РЕФЕРАТ

на тему:

Інтеріоризація як рух від дії до думки. Операціональна теорія інтелекту.

Ж. Піаже (1896 — 1980)

Поведінкова психологія багато в чому спиралася на фатальність і не знала
справжньої активності. Прийшов час віднайти новий логічний осередок,
якому властива певна життєдайна спонтанність, який не лише визначається
середовищем і спадковістю, а й розвиває власну активність. Це не тільки
логічний, а й реальний осередок.

Психіка формується в дії. Остання є проявом психічного, а воно в свою
чергу не існує поза дією. Це серйозно підриває психологію «здібностей»,
які існують у готовому вигляді і лише виявляються чисто зовнішнім
способом. Дія має суб’єктивне та об’єктивне вираження. Не слід вважати
її буття тільки предметним, а психічне розцінювати як виключно
суб’єктивне. В такому разі сама дія переступає межі психології.
Насправді є лише два названих аспекти вираження тієї ж самої дії. Ці
аспекти становлять її внутрішню суперечність, завдяки чому дія
розвивається.

У другій чверті XX століття психологи почали застосовувати до тлумачення
психічного відомі слова Фауста «Спочатку було діло». Отже, з двох
компонентів складної структури вибирається один як провідний,
вирішальний. Ним виступає дія саме тілесного плану, а дія розумова
характеризується як похідна, така, що розвивається всередині дії
предметної, матеріальної. За своїм змістом ця внутрішня дія становить
певне відображення дії зовнішньої. На цій основі виникає поняття
інтеріоризації, яке означає, що внутрішня дія за змістом не
відрізняється від зовнішньої, а лише набуває певних суб’єктивних
деформацій, загалом кажучи — ідеалізується. Природно, що тут постає
проблема визначення етапів переходу зовнішнього у внутрішнє.

Проблема тіла й душі тепер набуває чуттєво-конкретного забарвлення.
Тіло, яке за віковою традицією виступало в ролі в’язниці для духу, стає
причиною одухотворення. Структура суб’єктивного визначається структурою
матеріально-предметних дій. У психології поведінки з тілесним
пов’язувалося лише біологічне, різного ґатунку потяги, які виражали
статику життя і були раз і назавжди даними детермінантами. Психологія
дії робить акцент на реальній взаємодії організму й середовища. Тут
здійснюється підхід до того положення, згідно з яким людина формує себе
своїми власними діями.

Розвиток психології дії, природно, спрямовується від дзеркального
відображення в суб’єктивному предметної дії до багатоманітних і
суперечливих відношень між ними, які, зрештою, але в інших напрямках,
мають стати відношеннями творчими. В цьому плані розгляд психології дії
можна почати з Ж.Піаже і завершити А.Валлоном і Ж.Політцером. Радянські
психологи, що примикали до шкіл Л.С.Виготського і С.Л.Рубінштейна, теж
мали стосунок до осередку дії. Але вони модифікували психологію дії в
марксистському плані, перетворюючи її, зрештою, у психологію діяльності,
що вже становить суттєвий крок уперед.

Жан Піаже починав свою діяльність як біолог, і біологічний підхід
відобразився на мисленні цього видатного психолога. Можна сказати, що
Піаже являє собою перехідний місток від психології поведінки до
психології дії. Вихідні поняття Піаже суто біологічні, він навіть
повертається до засад природничо-наукової психології. Поняття адаптації
домінує над усіма формами інтелекту, що виникають на послідовно
прогресуючих стадіях. Разом із тим біологічна термінологія виявляється
формальним поштовхом для розвитку ідей генетичної психології.
Операціональна теорія інтелекту, яку розвиває вчений, вже може вільно
обійтися без будь-яких біологічних тлумачень.

Список наукових праць Піаже величезний. Але всі вони мають ідейним
джерелом його славнозвісну «Психологію інтелекту. В цьому дослідженні
Піаже прагне розкрити так звану концепцію утворення операцій, її місце в
ряді інших, прийнятих у психології концепцій. Роль інтелекту
розкривається в його відношенні до адаптивних процесів у цілолгу.
Головний предмет діяльності інтелекту, за Піаже, полягає у «групуванні»
операцій відповідно до певних структур. Інтелект, як і всі інші
підпорядковані йому процеси та властивості, Піаже розуміє як особливу
форму рівноваги. У зв’язку з цим він ставить питання про
взаємовідношення інтелекту зі сприйманням та навичками. “Психологія
інтелекту” завершується питаннями його розвитку та соціалізації.

Формальність застосування Піаже вихідних біологічних понять указує на
таку особливість його концепції, яка саму проблему адаптації підносить
на новий рівень. Якщо у Г.Спенсера адаптація пов’язувалася лише з
реакціями, у кращому разі — з поведінкою, то через сто років у Піаже
ідея адаптації вже починає безпосередньо переходити в ідею творчості.

Проблема творчого інтелекту виступила на передній край психологічної
науки лише в 50-х роках XX століття. Проте предмет творчості у Піаже
обмежується пізнавальними структурами. Ось чому всю психологію дії слід
розглядати як поступовий перехід від принципу адаптації до принципу
творчості. Про те, що Піаже не перейшов остаточно до цього останнього,
свідчить той факт, що інтелект він розглядає у кращому разі в
соціальному плані, а не як особливість людської індивідуальності.

