Заходи процесуального примушення

в кримінальному процесі

Дипломна робота

ПЛАН

Вступ

Розділ I. Поняття і види заходів процесуального примушення.

Поняття заходів процесуального примушення.

Класифікація заходів процесуального примушення.

Розділ II. Мері примушення забезпечуючі отримання доказів.

Примусовий характер отримання доказів.

Гарантії забезпечення отримання доказів.

Розділ III. Запобіжні заходи.

Поняття і види запобіжних заходів .

Підстави застосування запобіжних заходів.

Процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.

Гарантії прав громадян при застосуванні запобіжних заходів.

Висновок.

Вступ

Злочинність – явище соціальне. Вона пов’язана з причинами і умовами
знаходження в різних сферах і на різних рівнях суспільного життя.
Попередження злочинності повинне перешкодити їх виникненню, а з іншою
присікти і нейтралізувати.

Успішне рішення задач правосуддя забезпечується різними засобами.
Важливе місце серед них відводиться карно-процесуальному примушенню. При
виробництві і розгляді по кримінальній справі міри примушення можуть
застосуються лише строго в межах встановлених карно-процесуальним
законом і через дійсну необхідність, особливо коли це пов’язано з
обмеженням особистої свободи, що беруть участь в розгляді і
розслідуванні кримінальних справ громадян і істотно зачіпають їх законні
права і інтереси. Проблема всесвітньої охорони прав і свобод громадян
при застосуванні заходів карно-процесуального примушення витікають з
соціальної цінності, значущості зачіпають, іноді серйозно обмежуючих при
цьому благ, інтересів і потреб особи на тому або іншому етапі розвитку
суспільства.

В даний час дослідження інституту карно-процесуального примушення стає
предметом особливої уваги. Дослідження проблем карно-процесуального
примушення пов’язано з аналізом його єства, з’ясування співвідношення
переконання і примушення, застосування заходів примушення, їх підстав,
порядку і умов, їх вплив на законні гарантії громадян останніми роками
привертають до себе увага вчених процесуалістів.

Цінність інституту процесуального примушення полягає в значущості
засобів і способів, за допомогою яких розв’язується задача боротьби із
злочинністю, в ході застосування заходів процесуального примушення. Це
означає їх законну обгрунтованість, допустимість. Особливе значення має
процедура застосування примусових заходів, об’єм і межі примушення.

При застосуванні заходів карно-процесуального примушення законодавець в
цілях досягнення задач судочинства допускає в певних межах обмеження
прав і свобод громадян. Принцип недоторканності особи діє в значно
меншому об’ємі, коли в процесі слідства особа затримується, полягає під
варту, поміщається до лікувальної установи, піддається освідоцтвуванню,
приводу, у нього відбираються зразки для порівняльного аналізу і
дослідження. В результаті проведення обшуку ?, накладення арешту на
майно обмеження розповсюджується на принцип недоторканності майнових
прав громадян. Особисте життя людей на законних підставах може бути
обмежено при накладенні арешту поштово-телеграмну кореспонденцію, при
застосуванні запобіжних заходів, інших примусових заходах (обшук і огляд
кореспонденції).

Попередження до подолання негативних наслідків застосування заходів
карно-процесуального примушення покликана сприяти система гарантій прав
і законних інтересів особи в кримінальному судочинстві. Перенесення
центру тяжкості на посилення охорони прав громадян можна розглядати як
виправдану крапку на шляху вдосконалення даних гарантій.

В дипломному проекті досліджені роботи вчених процесуалістів Корнукова,
Хлібини, Зінаттуліна, Ахпаова, Кудіна, Чистякової. На основі вивчення
вимог конституції, карно-процесуальних законів, ухвал Пленуму Верховного
Суду України дано визначення поняттю і класифікації заходів
карно-процесуального примушення, особливу увагу надане запобіжним
заходам, їх поняттю, видам, підставі і порядку застосування запобіжних
заходів, заходам примушення, направленим на отримання доказів,
розглянуті гарантії при застосуванні цих заходів карно-процесуального
примушення.

Розділ I. Поняття види заходів процесуального примушення

в кримінальному процесі.

Поняття заходів процесуального примушення.

В карно-процесуальному праві важливе місце займають норми, регламентуючі
примушення по кримінальних справах. Ці норми покликані забезпечувати як
більш успішне виконання задач кримінального судочинства, нормальне,
безперешкодне здійснення правосуддя.

Необхідне застосування процесуального примушення обумовлюється тим, що в
сучасних умовах боротьби з антигромадськими явищами немислима без
примушення. Поки існує злочинність, тим більше не тяжкі її види, держава
не може відмовитися від цього виду примушення, також як і від
кримінального покарання.

Виробництво по кримінальних справах в цілому або в якій або частині
нерідко відбувається в складній обстановці, зв’язаній з певними
утрудненнями, перешкодами. Щоб паралізувати або усунути всілякі
перешкоди в процесі розслідування і розгляду кримінальної справи
законодавець надає особі, провідній дізнання, слідчому, прокурору і суду
право застосовувати в необхідних випадках відносно обвинуваченого,
підозрюваного і деяких інших учасників карно-процесуальних відносин
примусові заходи процесуального характеру. Разом з тим закон при
застосуванні вказаних заходів не допускає здійснення дій, які б
протиправно ущемляли честь, свободу, недоторканність або інші законні
права і інтереси людей.

Для правильної оцінки ролі примушення слід мати зважаючи на, що в
суспільстві воно застосовується тоді, коли всі засоби, йому передуючі,
не забезпечили дотримання правових норм. Разом з тим примушення навіть у
вигляді кримінального покарання переслідує мету не тільки примусити
людину дотримувати закони, але і виховувати його самим актів покарання,
переконати його в необхідності виконання закону.

Карно-процесуальне примушення є складними правовими явищами, без яких в
рішенні задач правосуддя неможливо обійтися. Примушення в кримінальному
процесі використовується для усунення перешкод, що виникають при
здійсненні правосуддя. Примушення покликане забезпечувати успішне
виконання перед кримінальним судочинством задач: швидке і повне
розкриття злочинів, викривання винні, правильне застосування закону з
тим, щоб що кожний вчинив злочин був підданий справедливому покаранню і
жоден невинний не притягав до відповідальності і осуджений.

Можливість практичного застосування процесуально примусових заходів є
стримуючим чинником на шляху неналежного виконання тими або іншими
особами своїх процесуальних обов’язків.

Державне примушення – це підкорення особи розпорядженням держави,
засноване на законі і здійснюване на користь держави, суспільства в
поєднанні з переконаннями незалежно від бажання і волі, зі встановленням
для неї певних обмежень особистого і майнового характеру, яке направлене
на забезпечення соціального правопорядку і зміцнення законності в
країні.

Заходи державного примушення як складова частина державних функцій
покликані забезпечувати реалізацію норм права.

В літературі висловлюється ряд думок щодо ознак, що характеризують єство
карно-процесуального примушення. Перш за все, відрізняється
державно-владний характер відносин, конкретних заходів
карно-процесуального примушення, виступаючих у вигляді владовідношень,
що складаються і розвиваються при застосуванні. Карно-процесуальне
примушення може виражатися у вигляді фізичної, психічної, моральної дії
державного органу на те або інше обличчя, що бере участь в судочинстві.

Карно-процесуальне примушення завжди пов’язано з певними обмеженнями тих
або інших прав і свобод учасників процесу. Саме право обмежувальний
критерій є як правило основним при віднесенні тієї або іншої
процесуальної міри до числа примусових заходів. І ще одна межа
характеризуюча карно-процесуальне примушення: застосовується вона тоді,
коли авторитету закону і переконання в необхідності неухильного
виконання норм права опиняється недостатньо. При добровільному виконанні
учасниками процесу своїх обов’язків не виникає необхідності в
примушенні. І в теж час при виникненні конфліктної ситуації в ході
кримінального судочинства, коли той або інший учасник опирається і свої
карно-процесуальні обов’язки не виконує, з’являється підстава для
застосування карно-процесуального примушення.

Карно-процесуальне примушення є сукупністю всіх передбачених нормами
карно-процесуального права заходів примушення покликаних забезпечувати
виконання обов’язків учасниками процесу в ході розслідування і судового
розгляду кримінальних справ і належне виконання задач кримінального
судочинства.

Заходи процесуального примушення застосовуються наперед і переслідують
мету – не припуститися порушення карно-процесуальних норм, поставити
відповідну особу в такі умови, які виключали б можливість іншого окрім
що вимагається законом поведінки. Підставами застосування запобіжних
заходів і інших заходів процесуального примушення служать фактичні дари
вказуючі на можливість протиправної поведінки особи або наявність інших
обставин, що ускладнюють карно-процесуальну діяльність.

Заходи процесуального примушення характеризуються наступним:

вони використовуються тільки у сфері кримінального судочинства;

застосовуються незалежно від волі і бажання особи відносно яких
допустимо їх застосування;

застосування цих заходів пов’язано з певним утрудненням прав особи
зокрема, має рацію, особистих свобод, тілесної недоторканності, права
вільного пересування і вибору занять, права на недоторканність житла і
таємницю листування;

обличчя до яких можуть застосуються дані заходи, підстави, умови, межі і
порядок їх використовування строго регламентуються карно-процесуальним
законом;

законність і обгрунтованість їх застосування забезпечується системою
політичних, економічних і правових гарантій.

Інститут заходів карно-процесуального примушення служить одним із
засобів дії на поведінку осіб, що беруть участь в процесі, для
забезпечення співвідношення їх поведінки меті кримінального судочинства.
Заходи карно-процесуального примушення застосовуються в цілях усунення
як мають місце протидії із сторони, що беруть участь в справі осіб
успішному ходу судочинства, оскільки для попередження подібних протидій.

Відмітна ознака заходів процесуального примушення виділяючі їх в
особливу групу заходів державного примушення, полягає в тому, що
по-перше їх застосування допустимо тільки в рамках кримінального процесу
і не може виходити за його межі; по-друге вони застосовуються не всіма
органами держави, а лише тими, які орієнтовані на веденні виробництва по
кримінальних справах; по-третє своєрідний коло осіб до яких можу бути
застосовані заходи процесуального примушення.

Широке розповсюдження методу примушення у сфері кримінального
судочинства пов’язано в першу чергу з необхідністю активної боротьби з
тими соціальними явищами як злочинність. Ця справа з головних обставин,
що диктують застосування примусових заходів, які обмежують права і
законні інтереси рівно на стільки, наскільки суспільство зацікавлено в
досягненні мети правосуддя. Примушення в кримінальному процесі має місце
тільки тоді, коли ті або інші процесуальні засоби направлені на
обмеження передбачених законом прав і свобод громадян.

Серед вчених процесуалістів найбільше розповсюдження отримала концепція,
згідно якої головною ознакою примусових засобів є їх право обмежувальна
спрямованість. В.М. Корнухов, З.Ф. Ковріна, Ф.М. Кзін, З.Д. Еникєєв,
З.З. Зинотулин дають висновок про те, що серед заходів дії примушення
виділяється завдяки об’єктивній властивості.

В законі не міститься терміну – заходи процесуального примушення. Воно
носить збірний характер. Критерієм їх виділення зі всього арсеналу
карно-процесуальних засобів є їх об’єктивно-примусовий характер,
закладений в потенційному вигляді. Інакше кажучи, дані заходи містять
елементи фізичного і психічного примушення у разі відмови від
добровільного виконання своїх обов’язків тим або іншим учасником
судочинства, виступають важливим важелем в системі механізму примушення.

До осіб добровільно що не виконав вимоги і покладені на них обов’язку
при розслідуванні і розгляді кримінальних справ держава застосовує
заходи примусового характеру. Ці заходи передбачаються
карно-процесуальним законом і застосовуються судово-слідчими органами і
носять назву заходів процесуального примушення. Заходи процесуального
примушення застосовуються до підозрюваного, обвинуваченому, свідкам,
потерпілим, експертам, перекладачам іншим особам, мають загальну мету –
усунення перешкод на шляху здійснення правосуддя по кримінальних
справах, спонука громадян до виконання покладених на них процесуальних
обов’язків у разі невиконання їх в добровільному порядку.

Основне призначення інституту примушення полягає в тому, щоб забезпечити
нормальну карно-процесуальну діяльність, попередити і присікти
можливість відступу громадян від встановлених законом суспільних правил
поведінки при здійсненні кримінального судочинства. Проте це не означає,
що застосування заходів процесуального примушення є обов’язковим по
кожній кримінальній справі. Застосування цих заходів це право особи, що
проводить дізнання, слідчого, прокурора, судна, яке трансформується в їх
обов’язок у разі, коли в цьому є дійсна необхідність і є умови,
передбачені законом.

Саму виражену і поширену групу примусових заходів, що використовуються в
кримінальному процесі, утворюють заходи процесуального примушення, до
яких відносяться запобіжні заходи, зобов’язання про явку, затримання,
привід, усунення від діяльності, обшук, виїмка, огляд, отримання зразків
для порівняльного дослідження, приміщення до медичної установи для
обстеження, накладення арешту на майно.

Перераховані заходи відрізняються від інших карно-процесуальних засобів
примушення і в теж час володіють поряд загальних ознак, що дозволяють їх
об’єднати в одну групу. Ці заходи не можна вважати заходами покарання,
відповідальності, тому що вони застосовуються, як правило, для
запобігання порушень закону, а не у разі цього. Заходи процесуального
примушення застосовуються до осіб тим, що залучаються до кримінального
процесу як обвинувачений, підозрюваний, потерпілий і т.д. Всім цим
заходам в тому або іншому ступені властиво примушення, яке виявляється в
певному обмеженні (утрудненні) прав і свобод особи, зокрема права на
особисту свободу, тілесну недоторканність, свободу пересування,
недоторканність житла і особистого листування. У зв’язку з цим їх
застосування допускається строго певному порядку, з дотриманням
гарантій, встановлених законом.

Таким чином, Заходи процесуального примушення це передбачені
карно-процесуальним законодавством процесуальні засоби примусового
характеру, вживані в строго встановленому порядку органами слідства і
суду відносно підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого,
свідка і інших осіб для запобігання і усунення можливих перешкод в
процесі розслідування і розгляду кримінальних справ в цілях забезпечення
успішного виконання задач кримінального судочинства.

Класифікація заходів процесуального примушення.

Всі класифікації заходів процесуального примушення певною мірою умовні,
оскільки в їх основу встановлена цільова ознака, а багато заходів
процесуального примушення забезпечуються досягненням не одній, а
декількох мети.

Процесуально примусові заходи відрізняються один від одного по своїх
індивідуальних ознаках, своєрідності характеру примушення, по його
об’єктах і конкретній меті їх застосування через певну схожість
вказаного круга однорідних заходів вони можуть бути розподілений по
окремих видах.

З урахуванням виконання задач і мети кримінального судочинства міри
процесуального примушення можуть бути класифікований на 5 груп:

Першу групу складають заходи карно-процесуального примушення,
Направлених на попередження і припинення злочинної діяльності
обвинувачених (підозрюваних).

Другу групу міри, забезпечуючі збирання, оцінку і перевірку доказів,
встановленню істини по кримінальній справі.

Третиною, заходи забезпечуючі розслідування, судовий розгляд, участь в
кримінальному процесі обвинуваченого (підозрюваного).

Четвертую, заходи сприяючі забезпеченню виконання вироку.

П’яту, Заходи направлені на забезпечення відшкодування матеріального
збитку, заподіяного злочином і можливої конфіскації майна.

До заходів процесуального примушення, що входять до першої групи
відносяться: затримання підозрюваного, застосування до підозрюваного і
обвинуваченого запобіжних заходів, усунення підозрюваного з посади.

До другої групи заходів процесуального примушення входять: привід
свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта, фахівця,
обшук, виїмка, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію і
її виїмка, затримання підозрюваного, обвинуваченого під варту,
застосування до них інших запобіжних заходів.

В числі заходів процесуального примушення, що входить до третьої групи
можна назвати: виклик повістками свідків, потерпілих, підозрюваних,
обвинувачених, привід свідків, потерпілих, експертів, фахівців,
звинувачених, підозрюваних, підсудних; отримання підписки свідків,
потерпілих, захисників експертів-фахівців, осіб, присутніх при
виробництві слідчих дій, що зрозуміли і інших, про неприпустимість
розголошування даних попереднього розслідування, видалення із залу
засідання осіб, що порушили порядок в судовому засіданні, застосування
запобіжних заходів.

Четверту групу заходів процесуального примушення складають запобіжні
заходи.

До п’ятої групи заходів процесуального примушення відносяться:
накладення арешту на майно і опис майна; Накладення арешту на грошовий
внесок; обшук і виїмка для вилучення предметів і цінностей здобутих
злочинним шляхом.

Карно-процесуальне примушення застосовується в єдності з іншими
процесуальними заходами. При цьому процесуальне примушення у ряді
випадків виступає як важливе, а то і системообразуючого ланки в
структурі заходів, що забезпечують досягнення при виробництві по
кримінальній справі поставлених задач.

Конкретні форми процесуального примушення можуть набувати характеру
особистих (затримання, арешт, обшук) і майнових (накладення арешту на
майно) обмежень. Відомо, що застосування будь-якої міри
карно-процесуального примушення завжди пов’язано з певним обмеженням
особистих свобод громадян.

Деякі заходи процесуального примушення не є запобіжними заходами, можуть
застосуються не тільки до обвинуваченого, підозрюваного, але і іншим
особам. Наприклад: привід свідка, потерпілого, накладення арешту на
майно в цілях забезпечення відшкодування заподіяного злочином
матеріального збитку, обшук, виїмка, огляд. В теж час такі заходи
процесуального примушення, як затримання, усунення із займаної посади,
накладення арешт на майно в цілях подальшого його конфіскації, не є
запобіжними заходами можуть застосуються слідчим тільки до підозрюваного
або обвинуваченого.

