КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Загальна характеристика

соціально-економічних прав і свобод громадян України

ПЛАН

ВСТУП

ПОНЯТТЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

СОЦІАЛЬНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

4. ОСНОВНІ ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Тема даної курсової роботи: “Загальна характеристика
соціально-економічних прав і свобод громадян України”.

Українське суспільство, поряд з іншим цивілізованим світом, прагне до
справедливості, добробуту та свободи у самому широкому розумінні цих
слів. Незважаючи на великі труднощі та перешкоди, Україна рухається
шляхом демократичних змін, будівництва демократичної держави, тобто до
справжнього народовладдя.

Одним з важливіших принципів вільної демократичної держави і основою
народовладдя є верховенство Закону та його неухильне дотримання.

Основним Законом держави була та залишається Конституція, як втілення
істотних прав людини (громадянина) на справедливість, свободу та
добробут.

У цьому аспекті, предметом дослідження цієї роботи є
соціально-економічні права і свободи людини, закріплені в спеціальному
розділі Конституції України 1996 року. Перш за все, таке виділення в
Конституції певного кола прав громадян в спеціальний розділ пояснюється
не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами
систематизації норм Конституції. Місце тих чи інших прав і свобод в
Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу. По-друге, права
й свободи є основними не тільки фактично, а й юридично, оскільки вони
закріплені в Конституції.

Конституція, як відомо, закріплює лише головні, принципові положення,
які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках розкриваються і
конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються в поточному
законодавстві. Розвиток тут треба розуміти як закріплення в поточному
законодавстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей,
програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод і
обов’язків [3, стр.60].

При реалізації конституційних прав, свобод та обов’язків громадян має
діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання
обов’язків усіма суб’єктами права в сфері правотворчості і
правореалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх уповноваженням громадські
організації зобов’язані видавати такі підзаконні нормативні акти, які
повністю відповідають конституційним положенням про основні права,
свободи й обов’язки громадян. Норми поточного, галузевого законодавства
не можуть обмежувати конституційні права і обов’язки громадян при їх
конкретизації й розвитку, якщо це прямо не передбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов’язані вживати
законодавчі, організаційно-правові, виховні та інші заходи для
забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх
конституційних прав, виконання ними покладених на них основних
обов’язків.

По-третє, кожний державний орган може і має в межах своїх повноважень в
установленому законом порядку тлумачити й застосовувати конституційні та
галузеві норми так, щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням,
які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх
конституційних прав і свобод, виконання ними своїх основних обов’язків.

Виконання зазначених вимог створює режим конституційної законності, в
умовах якого будь-яка конституційна норма про основне право, свободу або
обов’язок діє реально і безпосередньо, до того ж, права й свободи людини
і громадянина захищаються судом.

Поняття і класифікація конституційних прав і свобод

Розділ II Конституції України закріплює права, свободи та обов’язки
людини і громадянина в Україні. У юридично-навчальній літературі, існує
декілька класифікацій конституційних прав і свобод, але суттєво вони не
відрізняються. Таким чином, права та свободи людини і громадянина можна
умовно поділити на декілька розділів (за сферами суспільного життя):

1. Особисті права громадян України – “це права, що передбачені для
задоволення особистих потреб, інтересів людини”. [5, стр.7]

2. Політичні права – “передбачені для забезпечення можливості участі в
здійсненні народовладдя, участі в управлінні державними суспільними
справами”. [5, стр.7]

3. Економічні права – “використання їх дає можливість особистості
реалізувати себе, отримати економічну незалежність через створення
матеріальних і духовних благ та їх розподіл, задовольнити побутові чи
інші потреби”. [5, стр. 8]

4. Соціальні та культурні права – “надають можливість брати участь в
розподілі матеріальних та суспільних благ, гарантують безпеку для життя
і здоров’я, вільний шлях до духовних цінностей, передбачують можливість
задоволення культурних потреб та їх розвитку”. [5, стр. 9]

У даній роботі розглянемо соціально-економічна права та свободи більш
детальніше.

2. Загальна характеристика економічних права

людини і громадянина

Окрему важливу групу основних прав і свобод людини та громадянина
України складають соціально-економічні права.

Конституція України 1996 р. виходить з принципово нової ідеології в
закріпленні цих прав порівняно з ідеологією колишніх радянських
конституцій, в яких проголошувалась вирішальна роль держави у наданні
людині економічних прав. Це особливо виявляється у питанні про
власність.

Найважливішим елементом правового статусу особи в умовах соціальної
ринкової економіки є приватна власність, яка включає право людини і
громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю та
мати доходи. Держава зобов’язана гарантувати захист приватної й інших
форм власності.