Піаже виходить із подвійної природи інтелекту — логічної та біологічної
— і хоче показати єдність цих, на перший погляд незводимих, аспектів
функціонування мислення. Але починає Піаже з біологічного визначення й
осмислення інтелекту, зауважуючи насамперед, що будь-яка поведінка є
адаптацією. Цим Піаже ще не відірвався повністю від психології
поведінки. Хоч акцент робиться не так на адаптації, як на реадаптації,
основна установка від цього не змінюється. (Ідею реадаптації Піаже
запозичує у Клапареда). Будь-яка поведінка (мова йде про дію, що
розгортається зовні або про інтеріоризовану дію в мисленні) виступає як
адаптація, або краще сказати, як реадаптація. Встановлюючи певну
взаємодію між зовнішнім світом і суб’єктом, Піаже констатує в ній
афективний, когнітивний та ціннісний аспекти, підкреслюючи останній.

Піаже по суті висловлює згоду з теорією поля К.Левіна, яка передбачає
злиття організму і середовища, проте зазначає недоліки ленінської
теорії, які полягають в тому, що вона не зупиняється на «попередній
історії діючого суб’єкта». В цілому Піаже досить схвально ставиться не
тільки до теорії Левіна, а й до гештальтпсихології в цілому. Своє
психобіологічне і фізикалістське кредо Піаже викладає так. Сприймання,
сенсомоторне навчання (навички і т. д.), акти розуміння, міркування тощо
— все це зводиться до того, щоб тим або іншим чином, тією чи іншою мірою
структурувати відношення між середовищем і організмом. Саме на цій
основі всі вони об’єднуються в когнітивній формі поведінки і протистоять
явищам афективної сфери. Піаже розуміє когнітивні функції в найширшому
сенсі, що охоплює також сенсомоторні адаптації організму. В кваліфікації
емоцій та інтелекту Піаже бачить лише два різновиди поведінки, один з
яких спрямований на людей, а другий — на ідеї або речі.

Піаже вказує на неможливість відірвати інтелект від інших когнітивних
процесів. Він не є однією зі структур, що стоїть поряд з іншими
структурами. Інтелект визначається як певна форма рівноваги, більш або
менш постійна для свого вузького поля і непостійна за його межами. Ці
структури, розташовані послідовно одна над іншою, Піаже розглядає як
ряд, що будується за законами еволюції таким чином, що кожна структура
забезпечує більш стійку і більш розповсюджену рівновагу тих процесів,
які виникли ще в надрах попередньої структури. Інтелект, за Піаже, це не
більш ніж «родове ім’я», що позначає вищі форми організації або
рівноваги когнітивних структурувань.

Як інтелектуаліст, Піаже нехтує більш важливими аспектами людської
психіки — аспектами морально-вчинкової природи. Біологічна позиція
стримує пошуки саме в цьому плані. Піаже твердить: «Інтелект відіграє
головну роль не тільки у психіці людини, а й взагалі в її житті. Гнучка
й одночасно стійка структурна рівновага поведінки — ось що таке
інтелект, який на своєю суттю є системою найбільш життєвих та активних
операцій.

Інтелект для нас є певний кінцевий пункт; у своїх джерелах він не
відділяється від сенсомоторної адаптації в цілому, а за її межами — від
найнижчих форм біологічної адаптації».

Перші розкриття природи адаптації здійснюються також у біологічному
плані. Так, адаптація забезпечує рівновагу між впливами організму на
середовище і зворотний вплив середовища. Дію організму на оточуючі його
об’єкти Піаже називає асиміляцією. Адаптивний принцип дещо пом’якшується
застереженням про активний характер перетворення середовища. Жива істота
замість пасивно підкорятися середовищу сама активно його перетворює,
накладаючи на нього свою певну структуру.

Вплив середовища на, організм Піаже називає акомодацією. Зрештою він
визначає адаптацію як рівновагу між асиміляцією і акомодацією, що по
суті те ж саме, що й рівновага у взаємодії суб’єкта і об’єкта. В цих
міркуваннях слід бачити безперечний вплив спенсерської
природничо-наукової позиції. Весь розвиток психічної діяльності — від
сприймання і навичок до уявлень та пам’яті аж до найскладніших операцій
умовисновків і формального мислення — є, таким чином, функцією від
дедалі зростаючих масштабів взаємодій і тим самим — функцією від
рівноваги між асиміляцією організмом чимдалі віддаленішої від нього
дійсності та його акомодацією до неї.

Лише один інтелект тяжіє до тотальної рівноваги. У зв’язку з цим
інтелектуальний акт передбачає певне число шляхів (у просторі й часі),
водночас самостійних і здатних до сполучення один з одним, тобто до
певної композиції. Розташовуючи психологічні теорії інтелекту між
біологізацією і гносеологізмом, Піаже пропонує операціональну теорію
інтелекту, виступаючи колоритним представником саме психології дії.
Відповідно до неї «інтелектуальні операції, вищою формою яких є логіка і
математика, виступають як реальні дії в подвійному розумінні: як
результат дій суб’єкта самого по собі і як результат можливого досвіду,
що виникає із взаємодії з навколишньою дійсністю». В такому разі основну
проблему Піаже зводить до того, щоб зрозуміти, яким чином, починаючи з
матеріальної дії, відбувається вироблення цих операцій і на основі яких
законів рівноваги регулюється їхня еволюція.

Операції, таким чином, виступають обов’язково згрупованими в цілісні
системи, які Піаже порівнює з «формами» гештальтпсихології. Проте на
відміну від останніх ці системи не є нерухомими і даними споконвічне.
Піаже мислить їх як системи мобільні, зворотні. Ця якість виявляється
тільки в кінці процесу їх створення. Цей одночасно індивідуальний і
соціальний генетичний процес і визначає характер таких операціональних
систем.