Закон залишає за слідчим вибір між тією або іншою мірою, тим часом або
іншим засобом і роблячи цей вибір, необхідно виходити не тільки з
юридичної, але і що не менше важливо з моральних підстав керуючись
принципом гуманізму.

Круг заходів примушення в різних стадіях процесу далеко не однаковий,
але в одних стадіях потреба в їх застосуванні виникає частіше ніж в
інших. Найгостріша необхідність застосування заходів процесуального
примушення виникає у стадії розслідування, оскільки саме тут додаються
зусилля до розкриття злочинів і викривання осіб, що їх зробили.

Представляється правильним розподіл заходів процесуального примушення на
дві групи: запобіжні заходи і інші заходи процесуального примушення.

Класифікація процесуальних засобів примушення в різних аспектах
необхідна для всестороннього і якнайповнішого вивчення і освітлення
названих правових явищ. Вона корисна і для правильної побудови системи
гарантій, прав і інтересів громадян, забезпечення законності і
обгрунтованості застосування примушення в кримінальному судочинстві.

Запобіжні заходи є передбачені законом засобами процесуального
примушення, вживаними до обвинуваченого (у виняткових випадках до
підозрюваного) строго в цілях забезпечення не ухилення їх від слідства і
суду, тим, що перешкодили їх перешкодити встановленню істини по
кримінальних справах, припинення можливості продовжувати злочинну
діяльність, а також для виконання вироку.

За часом дії міри карно-процесуального примушення можуть бути
підрозділений на:

Триваючі заходи процесуального примушення, тобто здійснювані безперервно
в перебігу певного більш менш довгого часу. Сюди відносяться запобіжні
заходи, зобов’язання про явку по виклику, приміщення обвинуваченого або
підозрюваного до лікувальної установи, підписка про нерозголошування
таємниці слідства, усунення обвинуваченого з посади, накладення арешту
на поштово-телеграфну кореспонденцію, арешт і опис майна.

Короткочасні заходи процесуального примушення – затримання, обшук,
виїмка, огляд, отримання відгуків для порівняльного дослідження, привід.

По наслідках застосування міри карно-процесуального примушення можуть
бути розбитий на чотири основні групи:

Заходи, що обмежують право на свободу і недоторканність особи –
запобіжні заходи, затримання, огляд, особистий обшук, привід, приміщення
до медичної установи, отримання зразків для кримінального дослідження.

Заходи, що обмежують право недоторканності житла і прав особистої
власності – обшук, виїмка, арешт, опис майна.

Заходи, що обмежують право на таємницю листування – накладення арешту на
поштово-телеграфну кореспонденцію, і арешт і виїмка.

Заходи, пов’язані з утиском і утиском інших прав і інтересів особи –
усунення з посади, підписка про нерозголошування даних слідства,
зобов’язання про явку по виклику.

Всі карно-процесуальні заходи підрозділяються на засоби
попереджувального, перехресного і забезпечувального характеру.

До групи засобів, попереджувального характеру відносяться: запобіжні
заходи, затримання, зобов’язання про явку до слідчого, прокурора, в суд
і повідомлення про зміну місця проживання; примусовий привід
обвинуваченого без попереднього виклику; усунення з посади.

До групи засобів, перехресного характеру відносять: привід
обвинуваченого, свідка, потерпілого, експерта (у разі їх нез’явлення по
виклику слідчого, в прокуратуру, суд), видалення із залу судового
засідання за порушення порядку судового розгляду.

До групи засобів, забезпечувального характеру відносяться: обшук,
виїмка, огляд, приміщення до медичної установи для стаціонарного
спостереження, отримання зразків для порівняльного дослідження,
накладення арешту на майно в цілях забезпечення можливої конфіскації.

В названих забезпечувальних заходах цілком обгрунтовано виділення у свою
чергу двох груп: засобів, що забезпечують отримання доказів і засобів,
що забезпечують виконання вироку.

Найбільше розповсюдження отримала класифікація, згідно якої як основна
група направлені на отримання доказів і примусові заходи, що
забезпечують належну поведінку суб’єктів процесу.

По кругу об’єктів на які звертається дія всі заходи можна підрозділити
на діючі відносно посадовців, провідних кримінальну справу і пов’язаних
з неналежною поведінкою інших учасників процесу.

Відповідно до характеру дії їх можна розбити на три групи: надаючих
більшою мірою а) психологічне; б) фізичне; в) матеріальний вплив.

Підстави виникнення дають право ділити примусові заходи на ті, що
з’являються в процесі при реальній нагоді здійснення правопорушення і в
слідстві здійснення такого правопорушення.

Коврига З.Ф. і Чистякова В.С. всі заходи процесуального примушення
розділяють на засоби забезпечення і засоби припинення.

Засіб припинення як самостійний акт служить встановленню неправильних
дій, що представляють загрозу інтересам правосуддя і пов’язано з
поведінкою учасника карно-процесуальної діяльності. Його призначення
полягає в тому щоб відновити правові зв’язки і відносини шляхом
примушення суб’єкта до виконання раніше покладених, але не виконаних
обов’язків. До групи засобів припинення відносяться: 1) запобіжні
заходи; 2) узяття зобов’язання про явку; 3) затримання; 4) привід; 5)
розшук і етапування; 6) усунення обвинуваченого із займаної посади; 7)
заходи вживані до порушників порядку в судовому засіданні.

Призначення процесуальних засобів забезпечення полягає в створенні в
примусовому порядку умов для успішного здійснення задач правосуддя.
Примусовість цих засобів пов’язана з необхідністю настання певних умов,
що забезпечують можливість встановлення істини по кримінальній справі і
залежних іноді від поведінки суб’єкта, протидіючого настанню цих умов.
До групи засобів забезпечення слід віднести: 1) обшук; 2) виїмку; 3)
приміщення обвинуваченого або підозрюваного до медичної установи для
виробництва судово-медичної або судово-психіатричної експертизи; 4)
накладення арешту на майно.

Браний до уваги розподіл заходів процесуального примушення слідує мати
на увазі їх умовність оскільки одні і тіж заходи процесуального
примушення можуть служити засобом досягнення мети як припинення, так і
забезпечення, і навпаки виконання однієї мети може досягатися різними
заходами. Неприпустимим є застосування заходів примушення в цілях тих,
що суперечать закону, не впадаючих з нього.

Загальним для всіх заходів примушення є їх здійснення незалежно від волі
і бажання особи, до якої вони застосовуються.

Менш повної, але більш зручної є класифікація з погляду структури
досліджуваних заходів по характеру і ступеню вираженості в них
примушення. По цій підставі всі заходи процесуального примушення
підрозділяються на запобіжні заходи і інші заходи процесуального
примушення. Таку позицію щодо класифікації заходів примушення
підтримують І.В. Жонен, Ф.Н. Фоткулін, В.М. Корнукова, З.З. Зінатулін,
В.Г. Капустянській. До запобіжних заходів відносяться: підписка про
невиїзд, особисте поручительство, поручительство суспільної організації,
висновок під варту і інші запобіжні заходи. До інших примусових заходів
відносяться: привід, затримання, обшук, огляд, відбирання зразків для
експертного дослідження, виїмка, заходи вживані до порушників порядку в
судовому засіданні, накладення арешту на майно в цілях забезпечення
відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку або конфіскації,
усунення обвинуваченого із займаної посади, накладення арешту на
поштово-телеграфну кореспонденцію, відбирання зобов’язання про явку,
приміщення в психіатричний заклад на період виробництва експертизи.

Розділ II. Заходи примушення, що забезпечують отримання доказів.

Примусовий характер отримання доказів.

В теорії кримінального процесу серед заходів карно-процесуального
примушення особливе місце займають заходи забезпечення отримання
доказів, до яких відносять привід, затримання, огляд, накладення арешту
на поштово-телеграфну кореспонденцію і її виїмку, отримання зразків для
порівняльного дослідження, усунення з посади, приміщення підозрюваного,
обвинуваченого до медичної установи.

Самою небезпечною формою поведінки обвинуваченого (підозрюваного) є
знищення і фальсифікація доказів, що служать підставою висунутого проти
нього звинувачення, або підозри. При збиранні фактичних даних в першу
чергу їх виявлення виникають істотні утруднення через цілий ряд причин:
небажання осіб від яких залежить отримання органами необхідних
відомостей сприяти цьому, навмисне або умисне спотворення і знищення
фактичних даних; незнання особами про доказове значення предметів і
явищ; втрати доказів під впливом часу що цікавлять суд і слідство ознак
і властивостей. Щоб практично у всіх випадках гарантувати збір органами
необхідного доказового матеріалу, слід виключити дію вказаних чинників,
пов’язаних з поведінкою особи. Для цього необхідно обмежити останнє
таким чином щоб суб’єкти незалежно від їх поведінки не змогли ні в якому
ступені впливати на залучення в процес фактичних даних. Тільки рішення
такої задачі здійсненно, або до цілого ряду дій по збиранню доказів
«підключається» примушення. В цьому випадку примушення повинне
забезпечувати збирання що відносяться до справи доказів.

При дослідженні проблем карно-процесуального примушення значний інтерес
уявляє питання про примусовий характер слідчих дій, направлених на
збирання доказів.

Збирання доказів це етап карно-процесуальної діяльності, на якому
функціонує найбільше число учасників.

В періодичній літературі відвіку прийнято відносити деякі слідчі дії –
обшук, виїмку, огляд до заходів процесуального примушення. Іноді ці
заходи називають заходами забезпечення необхідних умов для встановлення
істини. Одні автори відносять до примусових заходів затримання, обшук,
огляд, інші додають до них отримання зразків для порівняльного
дослідження, виїмку, накладення арешту на кореспонденцію. Решта слідчих
дії – допит, огляд, експеримент, пред’явлення для пізнання – багато
авторів не називають примусовими.

Слідчі дії розглядаються як передбачені законом і забезпечені державним
примушенням сукупність операцій і прикладів, які здійснюються при
розслідуванні злочинів для виявлення, фіксації, перевірки фактичних
даних, що мають значення доказів по кримінальній справі. Дії слідчого по
збиранню, перевірці і оцінці доказів спираються на примушення, яке в
необхідності повинне використовуватися повною мірою з метою реалізації
наданих законом можливостей. У зв’язку із забезпеченістю слідчих дій
державним примушенням, вважається, що всі вони є примусовими. При цьому
вважають, що примусовий характер одних з них (виїмка, обшук) більш
очевидний, оскільки дані дії супроводяться заходами, що обмежують
недоторканність особи і житла. В інших (слідчий експеримент, допит,
призначення експертизи) примушення менш виразно і полягає в тому, що
після ухваленням слідчим рішення про проведення слідчої дії обов’язку
його можливих учасників персоніфікуються. Ряд авторів дотримується
думки, що властивостями заходів процесуального примушення володіють
лише слідчі дії пов’язані з обмеженням конституційних прав громадян на
недоторканність житла, таємниці листування і телеграфної кореспонденції:
обшук, виїмка, огляд і інші. Дана позиція також викликає заперечення
оскільки і ці слідчі дії не обов’язково супроводяться примушенням.
Визначення заходів процесуального примушення поодинці тільки право
обмежувальній ознаці необгрунтовано розширює об’єм примушення в
кримінальному судочинстві, веде до втрати самих специфічних засобів,
характерних для примушення як додаткового засобу вступаючого в дію, коли
авторитет закону і переконання в необхідності його неухильного виконання
виявляється недостатньо.

Існує принципова відмінність між тими слідчими діями, які позбавлені
примушення і тими, реалізація яких, завжди незалежно від вольової
позиції особи пов’язана з примушенням.

При подібному розумінні примусовості слідчих дій можна затверджувати, що
самим фактом утиску прав особи обумовлений явно примусовий характер
затримання, обшуку (особистий обшук), огляду, приміщення до медичної
установи для стаціонарного спостереження, отримання зразків для
порівняльного дослідження.

У відмінності від багатьох слідчих дій не можуть обмежувати права
примусовий допит і пред’явлення особи для пізнання. Що ж до примусового
приводу, то він служить самостійній процесуального примушення і в цій
якості може забезпечити виробництво не тільки допиту, але і інших
слідчих дій.

Розглянемо заходи карно-процесуального примушення, пов’язані із
збиранням і дослідженням засобів карно-процесуального доведення.

Обшук (ст. 177 КПК України) це примусове обстеження приміщень, ділянок
місцевості і громадян в цілях відшукування предметів, документів, що
мають значення для справи, свідоцтв по приналежності конкретній особі, а
рівно для відшукування злочинця, або трупа, що проводиться за наявності
обгрунтованих даних про те, що вони приховані в даному місці або у
обшукуваної особи.

Об’єктом обшуку виступають приміщення, споруди і інші об’єкти, що
знаходяться у віданні громадянина: житлове приміщення, дачна ділянка,
надвірні споруди, гараж, автомобіль, яхта, особистий літак, службовий
кабінет, будь-яке приватне володіння (магазин, кафе, офіс, фірма, кіоск,
ферма). Будь-яке примусове обстеження даних об’єктів і здійснення на них
пошукових дій може здійснюватися тільки по засобах обшуку і не інакше,
як в передбаченому для виробництва обшуку порядку.

Обшук проводиться також в тих випадках, коли є достатні дані про те, що
в певному приміщенні місці знаходиться розшукувані особи, а також трупи
або тварини.

Одним з різновидів обшуку є особистий обшук. Тут обстеженню підлягає
одяг, взуття, тіло людини, що знаходиться при ньому особисті речі. При
цьому враховуючи специфіку об’єкту даного виду обшуку закон передбачає,
що особистий обшук проводиться особами, а рівно і у присутності понятих
– однієї підлоги з обшукуваною.

Мета обшуку – виявлення, вилучення і закріплення знарядь злочину,
об’єктів злочинного посягання, слідів злочину, цінностей, нажитих
злочинним шляхом, інших речових доказів, предметів і документів, що
мають відношення для встановлення об’єктивної істини по справі і
забезпечення відшкодування заподіяного злочином збитку.

Час проведення обшуку: обшук проводиться в денний час (з 6:00 до 22:00),
окрім випадків не терплячих відкладення.

Підстави обшуку – фактичні: дані вказуючі на заховання у визначеному
місці або у певного обличчя предметів, документів, цінностей, знарядь
злочину, здобутих злочинним шляхом, а також інші предмети і документи,
що можуть мати значення для справи, і може виникнути необхідність в їх
примусовому вилученні. Юридичною підставою обшуку є ухвала (визначення)
про виробництво обшуку з санкцією прокурора або його заступника, за
винятком житла або іншого володіння особи. Стаття 30 Конституції України
визначає: «Кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається
проникнення в житло або інше володіння особи, проведення там огляду або
обшуку інакше як по мотивованому рішенню суду». У випадку не терплячому
відкладення обшук, за винятком житла або іншого володіння особи, може
бути проведений без санкції прокурора, але з подальшим повідомленням
прокурора в добовий зріз про проведення обшуку і його результати. Обшук
житла або іншого володіння особи, за винятком випадків не терплячих
відкладення, проводиться тільки за мотивованим визначенням суду. (ч 5
ст. 177 УПК України)

Обшук відрізняється від виїмки тим, що під час ухвалення рішення про
виробництво обшуку не відоме місце знаходження предмету, який слідує
вилучити. Його потрібно шукати. Тобто, якщо особа не видала предмет
після пред’явлення ухвали про виробництво виїмки, а точне його місце
розташування в приміщенні не відоме виїмка проводиться не може, повинен
проводиться обшук. Проте, якщо оповістило ухвалу про виробництво обшуку
і після цього річ видана, все одно, навіть коли після цього інших речей
не шукали, складається протокол обшуку.

При виробництві обшуку слідчий повинен строго обмежитися вилученням
предметів і документів, що можуть мати відношення до справи. Предмети і
документи заборонені до обігу, підлягають вилученню незалежно від їх
відношення до справи.

Всі предмети і документи, що вилучаються, пред’являються присутнім
особам, що зрозуміли і іншим, і у разі потреби упаковуються і
опечатуються на місці обшуку.

Про виробництво обшуку слідчий складає протокол, якщо складає опис
вилучених і передаваних на зберігання особливих предметів і документів,
опис додається до протоколу. Протокол обшуку повинен містити вказівки на
роз’яснення присутнім особам прав, і зроблених ними заяв.

Відносно предметів і документів, що підлягають вилученню, повинне бути
вказаний, видані вони добровільно або ж вилучені примусово, в якому саме
місці вони знайдені.

Копія протоколу вручається під розписку особі, у якої була проведена
слідча дія.

Особистий обшук проводиться по ухвалі слідчого, і з санкцією прокурора.

Особистий обшук можуть проводити без ухвали:

при фізичному затриманні підозрюваного уповноваженими на те особами,
якщо є достатні підстави вважати, що затриманий має при собі зброя або
інші предмети, які становлять загрозу оточуючим або бажає позбудуться
докази, які є доказами;

при затриманні підозрюваного;

при узятті підозрюваного, обвинуваченого під варту;

за наявності достатніх підстав вважати, що особа, що знаходиться в
приміщенні або іншому місці, в якому проводиться обшук або примусова
виїмка, приховує при собі предмети і документи, що можуть мати значення
для справи. (ст. 184 ч. 3 УПК України)

Особистий обшук може проводиться тільки особами однієї підлоги з
обшукуваним і у присутності понятих тієї ж підлоги.

Предмети і документи відшукуються: на тілі людини; в його природних
отворах; в одязі знаходиться на даному обличчі; в ручній поклажі, що
знаходиться при даній особі.

В слідчо-судовій практиці обшук і виїмка є тим, що часто зустрічається і
тісно зв’язаними між собою процесуальними діями.

Виїмка – ця слідча дія, що полягає у вилученні (добровільному або
примусовому) з приміщень, ділянок місцевості і у конкретних осіб
предметів і документів, що мають значення для справи без попереднього їх
пошуку.

Виїмка проводиться у випадках, коли є достатні дані, що предмети і
документи, які мають значення для справи, знаходяться у певної особи або
у визначеному місці.

