Реферат на тему:

Нова концепція людської особистості і нова модель освіти

Проблема особистості – одна з центральних у курсі психології. Про її
складність та багатогранність свідчить навіть той факт, що сьогодні
існує понад 50 визначень поняття “особистість”. За теоретичною та
практичною значущістю вона належить до однієї з фундаментальних проблем.
Проектування й діагностика особистості, визначення оптимальних умов і
найефективніших шляхів її формування неможливі без знання структури
особистості й закономірностей її становлення та розвитку. Слово
“особистість” походить від латинського “persona”, що означає ритуальну
маску, яку знімали з обличчя померлого у Стародавньому Римі. Вона
втілювала ім’я, індивідуальні права і привілеї, які передають у спадок.

Формування конкретного, синтетичного психологічного уявлення про
особистість стає вкрай необхідним для практикуючих психологів, котрі
працюють у різних сферах суспільного життя. Приміром, практикуючому
психологові при розв’язані проблем сім’ї слід спиратися на синтетичне
вивчення та застосування у консультативній роботі різноманітних даних
про якості особистості усіх членів сім’ї. Він має враховувати при цьому
і стереотипи спілкування між ними, і риси характеру, і інтереси, і
інтелектуальні та психофізіологічні якості, розглядаючи їх у певній
системі – як в окремих індивідів, так і у контексті міжіндивідних
взаємозв’язків.

Аналіз наукових даних, що наведені у роботах відомих психологів,
свідчать про необхідність визначення особистості як складної системи, в
якій диференціюються та інтегруються різноманітні психічні якості. Вони
формуються в індивіда під впливом соціальних факторів протягом тривалого
часу в умовах здійснення власної діяльності та спілкування з іншими
людьми. Зважаючи на це особистість дійсно можна розглядати як “систему
систем”.

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський
дослідник К. Роджерс (1902-1990). Центральною ланкою особистості, за
К.Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, “Я-концепція”, що
породжується у взаємодії з іншими людьми.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії А.
Маслоу (1907-1970) головною характеристикою особистості вважав потяг до
самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та
любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро.
Фрейд розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, передсвідоме та
свідоме. Несвідоме – головний елемент і джерело заряду мотиваційної
енергії; саме воно становить суть психіки. Представниця неофрейдизму К.
Горні (1885-1952) також виходила із заперечення положень З.Фрейда.
Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Почуття
неспокою породжує бажання позбавитися цього, що лежить в основі
мотивації вчинків людини. Все, що людина робить, породжується
трансформацією цього почуття.

Найбільш “соціалізованим” ученням неофрейдизму визнається теорія
відчуження Е. Фромма (1900-1980). Значною мірою під впливом К. Маркса Е.
Фромм стверджував, що проблема відчуження, яка була висунута К. Марксом
у суспільно-економічному плані, має бути поширена й на психічну
діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає
зв’язки зі світом та з іншими людьми, з товаришами по праці, по
навчанню. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає “негативною
свободою”. Людина стає “вільною від усього” і тому відчуженою. Цей стан
пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем
свободи, вона не хоче бути “вільною”, вона прагне мати якісь стосунки з
іншими людьми, вступати у спілкування з ними, але навколишній світ не
дає такої можливості. Через це люди стають самотніми.

У вітчизняній психології найвідоміші дослідження в галузі особистості,
пов’язані з теоретичними працями школи Л.С. Виговського. Великий
розвиток у розробку цієї проблеми зробили російські та українські вчені
Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, Л.І. Божович, А.В. Петровський, О.Г.
Асмолов, зарубіжні психологи Г. Айзенк, Р. Кеттел, Г. Олпорт.

Освіта — специфічний феномен епохи писемної культури. Вона є способом
передачі соціального і духовного досвіду, який фіксується в записах і
має переважно форму знання. Передача поколінню, яке підростає,
накопиченого досвіду культури — це основна умова будь-якої системи
виховання і освіти. Освіта виокремлюється в загальних рамках суспільного
поділу праці в особливу сферу діяльності, названу школою, яка містить
всі ознаки професіоналізації. Відносини, які складають структурну основу
школи — вчитель-учень, є одним з базових у світогляді цивілізованої
людини. Шкільна освіта як основна форма успадкування культурного
досвіду, послідовного зв’язку між поколіннями, відрізняє цивілізацію від
варварства. Це тим більш справедливо, що у останнього його усна
фольклорна культура є невід’ємною часткою мови практичного життя.

Перехід до загальної освіти був якісним стрибком в історії людства.
Відбувся цей стрибок в буржуазно-демократичну епоху і став її
специфічною ознакою. В основі цього переходу знаходиться декілька
підстав. Серед них була необхідність подолання соціального патерналізму,
яке вимагало долучення всіх громадян до знань, їх розумового розвитку як
умови самостійних суджень і дій.

