КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“ВУЛКАНИ ЗЕМЛІ”

ПЛАН

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ВУЛКАНИ

1.1. Загальні відомості

1.2. Географія вулканів

1.3. Продукти вулканічних вивержень

2. ВУЛКАНІЗМ

2.1. Майданні вулкани

2.2. Тріщинні вулкани

2.3. Центральний тип вулканів

2.4. Будівля Вулкана

3. ТИПИ ВУЛКАНІВ

3.1. Гавайський тип

3.2. Стромболіанський тип

3.3. Вулкани Росії й інші типи

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТОВУВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Вулканами називаються конусоподібні чи куполоподібні узвишшя над
каналами, трубками вибуху і тріщинами в земній корі, по яких викидаються
з надр газоподібні продукти, лава, попіл, уламки гірських порід.

Прояву вулканізму являють собою один з найбільш характерних і важливих
геологічних процесів, що мають величезне значення в історії розвитку і
формування земної кори.

Жодна область на Землі – будь то континент чи океанічна западина,
складчаста область чи платформа – не сформувалася без участі
вулканізму. Висока практична значимість цих явищ обумовило вибір теми
курсової роботи.

Основною метою роботи є дослідження вулканів і вулканізму.

Відповідно до поставленої мети в роботі розглядаються наступні задачі.

В першому розділі розглядаються історія появи вулканів їхня поширеність
на земній поверхні, так само піде мова і про продукти вулканічних
вивержень який буваю тверді у виді вулканічних бомб і попелу і рідкі у
виді лави.

У другому розділі мова йде про прояв вулканізму і будівлю вулкана. Так
ми довідаємося, що вулкани бувають трьох типів: 1) майданні 2) трещинние
3) центральні і дуже складне будівля.

У третьому розділі розповідається про типи вулканів і до яких типів
відносяться вулкани Росії.

1. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ВУЛКАНИ

1.1. Загальні відомості

У Тірренське море в групі Ліпарських островів є невеликий острів
Вулькано. Древні римляни вважали цей острів входом у пекло, а також
володінням бога вогню і ковальського ремесла Вулкана. По імені цього
острова вогнем дихаючі гори згодом стали називати вулканами.

Виверження вулкана може продовжуватися кілька днів і навіть місяців.
Після сильного виверження вулкан знову приходить у стан спокою на кілька
років і навіть десятиліть. Такі вулкани називаються діючими.

Є вулкани, що викидалися в давно минулі часи. Деякі з них зберегли форму
красивого конусу. Про діяльність їх у людей не збереглося ніяких
відомостей. Їх називають згаслими.

У древніх вулканічних областях зустрічаються глибоко зруйновані і
розмиті вулкани. На території України та СНД такі області – Крим,
Забайкалля й інші місця.

Якщо піднятися на вершину діючого вулкана під час його спокійного стану,
то можна побачити кратер (по-грецьки – велика чаша) – глибоку западину
зі стрімчастими стінками, схожу на гігантську чашу.

Дно кратера покрите уламками великих і дрібних каменів, а з тріщин на
дні і стінах кратера піднімаються струмені і гази пари. Іноді вони
спокійно виходять з під каменів і щілин, а іноді вириваються бурхливо зі
свистом і шипінням.

Кратер наповняють ядушливі гази; піднімаючи нагору вони утворять хмарину
на вершині вулкана. Місяці і роки вулкан може спокійно куритися, поки не
відбудеться виверження. Цій події часто передує землетрус; чується
підземний гул, підсилюється виділення пар і газів, згущаються хмари над
вершиною вулкана.

Потім під тиском газів, які вириваються з надр землі, дно кратера
вибухає. На тисячі метрів викидаються густі чорні хмари газів і пар
води, змішаних з попелом, занурюючи в морок околиця.

Одночасно з вибухом із кратера летять шматки розпечених каменів,
утворити гігантські снопи іскор.

З чорних, густих хмар на землю сиплеться попіл, іноді випадають зливові
дожди, утворити потоки бруду, що скачується по схилах і околиці, що
заливають. Блиск блискавок безупинно прорізує морок.

Вулкан гуркоче і тремтить, а по жерлу його підніметься розпечена лава.
Вона вирує, переливається через край кратера і спрямовується вогненним
потоком по схилах вулкана, знищуючи усі на своєму шляху.

При деяких вулканічних виверженнях лава не виливається.

Виверження вулканів відбувається також на дні морів і океанів. Про це
довідаються мореплавці, коли раптово бачать стовп пари над чи водою
“кам’яну піну, що плаває на поверхні,” – пемзу. Іноді судна
наштовхуються на зненацька створены мілини, утворені новими вулканами на
дні моря. Згодом ці мілини – вивержені маси – розмиваються морськими
хвилями і безвісти зникають.

