КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Властивості адміністративного процесу”

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………3

1. Становлення та розвиток адміністративного процесу
України…………………………………………………………5

2. Адміністративний процес: поняття, завдання…………11

3. Реформа адміністративного процесу……………………20

Висновок ………………………………………………………24

Список використаних нормативних атів та літературних
джерел…………………………………………………………..26

ВСТУП

Актуальність досліджуваної теми зумовлена, в першу чергу, тим, що
довший час в юридичній науці слабо досліджувалися питання, які пов’язані
з адміністративним процесом.

Тільки починаючи з 60-х років на теренах України, яка входила до складу
Радянського Союзу розпочинаються більш ґрунтовні дослідження.

Виконавчо-розпорядча діяльність адміністративних органів відіграє досить
велику роль у житті суспільства, опосередковує порядок вирішення
широкого кола індивідуально-конкретних справ органами державного
управління, адміністрацією підприємств, установ, організацій. Значною
мірою ці справи зачіпають інтереси громадян, нерідко незалежно від їх
бажання.

Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати,
досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів та способів. У
свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що
відображують необхідність для суб’єкта здійснити певні дії, спрямовані
на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність
комплексу відповідних завдань, вирішення яких і дозволяє досягти
наміченої мети.

Поряд з реалізацією правозастосовних функцій адміністративний процес
значною мірою пов’язаний з правотворчою діяльністю компетентних
державних органів, регулює порядок прийняття відповідних підзаконних
актів.

Специфіку адміністративного процесу відображує і його структура, яка
включає до себе струнку систему процесуальних дій, що мають як
юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.

Суб’єктами адміністративного процесу виступають державні органи:
адміністрація державних підприємств, установ і організацій, посадові
особи державних органів, органи місцевого самоврядування та їх посадові
особи, об’єднання громадян, їх органи та посадові особи, власники, їх
представники та уповноважені, громадяни України, іноземні громадяни та
особи без громадянства.

Особливе місце серед суб’єктів адміністративного процесу посідають суди
(судді) та органи прокуратури.

Найважливішими ознаками, які дозволяють розглядати адміністративний
процес як ціле і самостійне правове явище, треба вважати наявність в
специфічних адміністративно-процесуальних норм і відносин. Ця специфіка
проявляється, насамперед, у з’ясуванні їх співвідношення з матеріальними
адміністративно-правовими нормами і відносинами.

В даній роботі ставлю перед собою завдання дослідити становлення та
розвиток адміністративного процесу в Україні, його завдання та
особливості визначення, проблеми реформування адміністративного процесу.

Під час проведення дослідження були використані загальнонаукові методи:
хронологічний (часовий) метод, аналіз, синтез, метод узагальнення.

1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК

АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ УКРАЇНИ

Становлення та розвиток адміністративного процесу тісно пов’язаний з
розумінням самого адміністративного процесу, його теоретичного
дослідження та практичної реалізації основних принципів та методик
удосконалення.

До середини 60-х років минулого століття формування наукових
представлень про сутність процесу як фундаментальної правової категорії
відбувалося на базі реально існуючих тоді цивільного і карного процесів.
Не випадково тому на перший план висувалася головна відмінна властивість
цих видів процесу — їх юрисдикційна природа: дозвіл суперечки про право
(цивільний процес) і застосування примусу (карний процес).

Коли на початку 60-х років став помітно зростати інтерес вітчизняних
учених-правознавців до інших видів процесу і насамперед до процесу
адміністративного, виявилася зацікавлена і багатозначна деталь: перша
монографічна робота, опублікована в 1964 р. Н.Г.Салищевою і присвячена
цілком, так би мовити, третьому виду процесу, представила його як свого
роду «зліпок» із процесів цивільного і карного одночасно.

На фоні багаторічних зусиль учених по фундаментальній розробці питань
цивільного і карного процесів, конструювання поняття адміністративного
процесу, — явища, майже невідомого в ту пору, — ще можна якось
зрозуміти, хоча погодитися з ним не представляється можливим ні тоді, ні
зараз.

До середини 60-х років минулого століття у вітчизняній науці не було
спеціальних досліджень такого правового явища, як адміністративний
процес. Опубліковані в той час роботи вітчизняних правознавців містили,
як правило, окремі висловлювання, які відображають точку зору авторів,
які спеціально не займалися проблемами адміністративного процесу.

Для розуміння сутності пізніше сформувалася «юрисдикційна» концепція
адміністративного процесу, наведемо деякі характерні висловлювання. Так,
з погляду В.С.Тадевосяна, адміністративним процесом є визначена
діяльність з вирішення суперечок, які випливають з
адміністративно-правових відносин . На думку А.А.Мельникова, предметом
адміністративного процесу є вирішення адміністративними органами спірних
питань, які відносяться до компетенції цих органів, і застосування
заходів адміністративного впливу.

Теоретичне узагальнення і подальший розвиток дана позиція одержала у
монографії Н.Г.Салищевой «Адміністративний процес у СРСР», опублікованої
в 1964 році. Не буде перебільшенням сказати, що ця монографія — перше
спеціальне дослідження адміністративного процесу у вітчизняній правовій
науці — стала помітною подією, яка зіграла чималу роль в активізації
розробки проблем цього виду процесу.

