Тема 20_Валютне регулювання

ЗЕД в Україні

ПЛАН

Вступ

1. Система валютного регулювання зовнішньоекономічних операцій
українських підприємств

2. Еволюція валютних операцій

3. Види валютних операцій

3.1. Валютні операції “СПОТ”

3.2. Форвардні угоди з іноземною валютою

3.3. Ф’ючерсні угоди.

3.4. Валютні операції “СВОП”

4. Валютний арбітраж.

5. Курс іноземних валют в Україні, його регулювання і контроль

6. Зовнішньекономічна діяльність ВАТ “Люкс”

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Валютне регулювання займає провідне місце в економічній політиці
держави. В залежності від мети валютне регулювання може стимулювати або
стримувати економічний розвиток в країні та відповідно впливати на стан
окремих секторів, галузей та підприємств, а також на місце держави на
світовому ринку. Зміни ж в економіці країни та її міжнародному становищі
впливають на розвиток валютних відносин, та відповідним чином коригують
валютну політику, що проводиться в державі. Враховуючи, що валютне
регулювання є однією з найбільш динамічних складових як національної,
так і світової валютнофінансових систем, визначення особливостей
побудови та розвитку системи валютного регулювання в умовах ринкової
трансформації економіки є важливою науковою та практичною проблемою.

Валютні відносини є складовою частиною й однією з найбільш складних сфер
ринкового господарства. У них зосереджені проблеми національної
економіки, розвиток яких історично йде паралельно і тісно
переплітається. Система валютних відносин у специфічній формі реалізує і
розвиває закони грошового обігу, що діє усередині країни.

Валютні відносини зумовлюють різноманітність валютних операцій, кожний
вид яких обслуговує певні валютні потоки. Валютна система форма
організації і регулювання валютних відносин, закріплена національним
законодавством. Національна валютна система є складовою частиною
грошової системи країни, хоча вона відносно самостійна і виходить за
національні границі. Її особливості визначаються ступенем розвитку і
станом економіки і зовнішньоекономічних зв’язків країни.

Міжнародний обмін товарами, послугами і капіталом зумовлює необхідність
функціонування валютного ринку. Імпортери обмінюють національну валюту
на валюту тієї країни, де вони одержують товари і послуги. Експортери, у
свою чергу, одержавши експортний виторг в іноземній валюті, продають її
в обмін на національну валюту. Інвестори, вкладаючи капітал в економіку
тієї чи іншої країни, відчувають потребу в її валюті.

Валютний курс дуже впливає на багато макроекономічних процесів, що
відбуваються в суспільстві. Від рівня валютного курсу, за допомогою
якого співставляються ціни на товари і послуги, зроблені в різних
країнах, залежить конкурентноздатність національних товарів на світових
ринках, обсяги експорту й імпорту, а, отже, стан балансу поточних
операцій.

Валютний курс впливає на напрямок міжнародних потоків капіталу. Валютний
курс виступає об’єктом макроекономічної політики. З його допомогою
нерідко відбувається врегулювання платіжного балансу. Валютний курс
відіграє важливу роль при розробці і проведенні кредитногрошової
політики, оскільки підтримка визначеного рівня валютного курсу може
зажадати використання офіційних валютних резервів, що неминуче
відіб’ється на пропозиції грошей в економіці.

У країнах з перехідною економікою при здійсненні програм стабілізації
валютний курс може використовуватися в якості «номінального якоря» у
боротьбі з високою інфляцією чи гіперінфляцією.

1. СИСТЕМА ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ
УКРАЇНСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

Україна, проголосивши курс на реформування економіки й інтеграцію у
світове господарство, зіткнулася із низкою серйозних проблем. Вивезення
із країни капіталу шляхом використання різних схем неповернення
експортної виручки, ненадходження товарів та послуг з імпорту,
маніпулювання ціновими умовами зовнішньоторговельних контрактів завдають
величезної шкоди вітчизняному виробництву внаслідок вилучення
інвестиційних ресурсів. Широке використання готівкової іноземної валюти,
зумовлене досі ще наявною недовірою до платоспроможності держави і, як
наслідок, до національної грошової одиниці, дехто з вчених також вважає
формою відпливу капіталу без перетинання кордонів.

Ось чому величезного значення набула проблема ефективності системи
валютного регулювання та контролю зовнішньоекономічних операцій
українських підприємств.

Цю проблему розглядали, наприклад, такі українські автори: Береславська
О., Григоренко Є., Макаренко О., Міхайліченко С., Резнікова О., Блащук
Ю, Кабанець О., Данилюк Р., які присвятили свої роботи критичному
аналізу валютного режиму України.

Валютне регулювання посідає важливе місце в системі економічних
відносин: впливаючи на загальний стан економіки країни, валютне
регулювання, в свою чергу, значною мірою визначається ним та залежить
від ролі держави у міжнародних відносинах.

Під валютним регулюванням розуміється діяльність держави, що спрямована
на регламентацію міжнародних розрахунків і на порядок здійснення угод з
валютними цінностями. За допомогою валютного регулювання визначається
порядок організації валютних відносин і контролюється здійснення
валютних операцій, надання іноземним юридичним і фізичним особам
кредитів та позик, встановлюється порядок ввезення, вивозу та переказу
валюти за кордон і тим самим підтримується рівновага платіжного балансу
та стабільність національної валюти [4, 145146].

Правовий режим валютних відносин в Україні можна визначити як режим
валютних обмежень.

Сутність такого режиму полягає в законодавчій або адміністративній
забороні, лімітуванні або регламентації операцій з валютою або валютними
цінностями. У цілому валютні обмеження це система нормативних правил,
що регламентують права резидентів та нерезидентів щодо проведення
операцій з валютою та іншими валютними цінностями. Основними сферами
валютних обмежень є поточні операції платіжного балансу (торговельні
операції, переказ прибутків та інші трансферти) і фінансові операції
(рух капіталів та інвестицій) [6, 51].

Для успішного виконання валютної політики в Україні створена відповідна
система державних органів у сфері валютного регулювання і валютного
контролю. Валютна політика здійснюється насамперед Верховною Радою
України, Кабінетом Міністрів України, Національним Банком України та
низкою міністерств і відомств. Система та повноваження державних органів
у сфері валютного регулювання закріплені в Декреті Кабінету міністрів
України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». НБУ
виступає головним органом валютного контролю. У зв’язку з цим він
контролює виконання правил регулювання валютних операцій на території
України з усіх питань, не віднесених до компетенції інших державних
органів, та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо
здійснення валютного контролю за валютними операціями резидентів і
нерезидентів [9, 158].

Внаслідок високого рівня відкритості української економіки зовнішні шоки
через канали двосторонньої торгівлі, потоки капіталу та взаємозалежність
кредитних портфелів справляють відчутний негативний вплив на фінансовий
ринок. Після приєднання України до статті VIII Статуту Міжнародного
валютного фонду вона не може обмежувати проведення розрахунків між
резидентами та нерезидентами за поточними торговельними валютними
операціями у національній грошовій одиниці. Тому органи валютного
контролю для реалізації економічної політики держави змушені вживати
адміністративних заходів, спрямованих на підтримку курсу гривні й
регулювання платіжного балансу [3, 38].

Після кризи 1998 року НБУ вжив низку заходів, спрямованих на обмеження
щодо проведення валютних операцій. Спочатку постановою КМУ і НБУ від
14.09.98 р. №1425 з 15 вересня 1998 р. було запроваджено 50відсотковий
обов’язковий продаж валюти експортерами. Згодом встановлено правила
торгівлі на міжбанківському ринку, які обмежили доступ до операцій з
купівліпродажу іноземної валюти за гривні. У 2002 році про відміну або
про зниження частки обов’язкового продажу валюти не йшлося навпаки, НБУ
прийняв рішення про розширення кола суб’єктів обов’язкового продажу
валюти, і Національний банк зобов’язав громадян, зареєстрованих як
підприємці, продавати 50% валютної виручки на міжбанківському ринку [2,
55].

