.

Вирішення освітніх завдань на уроках фізичної культури (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
528 12816
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Вирішення освітніх завдань

на уроках фізичної культури”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття фізичної культури, її основні цілі і завдання

2. Освітні завдання фізичної культури

3. Реалізація освітніх завдань на уроках фізичної культури

4. Оздоровчі та виховні завдання – як доповнення до освітніх завдань на
уроках фізичної культури

5. Основні напрямки конкретизації завдань у фізичному вихованні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Тема даної курсової роботи: “Вирішення освітніх завдань на уроках
фізичної культури” є вкрай важливою для вивчення.

Актуальність обраної теми пояснюється тим, що без визначення конкретних
завдань, а зокрема – освітніх, для занять з фізичної культури не дає
змогу повноцінно організовувати та проводити уроки з фізвиховання.
Більше того, самі заняття стають безпредметними і позбавленими кінцевої
цілі. Тільки усвідомивши та визначивши головні завдання фізичної
культури, можна говорити про повноцінну педагогічну роботу у напрямку
фізичного виховання.

Освітня спрямованість фізичного виховання реалізується, перш за все,
шляхом планомірної передачі вчителем і наступним засвоєнням учнями
певного обсягу знань, систематичним їх поповненням і поглибленням.
Сучасні програми фізичного виховання повинні передбачати досить широке
коло фізкультурно-спортивних знань, що охоплювали б усі чинники розумної
організації і забезпечення життєдіяльності, які в сукупності одержали
назву “здоровий спосіб життя”. Це знання про суть фізичної культури, її
значення для особи І суспільства, принципи і правила раціонального
використання її цінностей; знання суто прикладного характеру, які є
необхідною передумовою усвідомленого засвоєння рухових умінь, формування
навичок, ефективного використання фізичних можливостей у житті та
фізкультурно-гігієнічні знання.

Ґрунтуючись на відповідних знаннях, у процесі фізичного виховання
вирішуються і завдання із системного формування і вдосконалення
необхідних у житті рухових умінь та навичок. Освітній сенс таких завдань
визначив автор вчення про “фізичну освіту” П.Ф.Лесгафт. Він
підкреслював, що було б помилково обмежувати фізичне виховання лише
турботою про розвиток тілесних якостей людини. Не менш важливим є вміння
свідомо аналізувати окремі рухи, порівнювати їх і об’єднувати в рухові
дії та рухову діяльність, керувати ними і пристосовувати до перешкод,
спритно і наполегливо долаючи їх. Іншими словами, необхідно навчатись з
найменшими зусиллями і за найкоротший проміжок часу свідомо здійснювати
найбільшу фізичну роботу.

Без набуття рухових умінь і навичок неможливо домогтись успіху у
практичній діяльності. Навіть незвичайні фізичні задатки людини, які
вона одержала від природи, так і залишаться потенціями, якщо не
реалізувати їх у діяльності, пов’язавши з раціональними способами
виконання рухових дій. Формуючись як цілісно відрегульовані способи
управління рухами, рухові уміння і навички є необхідними складовими
реально проявлених рухових здібностей.

В даній роботі плануємо розглянути такі питання як поняття фізичної
культури, її основні цілі і завдання, зокрема – освітні завдання
фізичної культури, можливості реалізації освітніх завдань на уроках
фізичної культури, допоміжні завдання фізичного виховання, основні
напрямки конкретизації завдань у фізичному виховання тощо. Саме ці
питання, на нашу думку, дозволять якнайкраще розглянути загальну тему
курсової роботи.

Під час виконання роботи були опрацьовані різноманітні літературні
джерела: спеціалізовані видання, періодика, підручники тощо.

1. Поняття фізичної культури, її основні цілі і завдання

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених
людиною у процесі суспільно-історичної практики, що характеризує
досягнутий рівень у розвитку суспільства на кожному конкретному етапі.

Відповідно до статті І Закону України “Про фізичну культуру і спорт”
фізична культура — це «складова частина загальної культури суспільства,
що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних,
морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою
гармонійного формування її особистості».

Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної і трудової
активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих
запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку
дружніх стосунків між народами і зміцнення миру.

Сама мета гармонійного (всебічного) розвитку особистості є продуктом
історії розвитку людства. Але умови для її реалізації особистість
одержує лише на певному етапі історичного розвитку. Всебічний розвиток
людині необхідний для того, щоб мати можливість брати участь у всіх
напрямках діяльності (професійній, громадській, спортивній, художній та
ін.). Але для цього потрібно розвинути структуру особистості, зробити її
комунікативною, здатною до перетворюючої художньої діяльності,
сформувати ціннісні орієнтації. Це можливо за умови різноманітності
змісту, форм і способів діяльності людини та їх оптимального поєднання у
процесі її культурного розвитку [2].

У процесі культурного розвитку людина послідовно діє у трьох напрямках.
Перш за все, вона засвоює культуру, виступаючи об’єктом її впливу.
Іншими словами, під впливом культури формується людська особистість,
розвиваються її здібності.

По-друге, у процесі творчої діяльності особа створює нові культурні
цінності, виступаючи в даному випадку як суб’єкт культурної творчості
(пошук нових шляхів, засобів, раціональних методів фізичного виховання
тощо).

Нарешті, третій аспект культурного розвитку полягає в тому, що культура
інтегрується в суті самої особи, яка функціонує в культурному середовищі
як конкретний носій культурних цінностей, поєднуючи в собі загальне,
властиве культурі в цілому, і особисте, привнесене в культуру на основі
індивідуального життєвого досвіду, рівня знань, світогляду тощо.

Специфічною основою змісту фізичної культури як особливої і самостійної
галузі культури є раціональна рухова активність людини як фактор її
підготовки до життєдіяльності через оптимізацію фізичного стану. Вона
виникла і розвинулась одночасно з загальною культурою людства. Майже
одночасно (ще в первісному суспільстві) виник І один з її основних
компонентів — фізичне виховання; пізніше виникають спорт І фізична
рекреація.

В особистішому аспекті фізична культура є тією частиною загальної
культури людини, яка виражається ступенем розвитку її фізичних сил і
рухових навичок та здоров’я. Вона дозволяє з допомогою своїх специфічних
засобів і методів розкривати потенційні фізичні можливості людини.

Діяльність у галузі фізичної культури має і матеріальні, і духовні форми
вираження. Впливаючи на біологічну сферу людини комплексом засобів і
методів, фізична культура неминуче впливає на інтелектуальну, емоційну,
духовну сфери особистості в силу єдності та взаємообумовленості
функціонування матеріального і духовного в людині.

