Реферат на тему:

Пізнання і творчість

План

Пізнання.

Творчість.

Список використаної літератури.

1. ПІЗНАННЯ

Безпосередній зв’язок пізнання з практикою визначає донаукове, так зване
стихійно-емпіричне, буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням
людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої
життєдіяльності. Його називають стихійним, оскільки воно не передбачає
постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались
безпосередньо потреб практики.

Це пізнання, разом з тим, є емпіричним, оскільки воно не йде далі
окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів
повсякденного досвіду. Тут схоплюються певні закономірні взаємозв’язки і
взаємозалежності, які яскраво відображені в народній мудрості, в т.ч. у
прислів’ях, народних прикметах і т.д. Донаукове стихійно-емпіричне
пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо
вплетене в неї. Безпосередня мета його — не пізнання світу, а саме
виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про
предмети та знаряддя праці, способи їхньої зміни, застосування і т.д.
Правда, це не означає, що практика зумовлена пізнанням. Знання в своєму
виникненні, в своїй донауковій формі іманентне практиці, чим зумовлює її
якісну визначеність як специфічно людської форми діяльності.

Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що,
по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на будь-які
теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення
поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями,
що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які
враховують певні об’єктивні властивості цих речей і є достатньо
ефективними для одержання необхідних практичних результатів. По-друге,
донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів
і спеціальних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя праці,
які одночасно виконують як виробничі, так і пізнавальні функції.
По-третє, результати цього рівня пізнання, звичайно, виражаються та
закріплюються у виробничому досвіді, в певних рецептурних правилах, які
фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту, забезпечення
результативності людської діяльності. По-четверте, донаукове,
стихійно-емпіричне пізнання не пов’язане з певним конкретним об’єктом
пізнання. Об’єктом тут є ті різноманітні явища, з якими пов’язані люди в
процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності,
розширення її сфери призводить до того, що люди стикаються з усе новими
і новими явищами дійсності, тому об’єкт цього рівня пізнання є дуже
широким і невизначеним.

На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове
пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства.
Виникнення його пов’язане з суспільним розподілом праці, з відділенням
розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної
діяльності у відносно самостійну сферу.

Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану
пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів:
1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які
досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні
світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної
діяльності; 2) об’єктів пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо
з об’єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3)
предмета пізнання, який детермінується об’єктом пізнання і проявляється
в певних логічних формах; 4) особливих методів та засобів пізнання; 5)
уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів; 6) результатів
пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових
гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та
достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища,
передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове
пізнання, таким чином, — це цілеспрямований процес, який вирішує чітко
визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі
пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними
потребами суспільства, а з іншого — потребами розвитку самого наукового
пізнання.

У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєво-сенситивного та
раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його
основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною
мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так
і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і
набувають відносної самостійності такі форми та засоби, як ідея,
проблема, гіпотеза, концепція, теорія. Ідея — це форма наукового
пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована
на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і
суб’єктивну мету її перетворення.

Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: 1)
підсумовування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування
знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних
принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення
проблем. Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об’єктивної
дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого
розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи
необхідність і можливість такого перетворення. Ідея, таким чином, є
особливою формою наукового пізнання. Ідея не просто відображає дійсність
такою, як вона існує тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в
тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує
пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно
зі змістом наявного знання.

Проблема — це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох
змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості
наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка
об’єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між
знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та
теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації.
Проблема — це суб’єктивна форма вираження необхідності розвитку знання,
яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в
самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань.
Постановка проблеми — це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що
ще належить вивчити. Проблема як знання про незнання відображає
негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість
суб’єкта, його пізнавальних та практичних можливостей на певному етапі
розвитку. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але
воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить
також і заблудження. Проблема — це етап зародження нових знань, що має
активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з
неістинним, об’єктивний зміст не відділений від суб’єктивного. Це також
початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є
джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення
практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим,
виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від
постановки одних проблем до Їхнього вирішення, а потім до постановки
нових проблем та подальшого вирішення їх.

Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких
формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої
ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового
пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до
знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного.
Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення
якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових
експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та
негативними даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення.
Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється
новою гіпотезою. Заміна однієї гіпотези іншою в процесі розвитку
наукового пізнання не означає, що попередня була безкорисною на певному
етапі пізнання: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на
результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були
негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і
логічним етапом становлення нової.

На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній
єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею
теорії.

Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом
розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково
обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії,
але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну
систему точних наукових понять.