На відміну від обшуку виїмка завжди направлена на вилучення предметів,
індивідуальні ознаки яких, а також їх місце знаходження відомо особі, що
здійснює виїмку.

Будучи по своїй природі слідчою дією, обшук і виїмка володіють всіма
ознаками заходів карно-процесуального примушення. В кожному випадку
після пред’явлення відповідної ухвали про виробництво обшуку і виїмки
особам безпосередньо у яких або в ним належних приміщеннях (сховищах)
знаходяться що цікавлять слідство об’єкти, пропонується їх видати
слідчому добровільно, але якщо це не відбувається, обшук і виїмка
проводиться в примусовому порядку.

Примусовий характер названих дій виявляється і в можливості розкривати
замкнуті приміщення і сховища, якщо власник відмовляється добровільно
відкрити їх, проте при цьому слідчий повинен уникати що не викликаються
необхідністю пошкоджень замків, дверей і інших предметів, а також і в
тому, що слідчий має право заборонити особам, що знаходяться в
приміщенні або іншому місці, покидати його, зноситися один з одним або
іншими особами до закінчення обшуку.

Юридичні підстави виїмки наступні:

Проводиться по мотивованій ухвалі слідчого;

Виїмка документів, що містять відомості, що є державною таємницею,
проводиться тільки з санкції прокурора або його заступника і в порядку,
злагодженому з керівником відповідної установи;

Примусова виїмка з житла або іншого володіння особи, проводиться тільки
за мотивованою ухвалою судді.

Посадовці і громадяни не мають права відмовлятися пред’являти або
видавати документи або їх копії або інші предмети, які вимагає слідчий
під час обшуку і виїмки. Видача і огляд документів які містять державну
таємницю, проводиться із змістом вимог правил, які забезпечують охорону
державної таємниці.

Також як і більшість слідчих дій виїмка може бути проведений тільки
після ухвалення рішення про порушення кримінальної справи. Фактичні дані
послужили підставою до її виробництва, повинні міститися в доказах
(свідченнях потерпілих, свідків).

Виїмка з моменту оголошення відповідної ухвали і до кінця слідчої дії
проводиться у присутності понятих. Виїмці підлягають лише предмети і
документи мають значення для справи, або заборонені до обігу.

При виїмці повинна бути забезпечений присутність особи, у якої
проводиться виїмка, або повнолітніх членів сім’ї. У разі неможливості їх
присутності, запрошуються представники житлово-експлуатаційної
організації, селищного або сільського виконавського органу. Виїмка в
приміщеннях, зайнятих підприємствами, установами, організаціями
проводиться у присутності представника даного підприємства, установи,
організації. Обличчям, у яких проводиться виїмка, понятим, представникам
повинне бути роз’яснено їх право бути присутній при всіх діях слідчого і
робити заяви з приводу цих дій.

Про виробництво виїмки складається протокол, також складається опис
вилучених або передаваних на особливе зберігання предметів і документів,
опис додається до протоколу. Протокол виїмки повинен містити вказівку на
роз’яснення присутнім особам прав і зроблені ними заяви.

Відносно предметів і документів, що підлягають вилученню, повинне бути
вказаний, чи бачені вони добровільно або вилучені примусово. Копія
протоколу вручається під розписку особі, у якої була проведена виїмка
або повнолітнім членам сім’ї, а при їх відсутності – представнику
селищного або сільського виконавського органу або
житлово-експлуатаційної організації.

Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку може бути
застосований тільки коли є достатні підстави вважати, що в листах,
телеграмах або іншій кореспонденції підозрюваного або обвинуваченого
іншим особам або інших осіб підозрюваному або обвинуваченому, а також
інформацією, якої вони обмінюються за допомогою засобів зв’язку
містяться дані про досконалий злочин або предмети і документи, які мають
доказове значення і якщо ці дані іншим способом отримати неможливо.

До кореспонденції, на яку може бути накладений арешт відносяться: листи
всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, переклади,
телеграми, радіограми.

Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку з метою
запобігти злочину може бути застосований до порушення кримінальної
справи.

Маючи достатні підстави слідчий з угоди прокурора поводиться з уявленням
звертається до голови апеляційного суду про накладення арешту на
кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв’язку. Голова суду або
його заступник розглядають уявлення, вивчають матеріали справи, у разі
потреби питають думку слідчого, прокурора, після чого виносить ухвалу
про накладення на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв’язку
або відмовляють в цьому. Ухвала оскарженню не підлягає, на неї може бути
внесено представлення прокурора.

Ухвала про накладення арешту на кореспонденцію або зняття інформації з
каналів зв’язку прямує слідчим начальнику відповідної установи для якої
вона є обов’язковою.

Начальник відповідної установи затримує кореспонденцію або знімає
інформацію з каналів зв’язку і протягом доби повідомляє про це слідчого.

Арешт накладений на кореспонденцію відміняється, а зняття інформації з
каналів зв’язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для
виконання цих слідчих дій ухвалою судді. Слідчий відміняє арешт,
накладений на кореспонденцію або припиняє зняття інформації з каналів
зв’язку, коли у виробництві цих засобів відпадає необхідність, при
закритті кримінальної справи або при передачі справ прокурору.

Огляд кореспонденції відбувається за рішенням суду в установі зв’язку з
участю понятих з числа службовців цієї установи, а при необхідності і з
участю фахівця. За участю цих осіб слідчий відкриває і оглядає затриману
кореспонденцію.

У разі виявлення документів або предметів, що мають доказове значення,
слідчий проводить виїмку відповідної кореспонденції або обмежується
зняттям копії з відповідних відправлень. За відсутності документів або
предметів, які мають доказове значення, слідчий дає вказівку про
вручення оглянутої кореспонденції або про її затримання на визначений їм
термін.

Про кожний випадок виробництва обшуку, виїмки, затримання кореспонденції
слідчий складає протокол. В протоколі указується, які відправлення
оглянуті, що вилучено і що повинне бути доставлений адресату або
тимчасово затриманий, з яких відправлень знято копії.

Дослідження інформації знятої з каналів зв’язку в деяких випадках
проводиться з участю фахівця. Слідчий прослуховує інформацію і складає
протокол. При виявленні в інформації даних, що мають доказове значення,
в протоколі відтворюється відповідна частина запису.

Огляд відноситься до числа добровільно поширених і ефективних дій по
збиранню і використовуванню засобів карно-процесуального доведення.
Проте щодо єства і правової природи огляду до теперішнього часу
висловлюються різні думки зводяться переважно до того, що воно не є
різновидом слідчого огляду або судово-медичної експертизи, а є цілком
самостійною слідчою дією.

Огляд проводиться для встановлення на тілі обвинуваченого,
підозрюваного, свідка або потерпілого слідів злочину або особливих
прикмет. В ході виробництва огляду можуть бути знайдений самі різні
сліди злочину: плями крові, слини, потожирових і інших виділень людини,
залишки паливно-мастильних матеріалів, спец фарбників, наркотичних або
отруйних речовин, волосся, текстильні волокна, залишки грунту.

При необхідності виявити або засвідчити наявність у обвинуваченого,
підозрюваного, потерпілого або свідка особливих прикмет слідчий виносить
про це ухвалу і проводить огляд (ч. 1 ст. 193 УПК України).

При необхідності провести судово-медичний огляд обвинуваченого,
підозрюваного, потерпілого або свідка такий огляд по вказівці слідчого
проводиться судово-медичним експертом або лікарем.

Слідчий не має права бути присутній при огляді обличчя іншої підлоги,
якщо це необхідне при його оголенні. При огляді не допускаються дії, які
принижують гідність оглянутої особи небезпечні для його здоров’я.

Оскільки об’єктом огляду є тіло людини, чия недоторканність при цьому в
деякій мірі ущемляється, законодавець пішов по шляху особливо ретельного
регулювання порядку його виробництва, можливого виключно тільки на
основі спеціальної ухвали, при обов’язковій присутності понятих, а в
необхідних випадках з участю лікаря. Причини, якщо дія супроводиться
оголенням оглянутої особи поняті повинні бути одного з ним пола. Закон
також забороняє присутність слідчого при огляді обличчя іншої підлоги; в
останньому випадку огляд проводиться лікарем у присутності понятих.

Ухвала про виробництво огляду обов’язково для особи, відносно якої воно
винесено.

Огляд відноситься до категорії невідкладних процесуальних дій.

Закон спеціально не містить заборони примусового огляду, який або
категорії громадян. Примусовий огляд може бути застосований як до
свідка, так і до будь-яких громадян, якщо для цього є необхідні фактичні
підстави.

Застосування примусового огляду повинне бути обмежено поряд умов:
наявністю достатніх даних, що дають підставу вважати, що на тілі певної
особи є сліди злочину або інші докази; вивчення і закріплення таких має
незамінне доказове значення по справі; обличчя відмовилося добровільно
піддатися огляду; дії по примусовому огляду не повинні вабити шкоди
здоров’ю оглянутого; при його виробництві обов’язково присутність
лікаря.

Успішний пошук речових доказів, при огляді можливий лише на основі знань
способу досконалого злочину і закономірностей утворення тих або інших
слідів. В ході огляду необхідно оцінювати, оглядати всі знайдені докази
і з урахуванням цього визначати хід подальшого обстеження.

Фахівець в області судової медицини стає практично постійним учасником
огляду, а його роль в проведенні даної слідчої дії все більш істотної і
багатоманітної.

Разом з тим карно-процесуальний кодекс України на ряді з оглядом така
процесуальна дія як судово-медичний огляд. При його виробництві поняті
не присутні. При його виробництві можуть широко застосуються такі методи
дослідження як мікроскопія, рентгеноскопія і інші.

Про результати огляду, проведеного слідчим, складається протокол, який
підписується слідчим і оглянутим, при судово-медичному огляді
складається акт, а якщо огляд проводиться лікарем, він видає довідку.

По своєму безпосередньому зв’язку з вивченням слідів злочину (доказів)
отримання зразків для експертного дослідження відноситься до категорії
слідчих дій і носить при цьому по відношенню до що проводиться по справі
експертизи характер. Достатньою і законною підставою отримання таких
зразків є фактична потреба в них при виробництві у справі експертизи. В
теж час отримання зразків для експертного дослідження володіє всіма
ознаками карно-процесуального примушення. Отримання таких зразків не
ставиться в пряму залежність від бажання осіб, у яких вони можуть бути
отриманий. Тим самим отримання зразків для експертного дослідження
зв’язано з можливістю обмеження прав особи. Тому його виробництво
можливо лише по спеціальній мотивованій ухвалі.

У разі потреби слідчий має право винести ухвалу про вилучення або
відбирання зразків почерку і інших зразків, необхідних для експертного
дослідження. Про відбирання зразків складається протокол (ст. 199 УПК
України).

Законодавець строго обкреслює коло, у яких можливо отримання подібного
роду зразків осіб. Такими є: підозрювані, обвинувачені, свідки,
потерпілі. Причому у свідків і потерпілих допускається отримання зразків
лише при необхідності перевірити чи не залишені вказаними особами сліди
на місці події або на речовинних джерелах доказів.

Для деяких видів експертиз необхідні зразки для експертного дослідження
– це різні матеріальні об’єкти (відбитки пальців рук, зліпки зубів,
проби крові і інші). Зразки надаються експерту, для визначення
тотожності їх властивостей, властивостям певних слідів, речових доказів
і документів.

Вільні зразки – зразки, існуючі на момент слідства (зразки почерку у
вигляді окремих документів, вироби і предмети) можуть бути вилучений в
процесі виїмки, обшуку, контрольної закупівлі, огляду.

Експериментальні зразки – зразки, вироблювані безпосередньо в ході
слідчої дії (отримання відбитків пальців рук підозрюваного, отримання
зразків тексту пишучої машинки, проби крові, виготовлення відтиснень
зубів або слідів взуття).

Вилучення експериментальних зразків, необхідних для експертного
дослідження, проводиться шляхом здійснення слідчої дії – отримання
зразків для експертного дослідження.

Для відбирання або вилучення зразків слідчий може використовувати
допомогу фахівця. Закон не обмежує круг слідчих дій у виробництві якого
може бути привернутий фахівець. Слідчий викликає фахівця у разі, коли
визнає необхідним використовувати спеціальні знання і навики при
виробництві слідчих дій.

Перед отриманням зразків для експертного дослідження відповідній особі
оголошується ухвала і одночасно роз’яснюється мета отримання зразків,
обов’язки по їх наданню, право на оскарження дій слідчого. Ознайомлення
з ухвалою і роз’яснення прав і обов’язків повинні бути засвідчено
підписом особи у якого відбираються зразки.

Зразки для експертного дослідження звичайно вилучаються по місцю
виробництва розслідування. Отримання ж зразків, пов’язаних з
життєдіяльністю людського організму, здійснюється, як правило, в
медичній установі; причому безпосередньо фахівцем, але у присутності
слідчого.

В законі немає вказівки щодо участі понятих при отриманні зразків для
експертного дослідження, але закон і не забороняє цього. У разі відмови
дати зразки вони можуть бути отриманий примусово, тоді при цьому повинні
бути присутній поняті.

Надзвичайно важливо визначити умови експериментального отримання
зразків, створити ці умови і забезпечити їх дотримання з тим, щоб в
зразках відобразилися ознаки, необхідні для дослідження.

Приміщення особи до медичної установи. При розслідуванні кримінальних
справ часто виникають питання. Для дозволу яких необхідні спеціальні
знання. В таких випадках слідчі вдаються до використовування експертизи.
Значне місце серед всіх експертиз займають судово-медичні і
судово-психіатричні експертизи. Такі експертизи можуть проводиться
заочно, амбулаторно і стаціонарно.

Коли в справі є дані, що свідчать про те, що обвинувачений під час
здійснення злочину був в несудимому або в обмежено судимому стані а
також, коли він вчинив злочин в судимому стані, але після здійснення
злочину захворів психіатричною хворобою, яка обмежує його можливості
розуміти свої дії і керувати ними, слідчий для визначення психічного
стану обвинуваченого призначає судово-психіатричну експертизу (ст. 204
УПК України).

Якщо при проведенні судово-медичної і судово-психіатричної експертизи
виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або
дослідженням його, суд за представленням слідчого з угоди прокурора,
поміщає його до відповідної медичної установи, про що виносить ухвалу
(ч. 1 ст. 205 УПК України).

Приміщення особи до медичної установи за рішенням слідчих і судових
органів є міра карно-процесуального примушення зі всіма характерними
ознаками. Цей захід найсерйознішим чином утрудняє права і свободу особи;
може здійснюватися в примусовому порядку.

Час перебування в лікувально-психіатричній установі зараховується в
строк утримання під вартою. Приміщення в будь-який тип медичної установи
пов’язаний з ізоляцією особи, з обмеженням його особистої свободи, яке
через конституційний принцип недоторканності особи.

Ухвала про призначення судово-психіатричної експертизи і висновок
експерта не оголошується обвинуваченому, якщо його психічний стан робить
це неможливим.

В примусовому порядку на стаціонарну судово-психіатричну і
судово-медичну експертизу можуть бути направлений тільки звинувачені.
Адміністрація медичної установи не має права відмовити в ухваленні
обвинуваченого. Напрям на короткострокове (амбулаторне) дослідження не
вимагає того, що виносить ухвали, за винятком випадків, коли
обвинувачений відмовляється добровільно піддатися дослідженню.

Приміщення в психіатричну лікарню особи, вже що знаходиться під вартою,
проводиться ухвалою слідчого, що не вимагає дозволу прокурора. Ця ухвала
обов’язково і для адміністрації установи, в якій міститься
обвинувачений.

Напрям обвинуваченого до медичної установи (лікарню або психіатричну
лікарню) проводиться на термін необхідний експерту для закінчення
дослідження з урахуванням діючих правил. Про те, що подальше перебування
обвинуваченого в медичній установі не викликається необхідністю, експерт
(адміністрація установи) повідомляє слідчого. Виписування обвинуваченого
без дозволу слідчого не проводиться.

Обвинувачений, його захисник або законний представник, представлення
прокурора на ухвалу судді про напрям обвинуваченого на експертизу
протягом 3х доби може бути подано апеляція в апеляційний суд. Подача
апеляції не зупиняє виконання ухвали судді (ч. 2 ст. 205 УПК України).

Гарантії забезпечення отримання заходів доказів.

Конституція України закріплює основні права і обов’язки громадян, у тому
числі недоторканність особи, житла, таємницю листування. Проте
застосування заходів процесуального примушення пов’язано з обмеженням
таких прав. Охорона цих прав в процесі судового слідства і розгляду
кримінальних справ має виключно важливе значення.

Задача забезпечення отримання прав і законних інтересів громадян в
кримінальному процесі перетворилося б на порожню декларацію без
встановлення в законі меж застосування органами слідства заходів
процесуального примушення.

Звуження повноважень органів слідства, встановлення з боку держави меж
втручання в приватне життя громадян направлено на впорядкування самої
діяльності державних органів і посадовців ведучих слідство, тим самим
громадяни обмежуються від прояву свавілля.

Карно-процесуальні норми обмежують час проведення тих або інших
примусових дій, як правило денним, окрім випадків не терплячих
зволікання.

По термінах дії міри примушення розділяються на абсолютно-визначені
(затримання, висновок під варту, приміщення до медичної установи);
відносно-визначені (запобіжні заходи, арешт майна, усунення з посади,
арешт кореспонденції і зняття інформації з каналів зв’язку);
альтернативно-відносні (обшук, виїмка, огляд, отримання зразків для
експертного дослідження, привід, відбирання зобов’язання про явку,
повідомлення про зміну місця проживання).

Гарантією отримання доказів є підстава, умови застосування заходів
примушення пов’язаних із збиранням доказів.

