КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Зайнятість і безробіття в Україні” ПЛАН

ВСТУП

Розділ 1. ПОНЯТТЯ, ФОРМИ ТА ВИДИ ЗАЙНЯТОСТІ

Розділ 2. БЕЗРОБІТТЯ І ЙОГО ВИДИ

Розділ 3. РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

Розділ 4. ПРОГРАМИ СПРИЯННЯ ЗАЙНЯТОСТІ

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Тема даної курсової роботи – “Зайнятість і безробіття в
Україні”.

На різних етапах розвитку людського суспільства ефективність
використання робочої сили була різною. Первісному суспільству була
притаманна повна зайнятість всього працездатного населення общини і
одночасне перенаселення окремих територій; звідси постійна боротьба
племен за територію.

При рабстві була присутня повна зайнятість рабів усіх рабів і відносне
перенаселення вільних громадян, частина яких ставала колоністами або
воїнами, а їх основним призначенням було поповнення армії рабів.

При феодалізмі існувало абсолютне і відносне аграрне перенаселення,
частина людей становила прихований надлишок, деякі з них займалися
промислами на “великій дорозі”, інші поповнювали військо, призначенням
якого було завоювання нових земель.

В умовах частого капіталізму на індустріальному етапі його розвитку, при
пануванні ринкових відносин виникло нове соціально-економічне явище —
армія безробітних.

В даній курсовій роботі планую дослідити в першу чергу поняття
безробіття з точки зору макроекономічної науки та економічних теорій,
особливості виникнення та головні причини безробіття, вплив безробіття
на економічне та соціальне життя суспільства.

Гадаю, що дослідження саме цих питань дасть змогу якнайкраще висвітлити
обрану тему для написання роботи.

Під час написання курсової роботи були використані різноманітні
підручники, спеціалізована економічна література тощо.

1. ПОНЯТТЯ, ФОРМИ ТА ВИДИ ЗАЙНЯТОСТІ

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо
створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому
полягає її економічна сутність. Зайнятість населення — найбільш
узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень
економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва.
Зайнятість об’єднує виробництво і споживання, а її структура визначає
характер їхніх взаємозв’язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні,
а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який
особа отримує за свою працю.

 Згідно із законом України “Про зайнятість населення” до зайнятого
населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її
території на законних підставах, а саме:

• працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня
(тижня) на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм
власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за
кордоном;

• громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи
підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою
діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть
участь у виробництві;

• вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах
державної влади, управління чи в суспільних об’єднаннях;

• громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх,
залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

• особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та
підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у
денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних
закладах;

• зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та
громадянами похилого віку;

• працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і
виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і
місій.

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та
вторинну зайнятість.

Повна зайнятість — це діяльність протягом повного робочого дня (тижня,
сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону
розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом
неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою
ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема
необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо.
Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про
заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних
відбіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою
силою та іншими виробничими факторами. Вона пов’язана, зокрема, зі
зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і
виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні
професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.

В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована
законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула
загрозливих розмірів.

Часткова зайнятість — це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона
називається вторинною зайнятістю.

‘ Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових
ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями
тощо. Під час їх визначення враховують:

• характер діяльності;

• соціальна належність;

• галузева належність;

• територіальна належність;

• рівень урбанізації;

• професійно-кваліфікаційний рівень;

• статева належність;

• віковий рівень;

• вид власності.

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких
належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний
робочий день.

Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Зайнятість неповний робочий час— це робота неповну робочу зміну у
зв’язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму
робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних
потреб, а також у зв’язку з модернізацією або реконструкцією
виробництва.

Тимчасова зайнятість — це робота за тимчасовими контрактами. До
категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами
на певний строк.

Сезонна зайнятість — це зайнятість, яка пов’язана з сезонною специфікою
виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного
робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

В умовах перехідної економіки в Україні досить поширена не
регламентована форма зайнятості, яка функціонує і як первинна, і як
вторинна зайнятість громадян.

Нерегламентована зайнятість — це діяльність працездатного населення
працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та
відносин і не враховується державною статистикою.

Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим
знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у
державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої
діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків.
Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість
нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до
престижної.

В Україні спостерігається повільне зростання працюючих. За 2003 р.
чисельність населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності,
зросла майже на 3% порівняно з 2002 р. Протягом 2003 р. з різних причин
залишили постійні робочі місця 12,3% робітників і службовців. Дві
третини звільнених були прийняті в різні сектори економіки, а одна
третина знайшла самостійне заняття або поповнила лави безробітних.
Висока мобільність кадрів спостерігається переважно у виробничих
галузях.

2. БЕЗРОБІТТЯ І ЙОГО ВИДИ

Безробіття — складне економічне, соціальне і психологічне явище.
Водночас безробіття — це економічна категорія, яка відбиває економічні
відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

Факторами формування безробіття можуть бути такі:

• нестача сукупного ефективного попиту;

• негнучкість системи відносних цін і ставок заробітної плати і
викривлення в ній, пов’язані з грошовою експансією держави і подальшою
інфляцією;

• недостатня мобільність робочої сили;

• структурні зрушення в економіці;

• дискримінація на ринку праці щодо жінок, молоді та національної
меншості;

• демографічні зміни в чисельності та складі робочої сили;

• сезонні коливання в рівнях виробництва окремих галузей економіки.