Деякі підвідні вулкани утворять конуси, що виступають над поверхнею води
у виді островів.

У стародавності люди не вміли пояснити причини виверження вулканів. Тому
це грізне явище природи викликало в людини в жах.

1.2. Географія вулканів

В даний час на земній кулі виявлене понад 4тис. вулканів.

До діючого відносять вулкани що викидаються і виявляють сольфатарную
активність (виділення гарячих газів і води) за останні 3500 років
історичного періоду. На 1980 рік їх нараховували 947.

До потенційно діючим відносяться голоценовие вулкани, що викидаються
3500-13500 років тому. Їх приблизно 1343 шт.

До умовно погаслих вулканів відносять не виявляють активності в
голоцені, але свої зовнішні форми, що зберегли, (віком молодшы 100
тис. років).

Погаслі — вулкани істотно перероблені ерозією, напівзруйновані, що не
виявляють активності в плині останніх 100тис. років.
Сучасні
вулкани відомі у всіх великих геолого-структурних елементах і
геологічних районах Землі. Однак розподілені вони нерівномірно.
Переважна більшість вулканів розташована в екваторіальній, тропічній і
помірній областях. У полярних областях, за Північним і Південної
полярними колами, відзначені надзвичайно рідкі ділянки щодо слабкої
вулканічної активності, звичайно обмежуваним виділенням газів.

Спостерігається пряма залежність між їхньою кількістю, і тектонічною
активністю району: найбільша кількість діючих вулканів у розрахунку на
единицу площі приходиться на острівні дуги (Камчатка, Курильськ острова,
Індонезія) і інші гірські спорудження (Південна і Північна Америка). Тут
зосереджені також найбільш активні вулкани світу, що характеризуються
найбільшою частотою виверження. Найменша щільність вулканів характерна
для океанів і континентальних платформ; тут вони зв’язані з рифтовими
зонами — вузькими і протяжними областями розколовши й осідання земної
кори (Східно-Африканська рифтовая система), Серединно-Атлантичний
хребет.

Установлено, що вулкани присвячені до тектонічно-активних поясів, де
відбувається більшість землетрусыв.

Області розвитку вулканів характеризуються порівняно великою
роздробленістю літосфери, аномально високим тепловим потоком (у 3-4 рази
більше фонових значень), підвищеними магнітними аномаліями, зростанням
теплопровідності гірських порід із глибиною. До областей ювенільних
джерел термальних вод тину гейзерів.

Вулкани розташовані на суші, добре вивчені; для них точно визначені дати
минулих вивержень, відомий характер продуктів, що вилилися. Однак велика
частина активних вулканічних проявів, очевидно, відбувається в морях і
океанах, що покривають більш двох третин поверхні планети. Вивчення цих
вулканів і продуктів їхніх вивержень утруднені, хоча при могутнім
виверженні цих продуктів може виявитися так багато, що сформований ними
вулканічний конус показується з води, утворити новий острів. Так,
наприклад, в Атлантичному океані, південніше Ісландії, 14 листопада
1963р., рибалки помітили клуби диму, що піднімаються над поверхнею
океану, а також вилітають з під води камені. Через 10 днів на місці
виверження вже утворився острів довжиною близько 900м, шириною до 650м і
висотою до 100м, що одержав назву Суртсей. Виверження продовжувалося
більш півтора років і завершилося лише навесні 1965р., утворивши новий
вулканічний острів площею 2,4км2 і висотою 169м над рівнем моря.

Геологічні дослідження островів показують, що багато хто з них мають
вулканічне походження. При частій повторюваності вивержень, їхньої
великої тривалості і достатку виділюваних продуктів можуть створюватися
дуже значні спорудження. Так, ланцюжок Гавайських островів вулканічного
походження являє собою систему конусів висотою 9,0-9,5км (щодо дна
Тихого океану), т.е перевищуючої висоту Евереста!

Відомий випадок, коли вулкан виріс не з під води, як було розглянуто в
попередньому випадку, а з під землі, прямо на очах в очевидців.
Відбулося це в Мексиці 20 лютого 1943р.; після багатоденних слабких
поштовхів на поораному полі з’явилася тріщина і з її почалося виділення
газів і пари, виверження попелу і вулканічних бомб — згустків лави
вигадливої форми, викинутих газами й остиглих у повітрі. Наступні вилив
лави привели до активного росту вулканічного конуса, висота якого в
1946р. досяг уже 500м (вулкан Парикутин).

1.3. Продукти вулканічних вивержень

При виверженні вулкана виділяються продукти вулканічної діяльності, що
можуть бути рідкими, газоподібними і твердими.