Уповноважені банки зобов’язані викуповувати цю іноземну валюту на
міжбанківському валютному ринку України за дорученнями (заявками
клієнтів на продаж валюти) і за рахунок резидентів з метою забезпечення
виконання зобов’язань резидентів. Протягом 5ти банківських днів
обов’язковий продаж здійснюється за дорученням клієнта уповноваженому
банку. Якщо протягом указаного терміну доручення не надійшло, то на
шостий робочий день обов’язковий 50відсотковий продаж здійснюється
уповноваженим банком у примусовому порядку [1, 194].

Слід проаналізувати, як норматив обов’язкового продажу впливає на деякі
аспекти економічного середовища країни та на активність
зовнішньоекномічних суб’єктів.

З одного боку, обов’язковий продаж 50% валютних надходжень сприяє
випуску в обіг національної валюти, забезпеченої товарами, зменшенню
доларизації та підвищенню керованості грошовим ринком, є одним з
важливих чинників підтримання стабільності, а відтак і розвитку
внутрішнього валютного ринку. Мінімально гарантований рівень пропозиції
валюти на ринку, який забезпечується шляхом обов’язкового продажу,
полегшує балансування попиту і пропозиції, що зменшує кількість та
скорочує розміри дисбалансів між ними. Це позитивно впливає на
очікування учасників ринку банків та їхніх клієнтів щодо можливості
задоволення своїх потреб у придбанні валюти за прогнозованим курсом,
волатильність якого значно зменшується [5, 44].

Окрім того, обов’язковий продаж є засобом поповнення міжнародних
резервів Національного банку за рахунок сприяння стабільному рівню
пропозиції валюти та її перевищенню над рівнем ринкового попиту.
Зростання резервів, у свою чергу, збільшує їх співвідношення із грошовою
базою. Забезпеченість національної валюти та вітчизняної монетарної
системи загалом зміцнює довіру іноземних кіл до економіки України.

Обов’язковий 50%вий продаж валютної виручки сприяє формуванню позитивної
динаміки реального ефективного обмінного курсу, розвитку
зовнішньоекономічних відносин та підвищенню зовнішнього попиту на
вітчизняну продукцію, а також є важливим чинником фінансової
стабільності, збільшення реальних доходів населення, обсягів
кредитування та інвестицій, зростання внутрішнього попиту і розвитку
економіки. Підтримуючи стабільність номінального обмінною курсу,
норматив обов’язкового продажу сприяє зниженню як інфляційних очікувань,
так і фактичних темпів зростання цін. Тобто цей норматив сприяє не лише
фінансовій стабільності, а й (через вплив на збільшення внутрішнього
кінцевого та інвестиційного попиту) розвитку економіки та зростанню ВВП
[5, 44].

З іншого боку, обов’язковий продаж є нормою обов’язкової дії, яка
загалом звужує права певних суб’єктів ринкових відносин, зокрема
одержувачів валютної виручки. З точки зору цілковито «вільних» ринкових
відносин, тобто без жодних обмежень, норму обов’язкового продажу
потрібно було б скасувати. Обов’язковий продаж, як норма обов’язкової
дії, також обмежує права власників валютних надходжень клієнтів
комерційних банків, зокрема щодо зберігання цих надходжень у вигляді
іноземної чи національної валюти [5, 45].

Окрім того, ця норма призводить до збільшення пропозиції валюти на
ринку, зростання обсягів її викупу центральним банком, що з одного боку,
веде до збільшення резервів, поліпшення керованості номінального і
реального курсів та інших позитивних для економіки наслідків, але з
іншого до збільшення емісії національної грошової одиниці, внаслідок
чого можуть зрости інфляційні ризики та небезпека порушення фінансової
стабільності.

Норматив обов’язкового продажу валюти може суттєво погіршувати
бізнесклімат в Україні порівняно з умовами ведення бізнесу в сусідніх
країнах, де такий норматив реалізовано на ліберальніших принципах чи
взагалі відсутній. Перевищення певної критичної межі існування вказаного
нормативу може призвести до відпливу капіталу незадоволених підприємств
та організацій у країнисусіди зі сприятливішими умовами [5, 46].

Через ті та інші проблеми, в останні роки досить часто ставиться питання
про те, чи необхідна Україні лібералізація діючої системи валютного
регулювання, що насамперед буде стосуватися нормативу обов’язкового
продажу валюти. Доцільно розглянути світовий досвід щодо цієї проблеми.

Якщо співставити режим валютного регулювання і контролю в Україні з
практикою закордонних країн, то істотно ліберальніший режим характерний
не тільки для розвинутих країн Європи й Америки, але і для Туреччини,
Перу і ряду країн з перехідною економікою (зокрема: Чехії, Словаччини,
Угорщини, Хорватії, Казахстану й ін.), а практично повна його
лібералізація зустрічається як у США, так і, наприклад, у Вірменії.

Взагалі становлення концепції єдиного ринку і поглиблення європейської
інтеграції стало могутнім каталізатором процесу лібералізації у
валютному регулюванні країн Європи. Очевидний прогрес у розвитку
країнчленів ОЕСР привів до того, що валютний контроль практично у всіх
його формах став розглядатися як пережиток минулого, атрибут відсталості
і свідчення неефективності економічної політики. Однак численні кризи
90х років змусили багатьох економістів і політиків переглянути своє
відношення до валютного контролю. Цьому сприяв також досвід ряду країн:
наприклад, Індії і Китаю. В даний час наявність тих чи інших обмежень на
проведення валютних операцій є характерною рисою більшості країн, що
розвиваються, і країн з перехідною економікою. Відповідно до результатів
досліджень, проведених у 2002 році МВФ, у 41% з 185 країн існує
законодавча вимога обов’язкового продажу експортного валютного виторгу.
Найбільш великими представниками в даному списку є Китай, Бразилія й
Індія.

У Китаї існує тверда вимога 100процентного продажу валютного виторгу.
Лише уповноважені національні підприємства можуть залишити у своєму
розпорядженні 15% обсягу зовнішньоторговельного обороту попереднього
року. Іноземні підприємства можуть не продавати експортний виторг, якщо
її розмір не перевищує нормативи розміру валютних рахунків, установлені
грошовою владою Китаю; в іншому випадку надлишок повинний бути проданий
авторизованим банкам. Однак настільки тверді вимоги, як показує
практика, нітрохи не бентежать експортерів і не є перешкодою на шляху
економічного розвитку країни: обсяг зовнішньої торгівлі Китаю стабільно
росте (при цьому настільки ж стабільно спостерігається профіцит
торгового балансу).

Після кризи 1999 року економічна ситуація в Бразилії виправилася. Проте
вимога обов’язкового продажу валютного виторгу тут як і раніше
зберігається: даний факт зв’язаний з високою вартістю обслуговування
зовнішнього боргу і необхідністю відновлення рівня золотовалютних
резервів.