Піаже відкидає позицію Б.Рассела, який заперечує необхідність діяльності
у виразі 1+2=2. Піаже наполягає на тому, що це — дія, і вона може бути
зворотною. Критиці піддається також Вюрцбурзька школа «психології
мислення», якій теж бракує генетичної перспективи, оскільки вона
аналізує виключно завершальні стадії Інтелектуальної еволюції та
приходить до панлогізму.

Піаже начебто не помічає, що і його операциональна теорія є різновидом
панлогізму. Вказуючи, що «психологія мислення» перетворює мислення на
дзеркало логіки, Піаже хоче перевернути проблему і зробити з логіки
дзеркало мислення, щоб відновити його конструктивну незалежність. Піаже
скаржиться, що попередні дослідження мислення не побачили живої
психічної діяльності і були поглинені логічними структурами. Вже
психологія тварин і дітей спростовує такий логіцизм. Саме вивчення
бормування операцій у дитини привело Піаже до переконання, що логіка є
дзеркалом мислення, а не навпаки.

Логіку Піаже тлумачить як аксіоматику, у відношенні до якої психологія
інтелекту становить відповідну експериментальну науку. Логічні принципи
Піаже відносить до теоретичної схеми, сформульованої постфактум, коли
думку вже сконструйовано, а не до самого живого конструювання. Якщо
бажати, щоб логіка слугувала схемою, адекватною станам рівноваги
свідомості, то слід, за Піаже, побудувати особливу логіку цілісностей та
проаналізувати операції, не зводячи їх до ізольованих елементів, які
мають серйозні вади з точки зору психологічних вимог.

Піаже не ставить питання, чим спрямовується живе конструювання думки,
які об’єктивні риси, якості предмета спрямовують її. Адже суб’єктивне
можна розуміти як пошукову структуру для побудови цілісного ланцюга
властивостей самого об’єкта; ця необхідність транссуб’єктивна і
надіндивідуальна. Піаже також не з’ясовує, як можливий цей аксіоматизм і
що він собою становить.

Розвиваючи ідеї щодо структури операцій та їх угрупувань, Піаже широко
користується терміном «інтеріоризація». Щоб зрозуміти реальне
функціонування інтелекту, Піаже дає аналіз із позицій самої дії. Він
сподівається, що за цієї умови постане в повному світлі роль такої
інтеріоризованої дії, якою є операція. Завдяки цьому факту Піаже прагне
встановити наступність, яка пов’язує операцію зі справжньою дією —
джерелом і середовищем інтелекту. Таким чином, операції виступають у
формі інтеріоризованих дій. Основну властивість логічного мислення Піаже
бачить у тому, що воно операціональне, тобто продовжує дію,
інтеріоризуючи її. Класу передує класифікація. В цьому полягає основне.
Саме операції класифікації породжують окремі класи. Піаже чітко витримує
ідею — «від дії до думки».

Як психолог Піаже намагається вивчати становлення систем дій або
інтуїтивних уявлень, у той час як логіка розглядає їх як готові, що
виникли на основі дії.

Мисленням людина відповідає на питання: що це таке? де? коли? з якою
метою? і т. д. Всі ці питання вже припускають якість угрупування.
Відносно до всіх цих систем цілого проблеми виникають тією мірою, якою
з’являються нові факти, ще не класифіковані і не піддані серіації.
Відшукуване рішення є лише продовженням і доповненням відношень,
згрупованих раніше. Для цього досить лише виправити окремі помилки в
угрупуванні і насамперед розчленувати і диференціювати це угрупування,
не змінюючи його в цілому.

Задовго до ідей Піаже І.П.Павлов у своєму вченні про динамічну
стереотипію в роботі головного мозку на фізіологічному рівні піддав
аналізові саме ці факти, причому у Павлова узагальнення мало більш
широкий характер і не зводилось, як у Піаже, до суттєвої природи
мислення. У підході Піаже введення нової ланки в певну систему є
асиміляцією, а зміна самого угрупування — акомодацією. Історичний смисл
таких міркувань можна бачити в тому, що вони пімотовлювали виникнення
кібернетичного способу думання.

Новий досвід видозмінює попередні поняття. У протилежному випадку
ризиковане заплутатися в суперечностях. І все ж, хоч би які революційні
стрибки виникали в науці, нові принципи, продовжує свою думку Піаже,
підтримують старі як свої власні перші наближення. Піаже надто обережно
підходить до розкриття процесу появи нового, весь час дивиться назад.
Немовби заперечуючи екзистенціальній психології творчості, він каже:
«Безперервний і позбавлений можливості передбачення процес створення
нового, що знаменує розвиток науки, безконечно пов’язаний, таким чином,
з її власним минулим. З таким же явищем, хоч і в незмірно меншому
масштабі, ми стикаємося в мисленні кожної зрілої людини».

Піаже твердить, що порівняно з частковою рівновагою перцептивних або
моторних структур рівновага угрупувань по суті є рухомою рівновагою
(«динамічний стереотип», за Павловим). Оскільки операції — це дії, то
рівновага операціонального мислення не являє собою якийсь стан спокою, а
є системою обмінів і трансформацій, що врівноважуються і постійно
компенсують одне одного. Піаже називає це рівновагою поліфонії. Така
рівновага не має нічого спільного з тією удаваною стабільністю, яка
іноді виникає з віком унаслідок сповільнення розумової діяльності.

Для Піаже вся проблема угрупування полягає в тому, щоб визначити умови
такої рівноваги і мати потім можливість з’ясувати в генетичному плані,
як вона утворюється.