Основу «юрисдикційної» концепції складають наступні положення.

1. На думку Н.Г.Салищевої, адміністративний процес — особливий вид
виконавчої і розпорядницької діяльності, зв’язаної безпосередньо з
можливістю реалізації в примусовому порядку відповідних
адміністративно-правових актів, що визначають права й обов’язки
учасників матеріального адміністративного відношення.

Правда, приблизно за рік до виходу у світ даної монографії, Н.Г.Салищева
в статті «До питання про адміністративний процес у СРСР» дотримувалася
«розширювального» тлумачення поняття адміністративного процесу і
розглядала його як порядок вирішення всіх індивідуальних справ в області
виконавчої і розпорядницької діяльності, виділивши в адміністративному
процесі десять напрямків.

2. Характерна риса розглянутої концепції складається у визнанні
тотожності поняття адміністративного процесу змісту понять «цивільний
процес» і «карний процес». На думку прихильників цієї концепції, процес,
як цивільний, так і карний, є способом забезпечення обов’язковості норм
матеріального права і застосування заходів впливу (примусу) стосовно
осіб, які порушують правові норми. «Цивільний процес, — вважає
Н.Г.Саліщева, — неможливий, якщо немає суперечки між сторонами
матеріальних правовідносини. Точно також, якщо немає суперечки між
сторонами адміністративних правовідносини чи якщо не піднімається
питання про застосування примусу, немає й адміністративного процесу,
норми адміністративно-процесуального права не застосовуються» .

На думку О.В.Іванова, «процес — це спеціальна діяльність, яка має метою
у встановленому законом порядку домогтися примусового здійснення норм
матеріального права, по владній їх реалізації, по застосуванню
примусових заходів, що є санкціями за невиконання норм матеріального
права. Ціль усякої процесуальної діяльності — домогтися реалізації прав
і обов’язків поза правовідносинами, які вони утворюють мимо волі його
учасників чи хоча б одного з них. Це є вірним стосовно як до карного і
цивільного процесів, так і до процесу адміністративному».

Ще більш виразно на цей рахунок висловився А.В.Самійленко:
«Адміністративний процес повинен конструюватися по подобі давно і міцно
устояних процесуальних систем — карного і цивільного процесів. Рамки
адміністративного процесу повинні логічно замикатися порядком
застосування мір адміністративних стягнень і інших примусових заходів».

3. Концепція юрисдикційного розуміння адміністративного процесу,
оперуючи поняттями «процес» і «виробництво», вкладає прямо протилежний
зміст у їхнє співвідношення. У такій інтерпретації адміністративне
виробництво виявляється явищем більш широким, ніж процес. «Варто
розрізняти адміністративне виробництво як процес діяльності виконавчих і
розпорядницьких органів і адміністративний процес як діяльність з
дозволу споровши, що виникають між сторонами адміністративно-правових
відносин, а також по застосуванню примусових заходів».

4. І ще одна «несуча конструкція» розглянутої концепції
адміністративного процесу, пов’язана з визначенням місця і ролі
адміністративно-процесуальних норм. Адміністративне виробництво —
найбільш широка частина державної управлінської діяльності регулюється
хоча і специфічною, але групою матеріальних норм адміністративного
права, то процесуальним нормам відведене регулювання лише розгляду
суперечок і застосування примусових заходів органами державного
управління. Що ж стосується суперечок, то, як визнає Н.Г.Саліщева, «у
сфері виконавчої і розпорядницької діяльності суперечки між сторонами
адміністративно-правових відносин складають незначне число всіх справ,
що дозволяються апаратом управління».

Отже, основна сфера дії адміністративно-процесуальних норм охоплює в
сутності лише область застосування примусових заходів, насамперед і
головним чином адміністративних стягнень. «Якщо норми матеріального
адміністративного права стосуються всіх сторін виконавчо-розпорядницької
діяльності, то норми процесуального адміністративного права мають
порівняно вузьку сферу регулювання і застосування».

У повній відповідності з логікою «юрисдикційної» концепції
адміністративно-процесуальні норми розглядаються як правовий інститут,
норми якого складають одну з частин адміністративного права. Заперечуючи
опонентам, Н.Г.Саліщева відзначила: «У нас уже склався адміністративний
процес як інститут адміністративного права».

Завершуючи коротку характеристику даної концепції адміністративного
процесу, наведемо визначення, сформульоване Н.Г.Саліщевою: «Таким чином,
ми можемо визначити адміністративний процес як регламентовану законом
діяльність з вирішення суперечок, які виникають між сторонами
адміністративного правовідносини, що не знаходяться між собою у
відносинах службового підпорядкування, а також по застосуванню
примусових заходів».

По сьогоднішній день в адміністративно-правовій науці існує два підходи
до розуміння адміністративного процесу, залежно від яких визначається
його обсяг і зміст.