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система
достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку
логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності
та суттєві характеристики об’єкта. Теорія на відміну від гіпотези є
знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою.
Вона дає істинне знання та пояснення певної сфери об’єктивної дійсності,
дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні
закономірні властивості та зв’язки. Від гіпотези теорія відрізняється
позитивною визначеністю своєї істинності, достовірним знанням. Від інших
видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною
організацією і своїм об’єктивним змістом, а відповідно і своїми
пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об’єкт пізнання в
його внутрішніх зв’язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних
фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку
систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії — пояснення та
передбачення.

Усі форми та засоби наукового пізнання — ідея, проблема, гіпотеза,
концепція, теорія діалектичне взаємопов’язані, і взаємообумовлюють одна
одну.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об’єктів пізнання,
методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем,
виділяють три основних види наукових досліджень.

1. Фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово
нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення. Розв’язання їх
потребує глибокого аналізу розроблюваних систем наукового знання —
теорій, законів, гіпотез, а також критичного вивчення пізнавальних
можливостей, методів та засобів наукового пізнання, якими користується
дослідник. Прикладом таких досліджень можуть бути відкриття періодичного
закону Д.І.Менделєєвим, створення спеціальної та загальної теорії
відносності А.Енштейном, вивчення законів суспільного розвитку та інші.

2. Цілеспрямовані теоретичні дослідження. Вчений тут, як правило, має
справу з уже сформульованими теоретичними проблемами, йому належить
критично вивчити раніше запропоновані рішення, емпірично перевірити
визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Важливою метою цього виду
наукового дослідження є розмежування перевірених та гіпотетичних знань.

3. Прикладні наукові дослідження. Вони спрямовані на практичне
використання сформульованих законів та теорій, пошуки методів
практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів
створення нових засобів праці, матеріальних засобів пізнання і т.д.
Досить часто і прикладні дослідження ведуть до нових наукових
відкриттів.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.
Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об’єкта;
цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем
значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження об’єктів, фіксуються
факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення
та закономірні зв’язки між окремими явищами. На теоретичному —
створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та
необхідні зв’язки, формулюються закони в їх системній єдності та
цілісності.

Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються також і
тим, з якого боку вони досліджують об’єкт, яким чином одержано основний
зміст знання, що є логічною формою його вираження, науковою та
практичною значимістю одержаного знання.

На емпіричному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку
його зовнішніх зв’язків і проявів, які доступні, в основному, живому
спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є
система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що
відображають взаємозв’язки та взаємодії явищ дійсності в їхній
безпосередній даності. Практичне застосування знання, одержаного на
емпіричному рівні, обмежене, а щодо розвитку наукового знання в цілому,
то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На
емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з
безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. Раціональними тут є
насамперед форма знання та поняття, що становлять мову науки, в якій
виражені результати даного рівня наукового пізнання. На цьому рівні дуже
важко, а іноді і неможливо визначити ступінь загальності та
застосованості одержаного знання. На емпіричному рівні осягаються лише
явища, а не сутність, тому практичне застосування цього знання часто
призводить до помилок.

На теоретичному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку
його внутрішніх зв’язків та закономірностей, які осягаються шляхом
раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб’єкт за допомогою
мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і
здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду.
Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів
пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

На теоретичному рівні суб’єкт користується абстракціями більш високого
рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпіричних
об’єктів до ідеалізованих (ідеальних об’єктів), широко застосовує
поняття, які не мають емпіричних корелятів. Правда, в тій мірі, в якій
кожне поняття асоціюється з певною сукупністю сприйнять, уявлень та
наочних образів, він має також і чуттєво-сенситивні компоненти. Крім
того, елімінація чуттєвого компонента із теоретичного рівня передбачає,
що вся наявна в чуттєвому досвіді інформація осмислена та засвоєна
новими понятійними засобами більш високого рівня абстракції. Елементарні
частки, наприклад, не можуть бути предметом безпосереднього чуттєвого
споглядання, але показання приладів, що їх реєструють, фіксуються й
нашими органами чуття. Інша справа, що ці показання не достатньо лише
сприймати, їх треба розуміти. Мова йде про більш високий рівень
теоретичного переосмислення чуттєвих даних у концептуальній картині
дійсності. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на
ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж
звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді,
переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з
найважливіших його особливостей.

Отже, емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання відрізняються,
по-перше, гносеологічною спрямованістю досліджень. На емпіричному рівні
пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, «видимих»,
чуттєво-фіксованих зв’язків між ними, без заглиблення в суттєві зв’язки
та відношення. На теоретичному ж рівні головним гносеологічним завданням
є розкриття сутнісних причин та зв’язків між явищами.

По-друге — пізнавальними функціями. Головною пізнавальною функцією
емпіричного рівня є описова характеристика явищ, теоретичного —
пояснення їх.