Соціально-економічні права— це можливості людини брати участь у
виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному
громадянинові. Вони визначають місце людини в економічному і соціальному
житті та складають основу правового статусу громадянина як трудівника.

Основним джерелом трудового права є Конституція України від 28 червня
1996 p., що закріплює найважливіші трудові права людини і громадянина та
гарантії їх реалізації. Ці положення відображені в статтях 3, 8, 19, 21,
22, 23, 24, 36, 43,44, 45, 46, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 64, 68 і
деяких інших.

Найважливішим розділом нової Конституції України, що визначає її
демократичні засади, є розділ II «Права і свободи людини і громадянина».
Невипадково конституційному закріпленню прав, свобод і гарантій
приділяється така велика увага, адже в ст. З передбачається, що
утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком
держави.

У Конституції України 1996 року не тільки збережено встановлені
колишньою Конституцією УРСР права і свободи громадян, а й значно
розширено їх перелік, передусім за рахунок включення прав і свобод,
закріплених в міжнародно-правових актах про права людини. Деякі
формулювання Загальної декларації прав людини і Міжнародних пактів про
громадянські й політичні, економічні, соціальні й культурні права людини
буквально відтворені в тексті Основного Закону. Уперше закріплені право
на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом, право працюючих
на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, право на
належні, безпечні й здорові умови праці, право на заробітну плату, не
нижчу від визначеної законом, право на соціальний захист у разі
безробіття з незалежних від громадянина обставин і цілий ряд інших.
Посилено конституційні гарантії прав і свобод, конкретизовані умови їх
здійснення.

Закріплене в ч. 1 ст. 43 право на працю сформульоване відповідно до ст.
23 Загальної декларації прав людини. Кожен має «можливість заробляти
собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно
погоджується». Людина самостійно розпоряджається своїми здібностями до
праці й обирає той або інший вид діяльності, рід занять, а може не
займатися трудовою діяльністю. Не можна погодитися з тими, хто вважає,
що нова Конституція звузила зміст права на працю і не закріпила гарантії
цього права. Як слушно зазначає О. Процевський, «право на працю — це
природне і об’єктивне право людини, яке виявляє її особисті можливості,
здібності до праці» (Процевський О. Новий зміст права на працю — основа
реформування трудового законодавства України / / Право України. — 1999.
— №6. — С. 101). У цьому розумінні змісту права на працю не можна
стверджувати про його звуження.

Особливу увагу приділено забезпеченню економічних і соціальних прав.
Посилені гарантії прав у разі безробіття, а також у зв’язку з незаконним
звільненням. Так, в ч. 2 ст. 43 передбачений обов’язок держави щодо
створення умов для повного здійснення громадянами права на працю,
гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової
діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання,
підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Норма, що міститься в ч. З ст. 43 про заборону примусової праці,
відповідає ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.
У зв’язку з цим змінено порядок переведення на іншу роботу: нині
переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, може
здійснюватися тільки за згодою працівника за винятком тимчасового
переведення на іншу роботу згідно із ч. 2 ст. 33 КЗпП (у ред. Закону
України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 24
грудня 1999 p. №1356-ХІХ // Відомості Верховної Ради України. — 2000. —
№6—7. — Ст. 41) (про поняття примусової праці — див. Жернаков В. Поняття
примусової праці за законодавством України // Право України. — 1997.
-№10. — С. 35).

Уперше в Конституції в ч. 4 ст. 43 закріплено право кожного на належні,
безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від
визначеної законом. Посилені гарантії трудових прав громадян у галузі
оплати праці. У ч. 7 ст. 43 закріплено, що право на своєчасне одержання
винагороди за працю захищається законом. Таким чином, право на заробітну
плату, не нижчу від визначеної законом, і право на своєчасне одержання
винагороди за працю зведено до рангу конституційних прав.

У ст. 44 Конституції вперше закріплене право працюючих на страйк для
захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що відповідає ст. 8
Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права. У ч. 2
ст. 44 закріплено, що порядок здійснення права на страйк встановлюється
законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки,
охорони здоров’я, прав і свобод інших людей.

Ст. 45 Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок. Це
право проголошене ст. 24 Загальної декларації прав людини і випливає з
вимог ст. 7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні
права.

Відповідно до ч. З ст. 36 Конституції громадяни мають право на участь у
професійних спілках з метою захисту своїх трудових і
соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є
громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними
інтересами за родом їхньої професійної діяльності.

