження колективу – теоретичні, емпіричні і прикладні – стали
основним внеском парадигми перетворення в сучасну соціальну психологію.
Щодо позиції радянського соціального психолога, то вона була задана
ідеологічним і політичним статусом соціальної психології в тодішньому
суспільстві. Позиція була переважно інструментальною, ідеологічний
контроль суттєво обмежував її можливості. Отже, радянський соціальний
психолог був соціальним технологом у прикладній сфері і апологетом
офіційної ідеології в галузі теорії. Вітчизняна соціальна психологія
виконувала цілком конкретні замовлення у сфері політики, управління,
виробництва. Тобто, можна вести мову про односторонність
соціально-психологічного аналізу дійсності.
Тривала ізольованість соціальної психології від світової науки, її
ідеологізація спричинили деформації в її розвитку, що позначилося,
передусім, на відриві соціально-психологічної теорії від практики.
Соціальна психологія розумілася і сприймалася лише з позицій
марксистської теорії. В результаті виникла ситуація, за якої досить
високий рівень марксистської соціально-психологічної теорії поєднувався
з низьким рівнем соціально-психологічної практики впровадження
соціальних технологій. Загалом, проблеми вітчизняної
соціально-психологічної теорії можна пов’язати з такими обставинами:
тим, що, по суті, не існувало методології (принципи про класовий підхід,
зовнішню детермінацію тощо в сучасних умовах працювати не можуть);
заідеологізованістю, браком наукового плюралізму, від чого важко відійти
і в нинішній ситуації; монополізмом ряду наукових шкіл; аналізом
соціально-психологічних явищ тільки на рівні свідомості, виключаючи з
природи пласти колективного несвідомого. Щодо професійної соціальної
психології, то вона розвивалася насамперед у великих вузівських центрах.
Все це відбувалося тоді, коли на Заході соціально-психологічні
рекомендації, спрямовані на психологічну регуляцію поведінки особистості
і групи, доволі інтенсивно застосовувалися в практичній діяльності
політиків, управлінців, бізнесменів, рекламодавців. Та це зовсім не
означає, що соціальні психологи не могли одержувати результати, значення
яких важливе і для соціальної психології у світі. Це, зокрема, видно з
досліджень колективу, початок яким поклав А. Макаренко.
Сучасна вітчизняна соціально-психологічна теорія і практика може мати
принаймні три шляхи розвитку [20]: 1) йти за парадигмою пояснення,
вписатися у світову концепцію соціальної психології (шлях еміграції,
важкий але спокійний); 2) приєднатися до парадигми розуміння на основі
співзвучних європейських соціокультурних ідей і мотивів (шлях
неспокійний, шлях реінтеграції в західноєвропейську культуру, поновлення
дореволюційних ідейних зв’язків); 3) власного розвитку на основі чужого
і власного досвіду, з урахуванням своїх і чужих досягнень,
соціокультурної специфіки (шлях інтеграції у світову науку, але на
рівних правах, шлях важкий, але можливий). Третій шлях видається
найперспективнішим, однак не безболісним.
Характерними для сучасної вітчизняної академічної і прикладної науки, в
тому числі й соціальної психології, на сучасному етапі є такі риси [9;
10; 11]: науково-практична і прикладна орієнтація психологічних
досліджень; популярність серед соціальних психологів тем, пов’язаних з
вивченням громадської думки, консультуванням політиків; методологічний
плюралізм, яким повільно, але впевнено оволодівають наші соціальні
психологи (правомірність у виборі багатоманітних вихідних
теоретико-методологічних основ); розмаїття форм професійної підготовки
психологів і застосування їхніх знань, навичок і вмінь; вужча
спеціалізація психологів; регламентація тематики психологічних
досліджень соціальними запитами суспільства; прагматична спрямованість
діяльності психологів та їх поглядів на своє майбутнє; зростання питомої
ваги елементів західноєвропейської і американської моделей розвитку в
українській соціальній психології. При цьому, американські моделі
переважають.
Безперечно, досвід американської соціальної психології, її методики і
техніки досліджень, застосування новітніх засобів реєстрації та
опрацювання результатів, висока лабораторна культура експерименту
забезпечували і забезпечують їй авторитет і визнання у світі. Водночас
тут виникають і негативні тенденції. Йдеться, перш за все, про
перенесення на вітчизняний ґрунт теоретичних тез, підходів і методів
американських дослідників часто без критичного осмислення, без їх
адаптації з імпліцитно притаманним уявленням вітчизняних споживачів
соціально-психологічних послуг про західну „першосортність” у порівнянні
з вітчизняною „другосортністю” [8; 11]. Є випадки, коли в процесі такого
„запозичення” не враховується етнопсихологічний аспект проблеми,
соціокультурний контекст проведення дослідження. До речі, американські й
західноєвропейські соціальні психологи роблять наголос саме на цих
позиціях, що заслуговує схвалення і підтримки.