Зворотність Піаже кваліфікує як найбільш характерну особливість
інтелекту. Хоч моторика і сприймання мають композицію, вони залишаються
незворотними. Іншими словами, інтелект конструює гіпотези, усуває їх,
повертається до вихідної точки, проходить певний шлях і повторює його у
зворотному напрямку, не змінюючи при цьому використовуваних понять.
Піаже і тут має свого попередника в особі Г.Спенсера.

Мабуть, Піаже не враховує того факту, що у психічному все є зворотним, —
не тільки мислення, а й сприймання, пам’ять, уява і всі види дій. З
іншого погляду, в психічному все незворотне, оскільки тією чи іншою
мірою — індивідуальне, неповторне, унікальне, оригінальне. Мова може йти
про відносну зворотність. Вважати, що мислення має таку характеристику,
а інші психічні якості її не мають, означає метафізично відривати
мислення від інших аспектів психічного. Мислення не існує як окрема
здатність і є лише уявним зрізом психічного. Так, сприймання та мислення
як здатності, що протиставляються Піаже, є лише моментами, сторонами
психічного, а кваліфікувати їх як самостійні сутності, що мають різні
якості (зворотність і незворотність), є, мабуть, прикрою помилкою. Такою
ж дивною слід вважати ідею про безобразне мислення, або чуттєвість,
позбавлену абстрактності. Піаже наполягає на тому, що тільки інтелект
може отримувати один і той же результат різними способами міркування.

Піаже визнає, що інтелект не обмежується оперуванням з об’єктами для
об’єднання їх у класи, для серіацій або переліку. Інтелект будує об’єкт,
розкладає його і знову складає. Такі дії Піаже називає інфралогічними
операціями, тобто конститутивними елементами понять простору й часу,
побудова яких триває протягом усього дитинства.

Як і представники природничо-наукової психології, Піаже прагне чіткого
детерміністичного мислення і бачить його у понятті розвитку. «Щойно
фактори, що забезпечують перехід від однієї стадії до наступної,
виявлено, дослідження відразу ж стає каузальним». Функціональну
наступність Піаже цілком узгоджує з відмінностями між послідовними
структурами.

Критикуючи гештальтпсихологію, Піаже висуває нову пару понять —
«центрація» і «децентрація», чим хоче підкреслити відмінності між
мисленням і сприйманням. Центрація у сприйманні є перебільшене
сприйняття окремих елементів образу. Отже, децентрація слугує
об’єктивному відтворенню предмета. Таке протиставлення може викликати
сумнів. І на основі децентрації залишається певна позиція бачення. Брак
центрації, якщо припустити таке, є по суті неможливість осягнення світу.
Це була б якась абсолютна точка зору, в якій би зникла будь-яка
визначеність.

Піаже нехтує такими міркуваннями. Він наполягає на тому, що «перцептивна
відносність — це відносність деформуюча в тому розумінні, в якому в
буденній мові кажуть «усе відносно», заперечуючи можливість
об’єктивності: перцептивне відношення спотворює елементи, які воно
пов’язує… Відносність інтелекту — це, навпаки, сама умова
об’єктивності; відносність простору і часу — це умова їхньої власної
міри. Таким чином, сприймання вимушене пристосуватися крок за кроком хоч
і безпосередньо, але все ж шляхом якогось контакту з об’єктом,
деформуючи цей об’єкт самим актом центрації… Інтелект рухливо і гнучко
охоплює в єдине ціле значно більший відрізок реальності, досягає
об’єктивності шляхом значно більшої децентрації».

Піаже міг би, використовуючи свій хід думок, побачити відмінності між
перцепцією та інтелектом (мисленням) не в більш широкому охопленні світу
останнім, а в прагненні до скрупульозної каузальності (розчленування та
встановлення зв’язку). Розгортання та продовження перцепції, її
розчленування та зв’язування і є актом мислення, тобто це практично одне
й те саме. Відмінності інтелекту від перцепції аналогічні його
відмінностям від фантазії. В дійсності відбувається зовсім протилежне
тому, що описує Піаже: сприймання дає більш широку і цілісну картину
(зокрема, художньо єдину), і романтики цілком слушно заперечують
можливість чисто раціонального осягнення дійсності.

Перцептивна діяльність, за Піаже, — це не єдине живильне середовище, в
якому проходить генезис операцій інтелекту. Піаже аналізує також роль
моторних продуктивних функцій навичок, які, між іншим, тісно пов’язані з
тим же сприйманням. Такі два джерела інтелекту встановлює Піаже.

Розглядаючи сенсомоторні джерела інтелекту, Піаже виявляє його зв’язок
із научінням взагалі. Тобто інтелект породжується тими ж механізмами,
автоматизація яких утворює навичку. В перцептивній діяльності та
генезисі навичок з самого початку бере реальну участь організовуюча
асиміляція, яка, зрештою, завершується операціями, властивими інтелекту.
Проте ні навичку, ні інтелект Піаже не пояснює системою асоціативних
координацій, що безпосередньо відповідають відношенням, даним у
зовнішній реальності. І формування навички, і функціонування інтелекту
передбачають діяльність самого суб’єкта.

Саме в цьому пункті Піаже здійснює серйозний відхід від психології
поведінки та від теорії двох факторів і робить певний крок до психології
творчої дії, творчості взагалі. У зв’язку з цим він піддає ґрунтовній
критиці теорії Торндайка та Клапареда, які висували поняття «пошуку
наосліп», тобто віднайдення рішень, котрі згодом у досвіді
відбиратимуться як доцільні. Піаже пише: “Пошук наосліп, коли він має
місце, не можна пояснити механічними факторами, тобто на основі гіпотези
простого прокладання шляху. З цієї точки зору помилки мали б
відтворюватися точно так же, як і спроби, що увінчалися успіхом. І якщо
так не відбувається, тобто якщо діє «закон ефекту», то це досягається
тільки завдяки тому, що при повторенні дії індивід угадує наперед свої
можливі успіхи й невдачі. Іншими словами, кожна спроба впливає на
наступну не як канал, що відкриває дорогу новим трасам, а як схема, що
дає змогу надати значення наступним спробам. Отже, пошук наосліп не
виключає асиміляції».