Грошові влади Індії відзначають необхідність забезпечення максимальної
підтримки національним експортерам. Однак навіть у таких умовах вимога
обов’язкового продажу частини валютного виторгу не знята. Експортерам
дозволено залишати у своєму розпорядженні не більш 50% валютного виторгу
і зараховувати їх на валютні рахунки в банках Індії. Лише підприємства,
цілком орієнтовані на експорт, і виробники електронних компонентів і
програмного забезпечення можуть залишати до 70% валютного виторгу. [7,
7]

Багато економістів, в тому числі С. Михайличенко, О. Резнікова,
вважають, що застосування валютних обмежень та валютного контролю має
особливу актуальність у країнах, економіка яких перебуває в стадії
ринкової трансформації, оскільки ринкові інструменти валютного
регулювання в цих країнах ще тільки починають формуватись. У зв’язку з
цим такі країни в своїй зовнішньоекономічній діяльності стикаються з
такими складними проблемами, як відплив капіталів, скорочення
національних валютних резервів, різкі коливання грошовокредитної системи
й т. ін. Так, у країнах із стабільною економічною та політичною
ситуацією за умови існування надійних гарантій повернення капіталу та
процентів, які не тільки декларуються державою, а й суворо виконуються,
а також вищої реальної процентної ставки експортерам вигідніше повертати
валютну виручку в країну в найкоротші терміни, а інвесторам переводити
вільні капітали з метою отримання вищого доходу, ніж тримати їх за
кордоном на менш вигідних умовах. Але в країнах, економіка яких
перебуває в стадії ринкової трансформації, економічні та політичні умови
нестабільні, тому в експортерів часто виникає бажання не повертати
валютні кошти в країну, а залишати їх за кордоном. Це призводить до
відпливу капіталів як національних, так і іноземних, що дуже негативно
відбивається на економіці країни взагалі, а зокрема призводить до
дефіциту платіжного балансу, різкого підвищення попиту на національну
валюту на внутрішньому валютному ринку, а отже, й до зниження вартості
національної грошової одиниці. У зв’язку з цим держава має встановлювати
такі валютні обмеження, які б перешкоджали відпливу капіталів.

Отже, валютні обмеження в період ринкової трансформації економіки
застосовуються з метою захисту національної економіки країни і
регулювання платіжного балансу.

Таким чином, у теперішній перехідний період застосування ряду валютних
обмежень в Україні є об’єктивно необхідним. Але система валютного
регулювання і контролю може бути посилена з погляду ефективності
декількома способами.

Поперше, правила режиму валютного контролю повинні бути викладені в
систематичної, чіткої формі, тобто у формі, що виключає множинність
тлумачень. Подруге, режим валютного контролю по можливості не повинний
створювати істотних труднощів для легальної комерційної діяльності
законослухняних господарчих суб’єктів.

Ряд проблем в області валютного контролю і регулювання підлягає
вирішенню в максимально короткий термін. Так, наприклад, повинна бути
абсолютна впевненість у тому, що уповноважені банки застосовують і
цілком достримуються установлених правил валютного контролю.

Крім того, діюча на сьогоднішній день система покарань за недотримання
норм валютного законодавства далека від оптимальної. Назріла
необхідність її перегляду. Жодна система валютного контролю не стане
ефективної, поки санкції за порушення валютного законодавства не зможуть
бути впевнено застосовані. Тому влада повинна переглянути порядок
застосування і міри відповідальності, для того щоб поліпшити їх
застосовність.

Разом з тим система валютного регулювання і валютного контролю України
повинна бути переглянута убік максимального спрощення. Причини криються
не тільки в обмеженій ефективності багатьох використовуваних мір, але й
у значних витратах на зміст системи (включаючи в тому числі й упущеній
вигоді господарчих суб’єктів).

2. ЕВОЛЮЦІЯ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ

Історично в міжнародному обороті розрізнялися два основних способи
платежу: трасування і ремітування. При трасуванні кредитор виписує
тратту на боржника в його валюті (наприклад, кредитор у НьюЙорку
пред’являє боржнику в Лондоні вимога про сплату боргу у фунтах
стерлінгів) і продає її на своєму валютному ринку за банківським курсом
покупця. При трасуванні кредитор – активна особа : він продає вексель у
валюті боржника на своєму валютному ринку. При ремітуванні боржник –
активна особа: він купує валюту кредитора на своєму валютному ринку за
курсом продавця. Різноманітні способи платежу, що застосовувалися в
міжнародному обороті до першої світової війни й у меншій мері в
міжвоєнний період, засновані на ремітуванні і трасуванні і валютні
операції, що обслуговували, поступово зникли як самостійний спосіб
розрахунків.

Після другої світової війни одержали широкий розвиток різні види
валютних операцій. У період поширення валютних обмежень до кінця 50х
років у промислово розвинутих країнах переважали валютні операції з
негайним постачанням валют (“спот”) і термінові (форвардні) угоди,
причому останні найчастіше були об’єктом валютного регулювання.
Лібералізація валютного законодавства на рубежі 50х і 60х років призвела
до розвитку операцій “своп” замість обміну депозитами в різних валютах,
який раніше практикувався. Подальший розвиток термінових валютних
операцій був пов’язаний з лібералізацією руху капіталів, що викликали
потребу в хеджуванні (страхуванні ризиків) додатково до традиційних
операцій по покриттю ризиків по торгових операціях. Контроль, що
підсилився, з боку органів контролю за станом банківських балансів також
сприяв заміні раніше практикованих валютних операцій по страхуванню
ризиків, що відбивали в балансах, терміновими валютними операціями й
операціями “своп”, тому що вони враховуються на позабалансових рахунках
[8, c. 24].

З 70х років розвиваються ф’ючерсні угоди на ряді бірж, хоча вони не є
стандартною операцією міжбанківського ринку, і опціонні валютні операції
– нова форма спекулятивних угод і хеджування від валютних ризиків,
особливо коли товарна угода, що створює ризик, можлива, але не
забезпечена (наприклад, при участі в торгах). Банки стали проводити
валютні операції в поєднані з операціями по “свопу “ процентних ставок.
Наявні валютні операції здійснює більшість банків; термінові операції і
“своп “ угоди – в основному більш великі банки; регулярні опціонні
операції – найбільші банки.

3. ВИДИ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ

3.1. Валютні операції «СПОТ»

Ці операції найбільш поширені і складають до 90% обсягу валютних
операцій. Їхня сутність полягає в купівліпродажу валюти на умовах її
постачання банкамиконтрагентами на другий робочий день із дня укладання
угоди за курсом, зафіксованому в момент її заключення. При цьому
вважаються робочі дні по кожній з валют, що беруть участь в угоді, тобто
якщо наступний день за датою угоди є неробочим для однієї валюти, термін
постачання валют збільшується на 1 день, але якщо наступний день
неробочий для іншої валюти, то термін постачання збільшується ще на 1
день. Для угод, укладених у четвер, нормальний термін постачання
понеділок, у п’ятницювівторок (субота і неділя неробочі дні) [4].

По угодах «спот» постачання валюти здійснюється на рахунки, зазначені
банками одержувачами. Дводенний термін переводу валют по укладеній
угоді раніше диктувався об’єктивними труднощами здійснити його в більш
короткий термін.

Валютні операції з негайним постачанням є самим мобільним елементом
валютної позиції й несуть в собі визначений ризик. За допомогою операції
«спот» банки забезпечують потреби своїх клієнтів в іноземній валюті,
переливи капіталів, у тому числі «гарячих» грошей, з однієї валюти в
іншу, здійснюють арбітражні і спекулятивні операції [3].

3.2. Форвардні угоди з іноземною валютою

Термінові валютні операції (форвардні, ф’ючерсні) це валютні операції,
при яких сторони домовляються про постачання обумовленої суми іноземної
валюти через визначений термін після укладання угоди за курсом,
зафіксованому в момент її укладання. З цього визначення випливають дві
особливості термінових валютних операцій.

Існує інтервал у часі між моментом укладання і виконання угоди. У
сучасних умовах термін виконання угоди, тобто постачання валюти,
визначається як кінець періоду від дати укладання угоди (термін 12
тижня, 1,2,3,6,12 місяців і до 5 років) чи будь-який інший період у
межах терміну.

Курс валют по терміновій валютній операції фіксується в момент
укладання угоди, хоча вона виповнюється через визначений термін.

Термінові угоди з іноземною валютою відбуваються в наступних цілях:

конверсія (обмін) валюти в комерційних цілях, завчасний продаж валютних
надходжень чи покупка іноземної валюти для майбутніх платежів, щоб
застрахувати валютний ризик;

страхування портфельних чи прямих капіталовкладень за кордоном від
збитків у зв’язку з можливим зниженням курсу валюти, у якій вони
здійснені;

одержання спекулятивного прибутку за рахунок курсової різниці.