У теорії адміністративного права вони одержали назви: вузького підходу
до розуміння адміністративного процесу; широкого підходу до розуміння
адміністративного процесу.

Вузьке розуміння адміністративного процесу пов’язано з його трактуванням
як явища, що існує для вирішення суперечок і застосування заходів
адміністративного примусу, тобто за аналогією із судовим процесом. У
цьому випадку адміністративний процес ототожнюється з юрисдикційним
процесом органів управління.

Широке розуміння адміністративного процесу пов’язане з визнанням того,
що ним охоплюється будь-яка діяльність виконавчо-розпорядчих органів з
реалізації матеріальних норм адміністративного права, тобто
адміністративний процес виступає як порядок реалізації
адміністративно-правових норм під час вирішення конкретних управлінських
справ.

Дослідження у цій галузі показали, що друга точка зору найповніше
відповідає сучасним уявленням про адміністративний процес. Більш того,
не можна не зважати на те, що в юридичній практиці склалися і з успіхом
використовуються поняття законодавчого, бюджетного, земельного,
правозастосовчого процесів, які не вписуються в юрисдикційне розуміння
цього явища.

Тому наявність зазначених підходів слід розглядати як послідовні етапи у
розвитку наукових знань про таке складне явище, як адміністративний
процес.

Розвиток адміністративного процесу не можна розглядати відокремлено від
історії становлення самого адміністративного процесуального права. В
радянський період, так і до останнього часу спостерігаємо відсутність
загальноприйнятих підходів до змісту цієї галузі. Попри те, що дефініції
поняття адміністративного процесуального права і, власне,
адміністративного процесу можуть і повинні бути суб‘єктивно відмінними,
розуміння провідними школами адміністративного права сутності відносин,
які регулюються адміністративно-процесуальними нормами повинно бути хоча
б схожим. На жаль, цього не спостерігається. Навпаки, усі публікації
українських адміністративістів з цих питань є внутрішньо та зовнішньо
суперечливими.

Адміністративний процес і складові його виробництва поки ще не
забезпечені, за деяким виключенням, належним правовим регулюванням.
Виключення, мабуть, складає така частина адміністративного процесу, як
робота по справах про адміністративні правопорушення.

2. АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС: ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ

Поняття “адміністративний процес” в адміністративно-правовій науці
прийнято розглядати в широкому і вузькому розумінні. В широкому
розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок
розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у
сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально
створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими
особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядається як
провадження в справах про адміністративні правопорушення і застосування
до правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття
адміністративного процесу у вузькому розумінні тлумачать не тільки як
розгляд справ про адміністративні правопорушення і застосування
адміністративних стягнень до винних, а й як розгляд справ із
застосуванням заходів адміністративного примусу.

Адміністративний процес є видом юридичного процесу і має всі притаманні
останньому ознаки.

Перш за все адміністративний процес здійснюється тільки уповноваженими
на те суб’єктами. Законодавцем чітко регламентовано компетенцію
державних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та деяких інших
органів по вирішенню індивідуально-конкретних справ у ході
адміністративно-процесуальної діяльності.

Впорядкованість адміністративного процесу обумовлюється наявністю чіткої
системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. Очевидно, що
без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з’ясування їх
змісту неможливі вирішення завдань процесу та досягнення його мети.

Процес розгляду конкретної адміністративної справи немислимий без
проміжного та кінцевого закріплення певних фактів, що відіграють роль
своєрідних сходинок на шляху до встановлення юридичних наслідків. Тільки
після їх закріплення у відповідних процесуальних документах такі факти
стають юридичними.

Урегулювання процесуальних дій суб’єктів адміністративного процесу є
запорукою того, що кінцевий результат буде досягнутий, а відсутність
належної процесуальної регламентації означає по суті некерованість їх
дій, ставить під сумнів досягнення реальної мети процесу.

Розгляд адміністративної справи (більшою мірою це стосується справ, що
носять спірний характер) неможливо уявити без встановлення певних
фактичних даних та конкретних обставин. Не випадково у ст. 245 КпАП
законодавець прямо орієнтує на своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне
з’ясування обставин кожної справи про адміністративне правопорушення.
Важко уявити розв’язання цього завдання без використання різноманітних
методів та засобів юридичної техніки, досягнень науково-технічного
прогресу. Про це свідчить та обставина, що у числі учасників справ про
адміністративні правопорушення виділяється така процесуальна фігура, як
експерт, тобто особа, що володіє спеціальними знаннями у певній галузі
людської діяльності.

І, нарешті, найважливішою обставиною, що характеризує адміністративний
процес, слід визнати те, що адміністративно-процесуальна діяльність
завжди ґрунтується на праві, пов’язана з реалізацією матеріальних норм
адміністративного права, а у деяких випадках — і норм інших галузей
права, наприклад, при реалізації окремих норм такої порівняно молодої
галузі права, як підприємницьке право, що стосуються державної
реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Адміністративний процес
має і певні особливості, що дозволяють відмежувати його від інших видів
юридичного процесу, зокрема кримінального та цивільного.