В основу соціального захисту громадян покладено принцип соціальної
справедливості, зі змісту ст. 46 випливає, що держава забезпечує
соціальний захист тим категоріям громадян, які дійсно в цьому мають
потребу. Мова йде про право громадян на соціальний захист у старості, у
разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати
годувальника, безробіття з незалежних від них обставин та в інших
випадках, передбачених законом.

Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судовий захист. У ст.
55 Конституції закріплено, що права і свободи людини і громадянина
захищаються судом. Оскільки вказані права в цей час є конституційними,
то змінюється механізм захисту цих прав у разі їх порушення. Конституція
надає можливість безпосереднього звернення до суду з питань про захист
трудових прав у разі їх порушення. Раніше майже всі індивідуальні
трудові спори (за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 КЗпП)
спочатку розглядалися в комісіях з трудових спорів.

Ці та інші положення Конституції мають першорядне значення для правового
регулювання суспільних відносин у сфері праці.

За змістом Конституції, можна навести наступний перелік
соціально-економічних прав та свобод:

1) право приватної власності (Ст. 41);

2) право на користування природними та іншими об’єктами суспільної
власності (Статті 13, 41)

2) право на підприємницьку діяльність (Ст. 42);

3) право на труд, на вибір професії та сфери діяльності (43);

4) право на відповідні умови праці (43);

5) право на справедливу оплату праці (43);

6) право на соціальне забезпечення та захист (46);

7) право на захист прав споживачів (42);

8) право на страйки с приводу економічних та соціальних питань (44);

Систему основних прав і обов’язків громадянина в галузі економічного
життя складають:

Право на приватну власність (ст. 41). Ч. 1 ст. 41 Конституції України
надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм
майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Конституція України
не визначає об’єктів приватної власності.

Об’єктами права приватної власності виступають: майно (речі), природні
ресурси, які можуть бути в цивільному обігу, а також результати
інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки,
літератури і мистецтва, винаходи, інші результати інтелектуальної
творчої праці.

В цьому відображено той факт, що приватна власність в сучасних умовах
має не тільки економічну функцію. Вона служить також засобом всебічного
і вільного розвитку особи, створюючи можливості задовольняти не лише
економічні, а й культурні, духовні, естетичні потреби і запити особи.
Гарантування приватної власності — це один із важливих факторів
соціальної стабільності, засіб підвищення добробуту населення.

Непорушність приватної власності і право на успадкування гарантується
законом та захищається судом. Закон визначає способи набуття приватної
власності та межі користування нею задля забезпечення виконання нею її
функцій і доступності для всіх. Ніхто не може бути протиправне
позбавлений своєї власності.

Примусове відчуження об’єктів приватної власності може бути здійснене
тільки на підставах і в порядку, передбачених у законі, за умови
попереднього й повного відшкодування їх вартості. Здійснення громадянами
права власності не повинно порушувати прав інших осіб. Кожний має право
охороняти свою власність усіма законними засобами.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається:
«Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена
законом». Це право означає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись
на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підприємцем,
менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну
трудову діяльність. Людина може визначитися, що вигідно для неї
особисто, і заздалегідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і
в якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх
економічних прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може
суперечити суспільній користі та моралі, завдавати шкоди особистій
безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної
безпеки.

Відповідно до ст. 42 Конституції України підприємницька діяльність
депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів
місцевого самоврядування обмежується законом.

Вільне підприємництво і вільність договорів гарантуються. Не
допускається монопольна підприємницька діяльність і недобросовісна
конкуренція.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними
організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює
рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових,
трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Забезпечення матеріально-технічними ресурсами, що централізовано
розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання
підприємцем робіт і поставок для державних потреб.

Спори про відшкодування збитків вирішуються судом загальної юрисдикції
або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.

Право на користування об’єктами державної та комунальної власності
(статті 13, 41) означає, що кожний громадянин має право користування
природними об’єктами права власності народу згідно із законом (ст. 13),
а відповідно до ст. 41 громадяни для задоволення своїх потреб можуть
користуватися об’єктами державної та комунальної власності на основі
закону. Об’єктами як першої, так і другої форм власності громадяни
користуються, як правило, безкоштовно (наприклад, закладами народної
освіти, охорони здоров’я, шляхами, мостами, місцями загального
відпочинку). Іншими об’єктами громадяни можуть користуватися за плату в
порядку і за умов, встановлених органами, що управляють державним чи
комунальним майном.

Право на працю (ст. 43) — одне з фундаментальних, пріоритетних
соціальних прав, в ч. 1 ст. 43 дається загальне визначення цього права і
передбачаються гаранти його здійснення.

