КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Валютні операції та валютний курс” План

Вступ

Валютний курс

1.1. Валютний курс і курсова політика, функції валютного курсу

1.2. Види валютних курсів

1.3. Порядок визначення та режим валютних курсів.

1.4. Регулювання валютних курсів

1.5. Режим валютного курсу в Україні

Еволюція валютних операцій.

Види валютних операцій.

Валютні операції “СПОТ”.

Форвардні угоди з іноземною валютою.

Ф’ючерсні угоди.

Валютні операції “СВОП”.

Валютний арбітраж.

Курс іноземних валют в Україні, його регулювання і контроль.

Висновки

ВСТУП

У даній курсовій роботі розглянуті валютний курс, види та особливості
здійснення валютних операцій. Також надається загальна характеристика
регулювання валютних курсів, зокрема в Україні.

Валютні відносини є складовою частиною й однією з найбільш складних сфер
ринкового господарства. У них зосереджені проблеми національної
економіки, розвиток яких історично йде паралельно і тісно
переплітається. Система валютних відносин у специфічній формі реалізує і
розвиває закони грошового обігу, що діє усередині країни.

Валютні відносини зумовлюють різноманітність валютних операцій, кожний
вид яких обслуговує певні валютні потоки.

Валютна система — форма організації і регулювання валютних відносин,
закріплена національним законодавством. Національна валютна система є
складовою частиною грошової системи країни, хоча вона відносно
самостійна і виходить за національні границі. Її особливості
визначаються ступенем розвитку і станом економіки і зовнішньоекономічних
зв’язків країни.

Міжнародний обмін товарами, послугами і капіталом зумовлює необхідність
функціонування валютного ринку. Імпортери обмінюють національну валюту
на валюту тієї країни, де вони одержують товари і послуги. Експортери, у
свою чергу, одержавши експортний виторг в іноземній валюті, продають її
в обмін на національну валюту. Інвестори, вкладаючи капітал в економіку
тієї чи іншої країни, відчувають потребу в її валюті.

Валютний курс дуже впливає на багато макроекономічних процесів, що
відбуваються в суспільстві. Від рівня валютного курсу, за допомогою
якого співставляються ціни на товари і послуги, зроблені в різних
країнах, залежить конкурентноздатність національних товарів на світових
ринках, обсяги експорту й імпорту, а, отже, стан балансу поточних
операцій.

Валютний курс впливає на напрямок міжнародних потоків капіталу. Рішення
про вкладення національного капіталу в активи тієї чи іншої країни
приймається виходячи з очікуваного реального прибутку на інвестований
капітал, що залежить від процентної ставки й очікуваних змін валютного
курсу.

Валютний курс виступає об’єктом макроекономічної політики. З його
допомогою нерідко відбувається врегулювання платіжного балансу. Валютний
курс відіграє важливу роль при розробці і проведенні кредитно-грошової
політики, оскільки підтримка визначеного рівня валютного курсу може
зажадати використання офіційних валютних резервів, що неминуче
відіб’ється на пропозиції грошей в економіці. У країнах з перехідною
економікою при здійсненні програм стабілізації валютний курс може
використовуватися в якості «номінального якоря» у боротьбі з високою
інфляцією чи гіперінфляцією.

1. ВАЛЮТНИЙ КУРС

1.1. Валютний курс і курсова політика, функції валютного курсу

Необхідність валютного курсу визначається тим, що національні гроші за
межами внутрішнього ринку не можуть виступати законним платіжним
засобом. При здійсненні зовнішньоекономічних операцій вони повинні бути
обмінені на валюту іншої країни чи на міжнародні розрахункові одиниці
(ЕКЮ, СДР та інші). правильне визначення валютного курсу має вирішальне
значення для забезпечення еквівалентності, взаємної вигоди у відносинах
екномічних суб(єктів різних країн. Через концепцію курсу національної
валюти центральний банк впливає на стан платіжного балансу країни, а
також використовує його як інструментарій монетарної політики.

Валютний курс ( це співвідношення, за яким одна валюта обмінюється на
іншу; або ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій
одиниці іншої країни.

Валютний курс відображає взаємодію середовищ національної та світової
економіки. Він використовується при купівлі та продажу валюти у зв(язку
з експортом та імпортом товарів чи послуг, надходженні в країну або
вивозі за кордон капіталів, кредитів, прибутків тощо.

Теорія грошей визначає такі функції валютного курсу:

По-перше, за його допомогою долається економічна обмеженість
національної грошової одиниці. Відбувається перетворення її локальної
цінності в інтернаціональну. Відповідно до цього валютний курс виступає
як засіб інтернаціоналізації грошових відносин, утворення світової
грошової системи.

По-друге, на основі валютних курсів здійснюється порівняння вартісних
показників окремих країн, умов і результатів виробничого відтворення (
продуктивності праці, заробітної плати, темпів економічного зростання, а
також платіжного балансу країни.

По-третє, за допомогою валютних курсів порівнюються національні ціни з
світовими цінами та інтернаціональною вартістю. Валютний курс ( це
механізм реалізації інтернаціональної вартості товарів і послуг.

По-четверте, через механізм валютних курсів перерозподіляється
національний продукт між країнами-учасницями міжнародних економічних
зв(язків.

1.2. Види валютних курсів

В економічній теорії розглядається два основних види валютних курсів:
фіксований та плаваючий. Крім цих двох існує кілька варіантів, які
залежно від конкретно обраних параметрів їх реалізації, можуть
розглядатися як модифікація фіксованого або плаваючого курсу. Йдеться
про встановлення так званого діапазону коливань (band) між верхньою і
нижньою точками інтервенції, що в українській мові отримало назву
“валютний коридор”. Крім цього, є так звана модель перемінно-фіксованого
(повзучого з прив(язкою до фіксованого) курсу (англійською ( crawling
ред).

Різноманітні варіанти валютних курсів можна класифікувати за схемою 1.

На практиці застосовують також гібридні варіанти фіксованого або
плаваючого курсу ( це офіційний, ринковий, біржовий тощо.

Після другої світової війни відповідно до Бреттон-вудської угоди було
введено режим фіксованих паритетів та курсів. Фіксовані курси
відігравали вирішальну роль до 1976 року, коли вони визначались на
основі золотого паритету чи на договірній основі. Внаслідок краху
Бреттон-вудської валютної системи фіксовані валютні курси та паритети
були скасовані та встановлений режим плаваючих курсів валют. Однак,
вільно “плавають” тільки провідні валюти ( долар США, марка ФРН,
французький франк, англійський фунт стерлінгів, японська ієна та інші.
Вони самостійно формуються на ринку під впливом попиту і пропозиції.
Держави можуть за взаємною угодою визначати межі їх плавання. Більшість
країн установили керований плаваючий курс за яким нині існує кілька
варіантів фіксації курсу: прив(язка його до кошика валют; прив(язка до
однієї провідної валюти; поступова девальвація курсу в межах валютного
коридору.

Схема 1. Моделі валютних курсів

Види валютних курсів Метод фіксації курсу

1. Фіксовані курси. система, що припускає наявність офіційних валютних
паритетів.

1.1.Запровадження фіксованого курсу за класичною схемою офіційні курси,
що базуються на золотому паритеті (можливі за умов золотого стандарту).

1.2. Договірні фіксовані курси. курси, що базуються на договірній основі

1.3. Установлення коригованого фіксованого курсу (adjustable ред).
фіксація курсів по відношенню до стійких валют чи міжнародних валют на
рівні, що фактично склався на валютному ринку. Фіксація, що передбачає
регулярний перегляд або межі можливих відхилень.

1.4. Премінно-фіксований курс, який змінюється за деякою визначеною
наперед схемою, наприклад, з урахуванням очікуваної зміни індексу
інфляції. Потребує втручання держави.

2. Плаваючі курси. система, при якій у валют немає офіційних паритетів.

2.1. Проголошення вільно плаваючого курсу курси, які самостійно
формуються на ринку під впливом попиту і пропозиції

2.2. Установлення керованого плаваючого курсу (managed float). курси
валют, які прив(язані безпосередньо чи через “валютні корзини” до
провідних валют. Вони коректуються валютними інтервенціями центральних
банків з метою уникнути тимчасових різких коливань.

1.3. Порядок визначення та режим валютних курсів.

Валютний курс є одним із ключових параметрів міжнародних валютних
відносин. Величина валютного курсу та режим його функціонування впливає
практично на всю систему макро та мікроекономічних показників країни, на
її конкурентні позиції у світовій економіці, перерозподіл ресурсів,
збалансованість платіжного балансу тощо. Тому визначення валютного курсу
та управління ним є важливим елементом економічної політики кожної
держави.

За умов золотого стандарту рівень валютних курсів визначався рівнем
золотого паритету валют, тобто співвідношенням їх золотого вмісту.
Валютний курс міг відхилятися від золотого паритету тільки на вартість
перевозу золота золотого однієї країни в іншу. Межі відхилення валютного
курсу від валютного паритету називалися золотими точками.

Нижня межа відхилення дорівнювала валютному паритету мінус витрати на
перевезення золота. Вона відповідала мінімальному курсу валюти і
називалася нижньою золотою точкою.

При зниженні валютного курсу країни до її нижчої точки починався вивіз
(експорт) золота. Це пояснюється тим, що попит на інвалюту перевищував
пропозицію. Нижня золота точка називалася ще експортною.

Верхня межа відхилення дорівнювала валютному паритету плюс витрати на
перевезення золота. Вона відповідає максимальному курсу валюти і
називається верхньою золотою точкою. При підвищенні курсу валюти до
верхньої золотої точки починався ввіз (імпорт) золота до країни. У
зв(язку золотого цим верхня золота точка називалася ще імпортною.

За умов золотого стандарту валютний курс був відносно стійким, оскільки
гарантувався вільним обміном банкнот на золото та можливістю вільного
вивозу золота золотого однієї країни до іншої.

У зв(язку золотого демонетизацією золота порядок визначення валютного
курсу докорінно змінився, що викликано несталістю сучасних грошових
систем. Нині немає законодавчо фіксованої бази для формування валютних
курсів. Основою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної
спроможності національних валют. Купівельна спроможність (сила) валюти
виражається як сума товарів і послуг, які можна придбати за певну
грошову одиницю у порівнянні золотого базовим періодом.

Співвідношення купівельної сили валют стосовно певної групи товарів та
послуг у двох країнах — країні “А” і країні “Б” визначає паритет
купівельної спроможності (purchasing power party) — PPP.