Адміністративний процес, як правило, пов’язаний з виконавчо-розпорядчою
діяльністю органів держави, тоді як кримінальний та цивільний процеси
регламентують діяльність по відправленню правосуддя в кримінальних та
цивільних справах. Проте це не означає, що адміністративний процес аж
ніяк не пов’язаний з правосуддям. Одна із форм його здійснення, а саме —
розгляд судами певних категорій справ про адміністративні
правопорушення, становить собою не що інше, як правосуддя в
адміністративних справах.

Будучи врегульованою адміністративно-процесуальними нормами часткою
управлінської діяльності, адміністративний процес має притаманні тільки
йому зміст, динамічність та взаємозв’язок з нормами адміністративного
матеріального права, а також з нормами інших матеріальних галузей права
(фінансового, земельного, екологічного та ін.).

Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати,
досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів та способів. У
свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що
відображують необхідність для суб’єкта здійснити певні дії, спрямовані
на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність
комплексу відповідних завдань, вирішення яких і дозволяє досягти
наміченої мети.

Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що
ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх
суб’єктів процесу на всіх його стадіях та етапах.

Поряд з реалізацією правозастосовних функцій адміністративний процес
значною мірою пов’язаний з правотворчою діяльністю компетентних
державних органів, регулює порядок прийняття відповідних підзаконних
актів.

Специфіку адміністративного процесу відображує і його структура, яка
включає до себе струнку систему процесуальних дій, що мають як
юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.

Суб’єктами адміністративного процесу виступають державні органи:
адміністрація державних підприємств, установ і організацій, посадові
особи державних органів, органи місцевого самоврядування та їх посадові
особи, об’єднання громадян, їх органи та посадові особи, власники, їх
представники та уповноважені, громадяни України, іноземні громадяни та
особи без громадянства.

Особливе місце серед суб’єктів адміністративного процесу посідають суди
(судді) та органи прокуратури.

Поняття «суб’єкт процесу» є більш широким відносно поняття «учасник
процесу».

Учасники процесу — це громадяни, інші особи, колективи громадян та
організацій в особі їх представників, які наділені правами і несуть
певні обов’язки, що дозволяють їм брати участь у розгляді
адміністративної справи з метою захисту своїх прав та законних інтересів
або прав та законних інтересів осіб. яких вони представляють, а також
сприяти здійсненню адміністративного процесу.

Поняття суб’єктів процесу включає до себе учасників процесу, а також
осіб та органи, які діють з метою ведення процесу на державно-владних
засадах приймати рішення по справі останніх.

З’ясуванню сутності адміністративного процесу значною мірою сприяє
аналіз його принципів, вихідних, засадних ідей, згідно з якими
здійснюється адміністративно-процесуальна діяльність.

Принцип законності становить собою найважливіший принцип
адміністративного процесу і характеризується як режим відповідності
суспільних відносин, що виникають у цій сфері, законам та підзаконним
актам держави, як режим, атмосфера взаємодії та взаємостосунків держави
і громадян.

Реалізація принципу законності в адміністративно-процесуальній сфері
спирається на низку умов, до яких слід віднести єдність законності,
верховенство права, гарантованість прав і свобод громадян,
недопустимість протиставлення законності та доцільності, невідворотність
стягнення за порушення закону.

Принцип правової рівності ґрунтується на конституційних положеннях про
рівність громадян перед законом. Відповідно до ст. 24 Конституції
України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними
перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси,
кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,
етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання,
за мовними або іншими ознаками.

Наведене повною мірою стосується й інших суб’єктів адміністративного
процесу, тобто вимоги закону однаково поширюються на всі без винятку
державні органи та їх посадових осіб, що здійснюють
адміністративно-процесуальну діяльність. Своє конкретне втілення принцип
правової рівності знаходить у формуванні правового статусу суб’єктів
адміністративного процесу.

Принцип охорони інтересів особи та держави. Найважливішим завданням
діяльності державних органів є охорона конституційного ладу нашої
держави, встановленого порядку управління, державного та суспільного
порядку. Це завдання реалізується з метою охорони інтересів держави,
однак при цьому в демократичному, правовому суспільстві забезпечення
охорони інтересів держави слугує підставою додержання інтересів усіх
законослухняних членів цього суспільства. Ось чому забезпечення охорони
інтересів держави тісно пов’язане із забезпеченням охорони інтересів
особи взагалі та громадян держави зокрема. Тут наявний зворотний
зв’язок. Охорона інтересів особи, громадянина — найважливіший чинник
стабільності цивільного суспільства і, отже, належного функціонування
державного апарату та держави в цілому.

Принцип офіційності адміністративного процесу виражається у закріпленні
обов’язку державних органів, їх посадових осіб здійснювати розгляд та
вирішення індивідуально-конкретних справ і пов’язані з цим дії (збирання
необхідних матеріалів та доказів) від імені держави і, як правило, за
державний рахунок.