Проблему відношень між навичкою та інтелектом Піаже ототожнює і
проблемою відношення між навичкою і сприйманням. Як перцептивна
діяльність не ідентична інтелекту, але відразу ж сполучається з ним,
тільки-но звільняється від центрації на безпосередньому та наявному
об’єкті, так і асимілююча діяльність, що породжує навички, не змішується
з інтелектом, а знаходить у ньому завершення відразу ж після
диференціації та координації незворотних і цільних сенсомоторних схем у
рухомі сполучення. Асиміляція нового елемента попередньою схемою
виступає як включення його в більш високу схему.

Ця логічна пошукова схема, ґрунтовно розроблена Піаже, все ж таїш й
надалі залишається в рамках схеми «динамічного стереотипу» Павлова.

Піаже встановлює функціональний зв’язок у структурах, що створюються
дитиною, — від елементарних навичок до актів спонтанних і раптових
відкриттів, характерних для найрозвиненіших форм сенсомоторного
інтелекту. З цього погляду спорідненість навички та інтелекту стає для
Піаже очевидною: вони, хоч і на різних рівнях, випливають із
сенсомоторної асиміляції. На одному з рівнів асиміляція породжує
перцептивну перестановку, досить споріднену з перенесенням звичних
рухів, у той час як для інтелекту характерним є специфічно
інтелектуальне узагальнення.

Піаже підсумовує своє дослідження сенсомоторного інтелекту в таких
словах: «Тепер ми можемо зробити загальний висновок відносно глибокої
єдності між сенсомоторними процесами, що породжують перцептивну
діяльність, утворенням навички і власне довербальним або
дорепрезентативним інтелектом. Цей останній, отже, не виникає як нова
сила, що зненацька надбудовується над попередніми цілком готовими
механізмами, а є лише виразом тих же самих механізмів, коли вони,
виходячи за межі дійсного і безпосереднього контакту з речами
(сприймання) і коротких, швидко й автоматично встановлюваних зв’язків
між сприйманнями і рухами (навичка), починають ставати рухливими і
зворотними, діючи на дедалі більші відстані і за дедалі складнішими
траєкторіями».

Таким чином, інтелект є лише формою рухомої рівноваги, до якої
спрямовуються механізми, властиві сприйманню і навичці, але цієї форми
вони досягають лише після виходу за межі відповідних початкових сфер
застосування. Більше того, вже на цих перших сенсомоторних ступенях
інтелекту вдається (у випадку найбільш сприятливого для цього простору)
створити таку врівноважену структуру, як група переміщень. Правда, вона
будується у гранично практичній або емпіричній формі та в дуже вузькому
плані ближнього простору. Цілком очевидно, що ця організація через
обмежений характер самої дії ще не утворює специфічних форм думки. Думка
має пройти всі етапи розвитку — від появи мовлення і до кінця раннього
дитинства, щоб завершені й навіть скоординовані у формі емпіричних груп
сенсомоторні структури розвинулися в операції у власному розумінні слова
— операції, за посередництва яких ці угрупування і групи зможуть
будуватися і перетворюватися в плані уявлення і рефлексивного
міркування. Отже, Піаже шукає основу думки вже в сенсомоторних схемах,
але думку у власному розумінні до них не зводить. Процес інтеріоризації
тут прямо не виявляється.

За Піаже, сенсомоторна група утворює просто схему поведінки, тобто
врівноважену систему різних способів, за допомогою яких стає можливим
матеріальне пересування в межах близького простору, — схему, яка ніколи
не сягає рангу інструмента мислення.

Що ж бракує сенсомоторному інтелекту, щоб перетворитися на поняттєве
мислення? Говорячи про нерозвиненість сенсомоторного інтелекту, Піаже
встановлює вузькість поля останнього і проголошує широту поля
поняттєвого мислення. Створюється враження, ніби «панорамність» властива
тільки мисленню поняттєвого плану. Обмеженість сенсомоторного інтелекту
Піаже зводить до трьох пунктів:

1) сенсомоторний інтелект являє собою немовби плівку, отриману при
«уповільненій» зйомці: на ній можна побачити послідовно всі картини, але
відокремлені одна від одної, по черзі, отже, без одночасного, зв’язаного
бачення, необхідного для розуміння цілого;

2) акт сенсомоторного інтелекту спрямовано лише на практичне
задоволення, тобто на успіх дії, а не на пізнання як таке, що вимагає
пояснення, класифікації і т. д.;

3) сенсомоторний інтелект працює на реальному матеріалі — рухах та
об’єктах. Від цих «коротких відстаней» і «реальних шляхів» може
звільнитися тільки мислення в його прагненні охопити весь навколишній
світ у цілому, аж до невидимого та інколи навіть неуявлюваного. Саме в
цьому безконечному розширенні просторових відстаней між суб’єктом і
об’єктами і полягає основна новизна, яка створює власне поняттєвий
інтелект, а також ту особливу міць, яка робить цей інтелект здатним
продовжувати операції.