По-третє — характером і типом одержуваних наукових результатів.
Результатами емпіричного рівня є наукові факти, певна сумативність
знання, сукупність емпіричних узагальнень, закономірні взаємозв’язки між
окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються у формі
сутнісних законів, теорій, теоретичних систем та системних законів.

По-четверте — методами одержання знань. Основними методами емпіричного
рівня є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне
узагальнення; теоретичного ж рівня — аксіоматичний,
гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізація, єдність логічного та
історичного, сходження від абстрактного до конкретного.

По-п’яте — співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального
компонентів у пізнанні. На емпіричному рівні домінує чуттєво-сенситивний
компонент, на теоретичному — раціональний.

Слід розрізняти поняття «чуттєве» та «раціональне» від понять
«емпіричне» та «теоретичне». Поняття «чуттєве» та «раціональне»
характеризують пізнавальні здібності людини, а «емпіричне» та
«теоретичне» — відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання.
Чуттєві та раціональні компоненти пізнання як вираження пізнавальних
здібностей та здатностей суб’єкта завжди функціонують у єдності, хоч
співвідношення їх на емпіричному та теоретичному рівнях різне.

Однак, незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний та теоретичний
рівні наукового пізнання органічно взаємопов’язані і взаємо-обумовлюють
один одного в цілісній структурі наукового пізнання. Емпіричне
дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та
експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним
нові проблеми та завдання. Теоретичне дослідження, в свою чергу,
розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові
перспективи пояснення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та
спрямовує емпіричне пізнання. Емпіричне знання опосередковується
теоретичним: теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають
бути об’єктом емпіричного дослідження, які параметри об’єкта мають бути
виміряні і в яких умовах має проводитись експеримент. Теоретичний рівень
також виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких результати його
істинні, в яких емпіричне знання може бути застосованим практично. Саме
в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового
пізнання.

Теоретичний та емпіричний рівні наукового пізнання характеризуються лише
відносною самостійністю, межа між ними досить умовна. Емпіричне
переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому,
більш високому етапі розвитку стає емпірично доступним. Кожній науці на
усіх її рівнях притаманна діалектична єдність теоретичного та
емпіричного, з одного боку, і емпіричного та теоретичного — з іншого.
Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних
наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному; єдність
між ними базується на єдності наукової теорії та науково-дослідної
практики.

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і
основні методи, які тут застосовуються. На емпіричному рівні, як уже
зазначалося, застосовують такі специфічні методи, як спостереження,
вимірювання, експеримент, моделювання.

Спостереження — це певна система фіксування та реєстрації властивостей і
зв’язків досліджуваного об’єкта в природних умовах або в умовах
експерименту. Спостереження полягає у цілеспрямованому сприйманні
предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про
об’єкт пізнання, вивчення предметів, що спираються на такі
чуттєво-сенситивні здібності, як відчуття, сприймання, уявлення.
Здійснення спостереження передбачає активне протиставлення себе як
суб’єкта навколишній дійсності, виділення та усвідомлення пізнавальної
мети, а також фіксування засобами мови вихідних відомостей про об’єкт,
схеми, графіки, діаграми. Структурними компонентами спостереження є: сам
спостерігач, об’єкт дослідження, умови та засоби спостереження —
прилади, установки, вимірювальні знаряддя.

Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний
характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження,
в наявності вихідної установки у спостерігача — що спостерігати, на які
явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірковому характері
матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та
опису. З розвитком пізнання на перший план у спостереженні дедалі більше
виступають такі його сторони, як мета, план. теоретичні установки,
осмислення результатів; зростає роль теоретичного мислення у
спостереженні. Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де
наслідки його значною мірою залежать від світоглядно-методологічних
установок спостерігача, його ставлення до об’єкта. Метод спостереження є
обмеженим методом, оскільки з його допомогою можна лише зафіксувати
певні властивості і зв’язки об’єкта, але не можна розкрити їхньої
природи, сутності, тенденцій розвитку. З пізнавальних можливостей методу
спостереження випливають і його основні функції: 1) фіксація та
реєстрація фактів; 2) попередня класифікація фіксованих фактів на
засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій; 3)
порівняння зафіксованих фактів.

Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації та реєстрації
кількісних характеристик досліджуваного об’єкта за допомогою
різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання — це
процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об’єкта до
іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру. Основні функції
методу вимірювання: 1) фіксація кількісних характеристик об’єкта; 2)
класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Надзвичайно важливе значення в процесі емпіричного наукового дослідження
мають експериментальні методи, які являють собою певну систему
пізнавальних операцій, пов’язаних з дослідженням об’єктів у спеціально
створених для цього умовах, які сприяють виявленню, вимірюванню,
порівнянню їхніх властивостей та зв’язків.

Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб
чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно
обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому
вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення
закономірних зв’язків між явищами. Експеримент широко застосовують не
лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє
значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами. Проведення
експриментальних досліджень передбачає здійснення ряду пізнавальних
операцій: 1) визначення цілей експерименту на основі існуючих
теоретичних концепцій з врахуванням потреб практики та розвитку самої
науки;

2) теоретичне обгрунтування умов експерименту; 3) розробка основних
принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; 4)
спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту
властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку досліджуваного об’єкта; 5)
статистична обробка результатів експерименту; 6) попередня класифікація
та порівняння статистичних даних. Які переваги має експеримент порівняно
із спостереженням та іншими методами емпіричного рівня наукового
пізнання? Експеримент дає можливість досліджувати, по-перше, об’єкти в
так званому чистому вигляді; по-друге, в екстремальних умовах, що сприяє
більш глибокому проникненню в їхню сутність; по-третє, важливою
перевагою експерименту є його повторюваність. У процесі експерименту
необхідні спостереження, порівняння, вимірювання можуть проводитися
стільки разів, скільки необхідно для одержання достовірних даних.

Саме завдяки цій своїй особливості експериментальний метод у науковому
пізнанні набуває особливого значення і цінності.

i

????¤?¤?$???????i?Окрім зазначених специфічних методів емпіричного рівня
наукового пізнання, застосовуються також загальнонаукові методи, які є
всезагальними методами і засобами пізнання та мислення. До них належать:
аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення,
моделювання, ідеалізація.

Аналіз — це розчленування предмета на його складові частини (сторони,
ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного вивчення.

Синтез — це об’єднання раніше виділених частин (сторін, ознак,
властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез
діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового
дослідження. Аналіз виконує попереднє розчленування предмета на складові
частини і розгляд кожної з них. Однак процес розчленування тільки тоді
стане засобом осягнення предмета, коли він буде не механічною операцією,
безвідносно щодо місця і значення кожного з елементів, які утворюють
предмет, а виділенням суттєвого, того, що становить основу зв’язку всіх
сторін досліджуваного об’єкта. Так, діалектичний аналіз перетворюється
на засіб проникнення в сутність речей. Проте, відіграючи велику роль у
пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об’єкта як єдності
різноманітного, єдності численних визначень. Це завдання виконує синтез.
Аналіз і синтез органічно взаємопов’язані і взаємообумовлюють один
одного на кожному етапі процесу пізнання.

Ще одним з важливих загальнонаукових методів пізнання є абстрагування.
Абстрагування — це метод відволікання від деяких властивостей та
відношень об’єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих
властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового
дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ,
руху пізнання від явища до сутності, розчленовує, огрублює, схематизує
цілісну рухому дійсність. Саме це і забезпечує більш глибоке вивчення
окремих сторін предмета «в чистому вигляді», і тим самим проникнення в
їхню сутність. Однобічність абстрагування знімається розвитком пізнання
в цілому, де абстракція є лише моментом і зникає в процесі відображення
дійсності в її діалектичних взаємозв’язках та розвитку. Сучасна
гносеологія розглядає абстрагування в органічній єдності з аналізом і
синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення — це метод наукового пізнання, за допомогою якого
фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об’єктів та
здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від
менш загального до більш загального.

У процесі пізнання досить часто доводиться, спираючись на наявні знання,
робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Здійснюючи перехід
від невідомого до відомого, ми відкриваємо загальні принципи, або ж,
навпаки, спираючись на загальні принципи, робимо висновки про окремі
явища. Це здійснюється за допомогою таких методів як індукція і
дедукція.

Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання
про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за
допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення чи
гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з
дедукцією, органічно пов’язана з нею.

Дедукція — це метод пізнання, за допомогою якого на основі загального
принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю
виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу
окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Логічною
підставою дедуктивного методу є аксіома: «Все, що стверджується або
заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або
заперечується і відносно кожного предмета цього класу».