Обгрунтовування обшуку. Слідчий повинен мати достатні дані, підстави
вважати, що в якому або приміщенні або місці або у якого або особи
знаходяться знаряддя злочину, а також інші предмети і документи, що
можуть мати значення для справи, або розшуку особи або трупа. Обшук
проводиться по ухвалі слідчого з санкції прокурора або його заступника
за винятком житла або іншого володіння особи. У виняткових випадках
обшук проводиться без санкції прокурора, але з подальшим повідомленням
прокурору в добовий термін. Обшук житла і іншого володіння особи за
винятком невідкладних випадків, проводиться тільки по мотивованій ухвалі
судді. В невідкладних випадках, пов’язаних з порятунком життя або майна
або з безпосереднім переслідуванням особи, підозрюваної в здійсненні
злочину, обшук житла або іншого володіння особи може бути проведений без
ухвали судді.

При виробництві обшуку слідчий повинен строго обмежуватися вилученням
предметів і документів можуть мати значення для справи. Виключення
складають предмети, заборонені до обігу.

Підстави до виїмки. Такими є необхідність вилучення певних предметів
мають значення для справи, якщо точно відомо, де вони знаходяться. Закон
вимагає, щоб перед виробництвом виїмки і обшуку слідчий запропонував
добровільно видати предмети виїмки або розшукувані предмети або
документи. Якщо ці предмети або документи будуть видані добровільно і
немає підстав побоюватися заховання розшукуваних предметів слідчий має
право не проводити дані дії, а обмежиться їх вилученням.

Обшук і виїмка можуть здійснюватися лише за наявності відповідної
мотивованої ухвали. Виїмка документів, що становлять державну таємницю
проводиться тільки з санкції прокурора. Примусова виїмка з житла або
іншого володіння особи проводиться тільки за мотивованою ухвалою судді.

Обшук і виїмка, окрім невідкладних випадків, повинен проводитися вдень
(ст. 180 УПК України).

Особлива увага законодавець уділяє особистому обшуку. Це зв’язаний, перш
за все, з конституційною гарантією недоторканності особи. Особистий
обшук як відзначено в ст. 184 УПК України проводиться відповідно до
правил ст. 177, 178 УПК України. В теж час особистий обшук може бути
проведений і без ухвали: при затриманні, при узятті підозрюваного,
обвинуваченого під варту; за наявності достатніх підстав вважати, що
особа знаходиться в приміщенні або іншому місці в якому проводиться
виїмка або обшук, приховує при собі предмети або документи, що можуть
мати значення для справи (ч. 3 ст. 184 УПК України), також при фізичному
затриманні, якщо є достатньо підстав вважати, що затриманий має при собі
зброя і інші предмети, що створюють загрозу оточуючим або бажає
звільнитися від доказів, які викривають його або інших облич в
здійсненні злочину.

Враховуючи специфіку особистого обшуку законодавець відзначає, що він
може проводитися тільки обличчям однієї підлоги з обшукуваним і у
присутності понятих тієї ж підлоги. При проведенні обшуку переважно
залучення понятих з якими обшукуваний не був знайомий. Дана рекомендація
направлена на те, що не будуть розголошені відомості про обшук серед
ближнього оточення, не дозволить ускладнювати характер взаємостосунків
між людьми.

До числа особливостей обшуку і виїмки відноситься і заборона можливості
їх виробництва в нічний час. Слідчий також зобов’язаний вживати заходів
до того, щоб не оповістили виявлені при обшуку або виїмці обставини
особистого життя осіб, які проживають або тимчасово знаходяться в цьому
приміщенні (ст. 185 УПК України).

Для того, щоб провести огляд слідчий повинен мати свій в розпорядженні
дані про те, що на тілі обвинуваченого, підозрюваного, свідка,
потерпілого є сліди злочину або особливі прикмети, встановлення яких має
значення для виявлення обставин справи.

Умовами виробництва огляду є те, що могло бути проведений тільки після
порушення кримінальної справи; проводиться коли не потрібна
судово-медична експертиза; огляду підлягають лише спеціальні суб’єкти.

Юридичною підставою огляду є складена ухвала слідчого.

При огляді не допускаються дії принижуючі гідність або небезпечні для
здоров’я оглянутої особи (ч. 3 ст. 193 УПК України). Слідчий не має
права бути присутній при огляді обличчя іншої підлоги, коли це
пов’язаний з необхідністю оголення особи, що підлягає огляду.

Оскільки об’єктом огляду є тіло людини, чия недоторканність при цьому в
якій то мірі ущемляється, законодавець встановив те, що поняті повинні
бути однієї підлоги з ним, а в необхідних випадках з участю лікаря.

Також при виробництві огляду складається протокол, роз’яснюються права і
обов’язки оглянутої особи, копія протоколу вручається під розписку
оглянутому.

Підставою для отримання зразків для експертного дослідження і інших
зразків є необхідність даних дозволяючих встановити істину по справі.
При цьому закон встановлює спеціальні підстави отримання зразків. Такими
підставами є наявність даних про можливість залишення їх на місці
злочину або на речових доказах підозрюваним, обвинуваченим, свідком,
потерпілим.

Умовами отримання зразків для експертного дослідження можливо коли
ставиться під загрозу здоров’я, життя особи у якого беруться зразки; не
застосовується примушення при вилученні зразків, які зв’язані з діями
суб’єктів (зразки почерку, доріжки слідів і тому подібне)

Для вибірки зразків слідчий виносить ухвалу, в необхідних випадках
запрошується фахівець. На практиці часто запрошують понятих, проте закон
цього не вимагає; учасникам слідчої дії роз’яснюються права і обов’язки
і складається протокол.

Накладення арешту на кореспонденцію, її виїмка і зняття інформації з
каналів зв’язку може проводиться тільки з санкції прокурора по ухвалі
судді. Ухвала судді оскарженню не підлягає, на нього може бути винесений
ухвала прокурора.

В ухвалі про накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з
каналів зв’язку указується кримінальна справа і підстава проведення цієї
слідчої дії, прізвище, ім’я і по батькові особи, кореспонденція якого
може затримуватися, з каналів зв’язку якого повинна зніматися
інформація, точна адреса цієї особи, види поштово-телеграфних
відправлень, каналів, термін протягом якого діє арешт і знімається
інформація, назва установи, на яку покладаються ці обов’язки і
повідомляти слідчого.

Арешт, накладений на кореспонденцію відміняється, а зняття інформації з
каналів зв’язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для
виробництва цих слідчих дій ухвалою судді. Слідчий анулює арешт,
накладений на кореспонденцію або припиняє зняття інформації з каналів
зв’язку, коли у виробництві цих засобів відпадає необхідність, при
закритті кримінальної справи або при передачі його прокурору (ч. 9 ст.
187 УПК України).

В кожному випадку проведення огляду, виїмки або затримання
кореспонденції складається протокол. Дослідження інформації, знятої з
каналів зв’язку в необхідних випадках проводиться з участю фахівця,
також складається протокол при виробництві слідчої дії.

Тільки за наявності достатніх підстав підозрюваний або обвинувачений
може бути поміщений до медичної або психіатричної установи для
виробництва стаціонарної судово-медичної або судово-психіатричної
експертизи.

Такими підставами слід вважати:

необхідність отримання відомостей про стан здоров’я; психічному,
фізичному стані особи;

докази, зухвалі сумніви з приводу осудності обвинуваченого (
підозрюваного ) або здібності до моменту виробництва по справі віддавати
собі звіт в своїх діях і керувати ними;

докази, що свідчать про смерть або спричинення тілесних пошкоджень;

докази, зухвалі сумніви в здатності свідка, потерпілого правильно
сприймати обставини мають значення для справи і давати правдиві
свідчення;

відсутність в справі доказів встановлюючих вік обвинуваченого,
підозрюваного.

Суд за представленням слідчого злагодженого з прокурором поміщає
обвинуваченого до відповідної медичної установи, про що виносить ухвалу.

Чинне карно-процесуальне законодавство містить в собі ряд пропусків в
частині правового регулювання приміщення обвинуваченого до медичної
установи, як заходи карно-процесуального примушення.

Розділ III. Запобіжні заходи.

Поняття і види запобіжних заходів.

В кримінальному законі інститут запобіжних заходів встановлений ст.
148-163 УПК України, які реалізуються з урахуванням положень
конституції. Основні ознаки характерні для карно-процесуального
примушення відносяться до запобіжних заходів як різновиди заходів
примушення. Запобіжні заходи не є проявом кримінальної або іншої
відповідальності, оскільки відповідальність наступає лише відносно осіб
визнаних винні в здійсненні конкретного злочину. Запобіжні заходи
застосовуються до осіб які звинувачуються в здійсненні злочинів.
Застосування запобіжних заходів як і притягнення як обвинувачений не
передрішає результати дозволу справи і застосування покарання.

Застосування запобіжних заходів надає на звинуваченого (підозрюваного),
моральна дія, захищає суспільство від небезпечних осіб, має
попереджувальне значення не тільки по відношенню до обвинувачених
(підозрюваним), але і по відношенню до інших учасника процесу і
громадянам.

Як правило, запобіжні заходи застосовуються до обвинуваченого, але у
виняткових випадках вони можуть бути застосований і відносно
підозрюваного.

Будучи різновидом карно-процесуального примушення запобіжного заходу
направлені на попередження протиправних дій звинувачених (підозрюваних),
на примушення їх до виконання необхідних на користь виробництва по
кримінальній справі дій. Запобіжні заходи – примусові, вони
застосовуються всупереч волі обвинуваченого (підозрюваного), примушують
їх або стримуватися, не скоювати діянь, або примушують скоювати
передбачені дії (бути по викликах, не відхиляться від явки, належним
чином поводитися). За своїм змістом запобіжні заходи надають на
звинуваченого (підозрюваного) психологічну, фізичну, етичну дію
(примушення). Вони можу обмежувати його майнові права і інтереси.

Таким чином запобіжні заходи це вживані органами слідства, прокурором,
судом міри карно-процесуального примушення, надаючі на звинуваченого
(підозрюваного) певну психологічну дію або обмежуючі його свободу, з
метою позбавлення можливості відхилитися обвинуваченому (підозрюваному)
від слідства і суду, перешкодити встановленню істини по справі або
займатися злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання
вироку.

Запобіжні заходи застосовуються тільки уповноваженими на те державними
органами і посадовцями в ході здійснення карно-процесуальної діяльності
в досудових і судових стадіях процесу. Запобіжні заходи носять ?
характер. З їх допомогою створюються умови для попередження, припинення,
виключення злочинної діяльності осіб, до яких вони застосовуються,
встановлення істини по справі, забезпечення виконання вироку.

Запобіжними заходами згідно ст. 149 УПК України є:

підписка про невиїзд;

особисте поручительство;

поручительство суспільної організації або трудового комітету;

3-1) застава;

узяття під варту (арешт);

нагляд командування військової частини.

Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного.

До неповнолітніх можуть застосуються запобіжні заходи як віддача під
нагляд батьків, опікунів, опікунів, адміністрації закритої дитячої
установи.

Розглянемо кожний з видів цих запобіжних заходів.

Підписка про невиїзд (ст. 151 УПК України) полягає у відбиранні у
підозрюваного або звинуваченого зобов’язання не відлучаться з місця
проживання або тимчасового знаходження без дозволу відповідної особи
(слідчого), а також бути по викликах.

Місце проживання або тимчасового знаходження, з якого не повинен
відлучаться обвинувачений (підозрюваний) визначає орган, що обирає
запобіжний захід з урахуванням можливостей і інтересів особи, до якої
застосовується дана міра.

Запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд з урахуванням суспільної
небезпеки досконалого злочину може застосуються до осіб, як правило має
постійне місце проживання, заняття, сім’ю коли вірогідність відхилення
від слідства і суду незначна і може бути усунений даним запобіжним
заходом.

Підписка про невиїзд є загальним, відносно м’яким і найпоширенішим
запобіжним заходом. Вона зв’язана з обумовленими інтересами
кримінального судочинства, конституційними правами людини і громадянина
вільно пересуватися, вибирати місце перебування і проживання, вільно
виїжджати за межі України. Застосування підписки про невиїзд пов’язано з
психічним примушенням, оскільки при її порушенні може бути застосований
більш строгий запобіжний захід. З істоти підписки про невиїзд витікає,
що вона застосовується, коли необхідно забезпечити присутність
обвинуваченого, підозрюваного в місці виробництва по кримінальній
справі. Підпискою про невиїзд забезпечується не тільки знаходження
обвинуваченого у визначеному місці і не ухилення від органів
розслідування і правосуддя, але також його не ухилення від виконання
вироку і в цілому нормальний хід виробництва по справі, встановленню
істини.

Обличчя відносно якого вибрана підписка про невиїзд за загальним
правилом може зберігати хід життя, проте воно не має права відлучатися
на тривалий термін, міняти місце проживання або виїжджати за межі міста
(району, області) постійного або тимчасового мешкання, вказаного в
підписці.

При відбиранні підписки про невиїзд обвинуваченому (підозрюваному)
роз’яснюється, що у разі порушення даної підписки не відлучатися з
певного місця проживання і бути по виклику, а також перешкодити
встановленню істини по справі до нього може бути застосований більш
строгий запобіжний захід

Відбирання підписки про невиїзд не перешкоджає виконанню його службових
обов’язків. Він не зобов’язаний постійно знаходитися удома, проте щодня
повинен бути тут і не робити спроб до ухилення від органів слідства і
суду. При необхідності виїзду з вибраного місця перебування навіть на
певний час ( понад доби) обвинувачений зобов’язаний звернеться за
дозволом до відповідного посадовця.

Зобов’язання вдягається в письмову форму і підписується обвинуваченим
(підозрюваним).

Підписка про невиїзд обмежує свободу пересування звинуваченого, вибір
ним місця проживання або іншого місця перебування.

Особисте поручительство (ст. 152 УПК України) полягає в ухваленні на
себе заслуговуючим довір’я обличчям письмового зобов’язання в тому, що
вони ручаються за належну поведінку і явку підозрюваного або
обвинуваченого по виклику особи, що проводить слідство, слідчого,
прокурора і суду. Число поручителів не може бути менше двох осіб, які
можуть бути поручителями називає обвинувачений (підозрюваний), або ці
особи самі звертаються до органів слідства і суду, заявляючи про своє
бажання поручитися за належну поведінку особи, що притягається до
кримінальної відповідальності у разі залишення його на волі.

Як поручителі можуть виступати родичі, сусіди, друзі або добрі знайомі
обвинуваченого (підозрюваного). В законі прямо вказано, що поручителями
можуть бути тільки заслуговуючі пошану особи. З цього виходить, що
поручителі повинні мати авторитет в очах оточуючих і достатньо очевидні
можливості робити позитивний вплив на поведінку звинуваченої
(підозрюваного) особи.

При відбиранні підписки про особисте поручительство поручитель повинен
бути поставлений в популярність про єство справи, по якій вибраний даний
запобіжний захід у вигляді особистого поручительства і про
відповідальність у разі здійснення підозрюваним або обвинуваченим дій
для попередження яких був застосований запобіжний захід у вигляді
особистого поручительства. В цьому випадку на кожного поручителя може
бути накладено судом грошове стягнення в розмірі до одного розміру
двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Перевага поручительства як запобіжні заходи в тому, що обвинувачений
залишається на волі, продовжує сою трудову діяльність, залишається в
сім’ї, на звинуваченого діють моральні стимули, спонукаючі поводитися
належним чином.

Поручителі ручаються за належну поведінку обвинуваченого, тоді як він
сам ніяких зобов’язань і поручительство не дає. Всі види поручительства
не пов’язані з введенням для обвинуваченого яких або право обмежень.
Будь-яке з прийнятих зобов’язань не є право обмеження.

Особисте поручительство є загальним, хоча і слабо поширеним запобіжним
заходом. Її дієвість в значній мірі залежить від вдалого підбору
поручителів. Особисте поручительство зв’язано з психічною дією, при
застосуванні цього запобіжного заходу не відбувається істотного
порушення конституційних свобод і прав людини і громадянина.

Цей захід застосовується як з урахуванням особи обвинуваченого так і
даних, що характеризують особу поручителів. Особистим поручительством
забезпечується поведінка і явка обвинуваченого за рахунок його етичних
зобов’язань по відношенню до поручителів – в основі яких пошана
обвинуваченого до поручителів, почуття обов’язку і відповідальності за
обман їх довір’я при порушенні запобіжного заходу.

Обрання особистого поручительства можливо за ініціативою слідчого,
прокурора, судна за заявами громадян, а також на прохання самого
звинуваченого.

Поручительство суспільної організації (ст. 154 УПК України) як
запобіжний захід полягає в дачі письмового зобов’язання в тому, що
суспільна організація, трудовий колектив підприємства, установи,
організації, колгоспу, цеху, бригади ручаються за належну поведінку і
своєчасну явку обвинуваченого до органів дізнання, слідства, суду.

Суспільна організація або трудовий колектив повинна бути ознайомлений з
характером звинувачення, пред’явленого особі, що віддається на поруки.

Ініціатива в застосуванні даної міри повинна виходити як від органу що
провадить розслідування і розгляди кримінальної справи, так і від
суспільної організації, причому приводом для обговорення питання про
ухвалення поручительства може послужити обіг особи, що притягається до
кримінальної відповідальності.

Питання про необхідність поручительства за належну поведінку і явку
обвинуваченого повинен бути обговорено на загальному зборі членів
відповідної організації або її керівного органу, причому до органу
слідства, суду, прокурору надається протокол в якому відображено
обговорення питання і ухвалене рішення. Після чого керівництвом
організації дається відповідне письмове зобов’язання компетентному
органу.

Про обрання як запобіжний захід поручительство суспільної організації
оголошується обвинуваченому і повідомляється організація, що прийняла на
себе поручительство.

У разі порушення обвинуваченим поручительства до нього за наявності
вказаних в законі підстав може бути застосований запобіжний захід у
вигляді висновку під варту. До суспільної організації правові санкції не
застосовуються.