Досвід переходу окремих країн до ринку свідчить про те, що в кожний
період рівень зайнятості і масштаби безробіття характеризуються значними
коливаннями, зумовленими сукупним впливом багатьох чинників. При цьому
причини появи безробіття і його види можуть дуже різнитися.

Розрізняють відкрите й приховане безробіття.

Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого населення,
приховане — наявність формально зайнятого населення.

Можна виділити такі види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне,
сезонне, інституціональне.

Фрикційне безробіття пов’язане з переміщенням людей з однієї роботи на
іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає,
що існують постійний зв’язок між звільненням з однієї організації і
найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій
іншими, рух працівників з одних галузей в інші тощо.

В умовах ринкової економіки цей вид безробіття завжди існує. Одні
змінюють роботу добровільно, інші — у зв’язку зі звільненням або втратою
сезонної зайнятості. Дехто шукає роботу вперше. Таке безробіття може
поєднуватися з рівновагою на ринку праці. Наприклад, в США наприкінці
80-х років близько 49% безробітних не працювали менше п’яти тижнів. Це
свідчить про нормальний процес перерозподілу трудових ресурсів
відповідно до потреб виробництва, а також про високу ефективність ринку
праці.

Виникнення структурного безробіття пов’язане зі структурними зрушеннями
в економіці, закриттям застарілих підприємств і виробництв, скороченням
випуску продукції у разі переорієнтації виробництва, закриття шкідливих
підприємств.

Структурне безробіття відрізняється від фрикційного передусім тим, що
працівники, які втратили роботу в одних секторах економіки, не можуть
бути використані на тих робочих місцях, які пропонуються в інших
секторах. Окрім того, структурне безробіття є тривалим і має, як
правило, хронічний характер.

Причиною структурного безробіття є територіальна і кваліфікаційна
невідповідність між вільними робочими місцями і безробітними.

У структурному безробітті можна виокремити технологічне й конверсійне
безробіття.

Технологічне безробіття пов’язане з переходом до нової техніки і
технології, механізацією та автоматизацією виробництва, що
(супроводжується вивільненням робочої сили і найманням праців принципово
нових спеціальностей та кваліфікації.

Конверсійне безробіття спричиняється скороченням чисельності армії і
зайнятих у галузях оборонної промисловості. Розміри цього безробіття
можуть коливатися від незначних до великих.

 

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний
характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на
працю (сільське господарство, будівництво тощо).

Циклічне — це вид безробіття, яке постійно змінюється за своїми
масштабами, тривалістю і складом, що пов’язано з циклом ділової
кон’юнктури. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають
максимуму під час спаду (кризи) виробництва і мінімуму — під час
піднесення. Отже, розміри ринку праці коливаються разом з коливаннями
циклу ділової кон’юнктури. Найбільшою мірою від циклічного безробіття
страждають молодь, жінки, люди похилого віку і некорінне населення.

Інституціональне безробіття — це безробіття, яке породжується правовими
нормами, що впливають на попит і пропозицію праці. Воно може бути,
наприклад, спричинене введенням гарантованої мінімальної заробітної
плати, недосконалою податковою системою (надмірні соціальні виплати
знижують пропозицію праці. Високі ставки оподаткування, скорочуючи
доходи, роблять їх порівнянними із сумами виплат за соціальними
програмами. Це також знижує пропозицію робочої сили).

На ринку праці розрізняють також застійне і хронічне безробіття.

Застійне безробіття охоплює найстійкіший контингент безробітних —
бідних, бродяг, бомжів та ін.

Розвиток ринкової економіки супроводжується виникненням і розширенням
масштабів хронічного безробіття. Це пов’язано з тим, що інвестиції у
створення нових робочих місць відстають від темпів зростання чисельності
найманих працівників. Безробіття стає масовим і постійним, вражаючи
насамперед найменш розвинуті регіони. Серед безробітних переважають
жінки, спеціалісти з вищою освітою. Щодо вікового складу домінує молодь.

Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” безробітними
вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних
від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним
законодавством доходів через відсутність підходящої роботи,
зареєстровані у державній службі зайнятості, тобто це особи, що справді
шукають роботу та здатні приступити до праці.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

а) віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у
зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці; реорганізацією
перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи й організації або
скороченням чисельності (штату);

б) які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому
числі випускники загальноосвітніх шкіл, якщо вони відмовляються від
проходження професійної підготовки або від оплачуванної роботи,
включаючи роботу тимчасового характеру;

в) які відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи з моменту
реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, котрі шукають роботу. При
цьому вони втрачають право на надання статусу безробітного строком на
три місяці з подальшою реєстрацією;

г) які мають право на пенсію відповідно до законодавства України. Рівень
зареєстрованого безробіття розраховується як відношення кількості
офіційно зареєстрованих безробітних до працездатного населення у
працездатному віці.

Останнім часом в Україні значно зростав рівень зареєстрованого
безробіття. На 1 січня 2003 р. він встановив 3,69% працездатного
населення працездатного віку. Однак останнім часом картина дещо
вирівнюється і покращується.

Серед безробітних, які перебували на обліку, жінки становили 48,4%,
молодь у віці до 28 років — 31%.

У табл. 1 наводяться дані, що характеризують причини незайнятості у 2003
р. Основну частку безробітних (41,8%) становили вивільнені у зв’язку зі
змінами у виробництві та скороченням штатів.