З матеріальною культурою фізична культура пов’язана процесом рухової
діяльності, яка є її головним змістом, що матеріалізується у фізичних
якостях людини. Крім того, вона спирається на матеріальну базу
(спортивні снаряди, інвентар, майданчики, зали, палаци та ін.).

З духовною культурою фізична культура пов’язана наукою, спортивною
етикою, естетикою, тощо.

Таким чином, характеризуючи фізичну культуру, необхідно розглядати
щонайменше три аспекти.

1. Діяльнісний аспект, який включає доцільну рухову активність у вигляді
різних форм фізичних вправ, спрямованих на формування необхідних в житті
рухових умінь і навичок; розвиток життєво важливих фізичних здібностей;
оптимізацію здоров’я і працездатності.

2. Предметно-ціннісний аспект представлений матеріальними
(матеріально-технічні засоби) і духовними (наукові знання, методи)
цінностями, створеними суспільством для забезпечення ефективності
фізкультурної діяльності.

3. Результативний аспект характеризується сукупністю корисних
результатів використання фізичної культури, які виражаються у володінні
людиною її цінностями, надбанні нею високого рівня фізичної
дієздатності. Найсуттєвішим результатом повноцінного використання
фізичної культури є виховання готовності людини взяти на себе
відповідальність за свій фізичний стан і здоров’я після закінчення
шкільного курсу “фізична культура” [5].

Таким чином, фізичну культуру можна визначити як сукупність досягнень
суспільства у створенні і раціональному використанні спеціальних
засобів, методів і умов цілеспрямованого фізичного та духовного
Удосконалення людини.

Термін “фізична культура” використовується і в інших, вужчих значеннях.
Так, наприклад, кажуть про “фізичну культуру особистості”, розуміючи під
цим втілені в самій людині результати використання матеріальних і
духовних Цінностей фізичної культури в широкому розумінні цього поняття.

Отже, фізичну культуру особистості можна визначити як сукупність
властивостей людини, які набуваються у процесі фізичного виховання і
виражаються в й активній діяльності, спрямованій на всебічне
удосконалення своєї фізичної природи та ведення здорового способу життя

“Фізичною культурою” називають навчальну дисципліну в школі,
профілактичні і лікувальні заняття в лікарнях та інших аналогічних
закладах, вона широко використовується у виробничій сфері та ш У цих
випадках, щоб уникати плутанини, необхідно користуватись терміном,
додаючи відповідні прикметники, “особиста фізична культура”, “шкільна
фізична культура”, “лікувальна фізична культура”, “виробнича фізична
культура” тощо

У змісті фізичної культури і пов’язаних з нею явищах умовно можна
виділити дві основні частини (сторони):

• функціонально-забезпечуючу, представлену всім тим цінним, що
створюється і використовується суспільством як спеціальні засоби, методи
й умови їх застосування, що дозволяють оптимізувати фізичний розвиток та
забезпечити певний рівень фізичної підготовленості людей,

• результативну, представлену позитивними результатами у фізичному
розвитку і підготовленості, що стали наслідком використання цих засобів,
методів і умов.

Названі сторони фізичної культури єдині. Перша сторона ніби переходить у
другу завдяки практичній діяльності у процесі фізичного виховання,
фізкультурно-оздоровчій діяльності та масовому фізкультурно-спортивному
русі. Проте між сторонами фізичної культури на певних етапах й розвитку
можуть виникати несуттєві і навіть суттєві невідповідності їх причиною є
неузгодженість окремих елементів змісту. Наприклад, при високому рівні
матеріального забезпечення і низькому рівні кваліфікації фахівців
неможливо досягти належного рівня фізичної підготовленості.

Фізична культура є результатом багатогранної творчої діяльності
суспільства Вона успадковує культурні цінності, створені суспільством на
попередніх етапах, і розвиває їх залежно від політичних, економічних,
матеріальних можливостей певної історичної епохи [7].

Основні сфери та напрямки впровадження фізичної культури передбачені
Главою II Закону України “Про фізичну культуру і спорт” Показниками
стану розвитку фізичної культури є

• рівень здоров’я, фізичного розвитку та підготовленості різних верств
населення,

• ступінь використання фізичної культури в різних сферах діяльності,

• рівень розвитку системи фізичного виховання,

• рівень розвитку самодіяльного масового спорту,

• рівень забезпеченості кваліфікованими фахівцями,

• рівень впровадження у фізичну культуру досягнень науково-технічного
прогресу,

• відображення явищ фізичної культури у творах мистецтва і літератури,

• матеріальна база,

• рівень спортивних досягнень

2. Освітні завдання фізичної культури

Ця група специфічних завдань, що вирішуються у процесі фізичного
виховання, полягає в тому, щоб:

• зробити надбанням кожного базові науково-практичні знання,
нагромаджені у сфері фізичної культури;

• забезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових
умінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня
досконалості;

• навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному
житті з метою самовдосконалення.

Освітня спрямованість фізичного виховання реалізується, перш за все,
шляхом планомірної передачі вчителем і наступним засвоєнням учнями
певного обсягу знань, систематичним їх поповненням і поглибленням.
Сучасні програми фізичного виховання повинні передбачати досить широке
коло фізкультурно-спортивних знань, що охоплювали б усі чинники розумної
організації і забезпечення життєдіяльності, які в сукупності одержали
назву “здоровий спосіб життя”. Це знання про суть фізичної культури, її
значення для особи І суспільства, принципи і правила раціонального
використання її цінностей; знання суто прикладного характеру, які є
необхідною передумовою усвідомленого засвоєння рухових умінь, формування
навичок, ефективного використання фізичних можливостей у житті та
фізкультурно-гігієнічні знання.

З метою засвоєння знань можуть проводитись спеціальні заняття. В різних
країнах теоретичні заняття з питань фізичного виховання, які входять до
шкільної програми, називаються по-різному: в США і Японії — це “Навчання
здорового способу життя”, в Австралії — “Навчання раціональної
організації дозвілля”, у Фінляндії — “Формування навичок здорового
способу життя”. В інших країнах читаються й окремі курси з питань, що
торкаються здоров’я І рухової активності. Серед них: “Особисте
здоров’я”, “Основи раціонального харчування”, “Основи знань у галузі
гігієни і самоконтролю” тощо. Обсяг знань з питань організації і
дотримання правил та норм здорового способу життя, які входять в
обов’язкову програму фізичного виховання, містить близько 10% від
загального обсягу часу, відведеного на предмет.