Існує декілька методик розрахунків РРР. Найпростішою золотого них є
визначення паритету купівельної сили валют на основі зіставлення рівня
цін стандартного набору (за споживчим кошиком) товарів і послуг, за
формулою:

РjB

РРР = ——— ,

РjA

де РjА і РjB — рівень цін у відповідних країнах за певний період — j.

РДМ рівень цін у марках

Наприклад: ———— = —————————— = ціна марки у доларах.

Р$ рівень цін у доларах

Величина економічно обгрунтованого курсу валюти може визначатись також
на підставі обрахунку ВВП за цінами визначеними у національній валюті та
в окремій іноземній вільноконвертованій валюті чи в ЕКЮ. Частка від їх
ділення дає валютний курс.

Отже, формування валютного курсу та його величина завжди під впливом
динаміки цін.

У україні з високими темпами інфляції курс валюти буде знижуватися
відносно до валют тих країн, де нижчі темпи інфляції і, безперечно,
знецінення валюти тягне за собою подальше зростання внутрішніх цін. У
загальному вигляді взаємозв(язок між цінами (Р) і валютним курсом (е)
можна показати за схемою:

Р( =е(

Зростання цін знижує курс. Якщо курс падає то ціни зростають. Ця
залежність чітко проявляється у довгостроковому періоді.

У даній ситуації важливо визначити межі коливань курсу в ширині
валютного коридору на основі реальних макроекономічних параметрів.

Поряд із ціновим існує метод розрахунків (РРР), спертий на визначення
співвідношення ефективних витрат виробництва у країнах (А,Б), що
порівнюються. До ефективних витрат відносять: заробітну плату (W), норму
позичкового процента (r), ренту (R), показник продуктивності праці (PR).
Одна із формул, що викоритсовується в даних розрахунках має такий зміст:

WБ PRA

РРР = ——— х ——— ,

WA PRБ

де W — рівень заробітної плати у країнах А і Б;

PR — продуктивність праці у відповідних країнах.

Однак сам розрахунок валютного курсу — не найскладніша операція. Важче
створити систему забезпечення твердого (сталого) валютного курсу. Але
який би режим валютного курсу та механізм валютного регулювання не були
обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету,
торгового та платіжного балансів при сталості цін.

Як зазначалося, валютного курсу основі визначення та прогнозування
курсів валют лежать паритети їх купівельних спроможностей. Проте, ряд
чинників може спричиняти значне відхилення валютного курсу від їх
основи:

— Перш за все, це зміна попиту і пропозиції валюти на ринку, на яку
позначається стан платіжного балнсу країни. Якщо активне сальдо
платіжного балансу зростає, то збільшуються валютні надходження в країну
і пропозиція їх порівняно з попитом. А це призведе до зростання курсу
національної валюти. І навпаки, якщо стан платіжного балансу
погіршується, тоді зростає попит на іноземну валюту, що призведе до
падіння курсу національної валюти. У своючергу на стан платіжного
балансу впливають такі чинники: зміна структурми виробництва і динаміка
ВВП, конкурентоспроможність національної продукції, кон(юктури
внутрішніх і світових цін на ринках партнерів тощо.

— Кон(юктура валютних курсів та спекулятивні валютні операції завжди
мають сильний вплив на валютний курс.

Як засвідчує світова практика, валютні операції далеко не завжди
здійснюються для торговельних та фінансових розрахунків. У багатьох
випадках визначальною мотивацією у суб(єктів валютного ринку може бути
отримання спекулятивного прибутку.

— На динаміці валютних курсів відчутно позначаються норма процента, яка
регулює міграцію та розміщення капіталів. Наприклад, підвищення рівня
позичкових процентів стимулює залучення іноземного капіталу і,
відповідно іноземної валюти, а зниження — заохочує відплив капіталів за
кордон. Але підвищення процентних ставок має, слід пам(ятати, і тіньову
сторону: воно здорожує кредит і пригнічує інвестиційну діяльність
усередині країни.

— Ступінь розвитку ринку цінних пааперів складає здорову конкуренцію
валютному ринку. Фондовий ринок може безпосередньо залучати іноземну
валюту, а також залучати національну валюту для придбання іноземної
валюти.

— Нарешті, ступінь довіри до валюти визначається станом економіки та
політичною обстановкою у країні. При цьому враховуються не лише темпи
економічного зростання, інфляції, рівень купівельної спроможності
валюти, а й перспективи їх динаміки. Крім того, валютний курсу
надзвичайно чутливий до чинників, що визначають політичну та соціальну
ситуацію в країні.

1.4. Регулювання валютних курсів

Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та
дисконтна політика.

Валютна інтервенція — це пряме втручання центрального банку або
казначейства у валютний ринок. Вона зводиться до купівлі та продажу
центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує
інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли
курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу
національної валюти.

Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти
на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу — знецінювання
національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими
за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту.
Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж
падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврівноваженість
платіжного балансу є незначною та характеризується поступовою зміною
пасивного сальдо на активне, чи навпаки. Адже резерви інвалюти для
інтервенції обмежені, й продаж повинен поєднуватися з купівлею. Якщо
валютні резерви вичерпані, то ця акція проводиться за рахунок
міжнародних кредитів. Критикуючи валютні інтервенції сучасні монетаристи
вважають, що подібні заходи впливають тільки на симптоми хвороби, котрі
при цьому не лікуються. Інтервенції обходяться дорого. Якщо інтервенції
і мають який-небудь ефект, то це лише у тих випадках, коли національна
економіка знаходиться на підйомі, а інфляція — основна причина зниження
валютного курсу — затухає.

Суть дисконтної політики зводиться до підвищення або зниження дисконтної
ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних
короткострокових капіталів. Підвищення дисконтної ставки у періоди
погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку
капіталів з країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану
платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х років
адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу
долара, що сприяло притоку у країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд. дол.
США. Це викликало ланцюгову реакцію у вигляді підвищення процентних
ставок у Західній Європі, тому що валютного курсу цих країнах зменшилися
капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути
ефективним лише за умови, що рух капіталів між країнами зумовлений
пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у
збереженнікапіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не
завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту
всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є
девальвація та ревальвація — зниження та підвищення валютного курсу.
Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив
між купівельною спроможністю національних валют (про що вже
згадувалося).

1.5. Режим валютного курсу в Україні

Питання про визначення оптимального режиму валютного курсу національної
грошової одиниці ( складне і надзвичайно відповідальне для центрального
банку. Особливі труднощі при його вирішенні івиникають у країнах з
перехідною економікою. Вони пов(язані, з екномічною нестабільністю та
відсутністю стійкості грошово-кредитної системи.

Теорією і практикою доведено, що жоден із режимів валютних курсів ( чи
то система фіксованого, чи “плаваючого” курсу не може абсолютизуватися,
кожна із них має як позитивні, так і негативні аспекти.

По-перше, якщо країна обирає для себе фіксацію курсу національної
валюти, вона повинна насамперед зважити на стан економіки держав (
головних торговельних партнерів. Якщо внутрішній темп інфляції перевищує
інфляцію означених країн, підтримання фіксованого курсу валюти призведе
до постійної поступової втрати конкурентоспроможності держави.

По-друге, необхідна постійна координація політичного розвитку держав (
торговельних партнерів, тому що погіршення стану економіки однієї з них
відразу негатьивно вплине на екноміку країни, курс якої прив(язаний до
валюти даної держави.

По-третє, для підтримання повзучого курсу, як і валютного коридору,
необхідний постійний гарантований рівень власних валютних резервів.
Тільки при досягненні цієї основної умови може прийматися рішення щодо
фіксації курсу.

Історія знає багато прикладів, коли фіксований режим курсоутворення не
сприяв необхідному розвитку економіки. Найяскравішим іх них є крах
Бреттон-Вудської системи фіксованих валютних курсів у 1973 році через
втрату довіри до долара США та хронічний дефіцит балансу США
(1971-1973рр.).

Також є певний досвід країн Східної Європи та колишнбього СРСР щодо
спроб підтримувати фіксований курс національної валюти (прив(язаний до
однієї чи кошика валют), так само щодо встановлення коридору. На
сьогодні Польща вже змінила режим повзучого курсу на плаваючий, а
Естонія, де існує прив(язка курсу естонської крони до німецької марки (1
німецька марка дорівнює 8 кронам), нині відчуває труднощі у зв(язку
зіначними коливаннями курсу марки на міжнародному ринку.

Декілька спроб підтримувати курс рубля у валютному коридорі було
зроблено урядом Росії. У червні 1995 року після періоду відносної
стабільності на валютному ринку Центральний банк Росії запровадив
3-місячний валютний коридор для курсу рубля (4300-4900 рублів за 1 долар
США), який пізніше був трансформований у 4550-5150 рублів за 1 долар
США. Успішним впровадження коридору було лише спочатку, а пізніше (
наприкінці 1995 року, Центральний банк Росії почав проводити неоголошену
політику повзучого курсу, метою якої було досягнення найбільш
девальвованої межі коридору (5150 рублів) до середини 1996 року.

В Україні згідно з Декретом, прийнятим Кабінетом міністрів у грудні 1992
року, було визначено ринковий (плаваючий) режим валютного курсу
українського карбованця. Як відомо, такий порядок визначення курсу
національної валюти не дав позитивних результатів. Це пояснюється:
відсутністю в держави необхідних стабілізаційних валютних резервів;
інтенсивним розвитком інфляційних процесів; дефіцитами державного
бюджету та платіжного балансу і подорожчанням товарів критичного
імпорту. За таких обставин, економіка України фактично не була готовою
до запровадження режиму “плаваючого” курсу. Відсутність необхідних
економічних передумов спричинило подальше прискорення темпів падіння
валютногог курсу українського карбованця (див. табл. ).

Не принесла успіху адміністративна фіксація в Україні валютного курсу,
що тривала з серпня 1993 року до жовтня 1994 року, яка призвела до
зниження ефективності експорту з оплатою в іноземній валюті, збільшення
частки бартерних операцій, зменшення надходжень іноземної валюти на
внутрішній ринок, зростання зовнішнього боргу, “втечі” капіталів за
кордон.

Згідно з Меморандумом економічної політики Уряду в 1995 році здійснено
комплекс заходів щодо забезпечення поступової лібералізації і
децентралізації валютного ринку України.

Таблиця 1. Валютні курси

1992 р. 1993 р. 1994 р. 1995 р. 1996 р. 1997 р.