Використання термінових угод для покриття валютного ризику при
здійсненні комерційних операцій придбало широке поширення наприкінці 60х
початку 70х років в умовах кризи Бреттонвудскої валютної системи і
переходу до плаваючих валютних курсів [16, c. 167].

Форвардний ділінг

В активно працюючих ділінгових відділах вимушені операції своп регулярно
мають місце. І не тільки через те, що звичні термінові операції можуть
бути покриті тільки тоді, коли по них передбачаються втрати, але ще і в
результаті того, що клієнти і банки-кореспонденти пропонують угоди на
відносно невеликі суми. Дуже часто число таких операцій є невеликим у
порівнянні з загальним обсягом операцій на світовому ринку. За
виключенням невеликих сум в неосновних і рідкісних валютах, маленькі
замовлення не можуть бути розміщені на міжбанківському ринку, так як
обійдуться дуже дорого.

Видатки по операціях на суму 10 млн. доларів не на багато вищі, ніж при
сумі 10 тис. доларів. Насправді, більш маленькі угоди з комерційним
клієнтом будуть коштувати дорожче, бо необхідно вживати більше
запобіжних заходів для того, щоб еквівалент був переведений на потрібний
рахунок і потрібному одержувачу.

Найбільш зручним способом при виконанні доручень клієнтів для банку було
б нагромадити значну суму до розрахунку на будьякий певний день, але це
важко, навіть майже неможливо. Єдине, що для банку є прийнятним, це
покрити ризик по операціях з різними термінами, виходячи з якоїсь
відповідної усередненої дати, а таке е можливим, якщо банк скористається
позиціями, створеними іншими клієнтами, чи операціями з кореспондентами.

При проведенні операцій на термін необхідно з’ясувати як виникають і
використовуються форвардні позиції.

Як виникають форвардні позиції, краще всього (пояснити) побачити на
такому прикладі:

Наприклад:

1. Вранці ділер купує у клієнта на умовах спот 1 000 000 од. ін.
валюти

2. Інший клієнт купує на 1 місяць 1 500 000 од. ін. валюти

3. Пізніше у той самий день банк-кореспондент продає на термін у 6
місяців 500 000 од. ін. валюти

Баланс 0 од. ін. валюти

Рідко коли комерсанти покривають долари доларами, чи марки марками.
Окрім того, суми, які продаються і купляються клієнтами, не сходяться
так гладко як у даному прикладі. Дуже часто суми типу 33 333.33 та інші
повинні бути враховані в позиціях, або зразу, або на стадії підготовки
звіту, коли торгові відділи банку припиняють операції з валютою [22, c.
39].

Отримати збалансовану позицію на кінець дня, не виходячи на ринок, було
б чудом. Але частіше зустрічаються маленькі і більші залишки по
ділінгових рахунках операцій спот і форвард. Це може створювати труднощі
, так як не завжди легко виявити валютний дисбаланс і розмістити його в
ділера, який спеціалізується на спот чи форвардних операціях.

Чистий результат з елементарних операцій у даному прикладі являє собою
дві відкритих термінових позиції:

а) довга позиція в 1 000 000 одиниць іноземної валюти з операцій спот
проти одномісячної угоди.

б) коротка позиція в 500 000 одиниць іноземної валюти з одномісячної
угоди проти шестимісячної.

Порівняно невеликий ризик для банку, якщо тільки під валютою не
розуміється безмірна кількість національної валюти [14, c. 89].

3.3. Ф’ючерсні угоди

Ф’ючерсна операція (англ. Futures transactions) строкова господарча
операція суб’єкта підприємницької діяльності, що передбачає придбання
(продаж) ф’ючерсної угоди, тобто зобов’язання на купівлюпродаж
сировинних товарів, золота, валюти, фінансових та кредитних інструментів
у визначений час в майбутньому, з фіксацією ціни реалізації на момент
здійснення реалізації. При цьому покупець (продавець) ф’ючерсної угоди
має право на відмову від її виконання виключно за наявності згоди іншої
сторони ф’ючерсної угоди. Розрахунки за ф’ючерсною операцією
здійснюються на дату реалізації продукції сезонного виробництва, цінних
паперів і валютних цінностей. До завершення угоди, як гарантія її
виконання, вноситься невелика сума. Розрахунки здійснюються через
клірингову палату спеціальну міжбанківську організацію, що здійснює
безготівкові розрахунки на підставі розрахункових документів шляхом
зарахування взаємних вимог), котра стає посередником між продавцем і
покупцем і гарантує виконання зобов’язань. Переважна більшість
ф’ючерсних операцій не закінчується поставкою товару чи іншого об’єкта
угоди, оскільки однією з основних їх цілей є хеджування (страхування)
наявних активів чи зобов’язань від зміни цін, курсів чи процентних
ставок. Для цього на біржі паралельно до наявних угод проводяться рівні
за сумою або протилежні їм ф’ючерсні операції. При наближенні термінів
оплати наявних активів чи зобов’язань ф’ючерсні операції зараховуються
(зворотними угодами), що дає можливість компенсувати втрати на наявному
ринку прибутком на біржі чи навпаки. Технічно таким же чином діють
спекулянти для одержання прибутку від зміни цін, але вони несуть ціновий
ризик, тому що нічого не страхують [11, c. 45].

Коливання валютних курсів, процентних ставок, ціни на золото в умовах
плаваючих валютних курсів викликали потребу в нових методах захисту від
них. Тому з 1972р. почали використовувати ф’ючерсні операції з іноземною
валютою і золотом; з 1975 з сертифікатами, векселями, облігаціями,
депозитами; в 1982р. з’явилися ф’ючерсні операції в котрих ціною
контракту виступають різні фондові індекси. Сукупність ф’ючерсних
операцій з нетрадиційними для товарних бірж фінансовими інструментами
одержала назву фінансових ф’ючерсів (financial futures). В них беруть
участь чисельні брокерські фірми, інвестиційні інститути, промислові та
торговельні монополії, окремі інвестори. Зростає в цих операціях роль
банків, котрі для цього створюють особливі дочірні компанії чи відділи.

Регулювання ф’ючерсними операціями в основному покладається на
керівництво бірж, а також на центральні банки і міністерства фінансів, а
в США створена спеціальна комісія по строковій торгівлі.

Розглянемо приклад із застосуванням ф’ючерсів у валютних операціях.

Наприклад. Очікується, що компанія А через 6 місяців одержить 100000 UKP
від англійської фірми. Курс нині такий:

1UKP =1,20 USD.

Проте курс фунта стерлінгів може впасти. Скориставшись ринком ф’ючерсних
валютних операцій, компанія А продає свої 100000UKP за курсом UKP/USD
1,15. Через 6 місяців компанія одержить 115000USD (100000 UKP x 1,15),та
передасть 100000UKP партнерові за контрактом. Незалежно від того, що
станеться з курсом фунта стерлінгів протягом наступних 6 місяців,
загальні надходження компанії гарантуються ф’ючерсним контрактом на
115000 USD. Справжні витрати за цим контрактом, що прив’язують компанію
експортера до певного курсу ,це 0,05 USD на 1UKP. Справа у тому, що
англійський фунт стерлінгів було продано, дешевше на 0,05 для передачі
його в майбутньому (1,201,15=0,05). На те, в яку суму обходяться такі
операції, можна подивитися і так: справжні витрати залежать від курсу
англійського фунта стерлінгів через 6 місяців. Якщо курс фунта зросте до
1,25 USD на час передачі валюти, компанія експортер втратить 0,10 USD
на кожному фунті, бо курс 1,15 USD ,зазначений у контракті, на 0,10 USD
нижчий за ринкову ціну англійського фунта стерлінгів . За такої
ситуації, компанія заощаджує гроші, а не втрачає, коли на час передачі
валюти ціна фунта стерлінгів падає нижче курсу контракту 1,15 USD [17,
c. 192].