У зустрічному русі соціально-психологічної теорії і практики виявилися й
інші негативні сторони:
1) використання, особливо в галузі політики (наприклад, під час виборчих
перегонів), авторитету професійного соціального психолога для
підкріплення суджень замовника (іншими словами, для надання „керівній
думці” наукового звучання, а, отже, здорового глузду). Нерідко соціальні
психологи намагаються догодити владі, що впливає на одержані результати
– вони можуть розходитися з реальністю;
2) вимагання від соціальних психологів отримання помітного результату у
якомога коротші терміни. Соціальний психолог через свої зобов’язання
перед замовником (конкретною організацією), через можливість швидко
заробити „великі гроші”, опановуючи вітчизняний і зарубіжний практичний
досвід, вимушено (замовник хоче мати практичні результати в короткі
строки) нехтує аналізом багатьох теоретичних моделей, концепцій, на яких
ґрунтується та чи інша методика, а звідси виникають перекручення в
оцінці досліджуваних ефектів і явищ. Отриманий же феноменальний успіх
психотехнологій часто-густо пов’язується не з чинниками, що діють
реально в конкретному соціокультурному середовищі, а з бажаною або
очікуваною сукупністю психологічних впливів;
3) психологічна неосвіченість як окремих людей, так і суспільства в
цілому;
4) недостатній рівень підготовки соціальних психологів. Методи
підготовки фахівців часто зорієнтовані лише на передавання знань і
формування часткових умінь, а не спираються на рефлексію як внутрішній
механізм розвитку професійного мислення;
5) непоодинока псевдонаукова мова соціального психолога. На сьогодні
практичні соціальні психологи здебільш діагностують з позицій однієї
наукової школи, консультують – з точки зору іншої концепції, допомогу
надають на основі положень третього підходу. Іншими словами, задля
демонстрації замовникові своєї ерудиції і професіоналізму соціальний
психолог вдається до змішування різних теоретичних і методичних
інструментів, що помітно впливає на оформлення й об’єктивність
результатів.
Отже, вітчизняній соціальній психології (теоретичній і прикладній)
важливо визначитися: чи орієнтуватися тільки на свій або світовий
досвід, чи виробляти свій шлях розвитку, враховуючи як власний, так і
зарубіжний досвід. Об’єктивно ситуація складається так, що кваліфіковано
виконувати соціально-психологічний аналіз конкретного суспільства можна,
спираючись як на власний досвід і соціокультурну ситуацію, так і на
апробовані часом кращі світові взірці. При цьому має зрости моральна
відповідальність вчених за проведення досліджень та наслідки відкриттів
для всього людства. Йдеться про актуалізацію в соціальній психології
проблем взаємовідносин етичного і психічного, про розгортання
соціального як морального на всіх рівнях соціальної системи в процесі
соціального обміну, суб’єктивного відображення людиною об’єктивно
наявних соціальних відносин. І це не випадково, адже намагання брати
матеріал для широких теоретичних узагальнень у реальному житті логічно
ставить сучасну соціальну психологію перед необхідністю дати відповідь
на ключові проблеми, пов’язані з духовним життям, моральним станом
суспільства.
Зрушення в цьому напрямі є. Спостерігається стійка тенденція до
зростання в прикладних дослідженнях аналізу базових відносин людини в
сучасному світі: до себе, інших людей, до природи, суспільства, світу і
цивілізації в цілому. На перший план люди висувають етичний аспект цих
відносин, зокрема, переживання їх як „правильних – неправильних”,
„бажаних – небажаних”, „добрих – поганих” тощо. Прикладна соціальна
психологія повинна реагувати на цю обставину. І вона реагує, про що
свідчать, наприклад, численні дослідження феноменів комунікації,
спілкування, соціального (інформаційного в тому числі) обміну, проведені
особисто нами та під нашим керівництвом [3; 6;7; 8; 12; 16]. Актуальними
в них постають проблеми: психічного як регулятора (морального в тому
числі) соціального процесу; духовного, комунікативного потенціалу
особистості й групи; соціалізації особистості, її етичних та аморальних
проявів у соціумі; розгляду спілкування як соціального обміну; довіри,
моральних переживань, взаємоповаги у спілкуванні, терпимості до
співрозмовника; утвердження в ділових відносинах стандартів поваги і
прийняття іноетнічного партнера, ставлення до співбесідника як до
найбільшої цінності; моральних норм і цінностей соціального обміну;
етичних способів розв’язання міжособистісних і міжгрупових конфліктів
тощо.
Ряд сучасних соціальних психологів вважає, що запобігти некритичному
використанню західних методик може створення порівняльної
(міжкультурної) прикладної соціальної психології, позаяк без урахування
культурного контексту, ментальних особливостей неможливо застосовувати
західні психодіагностичні методики. Оскільки спектр теорій, який можна
застосувати сьогодні на практиці, доволі різнорідний (позитивізм,
соціальний психоаналіз, когнітивна психологія, гуманістична психологія,
організаційна психологія тощо) і в ньому можна загубитися, то за основу
професіоналізму практичного соціального психолога найдоцільніше брати
спеціалізацію. Вона не означає жорстких обмежень і заборони на
застосування різних методик. Спеціалізація – це обґрунтованість
(адресність) застосування (йдеться про методики, необхідні для певної
групи й особистості). Водночас використовувати методики, які не
стикуються між собою, – це, з одного боку, непрофесіоналізм, а з іншого
– рівень компетенції соціального психолога.