Принцип об’єктивної істини спрямований на повне виключення із процесу
проявів суб’єктивізму, однобічності в аналізі дій суб’єктів процесу,
покликаний забезпечити встановлення та оцінку реальних фактів, які мають
значення для прийняття обґрунтованого рішення по конкретній
адміністративній справі. Не випадково, наприклад, законодавець як
важливіше завдання в справі про адміністративне порушення закріпив
необхідність своєчасного, всебічного, повного і об’єктивного з’ясування
обставин кожної справи, вирішення її у точній відповідності з
законодавством. З такого роду необхідністю законодавець пов’язує оцінку
досліджуваних у ході розгляду справи доказів.

Принцип гласності. Втілення в життя цього принципу обумовлене
необхідністю широкої поінформованості суспільства про діяльність
державних органів, їх посадових осіб по здійсненню
адміністративно-процесуальних функцій. Поряд з правом громадян на
одержання інформації про діяльність органів держави, закріпленим у ст.
43 Закону України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію», законодавець
прямо зобов’язує відповідні органи повідомляти громадян про прийняті
ними рішення. Так, ст. 14 Закону України «Про об’єднання громадян»
вказує на необхідність для легалізуючого органу повідомляти про офіційне
визнання об’єднання громадян у засобах масової інформації. Окремі
урядові постанови практично повністю присвячені питанням інформування
громадян.

Принцип здійснення процесу державною мовою і забезпечення права
користуватися рідною мовою відображує найважливіший аспект діяльності
всіх державних органів, їх посадових осіб — повагу національної гідності
всіх громадян України. Розгляд конкретних справ ведеться державною мовою
України, проте громадянин, який не володіє українською мовою, може брати
участь у процесі, користуючись своєю рідною мовою. При цьому йому повною
мірою забезпечуються одержання всієї необхідної інформації та можливість
донести власну інформацію до відома органу або посадової особи, що
розглядає конкретну адміністративну справу. На це спрямована участь у
процесі такої процесуальної фігури, як перекладач.

Принцип презумпції невинності та правомірності дій громадян. Додержання
цього принципу має слугувати основною передумовою для ходу і результатів
юрисдикційного адміністративного процесу. Найважливіші риси презумпцій
невинності громадян полягають у тому, що вони відображують об’єктивне
правове становище, що виражає думку держави стосовно винності особи або
правомірності її дій, а не думку конкретних суб’єктів процесу.
Доказування невинності або правомірності дій особи є їх правом, а не
обов’язком. Особа вважається невинною у вчиненні адміністративного
правопорушення або її дії вважаються правомірними, доки винність особи
або неправомірність її дій не буде доведено у встановленому законом
порядку, а сама постанова або рішення в конкретній справі не повинні
ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип швидкості та економічності процесу обумовлений оперативністю
виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Визначення
конкретних, порівняно невеликих строків розгляду та вирішення
адміністративної справи слугує чинником, який, з одного боку, виключає
зволікання, а з іншого — дозволяє впорядкувати рух справ, увести процес
у визначені часові рамки. В порівнянні з кримінальним та цивільним
процесами ведення більшості адміністративних справ з матеріальної точки
зору є менш обтяжливим для держави. Однак це не означає, що певні
фінансові витрати і організаційні труднощі повинні стати на заваді
належному веденню процесу, забезпеченню захисту прав і законних
інтересів громадян.

Принцип самостійності в прийнятті рішення перш за все виключає будь-яке
втручання інших органів та посадових осіб в адміністративно-процесуальну
діяльність суб’єктів, уповноважених вести процес. З іншого боку, це дає
змогу підвищити відповідальність за прийняття рішень, сприяє їх
законності та обґрунтованості. Неухильне проведення в життя цього
принципу не дозволяє органу або посадовій особі перекладати обов’язки по
вирішенню справи, що входять до їх компетенції, на нижчі інстанції.

Слід відзначити, що втілення в життя названих принципів
адміністративного процесу стає можливим за допомогою спеціально
встановлених для цього процесуальних способів і засобів. Вони складають
активну характеристику адміністративно-процесуальної діяльності,
утворюють її організаційну основу та виступають своєрідним процесуальним
інструментарієм.

Таким чином, адміністративний процес становить собою врегульовану
нормами адміністративно-процесуального права діяльність
виконавчо-розпорядчих органів держави, їх посадових осіб, інших
уповноважених на те суб’єктів, спрямовану на реалізацію норм
адміністративного матеріального права, а також матеріально-правових норм
інших галузей права в ході розгляду індивідуально-конкретних справ.

Однією з найважливіших особливостей адміністративного процесу є істотне,
більш широке порівняно з кримінальним та цивільним процесами коло
охоплюваних ним суспільних відносин. Ця обставина значною мірою
передбачає структуру адміністративного процесу.

В цілому адміністративний процес становить собою систему проваджень, що
співвідносяться з ним як категорії загального та особливого.

Виділення окремих проваджень у рамках адміністративного процесу
обумовлене низкою чинників. Перш за все кожне провадження
характеризується своїми, притаманними йому метою та колом завдань, що
вирішуються для досягнення цієї мети. Дійсно, мета провадження в справах
про адміністративні правопорушення одна, а провадження за заявою
громадянина — зовсім інша. Згідно з цим слід розрізняти й завдання
названих проваджень.