3.4. Валютні операції “СВОП”

Різновидом валютної операції, що поєднує готівкову операцію, є угоди
«своп». Подібні угоди відомі з часів середньовіччя, коли італійські
банкіри проводили операції з векселями; пізніше вони одержали розвиток у
формі репортних і депортних операцій. Репортсполучення двох
взаємозв’язаних угод: готівкового продажу іноземної валют і покупки її
на термін. Депорт це сполучення тих же угод, але в зворотному порядку:
покупка іноземної валюти на умовах «спот» і продаж на термін цієї ж
валюти.

Пізніше операції «своп» придбали форму обміну банками депозитами в
різних валютах на еквівалентні суми. Недоліком подібної операції було
збільшення балансу банку на суму цієї операції, що погіршувало його
коефіцієнти і створювало додаткові ризики. Валютна операція «своп»
розв’язує ці проблеми: облік зобов’язань здійснюється на позабалансових
статтях, обмін валют відбувається у формі купівліпродажу, тобто єдиної
угоди [2].

«Своп» це валютна операція, що поєднує купівлюпродаж двох валют на
умовах негайного постачання з одночасною контругодою на певний строк з
тими ж валютами. При цьому домовляються про зустрічні платежі два
партнери (банки, корпорації й ін.). По операціях «своп» готівкова угода
здійснюється за курсом «спот», що у контругоді (терміновій) коректується
з урахуванням чи премії дисконту в залежності від руху валютного курсу.
При цьому клієнт заощаджує на маржі різниці між курсами продавця і
покупця по наявній угоді. Операції «своп» зручні для банків: вони не
створюють відкритої позиції (покупка покривається продажем), тимчасово
забезпечують необхідною валютою без ризику, зв’язаного зі зміною її
курсу. Операції «своп» використовуються для:

здійснення комерційних справ: банк продає іноземну валюту на умовах
негайного постачання й одночасно купує її на термін.

придбання банком необхідної валюти без валютного ризику (на основі
покриття контругодою) для забезпечення міжнародних розрахунків,
диверсифікованості валютних авуарів.

взаємного міжбанківського кредитування в двох валютах.

Сутність угоди «своп» між центральними банками полягає в наступному.
Федеральний резервний банк НьюЙорка за домовленістю, наприклад, з
Німецьким федеральним банком продає йому доларами США на умовах
негайного постачання (записує долари на рахунок цього банку в себе), а
Німецький федеральний банк зараховує еквівалент цієї суми в марках ФРН
на рахунок банку НьюЙорка. Таким чином, США одержують кредит, створюють
резерв в іноземній валюті, використовуючи його для валютної чи
інтервенції валютної диверсифікованості. Одночасно Федеральний резервний
банк НьюЙорка укладає форвардну угоду з німецьким Федеральним банком і
при настанні її терміну купує в центрального банку ФРН долари на марки.
США активно використовували угоди «своп» з метою підтримки доларів при
падінні його курсу в 70х роках.

Операції «своп» відбуваються не тільки з валютами, але і з відсотками.
Сутність цієї угоди з відсотками полягає в тім, що одна сторона
зобов’язується виплатити інший відсотки по ставці ЛИБОР в обмін на
одержання відсотків по фіксованій ставці з метою отримання прибутку у
виді різниці між ними. При цьому сторона, що має середньострокові
вкладення по фіксованому відсотку, але короткострокові пасиви чи пасиви
по відсотку, що переглядається, страхує свій процентний ризик (процентну
позицію), «купуючи» довгострокову фіксовану ставку, чи навпаки.

Документація по операціях «своп» порівняно стандартизована, включає
умови їхнього припинення при неплатежах, техніку обміну зобов’язаннями,
а також звичайні пункти кредитної угоди. Вони дають можливість
одержувати необхідну валюту, компенсувати тимчасовий відлив капіталів із
країни, регулювати структуру валютних резервів, у тому числі офіційних
[13, c. 144].

ВАЛЮТНИЙ АРБІТРАЖ

Арбітраж це широке поняття. Розрізняються арбітраж з товарами, цінними
паперами, валютами. У своєму історичному значенні валютний арбітраж –
валютна операція, що сполучить покупку (продаж) валюти з наступним
здійсненням контругоди з метою одержання прибутку за рахунок різниці в
курсах валют на різних валютних ринках (просторовий арбітраж) чи за
рахунок курсових коливань протягом визначеного періоду (часовий
арбітраж) [15, c. 42].

Основний принцип валютного арбітражу – купити валюту дешевше і продати
її дорожче. Розрізняють простий валютний арбітраж, і складний (із трьома
і більш валютами); на умовах наявних і термінових угод. В міру розвитку
грошовокредитної і світової валютної системи форми валютного арбітражу
мінялися. При золотому стандарті практикувався валютний арбітраж,
заснований на різниці курсів: векселів, золота, різних кредитних засобів
платежу, валют на різних валютних ринках (просторовий). У міжвоєнний
період золотий арбітраж утратив своє значення в зв’язку зі скасуванням
золотого стандарту, а просторовий арбітраж активно використовувався,
тому що при недостатньо швидкому і надійному зв’язку між валютними
ринками збереглася різниця в динаміці курсів валют. При просторовому
валютному арбітражі (на відміну від тимчасового) створюється закрита
валютна позиція: оскільки покупка і продаж валюти на різних ринках
здійснюється одночасно, то валютний ризик не виникає. У сучасних умовах
з розвитком електронних засобів зв’язку й інформації, розширенням обсягу
валютних операцій курсові розходження на окремих валютних ринках стали
виникати рідше, і в результаті просторовий валютний арбітраж поступився
місцем в основному тимчасовому валютному арбітражу.

У залежності від мети розрізняється спекулятивний і конверсійний
валютний арбітраж. Спекулятивний арбітраж має на меті дістати вигоду з
різниці валютних курсів у зв’язку з їхніми коливаннями. При цьому
вихідна і кінцева валюти збігаються, тобто угода здійснюється за схемою:
марка ФРН – долар США; долар – марка. Конверсійний арбітраж, насамперед,
має на меті купити найбільш вигідно необхідну валюту. Фактично це
використання конкурентних котирувань різних банків на одному чи різних
валютних ринках. Його можливості ширше, оскільки різниця в курсах може
бути не такою великою, як при спекулятивному арбітражі, при якому вона
повинна не тільки покрити маржу між курсами покупця і продавця, але і
дати прибуток. У сучасних умовах валютні курси на різних валютних ринках
рідко відхиляються на величину, рівну чи перевищуючу різницю між курсами
продавця і покупця, що дозволяє практикувати лише конверсійний арбітраж
у просторі: банк здобуває необхідну валюту на тім валютному ринку, де
вона дешевше. Сучасні електронні засоби інформації (Рейтермонітор,
Телерейд) дозволяють стежити за всіма змінами котирувань на ведучих
валютних ринках. Накладні витрати по засобах зв’язку відносно
скоротилися і не грають істотної ролі в умовах зрослого мінімального
обсягу угоди (від 5 млн. дол. і більше).

З 70х років в умовах плаваючих валютних курсів, найбільш розповсюджений
є валютний арбітраж у часі, заснований на розбіжності термінів покупки
продажу валюти. Потреба в ньому обумовлена тим, що великим банкам, що
роблять операції в різних валютах і на великі суми, не завжди чи
доцільно навіть можливо в одиничному порядку покрити їх контругодами.
Банкам вигідніше, як говорять банкіри, “робити ринок”, тобто здійснювати
валютні операції на базі сучасних котирувань, залучаючи угоди
протилежного напрямку і виграючи при цьому на маржі між курсами продавця
і покупця. Дилери і банки прагнуть здійснювати валютні операції, що
створюють найбільш сприятливе, з їхнього погляду, співвідношення покупок
і продажів окремих валют. При цьому вони відповідно змінюють свої
котирування, роблячи їх більш привабливими для можливих клієнтів, а при
необхідності самі звертаються до інших банків для проведення цікавлячих
їх операцій, у тому числі для остаточного регулювання власної валютної
позиції [16, c. 89].