Зокрема, у Конституції зазначається, що кожен має право на працю, що
включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає
або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, як
зазначається у ч. 2 ст. 43 Конституції, створює умови для повного
здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у
виборі професії та роду трудової, діяльності, реалізовує програми
професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів
відповідно до суспільних потреб. Право на працю, відповідно до ст. 43,
включає право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну
плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист
від незаконного звільнення. Нарешті, проголошується також, що право на
вчасне одержання винагороди за працю захищається законом.» У ст. 43
Основного Закону передбачена заборона використання праці жінок і
неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах.

Державі належить контроль за організацією та умовами найманої праці.
Юридичні гарантії права на працю містяться у поточному законодавстві (в
нормах трудового, адміністративного, сільськогосподарського,
кримінального права). Захист трудового права здійснюється державними
органами, а також професійними спілками та іншими об’єднаннями громадян.

В умовах становлення ринкової економіки особливого значення набуває
соціальна функція. У багатьох розвинутих країнах спостерігається
посилення уваги до інтересів і потреб окремої людини. Ця функція не
замикається тільки на охороні праці, а виявляється ще й у все більш
повному закріпленні й забезпеченні прав людини в сфері праці. Однією з
проблем трудового права України є імплементація міжнародно-правових
стандартів у сфері трудових відносин в юридичну практику. Донедавна мова
йшла про Загальну декларацію прав людини 1948 p., пакти про права людини
1966 p., конвенції і рекомендації МОП. У зв’язку з прийняттям України в
члени Європейського Союзу актуальною є проблема адаптації законодавства
України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини. Етапами правової
адаптації є імплементація Угоди про партнерство і співпрацю, укладення
галузевих колективних угод, приведення чинного законодавства України у
відповідність зі стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів
законодавчих актів України у відповідність з нормами ЄС. Мова йде про
регіональні акти про права людини (акти Ради Європи, Європейського
Союзу), в тому числі про акти в галузі праці.

Важливою є проблема співвідношення соціальної і виробничої функцій.
Сьогодні багато говориться про пріоритет прав та інтересів працівника
над інтересами виробництва, які представляє роботодавець. Разом з тим не
можна не враховувати й інтереси роботодавця. Як справедливо зазначає
П.Д. Пилипенко, інтереси виробництва (а це цілком закономірно, оскільки
випливає з мети підприємництва — отримання прибутку) повинен
забезпечувати сам власник. І саме тому, щоб він досягав цього не шляхом
надмірної експлуатації працівників, має існувати трудове законодавство,
яке буде забезпечувати захист інтересів останніх. Однак при цьому воно
має виходити з загальних принципів охорони також інтересів власника як
суб’єкта вже не тільки трудових, але й майнових інтересів (Пилипенко П.
Окремі зауваження до проекту Кодексу України про працю // Право України.
— 1996. — №9. — С. 63). В умовах кризової ситуації в економіці інтереси
роботодавців також потребують захисту.

Соціальна функція виявляється у державному втручанні в регулювання
відносин у сфері праці шляхом закріплення прав людини, соціальних
гарантій, їх забезпечення, захисту прав у разі порушень. Держава повинна
виступати гарантом соціального партнерства на всіх рівнях. Необхідна
підтримка працівника державою як більш слабкої сторони у відносинах з
роботодавцем. Незважаючи та те, що внаслідок кризового стану економіки
багато положень ще залишаються декларативними, соціальна функція в
умовах переходу до ринкових відносин повинна бути провідною. Такий
висновок випливає і з Послання Президента України Верховній Раді України
«Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального
розвитку на 2000—2004 роки». У Посланні підкреслюється обов’язок держави
активно впливати на якісну сторону трансформаційних процесів,
здійснювати політику, «яка має не лише забезпечувати ринковий вектор
розвитку, а й надавати йому більшої соціальної спрямованості, націленої
на кінцевий результат — утвердження в Україні соціальне орієнтованої
ринкової економіки» (Урядовий кур’єр. — 2000. — 23 лютого).

У сучасних умовах необхідно підкреслити й посилення захисної функції
трудового права. Ця функція полягає у захисті прав, законних інтересів
індивідуальних і колективних суб’єктів трудового права у
соціально-трудовій сфері. Йдеться про захист прав у разі їх порушення.
Оскільки в останні роки значно зросла кількість порушень трудових прав
працівників, проблема забезпечення їх надійного захисту загострюється.
Враховуючи посилення уваги до прав людини у сфері праці, вважаємо
доцільним сформувати окремий інститут захисту трудових прав працівників,
визначити місце цього інституту в колективному трудовому праві.