Газоподібні — фумароли і софиони, відіграють важливу роль у
вулканічній діяльності. Під час кристалізації магми на глибині гази, що
виділяються, піднімають тиск до критичних значень і викликають вибухи,
викидаючи на поверхню згустки розпеченої рідкої лави. Також при
виверженні вулканів відбувається могутнє виділення газових струменів, що
створюють в атмосфері величезні грибоподібні хмари. Така газова хмара
состоящее з крапельок розплавленої (понад 7000с) попіл і гази, що
утворився з тріщин вулкана Мон-Пеле, у 1902р., знищило місто Сен-Пьер і
28000 його жителів.

Склад газових виділень багато в чому залежить від температури.
Розрізняють наступні типи фумарол:

a) Сухі — температура близько 5000з, майже не містить водяних пар;
насичений хлористими з’єднаннями.

b) Кислі, чи хлористо-воднево-сірчисті — температура приблизно дорівнює
300-4000с.

c) Лужні, чи аміачні — температура не більше 1800с.

d) Сірчисті, чи сольфатари — температура близько 1000з, головним чином
складається з водяних пар і сірководню.

e) Вуглекислі, чи мофери — температура менше 1000з,переважно
вуглекислий газ.

Рідкі — характеризуються температурами в межах 600-12000с. Представлена
саме лавою.

В’язкість лави обумовлена її складом і залежить головним чином від
змісту чи кремнезему диоксида кремнію. При високому її значенні (більш
65%) лави називають кислими, вони порівняно легкі, грузлі, малорухомі,
містять велику кількість газів, остигають повільно. Менший зміст
кремнезему (60-52%) характерно для середніх лав; вони як і кислі більш
грузлі, але нагріті звичайно сильніше (до 1000-12000с) у порівнянні з
кислими (800-9000с). Основні лави містять менш 52% кремнезему і тому
більш рідкі, рухливі, вільно течуть. При їх застивании на поверхні
утвориться скоринка, під якою відбувається подальший рух рідини.

Тверді продукти містять у собі вулканічні бомби, лапилли, вулканічний
пісок і попіл. У момент виверження вони вилітають із кратера зі
швидкістю 500-600 м/c.

Вулканічні бомби — великі шматки затверділої лави розміром у поперечнику
від декількох сантиметрів до 1м і більш, а в масі досягають декількох
тонн (під час виверження Везувію в 79р., вулканічні бомби ‘сльози
Везувію’ досягали десятків тонн). Вони утворяться при вибуховому
виверженні, що відбувається при швидкому виділенні з магми газів, що
містяться в ній. Вулканічні бомби бувають 2-х категорій: 1-а, що виникли
з більш в’язанням і менш насиченої газами лави; вони зберігають
правильну форму навіть при ударі об землю через скоринку загартовування,
що утворилася при їхньому остиганні. 2-а, формуються з більш рідкої
лави, під час польоту вони здобувають самі вигадливі форми, що
додатково ускладнюються при ударі.

Лапилли — порівняно дрібні уламки шлаку величиною 1,5-3див, що мають
різноманітні форми.

Вулканічний пісок — складається з порівняно дрібних часток лави (і
0,5див). Ще більш дрібні уламки, розміром від 1мм і менш утворять
вулканічний попіл, що осідаючи на схилах чи вулкана на деякій відстані
від нього утворить вулканічний туф.

2. ВУЛКАНІЗМ

По сучасних представленнях, вулканізм є зовнішньої, так називаною
ефузивною формою магматизма — процесу, зв’язаного з рухом магми з надр
Землі до її

поверхні. На глибині від 50 до 350км, у толще нашої планети
утворяться вогнища розплавленої речовини — магми. По ділянках дроблення
і розламів земної кори, магма піднімається і виливається на поверхню у
виді лави (відрізняється від магми тим, що майже не містить летучих
компонентів, що при падінні тиску відокремлюються від магми й ідуть в
атмосферу.

При цих виливах магми на поверхню й утворяться вулкани.

Вулкани бувають трьох типів:

2.1. Майданні вулкани

В даний час такі вулкани не зустрічаються, чи можна сказати не
існують. Тому що ці вулкани присвячені до виходу великої кількості лави
на поверхню великої площі; тобто звідси ми бачимо, що вони існували на
ранніх етапах розвитку землі, коли земна кора була досить тонкої і на
окремих ділянках вона могла цілком бути розплавленої.