Таким чином, часовий арбітраж неминуче несе в собі елемент спекуляції,
оскільки дилер у залежності від свого прогнозу про можливу зміну курсу
обирає ту чи іншу політику покриття здійснених угод найближчим часом,
розраховуючи дістати прибуток від їхнього проведення. Якщо дилер
припускає, що курс долара незабаром підвищиться, а клієнт пропонує йому
продати долари, банк може обмежити суму продажу або негайно покрити її
контругодою, купити долари, а при значній нестабільності ринку чи
непевності в динаміці курсів – відмовитися проводити операцію. Якщо
клієнт пропонує банку купити долари, він може укласти угоду на велику
суму, розраховуючи згодом покрити її за рахунок контругоди і дістати
прибуток як на маржі між курсами продавця і покупця, так і на вигідному
для нього підвищенні курсу долара.

Відмінність валютного арбітражу від звичайної валютної спекуляції
полягає в тім, що дилер орієнтується на короткостроковий характер
операції і намагається угадати коливання курсів у короткий проміжок між
угодами. Іноді протягом дня він неодноразово змінює свою тактику. Для
цього дилер повинний добре знати ринок і вміти прогнозувати, постійно
аналізувати контакти з іншими дилерами, спостерігати за рухом валютних
курсів, процентних ставок, щоб визначити причини і напрямок коливань
курсів.

Велике значення для політики дилера має місцезнаходження валютного курсу
на даний момент по відношенню до так званих критичних валютних точок
чартів (графіків) зміни валютних курсів. Ці статистичні визначені
критичні валютні точки являють собою значення, зміни курсів за межі яких
вимагають великого тиску на ринок. З одного боку, при подоланні цих
критичних значень динаміка курсу знову вступає у відносно спокійну зону
коливань між критичними точками. Як правило, дилери – арбітражисти
виявляють велику обережність, коли рух курсів наближається до критичної
точки, тому що можливо стрибкоподібна значна зміна курсу (на 100 пунктів
і більш). Однак при валютній спекуляції основний інтерес представляє
саме подолання критичних точок.

Ціль валютної спекуляції – тривала підтримка довгої позиції у валюті,
курс якої має тенденцію до підвищення, чи короткої у валюті – кандидата
на знецінення. При цьому найчастіше здійснюються цілеспрямовані продажі
валюти, щоб створити атмосферу непевності і викликати масове “скидання”
і зниження її курсу чи навпаки.

У спекулятивних угодах беруть участь банки, фірми, ТНК. Велика валютна
спекуляція, спрямована на зниження чи підвищення курсу валют, нерідко
включає операції на десятки мільярдів доларів протягом декількох днів.
Часто їм неспроможні протистояти валютні інтервенції центральних банків,
хоча вони можуть відбуватися на кілька мільярдів доларів у день.
Валютних спекулянтів найчастіше не цікавить, чи відповідають курси
реальним співвідношенням купівельної спроможності грошей, чи можуть
валюти втриматись на рівні, що встановиться в результаті цих угод.
Валюта є для них таким же біржовим товаром, як акції, метали, сировина.
Його характеристиками є прибутковість (процентна ставка) і перспектива
зміни ціни (курсу) у короткостроковому плані без обліку довгострокових
перспектив. Тому нерідко виникає парадоксальне явище, коли перспективи
посилення інфляції в країні приводять не до зниження, а до підвищення
курсу її валюти, оскільки вважається, що в боротьбі з інфляцією країна
удасться до підвищення процентних ставок. Таке положення мало місце по
доларі США в першій половині 80х років, по марці ФРН – наприкінці 80х –
початку 90х років [21, 142].

Валютний арбітраж часто зв’язаний з операціями на ринку позичкових
капіталів. Власник якоїнебудь валюти може розмістити її на ринку
позичкових капіталів в іншій валюті по більш вигідній процентній ставці,
тобто зробити процентний арбітраж, що заснований на використанні банками
різниць між процентними ставками на різних ринках позичкових капіталів.
Кінцева мета власника валюти одержання більш високого прибутку, ніж
банк міг би одержати, вкладаючи її безпосередньо без обміну на іншу
валюту. У залежності від своїх оцінок динаміки курсів цих двох валют він
може не страхувати валютний ризик чи тимчасово здійснити операцію по
хеджуванню на найбільш сприятливих умовах. Процентний арбітраж включає
дві угоди: одержання кредиту на іноземному ринку позичкових капіталів,
де ставки нижче; використання еквівалента запозиченої іноземної валюти
на національному ринку, де процентні ставки вище.

Операції “форвард – форвард”, що залежать від прогнозування процентних
ставок у майбутньому, із середини 80х років тісно погоджуються з
ф’ючерсними угодами по відсотках, тобто покупкою і продажем контрактів
на визначену процентну ставку в майбутньому (через 36 місяців) [23, c.
177].

Валютний арбітраж установлює зв’язок між рухом короткострокових
капіталів і динамікою процентних ставок на національному й іноземному
ринках позичкових капіталів, сприяє вирівнюванню кон’юнктури валютних
ринків, а також створює умови для переміщення спекулятивних “гарячих”
грошей.

5. КУРС ІНОЗЕМНИХ ВАЛЮТ В УКРАЇНІ, ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ І КОНТРОЛЬ

Із запровадженням у грудні 1992 р. купона в обіг (не лише в готівковий,
а й у безготівковий) почалося офіційне визначення його валютного курсу.
Згідно з Декретом, прийнятим Кабінетом Міністрів України, було визначено
ринковий режим встановлення валютного курсу українського карбованця. Цей
режим містив такі положення:

Таблиця 1

Режими валютних курсів країн, що розвиваються, в 1977—90 рр.

(у % від загального числа країн)

Валютний режим 31.12.77 31.12.80 30.06.85 30.06.90

1. Країни з фіксованими курсами відносно однієї валюти 61,11 49,57 40,00
35,94

в т.ч.: долара США 40,74 33,91 25,60 21,09

Французького франка 12,96 12,17 11,20 10,94

Інших валют 7,41 3,48 3,20 3,91

у т.ч. фунта стерлінгів 3,70 2,61 0,80 0,00

2. Країни з фіксованими курсами відносно: 25,93 28,70 32,00 28,13

СДР 14,81 13,04 9,60 5,47

«кошика валют» 11,11 15,65 22,40 22,66

3. Країни з гнучкими курсами 12,96 21,74 28,00 35,94

1. Офіційний курс українського карбованця, використовуваний суб’єктами
господарських операцій та банками для здійснення поточних операцій,
встановлювався НБУ на підставі результатів торгів валютними цінностями
на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ).

2. Для здійснення власних операцій з іноземною валютою НБУ було надано
право встановлювати курс покупця і курс продавця, за якими установи
банку могли купувати і продавати валютні цінності поза межами валютної
біржі.

3. Було надано також право уповноваженим комерційним банкам
встановлювати власні курси покупця і продавця іноземної валюти для
забезпечення здійснення платежів торговельного і неторговельного
характеру з відхиленням від офіційного курсу НБУ в межах 2,5 %.

4. Було визначено, що НБУ може встановлювати окремий курс українського
карбованця для операцій, пов’язаних із рухом капіталу.

Як показала практика, встановлення ринкового режиму визначення валютного
курсу українського карбованця не дало позитивних результатів. Це
пояснюється, поперше, повною відсутністю в держави необхідних валютних
резервів, що їх можна було б застосовувати у стабілізаційних цілях;
подруге, інтенсивним розвитком внутрішньої інфляції;

потретє, значним дефіцитом платіжного балансу і високою часткою товарів
критичного імпорту (сировинних ресурсів і комплектуючих машинобудівної
промисловості) та їх подорожчанням у зв’язку з переходом на розрахунки
за світовими цінами; почетверте, відсутністю ринкового середовища у
сфері зовнішньоекономічної діяльності та ринкових регуляторів
макроекономічних процесів,

Перелічені чинники вказують на те, що економіка України фактично не була
готовою до запровадження режиму «плаваючих» курсів. Забігання наперед
без створення необхідних економічних передумов спричинило подальше
прискорення темпів падіння валютного курсу українського карбованця.