Ю.Д. Лившиц пояснює, що, ручавшися, суспільна організація лише
затверджує, що обличчя не ухилятиметься від слідства і суду і своєчасно
з’явиться до цих органів. Воно грунтується на доброму знанні ділових і
особистих якостей обвинуваченого, і на «високому моральному зв’язку з
обвинуваченим».

Поручительство суспільної організації як запобіжний захід звичайно
застосовується до обвинувачених, що вчинили злочин не представляючому
великої суспільної небезпеки.

Важливою властивістю поручительства є те, що обвинувачений залишається в
колективі і продовжує трудитися. Суспільне поручительство не виключає
можливості покладання на окремих своїх членів (бригади, майстрів)
обов’язок узяти під безпосередній контроль поведінку обвинуваченого.

При всіх видах поручительства у поручитель є право відмови від нього,
якщо обвинувачений не виконує даних їм обіцянок, порушує дисципліну на
роботі, зловживає спиртними напоями. Поручительство неможливе без згоди
поручителів і організацій узяли на себе зобов’язання. Характерною межею
суспільного поручительства є відсутність періодичної відповідальності
поручителя за неналежну поведінку обвинуваченого.

Застава (ст. 154-1 УПК України) полягає у внесенні на депозит органу
слідства або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими
юридичними і фізичними особами грошей або інших матеріальних цінностей з
метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язань не
відлучатися з місця постійного мешкання або місця тимчасового
знаходження без дозволу слідчого або суду, явки по виклику до органів
слідства і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом,
який застосував запобіжний і дані, що характеризують особу
обвинуваченого захід.

Застава може бути внесений як безпосередньо самим обвинуваченим, так і
будь-якою іншою особою або організацією, які повинні бути поставлений в
популярність про єство справи, по якій вибраний даний запобіжний захід.

У разі ухилення звинуваченого, підозрюваного від явки по виклику
слідчого, прокурора, судна внесена застава звертається в дохід держави.
Заставник може відмовитися від узятих на себе зобов’язань до виникнення
підстав для обігу застави в дохід держави. В цьому випадку він
забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органів
слідства або суду для заміни йому запобіжні заходи на іншу. Застава
повертається тільки після застосування нового запобіжного заходу.
Питання про обіг застави в дохід держави розв’язується судом в судовому
засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні.

Питання про повернення застави заставнику розв’язується судом при
розгляді справи. Застава, вноситься підозрюваним, обвинуваченим,
підсудним може бути обернутий судом на виконання вироку в частині
майнових стягнень.

Застава – комплексний карно-процесуальний і карно-процесуальний
інститут. Тому застосовуючи цей запобіжний захід слід керуватися не
тільки положеннями УПК про запобіжні заходи, але і нормами
зобов’язального права, включаючи норми про цивільну правову заставу.
Застосування застави обмежує конституційне право обвинуваченого,
підозрюваного, підсудного по вільному використовуванню свого закладеного
майна і конституційне право приватної власності. Заставник не виконує
ніяких обов’язків по нагляду за поведінкою обвинуваченого. Рішення про
обрання запобіжного застави заходу повинно ухвалюватися з урахуванням
матеріального положення звинуваченого. Як застава неприпустимо
використовувати викрадене або будь-яке інше майно, нажите злочинним
шляхом. Застава не може вноситися у справах про злочини, за здійснення
яких як додаткова міра покарання передбачена конфіскація майна, а також
у справах про злочини заподіяли крупний матеріальний збиток вимагаючий
відшкодування.

Як заставники не можуть виступати профспілкові і інші суспільні
організації, а також державні підприємства і установи. Вони не мають
права використовувати свої засоби крім їх цільового призначення.

Запобіжний захід у вигляді застави відносно особи, що міститься під
вартових, до напряму справи в суд може бути вибраний лише з дозволу
прокурора, що дав санкцію на арешт, а після надходження справи в суд –
судом.

Спостереження командування військової частини (ст. 163 УПК України) за
підозрюваним або звинуваченим, був військовослужбовцем, полягає у
вживанні заходів, передбачених статутом Озброєних Сил, для того, щоб
забезпечити належну поведінку і явку підозрюваного або обвинуваченого по
виклику особи, що проводить дізнання, слідчого прокурора, суду.

Даний запобіжний захід може застосовуватися тільки до
військовослужбовців термінової служби. Спостереження командування
військової частини за обвинуваченим (підозрюваним) полягає в
застосуванні до нього наступних заходів, Передбачених Статутом Озброєних
Сил: звинувачені (підозрювані) військовослужбовці на час застосування
запобіжного заходу позбавляються прав носіння зброї, постійно
знаходяться під спостереженням своїх безпосередніх і прямих начальників,
осіб добового наряду, не прямують в караул, на бойові чергування, не
прямують на роботу зовні військової частини в одиночному порядку.
Застосування до військовослужбовця запобіжного заходу не виключає
накладення на нього за здійснення порушення заходів дисциплінарного
стягнення.

При порушенні обвинуваченим (підозрюваним) запобіжного заходу
командування військової частини відповідальності не несе. Проте при
цьому не виключається застосування дисциплінарної відповідальності до
посадовців військової частини за не забезпечення належного
спостереження. Порушення обвинуваченим (підозрюваним) запобіжного заходу
у вигляді спостереження командування військової частини створює підстави
для вирішення питання про застосування до нього більш строгого
запобіжного заходу. Якщо звинувачений військовослужбовець
демобілізуватиметься в установленому порядку, спостереження командування
військової частини вже здійснюватися не може. Запобіжний захід в цьому
випадку застосовуватися не може.

Командування військової частини повідомляється про єство справи по якому
вибрано даний запобіжний захід. Про встановлення спостереження
командування військової частини повідомляє до органу, що вибрав цей
запобіжний захід.

При застосуванні даного запобіжного заходу ніякому фізичному примушенню
військовослужбовець не піддається. Відносно нього застосовуються ті ж
виховні заходи, що і відносно інших військовослужбовців.

Передача неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, опікунів або
адміністрації дитячої установи (ст. 436 УПК України).

До неповнолітніх обвинувачених (окрім запобіжних передбачених заходів
ст. 149 УПК України) може застосовуватися передача під нагляд батьків,
опікунів, а до неповнолітніх, що виховується в дитячих установах,
передача їх під нагляд адміністрації цієї установи.

Від батьків, опікунів, опікунів або адміністрації дитячої установи в цих
випадках відбирається письмове зобов’язання про забезпечення ними
належної поведінки неповнолітнього і його явки до слідчого, прокурора, в
суд. При цьому вони попереджаються про характер звинувачення,
пред’явленого неповнолітньому про їх відповідальність у разі нез’явлення
його до слідчого, прокурора, в суд.

При порушенні цього зобов’язання до батьків, опікунів, опікунам може
бути застосовано грошове стягнення в розмірі до двохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

До осіб з числа адміністрації дитячої установи з вини яких не була
забезпечена явка неповнолітнього можуть бути застосований заходи
дисциплінарного стягнення, суспільної дії. Питання про застосування
таких заходів ставиться представником органу розслідування або приватним
визначенням суду.

Слідчий, прокурор і суд, ухвалюючи рішення про застосування даного
запобіжного заходу, повинні перевірити чи в змозі особа, якій
доручається нагляд за неповнолітнім через свій характер, стан здоров’я,
круг обов’язків і відношення до їх виконання, етичного вигляду
забезпечити реальне спостереження за поведінкою обвинуваченого і його
явку по виклику.

Особи, що дають таке зобов’язання, попереджаються про характер
звинувачення, пред’явленого неповнолітньому, і про їх відповідальність у
разі нез’явлення до органів слідства і суду.

В законі немає вказівки про те, що віддача під нагляд здійснюється з
відома батьків, опікунів, опікунів, адміністрації дитячої установи.
Проте за відсутності такої згоди застосування такого запобіжного заходу
безглуздо, оскільки воно стало б не ефективним.

Серед чинників негативно що позначаються на застосуванні даного
запобіжного заходу можуть бути вказаний:

недооцінка цього запобіжного слідчим, судом заходу;

утруднення в практичному застосуванні;

нездатність батьків, опікунів, опікунів шляхом нагляду за неповнолітнім
присікти і попередити їх неналежну поведінку;

слабий підбір керівників, вихователів дитячих установ, тривала
непідготовленість для виконання функцій виховання і перевиховання
неповнолітнього.

Висновок під варту (ст. 155 УПК України) як запобіжний захід
застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено
покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад 3х років. У
виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований в
справах про злочини за які законом передбачено покарання у вигляді
позбавлення волі на термін не більше 3х років.

Місцем попереднього висновку для змісту осіб, щодо яких вибраний
запобіжний захід висновок під варту є слідчий ізолятор. В окремих
випадках ці особи можуть знаходитися у в’язниці або місцях змісту
затриманих.

Якщо при обранні запобіжного не пов’язаних з позбавленням волі заходу
велике значення має психологічний характер їх дії на поведінку
обвинуваченого (підозрюваного), то при висновку під варту на перший план
висувається фізичне обмеження свободи, в результаті якого, як вже
наголошувалося, різко звужується можливість сховатися від слідства і
суду, перешкодити здійсненню задач кримінального судочинства і
продовжувати злочинну діяльність.

В місцях змісту затриманих осіб, узяті під варту можуть знаходитися не
більш як троє діб. Якщо доставка ув’язнених в слідчий ізолятор в цей
термін неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів
сполучення, вони можуть знаходитися в місцях змісту затриманих до десяти
діб.

Якщо узяття під варту як запобіжний захід застосований щодо осіб, які
вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі,
вони можуть знаходитися в штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії
або в дисциплінарному ізоляторі виховально-трудової колонії.

Даний запобіжний захід істотно обмежує особисту свободу громадян і тому
повинна застосовуватися у виняткових випадках, коли задачі, що стоять
перед запобіжними заходами без її обрання вирішені бути не можуть.

Терміни утримання під вартою (ст. 156 УПК України). Утримання під вартою
під час слідства не повинне перевищувати більше двох місяців.

У випадках, коли в строк передбачений ч. 1 ст. 156 УПК України слідство
справи закінчити неможливо а підстав для ануляції або заміни запобіжного
заходу на більш м’який він може бути продовжений.

до 4х місяців – за уявленням злагодженим з прокурором, який здійснює
нагляд за дотриманням законів органами дізнання і слідства, або самим
прокурором, суддею того суду, який виніс ухвалу про застосування
запобіжного заходу;

до 10 місяців – за уявленням, злагодженим із заступником Генерального
прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, р.
Києва і Севастополя і прирівняних до них прокурорів в справах про важкі
і особливо важкі злочини, суддею апеляційного суду;

до 18 місяців – за уявленням злагодженим з Генеральним прокурором
України, його заступником або самим цим прокурором в особливо складних
справах по особливо важких злочинах, суддею Верховного суду України.

Терміни утримання під вартою обчислюються з моменту узяття під варту, а
якщо узяттю під варті передувало затримання підозрюваного – з моменту
затримання. В строк утримання під вартою включається час перебування
особи на стаціонарному експертному дослідженні в психіатричній, медичній
установі будь-якого вигляду. У разі повторного узяття під варту особи,
по тій же справі, а також виділення і приєднання справи або пред’явлення
нового звинувачення термін утримання під вартою обчислюється з
урахуванням терміну утримання під вартою раніше.

Термін утримання під вартою під час слідства припиняється в день
надходження справи в суд, проте час ознайомлення обвинуваченого і його
захисника з матеріалами кримінальної справи при численні терміну
утримання під вартою як запобіжні заходи не враховується.

При поверненні судом справи прокурору на додаткове розслідування термін
змісту обвинуваченого обчислюється з моменту надходження справи
прокурору і не може перевищувати двох місяців.

У разі закінчення терміну утримання під вартою, якщо він не продовжений
в установленому порядку орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані
негайно звільнити особу з-під варти.

Начальник місця попереднього висновку зобов’язаний негайно звільнити
з-під варти обвинуваченого, якщо ухвали судді про продовження терміну –
утримання під вартою не поступило на день закінчення терміну утримання
під вартою. При цьому він направляє повідомлення особі і відповідному
прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

Ухвала про застосування як запобіжні заходи узяття під варту виконується
органом її вибрав або має право доручити виконання органам внутрішніх
справ. Один екземпляр ухвали разом судді або визначення суду прямує
разом з арештованим у відповідне місце попереднього висновку для
виконання (ст. 158 УПК України).

Якщо у особи, щодо якої вибрана міра узяття під варту є неповнолітні
діти які залишилися без нагляду, слідчий зобов’язаний негайно внести
уявлення в службу по дулах про неповнолітні для передачі їх під опіку
родичів або до дитячої установи (ст. 159 УПК України). Про вжитих
заходів слідчий письмово повідомляє прокурора, затриманого і копію
прикріплює до справи.

Також за наявності майна слідчий зобов’язаний вжити заходів до його
охорони і жител ув’язненого якщо вони знаходяться без нагляду (ст 160
УПК України).

Про арешт підозрюваного або обвинуваченого і його місці знаходження
слідчий повідомляє дружину або іншого родича, а також повідомляє на
роботу. Якщо затриманий є іноземець, ухвала про його арешт прямує в
Міністерство закордонних справ України (ст. 161 УПК України).

Побачення родичів або інших осіб із затриманим може дозволити особу або
орган, які розслідують справу. Час побачення встановлюється від одного
до двох годин. Побачення дозволяється, як правило не більше одного разу
на місяць (ст. 162 УПК України).

Затримання, як тимчасовий запобіжний підозрюваного захід, регулюється
ст. 106, 115, 165-2 УПК України.

Орган дізнання має право затримати особу, підозрювану в здійсненні
злочину, за який може бути покараний покаранням у вигляді позбавлення
волі тільки за наявності одного з обставин:

коли цю особу знайшли при здійсненні злочину або безпосередньо після
його здійснення;

коли очевидці, у тому числі і потерпілі, прямо указують на це обличчя,
що саме воно вчинило злочин;

коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі
будуть знайдені явні сліди злочину.

За наявності інших даних ця особа може бути затриманий тільки у тому
випадку, коли ця особа хоче втекти або коли воно не має постійного місця
проживання або коли не встановлена особа підозрюваного.

Про кожне затримання складається протокол де указуються підстави, мотиви
затримання день, годину, рік, місяць, місце затримання, час складання,
пояснення затриманого, роз’яснений, що він має право на захисника
побачення з ним. Протокол підписується особою, що його склала і
затриманою. Копія протоколу з перерахованими правами і обов’язками
негайно вручається затриманому і прямує прокурору. Про затримання
підозрюваного негайно повідомляється одного з його родичів.

Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:

звільняє затриманого – якщо не підтвердилися підозри в здійсненні
злочину, вичерпався встановлений законом термін затримання або
затримання було зроблене з порушенням вимог передбачених ч. 1,2 ст. 106
УПК України;

звільняє затриманого і застосовує запобіжний захід не пов’язану з
утриманням під вартою;

доставляє затриманого в суд з уявленням про призначення йому запобіжні
заходи у вигляді висновку під варту.

У разі оскарження затримання в суд, скарга затриманого негайно прямує
начальником місця примусового висновку в суд. Скарга розглядається
суддею одночасно з уявленням органу дізнання про призначення запобіжного
заходу. Якщо скарга поступила після ухвалення запобіжного заходу вона
розглядається суддею протягом трьох діб з моменту надходження. За
результатами розгляду суддя виносить ухвалу, копію направляє прокурору,
органу дізнання, затриманому і начальнику місця попереднього висновку.

На ухвалу судді протягом семи днів після її того, що виносить може бути
поданий апеляція прокурором, особою, щодо якої ухвалено рішення, його
захисником або законним представником. Подача апеляції не зупиняє
виконання ухвали судді.

Затримання підозрюваного в здійсненні злочину не може бути більше
сімдесяти двох годин.

Якщо у встановлений законом термін затримання, ухвала судді про обрання
запобіжного висновку заходу під варту або ухвала про звільнення не
поступила в місце попереднього висновку, начальник місця попереднього
висновку звільняє цю особу про що складає протокол і направляє
повідомлення про це посадовцю або органу який здійснив затримання.

Ув’язнений і затриманий позбавлені свободи пересування, спілкування з
іншими людьми, розпорядження майном, листування їх контролюється, вони
обшукуються. Їм заподіюються етичні страждання, також членам їх сімей,
репутація їх в трудових колективах виявляється підірваною . Враховуючи
все це, слід підкреслити, що до затримання і висновку під варту
допустимо вдаватися лише у випадках, коли воно дійсне необхідно для
розкриття або припинення злочину.

Підстави застосування запобіжних заходів.

Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченому,
підсудному, осудженому з метою запобігти йому сховатися від дізнання,
слідства і суду, перешкодило встановлення істини в кримінальній справі
або продовжувати злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання
процесуальних рішень.

Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати,
що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, осуджений намагатиметься
ховатися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень,
перешкодити встановленню істини в справі або продовжувати злочинну
діяльність. (ч. 1,2 ст. 148 УПК України) .

Підстави для застосування запобіжних заходів в кримінальному процесі є
наявність даних, вказуючих на необхідність обмеження свободи
обвинуваченого, наявності відносно звинуваченої винесеної ухвали про
притягнення особи як обвинувачений.

Саме та обставина, що по справі зібрано достатньо доказів для
звинувачення особи в здійсненні злочину, створює умови для обмеження
свободи цієї особи, для вживання заходів, які не дали б йому можливості
перешкодити розслідуванню, уникнути кримінальної відповідальності.

Законність і обгрунтованість обрання запобіжного заходу по кримінальній
справі знаходяться залежно від наступних критеріїв:

обгрунтованості притягнення як обвинувачений;

правильності кваліфікації дій обвинуваченого.

Необгрунтоване притягнення як обвинувачений може спричинити за собою
незаконне застосування запобіжного заходу.