До наукових методів, що застосовуються на всіх рівнях належить також
моделювання. Моделювання — це вивчення об’єкта (оригіналу) шляхом
створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті
його сторони та властивості, які є предметом наукового інтересу.
Моделювання — це опосередкований метод наукового дослідження об’єктів
шляхом вивчення їхніх копій, моделей, коли безпосереднє вивчення їх з
певних причин неможливе, ускладнене, чи недоцільне; застосовуючи
абстрагування та узагальнення, ідеалізацію можна виділити, а потім
відтворити і досліджувати саме ті параметри, характеристики чи
властивості модельованих об’єктів, які не підлягають безпосередньому
пізнанню. Метод моделювання надзвичайно розширює можливості наукового
пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявляти досліджувані явища,
«наближати» їх, усувати шкідливий вплив супровідних сторонніх факторів,
тобто досліджувати їх у «чистому вигляді». Виділяють дві групи моделей:
матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі — це природні об’єкти, що
підпорядковуються у своєму функціонуванні природним закономірностям.
Ідеальні — фіксуються у відповідній знаковій формі і функціонують за
законами логіки, які, зрештою, є відображенням матеріального світу. До
ідеальних моделей належать результати логіко-математичного та
інформаційного моделювання, що здійснюється засобами математики,
математичної логіки та кібернетики. На сучасному етапі розвитку
наукового пізнання особливо велика роль належить комп’ютерному
моделюванню. Комп’ютер, який працює за спеціальною програмою, здатний
моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін,
орбіти космічних кораблів, зростання народонаселення та інші кількісні
параметри розвитку природи, суспільства, а також окремої людини. Важлива
роль у цьому процесі належить такому загальнонауковому методу, як
ідеалізація.

Ідеалізація — це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються
ідеалізовані об’єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої
побудови можливих об’єктів. Результати ідеалізації — не довільні. У
граничному разі вони відповідають окремим реальним властивостям об’єктів
або допускають інтерпретації їх на підставі даних емпіричного рівня
наукового пізнання. Ідеалізація пов’язана з «мисленим експериментом»,
внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об’єктів
відкриваються або узагальнюються закони їхнього функціонування. Межі
ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний
характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження,
в наявності вихідної установки у спостерігача — що спостерігати, на які
явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірковому характері
матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та
опису. З розвитком пізнання на перший план у спостереженні дедалі більше
виступають такі його сторони, як мета, план. теоретичні установки,
осмислення результатів; зростає роль теоретичного мислення у
спостереженні. Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де
наслідки його значною мірою залежать від світоглядно-методологічних
установок спостерігача, його ставлення до об’єкта. Метод спостереження є
обмеженим методом, оскільки з його допомогою можна лише зафіксувати
певні властивості і зв’язки об’єкта, але не можна розкрити їхньої
природи, сутності, тенденцій розвитку. З пізнавальних можливостей методу
спостереження випливають і його основні функції: 1) фіксація та
реєстрація фактів; 2) попередня класифікація фіксованих фактів на
засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій; 3)
порівняння зафіксованих фактів.

Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації та реєстрації
кількісних характеристик досліджуваного об’єкта за допомогою
різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання — це
процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об’єкта до
іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру. Основні функції
методу вимірювання: 1) фіксація кількісних характеристик об’єкта; 2)
класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Надзвичайно важливе значення в процесі емпіричного наукового дослідження
мають експериментальні методи, які являють собою певну систему
пізнавальних операцій, пов’язаних з дослідженням об’єктів у спеціально
створених для цього умовах, які сприяють виявленню, вимірюванню,
порівнянню їхніх властивостей та зв’язків.

Аналіз методів наукового пізнання, їхнього змісту, специфіки, значення
для пізнання дає змогу визначити науковий метод як внутрішню
закономірність руху людського мислення, або як «пересаджену» та
«переведену» в людську свідомість об’єктивну закономірність, що
використовується як знаряддя пояснення та перетворення світу. Методи
обумовлюються особливостями об’єкта та предмета пізнання, законами їх
розвитку, зафіксованими в свідомості суб’єкта пізнання. Метод пізнання
має спрямовувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного
об’єкта, бути адекватною йому. Метод формується та розвивається в
процесі активного впливу суб’єкта на об’єкт, твориться суб’єктом, але
визначається об’єктом пізнання.

2. ТВОРЧІСТЬ

ТВОРЧІСТЬ – це діяльність, що породжує дещо якісно нове, що
відрізняється неповторністю, оригінальністю та суспільно-історичною
унікальністю. Творчість специфічна для людини, бо завжди передбачає
творця – суб’єкта творчої діяльності. В природі відбувається процес
розвитку, перетворення – але не творчості. Отже, людині притаманна
творчість, а особливу форму мислення, яка виникає під час цього
складного і почасти невідомого навіть ученим процесу, називають творчим
мисленнями. Творчість необхідна для суспільства, передовсім не в
культурній, а в науково-технічній царині, позаяк саме ця сфера найбільше
впливає на добробут та динамічний розвиток знань людства. Пошук нових
знань та їх матеріалізація, тобто створення нових об’єктів техніки,
значно ускладнилися в умовах зростаючих темпів оновлення технічних
засобів та швидкого зростання науково-технічної інформація. Через в
усьому світі постійно виникають розробки теоретичних основ та методичних
засобів активізації творчого мислення та пошуку нових технічних
вирішень. Розвиток наукових основ технічної творчості, розробка методик
активізації творчого процесу, навчання основам творчості, створення в
наукових, проектно-конструкторських и технологічних організаціях, на
підприємствах та в вищих навчальних закладах сприятливих умов для
творчості у наш час є необхідністю.