Право на страйк, (ст. 44) — якісно нове для нашої країни право, яке
тісно пов’язане з правом на працю. Зокрема, у ст. 44 зазначається, що
ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та
соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється
законом із врахуванням необхідності забезпечення національної безпеки,
охорони здоров’я, прав та свобод інших людей. Страйк — добровільна
справа. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку.
Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

3. Соціальні права людини і громадянина

Розуміння соціальних прав у Конституції України пов’язане з концепцією
соціальної держави.

Як відомо, ця концепція притаманна демократичним країнам світу. Основою
її є принцип відповідальності держави за забезпечення своїм громадянам
прожиткового мінімуму, який закріплюється в законодавстві.

На визнання західними, а згодом і постсоціалістичними, державами
соціальних прав як необхідного елемента правового статусу особи
вирішальне значення мало закріплення цих прав на міжнародному рівні,
передусім у Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні
права 1966 р. Крім того. Міжнародною організацією праці було прийнято
більш як 100 конвенцій і рекомендацій відносно соціальних прав людини й
громадянина.

Згідно з Конституцією України, основні соціальні права становлять собою
певні можливості людини користуватися соціальними благами у сфері
матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров’я,
відпочинку, які передбачені у відповідних статтях Основного Закону.
Соціальні права і свободи є одним з найбільш численних видів прав, які
проголошені й закріплені Конституцією. Цей вид прав був пріоритетним і в
попередній Конституції України, але тепер ці права значно розширені й
наповнені новим змістом.

Відповідно до чинної Конституції, систему соціальних прав складають:

1) право на відпочинок (Ст. 45).

2) право на соціальний захист (Ст. 46)

3) право на житло (Ст. 47);

4) право на охорону здоров’я (Ст. 49);

5) право на безпеку довкілля (Ст. 50) (соціально-екольгічне право)

Право на відпочинок (ст. 45) має кожен, хто працює. Воно забезпечується
наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної
відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій
і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку
та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні і святкові дні, а також інші
умови здійснення цього права визначаються законом.

Право на соціальний захист (ст. 46). Конституція проголошує і закріплює
це право громадян та визначає конкретні види соціального забезпечення.
Зокрема, закріплюється право на забезпечення у старості чи у разі втрати
годувальника, у разі повної або часткової втрати працездатності (перехід
на інвалідність), при тимчасовій втраті працездатності, а також у
випадку безробіття, що сталося з незалежних від громадянина причин.
Основні види пенсій передбачає Закон України «Про пенсійне забезпечення»
від 5 листопада 1991 р.: пенсії за віком, по інвалідності, у зв’язку з
втратою годувальника, за вислугу літ, а також соціальні пенсії, що
призначаються і виплачуються непрацездатним громадянам при відсутності у
них права на трудову пенсію.

Реалізація та фінансування діючої системи соціального забезпечення
населення України спирається переважно на державне забезпечення і
управління.

Право на житло (ст. 47). За чинним Основним Законом кожен має право на
житло. Можна побудувати будинок і допоміжні для цього будівлі, придбати
їх у власність на основі цивільно-правових угод або взяти в оренду.
Громадяни України мають право на одержання у встановленому порядку
житлового приміщення (квартири) у будинках державного житлового фонду, у
будинках комунального житлового фонду, фонду житлово-будівельних
кооперативів. Для осіб, які потребують соціального захисту, на відміну
від попереднього порядку, передбачається можливість надання житла
державою або органами місцевого самоврядування безкоштовно чи за
доступну для них плату відповідно до закону. Житлові будинки, побудовані
громадянами України або придбані ними на основі цивільно-правових угод,
є їх власністю. Право власності та інші права на житло надійно
гарантуються. Зокрема, в Конституції зазначається, що ніхто не може бути
примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням
суду (ст. 47).

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.
49) має кожний мешканець України В Конституції зазначено, що держава
створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного
обслуговування. У державних та комунальних закладах охорони здоров’я
медична допомога надається безкоштовно: існуюча мережа таких закладів не
може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх
форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури й спорту, забезпечує
санітарно-епідеміологічне благополуччя.

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних
соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних
програм.

Самостійною групою конституційних прав та свобод людини і громадянина в
системі прав та свобод, передбачених Конституцією України, є
соціально-культурні права й свободи. У найбільш загальному розумінні ці
права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава із
врахуванням умов життя й діяльності громадян, суспільства і держави.