Реальний розподіл адміністративного процесу на відповідні процесуальні
провадження відображує об’єктивну необхідність суспільного розділення
праці та професіональної спеціалізації діяльності різних уповноважених
суб’єктів. При цьому виділення конкретних проваджень у рамках
адміністративного процесу пов’язане й з необхідністю врегулювання
певних, якісно однорідних суспільних відносин, що складаються в
адміністративно-процесуальній сфері та, отже, набувають характеру
процесуальних правовідносин.

За функціональною ознакою в структурі адміністративного процесу можуть
бути виділені: а) провадження, що носять установчий характер
(провадження по утворенню державних органів, суб’єктів підприємницької
діяльності); б) провадження, що мають правотворчий характер (провадження
по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів); в) правоохоронні
провадження (провадження в справах про адміністративні правопорушення,
провадження по скаргах громадян); г) правонаділяючі провадження
(провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень).

Виділяють звичайне та прискорене провадження. При цьому прискорене
провадження (наприклад, провадження в справі про адміністративне
правопорушення) характеризується спрощеною процесуальною регламентацією,
мінімальною кількістю процесуальних актів, певною «спресованістю»
стадій.

У загальному вигляді при класифікації за індивідуально-конкретними
справами система адміністративних проваджень, що складають структуру
адміністративного процесу, може бути подана таким чином: 1) провадження
по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів; 2) провадження по
прийняттю індивідуальних актів управління; 3) провадження по оскарженню
рішень, дій або бездіяльності органів та посадових осіб, що порушують
права громадян; 4) провадження по зверненнях громадян; 5) провадження по
застосуванню адміністративно-попереджувальних заходів та заходів
адміністративного припинення; 6) провадження в справах про
адміністративні правопорушення; 7) дисциплінарне провадження; 8)
провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень: 9)
реєстраційно-дозвільне провадження; 10) провадження по приватизації
державного майна; 11) діловодство; 12) установче
провадження.

3. РЕФОРМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

Реформування адміністративного процесу в Україні стоїть у переліку
загального правового регулювання в державі. Процес інтеграції України в
європейський правовий простір, що розпочався і триває, передбачає, серед
іншого, повномасштабне реформування правової системи на основі принципів
та стандартів, що сформувалися на загальноєвропейському рівні. Зокрема,
розпочаті в Україні адміністративна та судова реформи, створення в
Україні системи адміністративних судів, розробка нормативної бази
регулювання адміністративного судочинства відбуваються із врахуванням в
цих процесах міжнародних стандартів, окремих теоретичних положень
доктрини та позитивного практичного досвіду зарубіжних держав.

Запровадження в Україні адміністративного судочинства й утворення
адміністративних судів своєю метою має гарантування права кожного
оскаржувати в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, що,
в свою чергу, повинно забезпечити реалізацію конституційного принципу
відповідальності держави за свою діяльність перед людиною.

Досвід багатьох європейських країн доводить, що адміністративні суди є
доступним і ефективним інструментом захисту прав, свобод і інтересів
людини від порушень з боку органів державної влади та місцевого
самоврядування.

Врахування здобутків європейських держав в сфері адміністративного
процесу, правових стандартів, вироблених на загальноєвропейському рівні,
дослідження практики Європейського суду з прав людини є необхідним для
розробки і вдосконалення теоретичного та нормативного підґрунтя
адміністративного процесу в Україні.

Важливе місце в реформуванні адміністративного процесу посіють питання
стандартів адміністративного процесу. Необхідно, перш за все, більш
точніше визначити такі ключові поняття, як адміністративна юстиція,
адміністративний процес (та співвідношення цих понять), поняття
європейського стандарту адміністративного процесу.

Як відомо, до визначення терміна „адміністративна юстиція” на сьогодні
немає єдиного підходу. Зазначене словосполучення об‘єднує в собі два
поняття: administratio та justitia. В перекладі з латини administratio
означає „управління”, „завідування”, „керівництво”; justitia –
„справедливість”, „правосуддя”, „судове відомство”.. І за змістом, і за
етимологією justitia виходить з поняття права (ius), означає наявність
в соціальному світі правового начала і виражає його правильність,
імперативність і необхідність). Багатоваріантність перекладу терміна
justitia породила різні варіанти його тлумачення. Відповідно, в
юридичній літературі сформувались три основні тенденції у розумінні
адміністративної юстиції. А саме, адміністративна юстиція розуміється як
:

особливий порядок вирішення адміністративно-правових спорів судами та
уповноваженими на те державними органами ( відповідно до цього підходу
до поняття адміністративної юстиції включається розгляд
публічно-правових спорів не тільки судами, а й іншими державними
органами. Можна зробити висновок, що в даному випадку наголос зроблено
на розумінні терміна justitia як „справедливості”. Іншими словами,
справедливість при вирішенні спорів може бути забезпечена не лише
судами, а й адміністративними органами при розгляді скарг громадян в
сфері адміністративної діяльності );

