Реферат на тему:

“Динаміка особистості засудженого

в місцях позбавлення волі”

Психологічна характеристика особистості засуджених

та їх адаптаційних можливостей

Раніше вже зазначалось, що правопорушник (злочинець) — свідомий суб’єкт,
наділений сукупністю біологічно зумовлених і соціальне детермінованих
властивостей та якостей, поведінка якого визначається антисуспільною
спрямованістю, що виникає під впливом дії певних суспільно-політичних,
економічних та соціокультурних умов. Засуджений — злочинець, що відбуває
покарання за вироком суду, отже на нього розповсюджуються усі
вищезазначені характеристики. Традиційно у науковій літературі
виділялись наступні типи засуджених: актив — особи із вираженою
позитивною спрямованістю, які характеризуються активною участю у
трудовому процесі, ініціативним ставленням до навчання, ретельністю у
виконанні доручень, позитивним впливом на інших членів групи; резерв —
засуджені, які беруть участь у трудовому процесі, у навчанні, але
поведінка їх характеризується незначною ініціативністю; пасив —
засуджені із невизначеною спрямованістю, які вагаються у виборі
стратегії своєї поведінки, їх вчинки значною мірою залежать від
ситуації; засуджені із негативною спрямованістю — ті, для кого
характерні порушення режиму, негативне ставлення до будь-яких форм
позитивного впливу, підвищена конфліктність.

На жаль, приведена типологія (як і інші у виправно-трудовій психології
радянського часу) є ідеологізованою, суто формальною і не дає уявлення
про змістовні особливості мікро-середовища засуджених та психологію їх
особистості. Ця проблема ще очікує дослідників, які змогли б
неупереджено відповісти на низку запитань: які типи засуджених найбільш
характерні для сучасних установ виконання покарань, яким чином їх
злочинний досвід впливає на поведінку в місцях позбавлення волі, які
чинники макро- та мікросередовища є визначальними для їх корекції і
ресоціалізації та ін. Тому ми висвітлимо лише деякі аспекти
пенітенціарної психології, орієнтуючись, головним чином, на роботи
останнього часу: Г. Ф. Хохрякова, О. М. Сухова, Г. С. Саркисова, Ю. М.
Давидова, І. Б. Роднянської.

Перш за все, слід зазначити, що більшості ув’язнених притаманні
специфічні емоційні стани — недовірливість, підозріливість, тривожність,
дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість, почуття
власної неповноцінності і т. ін. Вони викликаються наступними чинниками:

1) ізоляцією від суспільства і розміщенням у замкненому середовищі, 2)
обмеженням у задоволенні потреб, у першу чергу білогічних, через
тотальну регламентацію поведінки, 3) примусовим включенням до
одностатевих соціальних груп.

Жорстка регламентація поведінки правилами, що визначаються ворожим іцодо
засудженого середовищем, та наявність

широкого спектру санкцій за їх порушення, формує пасивність і прагнення
уникнути будь-яких змін. Оскільки ув’язнений живе у постійному тісному
оточенні, порушення правил може відбутися і не з його вини, а з-за того,
що його хтось підштовхнув, обмовив або неправильно витлумачив його
слова. Тому необхідно не лише постійно контролювати власні вчинки, але і
прораховувати можливі варіанти поведінки партнерів по спілкуванню.
Невдоволення і ворожість посилюються через те, що конфлікти, які
виникають у мікросередо-вищі засуджених, важко врегулювати, а можливості
змінити оточення немає. Людина протягом тривалого часу знаходитися в
одній і тій самій соціальній групі, тому конфліктні ситуації нерідко
переростають у злочини.