В теж час притягнення особи як обвинувачений ще не спричиняє за собою
зобов’язання застосування до нього запобіжного заходу. Тільки за
наявності однієї з підстав вважати, що обвинувачений сховається від
слідства і суду, може перешкодити встановленню істини по кримінальній
справі або займатиметься злочинною діяльністю або відхилиться від
виконання вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд має право
застосувати до обвинуваченого запобіжний захід.

«Підстави обрання запобіжних заходів – це сукупність умов, що
враховуються при обранні запобіжного заходу. Їх можна підрозділити на
процесуальні і фактичні».

Рыжаков А.П. до процесуальних підстав відносить: наявність звинувачення,
затримання або обрання запобіжного заходу. Фактичні – наявність
відповідних даних, вказуючих на необхідність обмеження свободи
обвинуваченого.

Гуткин И.М. також вважає, що підставами застосування до обличчя
запобіжного заходу є:

притягнення особи як обвинувачений;

наявність даних, вказуючих на необхідність обмеження свободи
обвинуваченого (ч. 1 ст. 148 УПК України).

В інших джерелах підставою признається єдність тих двох елементів, що
названі підставою обрання запобіжного заходу.

В цілях обгрунтованого застосування запобіжних заходів закон вимагає, що
б висновок про наявність тієї або іншої обставини, створюючої підставу
до їх застосування, мав під собою достатні підстави, базувався на
конкретних обставинах справи.

Обрання запобіжного заходу у зв’язку з тим, що обвинувачений може
сховатися від дізнання, слідства або суду, відбувається тоді, коли він
після здійснення злочину сховався, коли у нього немає певного місця
проживання і роду занять, а також у разі надходження даних про те, що
він готується до втечі і так далі. На можливість його ухилення від
дізнання, слідства і судна може указувати характер злочину, тяжкість
покарання, майбутнього обвинуваченому за здійснення злочину і інші
обставини.

Якщо обвинувачений перешкодить встановленню істини, то обрання
запобіжного заходу відбувається у випадках, коли є дані, що він
збирається знищити або приховати документи, що мають значення для
справи, речові докази, намагається впливати на потерпілого або свідка,
вимушуючи їх показувати сприятливі для нього або здійснити інші
незаконні дії, що утрудняють збирання доказів.

Обрання запобіжного заходу в цілях того, що перешкодив обвинуваченому
продовжити злочинну діяльність має місце в тих випадках, коли характер
досконалого злочину, наявність злочинних зв’язків і інші обставини
указують на можливість здійснення їм нового злочину.

Для забезпечення виконання вироку запобіжного заходу застосовуються в
тих випадках, коли є підстави вважати, що осуджений до вступу вироку до
дії може сховатися, відлучитися на тривалий термін і тим самим утрудняти
його виконання.

Підстави не слід змішувати з обставинами що враховуються при обранні
запобіжного заходу. При застосуванні запобіжного заходу обирається та
міра, яка за конкретними обставинами справи дійсно необхідна.

Істотний вплив на обрання запобіжного заходу надають дані, що
характеризують особу обвинуваченого, рід його занять, вік, стан
здоров’я, сімейний стан і інші обставини.

Між цими обставинами і підставами існує тісний зв’язок. Оскільки дані,
що становлять підставу для застосування запобіжного заходу, як правило,
носять вірогідний характер, а не достовірний, то обставини вказані в ст.
148 ч. 1 КПК України дозволяють правильно визначити ступінь вірогідності
здійснення обвинуваченим дій, для запобігання яких застосовується
запобіжний захід. Вони роблять вплив не тільки на вибір конкретного
запобіжного заходу але і взагалі на рішення питання про застосування
запобіжних заходів.

Вивчення особи обвинуваченого і ступеня його суспільної небезпеки
дозволяє правильно визначити вид запобіжного заходу. Якщо злочин вчинене
раніше судимою особою, то ця особа представляє підвищену небезпеку і
отже до нього може бути застосований більш строга запобіжному заходу.
Проте не можна застосовувати найстрогіший запобіжний захід тільки тому
що особа раніше була судима.

Визнання обвинуваченим своєї вини, прагнення загладити шкідливі
наслідки, розкаяння певною мірою знижує вірогідність його ухилення від
органів розслідування і тому робить істотний вплив на виду запобіжного
заходу.

Звинувачення особи в здійсненні тяжкого злочину і тяжкість загрожуючого
йому покарання можуть спонукати обвинуваченого сховатися від слідства і
суду. Крім того, звинувачення особи в здійсненні тяжкого злочину
свідчить про його підвищену небезпеку. Все це указує на необхідність
застосування до осіб, звинувачених в здійсненні тяжких злочинів строгих
запобіжних заходів.

Обставини, перераховані в ст. 148 УПК України не утворюють нових підстав
застосування запобіжних заходів. Але вони дозволяють більш правильно
вирішити питання про наявність підстав до обрання запобіжного заходу,
виявити ці підстави, створюють можливість диференційованого підходу до
її вибору.

Підстави для застосування всіх вказаних в законі запобіжних заходів
єдині. Для застосування як утримання під вартою, так і особистого
поручительства і всіх інших запобіжних заходів потрібні дані, що
свідчать, що обвинувачений може ухилятися від слідства і суду,
перешкодити встановленню істини по справі і так далі. Але характер цих
даних виражаючий ступінь вірогідності того, що обвинувачений може
вчинити вказані дії, розрізнений. Чим вище ступінь вірогідності
здійснення обвинуваченим цих дій, тим очевидніше необхідність в
застосуванні такого запобіжного заходу. Яка в більш значному ступені
запобігає здійсненню їх. При повній відсутності даних, вказуючих на
можливість здійснення обвинуваченим подібних дій, запобіжний захід
застосовуватися не може, тоді у обвинуваченого відбирається письмове
зобов’язання бути по викликах особи, що проводить дізнання, слідчого,
прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого
місця перебування (ч. 3 ст. 148 УПК України). Зобов’язання бути по
викликах не є запобіжним заходом. Що звинувачений дав таке зобов’язання,
може зберегти звичайний устрій життя, виїжджати за межі району мешкання,
має право на свій розсуд міняти місце проживання, проте повинен ставити
в популярність орган слідства, прокурора, суд і зобов’язаний негайно
бути по викликах.

Можливість застосування як запобіжний захід утримання під вартою по
мотивах однієї лише суспільній небезпеці злочину не є виключенням із
загальних правил про підстави і мету застосування запобіжних заходів.
Такий факт сам по собі свідчить про значну вірогідність настання всіх
тих наслідків, для попередження яких і застосовується утримання під
вартою.

Відпадання або зміна обставин, що послужили підставою для обрання
запобіжного заходу, ваблю до зміни або відміни запобіжного заходу.
Запобіжний захід відміняється, коли в ній відпадає необхідність або
змінюється на більш строгу або більш м’яку, коли це викликається
конкретними обставинами.

Розслідуючи злочин, слідчий вивчає обставини події, що мали місце у
минулому. При рішенні ж питання про запобіжний захід йому доводиться
оцінювати таку майбутню поведінку особи до якої застосовується
запобіжний захід. Для правильного і обгрунтованого вирішення про
запобіжний захід необхідно дати оцінку всіх фактичних обставин справи і
на підставі зібраних доказів зробити висновок про можливість поведінки
обвинуваченого (підозрюваного) необхідним, що робить, застосування до
нього запобіжного заходу.

За загальним правилом запобіжного заходу застосовуються тільки відносно
обвинувачених і лише у виняткових випадках – відносно осіб, на яких
лягла підозра в здійсненні злочину. Вимоги закону про допустимість
застосування запобіжних заходів, як правило, тільки після притягнення
особи як обвинувачений, також як і наявність при цьому відповідних
підстави, має важливе значення. Воно гарантує наявність на момент
рішення питання про запобіжний такого об’єму доказів, що викривають
особу в здійсненні злочину захід, який достатній для пред’явлення
звинувачення.

Необхідною умовою для визнання обгрунтованим факту застосування до
обличчя запобіжного заходу буде наявність в справі доказів, що
викривають його в злочині. Причому ці докази при рішенні питання про
обрання запобіжного заходу підлягають всесторонній оцінці незалежно від
того, чи обирається запобіжний захід відносно підозрюваного або
обвинуваченого. Невірна оцінка доказів, що свідчать про здійснення
злочину певною особою, може привести до помилки в застосуванні
запобіжного заходу. Обрання ж запобіжних заходів за відсутності доказів
викриваючих в злочині особу, до якої застосовується запобіжний захід,
вважається незаконним і порушує конституційне право громадян на
недоторканність особи.

Інтереси забезпечення законності і обгрунтованості застосування
запобіжних заходів диктують, що в основу рішення про запобіжний захід
можуть бути встановлений докази, отримані у встановленому законом
порядку, з дозволених їм джерел. Як джерела доказів закон допускає
тільки такі, які відомі слідчому.При застосуванні запобіжного до
підозрюваного заходу звинувачення йому може бути пред’явлений не пізніше
за десять діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей
термін звинувачення не пред’явлене, запобіжний захід відміняється.

3. Процесуальний порядок застосування запобіжних заходів.

Процесуальний порядок застосування запобіжних заходів – це встановлені
карно-процесуальним законом правила оформлення і реалізація про
запобіжний захід, форми і послідовність дій слідчого, що стосуються
ухвалення і практичного здійснення даного рішення.

Запобіжні заходи роздираються органом дізнання, слідчим, прокурором,
суддею або визначенням суду, запобіжний захід у вигляді узяття під варту
застосовується тільки за мотивованим визначенням або ухвалою суду (ч. 1
ст. 165 УПК України).

Обличчя провідне розслідування справи, переконавшися в наявності підстав
для застосування запобіжного заходу з урахуванням обставин,
перерахованих в ст. 148 УПК України визначає конкретний запобіжний захід
до підслідного, виносить мотивовану ухвалу про приведення в дію і
реалізує її, дотримуючи при цьому решту відповідних загальних умов і
специфіки здійснення вибраної міри.

Слідчий і працівники дізнання правомочний ухвалювати таке рішення тільки
у справах, що знаходиться в їх виробництві, а прокурор по всіх справах,
за розслідуванням яких він здійснює нагляд і в тих випадках, коли
розслідування проводить сам особисто. Заміна одного запобіжного іншій
заходу або відміна запобіжного заходу здійснюється органами дізнання,
слідчим, прокурором, суддею або судом з дотриманням вимог передбачених
ч. 1 ст. 165 УПК України (ч. 2 ст. 165 УПК України).

Питання про застосування запобіжного заходу вказані особи вирішують
самостійно, на своє внутрішнє переконання, виходячи з конкретних
обставин справи.

Лише у разі застосування як запобіжний висновку під варту захід рішення
слідчого і осіб проводить дізнання повинне бути санкціоновано прокурором
і винесено ухвала або визначення суду про можливість висновку особи під
варту.

Запобіжний захід відміняється або змінюється, коли відпадає необхідність
в запобіжному заході або в раніше застосованому запобіжному заході (ч. 3
ст. 165 УПК України).

Запобіжний захід, окрім узяття під варту, застосована прокурором може
бути відмінений або замінений слідчим і особою проводить дізнання тільки
з санкції прокурора (ч. 3 ст. 165 УКП України).

Про застосування, зміну або відміну запобіжного заходу орган дізнання,
слідчий, прокурор, суддя виносять ухвалу, а суд визначення.

Ухвала (визначення) про обрання, зміну, відмін запобіжного заходу
складається з ввідної, описової і резолютивної частини.

У ввідній частині указується: час, місце виносить ухвали (визначення),
посада, звання і прізвище обличчя виніс ухвалу (визначення).

В описовій частині ухвали висловлюється єство звинувачення, підстави
застосування, зміни, відміни запобіжного заходу і ті з передбачених ст.
148 УПК України обставини, які зробили вплив на обрання даного
запобіжного заходу по конкретній кримінальній справі, указується
відповідна стаття кримінального кодексу і зроблене їм злочин, також
указується особа або орган, які повинні здійснювати контроль за
виконанням ухвали (визначення).

Якщо до посадовця, що розслідує справу поступили клопотання про
застосування до обвинуваченого як запобіжний захід суспільне
поручительство, особистого поручительства, віддача неповнолітнього під
нагляд, застава в описовій частині ухвали (визначення) слідує висловити
суть цих клопотань, а також виразити відношення до них, тобто вказати,
чи підлягають вони задоволенню чи ні.

В резолютивній частині указується прізвище, ім’я, по батькові, рік
народження, місце народження звинуваченого, а також найменування
запобіжного заходу вживаної або змінної відносно нього.

В ухвалі (визначенні) про відміну запобіжного заходу повинні бути
вказаний підстави для його відміни (ч. 2 ст. 165-1 УПК України).

Ухвала про обрання запобіжного заходу підписується особою його склало, а
прийняте в органах дізнання, затверджується начальником органу.

Ухвала або визначення про обрання, відміну, заміні запобіжного заходу
негайно оголошується і вручається під розписку особі, відносно якої вона
винесена. При цьому на ухвалі робиться відмітка з вказівкою часу
ознайомлення, одночасно особі роз’яснюється право, порядок і терміни
оскарження ухвали або рішення.

При оголошенні ухвали про обрання запобіжного заходу, не пов’язаних з
утриманням під вартою, особі під розписку повинне бути роз’яснений в
чому полягає вибрана відносно нього запобіжний захід, має рацію, які
покладаються на нього у зв’язку з його застосуванням. Обличчя також
попереджається, що у разі порушення покладених на нього обов’язків і
неналежної поведінки до нього може бути застосований більш строгий
запобіжний захід.

При обранні запобіжного у вигляді висновку під варту заходу ухвала або
визначення прямує для виконання разом з арештованим в місця попереднього
висновку.

Відповідно до ст. 165 ч. 3 УПК України запобіжний захід відміняється або
змінюється, коли відпадає необхідність в запобіжних заходах взагалі або
в раніше вибраному запобіжному заході.

Відміна запобіжного заходу проводиться в таких випадках:

Виробництво по справі завершується припиненням справи або виголошенням
виправдувального вироку;

Виробництво по справі продовжується але:

а) застосування запобіжного заходу не викликається необхідністю;

б) досягнута мета, ради якої був застосований запобіжний захід;

в) закінчилися десять діб з моменту обрання запобіжного заходу відносно
підозрюваного, але звинувачення йому не пред’явлене.

Зміна запобіжного обумовлюється або помилкою при її обранні, або зміною
обставин, що викликали її застосування заходу. Наприклад, змінена
кваліфікація звинувачення на статтю, яка не припускає позбавлення волі.

Можливо зміна запобіжного заходу у зв’язку із закінченням терміну
утримання під вартою обвинуваченого. Тут слід враховувати, що закон
встановив терміни тільки стосовно арешту і ніяк не регулює термін
підписки про невиїзд або поручительства.

Зміна запобіжного заходу на більш строгу здійснюється тоді, коли раніше
вибраний запобіжний захід не надає на звинуваченої належної дії і він
продовжує перешкоджати нормальному ходу процесу, ховається від суду,
схиляє свідків до дачі помилкових свідчень, а також при зміні
звинувачення на більш тяжке і при виявленні деяких інших обставин.

Питання про відміну або зміну запобіжного заходу вирішує орган у
виробництві якого в даний момент знаходиться справа.

Закон передбачає виключення з цього правила лише для деяких випадків:

Прокурор наглядаючий за ходом розслідуванням має право своєю ухвалою
відмінити або замінити запобіжний захід вибрану органом дізнання або
слідчим. Прокурор також має право дати про це письмову вказівку, яка є
обов’язковою до виконання.

Якщо запобіжний захід був вибраний прокурором або його санкцією або
вказівкою, орган дізнання і слідчий можуть відмінити або змінити її
тільки з відома прокурора;

Слідчий і орган дізнання зобов’язаний отримати згоду прокурора для
відміни або зміни запобіжного заходу, вибраного судом, який направив
справу для виробництва додаткового розслідування.

Ухвала (визначення) про відміну або зміну запобіжного заходу є або
самостійний документ, або є складовою частиною ухвали (визначення) про
припинення справи, напрямі його на додаткове розслідування і інших
процесуальних актів.

Прокурор має право у письмовій формі запропонувати слідчому, органу
дізнання відмінити вибраний запобіжний захід або замінити її іншій, або
вибрати запобіжний захід, якщо вона не була вибрана слідчим, органом
дізнання. Така пропозиція прокурора слідчому, органу дізнання є
обов’язковим.

Запобіжні заходи, які були вибрані прокурором або по його санкції або
вказівці слідчий, орган дізнання можуть відмінити або змінити тільки з
відома прокурора.

Запобіжний захід, вибраний судом, може бути відмінений або змінений
судом, а у разі напряму ним справи для виробництва розслідування – також
прокурором або з його згоди слідчим, органом дізнання.

Запобіжний захід, вибраний прокурором може бути відмінений або змінений
тільки цим же прокурором або вищестоящим прокурором, а також судом, у
виробництві якого знаходиться справа.

Запобіжний захід, вибраний судом в розпорядливому засіданні може бути
відмінений або змінений судом, що розглядає справу по суті.

Запобіжний захід, вибраний судом першої інстанції, може бути відмінений
або змінений при розгляді справи апеляційної касаційної інстанції.

Нагляд за правильним обранням, відміною, зміною запобіжного органами
розслідування заходу здійснює прокурор. Тому закон передбачає, що копія
ухвали цих органів прямує прокурору. Він має право дати їм письмову
вказівку про обрання певного запобіжного заходу.

В касаційній інстанції питання про запобіжний захід дозволяється у
випадках, коли касаційна інстанція відміняє звинувачувальний вирок з
напрямом справи на дослідування, а осуджений до відміни вироку
знаходиться в ув’язненні і потрібне визначити як бути із запобіжним
заходом. Зміна або відмінена запобіжні заходи знаходяться в прямій
залежності від зміни обставин, що викликали її обрання. Зміна
запобіжного заходу на більш строгу проводиться тоді, коли раніше
вибраний запобіжний захід не надає на звинуваченої належної дії або
порушується їм, при встановленні ознак більш тяжкого злочину і виявленні
інших обставин, що свідчать про необхідність застосування до
обвинуваченого більш строгого запобіжного заходу.

