РЕФЕРАТ

На тему:

Осьовий час історичної творчості та подолання історії. К. Ясперс
(1883—1969)

На відміну від А. Тойнбі, який віртуозно відтворює історію в її
енциклопедичній повноті та нескінченності феноменів як історик-фахівець
і разом з тим філософ-теоретик, Карп Ясперс підходить до вирішення
проблем історії, місця в ній людини, історичних ситуацій — як
історик-дилетант і водночас як обережний і чесний філософ, який бажає
сказати щось більше того, що взагалі можна сказати про історію.

Основна ідея Ясперса щодо смислу історії стосується часу доісторичного,
осьового і післяосьового. Початок історії тане в невідомому, її кінець
неясний. Осьовий час означає, що десь орієнтовно з 800 р. до 200 р. до
н.е. в людській культурі було зроблено все основоположне, чим людство
живе й досі. Це було зроблено в різних місцях Земної кулі: постали
самостійні культури, які висунули і вирішили проблеми людського буття
незалежно одна від одної, але приблизно в один і той же час. Це були
релігійно-філософські осягнення в Китаї, Індії та «на Заході», тоді
виступили такі першопроходці, як Будда, Конфуцій, пророчий рух на
Близькому Сході. Віддаленість територій, де виникли ці ідеї, показує, що
вони мають іманентне походження, а не запозичене: людство породжує ці
ідеї внаслідок певної зрілості. І цієї стародавньої зрілості вистачило,
щоб запліднити творчий рух людства до нашого часу. Мова йде насамперед
про питання філософської віри стосовно смислу і призначення людського
буття в історії.

Після осьового часу людство прагне знайти внутрішню історичну єдність,
ліквідувати бар’єри спілкування, і ця єдність виступає домінантним
мотивом діяльності людини в історії. Ця єдність здійснюється і не
здійснюється. Адже людина сама не може осягти смислу такої єдності. І
Ясперс відсилає читача до Божого промислу.

Історія людства, як вона структурована у Ясперса, поділяється на гри
послідовні фалі: передісторія, історія і всесвітня історія. Передісторія
— це становлення людини: мов, рас, історичних культур. Історія
стосується п’яти тисяч років у Китаї, Індії, на Близькому Сході і в
Європі. Складаються великі культури Стародавнього світу: шумерські,
єгипетська, егейська, культури доарійської Індії та долини Хуанхе.

На жаль, Ясперс не згадує титанічні праці В.Вундта «Психологія пародіє»
та “Елементи психології народів», в яких уже було виражено ідею про рух
«до людства» з метою досягнення єдності. Наука й техніка XIX і XX
століть роблять можливим такий рух. Але вони не складають основу
осьового часу. Ясперс висловлюється про це так: «Наслідком хибного
розуміння, який вводить у спокусу, було переконання, ніби світ може бути
в цілому і в принципі пізнаним, і його вважали по суті вже пізнаним.
Склалось уявлення, за яким можна на основі наукових висновків уявити
правильний світ людини, де існуватимуть благополуччя і щастя. Досягти
цього можна актом доброї волі. Цим самим в останні століття в історичний
процес увійшов новий феномен — намагання за допомогою знання не тільки
знайти опору у світі неосяжної багатоманітності людських відношень, але
й, виходячи із знання світу в його цілісності (а наявність цього знання
в обожненій науці не піддавалося сумніву) і керуючись тільки розсудком,
упорядкувати людську світобудову».

Саме тому, що ця віра в науку є непорушною, в XX столітті люди
покладають на неї великі надії, не бачать меж, в яких вона може
працювати. Таке ставлення до науки Ясперс називає марновірством. Таким
же є і беззастережне підкорення її авторитетові. До того ж «представники
офіційних інстанцій» використовують науку, щоб виправдати свою владу,
адже вона має під собою історичний грунт. Ясперс вважає, що історія дає
феномен індивідуалізації, а наука шукає те, що повторюється. Але що таке
справжня наука — не знають навіть такі філософи, як Гегель.

Фіхте, Гегель і Шеллінг виходили з ідеї християнського осьового часу.
Справді, у XIX і XX століттях успіхи науки й техніки є величними. Разом
із тим втрачається будь-яка людяність світу. Ясперс порівнює цю епоху не
з осьовим часом, а з тим, коли людина винайшла знаряддя праці, навчилася
користуватись вогнем. Створеною технікою людина або без міри
захоплюється, або ж духовно збіднюється. Більше того, людина задихнеться
в тій другій природі, яку вона створила за допомогою техніки.

Саме тому людина живе або у стані глибокої незадоволеності собою, або
відмовляється від самої себе, щоб перетворитися на функціональну деталь
машини, не міркуючи, віддатися своєму вітальному існуванню, втрачаючи
свою індивідуальність, перспективу минулого і майбутнього, щоб,
зраджуючи саму себе, стати легко замінюваною і придатною для будь-якої
поставленої перед нею цілі, щоб перебувати в полоні раз і назавжди
даних, неперевірених, нерухомих, недіалектичних ілюзій, що легко
змінюють одна одну.

Ось чому, на думку Ясперса, в Європі вже майже зникло прометеївське
захоплення технікою, хоч це й не паралізувало дух винахідництва. Віра в
пізнання і техніку як основу всезагального щастя виявилась слабкою.
Техніка лише спрощує задачу панування людини над людиною.

Людині властиво вважати свій спосіб життя єдино правильним, відчувати
кожне існування, не схоже на її власне, як докір, як зазіхання на свої
права. А це приводить до прагнення нав’язати власні уявлення іншим і,
якщо це можливо, формувати у відповідності з цим увесь світ.

Тут слід було б розкрити тему Великого Інквізитора. Але Ясперс, як і
Тойнбі, порушуючи цю тему, не підводять її під глибші закономірності
історичного порядку. Про це слід говорити конкретно і саме у сенсі
осьового часу. Тоді б уся історія набула єдності, яку так посилено шукає
Ясперс.

Те, що йому вдається зробити, — це підкреслити обмеженість
раціональності та показати необхідність філософської віри. У противному
разі неминучим є нігілізм як занурення у безодню безвір’я. Справжня
філософська віра несумісна з тоталітарністю світової системи і
відповідною тоталітарною істиною. Тому останнім притулком людини, яка
прагне співвіднести своє життя з трансцендентністю, буде її глибока
внутрішня незалежність від держави і від церкви, свобода її душі, що
черпає силу у великих традиціях минулого. Все це уже траплялося не раз у
похмурі перехідні періоди історії.

Ясперс зауважує, що межею природничонаукового пізнання є
індивідуалізована реальність, яка може бути тільки описаною, але не
зрозумілою. Цей індивідуалізований принцип стає найбільш творчим у
перехідні епохи. Тому й найвеличніші духовні творіння виникають саме
тоді. Це стосується грецької трагедії на стадії переходу від міфу до
філософії, містики Мейстера Екхарта, яка водночас була і
церковно-релігійною, і джерелом вільного розуму. Філософія німецького
ідеалізму перебувала на стадії переходу від віри до безвір’я. Аналогічно
Ясперс розуміє і перехідний характер тих часів, коли працювали Платон,
Шекспір, Рембрандт. Перехідним періодом є сам осьовий час. Перехідний
період репрезентував Августин, Глибина переходу приносить вишу ясність
буття та істини. Тут здійснюється те, що Ясперс вважає єдністю. Говорячи
про її джерело, він має на увазі не біологічну природу або походження із
спільного кореня, а людську сутність як єдність вищого порядку, її можна
уявити лише у вигляді символу — в ідеї створення Богом людини за образом
і подобою своєю та в ідеї гріхопадіння.

Єдність людства Ясперс убачає в тому, що усюди на Землі виявляється
близькість релігійних уявлень, форм мислення, знарядь, способів
суспільного життя. Схожість людей за всієї їхньої різноманітності досить
велика. Психологічні та соціологічні дані дають змогу встановлювати
безліч закономірностей, що свідчать про загальний характер основних
структур людської природи. Проте саме при вияві загального чітко
постають відхилення, котрі Ясперс пояснює специфічною природою людини,
історичними ситуаціями та подіями.

Разом із тим ідея прогресу породжує єдність знань, але не єдність
людства. Культура великих народів знищувалася варварами. Видатні люди
найчастіше гинули. Швидкий ріст усередненого, неміркуючого населення
торжествує, пригнічуючи духовну велич. Хитрість і брутальність стають
запорукою значних переваг.

Що ж тоді об’єднує людство? Розсудок охоплює лише свідомість як таку, а
не людей. Він не створює ні справжньої комунікації, ні солідарності.
Втім Ясперс наполягає на тому, що єдність є смислом і ціллю історії,
відкидаючи такі тлумачення її цілісності, коли нехтують цілими народами,
епохами, культурами. Ідея єдності має світитися в найрізноманітніших
феноменах історичного поступу людства.

Люди зустрічаються в єдиному русі всезагальної здатності розуміння. Вони
знаходять одне одного у всеохоплюючому вирі, який повністю не відкриває
себе нікому, але вбирає в себе всіх. З найбільшою очевидністю, за
Ясперсом, людська єдність отримує своє вираження у вірі в єдиного Бога.

Та головну підвалину єдності людства Ясперс намагається розкрити за
допомогою поняття осьового періоду. Під віссю він розуміє не сокровенні
глибини, навколо яких постійно обертаються явища, розташовані на
поверхні, а те, що, будучії позачасовим, охоплює всі часи, приховані
хмарами сучасного.

Віссю, повторюємо, називається епоха близько середини останнього
тисячоліття до н.е., для якої все попереднє було немовби пімотовкою, з
якою співвідноситься все наступне. Світова історія здобула тут свою
структуру. Цю вісь Ясперс не вважає єдиною і назавжди даною, але вона є
тим, що у свідомості всіх людей могло б становити собою основу їхньої
одностайно визнаної історичної єдності.