Від усього цього занепокоєність і підозріливість набувають хронічного
характеру, нагнітаючи постійну внутрішню напруженість. Зненацька може
настати момент «вибуху» («короткого замикання»), що супроводжується
бурхливою агресією, яка, на перший погляд, здається невмотивованою.
Найчастіше такій поведінці передує зовнішній спокій, що маскує глибокі
психічні переживання, робить їх непомітними для стороннього ока. Однак
причина агресивності завжди існує:

вона полягає у гранично сконцентрованій внутрішній напрузі, для миттєвої
розрядки якої буває досить зовсім незначного зовнішнього поштовху.
Геніальний письменник Ф. М. Дос-тоєвський зауважив, що такий вибух — це
«тоскний, зсудомлений вияв особистості, інстинктивна туга за самим
собою, бажання заявити себе, свою принижену особистість, що раптом
з’являється і доходить до злоби, до шаленства, до потьмарення розуму».

По-друге, емоційним станам засуджених притаманна певна загальна
динаміка.

2. Поняття та особливості динаміки особистості

в умовах позбавлення волі

Динаміка особистості в умовах позбавлення волі — це сукупність
«критичних» змін у психічному стані людини від арешту до звільнення.
Можна виділити наступні її етапи:

1) після арешту — у психічному стані людини домінує страх перед
майбутнім покаранням;

2) після набуття вироком законної сили — психічний стан засудженого
характеризується апатією, можливо, готовністю спокутувати провину;

3) після прибуття до УВП — розпочинається адаптація до нових умов життя,
коли дуже гостро відчувається обмеження потреб, зміна звичних
стереотипів;

4) від 3-4 до 6-8 місяців перебування в УВП — поява та розвиток
інтересів v нових умовах життя (утворення неформальних груп, праця,
побачення із родичами та ін.), що сприяє виникненню у засудженого
позитивних емоцій та підвищує ступінь його психічної активності;

5) адаптаційний період;

6) період перед звільненням (3-8 місяців) — є дуже складним у зв’язку з
очікуванням волі та труднощів, що можуть при цьому виникнути.

Таким чином, потребують особливої уваги перші місяці ув’язнення. У цей
час спостерігається найбільше виявів агресії, що призводить до
самокаліцтва. Потім настає заспокоєність, яка мовою відомчих документів
називається «початком виправлення і перевиховання».

Психологи ж називають цей стан «психічним паралічем», коли людина ніби
вклякає, поринувши в тужливе очікування того, що ж буде з нею далі. Так,
Ч. Беккарія, італійський просвітник і гуманіст, вважав, що позбавлення
волі не поступається за своєю болісністю смертній карі. Він писав:
«Нещасний бачить, що стражданням його немає кінця, що із ув’язненням
вони лише починаються. Дух наш здатен скорше витримати і тяжчу, але
швидкоплинну муку, аніж довгу і нескінченну». Згасання нервово-психічних
проявів робить механізми поведінки неврегульованими, а спалахи агресії
ще менш передбачуваними. Частішають випадки самогубства, причиною якого
є втрата сенсу життя.

У періоди перед звільненням занепокоєність посилюється, а внутрішня
напруга зростає. Здавалося б, мусить бути навпаки: наближення очікуваної
волі має приносити відчуття задоволення та умиротвореності. Працівники
місць позбавлення волі знають, що найнебезпечніший період у житті
ув’язнених — останні місяці перед звільненням. Часто засуджені у цей
період навіть намагаються тікати, що іде всупереч усякому здоровому
глузду. Психологи називають це явище виникнення нездоланного страху
перед моментом досягнення давно очікуваної мети «ефектом уникнення
об’єкту». Засуджений розуміє, що свобода може перетворитися для нього у
тяжке випробування: як зустрінуть його родина та колишні друзі, чи буде
можливість знайти роботу та житло, як поставиться до нього оточення?
Отже, керуючись принципами гуманістичної психології, можна стверджувати,
що на кожному етапі перебування в УВП засудженому потрібна психологічна
допомога, яку може надати лише кваліфікований фахівець.

Виділяють наступні типи засуджених (Г. Ф. Хохряков).