Актуальним на сучасному етапі розвитку вітчизняної соціальної психології
залишається питання методології. Побудова методологічної основи є однією
із суттєвих умов її розвитку. Йдеться про переосмислення певних
принципів соціальної психології. Наприклад, принцип співвідношення
середовища і особистості з точки зору екологічної психології є цілком
науковим і не втратив свого значення. Важливо при цьому, щоб
характеристики середовища набули психологічного виміру. Саме тому, як
вважає А. Сухов, екологічний підхід може цілком претендувати на статус
однієї з парадигм прикладної соціальної психології [18]. Стосовно, для
прикладу, принципу розвитку, то він може бути переосмислений як принцип
особистісного, професійного і організаційного розвитку.
Розвиток сучасної теоретичної і прикладної соціальної психології
пов’язаний із загальними змінами, що відбуваються у відповідному
соціокультурному середовищі. Реальність така, що на початку ХХІ століття
соціокультурний контекст розширився до глобальних розмірів. Можна
стверджувати, що сьогодні взаємозалежність людей, яка усвідомлювалася
ними раніше у межах сім’ї, племені, країни, зросла настільки, що дає про
себе знати як взаємозалежність глобальна; об’єкт, з яким працює
психолог, – психіка людини – передбачає саме глобальні підходи. І це
сьогодні не абстрактна моралізаторська догма, а суто практичний
історичний імператив [20].
У зв’язку з цим все більшого значення набувають: крос-культурні
дослідження; дослідження соціальних ритуалів, традицій, міжгрупових
відносин, соціальної справедливості, взаємної відповідальності
(правової, моральної, економічної, психологічної, соціальної,
благочинної, професійної) суспільства і особистості, суспільства і
різних соціальних спільнот; аналіз і вивчення етнічної ідентичності;
уточнення з позицій теорії і практики соціальної психології її базових
категорій – таких, як соціальне, образ, соціальна взаємодія,
спілкування, соціальний обмін, цінність, ціннісне ставлення,
моральність, масова свідомість, громадська думка, духовність соціальної
взаємодії; переосмислення наявних і пошук нових методів дослідження
тощо; увага до морального досвіду, ролі моралі у житті особистості,
групи, суспільства загалом. У свою чергу, все це сприятиме дослідженню
таких феноменів, як культурна ідентичність, міжкультурний контакт і
адаптація, соціальний обмін і соціальний вплив в групах та міжгрупових
відносинах, психологічне переживання, моральне переживання; накресленню
нових моделей людини як істоти духовної, як найбільшої цінності, носія
національного світогляду.
Література:
Андреева Г. М., Богомолова Н. Н., Петровская Л. А. Современная
социальная психология на Западе. Теоретические ориентации. – М., 1978.
Герген К. Дж. Социальная психология как история // Социальная
психология: хрестоматия. – М., 1999. – С. 22 – 29.
Деркач А. А., Орбан Л. Э. Акмеологические основы становления
психологической и профессиональной зрелости личности. – М., 1995.
Левин К. Теория поля в социальных науках. – СПб., 2000.
Moscovici S. Theory and society in social psychology. – In: The context
of social psychology / Ed. J. Israel, H. Tajfel. Acad. Press, London,
1972.
Орбан Л. Е., Гриджук Д. М. Соціальна психологія особистості: практичні
поради діловим людям. – К., 1997.
Орбан-Лембрик Л. Е. Структурно-функціональна модель спілкування:
соціально-психологічний аспект аналізу // Вісник Прикарпатського
університету. Філософські і психологічні науки. – 2004. – Вип. VІ. – С.
104 – 114.
Орбан-Лембрик Л. Е. Основи психології управління: Монографія. –
Івано-Франківськ, 2002.
Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Посібник. – К., 2003.
Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн. 1:
Соціальна психологія особистості і спілкування. – К., 2004.
Орбан-Лембрик Л. Е. Перспективні напрями розвитку соціальної психології
в контексті реальних потреб суспільства // Соціальна психологія. – К.,
2003. – № 1. – С. 3 – 26.
Орбан-Лембрик Л. Е., Кощинець О. Ю. Соціально-психологічна діагностика:
Навчально-методичний посібник, – Івано-Франківськ, 2005.
Основы социально-психологической теории / Под общ. ред. А. А. Бодалева,
А. Н. Сухова. – М., 1995.
Парыгин Б. Д. Социальная психология. Проблемы методологии, истории и
теории. – СПб., 1999.
Перспективы социальной психологии / Пер. с англ. – М., 2001.
Психологія професійної діяльності і спілкування // За ред. Л. Е. Орбан
таін. – К., 1997.
Прикладная социальная психология /Под ред. А. Н. Сухова, А. А. Деркача.
– М., Воронеж, 1998.
Социальная психология / Под ред. А. Н. Сухова, А. А. Деркача. – М.,
2001.
Теоретическая и прикладная социальная психология / Под. ред. А. К.
Уледова. – М., 1988.
Шихирев П. Н. Современная социальная психология. – М., 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