Не можна однозначно оцінювати і проведену 12 серпня 1993 р. НБУ на
підставі рішень уряду фіксацію валютного курсу українського карбованця
відносно долара, марки і рубля, а звідси — роздвоєння валютного ринку
України. Внаслідок цього зросла незбалансованість останнього. Система
фіксованого валютного курсу існувала в Україні більше року — до жовтня
1994 р.

Фіксація офіційного курсу карбованця забезпечила обмеження впливу
курсового чинника на динаміку цін за критичними для України статтями
імпорту, зокрема імпорту нафти й газу. В той же час система фіксованого
валютного курсу мала істотні недоліки. Це по суті був відхід від логіки
ринкової трансформації економіки України, який завдав великої шкоди
економічному процесу.

Основною ознакою валютного регулювання за цієї системи була фактично
повна заборона вільного ціноутворення на валютному ринку. Отримана
резидентами валюта мала в обов’язковому порядку продаватися за офіційним
(фіксованим) курсом у такому співвідношенні:

40 % від надходжень — на валютному тендері;

10 % — обов’язковий продаж в резерви НБУ;

50 % залишалося в розпорядженні підприємств, однак єдиним покупцем і
цієї частки заробленої валюти міг бути лише НБУ.

Фіксація в Україні валютного курсу призвела до:

зниження ефективності експорту з оплатою в іноземній валюті і збільшення
частки бартерних операцій. Якщо в цілому за 1993 р. бартерні операції
становили 23,2 % загального обсягу експорту, то у 1994 р. їх частка
збільшилася до 50 %;

зменшення надходжень валюти на внутрішній валютний ринок України;

зростання зовнішнього боргу України;

зниження обсягу виробництва на імпортозалежних підприємствах;

«втечі» капіталу за кордон.

У відповідності з Указом Президента України «Про вдосконалення валютного
регулювання» з 1 жовтня 1994 р. офіційний курс українського карбованця,
який до цього визначався адміністративне, почав визначатись на підставі
відновлених торгів на УМВБ. Водночас було розформовано тендерний
комітет, який виконував продаж частини заробленої резидентами валюти за
завищеним валютним курсом карбованця з метою оплати контрактів
«критичного імпорту». З 17 листопада 1994 р. резиденти отримали доступ
на біржу для закупівлі валюти з метою переказу за кордон прибутку,
отриманого іноземними інвесторами від іноземних інвестицій в Україні, та
здійснення проліцензованих Національним банком України валютних
операцій, пов’язаних з рухом капіталу.

Важлива подія в сфері валютних відносин сталася 1 серпня 1995 р.
Відповідно до Указу Президента України на території України припинено
використання іноземної валюти як засобу платежу. Цим винятково важливим
кроком започатковано реальне обмеження доларизації національної
економіки та подальше зміцнення національної грошової одиниці.

Курсова політика в Україні після уніфікації у жовтні 1994 року валютного
курсу базувалася на застосуванні керованого валютного курсу, протягом
199697 років — у межах коридору, спочатку неофіційного, а з другого
півріччя 1997 року — оголошеного (1,7—1,9 грн. за 1 дол. США).
Номінальний обмінний курс гривні за 1996—1997 рр. девальвував на 3,7 %;
з урахуванням рівня інфляції (49,8 %) реальне його значення зросло на
46,1 %.

Велику роль у розвитку валютного курсу України в 1997 році відігравав
ринок державних облігацій. Завдяки цьому обсяги операцій з
купівліпродажу валюти у 1997 році збільшилися майже вдвічі і сягнули
рівня 32,4 млрд. дол. США. Приплив капіталу зза кордону та ефективна
монетарна політика вплинули на подальший розвиток сегментів валютного
ринку, основними з яких є український міжбанківський валютний ринок
(УМВР) і біржовий ринок (УМБР).

Приплив капіталу позитивно вплинув і на зростання валютних резервів НБУ.
За даними НБУ, його міжнародні валютні резерви на кінець 1997 року
становили близько 2,3 млрд. дол. США, тоді як на кінець 1996 року —
дорівнювали 1,76 млрд. дол., а в 1995 році — лише 906,3 млн. доларів
США.

Важливим етапом у розвитку валютної політики стало прийняття у 1997 році
Урядом і Національним банком міжнародних зобов’язань по зняттю обмежень
на конвертованість гривні за поточними операціями в рамках VIII статті
Статуту Міжнародного валютного фонду, що сприяло залученню на
український ринок капіталів іноземних інвесторів.

На курсову ситуацію в Україні протягом останніх п’яти місяців впливає
ряд факторів.

Відгомони світової фінансової кризи, що впливають як на активність
фондового ринку, так і на динаміку експортноімпортних операцій.

Фінансова криза в Україні, що має бюджетний характер (на базі політичних
і економічних рішень, що були прийняті в попередні періоди), що сильно
впливає на стан фінансового ринку.

Стан ринку державної позики і ринку корпоративних паперів.

Політичні вибори, що формують специфічне поводження нерезидентів на
ринку державних цінних паперів.

Одним з позитивних факторів є співробітництво з міжнародними
економічними інститутами: Світовим банком, Міжнародним валютним фондом
(IMF).

Якщо говорити в цілому про інтегральні процеси, що впливають на
курсоутворення, можна назвати два з них:

темпи емісії гривні і їхня відповідність ринковим процесам;

пропозиція іноземної валюти.

Єдиним інструментом, що знаходиться в руках Національного банку, з
погляду факторів курсоутворення, є темпи емісії національної грошової
одиниці, тобто контроль за відповідними обсягами грошової бази і
грошової маси в обігу [4].

При проведенні валютних операцій банки несуть різні ризики. У першу
чергу ці ризики зв’язані з можливою наявністю непокритих угод в окремих
валютах довгих чи коротких позицій. При термінових угодах виникає ризик
невиконання контракту, наприклад у зв’язку з банкрутством контрагента.
Крім того, у залежності від різного часу початку і завершення
розрахунків в окремих валютах по ряду валютних операцій банки, зробивши
перевод проданої валюти, лише наступного дня довідаються, чи був
зроблений зустрічний платіж купленої ними валюти. Це має місце внаслідок
різниці в часі, наприклад при продажі банком японських ієн проти валют
Західної Європи і США, а також західноєвропейських валют проти долара
США.

З метою обмеження ризику не переводу валюти банки встановлюють ліміти
валютних операцій з іншими банками, виходячи з розміру їхнього капіталу
і резервів, репутації й інших критеріїв. В міру одержання платежів по
раніше укладених угодах ліміти вивільняються. Ліміти по термінових
валютних операціях звичайно бувають нижче, ніж по операціях з негайним
постачанням, оскільки ризик неплатежу по угоді підвищується в залежності
від тривалості періоду від її укладення до виконання, тобто одержання
валюти.

Валютні операції є об’єктом державного і банківського спостереження і
контролю. У країнах з частково конвертованою валютою й обмеженнями по
фінансових операціях розмір валютної позиції банків щодо національної
валюти служить одним з об’єктів валютного контролю. У періоди значної
валютної нестабільності ці ліміти можуть скорочуватися: також можуть
установлюватися ліміти і для термінових операцій по сумах і по
термінах. Однак і при введенні в західноєвропейських країнах повної
конвертованості валюти нагляд за валютними операціями банків
зберігається. Більш того, з 80х років відзначається посилення цього
контролю для запобігання концентрації в банків валютних ризиків у
балансах і позабалансових статтях. Необхідність цього була
продемонстрована занепадом і банкрутством у 70і роки ряду великих банків
через втрати у валютних операціях. Загальною тенденцією регулювання є
велике пов’язування валютних ризиків з розміром власних засобів банків
[7].