1. Особи, які намагаються грати роль сильної людини, що може підкорити
собі інших, примусити їх служити своїм інтересам — вони демонстративно
порушують правила поведінки в УВП, провокують та беруть участь у бійках,
змушують інших ув’язнених виконувати роботу за неформальних лідерів
(«паханів»). За схильність до бійок та утиски інших ув’язнених їх часто
карають, але практично безрезультатно. Порушення, які набувають
хронічного характеру, поведінка, що не піддається корекції навіть шляхом
застосування найжорсткі-ших заходів, дозволяють припустити наявність у
цих засуджених певних особистісних рис, сформованих у результаті
попереднього досвіду. Біографічне психологічне дослідження показує, що
такі механізми формуються у процесі виховання, а потім закріплюються. Їх
батьки, як правило, зловживали алкоголем, у родині панував розлад, часто
виникали сварки або навіть бійки. Основними виховними заходами були
лайка, глузування та побої.

Приниженість, почуття неповноцінності примушують таких дітей доводити
свою однаковість із однолітками. Вони намагаються продемонструвати
сміливість і впевненість у собі, але у минулому досвіді немає інших
способів самоствердження, окрім брутальності, кулака, насильства над
іншими. Оскільки насильство як засіб здобуття авторитету рідко досягає
мети, виникає зосередженість на явищах, котрі сприймаються як ворожі.
Озлобленість, що існує всередині, видається за зло, яке іде ззовні;
формується постійна готовність дати комусь відсіч, що провокує постійну
напруженість.

У місцях позбавлення волі ці властивості акцентуюються: гостріше почуття
приниження та неповноцінності, жорсткіші правила поведінки, більш
напружена обстановка. Такі люди інтуїтивно шукають прихистку в оточенні
лідерів, «паханів», оскільки це нібито дає їм незалежність. Однак
виходить по-іншому: конфронтація з адміністрацією спричиняє низку
покарань; відсутність витримки та поміркованості, невміння прорахувати
можливі варіанти своєї поведінки не дає можливості висунутися в лідери.
Люди, котрим притаманні згадані особистісні якості, приречені на
довгожительство у місцях позбавлення волі.

За даними К. Леонгарда, акцентуйованих особистостей немало серед
громадян — близько 40 %, причому переважній більшості з них вдається
компенсувати, врівноважити відповідні якості. У засуджених, навпаки,
акцентуації посилюються;

серед ув’язнених доля неакцентуйованих у чотири рази менша порівняно з
вільними громадянами. Чим жорсткіший режим утримання засуджених, тим
більше серед них акцентуйованих особистостей. Особливо багато їх у
жіночих колоніях (96 %), а також у колоніях для неповнолітніх злочинців.
Це явище викликане тим, що жінкам і підліткам важче компенсувати
потреби, аніж чоловікам, а відповідно ускладнюється процес їхньої
адаптації до нових умов життя.

Виділяють два види адаптації — соціальну і психологічну. Соціальна
адаптація полягає в тому, що за нових умов людина обирає такі види
діяльності, які полегшують пристосування, завдяки чому посідає певне
місце у суспільстві. Психологічна адаптація пов’язана з продукуванням
окремих видів психологічного захисту або їх системи. Найпростіший з них
— вважати вирок стосовно власного злочину неправедним. За даними
проведених досліджень, майже 90 % засуджених розцінюють винесений щодо
них вирок як несправедливий. Одні доводять, що вони взагалі не робили
інкримінованих їм дій; інші впевнені, що здійснили лише частину з
переліченого у вироку; треті переконані, що покарані занадто суворо.
Ставлення до вироку як до несправедливого допомагає самовиправданню, а
отже і збереженню позитивної самооцінки та певного рівня само-прийняття.

2. Демонстративні особи — постійно зорієнтовані на зовнішню оцінку та
справляння позитивного враження на оточуючих. Це непогані актори, що
уміють добре говорити, вловлювати загальні настрої та висловлювати ‘їх.
Разом із тим, вони зухвалі, нахабні та брутальні, не соромляться
виставити себе на посміховисько, щоб дошкулити адміністрації. Засуджені
цього типу користуються популярністю у своєму оточенні, оскільки
постійно відкрито конфліктують з адміністрацією, провокують її на зриви,
чим приносять задоволення спостерігачам. Але самі вони більше
страждають, аніж мають задоволення від свого становища, хоча й не
виказують цього. Попри зовнішній успіх, їх адаптованість погана.
Акцентуація особистісних властивостей, за допомогою котрих вони
утримують свою позицію, поступово стає патологічною, особистість
руйнується.