Основні причини незайнятості населення відбиває наведена нижіте діаграма
(рис. 1).

Значно поширюється і приховане безробіття. Починаючи з 1992 р. цей
процес набув масового характеру в усіх галузях економіки України.

Приховане безробіття характерне для ситуації економічної кризи. Воно
зумовлене неповним завантаженням потужностей підприємств, зменшенням
обсягів виробництва, різким зниженням продуктивності праці, наданням
працівникам неоплачуваних відпусток, Неповною зайнятістю протягом
робочого тижня. Згідно з розрахунками в народному господарстві
прихованим безробіттям охоплено 16—20% зайнятих працівників. Така
ситуація пов’язана з наслідками сировинної, енергетичної і платіжної
криз, з відсутністю послідовності в реформуванні економіки.

Наявність значної чисельності працездатних осіб, які лише формально
зайняті, а фактично не працюють і одержують низьку заробітну плату (або
зовсім не одержують її), сприяє збільшенню чисельності зайнятих у
нерегламентованій діяльності, ускладненню криміногенної ситуації,
загостренню соціальних конфліктів.

Проведені дослідження чисельності й складу незайнятого працездатного
населення дають змогу припустити, що у сфері нерегламентованої
зайнятості основні доходи одержують приблизно 8—8,5 млн осіб, тобто
майже третина працездатного населення в працездатному віці. Нині
незареєстрована зайнятість — це неформальний сектор економіки, проте
виключений зі сфери цивілізованих соціально-трудових, равових відносин і
норм.

Зарубіжний досвід свідчить, що і в країнах з розвинутою економіцею
відбувається зростання вимушеної неповної зайнятості.

Проте перехід на скорочений робочий день (тиждень) розглядається як
ефективний захід щодо запобігання безробіття. Масштаби не-Вовної
зайнятості в США, Німеччині, Франції, Португалії за останні роки
збільшилися в десятки разів. При цьому активно використовуються державні
дотації (субсидії) підприємствам на заробітну плату працівникам для
компенсацій витрат у разі скорочення збиткових і нерентабельних робочих
місць.

Таблиця 1 Безробіття за причинами незайнятості, статтю та місцем
проживання у 2003 році

Показник Усього У тому числі

міське населення сільське населення

разом жінки чоловіки разом жінки чоловіки

Усього, тис. осіб 2937,1 2368,3 1174,3 1194,0 568,8 247,7 321,1

У тому числі % вивільнені у зв’язку з реорганізацією, ліквідацією,
конверсією виробництва, скороченням штатів 41,8 43,0 45,9 40,2 36,7 44,3
30,9

звільнені за власним бажанням 26,4 27,1 25,7 28,5 23,2 16,8 28.2

демобілізовані з військової строкової служби 4,0 3,2 0,1 6,2 7,4 0,0
13,0

невлаштовані після закінчення основної середньої школи 2,5 2,1 2,1 2,1
4,4 7,0 2.3

невлаштовані після закінчення повної середньої школи 3,0 2,9 3,8 2,0
3,5 5,4 2,0

не влаштовані після закінчення ПТУ 5,4 4,7 4,7 4,8 8.1 9,9 6.7

невлаштовані після закінчення ВУЗу та прирівняного до нього навчального
закладу 4,8 4,8 5,7 3,9 4,9 5,7 4.4

звільнені за станом здоров’я або переходом на інвалідність 1,8 1,9 1,3
2,4 1.2 0,7 1.7

звільнені у зв’язку з закінченням строку контракту або договору
наймання 5,7 5,7 5,5 5,9 5.9 5,7 6,0

інші 4,6 4,6 5,2 4,0 4.7 4,5 4,8

 

Рис. 1. Причини незайнятості безробітних у 2003 році

Отже, проблема неповної зайнятості і прихованого безробіття і згодом
виявлятиметься як проблема часткового (тимчасового зменшення або
установлення законом скороченої тривалості робочого дня) або тимчасового
повного безробіття (перерви в одержанні заробітної плати або зменшення
її розміру з причини тимчасового Припинення виробництва без розірвання
трудових відносин).

Загострення проблеми безробіття супроводжується економічними втратами,
насамперед зменшенням валового національного продукту (ВНП), його
відставанням від потенційного ВНП, який визначається за припущення
існування природного рівня безробіття та певних “нормальних” темпів
економічного зростання. Чим вищий рівень безробіття, тим більше
відставання ВНП. В економічній науці такий взаємозв’язок виражає закон
А. Оукена: якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень
(3—5%) на 1%, то відставання обсягу валового національного продукту
становить 2,5%. З цього закону можна зробити висновок щодо практичної
діяльності, а саме: необхідно щорічно не менш як 2,5—3,0% ВНП
спрямовувати на створення нових робочих місць.

Економічними збитками від безробіття є також звуження споживчого ринку,
нарощування елементів кризи надвиробництва. Крім того, люди, які
перебувають у статусі безробітних, втрачають професійні навички,
стереотипи трудової поведінки.

Серйозною проблемою є регіональне безробіття. Його подолання потребує
проведення відповідної структурної політики і розроблення регіональних
програм забезпечення ефективної зайнятості населення на основі подальшої
диверсифікації економіки, залучення та функціонування приватного
капіталу, розвитку інфраструктури, відкриття центрів перепідготовки
робочої сили, формування спеціальних фондів кредитування приватних
підприємців.