Прискорення науково-технічного прогресу екстенсивними методами – шляхом
збільшення чисельності кадрів наукових робітників та науково-допоміжного
персоналу, — не можу відповідати меті сьогодення. Щоб прискорити процес
отримання нових знань, створення високоефективной техніки на базі
винаходів, необхідно мати засоби для активізації творчого мислення.
Специфічність цих засобів пов’язана з відмінністю логіки наукового
відкриття та формальної логіки. Думка працює в будь-яких умовах, для неї
неможливо створити об’єктивно найсприятливішу атмосферу, так як в
ментальній і мисленнєвій сфері існує така досі нез’ясована реалія, як
натхнення або осяяння. Саме цей момент наближує вивчення евристичних
засобів та методів активізації творчого мислення, водночас розвиваючи
здібності особистості у творчості. Оволодіння цими прийомами допомагає
усвідомити загальнолюдську значущість творчості, його суспільну
необхідність, повніше відкрити свої творчі можливості.

Проблеми творчості взагалі та технічної творчості зокрема, що здавна
турбували людство, лишаються актуальними і в наш час через свою
багатоаспектність. Докопатися до сутності творчості намагалися філософи,
мислителі, психологи, письменники – навіть прості люди, не обдаровані
великим талантом, хоч раз у житті замислювалися про те, через що саме
виникає натхнення. То що ж таке творчість? Результат особливого
оббдарування та виключності людини, осяяння Божого, іраціональної
інтуїції, потойбічного сприйняття, багатої, розвиненої уяви чи логічного
мислення? Звісно, в наш час ніхто вже не стане пояснювати людське
натхнення “Божою підказкою”, і жодна міфологічна концепція трактування
творчості не може вповні пояснити цей феномен. В радянські часи
творчість пояснювали лише з точки зору діалектичного матеріалізму,
особливий погляд на неї мала юнгівська та фрейдівська школи
психоаналізу.

Творчість як процес створення нового виражає конструктивний та
перетворювальний труд людини, нерозривно пов’заний з його пізнавальною
діяльністю, що є відображенням об’єктивного світу у свідомості людини.
Однак процес відображення не є дзеркальним відобреженням дійсності, а
ускладнюється аналізом та синтезом нових форм та образів у людському
мозку. В процесі творчості не тільки відбиваються предмети та явища
об’єктивного світу, але й пізнаються цілі, умови та причини виникнення
та існування цих предметів та явищ. Тому творчість слід розглядати як
процес складних об’єктивно-суб’єтивних відносин між творцями та
об’єктами творчості, як єдність пізнання та перетворення. Складно? Зате
по діалектично-матеріалістичному. Хоча тепер, у добу чорної реакції, ми
вже добре знаємо, що не так вже й погано все те, що понадумували Маркс,
Енгельс, Ленін в абсолютно всіх сферах світової науки, культури тощо.

Об’єктивний характер творчого процесу проявляється у відображенні
реальних явищ, задач, суспільних потреб, тим часом як суб’єктивний бік
виражається у різних мотивах та результатах перетворювальної діяльності
людини. Приміром, маючи перед собою одну й ту саму технічну задачу,
або об’єктивний фактор, одна людина вирішить її на рівні винаходу, інша
– на рівні раціоналізуючої пропозиції, третя отримає давно відоме,
тривіальне вирішення.

Існують різноманітні види творчості: наукова, технічна, художня тощо.
Всі вони мають специфічні риси, спільне і відмінне.

Так, щотаке евристика? Слово «ЕВРИСТИКА» позначає «метод знаходження»
(або винаходів). Підвалини цього методу закладалися ще у філософській
концепції Сократа. Але тільки в двадцятому століті це поняття отримала
не тільки широку сферу вживання, а й практичне використання –
«Евристичне мислення», «Евристичні прийоми й методи», «евристічна
властивість. В будь-якому разі «евристика» – це щось, пов’язане з
творчістю, а зокрема з творчім пошуком.

Наукова література не має одного усталеного тлумачення евристики як
такої. В роботах Р. Перельмана з інтенсифікації науково-технічної
творчості це поняття ототожнюється з психологією наукової творчості:
«Психологія науковї творчості – евристика – вивчає, як вирішуються
наукові задачі, що вимагають, окрім знань та вмінь, ще й кмітливості,
здогадки.»