січень лютий березень

Гривень за одиницю СДР: на кінець періоду

Офіційний курс1 0.0088 0.1732 1.5212 2.6668 2.70722 … … …

Гривень за один долар США

Офіційний курс3 (на кінець періоду) 0.0064 0.1261 1.0420 1.7940 1.8890
1.8790 1.8360 1.8500

Офіційний курс4 (середній за період) … 0.0453 0.3275 1.4731 1.8295
1.8914 1.8436 1.8371

1 Починаючи із січня 1991 року, вартість СДР визначається Фондом щоденно
на базі середньої вартості п(яти провідних валют. Питома вага валют
(американський долар — 40%, німецька марка — 21%, японська єна 17%,
французький франк і фунт стерлінгів — по 11%) вказує на відносне
значення (вагомість) цих валют у міжнародній торгівлі і фінансах,
спираючись на обсяг експорту товарів і послуг країн-членів, емітентів
валюти та офіційні валютні баланси за період із 1985 по 1989 рік.

2 Офіційний курс гривні стосовно СДР за листопад 1996 року.

3 Офіційна вартість долара США ( встановлена Національним банком
України) в гривнях на кінець періоду. До 23 жовтня 1994 року в Україні
дотримувалися системи множинних курсів, включаючи офіційний валютний
курс, який визначався НБУ, і ринковий, який встановлювався на валютних
аукціонах. Із 24 жовтня 1994 року офіційний курс встановлюється за
результатами торгів на Українській міжбанківській валютній біржі.

4 Середньозважена вартість долара США в гривнях за період.

Відповідно до Указу Президента України “Про вдосконалення валютного
регулювання” з 31 жовтня 1994 року офіційний курс українського
карбованця почав визначатись на підставі відновлених торгів на
Українській міжбанківській валютній біржі. Водночас було розформовано
тендерний комітет, який виконував продаж частини заробленої резидентами
валюти за завищеним валютним курсом українського карбованця з метою
оплати контрактів “критичного імпорту”.

Резиденти отримали доступ на біржу для закупівлі валюти з метою переказу
за кордон прибутку, отриманого іноземними інвесторами від іноземних
інвестицій в Україну та здійснення проліцензованих НБУ валютних
операцій, пов(язаних з рухом капіталу.

З метою подальшої децентралізації валютного ринку з травня 1995 року
дозволено здійснювати обов(язковий продаж валютних надходжень та вільних
валютних коштів резидентів України як через Українську міжбанківську
валютну біржу, так і безпосередньо через уповноважені банки на
міжбанківському валютному ринку України. Одночасно було прийнято рішення
про те, що треба вважати недоцільним подальший обов(язковий викуп до
Офіційного валютного резерву Національного банку України 10 відсотків
валютних надходжень від суб(єктів господарської діяльності.

З метою зменшеня валютних ризиків та спекуляцій проти нацональної
грошової одиниці, що виникають на валютному ринку України, Національний
банк України дозволив комерційним банкам здійснювати операції з купівлі
та продажу іноземної валюти на валютному ринку України в межах ліміту
відкритої валютної позиції. А уповноваженим банкам надано дозвіл
купувати безготівкову іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку
під реалізацію готівки в обмінних пунктах та, навпаки, з дотиманням
ліміту відкритої валютної позиції.

Розпочато торги готівковою валютою на Українській міжбанківській
валютній біржі.

Разом з тим повільні темпи структурної перебудови, великі політичні
ризики та недосконала правлва база щодо захисту приватної власності
сприяли посиленню процесів відтоку капіталів з України. Ці явища, а
також значні інфляційні очікування в економіці призвели до підвищеного
попиту як у суб(єктів господарювання, так і у населення на фінансові
активи у вигляді вільно конвертованої валюти, які в умовах інфляції
виступають надійним засобом захисту купівельної спроможності споживачів.

2. ЕВОЛЮЦІЯ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ

Історично в міжнародному обороті розрізнялися два основних способи
платежу: трасування і ремітування. При трасуванні кредитор виписує
тратту на боржника в його валюті (наприклад, кредитор у Нью-Йорку
пред’являє боржнику в Лондоні вимога про сплату боргу у фунтах
стерлінгів) і продає її на своєму валютному ринку за банківським курсом
покупця. При трасуванні кредитор – активна особа : він продає вексель у
валюті боржника на своєму валютному ринку. При ремітуванні боржник –
активна особа: він купує валюту кредитора на своєму валютному ринку за
курсом продавця. Різноманітні способи платежу, що застосовувалися в
міжнародному обороті до першої світової війни й у меншій мері в
міжвоєнний період, засновані на ремітуванні і трасуванні і валютні
операції, що обслуговували, поступово зникли як самостійний спосіб
розрахунків.

Після другої світової війни одержали широкий розвиток різні види
валютних операцій. У період поширення валютних обмежень до кінця 50-х
років у промислово розвинутих країнах переважали валютні операції з
негайним постачанням валют (“спот”) і термінові (форвардні) угоди,
причому останні найчастіше були об’єктом валютного регулювання.
Лібералізація валютного законодавства на рубежі 50-х і 60-х років
призвела до розвитку операцій “своп” замість обміну депозитами в різних
валютах, який раніше практикувався. Подальший розвиток термінових
валютних операцій був пов’язаний з лібералізацією руху капіталів, що
викликали потребу в хеджуванні (страхуванні ризиків) додатково до
традиційних операцій по покриттю ризиків по торгових операціях.
Контроль, що підсилився, з боку органів контролю за станом банківських
балансів також сприяв заміні раніше практикованих валютних операцій по
страхуванню ризиків, що відбивали в балансах, терміновими валютними
операціями й операціями “своп”, тому що вони враховуються на
позабалансових рахунках [8, c. 24].

З 70-х років розвиваються ф’ючерсні угоди на ряді бірж, хоча вони не є
стандартною операцією міжбанківського ринку, і опціонні валютні операції
– нова форма спекулятивних угод і хеджування від валютних ризиків,
особливо коли товарна угода, що створює ризик, можлива, але не
забезпечена (наприклад, при участі в торгах). Банки стали проводити
валютні операції в поєднані з операціями по “свопу “ процентних ставок.
Наявні валютні операції здійснює більшість банків; термінові операції і
“своп “- угоди – в основному більш великі банки; регулярні опціонні
операції – найбільші банки.

3. ВИДИ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ

3.1. Валютні операції «СПОТ»

Ці операції найбільш поширені і складають до 90% обсягу валютних
операцій. Їхня сутність полягає в купівлі-продажу валюти на умовах її
постачання банками-контрагентами на другий робочий день із дня укладання
угоди за курсом, зафіксованому в момент її заключення. При цьому
вважаються робочі дні по кожній з валют, що беруть участь в угоді, тобто
якщо наступний день за датою угоди є неробочим для однієї валюти, термін
постачання валют збільшується на 1 день, але якщо наступний день
неробочий для іншої валюти, то термін постачання збільшується ще на 1
день. Для угод, укладених у четвер, нормальний термін постачання —
понеділок, у п’ятницю-вівторок (субота і неділя — неробочі дні) [4].

По угодах «спот» постачання валюти здійснюється на рахунки, зазначені
банками — одержувачами. Дводенний термін переводу валют по укладеній
угоді раніше диктувався об’єктивними труднощами здійснити його в більш
короткий термін.

Валютні операції з негайним постачанням є самим мобільним елементом
валютної позиції й несуть в собі визначений ризик. За допомогою операції
«спот» банки забезпечують потреби своїх клієнтів в іноземній валюті,
переливи капіталів, у тому числі «гарячих» грошей, з однієї валюти в
іншу, здійснюють арбітражні і спекулятивні операції [3].

3.2. Форвардні угоди з іноземною валютою

Термінові валютні операції (форвардні, ф’ючерсні) — це валютні операції,
при яких сторони домовляються про постачання обумовленої суми іноземної
валюти через визначений термін після укладання угоди за курсом,
зафіксованому в момент її укладання. З цього визначення випливають дві
особливості термінових валютних операцій.

Існує інтервал у часі між моментом укладання і виконання угоди. У
сучасних умовах термін виконання угоди, тобто постачання валюти,
визначається як кінець періоду від дати укладання угоди (термін 1-2
тижня, 1,2,3,6,12 місяців і до 5 років) чи будь-який інший період у
межах терміну.

Курс валют по — терміновій валютній операції фіксується в момент
укладання угоди, хоча вона виповнюється через визначений термін.

Термінові угоди з іноземною валютою відбуваються в наступних цілях:

конверсія (обмін) валюти в комерційних цілях, завчасний продаж валютних
надходжень чи покупка іноземної валюти для майбутніх платежів, щоб
застрахувати валютний ризик;

страхування портфельних чи прямих капіталовкладень за кордоном від
збитків у зв’язку з можливим зниженням курсу валюти, у якій вони
здійснені;

одержання спекулятивного прибутку за рахунок курсової різниці.

Використання термінових угод для покриття валютного ризику при
здійсненні комерційних операцій придбало широке поширення наприкінці
60-х початку 70-х років в умовах кризи Бреттонвудскої валютної системи і
переходу до плаваючих валютних курсів [16, c. 167].

Форвардний ділінг.

В активно працюючих ділінгових відділах вимушені операції своп регулярно
мають місце. І не тільки через те, що звичні термінові операції можуть
бути покриті тільки тоді, коли по них передбачаються втрати, але ще і в
результаті того, що клієнти і банки-кореспонденти пропонують угоди на
відносно невеликі суми. Дуже часто число таких операцій є невеликим у
порівнянні з загальним обсягом операцій на світовому ринку. За
виключенням невеликих сум в неосновних і рідкісних валютах, маленькі
замовлення не можуть бути розміщені на міжбанківському ринку, так як
обійдуться дуже дорого.

Видатки по операціях на суму 10 млн. доларів не на багато вищі, ніж при
сумі 10 тис. доларів. Насправді, більш маленькі угоди з комерційним
клієнтом будуть коштувати дорожче, бо необхідно вживати більше
запобіжних заходів для того, щоб еквівалент був переведений на потрібний
рахунок і потрібному одержувачу.

Найбільш зручним способом при виконанні доручень клієнтів для банку було
б нагромадити значну суму до розрахунку на будь-який певний день, але це
важко, навіть майже неможливо. Єдине, що для банку є прийнятним, це
покрити ризик по операціях з різними термінами, виходячи з якоїсь
відповідної усередненої дати, а таке е можливим, якщо банк скористається
позиціями, створеними іншими клієнтами, чи операціями з кореспондентами.

При проведенні операцій на термін необхідно з’ясувати як виникають і
використовуються форвардні позиції.