3. Особи пластичні, досить добре адаптовані до умов позбавлення волі —
покора, стриманість, конформність, достатній контроль за власними
емоціями, гнучкість у міжособис-тісичх стосунках. Засуджені цього типу
не схильні до конфліктів, уникають прийняття самостійних рішень і
складають «мовчазну більшість», яка існує в будь-якому суспільстві. Вони
без сумнівів підтримують адміністрацію, коли та контролює ситуацію, не
протестують проти влади неформальних лідерів, оскільки розуміють їхню
реальну силу. Основна особистісна риса цього типу — висока
інтровертність при яскраво вираженій активності та ефективному контролі
над власною поведінкою.

Такі засуджені, як правило, виховувалися в родинах, де життєві негаразди
батьків призвели до позбавлення дітей ласки, уваги та любові.
Відсутність емоційного тепла та підтримки і наявність природнього розуму
спонукали замкнутися у собі, водночас розвиваючи спостережливість.
Характерні способи ‘їхнього психологічного захисту: аналізуючи певну
ситуацію, вони ніби відкидають її емоційну частину і аналізують лише
раціональний компонент. У результаті тривожні моменти нейтралізуються,
викликаючи продуману і холоднокровну поведінку. Інший спосіб
психологічного захисту також сформувався в дитинстві: схильність
звинувачувати у власних негараздах когось іншого. Несвідомо намагаючись
виправдати своїх батьків, такі діти (а потім і дорослі) вороже
ставляться до оточуючих, приписуючи їм негативні якості.

Ув’язнені такого типу відносно легко стають неформальними лідерами.
Замкнені, розумні та сторожкі, вони агресивні та помірковані,
намагаються заволодіти компрометуючою інформацією на своє найближче
оточення для того, щоб змусити інших постійно відчувати провину та
залежність. Ці характерологічні особливості вдосконалюються та
розвиваються у місцях позбавлення волі.

Звичайно, приведена типологія не вичерпна і потребує подальших наукових
розробок. Процес корекції та ресоціалі-зації особистості засуджених,
хоча і є надзвичайно складним, але може бути здійсненим за допомогою
наступних психологічних методів:

1) переконання — реалізується, як правило, під час індивідуальних
співбесід і поєднує цілі вивчення та впливу на особистість засудженого.
За допомогою переконання роз’яснюється сутність і кінцева мета дій
адміністрації; обґрунтовуються шляхи та засоби її досягнення; змінюються
ціннісні орієнтації та погляди засуджених;

2) навіювання — передбачає прямий (безпосереднє звернення до
засудженого) або непрямий (за допомогою фільмів, музики, художньої
літератури), вербальний або невербальний, емоційно забарвлений вплив на
психіку з метою формування певного психічного стану чи спонукання до
певних дій. Навіювання здійснюється за рахунок послаблення свідомого
контролю та завдяки безумовному авторитету людини, що впливає;

3) регулювання міжособистісних стосунків — здійснення системного та
цілеспрямованого впливу на сферу між-особистісного спілкування
засуджених, на стосунки, які формуються між ними і співробітниками
установи, родиною з метою профілактики та вирішення конфліктів,
формування доцільної структури групи засуджених тощо;

4) передачі інформації — спеціальний і цілеспрямований добір інформації
позитивного чи негативного змісту, що надходить до засудженого
(наприклад, про життя його родини) з метою поширення соціального
досвіду, регулюючого впливу на психічний стан, підвищення трудової
активності тощо;

5) «вибуху» — специфічний метод миттєвого впливу (наприклад, створення
спеціальної ситуації завдяки попередній домовленості з іншими її
учасниками, де б виявились його несвідомі прагнення чи можливості), який
може раптово перевернути основні цінності та бажання людини. Метод
передбачає тривалу попередню роботу вихователя по накопиченню певних
передумов ефективності впливу, а також тривалу роботу після застосування
«вибуху» для закріплення у засудженого почуттів, моделей поведінки, що
виникли.

3. Психологічні особливості мікросередовища засуджених та їх вплив на
динаміку особистості засудженого

Більшість засуджених розуміють, що суспільство бачить у них перш за все
злочинців, що порушили закон, тобто усвідомлюють себе як людей зі схожою
долею. Між «нами» — ув’язненими та «ними» — вільними пролягає невидима
межа. Причому якщо у колоніях загального режиму, де відбувають покарання
вперше засуджені, усвідомлення «ми» ще відсутнє, хоча досить яскраво
виражене розуміння існування «вони», то у колоніях особливого режиму, де
утримуються особливо небезпечні рецидивісти, в їх свідомості чітко
зафіксована спільнота, з якою вони себе ідентифікують. Така консолідація
підтримує засуджених, додає їм душевної рівноваги. Разом із тим, вона
посилює відчуженість засуджених від суспільства, ускладнює подальшу їх
адаптацію до нормального життя. Проведені дослідження (Г. Ф. Хохряков,
О. М. Сухов) показали, що практично всі вони ставляться до суспільства
сторожко, а дехто навіть вороже.

Консолідація засуджених та їх протистояння оточуючому світу призводить
до виникнення і розвитку мікрогруп, що мають наступні психологічні
відмінності: 1) групи закритого типу; 2) із примусовим характером
перебування для її членів; 3) із суттєвою диференціацією учасників
(віковою, професійною, моральною тощо); 4) групи, життєдіяльність яких
детально регламентована усталеними принципами самоорганізації.

Самоорганізація спільноти засуджених є продуктом спонтанних, не
врегульованих цілеспрямовано процесів. Спонтанна самоорганізація існує в
суспільстві на всіх його рівнях, починаючи з соціуму як цілого і аж до
первинних соціальних груп. У місцях позбавлення волі потреба у
неформальних організаціях є особливо гострою, причому участь у них
передбачає свідомий вибір позиції, що виявляється в приналежності
особистості до тієї чи іншої групи ув’язнених. У зв’язку з тим, що такий
вибір мусить здійснити кожен, самоорганізація в місцях позбавлення волі
набуває масового характеру.

У мікросередовищі засуджених можна виділити наступні страти.

1. Лідери — беруть на себе роль захисту прав, уособлюючи і відображаючи
настрої та інтереси інших засуджених, що і надає їм певної ваги.
Розповсюдженою є думка, що лідери («пахани») встановлюють свою владу за
допомогою сили кулаків та м’язів. Але, як свідчать проведені опитування,
вони користуються повагою завдяки незалежності, силі духу, вмінню
відстояти власну гідність тощо. У їх поведінці переважає не зиск, а
прагнення самоствердження. Так, наприклад, у колоніях посиленого режиму,
де відбувають покарання вперше засуджені на значні терміни позбавлення
волі, неформальні лідери набагато (в середньому, приблизно на 8 років)
молодші за представників інших груп ув’язнених. Це пов’язано не лише з
тим, що молодому простіше зважитися на ризикований крок; важливо те, що
молоді прагнуть до самоствердження у своєму середовищі. Молода людина,
залучаючись до справ злочинної спільноти, міцніше пов’язує з нею власне
«я» і швидше віддаляється від суспільства.

Психологічні дослідження показали, що серед неформальних лідерів та їх
оточення доля таких, що підпадають під поняття психологічної норми,
істотно більша, ніж серед представників інших неформальних груп. При
цьому, як не дивно, кількість «нормальних» зростає за умови більш
жорсткого режиму утримання. Якщо в колоніях загального режиму
акцен-туйованих, але компенсованих особистостей серед лідерів приблизно
20 %, то в колоніях посиленого режиму їх уже 27 %, а в колоніях суворого
режиму — 32 %. Що ж до акцен-туйованих, але декомпенсованих
особистостей, то їхня доля знижується по мірі посилення жорсткості
режиму: 70 % — в колоніях загального режиму, б3 % — посиленого і 47 % —
у колоніях суворого режиму. Таким чином, засуджені-лідери знаходять
більше можливостей для компенсації у місцях позбавлення волі та краще
зберігають власну особистість. Їхня соціальна та психологічна
адаптованість приблизно однакові, що свідчить про збалансованість між
тим, що вони роблять чи змушені робити, та тим, як вони самі та інші до
цього ставляться. Парадоксальність позиції цих осіб полягає в тому, що
вони виходять на волю психічно активними, енергійними, але свобода стає
для них чужим світом.

До неформальних лідируючих груп належить від 5 до 18 % засуджених у
залежності від виду режиму. Ці групи є найбільш згуртованими та найкраще
організованими, серед них найчастіше керує одноосібний лідер.

2. Знавці неформальних норм поведінки — посідають почесне місце серед
засуджених. Їхній високий статус обумовлений, насамперед, тим, що такі
норми не записуються, тобто «неформальний закон» не кодифікується, тому
їх треба пам’ятати. Окрім того, у ході застосування згаданих норм часто
-доводиться звертатися до минулого досвіду, аналізу якогось конкретного
випадку. Тому слід не лише вміти вдало тлумачити норми стосовно
конкретного конфлікту, але і зберігати в пам’яті практику застосування
цих норм. Знавці — це найчастіше ув’язнені з великим досвідом
перебування в місцях позбавлення волі.

3. У лідируючих групах мають бути люди, котрі стежать за виконанням норм
поведінки або безпосередньо здійснюють їх реалізацію. Від цих членів
великого інтелекту або досвіду не вимагається; головне, щоб вони були
ретельними виконавцями чужої волі.

4. Насамкінець, у таких групах є ув’язнені, котрі виконують функцію
посередників між «керівниками» та іншими засуж-деними. Справа в тому, що
лідери не вступають безпосередньо у стосунки із ув’язненими інших груп.
Тут існує певний етикет. Так, скажімо, якщо психолог-дослідник бажає
зустрітися з лідерами певної групи, він може зробити виклик через
адміністрацію. Але така зустріч буде формальною, що не відповідає
завданням дослідження. Краще здійснити її через посередників, завчасно
окресливши коло питань, які бажано обговорити.

5. Деякі засуджені роблять інший вибір: вони погоджуються на
співробітництво з адміністрацією у справі, як зазначено в офіційних
документах, «виховання та перевиховання» інших засуджених. Мотивом
вибору тут найчастіше є якнайшвидше досягнення свободи. Такі ув’язнені
користуються поблажливістю адміністрації і небезпідставно розраховують
на умовно-дострокове звільнення. Але тим самим ці засуджені
протиставляють себе спільноті ув’язнених.

Плата за такий вибір є непомірне високою. Вдень ці ув’язнені знаходяться
у безпосередньому контакті з начальством, котре ставиться до них
шанобливо, радиться з ними і т. ін. А ввечері вони ідуть до своїх
товаришів, перебувають із ними в одному приміщенні. Там вони не можуть
не відчувати психічного дискомфорту, адже ними порушена одна із
найголовніших настанов спільноти — не співробітничати із протилежною
стороною. Крім того, їм часто доводиться не лише допомагати
адміністрації у організації роботи та проведенні певних заходів, але і
брати участь у репресивних діях: обшуках, перепровадженні порушників до
штрафного ізолятора тощо.

До числа членів активу часом потрапляють засуджені, що порушили певні
норми поведінки. Побоюючись застосування до них неформальних санкцій,
вони виявляють бажання співпрацювати з адміністрацією. Найчастіше такі
помічники дискредитують ідею добровільної допомоги, що базується на
каятті у вчиненому злочині. Кожний такий факт стає відомим спільноті, і
лідери широко використовують його у власних пропагандистських цілях. Чим
жорсткішим є режим утримання, тим гірше становище добровільних
помічників адміністрації: за умови більш жорсткого режиму тіснішою є
консолідація засуджених, а отже і складнішим становище тих, хто
протиставляє себе спільноті. Становище добровільних помічників
ускладнюється також тим, що на волі нікого не цікавитиме, «хорошим» чи
«поганим» ув’язненим ти був. Для суспільства всі засуджені є злочинцями.

6. Найчисленніша група — «нейтральні». Нелегко зважитися на
співробітництво із адміністрацією, оскільки це про-тиставялє тебе
спільноті; складно бути неформальним лідером або знаходитися в його
оточенні. Тому багато засуджених віддають перевагу праці, навчанню,
хорошій поведінці. Вони намагаються підтримувати постійний звязок із
родичами, що залишилися на волі, друзями. На жаргоні цю групу називають
«мужиками». Вони виконують запланований обсяг роботи і складають
«мовчазну більшість», котра підтримує позицію тієї групи, що дозволяє їм
безконфліктно існувати та користуватися необхідним обсягом благ. Група
«нейтральних» складає приблизно 70-75 %; її представники згодом можуть
поповнювати описані нами вище групи або ж потрапляти до «знехтуваних».

7. Оскільки спільнота ув’язнених має свої принципи поведінки, то є і
порушники цих принципів, які складають групу «знехтуваних». У них гірші
спальні місця, столи в їдальні та місця в кінозалі; в лазні вони також
миються окремо і в останню чергу. В цілому вони опиняються в «подвійній
ізоляції»:

спершу від них відгородилося суспільство, а згодом і ‘їхня власна
спільнота. Вони покарані не лише ігноруванням, але і найтяжчою та
найгіршою роботою, неформальні правила поведінки забороняють спілкування
із ними. До цієї групи входять люди, котрих можна назвати морально
опущеними, із ослабленою морально-вольовою регуляцією, олігофрени, а
також ті, хто потрапив до «знехтуваних» у покарання за певний вчинок.
Сюди входять також пасивні гомосексуалісти, що були ними або стали
такими у місцях позбавлення волі. Група «знехтуваних» відносно невелика
(від 3 до 11 % в залежності від виду режиму). Систему цінностей у них
виявити дуже важко, можна лише говорити про переважні орієнтації у
матеріальну сферу.

Засуджені часто об’єднуються у так звані «сім’ї». Остання складається,
як правило, з двох осіб (хоч інколи включає 5-6). «Сім’я» бере на себе
виконання та розподіл господарчих функцій: утримання особистого майна та
нагляд за ним, здобування та розподіл матеріальних благ і т. ін.
Членство у «сім’ї» забезпечується матеріальним внеском кожного. Тому
умільці, що виготовляють та обмінюють потрібні для засуджених речі,
завжди є шанованими членами «сім’ї». Якщо хтось із членів сім’ї
позбавляється додаткових джерел отримання благ (посилок із дому, грошей
та ін.), інші її члени надають йому допомогу. Підтримка надається і в
тому разі, коли хтось із членів потрапляє до штрафного ізолятора.

У місцях позбавлення волі утворюються також земляцтва, що об’єднують
вихідців із одного району чи міста, області. Є земляцтва, сформовані за
національною ознакою. Члени земляцтва надають один одному допомогу в
отриманні кредиту, в розв’язанні конфліктних ситуацій і т. ін.

Таким чином, у наявності неформальних груп протиріччя, притаманне
покаранню у вигляді позбавлення волі, знаходить своє реальне
відображення. З’являються сталі групи людей, які відкрито заявляють, що
із суспільством їм не по дорозі, що адміністрація місць позбавлення волі
— ворог інтересам спільноти, що засуджені, котрі співпрацюють із
адміністрацією, є зрадниками інтересів злочинного братства. Цілком
очевидно, що ці групи засуджених діють не у вакуумі:

вони спираються на підтримку значної частини ув’язнених із інших груп.

Про це яскраво свідчить проведений декілька років тому експеримент, коли
у одній із колоній зосередили лише «знехтуваних», зібравши їх із
багатьох закладів. Наміри були досить гуманістичними: по-перше,
полегшити становище цих людей і, по-друге, ефективніше проводити з ними
цілеспрямовану виховну та виправну роботу. Гіпотетичне очікувалося, що
засуджені у цьому випадку житимуть у злагоді та взаєморозумінні, адже
перед цим вони досить-таки настраждалися від утисків сильніших. Однак у
новій колонії протягом перших трьох місяців обстановка була абсолютно
некерованою: відбувалося з’ясування стосунків, велася жорстока боротьба
за лідерство. Приблизно через три місяці пристрасті вщухли, і
експериментатори побачили тут таку ж структуру неформальних груп, як і у
всіх інших колоніях: «пахани», «мужики» і «знехтувані». Учасники
експерименту підкреслювали, що неформальні лідери тут відзначалися
особливою жорстокістю і тому, що прагнули помститися за попередні
приниження, і через те, що колишні принижені, отримавши владу, мимоволі
стають екстремістами.

Таким чином, можемо зробити висновок, що у спільноті засуджених
утворюються групи, які вирізняються згуртованістю і вбачають своє
призначення у збереженні цінностей спільноти, спираючись на певні
принципи поведінки, що виступають регуляторами стосунків. Ці групи
отримують підтримку спільноти і є реальною силою, здатною змусити
виконувати означені правила співіснування. У спільноті складається
нормопорядок, тобто правила застосування «своїх» законів, порядок
виконання санкцій, неформальних «кодексів поведінки».

Зазначене дозволяє зробити наступні висновки:

1) осіб, що відбувають покарання в установах виконання покарань, за їх
спрямованістю можна поділити на декілька груп: актив, резерв, пасив,
засуджені із негативною спрямованістю. Більшості ув’язнених притаманні
специфічні емоційні стани — недовірливість, підозріливість, тривожність,
дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість, почуття
власної неповноцінності, що викликаються такими чинниками, як ізоляція
від суспільства і розміщення у замкненому середовищі, обмеження у
задоволенні потреб, у першу чергу біологічних, через тотальну
регламентацію поведінки та примусове включення до одностатевих
соціальних груп. Це потребує відповідної роботи по ‘їх підготовці до
життя в умовах УВП та психологічної підготовки до звільнення —
соціальної реадаптації;

2) соціальна реадаптація — процес пристосування до умов життєдіяльності
у нормальному соціальному середовищі після відбуття певного терміну
позбавлення волі. Чинниками успішності соціальної реадаптації
звільненого є:

а) психологічні особливості особистості звільненого — його світогляд,
характерологічні та темпераментні риси, інтелект, правосвідомість,
моральні якості, освіта, професійні навички та ін.; б) специфіка
зовнішнього середовища — умови, до яких потрапляє звільнений на волі:
наявність житла, прописки, роботи; ставлення родини, друзів,
професійного оточення та працівників міліції, які здійснюють нагляд; в)
умови перебування в УВП — термін перебування, особливості організації
трудового процесу, ставлення та вплив адміністрації, стосунки у
неформальних групах, де знаходився засуджений.

Список використаної літератури

1. Давыдов Ю. Я, Роднянская И. Б. Социология контркультуры. — М., 1980.

2. Пирожков В. Ф. Законы преступного мира молодежи. — Тверь, 1994.

3. Сухов А Н. Социально-психологические явления в среде осужденных. —
Рязань, 1991.

4. Фролова О. Г. Злочинність і система кримінальних покарань. — К.,
1997.

5. Хохряков Г. Ф. Парадоксы тюрьмы. — М., 1991.

6. Хохряков Г. Ф, Саркисов Г. С. Преступления осужденных: причины и
предупреждение. — Ереван, 1988.

7. Юридична психологія / Андросюк В. Г, Казміренко Л. І., Кондратьев Я.
Ю., Костицький М. В., Тарарухін С. А, Юхновець Г. О. — Видавничий Дім
«Ін Юре», 1999

PAGE

PAGE 11

Похожие записи