За своїм змістом культурні права і свободи — це суб’єктивні права людини
в культурній (духовній, ідеологічній) сфері, це — певні можливості
доступу до духовних здобутків свого народу і всього людства, їх
засвоєння, використання й участі у подальшому їх розвитку. За чинною
Конституцією України до культурних прав і свобод належать:

1) освіта (Статті 43, 51, 53);

2) технічна, художня та наукова творчість (Ст. 54);

3) право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (Ст.
54);

4) право на використання здобутків культури та мистецтва (Статті 11,
54);

Право на освіту (ст. 53) громадян України є своєрідним ядром даної групи
прав. У сучасних умовах освіта є однією з найважливіших умов всебічного
розвитку особи і передумовою здійснення багатьох конституційних прав.

Зміст права на освіту в найзагальнішому вигляді становить собою
гарантовану можливість громадянинові одержати середню загальну, середню
професійну та виїду освіту в державних і комунальних учбових закладах.

Так, право на освіту охоплює практично всі основні види освіти. Зокрема,
в Конституції зазначається, що держава забезпечує доступність і
безкоштовність дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної,
професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм
навчання. Гарантіями права на освіту є, зокрема, обов’язковість
загальної середньої освіти: надання державних стипендій та пільг учням і
студентам; право громадян безкоштовно здобувати вищу освіту в державних
та комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону
гарантується право на навчання рідною мовою, зокрема у відповідних
школах або класах, чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних
навчальних закладах або через національні культурні товариства (ст. 53).

Учні та студенти мають право на забезпечення стипендіями, гуртожитками у
порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Післядипломна освіта (одержання нової кваліфікації, нової спеціальності
та професії на основі раніше здобутої у закладах освіти) здійснюється
закладами післядипломної освіти (академії, інститути, центри підвищення
кваліфікації та ін.) на договірних засадах з підприємствами і
організаціями із врахуванням державного контракту (замовлення).

Свобода літературної, художньої наукової і технічної творчості (от. 54)
має загальний характер, тобто цією свободою володіють усі громадяни, а
не тільки особи творчих професій. Хоча творчі починання властиві всім
видам праці, але найширше вони втілюються у сфері інтелектуальної,
духовної діяльності, тому у ст. 47 Конституції України говориться,
зокрема, що свобода творчості гарантується захистом інтелектуальної
власності громадян, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних
інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної
діяльності: право на результати інтелектуальної, творчої діяльності
гарантується, зокрема, забороною використовувати або поширювати без
згоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої діяльності, за
винятками, встановленими законом. Крім того, держава сприяє розвиткові
науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим
співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава
забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що
становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну
культурних цінностей народу, які опинилися за її межами (ст. 54).

Право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54)
реалізується за допомогою низки законодавчих актів, якими забезпечується
право на вибір і зайняття інтелектуальною, творчою діяльністю, а також
забезпечуються права інтелектуальної власності, авторські права і
зв’язані з ними майнові права та моральні інтереси. Об’єктами права
інтелектуальної власності є твори науки, літератури й мистецтва,
винаходи, моделі. промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції,
знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та інші
здобутки інтелектуальної праці. Ці права гарантуються тим, що без згоди
автора (власника) ніхто не може використовувати їх, крім винятків,
визначених законом.

З метою захисту своїх прав особа, яка має авторське право, або будь-яку
правомочність на твір, для посвідчення авторства на обнародуваний чи
необнародуваний протягом терміну охорони авторського права твір, може
його зареєструвати в офіційних державних реєстрах. Про реєстрацію прав
автора видається свідоцтво.

4. Основні обов’язки громадян України

У першу чергу, треба підкреслити, що як форма та спосіб організації
суспільства, держава несе відповідальність перед своїми громадянами, а
також зобов’язана захищати їх, охороняти життя тощо (Статті
Конституції 3, 27, 29, 59).

С другого боку, громадяни України теж мають обов’язкі відносно держави
та один одного. До основних таких обов’язків належать:

1) захист держави та військова служба (35,65);

2) не спричиняти шкоди природі, історико-культурним пам’яткам, та
відшкодовувати завдані збитки. (Ст. 66);

3) сплачувати податки та інші фінансові відрахування (Ст. 67);

4) дотримання вимог Конституції, законів України (Ст. 68).

А також:

5) піклування батьків про дітей (Ст. 51);

6) піклування дітей про батьків (Ст. 51);

7) повага національної гідності інших осіб, укріплення дружби між
націями та народами України (Ст. 35,37,10);

8) підтримка громадського порядку та загального миру (Ст. 35, 18, 37);

Обов’язок громадян України щодо захисту Вітчизни проголошується
Конституцією України (ст. 65).