Психолог Я. Пономарьов стверджує, що евристика – це
«абстрактно-аналітична наука, що вивчає один з структурних рівнів
організації творчої діяльності та її продуктів. Радянський
енциклопедичний словник дає наступні визначення евристики: 1. Спеціальні
методи, що використовуються в процесі відкриття (створення) нового
(евристичні методи). 2. Наука, що вивчає продуктивне та творче мислення
(евристичну діяльність). Психолог В. Пушкін вважає, що евристика – це
«галузь знання, що вивчає формування нових дій в незвичайній ситуації»,
вона може бути наукою тільки в тому разі, якщо евристичні процеси, що
призводят до цих нових дій, знайдуть нарешті свій математичний опис.
Наведені концепції, які, звичайно, не є вичерпними, свідчать про те, що
евристика як самостійна наука ще не сформувалася (а що ж тоді, пробачте,
казати про психологію журналістської творчості?). Але знов-таки, це
«національно-суб’єктивна» думка радянських вчених. Незважаючи на велику
кількість наукових праць, що присвячені питанням евристики, вони, як
правило, стосуються її окремих проблем, і не дають чітких уявлень ані
про об’єкт, ані про суб’єкт евристики, ані про її статус серед інших
наук. Хіба що в роботах Г. Буша та К. Буша простежується спроба
узагальнення численних концепцій та формулювання на цій основі
визначення статусу та предмета евристики. За їхнім визначенням,
евристика – «це загальнонаукова теорія вирішення проблемних задач, що
виникають у людській діяльності та спілкуванні.» А предметом її,
відповідно, є «виявлення, обробка та впорядкування закономірностей,
механізмів та методологічих засобів антиціпації (перелбачення) та
конструювання нового знання та цілеспрямованих способів діяльності та
спілкування, що створюються на основі узагальнення наявного досвіду та
випереджуючого відображення моделей майбутнього з метою більш повного
задоволення потреб людей». Власне, з погляду узагальнення окремих
підходів до евристики ця спроба є вдалою, але разом з тим, вочевидь,
прагнення до розділення спільності завадило авторам у даному визначенні
вилити специфічні риси саме евристики, і в результаті того під дане
визначення можна підвести і прогнозування, і системний підхід, а з
натяжкою – взагалі що завгодно з цієї сфери.

Засилля тлумачень евристики свідчить про різний змість цього поняття у
суб’єктивному розумінні авторів кожної концепції. При цьому спільним та
безперечним є те, що в усіх випадках евристика нерозривно пов’язана з
творчою діяльністю і творчістю. Творчість та евристику в єдине ціле
збирають уявлення про нетривіальність, неординарність, новість та
унікальність. Стосовно поняття «творчість» такими якостями
характеризується результат творчої діяльності, а стосовно евристики –
методи та засоби отримання цього результату.

Як ми вже встановили, творче мислення (при всій нашій повазі до релігії,
Бога та віруючих людей) – породження не божественної волі, а наших сірих
клітинок. А раз цей процес диктується не зверху, а підлягає якимось
земним законам – абсолютно закономірною є потреба в ефективних прийомах
та методах активізації творчого мислення, яка, власне, виникла дуже
давно. Хоча до недавнього часу інженерна праця розглядалася як процес,
що носить виключно раціональних характер і емоційного забарвлення
взагалі позбавлений. Разом з тим, ефективність праці інженера,
конструктора, дослідника визначається не тільки рівнем знань та досвіду,
хоч це й необхідно, а й багатством уяви, розвиненістю фантазії, вмінням
абстрагуватися та бачити суть речей не тільки через мікроскоп. Альберт
Айнштайн (або Ейнштейн, хоч він все-таки був Айнштайн) стверджував, що
«Уява є важливішою за знання, бо знання має межі. Тим часом уява охоплює
все на світі, стимулює програс і є джерелом його еволюції.». Уява
(фантазія) – це психічний процес, що полягає у створенні образів на
основі переробки колишніх сприйнять. Розвиток цих якостей у творців
нової техніки є важливим фактором у подоланні аморфності, інтертності
мислення та прискорення пошуку рішень поставлених задач. З цією метов
використовують різноманітні евристичні прийоми у вигляді асоціацій,
аналогій, контрольних питань, прийомів усунення технічних протиріч.