Тріщинні вулкани

Вони виявляються у виливі лави на земну поверхню по великих чи тріщинах
розколам. В окремі відрізки часу, в основному на доісторичному етапі,
цей тип вулканізму досягав досить широких масштабів, у результаті чого
на поверхню Землі виносилася величезна кількість вулканічного матеріалу
— лави. Могутні полючи відомі в Індії на плато Декан, де вони покривали
площу в 5.105 км2 при середній потужності від 1 до 3км. Також відомі
на північно-заході США, у Сибіру. У ті часи базальтові породи
трещинних виливів були збіднені кремнеземом (близько 50%) і збагачені
двовалентним залізом (8-12%). Лави рухливі, рідкі, і тому
просліджувалися на десятки кілометрів від місця свого

виливу. Потужність окремих потоків була 5-15м. У США, також як і в
Індії накопичувалися багатокілометрові товщі, це відбувалося поступово,
шар за шаром, у плині багатьох літ. Такі плоскі лавові утворення з
характерною східчастою формою рельєфу одержали назва платобазальтов чи
траппов.

В даний час трещинний вулканізм розповсюджений в Ісландії ( вулкан
Лаки ), на Камчатці ( вулкан Толбачинский ), і на одному з островів
Нової Зеландії. Найбільш велике виверження лави на острові Ісландія
уздовж гігантської тріщини Лаки, довжиною 30 км, відбулося в 1783 р.,
коли лава в плині двох місяців надходив на денну поверхню. За цей час
вилилося 12км 3 базальтової лави, що затопила майже 915км2 прилягаючої
низовини шаром потужністю в 170м. Подібне виверження спостерігалося в
1886р. на одному з островів Нової Зеландії. У плині двох годин на
відрізку 30км діяла 12 невеликих кратерів діаметром у кілька сотень
метрів. Виверження супроводжувалося вибухами і викидом попелу, що покрив
площу в 10 тис.км2 , біля тріщини потужність покриву досягала 75м.
Вибуховий ефект підсилювався могутнім виділенням пар з озерних басейнів,
що прилягали до тріщини. Такі вибухи, обумовлені наявністю води,
одержали назва фреатические. Після виверження на місці озер утворилася
грабенообразная западина довжиною в 5км і шириною 1,5-3км.

2.4. Центральний тип

Це найпоширеніший тип ефузивного магматизма. Він супроводжується
утворенням конусоподібних вулканічних гір; висота контролюється
гідростатичними силами. Справа в тім, що висота h, на яку здатна
піднятися рідка лава щільністю pl , з первинного магматичного вогнища,
обумовлена тиском на нього твердої літосфери потужністю H і щільністю
ps . Ця залежність може бути виражена наступним рівнянням:

ghps=gHpl

де g — прискорення сили ваги.

(h-H)/H=(ps-pl)/ps
Вираження і є висота
вулканічної гори 5h; відношення (ps-pl)/ps можна виразити як деякий
щільнісної коефіцієнт j , тоді 5h = j.
Тому що дане рівняння зв’язує висоту вулкана з
потужністю літосфери через деякий щільнісної коефіцієнт, що для
різних регіонів різний, значить висота вулкана в різних районах земної
кулі різна.

2.5. Будова вулкана

Корені вулкана, тобто його первинне магматичне вогнище розташовується
на глибині 60-100 км в астеносферному шарі. У земній корі на глибині
20-30км знаходиться вторинне магматичне вогнище, що безпосередньо і
харчує вулкан через жерло . Конус вулкана складний продуктами його
виверження. На вершині розташовується кратер — чашоподібне поглиблення,
що іноді заповнюється водою. Діаметри кратерів можуть бути різні,
наприклад у Ключевськ сопки — 675м, а у відомого вулкана Везувій, що
погубив Помпею — 568м. Після виверження кратер руйнується й утвориться
западина з вертикальними стінками — кальдери. Діаметр деяких кальдер
досягає багатьох кілометрів, наприклад кальдера вулкана Аниакчан на
Алясці дорівнює 10км.

Іноді на схилах вулканів виникають паразитичні, чи побічні кратери,
через жерло яких також може викидатися визначена кількість лави.

3. ТИПИ ВИВЕРЖЕНЬ

У залежності від кількостей, співвідношення вулканічних продуктів, що
викидаються, (газові, рідкі чи тверді) і в’язкості лав виділені чотири
головних типи вивержень:

гавайський (ефузивний),

стромболианский (змішаний), купольний (екструзивний) і вулканский.

3.1. Гавайський тип. Гавайський — вулканічні гори мають положисті схили;
їхнього конуса складені шарами остиглої лави. У кратері діючих
гавайських вулканів знаходиться рідка лава основного складу з дуже
невеликим змістом газів. Вона бурхливо кипить у кратері — невеликому
озері на вершині вулкана, представляючи собою чудове видовище, особливо
вночі. Тьмяну червонясто-коричневу поверхню лавового озера періодично
проривають сліпучі струмені лави, що злітають нагору.

При виверженні рівень лавового озера починає спокійно, майже без
поштовхів і вибухів, підніматися і доходить до країв кратера, потім лава
переливається через край і, маючи дуже рідку консистенцію, розтікається
на великій території, зі швидкістю близько 30км/год, на десятки
кілометрів.