Тут мова йде про децентрацію думки не тільки відносно дійсної
перцептивної центрації, а й відносно дії в цілому. Думка, що
народжується з дії, є егоцентричною в самому своєму вихідному пункті,
причому на основі саме тих міркувань, за якими сенсомоторний інтелект
“центрується» спочатку на дійсних сприйманнях або рухах, з яких він
розвивається.

Такий об’єктивний характер мислення, усунення позиції «Я» взагалі є
кроком у бік наукового об’єктивізму. Правда, це здійснюється на рівні
фантазії, свідомості, а не тільки мислення, як думає Піаже. Він не
говорить і про те, що усунення суб’єктивності, егоцентризму як результат
децентрації приводить до вищої форми суб’єктивності, яка корелює з
виявленою об’єктивністю, тобто до понять монадності, мікросвіту, зрізу,
екрана і т. ін.

Поняття децентрації у Піаже є основоположним для його інтелектуалізму, в
якому здійснюється пошук позалюдського об’єктивізму. Разом із тим ідеї
інтеріоризації мають монадний відтінок, і Піаже по суті пімотовлює нову
спіраль в історичному розгортанні ідеї монадності. Дитина починає з
егоцентризму, а доросла людина спрямовується до децентрації.

Піаже весь час перебуває в поняттєвих суперечностях, егоцентризму
протиставляється децентрація, інтеріоризації — об’єктивність
інтелектуалізму і т. д. Все це має походити від ідеї адаптації. Але
зміст останньої Піаже хоче бачити у «творчому» аспекті. В такому разі
інтеріоризації слід протиставити екстеріоризацію як творчий перехід в
об’єктивність інтеріоризованого змісту. Крім цього, сама ідея
інтеріоризації тлумачить єдність зовнішнього і внутрішнього надто
плоско, а їхній однобічний перехід має механістичний відтінок. І хоч
Піаже прагне пов’язати ідею інтеріоризації з ідеєю децентрації, вони
перебувають у різних площинах мислення, не корелюють між собою
безпосередньо. Натомість ідеї егоцентризму і децентрації корелюють
логічно, змістово, і цитоване далі місце з трактату Піаже слід вважати
плідним для розуміння суттєвих зрушень в еволюції мислення, принаймні в
онтогенезі. «Побудова транзитивних, асоціативних і зворотних операцій
має допустити конверсію цього початкового егоцентризму в систему
відношень і класів, децентрованих у відношенні до власного «Я», і ця
інтелектуальна децентрація властива практично всьому ранньому
дитинству».

Піаже встановлює чотири етапи у процесі побудови операцій.

1) символічне і допоняттєве мислення (1,5 — 4 роки); 2) інтуїтивне
(наочне) мислення (4 — 7—8 років); 3) операціональні угрупування
мислення, що відносяться до об’єктів, якими можна маніпулювати або
схопити інтуїтивно (7—8 — 11—12 років); 4) формальне мислення юнацького
віку. Тут угрупування мислення характеризують зрілий рефлективний
інтелект.

Символічне й до поняттєве мислення. Сутність символічної функції Піаже
бачить у тому, що уявлення про реальне здійснюється шляхом різних
позначень, які відрізняються від позначуваних речей. Символ і знак — на
відміну від ознак і сигналів — містить у собі диференціацію між тим, що
позначає, і тим, що позначається, з точки зору самого суб’єкта. Так, у
грі камінець, на думку Піаже, усвідомленим чином символізує цукерку. Тут
Піаже слід було б точніше вказати на функцію свідомості, tow що повне
усвідомлення цієї ілюзії, без перевтілення, привело б до зникнення гри.
У таких випадках неодмінно слід припускати момент несвідомого.

Піаже вказує, що мислення, яке тільки народжується, продовжуючи
сенсомоторний інтелект, випливає із розрізнення того, що позначає, і
того, що позначається. Отже, це мислення спирається одночасно на
винайдення символів і відкриття знаків. Тією мірою, якою егоцентрична
асиміляція реального переважається системою власної діяльності, дитина
завжди буде відчувати потребу в символах. Відтак символічна гра, або гра
уяви, — найбільш чиста форма егоцентричного і символічного мислення.
Звідси ж, за Піаже, випливають асиміляція реального системою власних
інтересів і вираження його через образи, створені власним ;’Я».

Допоняттєвий інтелект схарактеризовано Піаже перед поняттями або
партиципаціями, а в плані міркування, що виникає. — трансдукціями
(термін В.Штерна), або допоняттєвими міркуваннями. Ці передпоняття
перебувають десь на півшляху між узагальненою природою поняття та
індивідуальністю його складових елементів, не будучи по суті ні тим, ні
іншим. Цю думку Піаже розвиває на матеріалі дитячої психології. Може
бути також аналогія з ранньоісторичним (Л.Леві-Бртль). Не виключено, що
саму ідею партиципації Піаже запозичив саме у Леві-Брюля.

Інтуїтивне (наочне) м и с л е н н я. В розкритті природи цієї форми
мислення Піаже користується терміном «дологічний», який ми знову-таки
подибуємо у Леві-Брюля. Так. при зміні форми посудини, в яку було
насипано певну кількість намистинок, дитина вказує, що їхня кількість
змінилася. Насправді ж ця кількість залишається тією ж. Піаже все ж
бачить тут зачатки логіки, він вказує на інтуїтивні “центрації і
«децентрації». У випадку, коли дитина бере посудини роздільно, вона
помиляється. Тут, як вважає Піаже, вступає в дію лише свого роду
інтуїтивна регуляція, а не операціональний механізм. Піаже розглядає
нижчі рівні інтуїції, але каже про інтуїцію в цілому, не виявляючи при
цьому свого ставлення до інших її теорій.