У Великій Британії, наприклад, зменшення регіонального безробіття
досягається через організацію “підприємницьких зон”, в яких усі
підприємства практично звільнені від сплати податку на нерухоме майно.
Практикується пільговий продаж державою муніципальних земель,
лібералізація правил забудови. Це сприяло підвищенню темпів зростання
зайнятості в цих регіонах.

В умовах становлення ринкової економіки особливо гострою проблемою є
безробіття серед молоді, яке дедалі зростає. Для її вирішення необхідно
створити реальні передумови для обгрунтованого вибору професії та місця
роботи з урахуванням потреб ринку праці, а також покликання, здібностей
і психофізіологічних можливостей молодої людини та її професійної
підготовки.

Важливим напрямом запобігання безробіттю серед молоді є реалізація
спеціалізованих програм, які забезпечують розширення зайнятості молоді
шляхом створення для неї додаткових робочих місць без великих
матеріальних витрат, зокрема шляхом організації сезонної і тимчасової
участі в проведенні сільськогосподарських робіт, обслуговуванні і
ремонті сільськогосподарської техніки, транспортуванні і реалізації
урожаю., через надання допомоги інвалідам, людям похилого віку, через
роботу в лікарнях, інтернатах, дитячих будинках та ін.

3. РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

Рикок праці як важлива багатопланова сфера економічного і
соціально-політичного життя суспільства потребує кваліфікованого
регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме
створення дієвої системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних
серіальних заходів розвитку суспільства.

Державна політика зайнятості населення залежить від темпу і характеру
ринкових перетворень. Вона передбачає систему адаптації різних категорій
незайнятого населення до вимог ринку праці, а також систему соціального
захисту безробітних та осіб з обмеженою конкурентоспроможністю.

Державне регулювання зайнятості населення має грунтуватися на:

• забезпеченні соціального партнерства суб’єктів ринку праці, тобто
створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього
походження, соціального і майнового стану, расової і національної
належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії,
реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх
здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів
та суспільних потреб;

• сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю,
створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

• добровільності й відсутності примушування громадян щодо вибору сфери
діяльності й робочого місця;

• гласності на основі всебічного інформування населення про наявність
вакантних робочих місць;

• дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості вселення;

• підтримці працездатних громадян у працездатному віці, які поребують
соціального захисту;

• забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості
населення та відтворення робочих місць;

• певної гарантії зайнятості, тобто гарантії збереження робочих Місць і
професії, гарантії одержання доходів. .Залежно від стану економіки та
ринку праці передбачається Дійснення активних та пасивних заходів
регулювання зайнятості.

До активних заходів належать:

• створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації
економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього,
створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості
населення тощо;

• профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;

• організація громадських робіт;

• посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

• розвиток служби зайнятості тощо.

До пасивних заходів належать: виплата допомоги у зв’язку з безробіттям і
надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

Слід наголосити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць
у сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств
і кооперативів. Нині в Україні на них припадає приблизно 60% загальної
кількості зайнятих у недержавних структурах.

Для створення малих підприємств не потрібно великого стартового
капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою значну частку
тимчасово незайнятих громадян.

Галузева спеціалізація, розміри малих підприємств мають визначатися
структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей
з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Такі підприємства
зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства
підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток
конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з
виробництва працівники однієї або близьких спеціальностей.

Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення
на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням
цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість
робочих місць у соціально-по-бутовій сфері, доцільно створювати нові
підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних
матеріалів, для перероблення м’яса, овочів, фруктів, заготівлі
продукції, а також у виробничій інфраструктурі.

Про ефективність створення малих підприємств свідчить і зарубіжний
досвід. Із загальної кількості нових робочих місць у промисловості
розвинених країн від 60 до 80% припадає на малий бізнес. У Німеччині,
наприклад, до 70% безробітних одержують роботу саме на малих
підприємствах. Прогресивним напрямом регулювання зайнятості слід вважати
пільгову кредитну і податкову політику щодо підприємств, які збільшують
кількість робочих місць і надають їх соціальне незахищеним групам
незайнятого населення.

Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка,
перепідготовка і підвищення кваліфікації праців-ІНиків з метою створення
сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної
та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному
безробіттю, розв’язання кадрових завдань, пов’язаних із раціоналізацією
зайнятості.

Насамперед необхідно здійснювати професійну підготовку й Перепідготовку
кадрів з наступним працевлаштуванням тих професійних груп працівників,
які становлять основну масу безробітних.

Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого
населення має виконувати соціальні (опанування професії, Спеціальності
як засобом захисту від безробіття) та економічні функції (розвиток
трудового потенціалу суспільства, відтворення робочої сили необхідної
кваліфікації). Ця система є одним із ланцюгів безперервного навчання,
доповнюючи існуючі системи професійного навчання.

Професійне навчання має організовуватися насамперед для громадян, які
особливо потребують соціального захисту; осіб, які тривалий час не
працюють, інвалідів, молоді, одиноких і багатодітних батьків, жінок, які
виховують дітей дошкільного віку та дітей інвалідів, осіб
передпенсійного віку, біженців, вимушених пересе-денців.

Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого
населення призначена головним чином для підготовки та перепідготовки
дорослого населення, спираючись на їхні професійні знання та вміння,
виробничий досвід. Молодь, яка вперше рукає роботу, мусить набувати
професію або спеціальність, як правило, в навчальних закладах
професійного навчання до початку трудової діяльності.

Великого значення набуває підвищення гнучкості системи профнавчання і
перекваліфікації, передусім шляхом розвитку прямих договірних відносин
між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому
плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних
потреб замовника.

Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім
створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, Іка б містила
інформацію про потребу підприємств у кадрах за профессіями та
кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікації), а
також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за
категоріями персоналу.

Через удосконалення системи інформації та підвищення її ефективності
можливе входження комп’ютерної системи державної служби зайнятості до
простору “INTERNET”.

Водночас слід поліпшити інформаційне обслуговування молодіжного сектора
ринку праці шляхом періодичної підготовки і доведення до учнів і
студентів інформації про потребу підприємств у робочій силі, про
необхідність продовжувати навчання та одержання професії,
конкурентоспроможної на ринку праці, проводити спеціалізовані (галузеві)
та регіональні (міжгалузеві) ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток
профорієнтаційних послуг для молоді (інформаційних, діагностичних,
консультативних та ін.).

В умовах зростання безробіття і переростання його в деяких регіонах і
галузях народного господарства у масове важливим засобом активної
політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачуваних
громадських робіт.

Організація громадських робіт дає змогу раціональніше використовувати
робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробітного населення як
на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів
загальнодержавного характеру. Зарубіжний досвід свідчить про те, що за
допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли ЗО—40%
рівень безробіття. Але, на відміну від України, значна частка цих робіт
мала загальнодержавний характер (побудова магістралей, трубопровідного
транспорту, мостів тощо), що давало змогу залучити до них не тільки
некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих робітників і
спеціалістів, які не мали на той час роботи.

Основою організації громадських робіт є довгострокові регіональні
програми тимчасової зайнятості, відповідно до яких створюються робочі
місця , населення залучається до громадсько-корисної праці в період
зниження попиту на робочу силу.

Громадські роботи необхідно розглядати як вимушений, проте необхідний
засіб боротьби з безробіттям. Тимчасові робочі місця створюються
переважно у державному секторі і спрямовані на використання праці різних
категорій робочої сили, яка не потребує спеціальної підготовки.

Громадські роботи регулюють попит на робочу силу і пом’якшують гостроту
проблеми безробіття. Це означає, що в період відносно стійкого
економічного розвитку вдаватися до організації громадських робіт
необхідно у разі крайньої потреби, якби створюючи “запас” на той період,
коли темпи економічного розвитку уповільнюються. Резервування робіт
означає не тільки зміну строків будівництва об’єктів, а й нагромадження
певних фінансових та матеріальних засобів.

Залучення до громадських робіт є засобом кращим порівняно з іиплатою
допомоги у зв’язку з безробіттям з позицій як окремої (особи, так і
держави. По-перше, кошти виплачуються не безплатно, а за певну
громадську користь; по-друге, створюються нові робочі місця; по-третє,
висока частка заробітної плати в загальних витратах, яка характерна для
тих галузей, де звичайно застосовується громадські роботи, робить
доцільним використання останніх Для уповільнення зниження купівельного
попиту населення, особово небезпечного в період зниження темпів
економічного зрос-тання; по-четверте, вироблена на цих роботах продукція
не веде до товарного надвиробництва, небезпечного в період економічної
нестабільності, оскільки виробництво регламентується і не має масового
характеру.

В умовах масового безробіття доцільним є державне регулювання
громадських робіт. Однак воно має передбачати сприятливі умовах для
підприємців і звужуватися у міру пожвавлення виробництва та збільшення
попиту на робочу силу.

Оскільки серед безробітних високу частку становлять жінки та молодь,
залучення їх до громадських робіт можна здійснювати через розгортання
спеціалізованих робіт, таких як виконання тимчасівих та сезонних
сільськогосподарських робіт у приміських господарствах, виконання робіт
щодо благоустрою, надання послуг соціально-побутового характеру (догляд
за дітьми, хворими, робота в рхівах, бібліотеках, статистичних органах,
навчальних закладах ощо); організація навчання жінок ручному ткацтву,
мереживопле-рінню, вишиванню.

Для кожної групи безробітних організація громадських робіт має вою
специфіку. Зокрема, певні роботи доцільно поєднувати з професійною
підготовкою або перепідготовкою. Передусім це стосується професій,
необхідних для даного регіону.

Організація громадських робіт має особливо велике значення я безробітної
молоді, яка психологічно нестійка, схильна до впливу негативних
соціальних явищ і являє собою живильне середовище для зростання
наркоманії, злочинності, соціальних конфліктів. інтисоціальна поведінка
молоді деструктивне впливає на її підготовку та участь у суспільному
виробництві. У свою чергу, це погіршує якість робочої сили:
кваліфікацію, профпідготовку, ставлення до праці. Тому надзвичайно
важливо залучати безробітну мо-лодь, а також учнів і студентів у вільний
від навчання час до ромадських робіт, особливо у сфері
соціально-корисної діяльності.

Розпорядок робочого часу на громадських роботах має бути таким, щоб
учасники мали час на пошуки постійної роботи. Можна організувати “дні
пошуку роботи”, консультативні групи, робочі клуби, де молоді надають
профорієнтаційні послуги та послуги з працевлаштування, відвідування
підприємств.