Рис. 1. Будова вулкану

1 — вулканічна бомба; 2 – канонічний вулкан; 3 – шар попелу золи і
лави; 4 – дайка; 5 – жерло вулкана; 6 – силь; 7 – магматичне вогнище;

8 – щитовий вулкан.

Періодичні виверження вулканів Гавайських островів приводять до
поступового збільшення їхнього обсягу за рахунок нарощування схилів
застиглої лави. Так, обсяг вулкана Мауна-Лоа досягає 21.103 км3 ; він
більше, ніж обсяг кожного з відомих вулканів на земній кулі. По
гавайському типі відбувається виверження вулканів на островах Самоа в
східній частині Африки, на Камчатці і на самих Гавайських островах —
Мауна-Лоа і Килауеа.

3.2. Стромболіанський тип

Еталоном стромболіанського типу є виверження вулкана Стромболи
(Липарские острова) у Середземн море.

Звичайно вулкани цього типу — це страто-вулкани і виверження
происходящие в них супроводжуються сильними вибухами і підземними
поштовхами, викидами пар і газів, вулканічного попелу, лапиллей. Іноді
відзначається вилив лави на поверхню, але в наслідку значної
в’язкості довжина потоків буває невеликий.

Виверження подібного типу спостерігаються у вулкана

Іцалько в центральній Америці; у вулкана Михара

у Японії; у ряду вулканів Камчатки (Ключевської, Толбачек і інших).
Схожееизвержение, по последовате-льности подій і виділюваних
продуктів, але в більш великих розмірах відбулося в 79 році.Це
виверження можна віднести до підтипу стромболианского виверження і
назвати його — Везувианский. Виверженню вулкана Везувій, почасти Етни і
Вулкано (Середземн море), передувало сильне землятресение. Потім із
кратера вирвався стовп білої пари, що розширюється догори. викида
Поступово попіл і уламки порід додали ‘хмарі’ чорний колір і
почали падати на землю разом зі страшною зливою. Вилив
лави був порівняно невеликим. Лава мала середній склад і стікала по
схилі гори зі швидкістю 7км/ч. Основні руйнування були
заподіяні землятресением і падаючими на землю вулканічним попелом і
бомбами, що представляють собою уламки порід і застигли згустки лави.
Потоки зливи з попелом утворили рідкий бруд, з яким були поховані
розташовані на схилах Везувію міста — Помпея (на півдні), Геркуланум (на
південно-заході) і Стабия (на південно-сході).

3.3. Вулкани Росії й інші типи

Для купольного типу характерні вижимання і виштовхування в’язанням
(андезитової, дацитовой чи риолитовой) лави сильним напором з каналу
вулкана й утворення куполів (Пюи-де-Дом в Оверни, Франція; Центральний
Семячик, на Камчатці), криптокуполов (Сева-Синдзан на острові Хоккайдо,
Японія) і обелісків (Шивелуч на Камчатці).

У вулканском типі велику роль грають гази, що роблять вибухи і
викиди величезних хмар, переповненим великою кількістю уламків гірських
порід, лав і попелу. Лави грузлі, утворять невеликі потоки
(Авачинская Сопка і Каримская сопка на Камчатці). Кожний з головних
типів виверження розділяють на кілька підтипів
(стромболианский тип, підтип — Везувианский ).

З них особливо виділяються Пелейский, Кракатау, Маар, що у тім чи
іншому ступені є проміжними між купольним і вулканским типами.

Пелейский підтип виділений по виверженню вулкана Монтань-Пеле (Лиса
гора) навесні 1902 року на острові Мартиника в Атлантичному океані.
Навесні 1902р. гору Монтань-Пеле, що у плині багатьох літ вважалася
погаслим вулканом і на схилах якої виросло місто Сен-Пьер, зненацька
потряс могутній вибух. Перший і наступний вибухи супроводжувалися появою
тріщин на стінках вулканічного