Як виникають форвардні позиції, краще всього (пояснити) побачити на
такому прикладі:

Наприклад:

1. Вранці ділер купує у клієнта на умовах спот 1 000 000 од. ін.
валюти

2. Інший клієнт купує на 1 місяць 1 500 000 од. ін. валюти

3. Пізніше у той самий день банк-кореспондент продає на термін у 6
місяців 500 000 од. ін. валюти

Баланс 0 од. ін. валюти

Рідко коли комерсанти покривають долари доларами, чи марки марками.
Окрім того, суми, які продаються і купляються клієнтами, не сходяться
так гладко як у даному прикладі. Дуже часто суми типу 33 333.33 та інші
повинні бути враховані в позиціях, або зразу, або на стадії підготовки
звіту, коли торгові відділи банку припиняють операції з валютою [22, c.
39].

Отримати збалансовану позицію на кінець дня, не виходячи на ринок, було
б чудом. Але частіше зустрічаються маленькі і більші залишки по
ділінгових рахунках операцій спот і форвард. Це може створювати труднощі
, так як не завжди легко виявити валютний дисбаланс і розмістити його в
ділера, який спеціалізується на спот чи форвардних операціях.

Чистий результат з елементарних операцій у даному прикладі являє собою
дві відкритих термінових позиції:

а) довга позиція в 1 000 000 одиниць іноземної валюти з операцій спот
проти одномісячної угоди.

б) коротка позиція в 500 000 одиниць іноземної валюти з одномісячної
угоди проти шестимісячної.

Порівняно невеликий ризик для банку, якщо тільки під валютою не
розуміється безмірна кількість національної валюти.

Наприклад: якщо іноземною валютою будуть італійські ліри, при курсі
приблизно 2300 ITL за 1 UKP то сума в 1000000 одиниць іноземної валюти
буде дуже незначною, якщо її виразити у фунтах стерлінгів. Але якщо це
буде валюта, курс якої до фунтів стерлінгів складе 1 до 1 чи менше, то
сума в реальному виразі буде набагато більша.

Тим не менше, для даного прикладу припустимо, що отриманий еквівалент
при переказі іноземної валюти в національну не буде дуже великим. Якщо ж
не буде ніяких несприятливих змін у структурі процентних ставок, то
ризик втрат по позиціях спот/форвард і форвард/форвард буде мінімальним.

І дійсно, якщо 500000 на 5 місяців, те ж саме, що й 2500000 на 1 місяць,
непокритими залишаються 1500000 одиниць на 1 місяць. Ця ситуація має
місце, якщо одномісячну зворотну позицію вирахувати з 5-ти місячної
позиції, переведеної в одномісячний еквівалент [18, c. 134].

Залишаючи усі термінові позиції не перекриваючими одна одну, ділер
вивільняється від здійснення низки операцій, що є дуже важливими. Якщо
ринок не може запропонувати прийнятного покриття по терміновій угоді, то
ділеру треба буде провести, що найменше 7 операцій, щоб забезпечити
страхове покриття, тобто 3 угоди спот і 2 своп. Однак, відклавши момент
прийняття рішення на кінець дня, у нього може з’явитися можливість
покрити ризик, проводячи один своп спот/форвард і одну угоду
форвард/форвард- всього — 4.

Неправильною буде думка, що суми і терміни по угодах за великий період
часу приблизно зрівняються, виходячи із математичного закону великих
чисел

На практиці попит і пропозиція валюти знаходиться у рівновазі досить
рідко. Завжди прослідковуеться певний тренд. Країна А експортує більше,
ніж країна В імпортує із країни А, і відповідно, або курс валюти країни
А буде більше, або курс валюти країни В буде менше. І якщо подібна
ситуація складається у країни А з низкою інших торгових партнерів, то
швидше всього не тільки валютний курс буде знижуватися, але і діючі
відсоткові ставки на валюту країни В підвищуватимуться. Торгівля, лише
один із факторів, який визначає курс валюти. Але за короткий період ще
сильніше на ньому відображається рух капіталів.

Спот-операції у крос-валютах, страхуючи оператора в ділінговому відділі,
спричиняють немало труднощів при спробі визначити, хто з операторів
отримав прибуток по тій чи іншій операції (угоді). Ще більш складнішою
ця проблема є при форвардному ділінгу тому, що по крайній мірі одна з
валют по терміновій угоді постане у сумі, яка не співпадає з сумою,
отриманою по операції спот.

Переваги і недоліки форвардного ділінгу.

З хороших ділерів по угодах спот не завжди будуть хороші ділери по
форвардних угодах. Спот-ділінг вимагає постійного знання ситуації з
попитом і пропозицією. Тому постійно необхідно застосовувати відповідні
заходи для страхування відкритих позицій.

Форвардний ділер, який діє подібно оператора по операціях спот, створює
великі термінові позиції і в певному ступені втрачає над ними контроль,
особливо щодо обмежень:

— курси спот;

— дати розрахунків;

— терміни;

— країни;

— загальний підсумок;

— тривалість дня.

Форвардний ділер, який починає створювати термінові позиції, блокує
ліміти на місяці чи роки. Враховуючи всі аспекти, які впливають на
форвардний ділінг, він є більш вимогливим, ніж спот-ділінг, так як
затрачає більше часу на створення позиції і отримання позитивного
результату по ній. Спот-ділер знає розмір доходу, втрат чи потенційного
ризику на його позиції постійно, якщо він веде поточні записи і у певний
період, може прийняти застережливі заходи.

З форвардним ділером ситуація дещо інша. Опріч звичних обмежень, йому
приходиться слідкувати за подіями і перспективами. Яким буде платіжний
баланс, індекс роздрібних цін, кількість грошей в обігу, відсоткові
ставки — у найближчі З чи 6 місяців? Тобто, за суттю, форвардний ділінг,
є питання вибору стратегічних позицій, направлених на одержання прибутку
через тривалий період часу, і повсякденної тактичної роботи по підтримці
вибраних стратегічних позицій.

Комерційні банки з багаточисельною клієнтурою можуть бути, вимушені
проводити тільки форвардний ділінг. Але у будь-якому випадку ділер
повинен постійно слідкувати за загальною сумою заборгованості, а також
за тривалістю і розмірами відкритих термінових позицій.

Загалом форвардний ділер менше підпадає під ризик, ніж спот-ділер, так
як форвардинй курс звично міняється не більше, ніж на 1% в рік, замість
1-2% (а іноді і більше) від рівня спот-курсів протягом операційного дня.
З річного розрахунку, спот-ділер отримає втрати значно більші, якщо буде
продовжувати втрачати по 1% кожного дня.

Другою перевагою форвардного ділінгу є те, що тенденція руху різниці
процентних ставок інколи прослідковується досить чітко і, відповідно,
форвардна угода, яка проводиться в хороший час, має великий шанс
принести прибуток.

Перевага відкриття термінової позиції полягає у тому, що якщо ділер
знає, що ситуація зумовить рух процентних ставок по якійсь валюті у
певному напрямку, то у нього є більше, ніж звичний шанс. І якщо одна із
процентних ставок буде змінена у передбаченому напрямку, то прибуток
йому забезпечений [14, c. 89].

3.3. Ф’ючерсні угоди

Ф’ючерсна операція (англ. Futures transactions) — строкова господарча
операція суб’єкта підприємницької діяльності, що передбачає придбання
(продаж) ф’ючерсної угоди, тобто зобов’язання на купівлю-продаж
сировинних товарів, золота, валюти, фінансових та кредитних інструментів
у визначений час в майбутньому, з фіксацією ціни реалізації на момент
здійснення реалізації. При цьому покупець (продавець) ф’ючерсної угоди
має право на відмову від її виконання виключно за наявності згоди іншої
сторони ф’ючерсної угоди. Розрахунки за ф’ючерсною операцією
здійснюються на дату реалізації продукції сезонного виробництва, цінних
паперів і валютних цінностей. До завершення угоди, як гарантія її
виконання, вноситься невелика сума. Розрахунки здійснюються через
клірингову палату — спеціальну міжбанківську організацію, що здійснює
безготівкові розрахунки на підставі розрахункових документів шляхом
зарахування взаємних вимог), котра стає посередником між продавцем і
покупцем і гарантує виконання зобов’язань. Переважна більшість
ф’ючерсних операцій не закінчується поставкою товару чи іншого об’єкта
угоди, оскільки однією з основних їх цілей є хеджування (страхування)
наявних активів чи зобов’язань від зміни цін, курсів чи процентних
ставок. Для цього на біржі паралельно до наявних угод проводяться рівні
за сумою або протилежні їм ф’ючерсні операції. При наближенні термінів
оплати наявних активів чи зобов’язань ф’ючерсні операції зараховуються
(зворотними угодами), що дає можливість компенсувати втрати на наявному
ринку прибутком на біржі чи навпаки. Технічно таким же чином діють
спекулянти для одержання прибутку від зміни цін, але вони несуть ціновий
ризик, тому що нічого не страхують [11, c. 45].

Коливання валютних курсів, процентних ставок, ціни на золото в умовах
плаваючих валютних курсів викликали потребу в нових методах захисту від
них. Тому з 1972р. почали використовувати ф’ючерсні операції з іноземною
валютою і золотом; з 1975 — з сертифікатами, векселями, облігаціями,
депозитами; в 1982р. з’явилися ф’ючерсні операції в котрих ціною
контракту виступають різні фондові індекси. Сукупність ф’ючерсних
операцій з нетрадиційними для товарних бірж фінансовими інструментами
одержала назву фінансових ф’ючерсів (financial futures). В них беруть
участь чисельні брокерські фірми, інвестиційні інститути, промислові та
торговельні монополії, окремі інвестори. Зростає в цих операціях роль
банків, котрі для цього створюють особливі дочірні компанії чи відділи.

Регулювання ф’ючерсними операціями в основному покладається на
керівництво бірж, а також на центральні банки і міністерства фінансів, а
в США створена спеціальна комісія по строковій торгівлі.

Розглянемо приклад із застосуванням ф’ючерсів у валютних операціях.

Наприклад. Очікується, що компанія А через 6 місяців одержить 100000 UKP
від англійської фірми. Курс нині такий:

1UKP =1,20 USD.

Проте курс фунта стерлінгів може впасти. Скориставшись ринком ф’ючерсних
валютних операцій, компанія А продає свої 100000UKP за курсом UKP/USD
1,15. Через 6 місяців компанія одержить 115000USD (100000 UKP x 1,15),та
передасть 100000UKP партнерові за контрактом. Незалежно від того, що
станеться з курсом фунта стерлінгів протягом наступних 6 місяців,
загальні надходження компанії гарантуються ф’ючерсним контрактом на
115000 USD. Справжні витрати за цим контрактом, що прив’язують компанію
— експортера до певного курсу ,це 0,05 USD на 1UKP. Справа у тому, що
англійський фунт стерлінгів було продано, дешевше на 0,05 для передачі
його в майбутньому (1,20-1,15=0,05). На те, в яку суму обходяться такі
операції, можна подивитися і так:

справжні витрати залежать від курсу англійського фунта стерлінгів через
6 місяців. Якщо курс фунта зросте до 1,25 USD на час передачі валюти,
компанія — експортер втратить 0,10 USD на кожному фунті, бо курс 1,15
USD ,зазначений у контракті, на 0,10 USD нижчий за ринкову ціну
англійського фунта стерлінгів . За такої ситуації, компанія заощаджує
гроші, а не втрачає, коли на час передачі валюти ціна фунта стерлінгів
падає нижче курсу контракту 1,15 USD [17, c. 192].