самостійна галузь правосуддя, ціллю якої є вирішення судами спорів між
громадянами та органами управління (адміністрацією) або між самими
органами управління — тобто адміністративне судочинство . (Такий підхід
є більш вузьким : до поняття адміністративної юстиції віднесено тільки
судовий порядок вирішення публічно-правових спорів, тобто
адміністративна юстиція є діяльністю виключно судовою. В такому
розумінні наголос зроблено на розумінні терміна justitia як
„правосуддя”, яке, відповідно до положень сучасної правової доктрини,
здійснюється виключно судами.);

не тільки особливий вид судочинства, а й система спеціалізованих судів
або спеціальних судових підрозділів, які здійснюють адміністративне
судочинство. (Згідно з цим підходом адміністративною юстицією є не
будь-яке вирішення публічно-правових спорів, а тільки те, що
здійснюється спеціально утвореними для цього судовими органами –
окремими судами чи спеціалізованими структурними підрозділами загальних
судів, тобто обов‘язковою ознакою адміністративної юстиції є наявність у
судовій системі адміністративних судів або адміністративних палат у
структурі судів загальної юрисдикції).

М.Ю.Тихомиров пропонує розуміти під адміністративною юстицією 1) систему
спеціалізованих органів, що здійснюють контроль за дотриманням
законності в сфері державного управління; та 2) в більш вузькому
значенні – особливий процесуальний порядок вирішення
адміністративно-правових спорів між громадянином або організацією з
одного боку, і державним органом – з іншого, при якому судові чи інші
спеціально уповноважені державні органи розглядають скарги на дії
органів державного управління і виносять рішення, обов‘язкові для
зазначених органів.

Зазначені три підходи до тлумачення терміна „адміністративна юстиція”
відповідають трьом критеріям, що використовуються
вченими-адміністративістами для розкриття сутності цього правового
інституту: 1). матеріальному, пов’язаному з природою спору ( такий
критерій дозволяє виявити особливий публічно-правовий характер спорів в
сфері державного управління і відокремити їх від приватноправових
відносин, що регулюються цивільним правом); 2). організаційному,
обумовленому наявністю спеціальних органів, що здійснюють розгляд
спорів; 3). формальному, що відповідає особливому порядку розгляду
спорів.

Реалізація принципу верховенства права є неможливою без забезпеченої
можливості доступу особи до незалежного, неупередженого суду,
провадження в якому відповідає вимогам справедливого судового розгляду.
Особливого значення це набуває у відносинах у сфері адміністративного
права: рішення чи дії, що є наслідком реалізації владних повноважень
завжди мають безпосередній вплив на права і свободи, що захищаються
Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Визнаючи особливу
природу адміністративних актів держави-члени Ради Європи повинні
забезпечити відповідність судових органів та процедур контролю за такими
актами вимогам Конвенції, гарантувати їх ефективність.

Враховуючи цю систему правових стандартів, для належного захисту прав
людини у відносинах з органами публічної влади ще недостатнім є
запровадження системи адміністративних судів. Важливо і необхідно
забезпечити незалежність, неупередженість та належний рівень
компетентності суддів; вільний доступ до суду кожної особи; розгляд
справи в розумні строки в ході судового процесу, який відповідає вимогам
справедливого процесу; повагу до рішень суду з боку виконавчої влади, що
має сприяти ефективності та дієвості таких рішень.

Варто зазначити, що в Україні позитивний досвід іноземних держав
досліджувався в процесі нормотворення та втілився у Кодексі
адміністративного судочинства, що набув чинності 1 вересня 2005 року.
Однак, оскільки інститут адміністративної юстиції як окремого виду
судового процесу є новим для української правової системи, такий досвід
вартий запозичення і в процесі правозастосування, забезпечення
реалізації закріплених на законодавчому рівні правових принципів та прав
особи.

ВИСНОВОК

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Поняття “адміністративний процес” в адміністративно-правовій науці
прийнято розглядати в широкому і вузькому розумінні. В широкому
розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок
розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у
сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально
створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими
особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядається як
провадження в справах про адміністративні правопорушення і застосування
до правопорушників адміністративних стягнень.

Адміністративний процес є видом юридичного процесу і має всі притаманні
останньому ознаки.

Перш за все адміністративний процес здійснюється тільки уповноваженими
на те суб’єктами. Законодавцем чітко регламентовано компетенцію
державних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та деяких інших
органів по вирішенню індивідуально-конкретних справ у ході
адміністративно-процесуальної діяльності.

Впорядкованість адміністративного процесу обумовлюється наявністю чіткої
системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. Очевидно, що
без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з’ясування їх
змісту неможливі вирішення завдань процесу та досягнення його мети.

Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати,
досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів та способів. У
свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що
відображують необхідність для суб’єкта здійснити певні дії, спрямовані
на досягнення мети процесу. Таким чином, мета процесу визначає наявність
комплексу відповідних завдань, вирішення яких і дозволяє досягти
наміченої мети.

Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що
ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх
суб’єктів процесу на всіх його стадіях та етапах.

Адміністративний процес відрізняється від інших видів юридичної
процесуальної діяльності і, насамперед, від кримінального та цивільного
процесу. У відмінностях, що існують між ними, найбільш чітко виявляється
специфіка адміністративного процесу.