конуса, з якого виривалися чорні палючі хмари, що
складаються з крапельок розплавленої лави, розпеченого (понад 7000с)
попіл і гази. 8 травня одна з таких хмар кинулася до півдня
й у плині декількох хвилин буквально знищила місто Сен-Пьер.
Загинуло близько 28000 жителів; врятувалися тільки ті, хто устиг
відплисти від берега. Не встигли отшвартовать суду чи згоріли були
перевернені, вода в гавані закипіла. У місті врятувався тільки одна
людина, захищений товстими стінами міської в’язниці. Виверження вулкана
завершилося лише в жовтні. Надзвичайно грузла лава повільно видавила з
вулканічного каналу пробку висотою 400м, що утворила унікальний
природний обидві- лиск. Однак незабаром верхня частина його відкололася
по косій тріщині; висота гострокутної голки, що залишилася, складала
близько 270м, але і вона під дією процесів
вивітрювання була зруйнована вже в 1903 році. Еталоном типу Кракатау
узяте виверження однойменного вулкана, що знаходиться між островами
Суматра і Ява. 20 травня 1883 року з німецького військового судна,
шедшего зондским протокою ( між островами Ява і Суматра ), побачили
величезне пиниеобразное хмару, що піднімалася з групи островів
Кракатау. Були відзначені величезна висота хмари — близько 10-11км, і
часті — кожні 10-15 хв вибухи, що супроводжувалися викидом попелу на
висоту 2-3км. Після травневого виверження активність вулкана трохи
стихла і лише в середині липня відбулося нове могутнє виверження. Однак
основна катастрофа розігралася 26 серпня. У цей день після полудня на
судні ‘Медея’ помітили стовп попелу висотою вже 27-33км, а дрібний
вулканічний попіл був піднятий на висоту 60-80км і в плині 3 років після
виверження знаходився у верхніх шарах атмосфери. Звук вибуху був чутний
в Австралії ( за 5тис. кілометрів від вулкана ), а вибухова хвиля тричі
обежала планету. Навіть 4 вересня, т.е через 9 днів після вибуху,
самописні барометри продовжували відзначати незначні коливання
атмосферного тиску. До вечора на околишніх островах випав дощ з попелом.
Попіл падав усю ночь; на кораблях, що знаходилися в Зондском протоці,
товщина його шаруючи досягала 1,5м. ДО 6 годинник ранку в протоці
вибухнула страшна бура — море вийшла з берегів, висота хвиль досягала
30-40м. Хвилями були зруйновані наближені міста і дороги на островах Ява
і Суматра; населення найближчих до вулкана островів загинуло цілком.
Загальне число жертв, по офіційним даним, досягло 40000.

Могутнім вулканічним вибухом на двох третин був зруйнований
головний острів архіпелагу Кракатау — Раката: у повітря була викинута
частина острова 4ґ6км2 із двома вулканічними конусами Данан і Пербуатан.
На їхньому місці утворився провал, глибина моря в який досягала 360м.
Хвиля цунамі за кілька годин досягла берегів Франції і Панами, у берегів
Південної Америки швидкість її поширення ще складала 483 км/ч.
Виверження типу Маар відбувалися в минулі геологічні епохи. Вони
відрізнялися сильними газовими вибухами, викидалася значна кількість
газоподібних і твердих продуктів. Вилив лави не відбувалося через дуже
кислий склад магми, що у силу своєї в’язкості закупорювала жерло вулкана
і приводила до вибухів. У результаті виникали лійки вибуху діаметром від
сотень метрів до декількох кілометрів. Ці поглиблення іноді оточувалися
невисоким валом, що утворився з викинутих продуктів, серед яких
зустрічаються уламки лав.Схожі на трубки вибуху типу маар — диатмери.
Їхнє розташування відоме в Сибіру, у Південній Африці й в інших місцях.
Це циліндричні трубки, що вертикально перетинають шари і заканчивающиеся
воронкоподібне розширення. Диатмери заповнені брекчией — породою з
уламками сланців і піщаників. Брекчии алмазоносни, з них виробляється
промисловий видобуток алмазів.

Великі простори Росії в Європі й Азії належать до малорухомих ділянок
земної кори — платформам — і тільки на окраїнах (Кавказ, Середня Азія,
Далекий Схід) існують геосинклінальні зони, що відрізняються великою
сейсмічністю й активним вулканізмом. З недавно погаслих вулканів у
Головному Кавказькому хребті знаходяться згадувані вже Ельбрус і Казбек.
у Закавказзя, Східному Саяне, Прибайкалля, Забайкалье, на Далекому Сході
і Північному сході Росії відомі молоді виливи ефузивних порід, а місцями
збереглися і вулкани — ознаки недавнього тут вулканізму. Діючі вулкани
на території Росії знаходяться лише на самій східній окраїні: на п-ове
Камчатка і Курильські островах.

Дослідження російських вулканів почав ще в XVIII в. друг і сучасник М.
В. Ломоносова мандрівник і географ С. П. Крашенинников, що відвідав і
вивчав Камчатку в 1737-1741 р. Його талановита книга «Опис Землі
Камчатки», де дві глави «про вогнедишні гори» і «0 гарячих ключах»
уперше присвячені опису камчатських вулканів і гейзерів, є першою
науковою працею по дослідженню вулканів і початком російської
вулканології. Пізніше надходили рідкі уривчасті зведення про вулкани
Камчатки від моряків і мандрівників і трохи більш докладні зведення від
учасників деяких експедицій минулого сторіччя: А. Постельса, А. Ермана,
К. Дитмара, К. И. Богдановича й інших. Найбільш глибокі дослідження
вулканів Камчатки почав у 1931 р. А. Н. Заварицкий, що виявив зв’язок
лінійного розташування вулканів із внутрішньою будівлею півострова, із
ймовірними по цих напрямках глибокими розламами в земній корі.