Захист своєї Вітчизни є не тільки правовою, а передусім моральною
вимогою до кожного громадянина, моральним та загальним обов’язком.
Неухильне виконання цього обов’язку передбачає захист країни, її
населення, матеріальних та духовних цінностей, територіальної цілісності
і суверенітету країни. Захист Вітчизни виражається у забезпеченні
оборони й безпеки держави.

Оборона країни досягається за допомогою політичних, економічних,
військових, соціальних, правових та інших заходів. Для оборони країни із
застосуванням засобів збройної боротьби утворюються Збройні Сили та
встановлюється військовий обов’язок громадян. Він є конкретним
виявленням загального військового обов’язку захищати Вітчизну, але
адресований конкретним, визначеним законом категоріям громадян. Основною
формою виконання військового обов’язку є проходження військової служби.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до Закону України від
25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов’язок і військову
службу». На військову службу призиваються громадяни чоловічої статі у
визначеному законом віці, які не мають права на звільнення або
відстрочку від призову. Передбачається можливість вступу чоловіків та
жінок на військову службу за контрактом. За ухилення від призову на
військову службу встановлена кримінальна відповідальність.

Згідно із Законом України від 12 грудня 1997 р. «Про альтернативну
(невійськову) службу», формою реалізації військового обов’язку є
проходження альтернативної (невійськової) служби, яка є державною
службою поза Збройними Силами України чи іншими військами, що
запроваджується замість проходження військової служби.

Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального
військового обов’язку мають громадяни України, які належать до діючих,
згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не
допускає користування зброєю та службу в армії.

Обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині,
відшкодовувати завдані збитки покладається Конституцією на своїх
громадян Статтею 66, виходячи з необхідності духовного відродження
України, надійного збереження та розумного використання її духовних
цінностей і природних ресурсів.

Цей конституційний обов’язок конкретизований у низці законодавчих актів.
Так, Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього
природного середовища» зобов’язує громадян раціонально використовувати
природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню,
забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливові на стан
навколишнього природного середовища. Якщо об’єктам природи заподіяна
шкода, то розмір її визначається за сучасними таксами відносно об’єктів
тваринного світу, лісів; за спеціальними методиками визначення збитків,
заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок
забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків
визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення
порушеного стану природних ресурсів.

Вимоги щодо охорони пам’яток історії та культури, які належать
громадянам та розташовані на землях, наданих громадянам у користування,
а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок
пам’яток археології та щодо інших випадків користування даного роду
пам’ятками визначаються Законом України від 13 липня 1978 р. «Про
охорону і використання пам’яток історії та культури». Цей закон
встановлює, що особи, які завдали шкоди пам’яткам історії та культури
або її охоронній зоні, зобов’язані відновити у попередньому стані
пам’ятку або вказану зону, а при неможливості цього — відшкодувати
заподіяні збитки.

Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови
добровільно відшкодувати збитки, заподіяні порушеннями порядку
використання і охорони природних ресурсів, пам’яток історії та культури,
відповідні спори вирішуються в судовому порядку.

Обов’язок сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених
законом

Одним із конституційних обов’язків громадян України є обов’язок кожного
сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а
також щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання
декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку,
встановленому законом (ст. 67 Конституції).

За допомогою податків держава забезпечує обороноздатність та безпеку
громадян, розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров’я в
інтересах всього суспільства.

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків, зборів
та інших обов’язкових платежів, напрями їх зарахування і використання,
перелік платників податків та об’єктів оподаткування, а також
відповідальність за порушення податкового законодавства, визначаються
Законом України «Про систему оподаткування» (в редакції від 2 лютого
1994 р.).

Прибутковий податок населення сплачує на підставі Декрету Кабінету
Міністрів України від 26 грудня 1992 «Про прибутковий податок з
громадян». Платниками податку є громадяни України, іноземні громадяни і
ос би без громадянства.

Види місцевих податків і зборів, що сплачують громадянами, їх розміри та
порядок обчислення і на прями використання визначаються Декретом
Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. «Про місцеві податки і
збори».

Контроль за дотриманням податкового законодавства і правильністю
обчислення, повнотою і вчасністю сплати податків, зборів та інших
платежів і внесків до державних цільових фондів, встановлених
законодавством України, здійснюється державними податковими
адміністраціями.

На підставі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих
доходів податкові органи в разі встановлення порушень податкового
законодавства вимагають їх усунення, а на громадян, винних у неподанні
або невчасному поданні декларації про доходи чи включенні до декларацій
спотворених даних та в інших випадках порушення податкового
законодавства накладають адміністративні стягнення.

Обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законів
України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей

Загальний обов’язок додержуватися Конституції та законів — одна з
передумов формування в Україні правової держави.

Зокрема сформульований обов’язок держави у особі її представників
дотримуватися Конституції та законів України у Статті 19. Це має
принципове значення для підтримання балансу між державою та
суспільством.

А також, закріплений у ст. 68 Конституції загальний обов’язок неухильно
додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права й
свободи, честь та гідність інших людей тісно пов’язаний з визначенням і
поняттям юридичної відповідальності — особливих, передбачених і
врегульованих нормами права відносин між громадянами і державою, що
виникають у разі і внаслідок правопорушення. Головна мета юридичної
відповідальності — охорона правопорядку і правове виховання людей.

Юридична відповідальність може бути (залежно від правопорушення)
кримінальною, адміністративною, цивільною та дисциплінарною, що
передбачається нормами відповідного законодавства. При цьому всі види
юридичної відповідальності передбачають санкції за правопорушення, а
правопорушник зазнає державного примусу (позбавлення волі, сплати
штрафу, відшкодування збитків тощо).

Висновки

Розглянувши питання про соціально-економічні права конституційних
соціально-економічних прав і свобод людини та громадянина можна зробити
наступні висновки:

Соціально-економічні права— це можливості людини брати участь у
виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожному
громадянинові. Вони визначають місце людини в економічному і соціальному
житті та складають основу правового статусу громадянина як трудівника.

За змістом Конституції, можна навести наступний перелік
соціально-економічних прав та свобод:

1) право приватної власності (Ст. 41);

2) право на користування природними та іншими об’єктами суспільної
власності (Статті 13, 41)

2) право на підприємницьку діяльність (Ст. 42);

3) право на труд, на вибір професії та сфери діяльності (43);

4) право на відповідні умови праці (43);

5) право на справедливу оплату праці (43);

6) право на соціальне забезпечення та захист (46);

7) право на захист прав споживачів (42);

8) право на страйки с приводу економічних та соціальних питань (44);

Конституційні права, свободи і обов’язки виражають насамперед і
безпосередньо відносини та зв’язки громадянина й держави, згідно з
принципом «Дозволяється все, що не забороняється Законом». Інші норми
права регулюють відносини та зв’язки або громадян і органів держави, або
громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.

Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з
Конституції. При цьому саме Конституція визначає як їх зміст, так і
обсяг.

Конституційні права, свободи й обов’язки не припиняються і не виникають
раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не
тільки від своїх конституційних обов’язків, а й від своїх конституційних
прав і свобод.

Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов’язків для всіх
громадян однакові, в той час як суб’єктивні права і юридичні обов’язки
різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм
змістом, і за своїм обсягом.

Реальність конституційних прав, свобод і обов’язків забезпечується не
стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом засобами)
окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом.
Конституційні права, свободи, обов’язки охороняються відповідними
нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі
України право на працю охороняється нормами трудового,
сільськогосподарського, адміністративного, кримінального та інших
галузей права.

Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим,
що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму й справедливості, і
служать всебічному розвиткові і вихованню особи, надають громадянам
широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства
і держави, функціонуванню всього державного і політико-правового
механізму.

Таким чином, соціально-економічні права, свободи й обов’язки людини й
громадянина, закріплені в Конституції України, їх широта, реальність,
гарантованість виражають не тільки фактичний та юридичний статус особи у
суспільстві, а й суть діючої в країні демократії, соціальні та
економічні можливості, закладені в самому суспільному ладі. Вони —
показники зрілості суспільства, його досягнень, своєрідна «візитна
картка». Увесь арсенал громадянських, економічних, соціальних,
політичних і культурних прав, свобод та обов’язків має служити дальшому
розвитку демократії й соціальному прогресові України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Конституція України — К., 1996 р.

Коментар до Конституції України, Інститут законодавства Верховної Ради
України, друге видання, виправлене й доповнене, К., 1998р.

Конституційне право України. Друге видання, виправлене й доповнене / За
ред. Проф. В.Ф. Погорілка, К.: Наукова думка, 2000р.

Кравченко В.В., Конституційне право України: Навчальний посібник, ч.1.,
К., 1988р

Луняк М.О., Конституційне право України, Лекційний курс та навчально
методичні матеріали, Ніжин, 2001р.

Загальна декларація прав людини, 1948р.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, 1966р.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966р.

Цівільний кодекс України (зі змінами та доповненнями станом на 15 січня
1999р.), Х: ООО “Одиссей”, 1999р.

Боботов С.В., Конституційна юстиція (порівняльний аналіз), Москва,
1994р.

PAGE 2

Похожие записи