3.4. Валютні операції “СВОП”

Різновидом валютної операції, що поєднує готівкову операцію, є угоди
«своп». Подібні угоди відомі з часів середньовіччя, коли італійські
банкіри проводили операції з векселями; пізніше вони одержали розвиток у
формі репортних і депортних операцій. Репорт-сполучення двох
взаємозв’язаних угод: готівкового продажу іноземної валют і покупки її
на термін. Депорт — це сполучення тих же угод, але в зворотному порядку:
покупка іноземної валюти на умовах «спот» і продаж на термін цієї ж
валюти.

Пізніше операції «своп» придбали форму обміну банками депозитами в
різних валютах на еквівалентні суми. Недоліком подібної операції було
збільшення балансу банку на суму цієї операції, що погіршувало його
коефіцієнти і створювало додаткові ризики. Валютна операція «своп»
розв’язує ці проблеми: облік зобов’язань здійснюється на позабалансових
статтях, обмін валют відбувається у формі купівлі-продажу, тобто єдиної
угоди [2].

«Своп» — це валютна операція, що поєднує купівлю-продаж двох валют на
умовах негайного постачання з одночасною контругодою на певний строк з
тими ж валютами. При цьому домовляються про зустрічні платежі два
партнери (банки, корпорації й ін.). По операціях «своп» готівкова угода
здійснюється за курсом «спот», що у контругоді (терміновій) коректується
з урахуванням чи премії дисконту в залежності від руху валютного курсу.
При цьому клієнт заощаджує на маржі — різниці між курсами продавця і
покупця по наявній угоді. Операції «своп» зручні для банків: вони не
створюють відкритої позиції (покупка покривається продажем), тимчасово
забезпечують необхідною валютою без ризику, зв’язаного зі зміною її
курсу. Операції «своп» використовуються для:

здійснення комерційних справ: банк продає іноземну валюту на умовах
негайного постачання й одночасно купує її на термін.

придбання банком необхідної валюти без валютного ризику (на основі
покриття контругодою) для забезпечення міжнародних розрахунків,
диверсифікованості валютних авуарів.

взаємного міжбанківського кредитування в двох валютах.

Сутність угоди «своп» між центральними банками полягає в наступному.
Федеральний резервний банк Нью-Йорка за домовленістю, наприклад, з
Німецьким федеральним банком продає йому доларами США на умовах
негайного постачання (записує долари на рахунок цього банку в себе), а
Німецький федеральний банк зараховує еквівалент цієї суми в марках ФРН
на рахунок банку Нью-Йорка. Таким чином, США одержують кредит, створюють
резерв в іноземній валюті, використовуючи його для валютної чи
інтервенції валютної диверсифікованості. Одночасно Федеральний резервний
банк Нью-Йорка укладає форвардну угоду з німецьким Федеральним банком і
при настанні її терміну купує в центрального банку ФРН долари на марки.
США активно використовували угоди «своп» з метою підтримки доларів при
падінні його курсу в 70-х роках.

Операції «своп» відбуваються не тільки з валютами, але і з відсотками.
Сутність цієї угоди з відсотками полягає в тім, що одна сторона
зобов’язується виплатити інший відсотки по ставці ЛИБОР в обмін на
одержання відсотків по фіксованій ставці з метою отримання прибутку у
виді різниці між ними. При цьому сторона, що має середньострокові
вкладення по фіксованому відсотку, але короткострокові пасиви чи пасиви
по відсотку, що переглядається, страхує свій процентний ризик (процентну
позицію), «купуючи» довгострокову фіксовану ставку, чи навпаки.

Документація по операціях «своп» порівняно стандартизована, включає
умови їхнього припинення при неплатежах, техніку обміну зобов’язаннями,
а також звичайні пункти кредитної угоди. Вони дають можливість
одержувати необхідну валюту, компенсувати тимчасовий відлив капіталів із
країни, регулювати структуру валютних резервів, у тому числі офіційних
[13, c. 144].

ВАЛЮТНИЙ АРБІТРАЖ.

Арбітраж — це широке поняття. Розрізняються арбітраж з товарами, цінними
паперами, валютами. У своєму історичному значенні валютний арбітраж –
валютна операція, що сполучить покупку (продаж) валюти з наступним
здійсненням контругоди з метою одержання прибутку за рахунок різниці в
курсах валют на різних валютних ринках (просторовий арбітраж) чи за
рахунок курсових коливань протягом визначеного періоду (часовий
арбітраж) [15, c. 42].

Основний принцип валютного арбітражу – купити валюту дешевше і продати
її дорожче. Розрізняють простий валютний арбітраж, і складний (із трьома
і більш валютами); на умовах наявних і термінових угод. В міру розвитку
грошово-кредитної і світової валютної системи форми валютного арбітражу
мінялися. При золотому стандарті практикувався валютний арбітраж,
заснований на різниці курсів: векселів, золота, різних кредитних засобів
платежу, валют на різних валютних ринках (просторовий). У міжвоєнний
період золотий арбітраж утратив своє значення в зв’язку зі скасуванням
золотого стандарту, а просторовий арбітраж активно використовувався,
тому що при недостатньо швидкому і надійному зв’язку між валютними
ринками збереглася різниця в динаміці курсів валют. При просторовому
валютному арбітражі (на відміну від тимчасового) створюється закрита
валютна позиція: оскільки покупка і продаж валюти на різних ринках
здійснюється одночасно, то валютний ризик не виникає. У сучасних умовах
з розвитком електронних засобів зв’язку й інформації, розширенням обсягу
валютних операцій курсові розходження на окремих валютних ринках стали
виникати рідше, і в результаті просторовий валютний арбітраж поступився
місцем в основному тимчасовому валютному арбітражу.

У залежності від мети розрізняється спекулятивний і конверсійний
валютний арбітраж. Спекулятивний арбітраж має на меті дістати вигоду з
різниці валютних курсів у зв’язку з їхніми коливаннями. При цьому
вихідна і кінцева валюти збігаються, тобто угода здійснюється за схемою:
марка ФРН – долар США; долар – марка. Конверсійний арбітраж, насамперед,
має на меті купити найбільш вигідно необхідну валюту. Фактично це
використання конкурентних котирувань різних банків на одному чи різних
валютних ринках. Його можливості ширше, оскільки різниця в курсах може
бути не такою великою, як при спекулятивному арбітражі, при якому вона
повинна не тільки покрити маржу між курсами покупця і продавця, але і
дати прибуток. У сучасних умовах валютні курси на різних валютних ринках
рідко відхиляються на величину, рівну чи перевищуючу різницю між курсами
продавця і покупця, що дозволяє практикувати лише конверсійний арбітраж
у просторі: банк здобуває необхідну валюту на тім валютному ринку, де
вона дешевше. Сучасні електронні засоби інформації (Рейтер-монітор,
Телерейд) дозволяють стежити за всіма змінами котирувань на ведучих
валютних ринках. Накладні витрати по засобах зв’язку відносно
скоротилися і не грають істотної ролі в умовах зрослого мінімального
обсягу угоди (від 5 млн. дол. і більше).

З 70-х років в умовах плаваючих валютних курсів, найбільш розповсюджений
є валютний арбітраж у часі, заснований на розбіжності термінів покупки
продажу валюти. Потреба в ньому обумовлена тим, що великим банкам, що
роблять операції в різних валютах і на великі суми, не завжди чи
доцільно навіть можливо в одиничному порядку покрити їх контругодами.
Банкам вигідніше, як говорять банкіри, “робити ринок”, тобто здійснювати
валютні операції на базі сучасних котирувань, залучаючи угоди
протилежного напрямку і виграючи при цьому на маржі між курсами продавця
і покупця. Дилери і банки прагнуть здійснювати валютні операції, що
створюють найбільш сприятливе, з їхнього погляду, співвідношення покупок
і продажів окремих валют. При цьому вони відповідно змінюють свої
котирування, роблячи їх більш привабливими для можливих клієнтів, а при
необхідності самі звертаються до інших банків для проведення цікавлячих
їх операцій, у тому числі для остаточного регулювання власної валютної
позиції [16, c. 89].

Таким чином, часовий арбітраж неминуче несе в собі елемент спекуляції,
оскільки дилер у залежності від свого прогнозу про можливу зміну курсу
обирає ту чи іншу політику покриття здійснених угод найближчим часом,
розраховуючи дістати прибуток від їхнього проведення. Якщо дилер
припускає, що курс долара незабаром підвищиться, а клієнт пропонує йому
продати долари, банк може обмежити суму продажу або негайно покрити її
контругодою, купити долари, а при значній нестабільності ринку чи
непевності в динаміці курсів – відмовитися проводити операцію. Якщо
клієнт пропонує банку купити долари, він може укласти угоду на велику
суму, розраховуючи згодом покрити її за рахунок контругоди і дістати
прибуток як на маржі між курсами продавця і покупця, так і на вигідному
для нього підвищенні курсу долара.

Відмінність валютного арбітражу від звичайної валютної спекуляції
полягає в тім, що дилер орієнтується на короткостроковий характер
операції і намагається угадати коливання курсів у короткий проміжок між
угодами. Іноді протягом дня він неодноразово змінює свою тактику. Для
цього дилер повинний добре знати ринок і вміти прогнозувати, постійно
аналізувати контакти з іншими дилерами, спостерігати за рухом валютних
курсів, процентних ставок, щоб визначити причини і напрямок коливань
курсів.

Велике значення для політики дилера має місцезнаходження валютного курсу
на даний момент по відношенню до так званих критичних валютних точок
чартів (графіків) зміни валютних курсів. Ці статистичні визначені
критичні валютні точки являють собою значення, зміни курсів за межі яких
вимагають великого тиску на ринок. З одного боку, при подоланні цих
критичних значень динаміка курсу знову вступає у відносно спокійну зону
коливань між критичними точками. Як правило, дилери – арбітражисти
виявляють велику обережність, коли рух курсів наближається до критичної
точки, тому що можливо стрибкоподібна значна зміна курсу (на 100 пунктів
і більш). Однак при валютній спекуляції основний інтерес представляє
саме подолання критичних точок.