У 1935 р. з ініціативи Ф. Ю. Левинсон-Лессинга була організована в
підніжжя Ключевськ Сопки вулканологічна станція Академії наук СРСР для
систематичних науково-дослідних спостережень сучасної діяльності
камчатських вулканів.

Про вулканічну діяльність на Курильськ островах були опубліковані
наприкінці минулого і початку поточного сторіч уривчасті зведення
мандрівників Б. Р. Головіна і Ф. Крузенштерна, Д. Мильна і Г. Сноу.
Після Великої Вітчизняної війни вулкани Курильськ островів більш
детально вивчали Г. Б. Корсунская і Б. И. Влодавец, а в даний час їхнє
вивчення продовжують наукові співробітники Камчатської вулканологічної
станції.П-ов Камчатка являє собою один з деяких ділянок земної поверхні,
рясно насичений вулканами. в даний час тут нараховується не менш 180
вулканів, з яких 14 активно діючих, 9 вулканів загасаючих і більш 157
вулканів погаслих. Крім вулканів Камчатка буяє гейзерами, гарячими
джерелами і вулканічними сальзами.

П-ов Камчатка розташована в рухливій зоні земної кори, захопленою
альпійською складчастістю і вулканізмом, і відноситься до вулканічному
Тихоокеанському «вогненному кільцю». Інтенсивний вулканізм Камчатки u u
v сполучається з високою сейсмічністю, з частими землетрусами силою до 9
балів. Обоє цих геологічних процесу грали і відіграють значну роль в
утворенні, як внутрішнього будівлі, так і рельєфу півострова. Характер
поверхні підлоги.острова типовий для гірничо-вулканічної країни. Уздовж
півострови витягнуті в північно-східному напрямку два гірських хребти: у
західній частині проходить Серединний хребет, а уздовж східного
узбережжя — Східно-Камчатський.

Вулкани Камчатки розташовані у виді трьох смуг уздовж півострова. У
першій, східної, смузі розташована більшість вулканів, що утворять
ланцюг у виді своєрідного гірського хребта, що тягнеться з півдня від м.
Лопатка уздовж східного узбережжя до Кроноцкого озера, потім як би
перетинає Східно-Камчатський хребет і тягнеться далі на північ уздовж
західних його схилів.

Другу, центральну, смугу складає група нечисленних вулканів, присвячених
у Серединному хребту. у третю, західну, смугу виділяється кілька
погаслих вулканів на західному узбережжі півострова.

Вулканічна діяльність на Камчатці почалася, імовірно, у допалеозойское
час і проявилася до мезозою чотири рази, причому перші, самі ранні етапи
вулканізму обмежилися слабкими виливами лави основного складу. В другому
і третьому етапах (імовірно, у палеозої) лавові виливи відбувалися у
великих масштабах і частково в підвідних умовах. У мезозої, палеогені і
неогені вулканічна діяльність на півострові відновлялася тричі з різною
інтенсивністю. Наземні і підвідні виливи базальтової й андезитовои лав
супроводжувалися сильною вибуховою діяльністю і нагромадженням великих
мас вулканічних туфів, агломератів і туфобрекчий.

Сучасний етап вулканічної діяльності на Камчатці відновився на початку
четвертинного періоду і продовжується дотепер, хоча і з меншою
інтенсивністю, чим у ранні етапи. у результаті багаторазових етапів
еруптивного вулканізму більш 40% поверхні півострова покрито продуктами
вулканічних вивержень. Сучасна вулканічна діяльність зосереджена в
східній смузі, у якій на кожні 7 км приходиться діючий вулкан. Усі
сучасні вулкани Камчатки по будівлі вулканічних апаратів і конусів
являють собою центральні стратовулкани, а по характері діяльності
відносяться до усіх відомих типів, крім гавайського, котрий також мав
місце в недалекому минулому.

З діючих вулканів найбільш активними є Ключевської, Каримский,
Авачинский і Безіменний, що вважався погаслим, але наприкінці 1955 р.
возобновивший свою діяльність серією енергійних вивержень, що
продовжувалися протягом усієї зими 1955-1956 р.; менш активні Шивелуч,
Плоский Толбачик, Горєлий хребет і вулкан Мутновский; малоактивні —
Кизимен, Малий Насіння чик. Жупановский, Коряцький, Ксудач і Ильинский.
До загасаючого вулканам відносяться: вулкан Комарова, Гамчен, Кроноцкая
Сопка, -Узон, Кихпинич, Центральний Насіння чик, Що Вирує, Опальний і
вулкан Кошелева.