Освіченість, загальнообов’язкові стандарти якої постійно зростали від
елементарної грамотності до середньої (на початку XX століття), а в
кінці його в найбагатших країнах — і вищої освіти, стали вираженням
громадянської правоздатності і людської зрілості особистостей, їх
самоповаги і гідності. Освіченість створювала аристократизм духу
навзамін аристократизму походження. Колись батьки пов’язували майбутнє
своїх дітей з вдалим шлюбом. Сьогодні ж вони пов’язують це з престижними
вузами.

Дійсно, ліквідація феодалізму і перетворення народів у нації вимагали
знищення станових, етнічних та інших відмінностей як джерела соціальних
конфліктів. Треба було виробити таку мову соціальної комунікації, яка
могла б об’єднати людей, незважаючи на існуючі відмінності. Такою мовою
стала мова освіти, науки, мова раціонального мислення. Справді,
західноєвропейський раціоналізм і становить здатність народів цього
континенту до вдосконалення. В цьому й полягає таємниця їх цивілізації.

Завдяки шкільній освіті діти дізнаються, що таке Сонце, Місяць та зірки,
з чого складається сонячна система, чим зумовлені грім та блискавка, дощ
та засуха, чим викликаються захворювання та як їх уникати. Діти дістають
уявлення про основні закони природи та їх зв’язок з явищами природи.
Традиційні міфи не витримують конкуренції з цим потоком інформації. Це
призводить до уніфікації уявлення про світ у освічених людей, і, як
наслідок цього, до феномена десакралізації. Проте світосприйняття
маленького ескімоса, так само як і бушмена, зовсім не скидається на
світосприйняття маленького француза.

А загальна школа якраз і була покликана навчити дітей універсальній
мові. До того ж, капіталістична промисловість вимагала великої кількості
грамотних працівників, вільних від забобонів, В індустріальному
суспільстві люди реалізують свої можливості в рамках професійних занять,
які вимагають довготривалого, систематичного навчання. Загальна
підготовка, формування широкого кругозору є необхідними для наступної
спеціалізації діяльності. В свою чергу, здійснення такої спеціалізації є
важливою функцією сучасної освіти. Тобто загальна, спільна в своїй
основі система освіти стала одним з найважливіших інститутів
най-багатших євроамериканських країн.

Освіта є продуктом не тільки писемної, книжкової культури, а й культури
повсякденної. В кожному суспільстві діяли і діють два способи передачі
досвіду соціальної культури. Перший відбувається через систему освіти,
яка визначає і висловлює критерії оцінок і напрацьовані людством
цінності і систему знань, які необхідні кожній людині для виконання
своїх соціальних функцій.

Другий шлях освіти людини складається стихійно в її повсякденному житті.
Він фіксується і передається через систему традицій, звичаїв, щоденних
необхідних дій чи в мовних висловах. Тобто освіта може отримуватись
шляхом спілкування і наслідування. Звичайна людина засвоює більшу
частину особистого інтелектуального світогляду з досвіду і способу життя
свого оточення. Його культура здається цій людині однорідним цілим. Вона
має обмежене уявлення про історичну глибину культури і її
різноманітність.

В цій сфері передаються і щоденні форми культури, відтворюються
архетипи, накопичується життєвий досвід, повідомляється часто вельми
складна система позанауко-вих засобів пізнання, стереотипів поведінки.
Тут формується здоровий глузд і повсякденні форми розумової діяльності.
Це період засвоєння чужого досвіду життя. Цей досвід засвоюється
людиною, що росте, ще задовго до надбання свого власного досвіду і саме
тоді, коли вона ще не здатна на критичні самостійні роздуми і свідомий
вибір. Засвоєний як первинна інформація, цей досвід створює достатньо
міцні системи переваг, які потім корегують весь подальший процес освіти
особистості.

При цьому всі найдосконаліші системи освіти суттєво виправляються,
оскільки людина засвоює не тільки ідеали необхідного, а й досвід
щоденного життя з усіма його помилками і хибами, а також ілюзіями, які
здатні відтворюватись з покоління в покоління.

В процесі освіти співіснують в єдності і протиріччі раціонально
обгрунтовані контексти культури і система знань, а окрім того ще й
ірраціонально-спонтанні, інтуїтивні форми — утопії, ілюзії, міфи. Надія
людства на те, що за допомогою освіти розсіється морок невігластва, або
щезне все таємниче, мало зрозуміле і не пояснюване доказами розуму, не
справдилася. Буття людини, як і вона сама, суперечливі. Вони поєднують в
собі як сутнісну визначеність, так і парадоксальність. Ці крайнощі
можуть співіснувати окремо в різних ситуаціях і ускладнювати вибір
людини.