В Україні широкому використанню громадських робіт заважають, з одного
боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, незаінтересованість
підприємств в організації цих робіт унаслідок обмеженої потреби в
робочій силі, з іншого боку — непопулярність таких робіт серед
незайнятих громадян через тимчасовість, невідповідність кваліфікаційному
рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятність.

4. ПРОГРАМИ СПРИЯННЯ ЗАЙНЯТОСТІ

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм
сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії
населення, передусім маргінальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і
специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою
ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо).

У розвинутих країнах більшість програм зайнятості стосується певних
категорій населення, які потребують підтримки й допомоги.

Розрізняють довгострокові й короткострокові (на один рік) програми. Вони
розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях.

Метою державних і регіональних програм зайнятості є сприяння зайнятості
населення, задоволення потреб громадян у праці.

Державні й територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:

• сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створенню умов
для спрямування вивільнюваних працівників, насамперед на рентабельні
виробництва та в пріоритетні галузі економіки;

• попередження розвитку безробіття і його скорочення шляхом підвищення
економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні
додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;

• удосконалення системи відтворення робочої сили водночас із збільшенням
числа робочих місць, поліпшенням професійної орієнтації, підвищенням
кваліфікації працівників та ефективності використання трудових ресурсів;

• захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття
і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і
не спроможні конкурувати на ринку праці;

• формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної,
фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;

• заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає у сільській
місцевості.

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначені уія
вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого
безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників практичній
реалізації диференційованого підходу щодо окремих підприємств з
урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних
підприємств і заходів державної політики на ринку праці.

В Україні вперше була розроблена державна програма зайнятості населення
на 1995 р, як елемент довгострокової стратегії формування
соціально-ринкової моделі управління ринком праці.

У програмах, розроблених в Україні, узагальнюються конкретні заходи щодо
створення відповідного правового, організаційного та методичного
забезпечення політики зайнятості за такими напрямами:

• формування механізму диференційованого підходу щодо збереження робочих
місць;

• створення механізмів реалізації політики зайнятості в
загальнонаціональних програмах (зокрема в програмах громадських робіт,
рприяння зайнятості молоді, відродження села та ін.);

• регулювання трудових міграцій;

• забезпечення додаткових гарантій зайнятості населення окремим
категоріям громадян;

• сприяння професійній мобільності;

• розвиток соціально-трудових відносин;

• удосконалення інформаційно-статистичної бази щодо розвитку ринку
праці;

• сприяння зайнятості шляхом розвитку соціального партнерства.

Заходи щодо реалізації державної політики зайнятості на територіальному
рівні ураховують необхідність сприяння будь-яким формам розширення сфери
прикладання праці, в тому числі створення ових робочих місць,
забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування
незайнятого населення і безробітних; забезпечення державних гарантій
зайнятості для окремих категорій населення; поліпшення системи
професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки кадрів, матеріальної
підтримки безробітних та їхніх сімей; організації громадських робіт
тощо.

У програмах також обґрунтовується організаційне, наукове і фінансове
забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю щодо їх
реалізації.

Заходи, розроблені у програмах, передбачають забезпечення сприятливих
податкових, інвестиційних, фійансово-кредитних та інших умов
господарювання для підприємств, організацій, установ усіх форм
власності.

Формування державної програми зайнятості має подвійний характер. З
одного боку, вона розробляється знизу і являє собою узагальнення
територіальних програм. З іншого боку, державна програма зайнятості
формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки
на загальнодержавному і міжрегіональному рівнях. Це здійснюється шляхом
розроблення законодавчих актів, удосконалення системи управління,
координації фінансових витрат на реалізацію заходів економічної і
соціальної політики у сфері зайнятості, підвищення рівня її наукового
обгрунтування.

Важливим є об’єднання річного та довгострокового підходів до
програмування зайнятості населення, як це передбачено статтею 14 Закону
України “Про зайнятість населення”.

Відповідно до Закону України “Про зайнятість населення” створено
Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та
використовується на державному і місцевому рівнях.

Основні джерела коштів фонду:

1) кошти державного і місцевих бюджетів;

2) обов’язкові відрахування підприємств, організацій та установ;

3) добровільні внески громадських організацій, громадян, зарубіжних
фірм;

4) кошти служби зайнятості;

5) цільові фінансові відрахування підприємств;

6) інші надходження.

Серед названих джерел надходження коштів основним джерелом повинні бути
обов’язкові відрахування підприємств, організацій та установ.

На відрахування коштів до ДФСЗН впливають:

• демографічне навантаження на зайняте економічно активне населення, що
визначає обсяги різних соціальних фондів;

• рівень зайнятості та ефективність праці економічно активного
населення, від яких залежать обсяги валового внутрішнього продукту та
фонду споживання;

• чисельність і склад незайнятого економічно активного населення, що
визначає обсяги витрат на реалізацію програм зайнятості безробітних;

• розміри допомоги у зв’язку з безробіттям.

Досвід країн з розвиненою економікою свідчить, що інвестиції в Віодські
ресурси зростають, оскільки є необхідною умовою модернізація виробничих
систем.