Погаслими вважаються більш 157 вулканів конічної і куполообразной форми,
складених вулканічними продуктами, що не виявляли в історичний час ознак
активності. Більшість погаслих вулканів значно зруйновано ерозією, але
деякі з них і зараз являють собою по висоті і масі найбільші вулканічні
спорудження Камчатки (вулкани Камінь, Плоский і ін.).

Усі сучасні вулкани Камчатки, особливо найбільш активні, є з 1935 р.
об’єктами постійних спостережень радянських вулканологів. Немає
необхідності характеризувати тут діяльність кожного вулкана, це зроблено
в спеціальних і періодичних виданнях, а для загального представлення про
їхню діяльність досить обмежитися зведеннями про найбільш характерні
вулкани, якими є самі активні: Ключевської, Каримский, Авачинский і
Безіменний.

Курильськ острова являють собою дві гряди, з яких Велика Курильська
тягнеться на південний захід від Камчатки на 1200 км до японського о-ва
Хоккайдо; у 50 км на схід її південній частині проходить паралельно Мала
Курильська гряда протягом 105 км. Вулканічна діяльність спостерігається
винятково у Великій Курильській гряді, острова якої в основному мають
вулканічне походження і тільки самі північні і самі південні складені
осадовими породами неогенового віку. Ці породи служать тут Фундаментом,
на якому виникли вулканічні спорудження.

Вулкани Курильськ островів присвячені до глибоких розламів у земній корі
продовженням розламів, що є, Камчатки. Разом з останньої вони утворять
одну вулканічну і тектонічну Кури-Камчатську

дугу, опуклу убік Тихого океану. На Курильськ островах нараховується 25
діючих вулканів (з них 4 підвідних), 13 загасаючих і більш 60 погаслих.
Вулкани Курильськ островів вивчені ще дуже мало. З них виділяються
підвищеною активністю вулкани Алаид, пік Саричева Фусс, Сноу і Мильиа.

Вулкан Алаид знаходиться на першому північному острові (о. Атласова) і з
усіх курильських вулканів найбільш активний. Він є найвищим (2239 м) і
красиво піднімається у виді правильного конуса безпосередньо від
поверхні моря. На вершині конуса в невеликій западині розташований
центральний кратер вулкана. По характері вивержень вулкан Алаид
відноситься до етно-везувианскому виду. 3а останні 180 років відомо
вісім вивержень цього вулкана і два виверження верб побічного конуса
Такетоми, що утворився під час. виверження Алаида в 1934 р.

Вулканічна діяльність на курильських островах супроводжується численними
гарячими джерелами з температурою від 36 до 100 С. Джерела різноманітні
за формою прояву і сольовому складу і ще менш вивчені, чим вулкани.

ВИСНОВОК

Сучасні діючі вулкани являють собою яскравий прояв ендогенних процесів,
доступних безпосередньому спостереженню, що зіграло величезну роль у
розвитку геологічної науки. Однак вивчення вулканізму має не тільки
пізнавальне значення. Діючі вулкани поряд із землетрусами являють собою
грізну небезпеку для близько розташованих населених пунктів. Моменти
їхніх вивержень приносять часто непоправні стихійні лиха, що виражаються
не тільки у величезному матеріальному збитку, але іноді й у масовій
загибелі населення. Добре, наприклад, відоме виверження Везувію в 79
р.н.е., що знищило міста Геркуланум, Помпею і Стабию, а також ряд селищ,
що знаходилися на схилах і в підніжжя вулкана. У результаті цього
виверження загинуло кілька тисяч чоловік.

Так сучасні діючі вулкани, що характеризуються інтенсивними циклами
енергійної еруптивної діяльності і представляющие собою, на відміну від
своїх древніх і погаслих побратимів, об’єкти для науково-дослідних
вулканічних спостережень, найбільш сприятливі, хоча далеко не безпечні.

Список використаної літератури

Апродов В.А. Вулкани. — М.: Думка, 1982.

Апродов В.А. Подих Землі: вулкани і землетруси. – М.: Географгиз, 1963.

Влодавец В.И. Вулкани Землі. – М.: Наука, 1973.

Гущенко И.И. Виверження вулканів світу. – М.: Наука, 1979.

Лебединський В.И. Вулкани і людина. – М.: Надра, 1967.

Маракушев А.А. Вулканізм Землі//Природа. – 1984.-№9.

Макдональд Г.А. Вулкани. – Пер. с англ. – М.: Світ, 1975.

Мархинин Е.К. Вулканізм. — М.: Надра, 1985.

Ритман А. Вулкани і їхня діяльність. –пер. с англ. – М.: Світ, 1964.

Тазиев Г. Вулкани. – Пер. с франй. – М.: Думка, 1963.

PAGE 1

PAGE

PAGE 4

Похожие записи