Ці відмінності полягають у такому:

по-перше, адміністративний процес реалізується у державному управлінні,
кримінальний і цивільний — при виконанні правосуддя. Адміністративний
процес є частиною виконавчо-розпорядчої діяльності, оскільки являє собою
врегульовані процесуальними нормами управлінські відносини.
Адміністративний процес є юридичним вираженням управлінської діяльності;

по-друге, адміністративний процес не обмежується юрисдикційною
діяльністю, тобто діяльністю щодо розгляду суперечок і застосування
примусових заходів, а включає і діяльність по реалізації регулятивних
норм, діяльність, так би мовити, позитивного, організуючого характеру.
Це пояснюється специфікою управління як діяльності в основному творчої,
в якій метод примусу є не основним, а допоміжним. Кримінальний же процес
є повністю юрисдикційним, цивільний — переважно юрисдикційним. Отже
правоохоронна функція в адміністративному процесі займає підпорядковане
місце, а в кримінальному і цивільному — головне; по-третє,
адміністративний процес відрізняється переліком і розташуванням
проваджень. Провадження в адміністративному процесі розташовані
паралельно. Це пояснюється великою кількістю і різноманітністю справ,
які вирішуються оперативно і, в основному, органами першої інстанції.

Дане дослідження, на мою думку, дозволило більш краще зрозуміти основні
властивості адміністративного процесу України та сприяло розвитку
основних навиків дослідницької роботи, що є вкрай потрібним на майбутнє.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ НОРМАТИВНИХ АКТІВ

ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року, Харків, 2001р. – 46 с.

Адміністративний процес: Навчальний посібник / За заг. Ред. доктора
юридичних наук, професора І.П.Голосніченка. – К.: ГАН, 2003. – 256 с.

Бандурка А.М., Тищенко Н.М.Адміністративний процес: Підручник для вищих
навч. Закл. – Рос. Мовою. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336 с.

Бахрах Д.Н. Административное право России. Учебник для вузов. – М.:
Издательство НОРМА, 2000. – 640 с.

Гнатовський М.М. Становлення та тенденції розвитку європейського
правового простору: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид.
наук. (12.00.11) / Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка. – К.,
2002. – С. – 10-12.

Застрожная О.К. Советский административный процесс: Учебное пособие. —
Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1985. – 100 с.

Колпаков В.К. Адміністативне право України: Підручник. — К.: Юрінком
Інтер, 1999. – С. 312-327.

Лория В.А. Административный процесс и его кодификация. — Тбилиси:
Издательство Тбилисского университета, 1986.

Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. – М.: Издательская
группа НОРМА-ИНФРА*М, 1998. – С. – 29.

Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. — М.: Юридическая
литература, 1964.

Сорокин В.Д. Административно-процессуальное право. — М.: Юридическая
литература, 1972.

Сорокин В.Д. Проблемы административного процесса. – М.: Юридическая
литература, 1988.

Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. — М., 1998. —
(Раздел V).

Теория юридического процесса / Под общ. ред. проф. В.М. Горшенева. —
Харьков: «Вища школа», 1985.

Шемшученко Ю.С. Адміністративна юстиція // Юридична енциклопедія: В
6т./Редколегія .: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та інш.- К.: Укр.
енцикл., Т.1: А-Г, 1998. – С. 47-48.

Салищева Н.Г. К вопросу об административном процессе в СССР. Вопросы
административного права на современном этапе. М., Госюриздат, 1963

Лунев А.Е. Административная ответственность за правонарушения. М,
Госюриздат, 1961

Вопросы административного процесса // Правоведение. 1962. № 2

Салищева Н.Г. К вопросу об административном процессе в СССР. Вопросы
административного права на современном этапе. М., Госюриздат, 1963

Салищева Н.Г. К вопросу об административном процессе в СССР. Вопросы
административного права на современном этапе. М., Госюриздат, 1963

Бандурка А.М., Тищенко Н.М.Адміністративний процес: Підручник для вищих
навч. закл. – К.: Літера ЛТД, 2001. – С.84-85.

Колпаков В.К. Адміністативне право України: Підручник. — К.: Юрінком
Інтер, 1999. – С. 312.

Адміністративний процес: Навчальний посібник / За заг. Ред. доктора
юридичних наук, професора І.П.Голосніченка. – К.: ГАН, 2003. – С.91

Відомості Верхов. Ради України. 1992. № 48. Ст. 650.

Постанова Кабінету Міністрів України від 24 листопада 1993 p. № 950
«Про інформування і забезпечення участі громадян України в
приватизаційних процесах із застосуванням приватизаційних паперів» //
Уряд. кур’єр. 1993. № 171. С, 2.

Адміністративний процес: Навчальний посібник / За заг. Ред. доктора
юридичних наук, професора І.П.Голосніченка. – К.: ГАН, 2003. – 256 с.

Бандурка А.М., Тищенко Н.М.Адміністративний процес: Підручник для вищих
навч. Закл. – Рос. Мовою. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336 с.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи