КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Актуальні питання господарського права”

на тему:

“Зовнішньоекономічний договір”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ КАТЕГОРІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ

1.1. Еволюція зовнішньоекономічного договору у вітчизняному праві

1.2. Проблематика визначення господарського договору

2. ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДАННЯ ДОГОВОРІВ

У СФЕРІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Зовнішньоекономічний договір в українському законодавстві

2.2. Правова прив’язка зовнішньоекономічного договору

2.3. Реєстрація зовнішньоекономічних договорів

2.4. Ліцензування експортно-імпортних операцій

3. МОВНО-ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ ЗЕД ДОГОВОРІВ

3.1. Мовні труднощі укладення ЗЕД договорів

3.2. Мова текстів зовнішньоекономічних договорів: вимоги законодавства
та практика вимоги українського законодавства

3.3. Вибір іноземної мови

3.4. Вимоги іноземного законодавства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Конституцією, Декларацією про державний суверенітет України і Законом
України “Про економічну самостійність України” встановлено, що однією з
основ реалізації державного суверенітету України є її самостійність при
здійсненні і регулюванні зовнішньоекономічних відносин.

На сьогодні займатися зовнішньоекономічною діяльністю і престижно, і 
прибутково. Можна сказати, що далеко не ідеальне те підприємство, яке не
прагне займатися зовнішньоекономічною діяльністю. І це буде цілком
справедливо, адже навіть для студента першокурсника зрозуміло, що в
такому випадку виграє і саме  підприємство, і галузь, в якій воно
працює, і держава загалом.

Актуальність даного дослідження випливає з того, що важливе місце у
зовнішньоекономічній діяльності посідає правове регулювання, в якому
зовнішньоекономічний договір має визначальне місце.

Зовнішньоекономічна діяльність є однією з основних форм економічних
відносин України з іноземними державами. Відповідно до п. 9 ст. 1 Закону
України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.
№ 959-ХІІ (далі – Закон) під поняттям зовнішньоекономічного договору
розуміють матеріально оформлену угоду двох чи більше суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямовану
на встановлення, зміну чи припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у
зовнішньоекономічній діяльності.

Суб’єкти ЗЕД діяльності мають право укладати будь-які ЗЕД договори
(контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України
(п. 1 ст. 382 ГК України).

Об’єкт дослідження: зовнішньоекономічний договір.

Предмет дослідження: особливості укладання зовнішньоекономічних
договорів, правове регулювання ЗЕД, мовно-правові особливості укладення
зовнішньоекономічних договорів тощо.

Мета дослідження: дослідити сутність та особливості укладення
зовнішньоекономічних договорів з точки зору господарського права.

Методи дослідження: літературний, методи аналізу, синтезу, порівняння та
узагальнення.

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини, яка в
свою чергу складається з трьох розділів, висновків, списку використаних
літературних джерел. Загальний обсяг роботи – 31 сторінка.

1. ПОНЯТТЯ КАТЕГОРІЇ ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ

1.1. Еволюція зовнішньоекономічного договору

у вітчизняному праві

Свого часу була поширена теорія господарського договору як особливого
виду договору. Зараз цей вид угод набув дещо інших ознак, він активно
використовується у сфері підприємницької діяльності, що потребує
невеликого огляду історії його трансформацій

З’явився цей договір у СРСР ще під час кредитної реформи 30-х років. Але
протягом тривалого часу термін «господарський договір» вживався у
законодавчих актах не часто і, як правило, лише стосовно одного з видів
договорів, що укладали соціалістичні організації — договору постачання.
Пізніше він набуває збірного значення, охоплюючи всю сукупність
договорів, спеціально сконструйованих для їх використання у відносинах
між організаціями. Основною особливістю цих договорів було те, що вони
формувалися на основі обов’язкового для обох або принаймні одного з
контрагентів планового акта і підпорядковувалися встановленому не тільки
законом, а й плановим актом спеціальному режиму. І хоча міра
визначеності договорів планом була неоднаковою, але в цілому саме план
зберігав значення базису господарського договору.

По суті від самого моменту появи конструкції «господарський договір»
ставлення до неї було неоднозначним. Одні автори визнавали господарські
договори основним інститутом особливої галузі — господарського права, її
предметом мали бути господарські відносини, тобто такі, що «включають і
відносини з керівництва економікою (відносини по вертикалі), і відносини
щодо здійснення господарської діяльності (відносини по горизонталі)».
Водночас вважалося, що особливим різновидом господарських відносин є
відносини внутрішньогосподарчі.

Наведені погляди було піддано критиці прихильниками єдності Цивільного
права І збереження суцільного його підґрунтя у вигляді Цивільного
кодексу. Глибоке обгрунтування концепції єдиного цивільного права
містилося у працях С.С. Алексєєва, С.Н. Братуся, Ю.Х. Калмикова, В.П.
Грибанова, Г.К. Матвеєва, Р.О. Халфіної, О. А. Красавчикова та інших.
При цьому серед тих, кого можна назвати представниками школи цивільного
права, виявилося чимало таких, що виступали за виокремлення особливої
групи — господарських договорів. Спільним для поглядів останніх було
визнання господарських договорів особливим різновидом цивільних
договорів. Відповідно регулювання таких договорів, на їх думку, має
підпорядковуватися загальним нормам цивільного права.

Іншої позиції дотримувалися представники школи господарського права, які
висловлювалися за прийняття нарівні з цивільним такого ж за значенням
господарського кодексу, інститутом якого мали стати господарські
договори, що протиставляються звичайним цивільним договорам.
Найяскравішим прибічником цих поглядів був В.В. Лаптєв. Він наполягав на
тому, що подібність понять господарського і цивільного права є лише
зовнішньою і що спеціальне законодавство про господарські договори
регулює договірні відносини державних соціалістичних організацій, не
вдаючись до загальних понять цивільного законодавства.

1.2. Проблематика визначення господарського договору

Визначення господарського договору досі є предметом дискусії в правовій
науці. Наприклад, прихильники господарсько-правової концепції всі
договори, що укладаються соціалістичними організаціями, вважали
господарськими, позбавленими будь-яких цивільно-правових ознак.