Ґрунтуючись на відповідних знаннях, у процесі фізичного виховання
вирішуються і завдання із системного формування і вдосконалення
необхідних у житті рухових умінь та навичок. Освітній сенс таких завдань
визначив автор вчення про “фізичну освіту” П.Ф.Лесгафт. Він
підкреслював, що було б помилково обмежувати фізичне виховання лише
турботою про розвиток тілесних якостей людини. Не менш важливим є вміння
свідомо аналізувати окремі рухи, порівнювати їх і об’єднувати в рухові
дії та рухову діяльність, керувати ними і пристосовувати до перешкод,
спритно і наполегливо долаючи їх. Іншими словами, необхідно навчатись з
найменшими зусиллями і за найкоротший проміжок часу свідомо здійснювати
найбільшу фізичну роботу.

Без набуття рухових умінь і навичок неможливо домогтись успіху у
практичній діяльності. Навіть незвичайні фізичні задатки людини, які
вона одержала від природи, так і залишаться потенціями, якщо не
реалізувати їх у діяльності, пов’язавши з раціональними способами
виконання рухових дій. Формуючись як цілісно відрегульовані способи
управління рухами, рухові уміння і навички є необхідними складовими
реально проявлених рухових здібностей [17].

Природна послідовність у формуванні індивідуального фонду рухових умінь
і навичок така: на базі вроджених рухових можливостей і елементарних
рухів формуються відносно прості рухові уміння, які, закріплюючись,
трансформуються в навички. Зі збільшенням числа і різноманітності
набутих рухових умінь і навичок зростає можливість швидкого становлення
нових практичних умінь, що відповідають вимогам життя.

Ця закономірність повинна враховуватись при реалізації освітніх завдань
на всіх етапах багаторічного процесу фізичного виховання. На перших
етапах передбачається забезпечити базову фізичну освіту — формування
вихідних і основних життєво важливих рухових умінь і навичок (ходьба,
біг, керування предметами, подолання перепон тощо). На наступних етапах
вирішуються завдання із забезпечення індивідуального фонду умінь і
навичок в обсязі, необхідному кожному в житті, та поглиблене
вдосконалення умінь і навичок, спрямоване на спеціалізацію у вибраних
видах діяльності (в тому числі і спортивній). При цьому, як предмет
удосконалення, використовуються не тільки ті рухові дії, які знаходять
застосування в повсякденній діяльності (так звані прикладно-побутові та
професійно-прикладні), але і ті, які не характеризуються прикладністю,
але ефективні у плані різнобічної фізичної освіти та цінні для
вдосконалення фізичних здібностей.

Вирішення освітніх завдань не самоціль, їх реалізація спрямована на
одержання максимального ефекту від занять фізичними вправами в напрямку
їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоров’я та творче
довголіття. В цьому контексті освітні завдання виступають як
обслуговуючі щодо оздоровчих та виховних.

3. Реалізація освітніх завдань на уроках фізичної культури

При вирішенні освітніх завдань йдеться передусім про піднесення розвитку
рухових здібностей учня до такого рівня, який дасть йому змогу вільно
управляти власними рухами в будь-якій життєвій обстановці Хто володіє
належною кількістю вмінь, той ніколи не розгубиться, вчасно здійснить ті
дії, котрі найкращим чином відповідають ситуації, що виникла Фізично
розвинений учень зуміє швидко прийняти правильне рішення, зіткнувшись,
наприклад, Із водною перешкодою Він (залежно від обставин) подолає й
стрибком, переходом через Імпровізований місток, убрід, за допомогою
плавальних засобів або перепливе Такого рівня підготовки учнів можна
досягти в ході шкільного навчання, шляхом послідовного розв’язання на
кожному уроці конкретних завдань (опанування окремими рухами, що
об’єднуються потім у рухові дії, а ті, у свою чергу, — у рухову
діяльність) Наприклад, для засвоєння стрибка в довжину на окремих уроках
треба навчити дітей розбігатись, відштовхуватись, виконувати певні рухи
в польоті, приземлятись Паралельно учень засвоює необхідні теоретичні
знання [5].

Кожен учитель повинен прагнути, щоб його учні оволоділи широким набором
рухових умінь Прагнення деяких учителів засвоїти вузьке коло рухових дій
безперспективне, бо призводить до збіднення рухового досвіду, а отже,
викликає серйозні труднощі в навчанні. Високому рівню фізичної освіти
сприяє засвоєння широкого кола фізичних вправ, що об’єднуються
системними зв’язками

Виховання здатності управляти рухами тісно пов’язане з умінням оцінювати
виконувані рухи в часі, просторі І за рівнем м’язових зусиль Точність
просторових, часових І силових оцінок виробляється у дітей під час
використання спеціально спрямованих рухів І отримання термінової
Інформації щодо допущених помилок Спочатку доцільно навчити дітей
розрізняти окремі характеристики рухів загалом, потім — рухів окремими
частинами тіла з різною амплітудою (руками, тулубом, ногами) І всім
тілом При цьому чергуйте рухи з великою І малою амплітудами, швидкі й
повільні, з великим І малим зусиллям Рухи, що різко відрізняються за
характером, легше запам’ятовуються, ніж подібні Такі рухові завдання
доступні вже дітям 6-7-рІчного віку

Навчити дітей розрізняти основні характеристики рухів — це самостійне
завдання загальнорухової підготовки Здатність оцінювати окремі
характеристики рухів не залежить від рівня розвитку фізичних якостей
(учень може розвинути силу, швидкість, але не виробити здатності
управляти ними) Виконання завдань. Із заданою віддаллю, швидкістю, силою
І амплітудою викликає великий Інтерес в учнів, вносить елемент
емоційності та різноманітності Врешті решт, без загальної рухової
підготовки неможливе ефективне застосування вивченого на уроках у
повсякденному житті (подолати перешкоду, влучити в ціль тощо)

Уміння управляти часовими, просторовими та силовими параметрами рухових
дій дає значний приріст результатів виконання вправ (швидкості,
точності, сили) Задля вдосконалення подібного вміння використовують такі
прийоми

• виконують вправи з пустотілими гирями, гантелями, палицями, м’ячами,
заповненими піском, свинцевими шротами або водою, що надає їм необхідної
(заданої) ваги,

• використовують з тією ж метою пластикові пляшки різної величини,
наповнюючи їх за потреби водою, піском,

• постійно збільшуючи І зменшуючи вагу предметів, вимагають від учнів
звіту про величину застосованого обтяження,

• вправляючись у метаннях, переміщують ціль угору, вниз, вправо, вліво
При цьому учні повинні навчитись оцінювати величини переміщення,

• Із тією ж метою змінюють відстань до цілі, й розміри, вид, поперечник
І вагу предмета метання (м’ячик, граната, спис), темп метань, метають
правою І лівою рукою,

• виконують перелічені прийоми, стоячи спиною до цілі,

• виконують метання Із заданою траєкторією, визначаючи й та оцінюючи
ефективність,

• виконують метання серіями—від одного до десяти повторень у кожній,

• вправляючись у стрибках, змінюють темп виконання окремих стрибків у
серп, їхню довжину, висоту тощо

Виняткове значення у розв’язанні освітніх завдань має врахування
функціональної асиметрії в дітей Спочатку доцільно засвоювати виконання
нового

технічного прийому в -зручний бік, “зручною” кінцівкою, а потім розучити
його в другий бік (другою кінцівкою). Таке “дзеркальне” виконання
фізичних вправ сприяє розвиткові координаційних здібностей. Формування
симетрії рухів з самого початку навчання дає кращі результати, ніж
перетворення асиметричних рухів у симетричні. Симетрія рухів як прояв
рухової універсальності є суттєвою складовою частиною культури рухів і
необхідним елементом фізкультурної освіти учнів (дивись розділ “Методи
фізичного виховання”).

Цінний досвід у цьому плані нагромаджено у “Пласті”. Проба на пластову
відзнаку фізичної вправності (ПВФВ) складається з п’яти груп вправ. Дві
з них виконуються в обидва боки. Пластуни стрибають на правій і лівій
нозі та кидають предмети правою і лівою рукою. Результат визначається за
сумою досягнень в обидва боки, поділеною на два.

Велике прикладне значення має вміння взаємопогоджуваги рухові дії. У
побуті, на виробництві, в бойовій обстановці, незважаючи на використання
найсучаснішої техніки, роль узгодженої м’язової роботи дуже важлива.
Удеяких видах спорту успіх визначається цим фактором, а саме:
веслування, групова акробатика, синхронне плавання тощо. Навчати
погодження колективних дій можна в будь-якій частині уроку. Цьому
сприятимуть спеціальні вправи, а головне, вміла методика їх використання
[2]. Дітей треба навчати діяти в ігрових командах та естафетах,
визначаючи роль капітана команди у процесі командної боротьби.

Освітні завдання визначають зміст процесу навчання, спрямовують
навчальну діяльність, дають змогу передбачити конкретні результати
уроку. Але цього ефекту можна досягти лише за умови їх точного
формулювання. Неконкретне визначення освітніх завдань призводить до
порушення логіки навчального процесу, дезорієнтує учнів, не сприяє їхній
активізації.

Доцільно спочатку засвоїти всі рухи, з яких складається рухова дія.
Наприклад, щоб опанувати стрибок у висоту, необхідно окремо засвоїти
розбіг, постановку поштовхової ноги, відштовхування і перехід через
планку, приземлення. При цьому порядок вивчення окремих рухів може
здійснюватися не в порядку їх виконання. Так, стрибок у висоту починають
засвоювати з відштовхування і приземлення.

Важливе значення для конкретної постановки завдань має також логіка
процесу навчання і його етапів (розучування рухової дії, її засвоєння га
закріплення). Треба мати на увазі, що на уроках ряд вправ тільки
розучується; із деякими — учні лише знайомляться, а засвоєння і
закріплення їх відбувається під час самостійної роботи.

Конкретним вважаємо таке освітнє завдання, у формулюванні якого відбитий
кінцевий результат даного уроку і яке дозволить кожному учневі в кінці
уроку відповісти собі на питання: чого він сьогодні навчився, чи додав
до знань та вмінь такі, якими ще не володів учора. Тому при висуненні
завдань на урок доцільно вживати дієслова: “навчити”, “засвоїти”,
“закріпити”, “удосконалювати”. Найбільш конкретним є завдання “навчити”.
У зв’язку з цим учитель повинен планувати на кожен урок такий обсяг
матеріалу, який могли б засвоїти учні. Проте це не завжди вдається, тому
вчителі використовують ще інші формулювання (“вчити”,”вивчати далі”).

Наводимо можливі формулювання конкретних завдань уроків вивчення:

а) бігу на дистанцію:

• навчити зберігати правильну поставу під час бігу;

• навчити постановки стопи з передньої її частини;

• навчити плавно збільшувати швидкість у стартовому розгоні;

• виробляти уміння легко і вільно бігти без надмірних напружень;

• добиватися пробігання учнями коротких відтинків у заданому темпі;

б) перевороту в сторону (боком):

• дати учням можливість відчути положення стійки на руках, ноги нарізно;

• навчити переносити вагу тіла з руки на руку в стійці на руках, ноги
нарізно, з допомогою партнера;

• навчити учнів виходити в стійку на руках, ноги нарізно, з поворотом;

• закріпити виконання стійки на руках, ноги нарізно з поворотом;

• навчити переходити зі стійки на руках, ноги нарізно, в стійку на
ногах, руки в сторони;

• навчити перевороту в сторону загалом.

Завдання також можуть формулюватися за допомогою слів: “ознайомити”
(наприклад, із правилами змагань, вимогами і нормативами) і “оцінити”
(виконання окремих вправ, рівень розвитку якостей). Такі конкретні
завдання доцільно записувати в конспект і доводити до учнів на кожному
уроці.

Визначеним завданням повинні відповідати всі методичні вирішення на
уроці (засоби, методи, прийоми тощо).

4. Оздоровчі та виховні завдання – як доповнення до освітніх завдань на
уроках фізичної культури

Група оздоровчих завдань спрямована на:

• забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і
на їх основі вдосконалення фізичного розвитку. “Фізичними” прийнято
називати вроджені (передані за спадковістю) морфофункціональні
властивості, завдяки яким можлива фізична (матеріально виражена)
активність,

• зміцнення і збереження здоров’я. Завдання із зміцнення здоров’я
вирішуються у процесі фізичного виховання на основі вдосконалення
властивих кожній людині фізичних якостей, особливо тих, розвиток яких
призводить до піднесення загального рівня функціональних можливостей
організму. Але це не означає, що завдання зі зміцнення здоров’я і
вдосконалення рухових здібностей у фізичному вихованні повністю
співпадають, а їх реалізація не має своїх особливостей. Зокрема,
завдання із загартування та виховання навичок дотримуватись здорового
способу житія мають самостійне оздоровче значення, і його реалізація
передбачає спеціальну систему фізкультурно-гігієнічних заходів;

• удосконалення будови тіла і формування постави. У комплексі
поставлених завдань з метою оптимізації індивідуального фізичного
розвитку передбачаються і конкретні завдання із вдосконалення будови
тіла. Досконалі форми тіла певною мірою виражають досконалість функцій
організму. Одним із виразів нормального фізичного розвитку людини є риси
тілесної краси, які свідчать про її життєві сили і тому мають ще й
естетичну цінність. Проте, прагнення надати тілу надто вражаючих форм
виправдано лише якщо це не стає окремою метою, а підпорядковане
інтересам всебічного розвитку особи, й основним життєво важливим якостям
і здібностям. В окремих випадках завдання з регулювання м’язових
об’ємів, ваги тіла, виправлення постави та ін. можуть мати і
лікувальпо-профілактичний чи лікувально-корегуючий аспекти;

• забезпечення творчого довголіття як наслідок вирішення попередніх
завдань.

В єдності з реалізацією розглянутих специфічних завдань у процесі
фізичного виховання вирішуються і загально-педагогічні — виховні
завдання.

Виховні завдання, які покликаний вирішувати у процесі фізичного
виховання кожен педагог, повинні забезпечити соціальне формування особи,
виховання членів суспільства, відданих його ідеалам, які відстоюють його
інтереси.

Говорячи про якості вчителя, К. Д. Ушинський відзначав, що педагог
повинен бути не тільки викладачем, а, й насамперед, вихователем. Головне
достоїнство гімназійного викладача він вбачав у вмінні виховувати учнів
своїм предметом.

Реалізація виховних завдань сприяє втіленню віковічної мрії людства про
гармонію у вихованні, якою вона представлялася кращим мислителям у різні
часи та епохи [8].

Підготовку всебічно розвинених членів суспільства вважав метою виховання
Фур’є. В новому світі, за його прогнозами, виросте нова людина, фізично
розвинена, творчо активна, знайома з декількома ремеслами, основами наук
і мистецтв.

Об’єктивною основою органічного взаємозв’язку всіх сторін виховання є
єдність фізичного і духовного розвитку людини.

Вирішення виховних завдань передбачає:

• розвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму;

• патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі;

• виховання любові до праці;

• розширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу.

Інтелектуальний розвиток учнів у процесі фізичного виховання

Вчені різних профілів не раз стверджували, що інтелектуальний розвиток
вимагає відповідного фізичного стану, а відомий український педагог В.
О. Сухомлинський підкреслював, що інтелектуальне багатство особи (поряд
з моральним та естетичним) залежить від гармонії фізичного розвитку,
здоров’я і праці.

Зв’язки фізичного виховання з розумовим різнобічні. Насамперед,
роздумана шкільна система фізичного виховання може бути надійним
підґрунтям високого рівня розумової працездатності протягом всього
навчального дня. В перспективі систематичні заняття фізичними вправами
позитивно позначаються на творчому інтелектуальному довголітті.

система знань, що постійно розширюється в багаторічному процесі
фізичного виховання, набуває все більшого загальноосвітнього значення і
сприяє витку інтелекту учнів та збагаченню їх спеціальними
фізкультурними знаннями. Сучасна освічена, та й просто культурна людина
немислима без ґрунтовних фізкультурних знань.

Освітня суть фізичного виховання тісно пов’язана і з вихованням
пізнавальної активності і таких якостей розуму як допитливість,
динамічність, гнучкість і гострота, для чого у фізичному вихованні
немало можливостей. Реалізуючи ці можливості, необхідно поряд з
передачею знань оптимізувати пізнавальні процеси безпосередньо в ході
занять фізичними вправами, спонукаючи учнів до осмислення рухових
завдань, їх аналізу і корекції. При цьому використовуються наочні
посібники, тренажери, ТЗН, різні способи зворотної інформації,
моделювання параметрів рухів на макетах, прийоми взаємонавчання, ігровий
і змагальний методи. Активізуючи розумову діяльність учнів, слід
використовувати завдання, що вимагають самостійного пошуку шляхів їх
вирішення. Тут, зрозуміло, необхідно враховувати, що можливості
пізнавальної активності залежать від віку тих, хто займається, обсягу і
змісту засвоєних знань, досвіду практичного їх застосування і рухового
досвіду взагалі. Тому, вирішуючи завдання інтелектуального виховання у
процесі занять фізичними вправами, важливо поступово переходити від
репродуктивної діяльності до продуктивного творчого мислення учнів, яке
на вищих ступенях спортивної досконалості націлюється на пошук нових
шляхів перевершення абсолютних досягнень.

Специфіка практичної діяльності у процесі виконання фізичних вправ, ігор
і змагань дозволяє вдосконалювати такі інтелектуальні здібності учнів як
аналіз, порівняння і проектування своїх дій. Вона фактично відтворює
життєві ситуації, а тому має велике значення для розвитку дітей та
підлітків і, не випадково, називається педагогами “лабораторією
формування особистості”.

Сенсорна діяльність суттєво впливає на розвиток психічних процесів, що
лежать в основі мислення. В дошкільному віці фізичні вправи та ігри
допомагають дітям у вивченні рахунку, елементарних арифметичних дій,
засвоєнні віршів і речитативів. Під впливом занять фізичними вправами
розвивається рухова, слухова, зорова пам’ять, спостережливість і увага.

У свою чергу, інтелектуально розвинені учні досягають кращих результатів
у фізичній культурі та спорті. Більше того, однією з причин неуспішності
у фізичному вихованні школярів є відставання в інтелектуальному
розвитку.

Таким чином, у процесі занять фізичними вправами педагог і учень повинні
прагнути не до однобічного розвитку, а до гармонії розуму, душі і тіла.
Історичним прикладом переваг такого підходу до виховання є перемога Афін
над Спартою. Перші проповідували гармонію розвитку, другі — надавали
перевагу лише тілесному розвитку [4].

Моральне виховання учнів у процесі фізичного виховання

Великі можливості має навчально-рухова діяльність для вирішення завдань
морального виховання, що обумовлено її змістом, який включає в себе
розмаїття інтелектуальних, пізнавальних, емоційних і моральних
компонентів, та формами організації, в яких поведінка учня відкрита для
спостереження вчителем у різноманітних ситуаціях і емоційних станах
(часто на межі людських можливостей). При цьому, наявність постійних
тісних контактів і емоційність взаємовідносин відкривають перед
педагогом можливості для створення необхідних для виховання ситуацій.
Такі ситуації мають, наприклад, місце в умовах суперництва, що вимагає
дотримання певних правил, норм спортивної етики, поваги до суперника.

Методика формування моральної свідомості і поведінки повинна бути
звернена до духовної суті учнів. Сам зміст навчально-рухової діяльності
включає ситуації, які можна використовувати для виховання почуття поваги
до слабкого, почуття обов’язку і відданості, почуття відповідальності,
власної гідності, гордості, совісті, сором’язливості тощо.

Процес формування моральної поведінки і звичок пов’язаний з необхідністю
використання методів заохочення і покарання, привчання і вправляння, які
сприяють прояву і закріпленню необхідних і гідних способів поведінки.

У моральному вихованні не треба забувати, що кожен вік своєрідний і
вимагає вибору шляхів і засобів, що найкраще вплинуть на особу, яка
розвивається. Дотримання принципу індивідуального підходу передбачає
відповідність педагогічних впливів до життєвого досвіду, сил і
можливостей учнів. Діти, особливо підлітки, швидко стають дорослими.
Тому важливо не допускати ускладнення різноманітних завдань, доручень,
що вимагають максимальної відповідальності, напруження духовних,
вольових зусиль. Необхідно також пам’ятати, що в межах одного віку,
кожна особа неповторна. Вона має свої власні інтереси, захоплення,
потреби, оцінки. Саме тому виховний процес, ґрунтуючись на
індивідуальних особливостях учнів, повинен створювати можливості для
виникнення і прояву нових, цінніших інтересів і потреб.

Добре відоме значення у виховній роботі яскравого морального прикладу.

Тут важливий і власний приклад вихователя, і приклади високого прояву
моральних і вольових якостей кращих спортсменів на змаганнях, у творчій
праці та побуті. На жаль, у фізкультурно-спортивній діяльності немало
протилежних прикладів і фактів неетичної поведінки, розв’язаності,
грубощів та ін. Обов’язок учителя — використовувати їх як фактор
виховного впливу. Вирішальною умовою успіху при цьому є формування
єдиної творчої етичної позиції в колективі при оцінці конкретних форм
поведінки. Це накладає наспортивних педагогів додаткову відповідальність
за своє моральне обличчя та етичну бездоганність вчинків.

Учитель фізичної культури — це не професія, це спосіб життя. Істина
втілена в житті, сильніша від тієї, якої навчають словами. Отже, треба
жити істинами, яких навчаєш. От чому особистий приклад відіграє
вирішальну роль на певному етапі виховання.

Один із загальних висновків дослідження, яке було проведене у 1908-1909
рр. у міжнародному масштабі на тему: “Моральне навчання і моральне
тренування у школах”, проголошував, що вчитель, який здійснює виховання,
повинен бути молодим, або зберігати подобу молодої людини; бути
привабливим і цим притягувати дитину; бути морально чистим; відмовлятись
від особистих бажань, якщо вони не співпадають з бажаннями дітей; любити
їх більше від себе; бути справедливим; не оточувати себе фаворитами;
бути щирим і чесним.

Про можливість патріотичного виховання у процесі занять фізичними
вправами свідчить діяльність спортивнсн-просвітницьких товариств і
організацій Східної Галичини на початку XX століття (див. “Історія
фізичної культури”).

Пам’ятаймо, що якими б значними не були результати, досягнуті в
удосконаленні фізичних якостей і рухових можливостей особи, вони можуть
виявитись некорисними для суспільства, якщо їх власник не вихований
морально і якщо у нього немає активного прагнення прикласти свої сили на
користь суспільства.

Виховання волі в процесі занять фізичними вправами

Більшість з того, що розуміють під фізичним вихованням”, є одночасно і
вихованням волі. У процесі навчання рухів, удосконалення фізичних
здібностей обов’язково приводяться в дію, виявляються і розвиваються
вольові риси особи. Без цього немислима реалізація жодного завдання на
шляху до фізичної досконалості.

Серед вольових якостей, які найбільше піддаються впливові у процесі
фізичного виховання є: цілеспрямованість (підпорядкування всіх сил для
досягнення бажаного результату); наполегливість і впертість, що
проявляються при подоланні труднощів; витримка (здатність регулювати
власні почуття і настрої); рішучість і сміливість (здагність швидко
приймати рішення і діяти всупереч небезпеці); ініціативність (долання
труднощів нетрадиційними засобами і методами).

Специфічними “фактами” виховання вольових якостей є систематичне долання
постійно зростаючих труднощів. При цьому труднощі повинні відповідати
можливостям учнів. Тобто, логіка процесу фізичного виховання і логіка
виховання волі співпадають, тому що підпорядковані одним закономірностям
і принципам (систематичність, прогресування, доступність).

Окрім названого, для виховання волі використовують (особливо у спорті)
спеціальні завдання і установки, що вимагають подолання додаткових
труднощів.

У процесі занять фізичними вправами проявляються такі основні типи
вольових зусиль:

• вольові зусилля при концентрації уваги. Вони необхідні для подолання
відволікаючих факторів (суперники, публіка та ін.). Вольові зусилля
потрібні і для збереження уваги при втомі.

• вольові зусилля при інтенсивних м’язових напруженнях. М’язові
напруження, які проявляються у процесі виконання фізичних вправ,
зазвичай, перевищують рівень тих, що мають місце в побуті. Це особливо
виражено в ігровій та змагальній діяльності.

• вольові зусилля, пов’язані з необхідністю долати втому під час
тренувань і, особливо, змагань. У цих випадках вольові зусилля,
спрямовані на подолання труднощів, обумовлених функціональними
зрушеннями в організмі (небажання продовжувати роботу, біль, потреба
“терпіти”).

• вольові зусилля, пов’язані з подоланням негативних емоцій (страху,
невпевненості, розгубленості і т.п.), які виникають внаслідок психічних
травм, падінь, зустрічі з “незручними” суперниками і т.ін.

• вольові зусилля, пов’язані з дотриманням певного режиму життя,
тренування і харчування.

Оскільки процес фізичного виховання немислимий без прояву вольових
зусиль, то вже самі заняття фізичними вправами сприяють вихованню
вольових якостей.

Формування вольових якостей сприяє становленню учнів як суб’єктів
діяльності здатних вільно, в рамках усвідомленої необхідності, визначати
свою поведінку і діяльність та нести відповідальність за її результати.

Фізичне і господарсько-трудове виховання учнів

Забезпечуючи підвищення функціональних можливостей організму, фізичне
виховання створює найважливіші передумови високої працездатності для
всіх видів праці. Але роль фізичного виховання в господарсько-трудовому
вихованні цим не обмежується.

По-перше, фізичне виховання, окрім загальнопідготовчого, має прикладне
значення для господарсько-трудової діяльності, формуючи рухові навички і
вміння, що безпосередньо застосовуються в ній. У цьому випадку фізичне
виховання є, по суті, однією з форм практичного господарсько-трудового
виховання.

Разом з тим, фізичне виховання, розвиваючи фізичні здібності і створюючи
великий запас рухових навичок і вмінь, гарантує високу продуктивність у
будь-якому виді праці.

По-друге, у процесі фізичного вдосконалення, яке досягається роками
наполегливої праці, формується позитивне ставлення до праці взагалі. У
зв’язку з цим доречно привести слова П.Ф. Лесгафта, який говорив: «Я не
високо ціную хлопчика, котрий не має пристрасті до ігор і розваг; такий
хлопчик рідко пристраститься і до роботи».

По-третє, деякі види фізичної праці є складовою частиною процесу
фізичного виховання, тобто при певній організації дають ефект, схожий з
ефектом фізичних вправ, сприяючи розвитку фізичних якостей і зміцненню
здоров’я, або у формі обслуговуючої праці підвищують ефективність
навчально-тренувальних занять (підготовка і прибирання місць занять,
догляд за спортивним спорядженням, виготовлення спортивного інвентаря та
приладів, будівництво спортивних споруд та ін.).

Велике значення в господарсько-трудовому вихованні мають
спортивно-трудові літні табори відпочинку, що організовуються на час
канікул дитячими спортивними школами або регіональними управліннями
освіти [17].

Вплив занять фізичними вправами на естетичне виховання учнів

Фізичне виховання розширює сферу естетичного впливу навколишнього
середовища на особу. В процесі занять фізичними вправами в контексті
зв’язку з естетичним вихованням можна вирішувати такі завдання:

• виховувати здатність сприймати, відчувати й оцінювати красу в сфері
фізичної культури та в інших галузях її прояву;

• формувати естетично зріле прагнення до фізичної досконалості;

• формувати естетику поведінки і міжлюдських стосунків у фізкультурній
діяльності;

• виробляти активну позицію в утвердженні прекрасного, непримиренності
до потворного, бридкого.

Головними засобами естетичного виховання в процесі занять фізичними
вправами є:

• краса фізичної зовнішності людини: правильна будова тіла, гармонійний
розвиток мускулатури, природна витонченість постави, пластична
виразність тіла;

• цілеспрямовані досконалі рухи;

• складнокоординаційні рухи, розміреність зусиль, динаміка ритмів та
інші риси раціональних рухових дій;

• гімнастичні виступи, спортивні змагання, фізкультурні паради, які за
силою естетичного впливу межують з мистецтвом;

• естетичні елементи навколишнього природного середовища в якому
проходять заняття;

• сама атмосфера та умови занять (одяг, музика, хореографія, пісні,
злагоджені дії, художнє оформлення споруд, гігієнічні умови).

Для вирішення завдань естетичного виховання у процесі занять фізичними
вправами слід забезпечити відповідну естетичну спрямованість у
застосуванні засобів і методів педагогічного впливу, підкреслюючи
естетичні властивості фізичної культури, концентруючи на них увагу.
Великої уваги в цьому плані необхідно надавати естетичній оцінці дій
учителя й учнів, досконалому показу вправ, практичному привчанню до
пошуку і творчості, зв’язку фізичних вправ з образотворчим мистецтвом,
скульптурою.

У процесі засвоєння цінностей фізичної культури досягнуті показники
фізичної досконалості повинні втілюватись як прекрасне в самій людині,
адже гуманна суть естетики розкривається у красі людських вчинків і
взаємостосунків.

Пам’ятаймо, що естетичну дієвість мають і методи слова. Вона залежить
від образності та емоційної виразності мови наставника.

5. Основні напрямки конкретизації завдань

у фізичному вихованні

У процесі фізичного виховання названі вище групи завдань підлягають
конкретизації через послідовну деталізацію їх змісту, враховуючи такі
аспекти, як: напрямки системи фізичного виховання (базовий,
професійно-прикладний, спортивний); особливості контингенту тих, хто
займається (вікові, індивідуальні, статеві тощо); час реалізації.

Керуючись загальними завданнями як вихідними, на реалізацію яких
націлена вся система фізичного виховання, і деталізуючи їх за
напрямками, необхідно зауважити, що типовими для загальної фізичної
підготовки (базовий напрямок) є завдання, що передбачають широку
загальну фізкультурну освіту і досягнення (або підтримання) базового
рівня всебічного розвитку життєво важливих фізичних здібностей.

У рамках професійно-прикладної фізичної підготовки і спортивного
тренування предметом постійної уваги є завдання з вибіркового
поглибленого вдосконалення рухових умінь, навичок і здібностей,
необхідних для досягнення достатньо високих результатів у тій чи іншій
діяльності, обраної як предмет професійно-трудової або спортивної
спеціалізації, що одночасно не виключає дальшої реалізації завдань із
забезпечення загальної фізичної підготовки.

Індивідуальна конкретизація завдань передбачає їх детальне співставлення
з індивідуальними особливостями і можливостями учнів, від яких залежить
реалізація висунутих завдань. Суть полягає в тому, щоб поставити в
кожному індивідуальному випадку конкретне, доступне завдання, складність
вирішення якого відповідало б реальним можливостям індивідууму на
конкретному етапі його розвитку і, разом з тим, стимулювало б цей
розвиток (див. “Принцип доступності і індивідуалізації”). Така
конкретизація завдань — справа не проста, особливо у шкільному фізичному
вихованні, для якого характерна організація навчально-виховного процесу
у формі колективних занять, але необхідна І можлива при умові
кваліфікованого врахування вікових, статевих та інших Індивідуальних
особливостей і рівня підготовленості вихованців.

Конкретизувати завдання у часовому аспекті — значить, співставити їх з
часом, об’єктивно необхідним І сприятливим для їх вирішення,
розраховувати масштаби цього часу і доцільну послідовність вирішення
окремих завдань. Кожне достатньо велике довготривале завдання при
плануванні ходу його реалізації поділяється на низку окремих
(парціальних) завдань, для послідовного вирішення яких потрібні певні
терміни — від коротких (одне заняття) до тривалих (місяць, рік і
більше).