Ціль валютної спекуляції – тривала підтримка довгої позиції у валюті,
курс якої має тенденцію до підвищення, чи короткої у валюті – кандидата
на знецінення. При цьому найчастіше здійснюються цілеспрямовані продажі
валюти, щоб створити атмосферу непевності і викликати масове “скидання”
і зниження її курсу чи навпаки.

У спекулятивних угодах беруть участь банки, фірми, ТНК. Велика валютна
спекуляція, спрямована на зниження чи підвищення курсу валют, нерідко
включає операції на десятки мільярдів доларів протягом декількох днів.
Часто їм неспроможні протистояти валютні інтервенції центральних банків,
хоча вони можуть відбуватися на кілька мільярдів доларів у день.
Валютних спекулянтів найчастіше не цікавить, чи відповідають курси
реальним співвідношенням купівельної спроможності грошей, чи можуть
валюти втриматись на рівні, що встановиться в результаті цих угод.
Валюта є для них таким же біржовим товаром, як акції, метали, сировина.
Його характеристиками є прибутковість (процентна ставка) і перспектива
зміни ціни (курсу) у короткостроковому плані без обліку довгострокових
перспектив. Тому нерідко виникає парадоксальне явище, коли перспективи
посилення інфляції в країні приводять не до зниження, а до підвищення
курсу її валюти, оскільки вважається, що в боротьбі з інфляцією країна
удасться до підвищення процентних ставок. Таке положення мало місце по
доларі США в першій половині 80-х років, по марці ФРН – наприкінці 80-х
– початку 90-х років [21, 142].

Валютний арбітраж часто зв’язаний з операціями на ринку позичкових
капіталів. Власник якої-небудь валюти може розмістити її на ринку
позичкових капіталів в іншій валюті по більш вигідній процентній ставці,
тобто зробити процентний арбітраж, що заснований на використанні банками
різниць між процентними ставками на різних ринках позичкових капіталів.
Кінцева мета власника валюти — одержання більш високого прибутку, ніж
банк міг би одержати, вкладаючи її безпосередньо без обміну на іншу
валюту. У залежності від своїх оцінок динаміки курсів цих двох валют він
може не страхувати валютний ризик чи тимчасово здійснити операцію по
хеджуванню на найбільш сприятливих умовах. Процентний арбітраж включає
дві угоди: одержання кредиту на іноземному ринку позичкових капіталів,
де ставки нижче; використання еквівалента запозиченої іноземної валюти
на національному ринку, де процентні ставки вище.

Наприклад, банк ФРН бере позичку у Швейцарії з 5% річних, потім
конвертує швейцарські франки в марки ФРН за курсом наявних угод і
розміщає їх на національному ринку з 9% річних. Доход на різниці
процентних ставок складе 4% річних. Коли надходить термін погашення
отриманої позички, здійснюється зворотна конверсія, тобто марки
продаються на франки. Валютно-процентний арбітраж вигідний, якщо виграш
на позитивній різниці між процентними ставками у ФРН перевищує
несприятливу для марки ФРН курсову різницю по угодах “своп” при
конверсії валют з урахуванням витрат по операції. Припустимо, що термін
операції — рік, а курс “спот” при покупці марок на франки – 1 марка ФРН
= 0,90 швейцарського франка. Арбітраж дасть доход, якщо зворотна
конверсія, тобто продаж марок на франки для погашення позички, буде
проведена за курсом вище 0,864 швейцарського франка

За 1 марку ФРН (0,90-0,90*4/100).Якщо в I кварталі проводиться
хеджування на умовах, що відповідають ставці 2% річних, то інвестор
забезпечить страхування валютного ризику і прибуток 2% річних за
квартал. У результаті понизиться курс завершальної угоди “спот” (продажу
марок на франки), що збільшить прибуток від процентного арбітражу [14,
c. 96].

Велике значення при створенні і хеджуванні валютних позицій у рамках
процентного арбітражу грають, як вказувалося, опціонні угоди, що
дозволяють зафіксувати вже отриманий доход на різниці у відсотках,
одночасно застрахувавши від його втрати при непередбаченому розвитку
валютних курсів. Різновидом цієї операції є валютно-відсотковий
арбітраж, заснований на використанні банком різниць процентних ставок по
угодах, здійснюваним на різні терміни. Наприклад, якщо премія по угоді
“форвард” на 6 місяців у перерахуванні на процентний складає 6% річних,
а по угоді на 3 місяці — 4%, арбітражист може продати валюту терміном на
6 місяців із премією 6% річних і купити її на термін 3 місяці,
сплативши премію в розмірі 4% річних.

Припустимо, що банк А вважає, що різниця у відсотках між євродоларовими
депозитами і внесками у французьких франках значно збільшиться. При
цьому доларові процентні ставки не змінюються чи понизяться, у той час
як ставки по євро-франкових депозитах підвищаться. У результаті премія
за форвардним курсом долара стосовно франка теж збільшиться. Допустимо,
що котирування в момент ухвалення рішення були наступними (таблиця 1.)

Таблиця 1.

ПАРИЖ НА НЬЮ-ЙОРК

Курс покупця Курс продавця

Курс «спот» 5,4789 5,482

Премія по форвардній угоді на 1 місяць 0,011 0,016

Премія по форвардній угоді на 6 місяців 0,0525 0,06

Банк А купує долари на франки терміном на 6 місяців за курсом продавця
доларів (премія 0,0600) і одночасно продає долари на франки терміном на
1 місяць за курсом покупця (премія 0,0110). Таким чином, йому треба
сплатити різницю між двома преміями (0,0490). Через місяць банк закриває
одну угоду. Припустимо, що форвардний курс на що залишилися 5 місяців
змінився в порівнянні з первісним і його котирування складають (таблиця
2.):

Таблиця 2.

Курс «спот» дол./франц. франк 5,471 5,475

Премія по форвардній угоді на 5 місяців 0,081 0,086

Банк продає долари на франки терміном на 5 місяців за курсом покупця
(премія 0,081). При укладанні угоди банк дістає прибуток, рівний
0,0810-0,0490 = 0,0320 ,чи 32 тис. франц. франка на кожен вкладений
мільйон доларів. Приведений приклад ілюструє найбільш складний вид
відсоткового арбітражу, що одержав назву “форвард проти форварда”. Ця
операція базується на оцінках ринкової динаміки валютних курсів “спот” і
“форвард”, а також ставок по депозитах у відповідних валютах терміном на
1,3 і 6 місяців.

Операції “форвард – форвард”, що залежать від прогнозування процентних
ставок у майбутньому, із середини 80-х років тісно погоджуються з
ф’ючерсними угодами по відсотках, тобто покупкою і продажем контрактів
на визначену процентну ставку в майбутньому (через 3-6 місяців) [23, c.
177].

Валютний арбітраж установлює зв’язок між рухом короткострокових
капіталів і динамікою процентних ставок на національному й іноземному
ринках позичкових капіталів, сприяє вирівнюванню кон’юнктури валютних
ринків, а також створює умови для переміщення спекулятивних “гарячих”
грошей.

За деякими оцінками, на початку 70-х років збільшення на 1 пункт
процентної ставки по довгострокових облігаціях ФРН викликало приплив 660
млн. дол. короткострокових капіталів, а підвищення ставки по
міжбанківських депозитах стимулювало приплив 220 млн. дол. з періодом в
один квартал. Політика підвищених процентних ставок, що проводилась
адміністрацією США, сприяла припливу в країну іноземних капіталів із
Західної Європи, Японії в розмірі 500 млрд. дол. (брутто) у 1980-1985р.

5. КУРС ІНОЗЕМНИХ ВАЛЮТ В УКРАЇНІ, ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ І КОНТРОЛЬ.

Із запровадженням у грудні 1992 р. купона в обіг (не лише в готівковий,
а й у безготівковий) почалося офіційне визначення його валютного курсу.
Згідно з Декретом, прийнятим Кабінетом Міністрів України, було визначено
ринковий режим встановлення валютного курсу українського карбованця. Цей
режим містив такі положення:

Таблиця 3

Режими валютних курсів країн, що розвиваються, в 1977—2000 рр.

(у % від загального числа країн)

Валютний режим 31.12.77 31.12.80 30.06.85 30.06.2000

1. Країни з фіксованими курсами відносно однієї валюти 61,11 49,57 40,00
35,94

в т.ч.: долара США 40,74 33,91 25,60 21,09

Французького франка 12,96 12,17 11,20 10,94

Інших валют 7,41 3,48 3,20 3,91

у т.ч. фунта стерлінгів 3,70 2,61 0,80 0,00

2. Країни з фіксованими курсами відносно: 25,93 28,70 32,00 28,13

СДР 14,81 13,04 9,60 5,47

«кошика валют» 11,11 15,65 22,40 22,66

3. Країни з гнучкими курсами 12,96 21,74 28,00 35,94

1. Офіційний курс українського карбованця, використовуваний суб’єктами
господарських операцій та банками для здійснення поточних операцій,
встановлювався НБУ на підставі результатів торгів валютними цінностями
на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ).

2. Для здійснення власних операцій з іноземною валютою НБУ було надано
право встановлювати курс покупця і курс продавця, за якими установи
банку могли купувати і продавати валютні цінності поза межами валютної
біржі.

3. Було надано також право уповноваженим комерційним банкам
встановлювати власні курси покупця і продавця іноземної валюти для
забезпечення здійснення платежів торговельного і неторговельного
характеру з відхиленням від офіційного курсу НБУ в межах 2,5 %.

4. Було визначено, що НБУ може встановлювати окремий курс українського
карбованця для операцій, пов’язаних із рухом капіталу.

Як показала практика, встановлення ринкового режиму визначення валютного
курсу українського карбованця не дало позитивних результатів. Це
пояснюється, по-перше, повною відсутністю в держави необхідних валютних
резервів, що їх можна було б застосовувати у стабілізаційних цілях;
по-друге, інтенсивним розвитком внутрішньої інфляції;

по-третє, значним дефіцитом платіжного балансу і високою часткою товарів
критичного імпорту (сировинних ресурсів і комплектуючих машинобудівної
промисловості) та їх подорожчанням у зв’язку з переходом на розрахунки
за світовими цінами; по-четверте, відсутністю ринкового середовища у
сфері зовнішньоекономічної діяльності та ринкових регуляторів
макроекономічних процесів,

Перелічені чинники вказують на те, що економіка України фактично не була
готовою до запровадження режиму «плаваючих» курсів. Забігання наперед
без створення необхідних економічних передумов спричинило подальше
прискорення темпів падіння валютного курсу українського карбованця.