Ясперс зауважує, що його головною темою є не одна з загальних категорій,
не історичні записи, а проблема єдності історії в її фактичному,
видимому, одиничному образі, який становить її таємницю. Цей образ він
називає «структурною історією» і бачить своє завдання в тому, щоб осягти
дану структуру як духовну дійсність людського буття у певних просторово
часових рамках. І знову Ясперс звертається до ідеї комунікації. Єдність
доступну людям, він убачає тільки в комунікації багатоманітних
історичних джерел, співпричетних один до одного, але не тотожних. Ця
єдність у своїй різноманітності приховує єдине, яке може зберегти
істинність тільки у волі до безмежної комунікації як безконечного
завдання, що стоїть перед людськими можливостями, котрі не знають
завершення. Адже завершена єдність не може бути виражена ясно й
несуперечливо навіть в ідеалі.

Єдине визначається Ясперсом як безконечно далека точка співвіднесення,
це одночасно і витоки, і ціль; це — єдність трансцендентності. Єдине як
таке не можна вловити. Воно не може бути надбанням якої-небудь
історичної віри, силоміць нав’язаної як абсолютна істина. Отже. світова
історія є сповненими ентузіазму пошуками єдностей, які змінюються такими
ж пристрасними руйнуваннями єдностей.

Ця прихована від людини єдність підноситься Ясперсом до невидимої
релігії, пов’язується з царством духів, які зустрічаються один з одним і
належать один одному. Мова йде про таємницю царства відкритості буття у
згоді душ. Ці думки дають змогу визначати історичне через усвідомлення
таємниці одиничного і неповторного, які конституюються в комунікації.
Адже творчість можна визначити як комунікацію через оригінальність.
Вимога комунікації має необмежене значення. Вона дає відчуття
спорідненості, спільності людської природи усіх народів. Звідси —
можливість спілкування.

У дзеркалі всесвітньої історії людина пізнає себе, через історію іде до
сучасного, інтенсивніше переживає свою участь у перебігу подій
сучасності. Не можна жити в сучасному, не спираючись на минуле і
майбутнє. Без цієї умови «тепер» буде порожнім. Справжня повнота змісту
«тепер» сягає своїм корінням вічного сучасного.

Розглядаючи проблему подолання історії, Ясперс стверджує, що через
історичні феномени людина прагне прорватися до основи буття, до таємниці
створення світу. Поза історією немає такої архімедової точки. Подолання
історії по суті є вихід за межі історії:

1. Людина виходить за межі історії, коли звертається до природи, серед
якої відчуває себе вільною. У стосунках з природою людина може знайти
щось таке, що підноситься над усією історією. Ясперс міг би сказати, що
цю природу найбільш досконало відтворювали голландські майстри. Вони
здійснювали перехід від природи в її феноменальному вираженні до
трансцендентальних глибин буття.

2. За мела історії людина виходить, перебуваючи у сфері позачасової
значущості (сфера математики, всезагального і т.д.), де немає
перетворення, а завжди є пізнане або непізнане.

3. Цей вихід досягається при звертанні до походження природи.

4. Через взаємну комунікацію людина досягає екзистенції, виходить за
межі історії у сферу вічного сучасного.

5. Історія долається у русі до несвідомого, у створенні символів, мови,
поезії, зображення і самозображення, у рефлексії. Несвідоме с буття над,
до і після всякої історії. Ми долаємо історію, звертаючись до
несвідомого, щоб далі самим прийти до поглибленої свідомості.

6. Ми виходимо за межі історії, коли бачимо людину в її найвищих
творіннях, в яких вона вловила буття і зробила його доступним для інших.
Адже в часі є щось, що вже не є просто час, а приходить до нас через усе
тимчасове — як самобуття. Так, голландський живопис належить історії і
не належить їй. Це вічні образи! Як є такими образи психіки, душі, що їх
розкрито творцями-геніями. Історія стає надісторичною. У спогляданні
величі, у створеному, здійсненому, мислимому історія світить як вічне
сучасне.

7. Розуміння історії в її цілісності виводить нас за межі історії. Єдина
історія перестає бути історією. Думка про це вже підносить над історією.
Разом із тим ми віддаляємося від історії. Адже тільки у світі ми
набуваємо можливості піднестися над світом. Піднестися над історією
можна тільки через історію.

8. Сучасне слід сприймати як вічність у часі. Для трансцендентної
свідомості екзистенція історії розчиняється у вічності сучасного. І
кожна людина має поставити перед собою питання: яке місце вона посяде у
перспективі часу, в ім’я чого вона буде діяти.

9. Ідея подолання історії проста і оригінальна водночас; це єдність
тимчасового і вічного. Головним завданням історика є пошуки цього
вічного у драматичних феноменах історії.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Похожие записи