На цьому рівні ціле розпадається через нестачу мобільності в послідовних
центраціях мислення. Подібно до того як сенсомоторний інтелект асимілює
об’єкти у схемах дії, так і інтуїція становить насамперед уявно,
мисленно здійснювану дію: перелити, привести у відповідність, включити,
розташувати в ряд і т. д. Все це поки що схеми дії, в яких уявлення
асимілює реальну дійсність. Узагальнюючи такі вияви інтуїції, Піаже
називає їх «образним мисленням».

Будь-яку децентрацію інтуїції Піаже бачить у регуляції, якій властива
тенденція до зворотності, транзитивної композиції та асоціативності,
або, іншими словами, — до збереження шляхом координації точок зору. Так,
Піаже показує виникнення сполучених інтуїцій, прогрес яких іде в
напрямку до зворотної мобільності, внаслідок чого пімотовлюється
операція. Здається, тут центральний пункт теорії мислення Піаже. Дійсно,
в цих точках зору багато психологічного змісту, який, проте, стосується
не тільки мислення, а й свідомості, та навіть психіки в цілому.
Координація точок зору є своєрідним «алгоритмом» філософського мислення.
Таким чином, Піаже виходить за межі дитячої психології інтелекту. Людина
опиняється в мінливому світі. З розрізнених позицій, не пов’язаних
спочатку одна з одною, виростає цілісна картина світу, в якій людська
позиція як суб’єктивна інтерпретація відсувається на задній план і
поступається місцем об’єктивним зв’язкам.

Піаже визначає конкретні операції як такі, що викликають своєрідне
«розм’якшення» інтуїтивних структур і раптову мобільність, котра робить
їх немовби одушевленими і координує конфігурації, які на всіх попередніх
ступенях залишалися негнучкими, незважаючи на їхнє прогресуюче
сполучення.

Операціональний характер мислення. Шляхи його досягнення Піаже розкриває
в таких словах: «Різні взаємозв’язані трансформації фактично є
вираженням одного й того ж цілісного акту — акту повної децентрації або
повної конверсії мислення. Сутність сенсомоторної схеми (сприймання і т.
ін.), передпоняттєвого символу і самої інтуїтивної конфігурації полягає
в тому, що вони завжди центровані на окремому стані об’єкта і з окремої
точки зору суб’єкта, а тому завжди свідчать одночасно як про
егоцентричну асиміляцію, здійснювану суб’єктом, так і про
феноменалістську акомодацію до об’єкта. Сутність же мобільної рівноваги,
що характеризує угрупування, полягає, навпаки, в тому, що децентрація,
вже пімотовлена прогресуючими регуляціями і сполученнями інтуїції,
раптово стає систематичною, досягаючи своєї межі».

Тут Піаже підходить до основної ідеї свого трактату. З цього моменту
думка вже не відноситься до окремих станів об’єкта, а прямує за
найпослідовнішими трансформаціями з усіма їхніми можливими відхиленнями
і поверненнями; вона не виступає вираженням окремої точки зору суб’єкта,
а координує всі існуючі точки зору в систему об’єктивних взаємозв’язків.
Угрупування, таким чином, вперше реалізує рівновагу між асиміляцією
об’єктів у дії суб’єкта і акомодацією суб’єктивних схем до модифікацій
об’єктів.

Дійсно, у вихідній точці асиміляція та акомодація діють у протилежних
напрямках, чим і визначається деформуючий характер асиміляції і
феноменалістський — акомодації. Згодом асиміляція та акомодація
малопомалу врівноважуються. Це відбувається завдяки передбаченням і
відновленням у пам’яті, які продовжують дію в двох напрямках і на дедалі
більші відстані — від коротких передбачень і відновлень у пам’яті,
властивих сприйманню, навичці і сенсомоторному інтелекту, аж до
антиципуючих схем, вироблених інтуїтивним уявленням.

Саме завершення цієї рівноваги пояснює зворотність —кінцеву межу
сенсомоторних та мисленних передбачень і відновлень у пам’яті, а разом з
тим і зворотну композицію — ознаку угрупування. І дійсно, та обставина,
що операції згруповано, виражає не більше, ніж створення умов для
координації послідовних точок зору суб’єкта (з можливим поверненням у
часі і передбаченням їхнього продовження) або одночасної координації
предметів сприймання чи уявлення — модифікацій об’єкта (в минулому,
тепер або в результатах наступного розвитку).

ІІіаже встановив, що ці операції у дітей 7—8 років можливі лише при
маніпулюванні з об’єктами. Це — «конкретні операції»», але ще не
формальні: завжди пов’язані з дією, вони логічно структурують цю дію
разом із супроводжуючими її словами, але вони зовсім неспроможні
будувати логічну мову незалежно від дії. Ось чому дитина продовжує
заперечувати зберігання ваги, матерії і т. д. До 11—12 років одна і та ж
логічна форма ще не є незалежною від різних проявів свого конкретного
змісту.

Формальні операції та ієрархія операцій. Становлення формального
мислення Піаже відносить до юнацького віку. Юнак може не пов’язувати
себе з теперішнім часом, почуває себе легко в усіх галузях знань, будує
теорії. Формальне мислення означає оперування операціями.

Ієрархія операцій та їхня прогресуюча диференціація: на цьому рівні
постають такі трансформації, які завжди дають змогу перейти з однієї
точки зору на іншу і навпаки. З цього моменту стає доступною вся
навколишня реальність. Але тепер вона перетворюється і в уявну
реальність: з появою формальних операцій вона стає навіть чимось
більшим, ніж реальність, тому що відкривається цілий світ того, що може
бути збудовано, і тому що мислення стає вільним у відношенні до
реального світу. Піаже твердить, що ілюстрацією такої здатності є
математична творчість. Тут є певний сенс: можна сказати, що в цілому для
юнацького віку найбільш типовим є пафос творчості взагалі.