Не можна однозначно оцінювати і проведену 12 серпня 1993 р. НБУ на
підставі рішень уряду фіксацію валютного курсу українського карбованця
відносно долара, марки і рубля, а звідси — роздвоєння валютного ринку
України. Внаслідок цього зросла незбалансованість останнього. Система
фіксованого валютного курсу існувала в Україні більше року — до жовтня
1994 р.

Фіксація офіційного курсу карбованця забезпечила обмеження впливу
курсового чинника на динаміку цін за критичними для України статтями
імпорту, зокрема імпорту нафти й газу. В той же час система фіксованого
валютного курсу мала істотні недоліки. Це по суті був відхід від логіки
ринкової трансформації економіки України, який завдав великої шкоди
економічному процесу.

Основною ознакою валютного регулювання за цієї системи була фактично
повна заборона вільного ціноутворення на валютному ринку. Отримана
резидентами валюта мала в обов’язковому порядку продаватися за офіційним
(фіксованим) курсом у такому співвідношенні:

40 % від надходжень — на валютному тендері;

10 % — обов’язковий продаж в резерви НБУ;

50 % залишалося в розпорядженні підприємств, однак єдиним покупцем і
цієї частки заробленої валюти міг бути лише НБУ.

Фіксація в Україні валютного курсу призвела до:

зниження ефективності експорту з оплатою в іноземній валюті і збільшення
частки бартерних операцій. Якщо в цілому за 1993 р. бартерні операції
становили 23,2 % загального обсягу експорту, то у 1994 р. їх частка
збільшилася до 50 %;

зменшення надходжень валюти на внутрішній валютний ринок України;

зростання зовнішнього боргу України;

зниження обсягу виробництва на імпортозалежних підприємствах;

«втечі» капіталу за кордон.

У відповідності з Указом Президента України «Про вдосконалення валютного
регулювання» з 1 жовтня 1994 р. офіційний курс українського карбованця,
який до цього визначався адміністративне, почав визначатись на підставі
відновлених торгів на УМВБ. Водночас було розформовано тендерний
комітет, який виконував продаж частини заробленої резидентами валюти за
завищеним валютним курсом карбованця з метою оплати контрактів
«критичного імпорту». З 17 листопада 1994 р. резиденти отримали доступ
на біржу для закупівлі валюти з метою переказу за кордон прибутку,
отриманого іноземними інвесторами від іноземних інвестицій в Україні, та
здійснення проліцензованих Національним банком України валютних
операцій, пов’язаних з рухом капіталу.

Важлива подія в сфері валютних відносин сталася 1 серпня 1995 р.
Відповідно до Указу Президента України на території України припинено
використання іноземної валюти як засобу платежу. Цим винятково важливим
кроком започатковано реальне обмеження доларизації національної
економіки та подальше зміцнення національної грошової одиниці.

Курсова політика в Україні після уніфікації у жовтні 1994 року валютного
курсу базувалася на застосуванні керованого валютного курсу, протягом
1996-97 років — у межах коридору, спочатку неофіційного, а з другого
півріччя 1997 року — оголошеного (1,7—1,9 грн. за 1 дол. США).
Номінальний обмінний курс гривні за 1996—1997 рр. девальвував на 3,7 %;
з урахуванням рівня інфляції (49,8 %) реальне його значення зросло на
46,1 %.

Велику роль у розвитку валютного курсу України в 1997 році відігравав
ринок державних облігацій. Завдяки цьому обсяги операцій з
купівлі-продажу валюти у 1997 році збільшилися майже вдвічі і сягнули
рівня 32,4 млрд. дол. США. Приплив капіталу з-за кордону та ефективна
монетарна політика вплинули на подальший розвиток сегментів валютного
ринку, основними з яких є український міжбанківський валютний ринок
(УМВР) і біржовий ринок (УМБР).

Приплив капіталу позитивно вплинув і на зростання валютних резервів НБУ.
За даними НБУ, його міжнародні валютні резерви на кінець 1997 року
становили близько 2,3 млрд. дол. США, тоді як на кінець 1996 року —
дорівнювали 1,76 млрд. дол., а в 1995 році — лише 906,3 млн. доларів
США.

Важливим етапом у розвитку валютної політики стало прийняття у 1997 році
Урядом і Національним банком міжнародних зобов’язань по зняттю обмежень
на конвертованість гривні за поточними операціями в рамках VIII статті
Статуту Міжнародного валютного фонду, що сприяло залученню на
український ринок капіталів іноземних інвесторів.

На курсову ситуацію в Україні протягом останніх п’яти місяців впливає
ряд факторів.

Відгомони світової фінансової кризи, що впливають як на активність
фондового ринку, так і на динаміку експортно-імпортних операцій.

Фінансова криза в Україні, що має бюджетний характер (на базі політичних
і економічних рішень, що були прийняті в попередні періоди), що сильно
впливає на стан фінансового ринку.

Стан ринку державної позики і ринку корпоративних паперів.

Політичні вибори, що формують специфічне поводження нерезидентів на
ринку державних цінних паперів.

Одним з позитивних факторів є співробітництво з міжнародними
економічними інститутами: Світовим банком, Міжнародним валютним фондом
(IMF).

Якщо говорити в цілому про інтегральні процеси, що впливають на
курсоутворення, можна назвати два з них:

темпи емісії гривні і їхня відповідність ринковим процесам;

пропозиція іноземної валюти.

Єдиним інструментом, що знаходиться в руках Національного банку, з
погляду факторів курсоутворення, є темпи емісії національної грошової
одиниці, тобто контроль за відповідними обсягами грошової бази і
грошової маси в обігу [4].

При проведенні валютних операцій банки несуть різні ризики. У першу
чергу ці ризики зв’язані з можливою наявністю непокритих угод в окремих
валютах — довгих чи коротких позицій. При термінових угодах виникає
ризик невиконання контракту, наприклад у зв’язку з банкрутством
контрагента. Крім того, у залежності від різного часу початку і
завершення розрахунків в окремих валютах по ряду валютних операцій
банки, зробивши перевод проданої валюти, лише наступного дня
довідаються, чи був зроблений зустрічний платіж купленої ними валюти. Це
має місце внаслідок різниці в часі, наприклад при продажі банком
японських ієн проти валют Західної Європи і США, а також
західноєвропейських валют проти долара США.

З метою обмеження ризику не переводу валюти банки встановлюють ліміти
валютних операцій з іншими банками, виходячи з розміру їхнього капіталу
і резервів, репутації й інших критеріїв. В міру одержання платежів по
раніше укладених угодах ліміти вивільняються. Ліміти по термінових
валютних операціях звичайно бувають нижче, ніж по операціях з негайним
постачанням, оскільки ризик неплатежу по угоді підвищується в залежності
від тривалості періоду від її укладення до виконання, тобто одержання
валюти.

Валютні операції є об’єктом державного і банківського спостереження і
контролю. У країнах з частково конвертованою валютою й обмеженнями по
фінансових операціях розмір валютної позиції банків щодо національної
валюти служить одним з об’єктів валютного контролю. У періоди значної
валютної нестабільності ці ліміти можуть скорочуватися: також можуть
установлюватися ліміти і для термінових операцій — по сумах і по
термінах. Однак і при введенні в західноєвропейських країнах повної
конвертованості валюти нагляд за валютними операціями банків
зберігається. Більш того, з 80-х років відзначається посилення цього
контролю для запобігання концентрації в банків валютних ризиків у
балансах і позабалансових статтях. Необхідність цього була
продемонстрована занепадом і банкрутством у 70-і роки ряду великих
банків через втрати у валютних операціях. Загальною тенденцією
регулювання є велике пов’язування валютних ризиків з розміром власних
засобів банків [7].

Валютне регулювання

Основним об’єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу
національної грошової одиниці. При регулюванні валютного курсу залежно
від цілей зовнішньоекономічної політики та конкурентної ситуації на
світовому ринку в період функціонування Бреттон-Вудської валютної
системи широко використовувалися методи девальвації та ревальвації
національної грошової одиниці. Про масштаби застосування цього
інструмента свідчить такий факт: лише з 1946 по 1973 р. в західних
країнах було проведено понад 500 девальвацій.

Та не слід вважати, що девальвації та ревальвації з запровадженням
саморегулювальних механізмів Ямайської валютної системи повністю
відійшли в минуле. 16 вересня 1992 р., під час різкого загострення
валютної кризи на фінансових ринках Європи, Італія, втративши можливість
утримувати курс своєї валюти в межах коливань, що допускалися статутними
нормами ЄВС, вимушена була девальвувати ліру на 7 %. Водночас були
проведені девальвації іспанської песети, ісландської крони та
португальського ескудо. Власне, і Україна при запровадженні в листопаді
1992 р. купоно-карбованця в безготівковий обіг знизила його курс
відносно російського рубля в пропорції 1:1,45 проти співвідношення 1:1,
що існувало раніше. Таке офіційне зниження курсу української грошової
одиниці за економічним змістом було формою її девальвації.

Проведення девальвацій чи ревальвацій далеко не завжди є результативним.
Непоодинокі випадки, коли після їх здійснення настає лише короткочасне
покращання зовнішньоекономічної ситуації країни, що вдається до
застосування цих інструментів валютної політики. Розглянемо такий
приклад [19].

У квітні 1993 р. з метою покращання платіжного балансу НБУ ініціативно
провів девальвацію українського карбованця, знизивши його курс з 2180 до
3003 крб. за долар, а до російського рубля— з 2,1 до 3,07 крб. за
рубель. Це дало змогу майже на 2 місяці стабілізувати курс української
валюти.

Однак у цілому цей захід не можна вважати коректним. Як засвідчує
аналіз, класична схема, за якою дефіцит платіжного балансу лікують
дешевою національною валютою, виявилася недієздатною. Йдеться не лише
про штучне завищення цін товарів критичного імпорту, від споживання яких
Україна не могла відмовитися. Не менш істотним є й те, що через
невпорядкованість грошових відносин значна частина отриманих від
експорту ресурсів залишалася за межами країни. Як наслідок — політика
девальвації стала чинником не оздоровлення, а погіршення платіжного
балансу та посилення інфляційних процесів. Девальвація стала одним із
чинників того, що економіка України втягнулась у надто небезпечну
спіраль: девальвація — зростання імпортних цін — внутрішня інфляція —
новий виток девальвації.