Вибраний запобіжний захід змінюється на більш строгу при частковому
відпаданні підстав викликали її обрання, при зміні звинувачення у бік
пом’якшення відповідальності обвинуваченого, погіршення положення його
сім’ї і інших обставинах.

Вид обираного запобіжного заходу впливає на подальше оформлення факту
застосування запобіжного заходу. При обранні як запобіжний підписки
захід про невиїзд у обвинуваченого або підозрюваного або підозрюваного
відбирається відповідна підписка, висловлювана письмово. Оформлення
особистого і суспільного поручительства крім того, що виносить ухвали
(визначення) про обрання запобіжного заходу, доповнюється дачею
поручителів або суспільної організації відповідного письмового
зобов’язання. Внесення застави при обранні запобіжного заходу
оформляється протоколом, копія якого вручається заставнику.

Коли обирається запобіжний захід не пов’язана з позбавленням волі,
рекомендується давати вказівки дільничому інспектору про встановлення
спостереження за обвинуваченим за місцем проживання, а також повідомляти
у відділ кадрів по місцю роботи про необхідність негайно попередити
орган, що застосував запобіжний захід, якщо обвинувачений подає заяву
про звільнення.

Нагляд прокурора за точним виконанням законів і застосуванням запобіжних
органами слідства заходів покликаний захищати особисті і майнові права і
що охороняються законом інтереси громадян, служить гарантією законності
і обгрунтованості застосування запобіжних заходів, істотно що зачіпають
інтереси особи.

На стадії досудового слідства кримінальної справи запобіжний захід не
пов’язана з утриманням під вартою обирається органом дізнання, слідчим,
прокурором.

Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для ухвалення рішення
про обрання запобіжного заходу у вигляді узяття під варту він вносить
уявлення з відома прокурора в суд. Таке ж уявлення має право подати
прокурор. При рішенні цього питання прокурор зобов’язаний ознайомитися
зі всіма матеріалами, що дають підстави для узяття під варту, перевірити
законність отримання доказів їх достатність для звинувачення.

Уявлення повинне бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту
затримання підозрюваного або обвинуваченого.

Якщо в уявленні ставиться питання про узяття під варту особи, яка
знаходиться на волі, суддя має право своєю ухвалою дати дозвіл на
затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставлення його в суд під
вартою.

Затримання у такому разі не може продовжуватися більше сімдесяти двох
годин, а у разі, коли обличчя знаходиться за межами населеного пункту в
якому діє суд не більше сорока восьми годин з моменту доставки
затриманого в цей населений пункт.

Після отримання уявлення суддя вивчає матеріали кримінальної справи,
представлені органами дізнання, попереднього слідства слідчим,
прокурором, допитує підозрюваного, обвинуваченого, а при необхідності
відбирає свідчення у особи у виробництві якого знаходиться справа,
вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився і виносить
ухвалу:

про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для обрання немає
підстав;

про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді
узяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді узяття під варту, суд
має право вибрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід не
пов’язану з узяттям під варту.

На ухвалу судді в апеляційний суд прокурором, підозрюваним,
обвинуваченим, його захисником або законним представником протягом трьох
днів з дня його того, що виносить може бути поданий апеляція. Подача
апеляції не припиняє виконання ухвали судді.

Якщо для обрання затриманому запобіжні заходи необхідно вивчити дані про
особу, затриманого або з’ясувати інші обставини, які мають значення для
ухвалення рішення з цього питання, то суддя має право продовжити
затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого –
до п’ятнадцяти діб, про що виноситься ухвала. У разі коли така
необхідність виникає при рішенні цього питання щодо особи, яка не
затримувалася, суддя має право відкласти його розгляд на строк до десяти
діб і вжити заходів, що забезпечують на цей період його належну
поведінку або своєю ухвалою підозрюваного, обвинуваченого на цей термін.
(ст. 165-2 УПК України)

Гарантії прав громадян при застосуванні запобіжних заходів.

Карно-процесуальні гарантії – це система правових засобів забезпечення
успішного рішення задач правосуддя і охорони законних інтересів всіх що
беруть участь в справі осіб, що припускає строге дотримання встановлених
законом принципів і форм судочинства, закріплення прав учасників процесу
і умов їх реалізації, точне виконання обов’язків посадовцями і органами,
що здійснюють карно-процесуальну діяльність.

Матеріальною основою процесуальних гарантій прав підсудного,
обвинуваченого є його правовий статус. Обвинуваченому і підсудному
надаються процесуальні гарантії свободи особи, особистої недоторканності
(ст. 29 конституції України), недоторканність житла (ст. 30 Конституції
України), таємниці листування, телеграфних переговорів, телеграфної і
іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), невтручання в
особисте і сімейне життя (ст. 32 Конституції України).

Аналіз законодавства дозволяє зробити висновок, що зміст правового
статусу обвинуваченого (підозрюваного) характеризується тим, що воно
охоплює систему процесуальних заходів і засобів забезпечення його прав і
законних інтересів.

Цю систему складають гарантії:

від незаконного і необгрунтованого звинувачення, засудження і покарання
безневинних;

недоторканність особи і особистої свободи обвинуваченого
(підозрюваного);

від необгрунтованих обшуків, виїмок, оглядів, недоторканність житла,
таємниці листування, телефонних переговорів, телеграфної і іншої
кореспонденції;

особистих і майнових прав громадян.

Стаття 29 Конституції України гарантує: кожна людина має право на
свободу і особисту недоторканність.

Ніхто не може бути затриманий або міститися під вартових інакше як за
мотивованим рішенням суду і лише на підставах і в порядку встановленому
законом.

У разі потреби запобігти злочину уповноважені на те законом органи
можуть застосувати утримання особи під вартою як тимчасового запобіжного
заходу, застосування якого протягом сімдесяти двох годин перевіряється
судом з моменту затримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо
протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання йому не вручено
мотивоване рішення суду про утримання під вартою.

Кожному затриманому або арештованому повинне бути негайно повідомлений
про мотиви арешту або затримання, роз’яснені права і надана можливість з
моменту затримання захищати себе особисто або користуватися послугами
захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді
своє затримання.

Про арешт або затримання людини негайно повідомляється родичів
затриманого або арештованого.

Право на свободу, якщо її розуміти як незалежність, як можливість людини
виражати її в своїх висловах і діяльності без обмежень: природним правом
кожної людини. Конституцією передбачені права людини як свободи
пересування, думки, слова, право на життя, на приватну власність.

Право на свободу, передбачене ст. 29 Конституції України слід розуміти і
в іншому (більш вузькому значенні, тобто як право не бути позбавленим
свободи, а також право бути звільненим протягом певного часу у разі
затримання або позбавлення волі згідно закону).

Право на свободу і особисту недоторканність – право особи на захист від
посягань з боку кого-небудь і охоплює право тілесної, статевої і
психологічної недоторканності.

Тілесна недоторканність передбачає, що особі без його згоди не можна
заподіювати тілесні пошкодження, застосовувати тортури і катування,
завдавати удару і побоїв, застосовувати силу, забороняється
застосовувати без його згоди медичні методи діагностики, проводити
медико-біологічні і інші експерименти.

По ступеню «насиченості» примушення кримінальний процес займає перше
місце серед всіх відомих нашому праву процедур. Карно-процесуальне
виробництво починається і ведеться у зв’язку з має місце здійсненням
злочину, у зв’язку з чим, воно вимушено торкатися особистих прав і
свобод громадянина. Треба виходити з того, що особа, що піддалася
затриманню, істотно обмежується в правах. Затриманий позбавлений свободи
пересування, спілкування з іншими людьми, розпоряджатися майном, його
листування контролюється, він обшукується. Крім того, затримання
заподіює етичні страждання як самому затриманому, так і членам його
сім’ї, підриває його ділову репутацію в трудовому колективі. Ось тому
закон обмежує випадки, коли особа може бути схильний затриманню і
визначає способи відшкодування шкоди, заподіяної необгрунтованим
затриманням. Особлива увага слідує уділяти механізму відшкодування
моральної шкоди. Затримання громадян, підозрюваних в здійсненні злочину,
регулюється Положенням про порядок короткочасного затримання.

Одним з видів карно-процесуального примушення є застосування запобіжних
заходів як способу примусової дії на звинувачену, а у виняткових
випадках на підозрюваного. Воно пов’язано з найінтенсивнішим обмеженням
конституційних прав особи у зв’язку з чим до застосування запобіжних
заходів необхідно підходити лише в строгій відповідності з їх
призначенням за наявності встановлених законом підстав і дотриманням
належної процедури.

При цьому важливим гарантом принципу недоторканності особи є те, що
право обирати, змінювати і відміняти запобіжні заходи належить строго
визначеному законом кругу посадовців і органів (орган дізнання, слідчий,
прокурор і суд).

Проте примусові заходи карно-процесуального характеру (привід, обшук,
вилучення, огляди) можуть бути застосований і до інших осіб, не тільки
до обвинуваченого і підозрюваному. Ці слідчі дії іноді проводяться в
примусовому порядку і торкаються недоторканності особи і громадян.Тому
необхідно включити в ст. 14 УПК України гарантії недоторканності до
інших осіб, що беруть участь в справі, а не тільки звинуваченому і
підозрюваному.

Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність за явно
незаконний арешт, затримання або привід, а також внесення явно
неправдивих вироків, визначень і ухвал з відшкодуванням матеріального
збитку особі, потерпілому від незаконних дій органів дізнання, слідства,
прокуратури і суду, що має велике значення для дотримання
недоторканності особи.

Карно-процесуальні гарантії слід розглядати в двох площинах: а)
гарантії, забезпечуючі публічні інтереси, під якими розуміються
положення закону, покликані забезпечувати швидке, повне розкриття
злочину і викривання винні, а також ті, які визначають нормативний зміст
принципів кримінального процесу і багато в чому обумовлюють
процесуальний статус органів і осіб розслідують і дозволяючих
кримінальну справу по суті; б) гарантії, що охороняють і забезпечуючі
законні інтереси конкретних учасників процесу і інших осіб, що беруть
участь в кримінальному судочинстві, і встановлюючі механізм їх
реалізації.

Боротьба із злочинністю не повинна проводитися пригнічуючи особу
обвинуваченого, позбавляючи його права на захист, застосовуючи різного
роду маніпуляції з метою за всяку ціну отримати свідомість в здійсненні
злочину. І все-таки закон надає слідчому ряд повноважень, реалізація
яких зв’язана із застосуванням засобів процесуального примушення для
того, щоб виявити докази або присікти протиправну або небажану поведінку
обвинуваченого.

По своїй суті карно-процесуальне примушення виражається у фізичній,
матеріальній, психологічній і моральній дії, він завжди пов’язаний з
відповідним правовим обмеженням у вигляді позбавлення особистого,
майнового і організаційного характеру, у тому числі тілесної
недоторканності, свободи пересування і вибору занять, недоторканності
житла, таємниці листування і телефонних розмов, можливості вільного
розпорядження майном.

Основне призначення норм, регулюючих заходи процесуального примушення
полягає в безпосередньому здійсненні, конкретизації основних
конституційних прав особи.

Особливе місце в системі даних прав займають ті процесуальні права,
якими наділюють особи в цілях захисту від неправомірного примушення. Як
реалізація кримінального примушення робить необхідним наділювання
обвинуваченого цілим комплексом прав по захисту від звинувачення і
покарання так і здійснення карно-процесуального примушення немислимо без
надання певних прав примушуваній особі.

При визначенні правового положення особи в кримінальному процесі
законодавець наділюючи особу відповідними правами, не підрозділяє їх
залежно від інтересів, що охороняються і захищаються. В тому значенні,
що за допомогою одних і тих же прав в кримінальному процесі можуть
захищатися різні інтереси особи (пов’язані із звинуваченням і
засудженням, із стягненням заподіяного злочином матеріального збитку, із
застосуванням запобіжних заходів) карно-процесуальні права носять
універсальний характер. Як правильно помітила Е.Ф. Куцова, право на
захист не обмежується лише правому захищатися від звинувачення. Права
обвинуваченого служать і справі захисту від незаконного і
необгрунтованого процесуального примушення.

Аналіз правового положення суб’єктів, що піддалися процесуальному
примушенню, дозволяє зробити висновок, що вони мають наступні права:

Право знати про застосування конкретного запобіжного заходу:

Вміст у відповідному процесуальному документі рішення про застосування
процесуальної примусової міри з вказівкою підтверджуючих його даних,
ставлячи в популярність примушувану особу, засвідчує необхідність певної
дії і створює передумови для можливого в подальшому найпереконливішого і
аргументованого оскарження. Категорична вказівка на ознайомлення особи з
ухвалою міститься в законі лише відносно запобіжних заходів, привід
обвинуваченого без попереднього виклику, обшуку і виїмки. Із
закріпленого в більшості УПК положення про обов’язковість для обличчя
винесеної ухвали про його огляд можна укласти, що при виконанні даної
дії примушуваного знайомлять з ухваленим рішення про майбутню примусову
акцію. Обличчю стає відомим і про підстави приміщення до медичної
установи в тих випадках, коли законодавець не вимагає при виконанні цих
дій виносить спеціальних актів і рішення про його виробництво указується
в ухвалі (визначенні) про призначення стаціонарної судово-медичної
експертизи, з якими підозрюваний і обвинувачений повинні бути
ознайомлений. З метою охорони прав при застосуванні запобіжних (інших
заходів процесуального примушення) заходів було слід би заборонити в
діючому кодексі право особи знайомитися з рішенням про виробництво
кожної примусової міри, за винятком затримання, при здійсненні якого
такого роду рішення не виноситься.

Право оскаржити рішення і дії органу дізнання, слідчого, прокурора,
судна з приводу застосування примусових заходів:

Оскарженню підлягають як саме рішення про використовування того або
іншого правоохоронного засобу, так і дії здійснюваного в ході
примусового акту і порушуючі, на думку особи, його законні інтереси.
Можливість такого оскарження примушуваним суб’єктом прямо передбачено в
законі правом будь-якого з учасників процесу приносити скарги на дії і
рішення слідчого, прокурора, суду. Також у кожної особи при виробництві
слідчих дій є право робити зауваження, які підлягають занесенню в
протокол даної дії.

Право заявляти клопотання у зв’язку із застосуванням запобіжного заходу:

Ці клопотання, що заявляються перш за все відносно заходів триваючого
характеру можуть виходити від всіх суб’єктів піддаються примушенню і
бути по своєму самими різними: про необхідність отримання потрібного
доказового матеріалу для вирішення питання про обгрунтованість
застосування міри; відмінити або змінити раніше вибрану міру;
повідомлення родичам або по місцю роботи про висновок особи під варту;
передачі на піклування дітей і про охорону майна і житла, що залишається
без нагляду при висновку особи під варту і інше.

4. Право представляти докази, що свідчать про відсутність підстав
застосування процесуальної примусової міри:

Характерний, що даним правом, а рівно і правом заяви клопотань з приводу
процесуального примушення володіють не тільки примушувані особи, але і
інші учасники процесу інтереси яких тут зачіпаються. Проте якщо
примушенню піддається свідок, відносно якого можуть здійснюватися такі
примусові заходи як привід з попереднім викликом, обшук, виїмка, огляд і
отримання зразків для порівняльного дослідження, то законодавець не
передбачає йому вказаних прав, що до певної міри утрудняє його захист
від незаконного і необгрунтованого примушення.

5. Право показувати з приводу підстав, мотивів, а у разі потреби і
порядку застосування примусових заходів:

Очевидно, що це право має особу, що є згідно із законом суб’єктом тих
або інших свідчень. Практично дане право найбільшою мірою реалізується в
допиті підозрюваного, який повинен бути допитаний з приводу підозри,
пов’язаної з появою підстав для затримання особи або обранні запобіжного
заходу до пред’явлення звинувачення.

6. Право бути присутній при виробництві примусових заходів. Оскільки
застосування процесуального примушення звичайно пов’язано з
безпосередньою дією на особу, то реалізація цього права можлива при
виробництві заходів позбавлених такого характеру – обшуку (за винятком
особистого обшуку), виїмки і накладення арешту на майно. Більш того
закон при виробництві вказаних дій покладає на органи ведучі процес,
обов’язок забезпечити у разі реальної можливості присутність
примушуваної особи, йому повинне бути роз’яснено право бути присутній
при всіх вироблюваних при цьому діях слідчого.

7. Право на участь в охороні законних інтересів примушуваного, його
захисника і представників:

Зрозуміло їх участь може мати місце при захисті інтересів особи за яким
закон закріплює таке право і з моменту вступу захисника, або
представника в процес.

Право підозрюваного, обвинуваченого на захист виникає з моменту появи
даного суб’єкта карно-процесуальної діяльності, з моменту того, що
виносить ухвали про притягнення особи як обвинувачений. Тому закон
встановлює стислі терміни виносить звинувачення (двоє діб з моменту
ухвали про притягнення суб’єкта як обвинувачений), а у разі приводу – в
день приводу. При пред’явленні звинувачення обвинуваченому роз’яснюються
його права.

Правом обвинуваченого на захист є сукупність прав обвинуваченого, його
законного представника: виправдати необгрунтоване звинувачення, виявити
обставини пом’якшувальні відповідальність, добиватися рішення всіх
питань, що зачіпають законні інтереси обвинуваченого.

Ув’язнений під варту має право клопотати про застосування заходів
піклування про дітей, охороні майна ув’язненого під варту, укладена під
варту жінка має право мати при собі дітей у віці до двох років.

Обвинуваченому (підозрюваному) надається пред’являти документи і
предмети, порушувати клопотання про допит свідків, потерпілих,
експертів, проведенні очної ставки, огляду, брати участь в дослідженні
доказів, їм гарантується можливість добиватися усунення від
розслідування і дозволу осіб, які можуть виявляти зацікавленість в
результаті справи, необ’єктивності.