Нарешті, рівень формальних операцій характеризується останньою
диференціацією — між операціями, пов’язаними з реальною дією, з одного
боку, і гіпотетико-дедуктивними операціями, що відносяться до чистих
імплікацій між висловлюваннями, з іншого.

У процесі соціалізації індивідуального інтелекту Піаже розкриває,
зокрема, роль мови, яка передає індивідну систему понять, класифікацій
тощо, тобто ідей, які щоразу знову будуються кожним індивідом, через
запозичення і т. д. Обмін інтелектуальними цінностями, примусове
наслідування і т. ін. — факти, що свідчать про соціальний характер
інтелектуального розвитку. Піаже вважає, що найбільш цікавим у
соціалізації інтелекту є виникнення “реципрокції між індивідами, що
вміють відрізняти точки зору одне одного». Але Піаже мало зупиняється на
цьому питанні, хоч воно й найважливіше. Адже тут децентрація піддається
найбільшим потрясінням.

Відповідаючи на питання, яким чином можлива кооперація індивідів. Піаже
разом із тим дає її визначення: «Кооперація — це координація точок зору
або, відповідно, дій, що виконуються різними індивідами». Піаже висуває,
на його погляд, важливе питання: чи операціональний розвиток, внутрішньо
властивий індивіду, робить його здатним вступати в кооперацію з іншими
індивідами, або ж, навпаки, ззовні дана, а потім інтеріоризована
індивідом кооперація примушує його групувати свої дії в операціональні
системи? Хоч це питання має дещо схоластичний присмак, Піаже наполегливо
не тільки доводить реальність інтеріоризації, а й ставить цей факт як
наріжний камінь своєї концепції мислення і розвитку психіки взагалі.

Операціональні угрупування і кооперація. Піаже твердить, що соціальність
дає можливість подолати егоцентризм як своєрідність бачення з позиції
“Я», бачення монадологічне, яке долається в центризмі. Угрупування, за
Піаже, і полягає в тому, що сприймання та спонтанні інтуїтивні уявлення
індивіда звільняються від егоцентричної точки зору, і створюється
система таких відношень, за якими виявляється можливість переходу від
одного члена або відношення до другого, незалежно від тієї чи іншої
визначеної точки зору. Отже, угрупування за самою своєю природою є
координація точок зору, що фактично означає координацію спостерігачів,
тобто багатьох індивідів.

Цим міркуванням Піаже ніби завершує позицію В.Джемса, яка стверджує
рівноправність різних точок зору на світ. Разом із тим він об’єктивно
заперечує позитивістське тлумачення мислення Джемсом і плюралізм
останнього, висуваючи ідею угрупування. координації. Плюралізм
еклектично поєднує різні світогляди, в той час як Піаже прагне розкрити
й показати єдність у багатоманітності генетично послідовних позицій.
Піаже досягає цього введенням соціального аспекту в тлумачення мислення.

«Постійний обмін думками з іншими людьми дає нам змогу децентрувати себе
і забезпечує можливість внутрішньо координувати відношення, що
випливають із різних точок зору. Зокрема, без кооперації було б
надзвичайно важко зберегти за поняттями постійний смисл та чіткість
їхнього визначення. Тому саме зворотність мислення виявляється
пов’язаною зі збереженням колективу, поза яким індивідуальна думка має
значно меншу мобільність». Піаже далі зауважує, що рівновага досягається
тоді, коли суспільство не деформує індивіда, а існує реципрокція між
різними діяльностями.

Таким чином, внутрішня операціональня діяльність та зовнішня

кооперація в найточнішому розумінні є двома доповнюючими аспектами
одного і того ж цілого, тому що рівновага одного залежить від рівноваги
другого. Таким ходом думки Піаже дещо пом’якшує свою початкову позицію
про однобічну залежність думки від дії та стає на позицію їхньої
взаємодії. Марксистська психологія в особах А.Валлопа та Л.С.Виготського
поставилася до цього питання більш принципово, віддавши пріоритет саме
дії. Проте цю дію слід розуміти як таку, що спонтанно переходить у
діяльність.

Піаже блискуче, але все ж таки однобічно показав вихід за межі
егоцентризму через кооперацію як скоординований та узгоджений комплекс
точок зору. Було здійснено глибокодумну спробу розкрити соціальну
психологію мислення зокрема і психічного в цілому. «Феномен Піаже»,
названий так на XVIII Всесвітньому конгресі психологів у Москві, і
полягає саме в тому. що дитина переходить від центризму до децентрації.
Кожний крок дитини вперед у сфері мислення є подолання центризму і вихід
до об’єктивного розкриття світу, що забезпечується пов’язуванням
переходів.

У розвиткові інтелекту Піаже встановлює певну послідовність основних
структур, або форм, мислення: 1) ритм інстинктивних дій свідчить про
відсутність акомодацій суб’єкта до можливих модифікацій зовнішньої
ситуації; 2) регуляція є подоланням сліпоти ритму, акомодація до нових
даних тягне за собою «переміщення рівноваги» (тут можна також говорити
про коригування, характерні для розвитку моторики); 3) регуляція
переходить в операцію. Остання являє собою не що інше, як систему
скоординованих трансформацій, які стали зворотними поза залежністю від
їхніх конкретних комбінацій. У цілому Піаже мислить ритм, регуляції» та
угрупування як три фази еволюційного механізму в становленні мислення.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Похожие записи