На 1.04.1993 р., тобто на час проведення квітневої девальвації, дефіцит
зовнішньоторговельного балансу становив 595,1 млрд. крб. Власне, це і
стало причиною адміністративного зниження карбованця. Однак результати
виявилися протилежними очікуваним. На кінець 1-го півріччя 1993 р.
від’ємне торговельне сальдо не лише не скоротилося, а й зросло в 4,16
рази, досягнувши на 1.07. 2477,2 млрд. крб. На 1.09.1993 р. дефіцит
торговельного балансу досяг 7226,3 млрд. крб. Це призвело до нового
різкого падіння ринкового курсу карбованця. На 1.07.1993 р. його
зафіксовано у співвідношенні 3980 крб. до 1 долара, а 29.07.— 5760:1. Ще
стрімкішим виявилось падіння карбованця відносно російського рубля. На
торгах УМВБ 7.07. 1993 р. було визначено курс 5 крб. за 1 рубель.

Різке падіння валютного курсу карбованця відбулося влітку 1995 р.
Протягом червня та липня офіційний валютний курс карбованця по
відношенню до долара США тримався на рівні 140 200—147 300 крб.
(28.07.95 р.). В серпні в результаті дії як об’єктивних факторів
(розвитку внутрішньої інфляції, поглиблення дефіциту платіжного
балансу), так і окремих прорахунків валютної політики НБУ валютний курс
карбованця упав до 167700 крб. за долар (14.08.95 р.). Всього за 15 днів
серпня офіційний курс долара зріс на 14 %, курс готівкового долара — на
20 %. Стрімка динаміка валютного курсу викликала паніку на валютному
ринку України. Вона завдала великої шкоди стабілізаційним процесам в
економіці. З метою отримання курсу долара НБУ вимушений був здійснити
валютну інтервенцію на досить значну суму — близько 40 млн. доларів США.
У другій половині серпня 1995 р. офіційний валютний курс стабілізувався
на рівні 163000 крб. за долар.

Розглянемо тепер зміст економічних категорій, що характеризують
вищеназвані процеси.

Девальвація являє собою цілеспрямовані дії відповідних інституційних
структур, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної
країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання
експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, та з другого — на
підвищення конкурентноздатності та поліпшення торговельних позицій
країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов’язана з відповідними діями,
спрямованими на підвищення курсу національної валюти. У даному разі
мається на меті утримати на внутрішньому ринку споживчий попит та
стимулювати товарний імпорт. Ревальвацією стимулюється і приплив
іноземних інвестицій.

Поряд із девальвацією та ревальвацією, які є досить жорсткими
хірургічними засобами державного втручання у сферу валютних відносин,
широке застосування мають і інші інструменти валютної політики. Один із
найдійовіших — валютна інтервенція.

Механізм валютної інтервенції, що є санкціонованою МВФ нормою
міждержавних валютних відносин, яка широко використовується у світовій
практиці, пов’язаний з операціями щодо купівлі та продажу власної валюти
або конкурентної валюти іншої держави. Такі операції впливають на зміну
на валютному ринку попиту і пропозиції певної грошової одиниці та
приводять до відповідної кореляції її обмінного курсу.

Валютна інтервенція може здійснюватися:

— за рахунок використання власних резервів інвалюти;

— на зазначені цілі використовуються «своп-угоди» (swap agreement;) —
договір із певною країною з приводу одержання кредиту у валюті цієї ж
країни, необхідного для здійснення валютної інтервенції;

— за рахунок продажу цінних паперів, вміщених в іноземній валюті;

— статутом МВФ передбачається можливість продажу в зазначених цілях
кредитних позицій у СДР.

Про масштабність операцій такого штибу може свідчити наступний приклад.
У 1987 р., коли курс долара після стрімкого росту в 1980—85 рр. почав
швидко падати, США, за різними оцінками, використали на підтримку
власної грошової одиниці способом валютної інтервенції понад 140
млрд-доларів. Державним бюджетом Росії 1994 р. передбачено статтю
валютних витрат на здійснення із метою підтримки курсу національної
грошової одиниці валютних інтервенцій у сумі 4,5 млрд. доларів.
Характерним у цьому відношенні є й те, що МВФ в окремих випадках надає
для здійснення з метою стабілізації валютних курсів валютної інтервенції
спеціальні кредити.

Продаж НБУ з власних резервів у серпні 1995 р. на валютному ринку 40
млн. доларів США, про що йшлося вище, є класичним прикладом проведення
валютної інтервенції [22].

Найбільш ефективним для досягнення цілей інтервенції є її поєднання зі
здійсненням відповідних за змістом заходів на внутрішньому ринку. Метод
такого поєднання, що широко використовується у практиці валютного
регулювання, дістав назву методу стерилізації. Прикладом може бути
деномінація в іноземній валюті активів тієї чи іншої країни на
зовнішньому валютному ринку і здійснення рівнозначних за величиною
закупівель цінних паперів на внутрішньому ринку.

Поряд із валютною інтервенцією досить поширеним засобом впливу на
курсові співвідношення є відповідне коригування облікових ставок
Центрального банку, підвищення яких веде до зростання завдяки збільшенню
попиту курсу валюти, а скорочення — до зниження цього курсу. Досить
цікавим є такий приклад. Як зазначалося вище, в період вересневої 1992
р. паніки на валютних ринках Європи Італія та деякі інші країни,
прагнучи подолати некероване падіння курсу власних валют, вдалися до їх
девальвації. У не менш складному становищі опинилась і шведська крона.
Але Центральний банк Швеції вдався до іншого заходу. 9 вересня було
оголошено рішення банку, яке буквально приголомшило ділові кола
європейського валютного ринку. Йшлося про підняття відсоткової ставки до
75 %. Та через тиждень, 16 вересня, сталася нова сенсація, яка, напевне,
розглядатиметься як виняток у практиці валютного регулювання. Ставка
банківського відсотка була встановлена на цифрі 500. Саме до такого
заходу вдався Центральний банк Швеції, щоб зупинити спекуляцію власною
валютою та її відплив за кордон. Захищаючи власну грошову одиницю, до
аналогічних дій вдався і Центральний банк Норвегії.

Розглянуті інструменти валютної політики є засобом економічного впливу
держави на динаміку курсових співвідношень власної валюти. Поряд із цим
у практиці валютних відносин широко застосовуються методи прямого
втручання держави у механізм формування обмінних курсів. Йдеться про
використання валютних обмежень, що являють систему нормативних правил,
які регламентують права громадян та юридичних суб’єктів ринку стосовно
обміну валюти своєї країни на іноземну, а також здійснюють інші валютні
операції. Валютні обмеження можуть застосовуватися при здійсненні
контролю за рухом капіталу, блокуванні валютної виручки, регламентації
вивозу валюти громадянами, що здійснюють туристські подорожі, і т. ін.

Засобом впливу на валютні курси через механізм регулювання платіжного
балансу країни є застосування експортних субсидій, митних тарифів,
податкових пільг, страхування від втрат, викликаних коливаннями валютних
співвідношень, тощо.

ВИСНОВКИ

В даній курсовій роботі досліджено суть валютних операцій, їх різновиди,
специфіку їх здійснення, а також особливості проведення валютного
арбітражу. У четвертому розділі розглянуто також регулювання і контроль
курсу іноземних валют в Україні.

В Україні ринок валютних операцій розвинутий недостатньо. Українськими
підприємствами, установами, парабанківськими установами не охоплений
весь спектр діяльності, яку обслуговують операції з іноземною валютою.

Цей ринок вимагає більш високого рівня розвитку економіки,
інфраструктури суспільного виробництва, а звідси, і валютних відносин.

Для ефективного функціонування валютного ринку необхідно вибрати таку
стратегію розвитку валютних відносин, яка була б адаптована до
соціально-економічних умов України і була б найбільш ефективною.

Отже, необхідно здійснити значні структурні зрушення в економічній
політиці держави, розробити механізми й інструментарій досягнення нового
політико-економічного курсу і створити умови, необхідні для вступу
України у світову спільноту як повноправного члена.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

1. Закон УРСР «Про зовнішньоекономічну діяльність»// Відомості Верховної
Ради УРСР.- 1991,- №29, с.377.

2. Закон УРСР «Про інвестиційну діяльність»//Відомості Верховної Ради
УРСР.- 1991,- №39, с.510.

3. Закон України «Про іноземні інвестиції»//Діло.- 1992,-1-5 травня.

4. Закон України «Про Єдиний митний тарифу/Галицькі контракти.- 1992,-
10 травня.

5. Закон України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду,
Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової
корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та багатостороннього агенства
по гарантіях інвестицій»//Голос України.- 1992,- 24 червня.

6. «Державна програма заохочення іноземних інвестицій в Україну»: Закон
України //Урядовий Кур’єр.- 1994,- 10 лютого.

7. Закон України «Про систему валютного регулювання та валютного
контролю»//Відомості Верховної Ради України. -1994,- 17 травня.

8. Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній
валюті»//Бізнес.-1994,- 11 жовтня.

9. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»//Відомості
Верховної Ради України.-1995,- 24 січня.

10. Закон України «Про внесення змін і доповнень до Декрету КМУ від 11
січня 1993 року «Про Єдиний митний тариф України «//Голос України.-
1996,- 2 березня.

11. Закон України «Про режим іноземного інвестування»/ /Голос України.-
1996,- 25 квітня.

12. Балабанів И. Валютні операції. / М.: «Фінанси і статистика», 1993р.

13. Быстров Ф.П. Валютные и кредитные отношения в международной
торговле.- М.: Финансы, 1992.- 136 с.

14. Варга В. Роль государства в рыночном хозяйстве//Мировая экономика и
международные отношения.- 1992,- №11, с. 131.

15. Васильев Г.И., Галанов С.С. Кредитование внешнеэкономической
деятельности в новых условиях хозяйствования.- М.: Финансы и статистика,
1990.

16. Внешнеторговые сделки / Составитель И.С.Гринько.-Сумы: Фирма «Реал»,
1994.

17. Внешнеэкономические связи: организация и практика/ Под ред.
Г.Л.Фактора.

18. Внешнеэкономические операции и техника: Учебник/Под ред.
Б.И.Синецкого.- М.: Международные отношения, 1989.-384 с.

19. Валютне регулювання. Методичний посібник. / «Баланс-Клуб», 1997р.

20. Власюк И. Валютний курс. / Щотижневик «Бізнес», 09.03.98, стр17

21. Григор’єв Ю. Облік, аналіз, контроль валютних операцій. / М.:
«Економіка і життя», 1994р.

22. Красавина Л. Міжнародні валютно-кредитні і фінансові відносини. /
М.: «Фінанси і статистика», 1994р.

23. Луцишин З.О. Міжнародні валютно-фінансові відносини: практична
філософія реалії української економіки. — Тернопіль: Збруч, 1997.- 430
с.

PAGE 15

PAGE

PAGE 3

Похожие записи