Оперуючи абстрактними поняттями, ми вкотре вже ризикуємо заплутатися,
бо навіть в точній конкретній літературі одну й ту саму евристичну
реалію називають прийомом, методом, методологією абощо. Отже, прийом –
це елементарна дія або кілька елементарних дій, що виконується за
певними правилами для досягнення певної мети. Метод – це спосіб
досягнення якоїсь мети, вирішення конкретної задачі, що розглядається як
сукупність прийомів або операцій правтичного або теоретичного освоєння
(пізнання) дійснгості. Методика – це сукупність вже прийомів та
методів, що виконуються за певними правилами та в певній послідовності
для досягнення поставленої мети. А методологія – це вчення про
структуру, логічну організацію, методи та засоби діяльності. Методологія
науки – це вчення про принципи побудови, форми та методики наукового
пізнання.

Що таке асоціація? Під цим поняттям розуміють відображення в
свідомості людини взаємозв’язку між предметами, явищами дійсності та
психічними сприйняттями, відчуттями, руховими актами, уявленнями тощо.
Асоціації, як правило, з’являються без активного сприйняття.
Оригінальність, наповненість, яскравість асоціацій залежить від
інтересів людини, її індивідуальних властивостей, реакцій та
моментального спрямування свідомості. Дослідження психологів показали,
що можливості людини генерувати асоціації обмежуються лише фактором
часу, тому асоціації можна розглядати як джерело долаткової інформації,
яку можна використовувати у творчому процесі.

Основна мета генерування асоціацій полягає в тому, шоби «розхитати»
стереотипні уявлення про об’єкт, який належить вдосконалити,
активізувати фантазію та уяву, знайти ті аналогії, які можуть допомогти.
Асоціації у творчому пошуку є прямими «підказками», як аналогії або як
засоби перегляду аналогії між об’єктом, який розглядається, та об’єктом
вдосконалення, винаходу. Остання властивість асоціацій найбільш цінна та
посідає велику евристичну силу. Розрізняють асоціації за схожістю,
контрастом та суміжністю. Асоціації за схожістю можуть бути використані
як вихідні дані для прийомів евристичної інверсії (пошуку від кінця до
початку), за суміжністю — для прийомів перетворення у просторі та
часі. Всі приклади генерування асоціацій можна розділити на дві групи:
прийоми вільних асоціацій та спрямованих детермінованих асоціацій. До
вільних асоціацій відносять такі, генерування яких здійснюється без
будь-яких обмежень смислового та граматичного характеру. При цьому
асоціація може бути вираженя будь-яким словом або групою слів.
Генерування спрямованих асоціацій обмежується визначеними заздалегідь
заданими умовами. До таких умов, наприклад, можна віднести генерування
асоціацій за контрастом, виражених тільки однією частиною мови тощо, або
асоціацій за схожістю, також виражених словами певної частини мови або
символами, знаками тощо. Генерування як вільних, так і спрямованих
асоціацій засновується на швидкій реакції на слово-подразнювач. Реакція
людини на слово-подразнювач є глибоко індивідуальною і залежить від її
інтелекта, темперамента, умов, психо-фізіологічного стану тощо.
Асоціації можна генерувати у вигляді групи на одне слово-подразнювач або
у вигляді послідовності – «гірлянди», коли асоціація, викликана
словом-подразнювачем, є в свою чергу словом-подразнювачем для наступної
асоціації.

Вихідним подразнювачем для генерування асоціацій можуть бути відчуття,
символи, будь-які предмети оточуючого світу, а також вдосконалюваний
об’єкт та ключові слова, що для нього характерні. Генерування групи
асоціацій може бути корисне як при пошуку нових технічних вирішень, так
і на стадії постановки залачі для глибшого аналізу об’єкта, виявлення
всіх можливих ознак та властивостей цього об’єкта. Гірлянда асоціацій
може розглядатися як евристичний прийом, що використовується для відходу
від традиційних, стереотипних порівнянб та аналогій та знаходження
взаємозв’язків (аналогій) між об’єктом та віддаленим поняттям
(асоціацією). Цей прийом може бути корисний у пошуку нових функцій,
властивостей та якостей об’єкта.

Можливо, колись евристика стане справжньою, повноцінною наукою, за
допомогою якої людина навчиться сама стимулювати процес творчості. Як
вже було сказано, ефектиінсть усіх евристичних прийомів, у тому числі і
асоціацій, виявляється не стільки у забезпеченні прямого виходу на
потрібне рішення, скільки у підготовці психіки людини до моменту
«осяяння», у встановленні зв’язку між свідомістю та підсвідомістю та
підключенням інтуїції.

Величезні можливості асоціацій для розвитку творчіх начал: пам’яті,
швидкості мислення, уяви – очевидні. Використання метафоричних асоціацій
до того ж розвиває образність мислення.

Список використаної літератури:

1. Столяров А.М. Эвристические приемы и методы активизации творческого
мышления. — М: ВНИИПИ, 1988.

2. Столяров А.М. Методологические основы изобретательского творчества. —
М: ВНИИПИ, 1989.

Похожие записи