Така політика проводиться на рівні як держави, так і окремих
господарських об’єктів. У Франції, наприклад, з державного бюджету на
зайнятість виділяють 6,8% коштів, а відрахування підприємств, соціальних
установ, різні внески за обсягом майже в 1,5 рази їеревищують
надходження з бюджету.

В Україні частка фонду зайнятості у валовому внутрішньому продукті
становить приблизно 0,3%, що в багато разів менше, ніж у раїнах з
розвинутою ринковою економікою.

Звідси можна зробити висновок, що в нашій країні фінансова база для
розв’язання проблем зайнятості недостатня і не відповідає ситуації на
ринку праці, яка різко загострюється через величезний потенціал
безробіття.

За рахунок коштів зайнятості фінансуються заходи активної і пасивної
політики. Співвідношення витрат на ці заходи залежить від стану ринку
праці та безробіття, рівня законодавчих гарантій, досягнутого рівня
розвитку служби зайнятості.

Зарубіжний досвід свідчить про різні підходи окремих країн щодо дзподілу
коштів на активні й пасивні заходи політики зайнятості. У цих країнах,
як Франція, Німеччина, Англія переважають витрати на підтримування рівня
доходів населення, а на активні заходи витрачається значно менше коштів.
У Франції, наприклад, частка витрат на активні й пасивні заходи
відповідно дорівнює 28,4% і 71,6%; в Англії •— 29,1% і 70,9%, у
Німеччині — 44,1% і 55,9%.

Зворотну картину щодо витрат на активні й пасивні заходи політики
зайнятості населення спостерігаємо у Швеції та Італії, де ідповідні
витрати становлять 67,6% і 32,4% та 51,6% і 48,4%.

Стратегія зайнятості населення в Україні має пов’язуватися з подальшим
розвитком і розширенням активних заходів для запобігання повальному
безробіттю та збільшенням на них витрат із фонду сприяння зайнятості
населення з урахуванням стану ринку праці. Щодо розміру допомоги у
зв’язку з безробіттям, то рекомендаціями МОП передбачено, що вона має
становити 60% середньої заробітної плати. У скандинавських країнах така
допомога досягає -70% середньої заробітної плати за рівня безробіття
0,5—1%. Враховуючи дуже низький рівень середньої заробітної плати в
Україні, можна стверджувати, що розмір допомоги у зв’язку з безробіттям
не може бути меншим за 50% середньої заробітної плати (що має місце
зараз в Україні), оскільки не забезпечуватиме мінімальних фізіологічних
потреб людини. Інша річ, що при цьому слід обмежити термін надання
допомоги і зробити все можливе для працевлаштування безробітного. Однак
ситуація складається таким чином, що вартість соціального захисту
населення зростає, а виробництво зменшується, що не дає можливості
фінансувати систему соціального захисту за встановленими нормами.

Доцільно запровадити порядок централізованого управління ДФСЗН з метою
забезпечення перерозподілу коштів між регіонами залежно від їх
економічного розвитку та стану ринку праці.

Фонд зайнятості має формуватися як страховий на принципах соціального
страхування. При цьому внески до фонду зайнятості мусять робити всі без
винятку підприємства, установи та організації незалежно від форми
власності, господарювання і фінансування. Має бути особисте страхування
працівників від безробіття.

Реалізація конституційних прав громадян України щодо вільного вибору
зайнятості і захисту від безробіття незалежно від національності, статі,
віку, соціального стану, політичних і релігійних переконань потребує
створення та діяльності державного органу з питань зайнятості населення.

Служба зайнятості в Україні відразу формувалася як централізована
державна система на правовій основі Закону про зайнятість населення і на
базі широко розгалуженої державної служби працевлаштування з
використанням її матеріально-технічної бази, системи обліку й кадрового
складу працівників. Колишня служба працевлаштування перебудовувалася з
урахуванням становлення ринку праці. Під час створення служби зайнятості
враховувався світовий досвід і міжнародні норми. Державна служба
зайнятості була створена у 1990 р. її обов’язки й права були визначені
статтею 19 Закону України “Про зайнятість населення”.

Головними функціями служби зайнятості є:

• аналіз ринку праці та інформування про його стан;

• трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні
підприємств робочою силою, а громадянам — в одержанні роботи;

• регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове
посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також
сприяння зайнятості;

• допомога безробітним, яка включає в себе як попередні функції, так і
матеріальну підтримку на період безробіття;

• безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо.

В Україні функціонують такі центри зайнятості: державний, Кримський
республіканський, обласні, районні та районні у містах (рис. 2.2).

Таблица рисунок 2

(Структура служби зайнятості в Україні)

Досвід розвинених країн свідчить про те, що служба зайнятості успішніше
діє там, де вона належить державі, підпорядкована органам влади, має
штат висококваліфікованих спеціалістів з питань зайнятості. Проте в
умовах ринкової економіки неминуче виникають різні приватні (недержавні)
установи сприяння зайнятості.

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки: безробіття, так само
як і інфляцію, ми розглядаємо як явище, що засвідчує порушення
рівноваги, тобто як результат певних макроекономічних коливань.
Щоправда, як буде показано далі, не всяке безробіття є порушенням або
відхиленням від норми. Оскільки воно спостерігається в усіх країнах
ринкової економіки і в різні часи, то його можна певною мірою також
вважати своєрідною нормою.

Чому безробіття є макроекономічним явищем? Для тлумачення наводять, як
правило, два аргументи.

Перш за все наявність безробіття є свідченням недовикористання ресурсів
суспільства, а отже, і чинником, що діє в бік зменшення ВНП, сукупної
пропозиції.

По-друге, безробіття — це, окрім усього, певна кількість людей із меншою
платоспроможністю, що спричиняє зменшення сукупного попиту. Отже,
безробіття впливає на макрорівновагу з двох боків: і з боку попиту, і з
боку пропозиції.

Досвід засвідчує: певний відсоток безробіття існує завжди. Покладаючись
на цей безперечний факт, можна висловити припущення, що певний
рівень безробіття є нормою, певною мірою природним явищем.

Безробіття, що формується різними потоками на ринку праці, складається з
двох частин: природного (нормального) рівня та рівня, що перевищує
природний. Величина природного рівня є змінюваною і формується низкою
зовнішніх чинників.

Встановлення безробіття на рівні, що перевищує природний, спричиняє
відхилення фактичного ВНП від потенційного (природного) ВНП, що міг би
бути створений. Зв’язок між відхиленням рівня безробіття від природного
та втратою ВНП відображений у законі Оукена. Існує два принципово
відмінних трактування безробіття: неокласичне та кейнсіанське.
Неокласичне, що є своєрідною конкретизацією класичного, пояснює
безробіття жорсткістю зарплати, негнучкістю цін і хибністю економічних
передбачень. Кейнсіанське трактування ґрунтується на ідеї
недостатності сукупного попиту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамов В. М., Данюк В. М, Гриненко А. М., Колот А. М., Чернов В. L
Нормування праці. — К., 1995.

2. Абрамов В. М., Данюк В. М.,., Колот А. М. Мотивація і стимулювання
праці в умовах переходу до ринку. — Одеса, 1995.

3. Акимова Н. В. Производительность труда в промышленности.—К., 1991.

4. Бандур С. И. Резервы трудоснабжения: территориально-трудовой аспект.
— К.: Наукова думка, 1990.

5. Богатыренко 3. С. Выявление и оценка резервов роста
производительности труда на промышленных предприятиях (объединениях). —
М.: Экономика, 1990.

6. Бондарь И. К. Производительность труда. — К.: Наукова думка, 1991.

7. Василъченко В. С. Ринок праці та зайнятість. — К., 1996.

8. Волгин Н. А., Плаксин В. И. Доходы и занятость: мотиваци-онный
аспект. — М.: Луч, 1994.

9. Гангслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забезпечення за
ринкової економіки. — К.: Основа, 1995.

10. Данюк В. М. Управление трудом в условиях рыночной экономики — К.:
Знание, 1991.

П.Долишний М. И. Трудовые ресурсы производственных систем. — К.: Наукова
думка, 1990.

12. Жуков Л. И., Горшков В. В. Справочное пособие по труду и заработной
плате. М.: Финансы и статистика, 1990.

13. Жуков Л. И., Погосян Г. Р. Экономика труда. — М.: Экономика, 1991.

14. Завиновская Г. Т. Организация заработной платы в промышленности. —
К.: Вища школа, 1985.

15. Калина А. В. Организация и оплата труда в условиях рынка. — К.:
МАУП, 1995.

16. Казановский А. В., Колот А. М. Соціальне партнерство на ринку праці.
— Краматорськ: Нац. Центр продуктивності, 1995.

17. Колот А. М. Оплата праці на підприємстві: організація та
удосконалення. — К., 1997. 18. Колот А. М. Мотивація, стимулювання й
оцінка персоналу. — К.: КНЕУ, 1998.

19. Лукьянченко Н. Д. Управление трудом в промышленных предприятиях. —
Донецк, 1996.

20. Никифорова А. А. Рынок труда: занятость и безработица. — М.:
Международные отношения, 1991.

21. Оникиенко В. В., Шаленко М. В. Совершенствование территориальной
организации трудовых ресурсов. — К.: Наукова дамка, 1989.

22. Основи ринкової економіки. За ред. В. М. Петюха. — К.: Урожай, 1995.

23. Петти В., Смит А., Рикардо Д. Антология экономической мысли.— М.,
1993.

24. Пирожков С. И. Трудовой потенциал в демографическом измерении. — К.:
Наукова думка, 1992.

25. Петюх В. М. Формування робочої сили в ринкових умовах. — К.: Знання,
1993.

26. Петюх В. М. Ринок праці та зайнятість. — К., 1997.

27. Петюх В. Н. Рыночная экономика: настольная книга делового человека.
— К.: Урожай, 1995.

28. Погосян Г. Р., Жуков Л. И., Горшков В. В. Практикум по экономике,
огранизации, нормированию труда. —М.: Экономика, 1991.

29. Поляков И. А., Ремизов К. С. Справочник экономиста по труду. — М.:
Экономика, 1988.

30. Прокопенко И. И. Управление производительностью. — К.: Техніка,
1990.

31. Ревенко А. Ф. Учет и планирование трудовых ресурсов в новых
экономических условиях. — К.: Наукова думка, 1990.

32. Слезингер Г. Э. Труд в условиях рыночной экономики. — М., 1996.

33. Стеценко С. Г., Швець В. Г. Статистика населення. — К.: Вища школа,
1993.

34. Эрэнберг Р. Д., Смит Р. С. Современная экономика труда. — М.: Изд-во
М.оск. ун-та, 1996.

Похожие записи