Підозрюваний, обвинувачений повинен мати право на оскарження рішення
суду про застосування запобіжного заходу – висновку під варту,
відсутність у підсудного права на оскарження визначення про припинення
справи і застосування заходів виховного характеру, право на оскарження
про застосування примусових заходів виховного характеру.

Ув’язнений під варту має право знати підстави через які до нього як
запобіжний захід застосовано висновок під варту, вимагати звільнення
якщо позбавлення волі застосовано незаконно або утримання під вартою
продовжується зверху терміну передбаченого законом, вимагати, щоб були
застосовані заходи піклування про неповнолітніх дітей, що залишилися без
нагляду і заходах охорони майна і житла, що залишилося без нагляду, мати
побачення із захисником віч-на-віч без обмеження числа побачень і їх
тривалості, вести листування з рідними і іншими громадянами, мати при
собі документи і записи, віднесені до кримінальної справи, поводитися із
заявами і скаргами до державних органів і посадовцям.

Обвинувачений, підсудний має право на захисника, якого він вибере сам
або за призначенням держави.

Звинувачений, підозрюваний, підсудний при застосуванні запобіжні заходи,
виробництві слідчих дій і надання свідчень, скарг, при розгляді
кримінальної справи і слідства давати пояснення, заяви на рідній мові
або користуватися послугами перекладача.

Забезпечення прав і законних інтересів особи, досягненню мети
карно-процесуального примушення багато в чому сприяє і така його основна
межа, як здійснення нагляду прокуратури, судна за використовуванням
примусових заходів.

Висновок.

Наші правоохоронні органи, органи правосуддя наділюють широкими
процесуальними правами застосування заходів процесуального примушення.

При застосуванні заходів процесуального примушення органом правосуддя,
слідства і суду, прокуратури слід керуватися конституційними принципами
законності, справедливості, гуманності. Перш за все це пов’язано з
такими конституційними правами як свобода особи недоторканності особи,
житла, таємницю листування, телефонних і телеграфних переговорів.

Необхідно законодавцям позначитися з визначенням поняття процесуального
примушення, виділити заходи процесуального примушення в окремий розділ,
як один з інститутів примушення, прийти до одного з найправильніших
кваліфікацій заходів процесуального примушення, оскільки із цього
приводу дуже багато думок і визначень вчених процесуалістів.

При застосуванні такої міри процесуального примушення як огляд, на
присутність понятих при проведенні такої слідчої дії, щоб не були
порушені права освідоцтвуємого на особисту недоторканність.

Слідує також в законі визначити права обвинуваченого дачі згоди на
проведення дій слідчого при застосуванні заходів примушення як
приміщення до медичної установи для стаціонарного спостереження і
отримання зразків для експертного дослідження.

Необхідно забезпечити громадян додатковими гарантіями права на
оскарження дій осіб, що проводять слідство при застосуванні заходів
примушення.

При рішенні задач правосуддя і при застосуванні заходів процесуального
примушення слід виходити з того, що згідно Конституції України права
людини і громадянина повинні бути самими основними, поставленими на
перше місце і всіляко охоронятися і при здійсненні дій органами
правосуддя слід дотримуватися норм встановлених нашою демократичною,
правовою державою.

Список літератури.

Конституція України. Київ. 1998

Кримінально-процесуальний кодекс України. Київ. 2001

Кримінальний процес України. Під ред. М.М. Шибіко, В.Т. Нір, В.П.
Шибіко. Київ. 1992

Науково-практичний коментар до карно-процесуального кодексу України. Під
ред. В.М. Тертишкина. Х. 1998

Курс радянського кримінального процесу. Загальна частина. Під ред.
Бойкова, Карпеца. М. 1989

Радянський кримінальний процес. Під ред. Н.С. Алексєєва, В.З Лукашевіча.
Ленінград. 1989

Радянський кримінальний процес. Під ред. В.П. Божьева. Москва 1990

Радянський кримінальний процес. Під ред. В.Я. Чеканова. Питання
загальної частини Видавництво Саратовського університету. 1986

Кримінальний процес. Під ред. В.М. Тертишкина. Х. 1997

Кримінальний процес. Під ред. В.М. Тертишкина. Х. 1999

Кримінальний процес. Під ред. В.М. Тертишкина. Х. 2000

Кримінальний процес. Під ред. В.П. Божьева Загальна частина. Підручник
для вузів, що вчаться. М. 1997

Кримінальний процес. Під ред. К.Ф. Пуценко М. 1996

Кримінальний процес. Під ред. П.А. Лупинской М. 1995

Кримінальний процес. Під ред. П.А Лупінськой, Л.Б. Алексеева М. 1997

Алексеев С.С. проблеми теорії права. Свердловськ 1972

Алексеев Л.Б. Примушення і відповідальність в механізмі
кримінально-правового регулювання. М. 1979

Ахпанов А.Н. Заходи процесуального примушення: соціальна цінність,
теорія і практика застосування. Караганда 1989

В.В. Вандилєєв, А.В. Смірнов. Основи кримінального судочинства.
Енциклопедія правознавства. С-П. 1996

Гуткин И.М. запобіжні Заходи в радянському кримінальному процесі. М.
1963

Давыдов П.П. Якимов П.П. застосування заходів процесуального примушення
по основах кримінального законодавства. Свердловськ. 1961

Еникеев З.Д. Заходи процесуального примушення в системі засобів
забезпечення звинувачення і захисту по кримінальних справах. Уфа 1978

Еникеев З.Д. Застосування запобіжних заходів по кримінальних справах.
Уфа 1988

Еникеев З.Д. Соціальна цінність і ефективність карно-процесуальних
запобіжних заходів. Уфа 1979

Зинатуллин З.З. Карно-процесуальне примушення і його ефективність.
Питання теорії і практики. Казань 1982

Капустянский В.Г. Переконання і примушення в радянському кримінальному
процесі. Навчальний посібник. М. 1990

Клочков В.Г. Судовий контроль за дотриманням законності і
обгрунтованості застосування запобіжного заходу – висновок під варту.
До. 1998

Коврига З.Ф. Карно-процесуальне примушення. Вороніж 1978

Корнухов В.М. Заходи процесуального примушення в кримінальному
судочинстві. Саратов 1978

Кузин Ф.М. Примушення в кримінальному судочинстві. Красноярськ. 1985

Куцова Э.Ф. Гарантії прав особи в радянському кримінальному процесі. М.
1973

Лившиц Ю.Д. запобіжні Заходи в радянському кримінальному процесі. М.
1964

Марынив И.В. Принцип недоторканності особи в кримінальному процесі.
Збірка наукових праць. Х. 1997

Михайлов В.А. запобіжні Заходи в радянському кримінальному процесі.
Навчальний посібник М. 1991

Мухамадолиев Д.С. Карно-процесуальне примушення. Кандидатська дисертація
Ташкент 1995

Николаев О.О. Право обвинуваченого і кримінально-процесуальне
примушення, Збірка наукових праць. До. 1998

Петрухин И.Л. Недоторканність особи і примушення в кримінальному
процесі. М. 1989

Петрухин И.Л. Свобода особи і карно-процесуальне примушення. Загальна
концепція. Недоторканність особи. М. 1985

Рыжаков А.П. запобіжні Заходи. М. 1997

Рыжаков А.П. Слідчі дії і способи збирання доказів. М. 1997

Симчук В.В. Правовий статус особи, стан проблеми, перспективи. Збірка
наукових праць. ч. 2 Київ 1998

Слідчі дії (криміналістські і процесуальні аспекти) Збірка наукових
праць. Свердловськ. 1983

Совшерова Н.М. запобіжні Заходи і інші заходи процесуального примушення.
М. 1960

Теорія доказів в радянському кримінальному процесі М. 1978

Трофименко В.М. Карно-процесуальні гарантії в системі правового статусу
особи. Збірка наукових праць. Одеса 1998

Трофименко В.М. Карно-процесуальні гарантії і їх схема. Збірка наукових
праць. Х. 1997

Переконання і примушення в боротьбі із злочинністю. Алма-Ата. 1989

Карно-процесуальне примушення і відповідальність, їх місце в рішенні
задач попереднього розслідування. Волгоград. 1987

В.С. Чистякова. Законність і обгрунтованість застосування заходів
карно-процесуального примушення. М. 1978

Чувилев А.А. Слідчі дії за карно-процесуальним законодавством. Лекція.
1989

Шейфер С.А. Слідчі дії. М. 1981.

З.З. Зинатулин. Уголовно-процессуальное принуждение и его
эффективность. Казань . 1981. Стр 5

З.Д. Еникив. Социальная ценность и эффективность мер
уголовно-процессуального пресечения. Уфа. 1979. Стр 3.

В.Г.Капустянский. Убеждение и принуждение в советском уголовном
процессе. Учебное пособие. М. 1990. Стр. 17.

Уголовно-процессуальное принуждение и ответственность, их место в
решении задач предварительного расследования Ленинград 1987 стр 4

В.А. Михайлов Меры пресечения в советском уголовном процессе М. 1994
стр 4

В.М. Корнухов. Меры процессуального принуждения в уголовном
судопроизводстве. Соратов 1978 стр 23-25

В.С. Чистякова. Законность и обоснованность применения мер
уголовно-процессуального принуждения. М. 1978 стр 14.

А.Н. Ахпанов. Меры процессуального принуждения. Учебное пособие.
Караганда 1989 стр 8

П.М. Довыдов. П.П. Якимов. Применение мер процессуального принуждения
по основам уголовного судопроизводства СССР и союза республик.
Свердловск 1961 стр 12

З.З. Зинатулин. Уголовно-процессуальное принуждение и его
эффективность. Вопросы теории и практики. Казань 1982 стр 20

Советский уголовный процесс. Под ред Чеканова В.Я. Вопросы общей части.
Саратов 1986 стр 174-176.

И.Л. Петрухин Свобода личности и уголовно-процессуальное принуждение,
общая концепция, неприкосновенность личности. М. 1985 стр 3.

Уголовный процесс. Общественная часть М. 1997 стр 149-150

В.Г. Капустянский. Убеждение и принуждение с советском уголовном
процессе. Учебное пособие М. 1990 стр 20

З.Д. Еникив. Применение мер пресечения по уголовным делам. Уфа 1988 стр
5

З.Д. Еникив. Меры процессуального принуждения в системе средств
обеспечения обвинения и защиты по уголовным делам. Уфа 1978 стр 29

Ф.М. Кузин. Принуждение в уголовном судопроизводстве. Красноярск 1985
стр 74-75

А.Н. Ахпанов. Меры процессуального принуждения. Социальная ценность,
теория и практика применения. Караганда 1989 стр 6-8

З.Ф. Коврига Уголовно-процессуальное принуждение. Воронеж 1978 стр 29

В.С. Чистякова. Законность и обоснованность применения мер
уголовно-процессуального принуждения. М. 1978 стр 16-20

Д.С. Медхомадолиев. Уголовно-процессуальное принуждение. Кандидатская
диссертация. ? 1995 стр 21

В.В. Вандылеев. А.В. Смирнов. Основы уголовного судопроизводства
энциклопедия проведения Санкт-Питербург 1996 стр 33

Н.М. Совшерова. Меры пресечения и иные меры процессуального
принуждения. М. 1960 стр 30

С.С. Алексеев. Проблемы теории права. Свердловск. 1972 стр 388

В.С. Чистякова. Законность и обоснованность применения мер
уголовно-процессуального принуждения. М. 1978 стр 13-14

Л.Б. Алексеева. Принуждение и ответственность в механизме
уголовно-процессуального регулирования. М. 1979 стр 79-80

Следственные действия (криминалистические и процессуальные аспекты)
Сборник научных трудов. Свердловск. 1983. Стр 19-21

Научно-практический комментарий к уголовно-процессуальному кодексу
Украины Харьков 1998 стр. 234

А.П. Рыжаков. Следственные действия и иные способы собирания
доказательств. М. 1997 стр 38-40

Криминально-процессуальный кодекс Украины. Киев 2001

С.П. Шитфер. Следственные действия. М. 1981 стр 35

Уголовно-процессуальное принуждение и ответственность, их место в
решении задач предварительного расследования. Волгоград. 1987 стр 52

А.А. Чувилев. Следственные действия по уголовно-процессуальному
законодательству. Лекция М. 1989 стр 29

В.М. Тертышник Уголовный процесс. Х. 1997 стр 287-288

Криминально-процессуальный кодекс Украины. Киев 2001 стр 116-118

В.М. Тертышник Уголовный процесс. Х. 2000 стр 321-324

З.З. Зинатулин. Уголовно-процессуальное принуждение и его
эффективность: вопросы теории и практики. Казань 1982 стр 107-113

Уголовный процесс. Под ред. Гуценко К.Ф. М. 1996 стр 190-196

В.М. Тертышник. Уголовный процесс. Х. 1997 стр 343-345

Научно-популярный комментарий к уголовно-процессуальному кодексу
Украины Под ред. Тертышкина В.М. Х. 1998 стр 272-273

П.М. Довыдов, П.П. Якимов. Применение мер принуждения по основам
уголовного законодательства. Свердловск 1961 стр 105

А.Н. Ахпанов. Меры процессуального принуждения. Учебное пособие.
Караганда. 1989 стр 29-31

В.С. Чистякова. Законность и обоснованность применения мер
уголовно-процессуального принуждения. М. 1978 стр 44-45

А.П. Рыжаков. Следственные действия и иные способы собирания
доказательств. М. 1997.

В.Г. Капустянский. Убеждение и принуждение в советском уголовном
процессе. М. 1990 стр 40-46

Уголовный процесс. Под ред. В.П. Божева Общая часть Учебник для
учасщихся вузов. М. 1997 стр 151

М.М. Михинко.Втнар, А.П. Шибыко Криминальный процесс Украины. Киев.
1992. Стр158

Советский уголовный процесс. Под ред. В.П. Божьева. М. 1990 стр 164

А.П. Рыжаков. Меры пресечения. М. 1997 стр 7-8

Уголовный процесс. Под ред Т.А. Лупинской. М. 1995 стр 202

А.П. Рыжаков. Меры пресечения М. 1997 стр 19-20

Уголовный процесс Общая часть Под ред. В.П. Божьева. М. 1997 стр 157

курс советского уголовного процесса. Общая часть. Под ред. Бейкова,
Корпеца. М. 1989 стр 511

И.Л. Петрухин. Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном
процессе М. 1989 стр229

Советский уголовный процесс. Под ред. Н.С. Алексеева, В.З. Лукашевича.
Ленинград 1989 стр 237

Ю.Д. Лившиц. Меры пресечения в советском уголовном процессе. М. 1964
стр 56

А.П. Рыжаков Меры пресечения. М. 1997 стр 21-22

В.М. Тертышкин Уголовный процесс. Харьков 2000 стр 386

Советский уголовный процесс Под ред. В.Я. Иеканова Вопросы общей части
Издательство Саратовского университета 1986 стр 182-183

В.Г. Клочков. Судебный контроль за соблюдением законности и
обоснованности применения меры пресечения – заключение под стражу К.
1998 стр 21

А.П. Рыжаков. Меры пресечения. М. 1997 стр 24-26

Криминально-процессуальный кодекс Украины Киев. 2001 ст 98-103

Криминально-процессуальный кодекс Украины. Киев 2001 стр 74-75

И.Л. Петрухин Неприкосновенность личности и принуждение в уголовном
процессе М. 1989 стр 189

И.М. Гуткин. Меры пресечения в советском уголовном процессе М. 1963 стр
21-26

Л.И.Даньшина. Виды пресечения при производстве по уголовному делу
Учебное пособие М. 1991 стр 7-8

А.П. Рыжаков. Меры пресечения М. 1997 стр 9-10

И.М. Гуткин Меры пресечения в советском уголовном процессе. М. 1963 стр
24

Л.И. Доньшина. Меры пресечения при производстве по уголовному делу. М.
1991 стр 8-9

Советский уголовный процесс. Под ред В.Я. Иеканова. Вопросы общей
части. Издательство Соратовского Университета 1986 стр 183 -185

В.С. Чистякова. Законность и обоснованность прменения мер
уголовно-процессуального принуждения. М. 1978 стр 22-25

Л.И. Даньшина. Меры пресечения при производстве по уголовному делу. М.
1991 стр 9-11

Уголовный процесс (Под ред. П.П. Лупинской, Л.Б. Алексеева) М. 1997 стр
222-225

В.М. Тертышкин. Уголовный процесс Х. 1999 стр 389-390

В.М. Тертышкин Научно-практический комментарий к
уголовно-процессуальному кодексу Украины Х. 1998 стр 222-223

Советский уголовный процесс. Под ред. В.Я. Чеканова. Вопросы общей
части Издательство Соратовского университета !986 стр 185-186

А.П.Рыжаков. Меры пресечения. М. 1997 стр 14-18

Криминально-процессуальный кодекс Украины. Киев. 2001 стр 104-105.

В.М. Трафименко. Уголовно-процессуальные гарантии в системе правового
статуса личности Сборник научных трудов. Одесса 1998. Стр 114-119

Конституция Украины. Киев 1998 стр 15

В. Симчук. Правовой статус личности, состояние проблемы, перспективы.
Сборник научных трудов ч. 2 Киев 1998 стр 106-108

В.М. Трафименко. Уголовно-процессуальные гарантии и их сущность.
Сборник научных трудов. Х. 1997 стр 171-172

О.О. Николаев. Права обвиняемого и криминально-процессуальное
принуждение. Сборник научных трудов. Ч. 2 Киев 1998 стр 85-86

Е.Ф. Куцова. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе. М.
1973 стр 34

Ф.М. Кудин. Принуждение в уголовном судопроизводстве. Красноярск. 1985
стр 90-94

Э.Ф. Куцова. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе. М.
1973 стр 91

Похожие записи