Конкретизація завдань у часовому аспекті ніби поглиблює індивідуальну
конкретизацію, тому що враховує природні закономірності вікового
розвитку організму (“сенситивні періоди” розвитку фізичних якостей).
Час, необхідний для реалізації певних завдань, залежить від їх
складності, способів і умов реалізації, рівня підготовленості й
індивідуальних особливостей розвитку учнів. Зрозуміло, що конкретно
поставити кожне окреме завдання можна лише у конкретній ситуації її
вирішення. Уніфіковані програми фізичного виховання, розраховані на
широкі контингенти (шкільні, вузівські, армійські), формують завдання
лише в узагальненому вигляді. Конкретніше їх можна розглянути в робочих
програмах (планах) та інших документах планування, при складанні яких
врахувують індивідуальні можливості та умови їх реалізації.
Найконкретніше завдання можна сформувати при визначенні індивідуальних
установок — завдань для конкретних учнів.

Конкретність завдань повинна бути виражена не тільки в чіткому
визначенні змісту, але й у чіткому визначенні черговості тих кількісних
результатів, яких необхідно досягнути, щоб вирішити поставлене завдання,
якщо для цього є реальні можливості [17].

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної і трудової
активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих
запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку
дружніх стосунків між народами і зміцнення миру.

Ця група специфічних завдань, що вирішуються у процесі фізичного
виховання, полягає в тому, щоб:

• зробити надбанням кожного базові науково-практичні знання,
нагромаджені у сфері фізичної культури;

• забезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових
умінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня
досконалості;

• навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному
житті з метою самовдосконалення.

Освітня спрямованість фізичного виховання реалізується, перш за все,
шляхом планомірної передачі вчителем і наступним засвоєнням учнями
певного обсягу знань, систематичним їх поповненням і поглибленням.
Сучасні програми фізичного виховання повинні передбачати досить широке
коло фізкультурно-спортивних знань, що охоплювали б усі чинники розумної
організації і забезпечення життєдіяльності, які в сукупності одержали
назву “здоровий спосіб життя”. Це знання про суть фізичної культури, її
значення для особи І суспільства, принципи і правила раціонального
використання її цінностей; знання суто прикладного характеру, які є
необхідною передумовою усвідомленого засвоєння рухових умінь, формування
навичок, ефективного використання фізичних можливостей у житті та
фізкультурно-гігієнічні знання. Освітні завдання визначають зміст
процесу навчання, спрямовують навчальну діяльність, дають змогу
передбачити конкретні результати уроку. Але цього ефекту можна досягти
лише за умови їх точного формулювання. Неконкретне визначення освітніх
завдань призводить до порушення логіки навчального процесу, дезорієнтує
учнів, не сприяє їхній активізації.

Доцільно спочатку засвоїти всі рухи, з яких складається рухова дія.
Наприклад, щоб опанувати стрибок у висоту, необхідно окремо засвоїти
розбіг, постановку поштовхової ноги, відштовхування і перехід через
планку, приземлення. При цьому порядок вивчення окремих рухів може
здійснюватися не в порядку їх виконання. Так, стрибок у висоту починають
засвоювати з відштовхування і приземлення.

Важливе значення для конкретної постановки завдань має також логіка
процесу навчання і його етапів (розучування рухової дії, її засвоєння га
закріплення). Треба мати на увазі, що на уроках ряд вправ тільки
розучується; із деякими — учні лише знайомляться, а засвоєння і
закріплення їх відбувається під час самостійної роботи.

Конкретним вважаємо таке освітнє завдання, у формулюванні якого відбитий
кінцевий результат даного уроку і яке дозволить кожному учневі в кінці
уроку відповісти собі на питання: чого він сьогодні навчився, чи додав
до знань та вмінь такі, якими ще не володів учора. Тому при висуненні
завдань на урок доцільно вживати дієслова: “навчити”, “засвоїти”,
“закріпити”, “удосконалювати”. Найбільш конкретним є завдання “навчити”.
У зв’язку з цим учитель повинен планувати на кожен урок такий обсяг
матеріалу, який могли б засвоїти учні. Проте це не завжди вдається, тому
вчителі використовують ще інші формулювання (“вчити”, “вивчати далі”).

І на майбутнє, питання, яке було розглянуте в даній роботі, є потрібним
для поглибленого вивчення і вдосконалення.

Список використаної літератури

1. Бондаревский Е.Я., Кодетова А.В. О школьньїх программах по
физическойкультуревшколе. — 1987.— №3.— С.31; №4.— С. 32.

2. Ващенко Г. Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру.
-Мюнхен: “Авангард”, 1956. – 54 с.

3. Ведмеденко Б.Ф. Теоретичні основи і практика виховання молоді
засобами фізичної культури. — Київ, 1993.

4. Вьіготский Л.С. Собр.соч. в 6-ти т. Т.2. — М., 1982; Т.З. — М.,

1983; Т.6. — М., 1985.

5. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. — К.,
1995.

6. Гук Е.П. Профессионально-прикладная подготовка на уроках //
Физическая культура в школе, 1986. — № 10. — С. 21; № 11. С. 20; 1987 —
№3. — С. 22; №4. — С.19.

7. Деркач А.А., Исаев А.А. Педагогическое мастерство тренера. — М.:ФиС,
1981.

8. Завацький В.І., Маковецький В.І. До питання гуманізації навчання
спеціалістів фізичної культури в умовах вищого навчального закладу / /
Конференція: підготовка спеціалістів фізичної культури та спорту в
Україні // Упорядники: В.І.Завацький та ін. — Луцьк, 1994. — С. 447 –
449.

9. Курпан Ю.И. Знать й уметь // Физическая культура в школе, 1994.— № 1.
— С. 49.

10. Лесгафт П.Ф. Собрание педагогических сочинений. — Т.2. — М, 1952.

11. Матвеев А.П. Образовательная учебная программа // Физическая
культура в школе, 1996. — № 1. — С. 34-37.

12. Окопний А. Тіловиховання у творчій спадщині Григорія Ващенка // 36.
наукових праць “Фізичне виховання, спорт і культура здоров’я у сучасному
суспільстві”. — Луцьк, 1999. — С. 70-73.

13. Основы педагогического мастерства / Под ред. И.А.Зязюна. — М., 1989.

14. Петровская Е.К. Здоровий образ жизни // Физическая культура в школе,
1995. — № 2. — С. 74.

15. Станкин М.И. Спорт й воспитание подростков. — М.: ФиС, 1983.

16. Стельмакович М.Г. Українська народна педагогіка. — К., 1997. — 240с.

17. Шиян Б. Теорія і методика фізичного виховання школярів. В 2-х
частинах. – К., 1998.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020