Інші автори визначали господарські договори через характеристику їх
основних ознак, при цьому розмежовувалися ознаки родові і видові. Так,
М.І.Брагинський, визнаючи господарські договори різновидом
цивільно-правових, зазначає, що господарські договори мають певну
специфіку, і відповідно мають, крім родових, і видові ознаки. Наявність
родових ознак дозволяє законодавцю, з одного боку, поширювати на
господарські договори норми, що утворюють в сукупності загальний
договірний режим, а з іншого -створювати норми, за допомогою яких
встановлюється винятковий режим для всієї цієї групи договорів. Таким
чином, родовими ознаками є те, що об’єднує господарські договори з
іншими цивільно-правовими договорами, а видовими — те, що виокремлює їх
з-поміж інших договорів.

До господарських відносили також і непланові договори, якщо вони були
однотипними з плановими і підпорядковувалися тому ж законодавчому
режиму. Нині більшість з класичних ознак господарського договору зазнає
перегляду. Така тенденція визначилася досить давно, але особливо
помітною стала після початку так званої перебудови управління
економікою, в процесі якої були значно розширені права підприємств, в
зв’язку з чим змінилося значення планових актів, визначення умов
договору тощо.

На сьогодні суб’єктами господарських відносин можуть бути не тільки
юридичні, а й фізичні особи, що здійснюють у встановленому порядку
підприємницьку діяльність.

Це положення, на жаль, поки що не знайшло чіткого відображення у
законодавстві. Навпаки, тлумачення господарського договору, що міститься
в ст.179 ГК, видається неконкретним. У цій нормі йдеться, власне, не про
договір, а про господарсько-договірні зобов’язання, які виникають при
укладенні та виконанні господарських договорів. При цьому визначення
господарського договору не дається взагалі.

Слід зазначити, що останнім часом на практиці частіше оперують поняттям
не «господарський договір», а «підприємницький договір». Це видається
цілком виправданим, оскільки відповідно до ст.1 Закону України від 7
лютого 1991 р. «Про підприємництво» підприємницькою визнається будь-яка
законна діяльність громадян і організацій, що має на меті отримання
прибутку [5, ст.1].

Це й дозволяє розцінювати підприємницькі та господарські відносини як
тотожні. При цьому слід мати на увазі, що існує вже згадувана вище
дискусія стосовно того, чи охоплюється господарська діяльність нормами
цивільного законодавства, чи становить вона самостійний предмет
правового регулювання. Однак незалежно від того, вважати господарське
право самостійною галуззю чи ні, правильніше говорити про господарське
законодавство як поняття, що є тотожним категорії «законодавство про
підприємництво». Тому цілком виправдано називати господарські договори
підприємницькими.

Слід зазначити, що поняття підприємницького договору було відомим
проекту ЦК України 1996-1999 рр. Зокрема про нього згадувалося в ч.2
ст.55 проекту, хоча детально це поняття у зазначеній та інших нормах ЦК
не розкривалося.

У ЦК 2003 р. категорія підприємницького договору як така не згадується.
Проте за своєю сутністю такими є група договорів, які за самою своєю
сутністю є підприємницькими: публічний договір, договір приєднання та
попередній договір [4, ст.ст.633-635].

Оскільки підприємницький договір за своєю природою є видом
цивільно-правового договору, то він підпорядковується всім правилам
останніх. Зокрема на нього поширюються загальні положення про договори
розділу II книги п’ятої ЦК [4, ст.ст.626-654].

Як зазначається в юридичній літературі, в підприємницькому
(господарському) договорі поєднуються як спільні риси, характерні для
будь-якого цивільно-правового договору, так і спеціальні ознаки.

Спеціальними ознаками підприємницького договору є те, що:

— суб’єктами такого договору є фізичні або юридичні особи, зареєстровані
у встановленому законом порядку як суб’єкти підприємницької діяльності;

— зміст підприємницького договору становлять умови, за якими
передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою
здійснення підприємницької діяльності або з іншою метою, не пов’язаною з
особистим споживанням;

— для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема
зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановлюватися
окремий порядок їх укладення (підписання), обліку і реєстрації;

— певні особливості можуть також характеризувати порядок виконання або
умови відповідальності сторін за підприємницьким договором (наприклад,
відповідальність підприємця незалежно від його вини);

З урахуванням зазначених вище особливостей цього виду договору,
господарським (підприємницьким) договором можна вважати такий
цивільно-правовий договір, в якому обома сторонами або хоча б однією з
них є юридичні або фізичні особи-підприємці і за яким передаються
товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення
підприємницької діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим
(сімейним, домашнім) споживанням.

Трапляються й простіші визначення господарського договору. Наприклад,
А.Я. Пилипенко та В.С. Щербина визначають господарський договір як
майнову угоду господарюючого суб’єкта з контрагентом, яка встановлює
(змінює, припиняє) зобов’язання сторін в сфері господарської і
комерційної діяльності: при виробництві і реалізації продукції,
виконанні робіт, наданні послуг [15, с.98].

Такі скорочені за обсягом визначення господарського договору, звичайно,
також можуть бути використані в теорії і практиці, однак доцільнішим
видається давати розгорнуті визначення господарського договору, що
містять вказівку на всі характерні його ознаки.

Слід зазначити, що підприємницькі (господарські) договори як різновид
цивільно-правових договорів можуть бути віднесені до тих або інших видів
останнього. Так, договір постачання є консенсуальним. Договір зберігання
може бути реальним або консенсуальним. Договір позики, кредитний договір
є односторонніми, а договір купівлі-продажу, постачання — двосторонніми.
Водночас стосовно господарських (підприємницьких) договорів можливе
виділення їх особливих підвидів. Таким чином, з аналізу особливостей,
характерних ознак і поняття господарського (підприємницького) договору
випливає, що він є різновидом цивільно-правового договору,
підпорядковується загальним правилам цивільного законодавства, а також
положенням спеціальних норм, що регулюють ті або інші відносини у сфері
підприємницької (господарської) діяльності.

2. ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДАННЯ ДОГОВОРІВ

У СФЕРІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Зовнішньоекономічна діяльність є однією з основних форм економічних
відносин України з іноземними державами. Конституцією, Декларацією про
державний суверенітет України і Законом України “Про економічну
самостійність України” встановлено, що однією з основ реалізації
державного суверенітету України є її самостійність при здійсненні і
регулюванні зовнішньоекономічних відносин. Зовнішньоекономічною
діяльністю (далі – “ЗЕД”) суб’єктів господарювання, відповідно до
положення ГК України, є господарська діяльність, яка в процесі її
здійснення потребує перетину митного кордону України майном та/або
робочою силою [3, ч. 1 ст.377].

Зокрема, держава закріплює за суб’єктами господарської діяльності
України та іноземними суб’єктами господарської діяльності об’єм прав,
які використовуються при здійсненні їх зовнішньоекономічної діяльності,
а саме:

право суб’єктів ЗЕД добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки;

право суб’єктів ЗЕД здійснювати її у будь-яких формах, які прямо не
заборонені законом України;

виключному праві власності суб’єктів ЗЕД на всі одержані ними результати
зовнішньоекономічної діяльності.

На сьогодні займатися зовнішньоекономічною діяльністю і престижно, і 
прибутково. Перефразовуючи відомий вислів “плох тот солдат, который не
хочет стать генералом” можна сказати, що погане те підприємство, яке не
прагне займатися зовнішньоекономічною діяльністю. І це буде цілком
справедливо, адже навіть для студента першокурсника зрозуміло, що в
такому випадку виграє і саме  підприємство, і галузь, в якій воно
працює, і держава загалом.

2.1. Зовнішньоекономічний договір в українському законодавстві

Відповідно до п. 9 ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну
діяльність” від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ (далі – Закон) під поняттям
зовнішньоекономічного договору розуміють матеріально оформлену угоду
двох чи більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних
контрагентів, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення їхніх
взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

Суб’єкти ЗЕД діяльності мають право укладати будь-які ЗЕД договори
(контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України
[3, п. 1 ст. 382 ].

Звертає на себе увагу формулювання визначення зовнішньоекономічного
договору в Законі. У ньому вказується, що суб’єктом укладення даного
договору є “суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності”. Суб’єкти
зовнішньоекономічної діяльності мають право здійснювати
зовнішньоекономічну діяльність лише після державної реєстрації їх як
учасників зовнішньоекономічної діяльності, що здійснює Мінекономіки [5,
ст.5].

Таким чином, лише той суб’єкт, який у передбаченому законодавством
України порядку зареєстрований суб’єктом зовнішньоекономічної
діяльності, має право на укладення такого договору. Про це також йдеться
в ст. 6 Закону, де зазначається, що суб’єкти, які є сторонами
зовнішньоекономічного договору (контракту), мають бути здатними до
укладання договору, де поряд з іншими умовами (наявність реєстрації
юридичної особи, правоздатність та дієздатність фізичної та юридичної
особи тощо) повинна бути реєстрація суб’єктом ЗЕД діяльності.

ЗЕД договір (контракт) є консенсуальним і укладається в письмовій формі
суб’єктами, які мають право на його укладення відповідно до
законодавства України або місця укладення договору (контракту). Місце
укладення договору (контракту) визначається відповідно до законів
України.

У понятті ЗЕД договору (контракту) вказується, що він є
“матеріально-оформленою угодою”. Задавалося б таке визначення породжує
неоднозначність, проте це формулювання навпаки розширює поняття форми
укладення ЗЕД договору (контракту). Факсимільний, телетайпний зв’язок
також прийнятний для оформлення договору і надання йому юридичної сили.
При цьому слід наголосити, що в такому випадку можуть бути зазначені
лише основні умови договору щодо ціни, якості, кількості, строку
поставки товару. У випадку ж, коли сторони хочуть більш детально
врегулювати їх відносини, вони мають укладати письмовий ЗЕД договір
(контракт), який більш повно та детально закріпить зовнішньоекономічні
відносини між сторонами ЗЕД договору (закріпить порядок вирішення
спорів, страхування товару, порядок нарахування пені, неустойки тощо).

Письмова форма є також важливою в тому плані, що додатково розширює
можливості ЗЕД. Так, внаслідок здійснення діяльності з підакцизними
товарами на оригіналі зовнішньоекономічного контракту ДПА робиться
відмітка про кількість виданих акцизних марок, які необхідні для
товарів, які  імпортуватимуться в Україну через деякий час, виходячи з
умов ЗЕД договору (контракту). На “зворотному шляху”, а саме при
ввезенні алкогольних напоїв на територію України, у контракті ДПА
робиться відмітка про кількість завезених товарів, що маркуються. При
цьому, якщо товар ввозиться кількома партіями, відмітка робиться про
кожну партію. Як бачимо, якби не була додержана письмова форма ЗЕД
договору (контракту), здійснення такої діяльності було б юридично не
можливим.

Форма ЗЕД угоди визначається правом місця її укладення. Так, якщо угода
була укладена за правом іноземної держави у формі, яка не передбачена
законодавством України, то даний договір не може бути визнаний
недійсним.

Проте це не єдині правила, які встановлює законодавець стосовно форми.
Відповідно до п. 4 ст. 382 ГК України та ст. 6 Закону форма ЗЕД договору
(контракту) щодо земельних ділянок, будівель та іншого нерухомого майна,
розташованого на території України, визначається законами України.

2.2. Правова прив’язка зовнішньоекономічного договору

Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до
законодавства України, міжнародних угод, міжнародних звичаїв,
рекомендацій міжнародних органів і організацій, якщо це не заборонено
прямо та у винятковій формі законодавством України. Але інколи при
укладенні зовнішньоекономічного договору стикаються дві чи більше різних
правових національних моделей. Саме тому важливу роль при укладенні
зовнішньоекономічного договору відіграє те, законодавство якої країни
повинно бути застосовано в тих чи інших випадках (питання правової
прив’язки).

Дане питання залежить від багатьох чинників (форми взаємин між
сторонами, виду товару, місця укладення договору, характеру
робіт/послуг).

Так, якщо сторони планують створити спільне підприємство (СП), то
застосовується право країни, на території якої СП створюється та
реєструється. Певний відсоток ЗЕД договорів (контрактів) укладаються на
аукціонах, внаслідок конкурсу або на біржі, а тому в такому випадку
застосовується право країни, на території якої проводиться аукціон,
конкурс або знаходиться біржа. Якщо ж укладення зовнішньоекономічного
договору пов’язано з виконанням будівельно-монтажних робіт, виробничим
співробітництвом чи кооперуванням, то в такому разі застосовується право
країни, де здійснюється така діяльність, або де створюються передбачені
договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодились про інше.

До прав та обов’язків сторін в інших ЗЕД договорах (контрактах)
застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або
основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого
договору, що має вирішальне значення для його змісту.

В окремих випадках з питань укладення зовнішньоекономічних договорів
(контрактів) застосовуються спеціальні нормативно-правові акти.
Наприклад, якщо йдеться про військово-технічне співробітництво, то
застосовуються, зокрема, Указ Президента України “Про подальше
вдосконалення державного експортного контролю”, “Про військову торгівлю
у збройних силах”, Положення про державний експортний контроль в
Україні, а також Закон України “Про державне оборонне замовлення”.

Проте в практиці трапляються випадки, коли сторони не змогли досягти
домовленості щодо права, яке має застосовуватися у відносинах між ними,
а тому в такому випадку застосовується право країни, де заснована, має
місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:

продавцем (у договорі купівлі-продажу);

страхувачем (у договорі страхування);

ліцензіаром (у ліцензійному договорі);

охоронцем (у договорі зберігання);

комітентом або консигнантом (у договорі комісії (консигнації);

перевізником (у договорі перевезення);

іншим суб’єктом, зазначеним у п. 10 ст. 6 Закону.

2.3. Реєстрація зовнішньоекономічних договорів

Відповідно до ст. 383 ГК України Кабмін з метою забезпечення
відповідності ЗЕД договорів (контрактів) законодавству України може
запроваджувати їх державну реєстрацію. Види ЗЕД договорів (контрактів),
що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення
визначають законом та іншими нормативно-правовими актами.

Порядок здійснення обліку (реєстрації) зовнішньоекономічних договорів
(контрактів) визначається Положенням про реєстрацію зовнішньоекономічних
договорів (контрактів) з додатками № 1-7 (далі – Положення),
затвердженим наказом Мінекономіки № 136 від 29 червня 2000 р.

Саму реєстрацію зовнішньоекономічних договорів (контрактів) проводить
Мінекономіки, а також уповноважені ним органи в обласних центрах, які
правомочні здійснювати облік (реєстрацію) ЗЕД договорів (контрактів)
суб’єктів підприємницької діяльності, що зареєстровані в області, якщо
облікова вартість цих договорів (контрактів) не перевищує 1 мільйон 500
тисяч доларів США. Облік (реєстрація) ЗЕД договорів (контрактів) на
експорт відходів та брухту чорних металів здійснюється винятково
Мінекономіки за погодженням з Держкомпромполітики незалежно від
облікової вартості контрактів.

Значну роль для реєстрації ЗЕД договорів (контрактів) відіграє режим
ліцензування. Так, ЗЕД договори, предметом яких є товари, зазначені в
додатках 4 та 5 Положення, підлягають реєстрації лише в тому випадку,
коли до товарів не застосовується режим ліцензування та їх експорт
здійснюється до країн, зазначених у додатку 7 Положення. В разі, коли
чинними міжнародними договорами передбачаються прийняття та виконання
Україною зобов’язань щодо експорту товарів, зазначених у додатках 4 та
5, у рамках кількісних обмежень, установлених іноземними державами чи
економічними угрупованнями, та запровадження процедури ліцензування або
подвійної перевірки (з видачею «експортного документа») експорту
зазначених товарів і коли контракти, предметом яких є ці товари,
підлягають обліку (реєстрації), застосовуються правила міжнародних
договорів та законодавства України щодо режиму ліцензування і квотування
або подвійної перевірки експортних операцій, а реєстрація
зовнішньоекономічних договорів (контрактів) призупиняється на період до
закінчення дії зазначених міжнародних договорів.

У деяких випадках реєстрація (облік) є необов’язковими і здійснюються
лише внаслідок запровадження відповідних умов у ЗЕД договорі
(контракті). Це, зокрема, стосується ЗЕД договорів, на підставі яких
здійснюються операції з давальницькою сировиною українського замовника
(реєструються лише у тому випадку, коли реалізація готової продукції
передбачена в країні виконавця або передбачається його вивезення до
іншої країни).

Для реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів) подаються
такі документи: заява в довільній формі на офіційному бланку суб’єкта
зовнішньоекономічної діяльності — заявника за підписом його керівника; 
інформаційна картка зовнішньоекономічного контракту установленої форми; 
оригінал зовнішньоекономічного договору (контракту) з усіма чинними на
дату подання додатками, специфікаціями, додатковими угодами та іншими
документами, які є частинами контракту; копія, завірена в установленому
порядку керівником суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності (якщо
зовнішньоекономічний договір (контракт) підписаний фізичною особою, його
копія засвідчується в установленому порядку); копія свідоцтва про
державну реєстрацію, завірена керівником суб’єкта зовнішньоекономічної
діяльності; копія витягу з торговельного, банківського чи судового
реєстру або реєстраційного посвідчення місцевого органу влади іноземної
держави про реєстрацію іноземного суб’єкта господарської діяльності,
керівником суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України (подається
тільки в разі попередньої поставки товару); документ про оплату послуг
за реєстрацію зовнішньоекономічного договору (контракту).

Для окремих видів договорів (контрактів) передбачені інші умови
реєстрації. Зокрема, при здійсненні державної реєстрації договорів
(контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво або інші види
спільної інвестиційної діяльності за участю іноземного інвестора,
порядок подання документів для цього та їх розгляд регулює Положення про
порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну
інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затверджене
постановою Кабміну від 30 січня 1997 р.

2.4. Ліцензування експортно-імпортних операцій

Нагадаємо, що відповідно до ст. 16 Закону у процесі здійснення
експортно-імпортних операцій Україна самостійно та в особі її державних
органів може запроваджувати режим ліцензування. Ліцензування і
квотування експорту та імпорту запроваджуються у таких випадках:

у разі різкого погіршення розрахункового балансу України, якщо негативне
сальдо його перевищує на відповідну дату 25% від валютних вимог України;

у разі досягнення встановленого ВРУ рівня зовнішньої заборгованості;

у разі значного порушення рівноваги щодо певних товарів на внутрішньому
ринку України, особливо щодо сільськогосподарської продукції, продуктів
рибальства, продукції харчової промисловості та промислових товарів
народного споживання першої потреби;

у разі необхідності забезпечити певні пропорції між імпортною і
вітчизняною сировиною у виробництві;

у разі необхідності здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні
дії інших держав;

у разі порушення суб’єктом ЗЕД правових норм цієї діяльності,
встановлених Законом (запроваджується як санкція режим ліцензування).

Розрізняють кілька видів ліцензій: генеральна — відкритий дозвіл на
операції з певного товару (товарів) та/або з певною країною (групою
країн) протягом періоду дії режиму ліцензування з цього товару
(товарів); разова (індивідуальна) — разовий дозвіл, що має іменний
характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним
суб’єктам ЗЕД діяльності на період, не менший ніж той, що є необхідним
для здійснення операції; відкрита — дозвіл на експорт чи імпорт товару
протягом певного часу (не менше місяця) з визначенням його загального
обсягу.

Розрізняють також ліцензії на імпорт: антидемпінгові, компенсаційні,
спеціальні. Антидемпінгова ліцензія — це належним чином оформлене право
на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару
(товарів), який є суб’єктом антидемпінгового розслідування та/або
антидемпінгових заходів. Компенсаційна ліцензія — це оформлене право на
імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів),
який є суб’єктом антисубсидійного розслідування та/або компенсаційних
заходів. Спеціальна ліцензія надає право на імпорт в Україну протягом
установленого строку певного товару (товарів), який є суб’єктом
спеціального розслідування та/або спеціальних заходів.

3. МОВНО-ПРАКТИЧНИЙ АСПЕКТ

ЗЕД ДОГОВОРІВ (КОНТРАКТІВ)

3.1. Мовні труднощі укладення ЗЕД договорів

Якісне текстове наповнення будь-якого документа (не тільки ЗЕД договору)
є не тільки ознакою професійності юриста, який працював над його
розробкою, але й нагальною потребою, яка дозволяє уникнути спорів у
майбутньому, коли вже договір (контракт) буде підписаний і вступить в
силу в межах прав та обов’язків, що визначені сторонами. Говорячи ж про
ЗЕД договір, дане питання набирає ще більшої ваги, адже сторони, котрі
хочуть укласти ЗЕД договір (контракт), як правило, є різномовними, або ж
ведуть переговори на нерідній для них  міжнародній мові спілкування
(англійська, французька).

Отже, саме на такому хиткому ґрунті часто виникають мовні та
мовно-правничі питання, що почасти не піддаються вирішенню з першого
разу навіть досвідченими юристами: Яку мову (мови) вибрати?; Як
забезпечити якість перекладу?; Як узгодити вживання правничої
термінології?; Як правильно тлумачити багатомовні тексти ЗЕД договорів
(контрактів)?; Як забезпечити автентичність, юридичну силу ЗЕД договору
(контракту) та інші можливі питання, що можуть виникати перед сторонами
ЗЕД договору.

Мовний бар’єр є не стільки мовним, скільки етнічним. Він ґрунтується на
різниці культур, національній психології, інших етнічних особливостях.
Такий мовний бар’єр ще називають “лінгвоетнічним”. Так, під час
укладення зовнішньоекономічних договорів (контрактів) лінгвоетнічний
бар’єр набуває нових характеристик — правового контексту. Відтак,
досягнення та формальне закріплення сторонами домовленості залежить від
їхнього розуміння положень договору (контракту), сформульованих
специфічною термінологією, мовним вживанням як відображенням культури і
правом як проявом та відбиттям  культури, яка перебуває під впливом
внутрішніх і зовнішніх чинників.

Найбільш яскравими прикладами, які можна навести на підтвердження
проблемності питання, є, наприклад, використання терміна “компанія”
(company), що є характерним для британців, натомість американці
використовують термін “корпорація” (corporation), при цьому маючи на
увазі те саме. Нагадаємо, що в Україні, відповідно до п. 3 ст. 120 ГК
України, корпорація розуміється як договірне об’єднання, створене на
основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів
підприємств, що об’єдналися, з делегування ними окремих повноважень
централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам
управління корпорації.

Навіть таке на перший погляд загальновживане та зрозуміле поняття, як
“контракт” у різних правових системах розуміється по-різному. Згідно з
американським контрактним правом необхідним кваліфікуючим елементом
контракту є те, що англійською мовою називають “consideration”, тоді як
німецьке контрактне право не застосовує такого поняття і не визнає за
ним ролі обов’язкового елементу контракту. Тому виникає питання про те,
як перекласти цей термін на німецьку чи українську мови, в яких його не
вживають.

Відповідно до п. 4 ст. 92 Конституції України винятково законами України
визначається “порядок застосування мов”. Основним Законом, який потрібно
згадати в даному випадку, є Закон Української РСР “Про мови в
Українській РСР” від 28 жовтня 1989 р. № 8312-ХІ, у ст. 11 якого
закріплене положення: “В Українській РСР мовою діловодства, роботи і
документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських
органів, підприємств, установ і організацій є українська мова. У
випадках, передбачених у ч. 2 ст. 3 цього Закону, мовою роботи,
діловодства і документації поряд з українською мовою може бути і
національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у
випадках, передбачених у ч. 3 цієї ж статті, мова, прийнятна для
населення даної місцевості”.

Щодо безпосереднього врегулювання питання міжнародних договорів, то
зазначений Закон у ст. 24 безпосередньо врегульовує питання мов
“міжнародних договорів та угод”: “Мовами двосторонніх міжнародних
договорів Української РСР, а також угод громадських органів,
підприємств, установ і організацій Української РСР з громадськими
органами, підприємствами, установами та організаціями інших держав є
українська мова та мова іншої сторони договору чи угоди”. Слід звернути
увагу на формулювання поняття, а особливо на частину “та мова іншої
сторони договору та угоди”, де сама частинка “та” закріплює не
альтернативу застосування, поряд з українською, мови іншої сторони
договору, а навпаки додаток – ЗЕД договір повинен бути укладений як
українською, так і мовою сторони, з якою укладається договір.

Отже, виходячи із норм українського законодавства, можна говорити про
те, що зовнішньоекономічний договір (контракт) суб’єкта
зовнішньоекономічної діяльності України з іноземною стороною має
укладатися українською мовою та мовою іншої сторони, тобто іноземною
мовою. Відтак, зовнішньоекономічний договір (контракт) постає як текст,
що укладаються різними мовами, і тому є багатомовним.

Зовнішньоекономічні договори (контракти) є консенсуальними, їх мають
укладати виключно у письмовій формі (під письмовою формою також
розуміють повідомлення по телеграфу і телетайпу.) При цьому слід
враховувати два фактори: по-перше, договір (контракт) розуміється у
кількох значеннях: 1) текст, підписаний сторонами (документ), 2)
юридичний факт, 3) правовідносини між сторонами. Договір (контракт) – це
угода між сторонами, згідно з якою виникнення прав та обов’язків у
сторін збігається у часі з моментом досягнення згоди між ними за всіма
істотними умовами, що закріплюється у визначеній законом формі. На
практиці поширеним є розуміння (уявлення та сприйняття)
зовнішньоекономічного договору як тексту, підписання якого засвідчує
згоду сторін і настання стосовно них юридичних наслідків. Власне на
такому розумінні зовнішньоекономічного договору (контакту) акцентується
увага у цьому матеріалі;

по-друге, важливу роль мови як засобу міжнародного спілкування та
інструмента закріплення волевиявлення сторін зовнішньоекономічних
договорів (контрактів).

Ці чинники підкреслюють роль мови в процесах складання, укладення та
виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів), навколо яких на
практиці виникають різноманітні мовні та мовно-правничі питання: вибір
мови (мов), переклад, вживання правничої термінології, автентичність,
юридична сила, тлумачення багатомовних текстів зовнішньоекономічних
договорів (контрактів) тощо, які розглядаються у цьому матеріалі.

3.2. Мова текстів зовнішньоекономічних договорів: вимоги законодавства
та практика вимоги українського законодавства

Українське законодавство не містить положень, якими безпосередньо
врегульовуються питання застосування мов у сфері зовнішньоекономічної
діяльності. Тому питання про те якими мовами суб’єкти
зовнішньоекономічної діяльності України мають укладати
зовнішньоекономічні договори (контракти) врегульовується на основі
загальних положень українського законодавства.

Конституція України у ст. 92 передбачає, що “виключно законами України
визначають”, серед іншого, “порядок застосування мов”. Статтею 10
Конституції України установлено, що “державною мовою в Україні є
українська мова” (частина перша цієї статті), а також те, що “в Україні
гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших
мов національних меншин України” (частина третя) і що “застосування мов
в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення положень ч. 1
ст. 10 Конституції України, у контроверсійному рішенні по справі про
застосування української мови від 14 грудня 1999 р. (справа № 1-6/99)
зокрема зазначив:

“1. Положення ч. 1 ст. 10 Конституції України, за яким “державною мовою
в Україні є українська мова” треба розуміти так, що українська мова як
державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України
при здійсненні повноважень органами державної влади та органами
місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації
тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які
визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції України).

Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами
виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами
місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови
національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами
України.”

Чинний Закон України “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 р.
№ 8312-XI у ст. 11. “Мова роботи, діловодства і документації” закріплює
положення: “В Українській РСР мовою роботи, діловодства і документації,
а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів,
підприємств, установ і організацій є українська мова. У випадках,
передбачених у ч. 2 ст. 3 цього Закону, мовою роботи, діловодства і
документації поряд з українською мовою може бути і національна мова
більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених
у ч. 3 цієї ж статті, – мова, прийнятна для населення даної місцевості.”
Частина 2 ст. 3 цього Закону передбачає: “В роботі державних, партійних,
громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у
місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста,
райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх
сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні
національні мови.”

Цей Закон у ст. 24 безпосередньо врегульовує питання мов “міжнародних
договорів та угод”: “Мовами двосторонніх міжнародних договорів
Української РСР, а також угод громадських органів, підприємств, установ
і організацій Української РСР з громадськими органами, підприємствами,
установами та організаціями інших держав є українська мова та мова іншої
сторони договору чи угоди.” Слід зауважити, що цією статтею не
передбачено альтернативи використанню української мови як мови
двосторонніх договорів суб’єктів підприємницької діяльності України:
вживається формулювання “та мова іншої сторони”, а не “або мова іншої
сторони”, що передбачає необхідність наявності договору українською та
іншою мовами.

Підкреслюючи, що питання “застосування мов визначаються виключно
законами України”, зазначимо, що у деяких нормативно-правових актах
передбачено складання первинних документів державною мовою. Договори, в
тому числі зовнішньоекономічні договори (контракти), є різновидами
первинних документів, оскільки вони – “це письмові свідоцтва, що
фіксують та підтверджують господарські операції”, а “господарські
операції – це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на
стан майна, капіталу, зобов’язань і фінансових результатів.” Діючим
український законодавством однак не заборонено складати документи, в
тому числі договори, недержавною мовою.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) – це особливий вид договору,
оскільки виникає у сфері здійснення зовнішньоекономічної (на відміну від
“внутрішньоекономічної”) діяльності суб’єктами підприємницької
діяльності. “Зовнішньоекономічна діяльність – діяльність суб’єктів
господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської
діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на
території України, так і за її межами.” (ст. 1 Закону про ЗЕД).
“Зовнішньоекономічна діяльність підприємства є частиною
зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України.”
(ст. 25 Закону України “Про підприємства в України” вiд 27 березня 1991
р. № 887-XII). У такому контексті використання української мови
суб’єктами підприємницької діяльності України при здійсненні
зовнішньоекономічної діяльності також реалізує принцип мовної
рівноправності, коли текст договору (контракту), як результат
зовнішньоекономічної діяльності, укладається мовами його контрагентів.
Підсумувати огляд українського законодавства можна так:
зовнішньоекономічний договір (контракт) суб’єкта зовнішньоекономічної
діяльності України з іноземною стороною має укладатися українською мовою
та мовою іншої сторони, тобто – іноземною мовою. Як наслідок,
зовнішньоекономічний договір (контракт) постає як текст, який
укладаються різними мовами, і тому є багатомовним.

3.3. Вибір іноземної мови

Сторони мають право самостійно та відповідно до вимог законодавства
вирішувати питання про вибір конкретної іноземної мови тексту
зовнішньоекономічного договору (контракту). Такою мовою зазвичай є мова
іноземної сторони договору (договору).

На прийняття рішення про вибір іноземної мови зовнішньоекономічного
договору (контракту), в якому один із контрагентів є суб’єктом
зовнішньоекономічної діяльності України, впливають ряд чинників. Серед
них варто назвати такі: вимоги законодавства держави, де зареєстрований,
здійснює або поширює свою діяльність іноземний контрагент, вимоги
законодавства, відповідно до якого укладається договір, бажання сторін
уникнути ускладнень, пов’язаних із розумінням та тлумаченням положень
договору, питання, пов’язані з визначенням мови арбітражного чи судового
провадження у разі можливого спору, поширеність мови тощо.

Загалом у сфері міжнародного приватного права англійська мова є найбільш
поширеною мовою укладення контрактів. У договірній практиці суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності України з іноземними контрагентами
поширеними є англійська, російська, німецька, французька, італійська та
деякі інші мови.

Існує практика, коли суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України
укладають зовнішньоекономічні договори з іноземними контрагентами
виключно однією мовою. Так, наприклад, донедавна поширеною була практика
укладення суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України
зовнішньоекономічного договору (контракту) тільки однією – російською
мовою. Тут слід мати на увазі, що “зовнішньоекономічний договір
(контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не
відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів” (ч. 5
ст. 6 Закону про ЗЕД).

У господарській практиці також відомий випадок визнання недійсним
зовнішньоекономічного договору, укладеного суб’єктом
зовнішньоекономічної діяльності України виключно однією – англійською
мовою (на тій підставі, що уповноважений на підписання українською
стороною представник не зрозумів змісту договору). Загалом відзначимо
сучасну тенденцію поширеного використання української мови при укладенні
зовнішньоекономічних договорів (контрактів) суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності України.

Оскільки практично кожен зовнішньоекономічний договір (контракт)
передбачає положення про те, право якої держави застосовується до
договору (контракту), а також способи та процедури вирішення спорів,
остільки сторонам може бути доцільно чи зручно (але необов’язково)
обрати мовою договору мову органу вирішення спору чи офіційну мову тієї
держави, право якої застосовується до договору (контракту).

Іноземною мовою (або однією з мов) тексту зовнішньоекономічного договору
(контракту) також може стати мова, яку сторони вибирають для ведення
переговорів. Це пояснюється тим, що саме у термінах такої вибраної мови
сторони досягаються домовленості стосовно положень договору (контракту).
Відповідно у такий спосіб легше сформулювати у тексті контракту
положення, які відповідають намірам сторін.

На вирішення питання про вибір мови тексту зовнішньоекономічного
контракту опосередковано може впливати положення про мову судового чи
арбітражного провадження, яка передбачається на випадок виникнення
потреби у вирішенні спорів. Так, наприклад, у разі вибору сторонами
договору (контракту) органом розгляду можливого спору Міжнародного
арбітражу Американської арбітражної асоціації, слід мати на увазі таке
положення Регламенту арбітражу цієї асоціації. У випадку, коли сторони
не домовилися про інше, мовою арбітражного розгляду має стати мова
документів, яка містить положення про арбітражну домовленість (угоду)
(ст. 14 Регламенту). Таким документом зазвичай є зовнішньоекономічний
договір (контракт), який містить відповідне положення.

3.4. Вимоги іноземного законодавства

Кожна держава має право самостійно встановлювати вимоги щодо мов, якими
має бути складено тексти договорів (контрактів) суб’єктів права такої
держави або суб’єктів права (зовнішньоекономічної діяльності) інших
держав, діяльність (у тому числі ефект) яких поширюється на території
таких держав. Відповідні вимоги слід враховувати і суб’єктам
зовнішньоекономічної діяльності України.

Законодавство деяких держав передбачає як загальне (у межах положень
договірного права), так і спеціальне врегулювання цього питання. Так, за
загальним правилом, німецьке договірне право не ставить вимоги про
обов’язковість укладення договорів (контрактів), в якому однією із
сторін є німецький контрагент, німецькою мовою. Це саме положення
стосується і зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

У багатонаціональних США, де англійська мова не визнана офіційною
державною мовою, прийнято спеціальні “мовні закони”, які зобов’язують
використовувати інші мови для укладення контрактів. Законодавством
деяких штатів (наприклад, Каліфорнія, Флорида, Іллінойс) передбачено
положення про обов’язок суб’єктів права перекладати деякі письмові
контракти на мови національних меншин (йдеться насамперед про
“внутрішньо-економічні” договори).

Запровадження в США таких законів пов’язано передусім з прагненням
зменшити небезпеку обману та шахрайства у комерційному обігу. Оскільки
переговори часто ведуться переважно однією мовою (наприклад,
іспанською), а контракти укладаються іншою (наприклад, англійською),
законодавство зобов’язує забезпечити сторони щонайменше перекладом
контракту. Таким чином робиться спроба сприяти досягненню прозорості
контрактного процесу та ситуації, коли суб’єкти права свідомо та
обізнано вступають у контрактні відносини, які спричиняють виникнення,
зміну або припинення прав чи обов’язків.

Необхідно враховувати і досвід Франції. Так, у 1994 р. в цій країні було
прийнято закон, яким впроваджено обов’язкове використання французької
мови для оформлення будь-якого правочину, що стосується громадськості.
Прийняття його було обумовлене надмірним, на думку ініціаторів
законопроекту, поширенням англійської мови у Франції. Закон передбачає
штрафні санкції (в тому числі й кримінальну відповідальність) за
невиконання вимог законодавства. Однак, на думку спеціалістів,
незважаючи на пафосні наміри нового законодавства та його
економічно-протекціоністське значення, воно може розглядатися як бар’єр
на шляху реалізації принципу вільного обігу товарів та руху людей, а
отже, порушувати принципи права економічних спільнот низки держав Європи
та Європейського Союзу.

Практиці ЄС відомі випадки, коли норми законів держав-учасниць ЄС
визнавали невідповідними праву ЄС. Так, 1993 року Суд ЄС визнав
недійсним бельгійський закон, подібний до згаданого вище французького.
Цей закон зобов’язував усіх суб’єктів підприємницької діяльності
використовувати під час продажу товарів загального вжитку лише мову того
регіону, де вони продавалися. Підставою для визнання положень закону
недійсним стало те, що він, на думку Суду ЄС, надмірно обтяжував
торгівлю між країнами-учасниками, порушуючи таким чином принципи права
ЄС. На ці та інші особливості використання мови у комерційній діяльності
слід звертати увагу й суб’єктам підприємницької діяльності України,
зокрема тоді, коли вони укладають зовнішньоекономічні договори
(контракти) з іноземними суб’єктами підприємницької діяльності або коли
провадження ними зовнішньоекономічної діяльності може мати ефект на
території інших держав.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Зовнішньоекономічна діяльність є однією з основних форм економічних
відносин України з іноземними державами. Відповідно до п. 9 ст. 1 Закону
України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.
№ 959-ХІІ (далі – Закон) під поняттям зовнішньоекономічного договору
розуміють матеріально оформлену угоду двох чи більше суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямовану
на встановлення, зміну чи припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у
зовнішньоекономічній діяльності.

Суб’єкти ЗЕД діяльності мають право укладати будь-які ЗЕД договори
(контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України
(п. 1 ст. 382 ГК України).

У понятті ЗЕД договору (контракту) вказується, що він є
“матеріально-оформленою угодою”. Задавалося б таке визначення породжує
неоднозначність, проте це формулювання навпаки розширює поняття форми
укладення ЗЕД договору (контракту). Факсимільний, телетайпний зв’язок
також прийнятний для оформлення договору і надання йому юридичної сили.
При цьому слід наголосити, що в такому випадку можуть бути зазначені
лише основні умови договору щодо ціни, якості, кількості, строку
поставки товару. У випадку ж, коли сторони хочуть більш детально
врегулювати їх відносини, вони мають укладати письмовий ЗЕД договір
(контракт), який більш повно та детально закріпить зовнішньоекономічні
відносини між сторонами ЗЕД договору (закріпить порядок вирішення
спорів, страхування товару, порядок нарахування пені, неустойки тощо).

Письмова форма є також важливою в тому плані, що додатково розширює
можливості ЗЕД. Форма ЗЕД угоди визначається правом місця її укладення.
Так, якщо угода була укладена за правом іноземної держави у формі, яка
не передбачена законодавством України, то даний договір не може бути
визнаний недійсним.

Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до
законодавства України, міжнародних угод, міжнародних звичаїв,
рекомендацій міжнародних органів і організацій, якщо це не заборонено
прямо та у винятковій формі законодавством України. Але інколи при
укладенні зовнішньоекономічного договору стикаються дві чи більше різних
правових національних моделей. Саме тому важливу роль при укладенні
зовнішньоекономічного договору відіграє те, законодавство якої країни
повинно бути застосовано в тих чи інших випадках (питання правової
прив’язки).

В окремих випадках з питань укладення зовнішньоекономічних договорів
(контрактів) застосовуються спеціальні нормативно-правові акти.
Відповідно до ст. 383 ГК України Кабмін з метою забезпечення
відповідності ЗЕД договорів (контрактів) законодавству України може
запроваджувати їх державну реєстрацію. Види ЗЕД договорів (контрактів),
що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення
визначають законом та іншими нормативно-правовими актами.

Значну роль для реєстрації ЗЕД договорів (контрактів) відіграє режим
ліцензування. Українське законодавство не містить положень, якими
безпосередньо врегульовуються питання застосування мов у сфері
зовнішньоекономічної діяльності. Тому питання про те якими мовами
суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають укладати
зовнішньоекономічні договори (контракти) врегульовується на основі
загальних положень українського законодавства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом №2222-IV
від 08.12.2004 р. – К.: Велес, 2007. – 48 с.

Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р.

Господарський Кодекс України від 16 січня 2003 р.

Цивільний Кодекс України 16 січня 2003 року N 435-IV.

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня
1991 р.

Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р.

Положенням про реєстрацію зовнішньоекономічних договорів (контрактів) з
додатками № 1-7 (далі – Положення), затвердженим наказом Мінекономіки
№ 136 від 29 червня 2000 р.

Базисные условия поставки в договорах международной купли-продажи
«Инкотермс». — М., 1990.

Венская конвенция о договорах международной купли-продажи товаров:
комментарий. — М., 1994.

Зобов’язальне право: теорія і практика / За ред. О.В. Дзери — К., 2004.

Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 2005.

Основи господарського процесуального права України Навчальний посібник
— Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. — 4-те вид., стер. – К.: Університетська
книга, 2006. — 220 с.

Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2003.

Щербина В.С., Пронська Г.В., Вінник О.М. Господарське право. Практикум.
– К.: Юрінком Інтер, 2001, 320 с.

Щербина В.С. Господарське право України. — К.: “Атіка”, 2003

Юдін С.О. Міжнародний договір купівлі-продажу. — Харків, 2004.

PAGE

PAGE 31

Похожие записи