Система освіти, враховуючи все це, орієнтується на раціональні засоби
освоєння дійсності, вчить людину раціональному пізнанню всього сущого,
вчить приборкувати емоції і інтелектуально визначати напрями вольових
дій. Проте

А в суспільстві, що переживає кризу, ці два типи поведінки розходяться
впритул аж до розколу. В освіті існують протиріччя, суперечності між
індивідуальною свободою вибору учнем форм і змісту освіти, з одного
боку, і строгою упорядкованістю, системністю і дисциплінованістю процесу
пізнання.

Та система освіти, що склалась, наприклад, в Росії ще за Петра 1-го, а
остаточно сформувалась в радянський період, це система світської освіти.
В 1918 р. в країні відбулась фундаментальна реформа системи освіти. Це
була третя така реформа за всю історію Росії і перша в XX ст. Вона була
орієнтована на західні зразки і базувалась перш за все на засвоєнні
наукових знань.

Правда, з самого початку існування радянська влада в Росії стала
проводити так звану «культурну революцію», яка не мала аналога в світі.
«Культурна революція» була одним з трьох пунктів плану побудови
соціалізму в країні. Метою цієї революції було ліквідувати неграмотність
і виховати громадян Росії в дусі марксистської ідеології. Засобами ж
були обрані початкові школи, лікнепи (організації з ліквідації
неграмотності), хати-читальні, гуртки в клубах тощо. В них навчали
грамоті та рахунку як дітей, так і дорослих. Вважалося, що культурна
революція буде продовжуватися доти, поки всі покоління радянських людей
не стануть справжніми марксистами.

Як і всі плани радянської влади, цей теж не був виконаний. Правда,
існувала строга державна система початкової, середньої і вищої освіти.
Методика навчання в цих школах в основному відповідала вимогам і
стандартам європейським, а де в чому і перевищувала їх. Росія, а потім і
СРСР мали в другій половині століття одну з найбільших кількість
громадян з вищою освітою. Та оскільки ця передова методика ніколи не
була забезпечена матеріально, то якість підготовки спеціалістів для
народного господарства країни була посередньою.

В основу системи освіти на Заході в 1-й половині XX століття були
покладені фундаментальні науки. Разом з ними неявно сприймалась і ціла
низка цінностей раціонального характеру. Вони мають значення тільки в
рамках певного типу культур, що відносяться до західних — європейської і
північноамериканської. Це культури техногенної цивілізації. А культури
країн Сходу мають характер традиціона-лістський. Там інновації і
творчість зовсім не мають пріоритетних якостей. Вони маскуються під
традицію.

Наприклад, в Індії будь-яка інновація в галузі знань, яка вироблялась
кастою брахманів, завжди була безособовою. Тобто вона завжди подавалась
як продовження традицій, хоча й несла в собі радикальні зміни. Там
навіть текст складався в якості своєрідного психологічного зразка, за
яким людина починала мислити від імені брахмана чи іншого наставника,
ототожнювала себе з ними. Через те результати процесів мислення цієї
людини не усвідомлювались як її власні, нею побудовані. Отже,
традиціоналістські культури зорієнтовані перш за все на те, щоб зберегти
традицію. Там немає уявлення ні про стрілу часу, ні про прогрес, немає й
позитивної оцінки діяльності, що змінює світ. Навпаки, ці ідеї стають
визначальними тільки в культурі техногенної цивілізації, яка продукує
наукову раціональність.

Освіта і наука формують наукову картину світу і логіку міркувань,
зорієнтовану на докази і обгрунтування знань. Інакше кажучи, наука і
освіта формують світогляд людини. Російський вчений А. Р. Лурія в
результаті довготривалих досліджень в 30-х роках традиціоналістських
груп в Середній Азії довів, що людина Сходу переносить великі труднощі
при вирішенні задач, які вимагають формальних міркувань за схемою
силогізму. Пізніше за цією ж методикою американський психолог М. Коул
вивчав мислення представників подібних груп в Ліберії і отримав такі ж
самі результати.

Невід’ємною характеристикою творчої особистості є інновація, творчість,
формування яких стало головною метою освіти. Оволодіння знаннями мусить
потім дати освіченій людині можливість створювати щось нове.

Список використаної літератури

Асмолов А. Г. Психология личности: Принципы общепсихологического
анализа: Учеб. для вузов по спец. «Психология». – М.: Изд-во МГУ, 1990.
– 367 с.

Психологія: Підручник для педагогічних вузів / За ред. Г. С. Костюка,
К., 1968.

Ярошевский М. Г. Психология в ХХ столетии: Теоретические проблемы
развития психологической науки. – Изд. 2-е, доп. – М.: Политиздат, 1974.

Похожие записи