Валютне регулювання

Основним об’єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу
національної грошової одиниці. При регулюванні валютного курсу залежно
від цілей зовнішньоекономічної політики та конкурентної ситуації на
світовому ринку в період функціонування БреттонВудської валютної системи
широко використовувалися методи девальвації та ревальвації національної
грошової одиниці. Про масштаби застосування цього інструмента свідчить
такий факт: лише з 1946 по 1973 р. в західних країнах було проведено
понад 500 девальвацій.

Та не слід вважати, що девальвації та ревальвації з запровадженням
саморегулювальних механізмів Ямайської валютної системи повністю
відійшли в минуле. 16 вересня 1992 р., під час різкого загострення
валютної кризи на фінансових ринках Європи, Італія, втративши можливість
утримувати курс своєї валюти в межах коливань, що допускалися статутними
нормами ЄВС, вимушена була девальвувати ліру на 7 %. Водночас були
проведені девальвації іспанської песети, ісландської крони та
португальського ескудо. Власне, і Україна при запровадженні в листопаді
1992 р. купонокарбованця в безготівковий обіг знизила його курс відносно
російського рубля в пропорції 1:1,45 проти співвідношення 1:1, що
існувало раніше. Таке офіційне зниження курсу української грошової
одиниці за економічним змістом було формою її девальвації.

Проведення девальвацій чи ревальвацій далеко не завжди є результативним.
Непоодинокі випадки, коли після їх здійснення настає лише короткочасне
покращання зовнішньоекономічної ситуації країни, що вдається до
застосування цих інструментів валютної політики. Розглянемо такий
приклад [19].

У квітні 1993 р. з метою покращання платіжного балансу НБУ ініціативно
провів девальвацію українського карбованця, знизивши його курс з 2180 до
3003 крб. за долар, а до російського рубля— з 2,1 до 3,07 крб. за
рубель. Це дало змогу майже на 2 місяці стабілізувати курс української
валюти.

Однак у цілому цей захід не можна вважати коректним. Як засвідчує
аналіз, класична схема, за якою дефіцит платіжного балансу лікують
дешевою національною валютою, виявилася недієздатною. Йдеться не лише
про штучне завищення цін товарів критичного імпорту, від споживання яких
Україна не могла відмовитися. Не менш істотним є й те, що через
невпорядкованість грошових відносин значна частина отриманих від
експорту ресурсів залишалася за межами країни. Як наслідок — політика
девальвації стала чинником не оздоровлення, а погіршення платіжного
балансу та посилення інфляційних процесів. Девальвація стала одним із
чинників того, що економіка України втягнулась у надто небезпечну
спіраль: девальвація — зростання імпортних цін — внутрішня інфляція —
новий виток девальвації.

На 1.04.1993 р., тобто на час проведення квітневої девальвації, дефіцит
зовнішньоторговельного балансу становив 595,1 млрд. крб. Власне, це і
стало причиною адміністративного зниження карбованця. Однак результати
виявилися протилежними очікуваним. На кінець 1го півріччя 1993 р.
від’ємне торговельне сальдо не лише не скоротилося, а й зросло в 4,16
рази, досягнувши на 1.07. 2477,2 млрд. крб. На 1.09.1993 р. дефіцит
торговельного балансу досяг 7226,3 млрд. крб. Це призвело до нового
різкого падіння ринкового курсу карбованця. На 1.07.1993 р. його
зафіксовано у співвідношенні 3980 крб. до 1 долара, а 29.07.— 5760:1. Ще
стрімкішим виявилось падіння карбованця відносно російського рубля. На
торгах УМВБ 7.07. 1993 р. було визначено курс 5 крб. за 1 рубель.

Різке падіння валютного курсу карбованця відбулося влітку 1995 р.
Протягом червня та липня офіційний валютний курс карбованця по
відношенню до долара США тримався на рівні 140 200—147 300 крб.
(28.07.95 р.). В серпні в результаті дії як об’єктивних факторів
(розвитку внутрішньої інфляції, поглиблення дефіциту платіжного
балансу), так і окремих прорахунків валютної політики НБУ валютний курс
карбованця упав до 167700 крб. за долар (14.08.95 р.). Всього за 15 днів
серпня офіційний курс долара зріс на 14 %, курс готівкового долара — на
20 %. Стрімка динаміка валютного курсу викликала паніку на валютному
ринку України. Вона завдала великої шкоди стабілізаційним процесам в
економіці. З метою отримання курсу долара НБУ вимушений був здійснити
валютну інтервенцію на досить значну суму — близько 40 млн. доларів США.
У другій половині серпня 1995 р. офіційний валютний курс стабілізувався
на рівні 163000 крб. за долар.

Розглянемо тепер зміст економічних категорій, що характеризують
вищеназвані процеси.

Девальвація являє собою цілеспрямовані дії відповідних інституційних
структур, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної
країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання
експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, та з другого — на
підвищення конкурентноздатності та поліпшення торговельних позицій
країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов’язана з відповідними діями,
спрямованими на підвищення курсу національної валюти. У даному разі
мається на меті утримати на внутрішньому ринку споживчий попит та
стимулювати товарний імпорт. Ревальвацією стимулюється і приплив
іноземних інвестицій.

Поряд із девальвацією та ревальвацією, які є досить жорсткими
хірургічними засобами державного втручання у сферу валютних відносин,
широке застосування мають і інші інструменти валютної політики. Один із
найдійовіших — валютна інтервенція.

Механізм валютної інтервенції, що є санкціонованою МВФ нормою
міждержавних валютних відносин, яка широко використовується у світовій
практиці, пов’язаний з операціями щодо купівлі та продажу власної валюти
або конкурентної валюти іншої держави. Такі операції впливають на зміну
на валютному ринку попиту і пропозиції певної грошової одиниці та
приводять до відповідної кореляції її обмінного курсу.

Валютна інтервенція може здійснюватися:

— за рахунок використання власних резервів інвалюти;

— на зазначені цілі використовуються «свопугоди» (swap agreement;) —
договір із певною країною з приводу одержання кредиту у валюті цієї ж
країни, необхідного для здійснення валютної інтервенції;

— за рахунок продажу цінних паперів, вміщених в іноземній валюті;

— статутом МВФ передбачається можливість продажу в зазначених цілях
кредитних позицій у СДР.

Про масштабність операцій такого штибу може свідчити наступний приклад.
У 1987 р., коли курс долара після стрімкого росту в 1980—85 рр. почав
швидко падати, США, за різними оцінками, використали на підтримку
власної грошової одиниці способом валютної інтервенції понад 140
млрддоларів. Державним бюджетом Росії 1994 р. передбачено статтю
валютних витрат на здійснення із метою підтримки курсу національної
грошової одиниці валютних інтервенцій у сумі 4,5 млрд. доларів.
Характерним у цьому відношенні є й те, що МВФ в окремих випадках надає
для здійснення з метою стабілізації валютних курсів валютної інтервенції
спеціальні кредити.

Продаж НБУ з власних резервів у серпні 1995 р. на валютному ринку 40
млн. доларів США, про що йшлося вище, є класичним прикладом проведення
валютної інтервенції [22].

Найбільш ефективним для досягнення цілей інтервенції є її поєднання зі
здійсненням відповідних за змістом заходів на внутрішньому ринку. Метод
такого поєднання, що широко використовується у практиці валютного
регулювання, дістав назву методу стерилізації. Прикладом може бути
деномінація в іноземній валюті активів тієї чи іншої країни на
зовнішньому валютному ринку і здійснення рівнозначних за величиною
закупівель цінних паперів на внутрішньому ринку.

Поряд із валютною інтервенцією досить поширеним засобом впливу на
курсові співвідношення є відповідне коригування облікових ставок
Центрального банку, підвищення яких веде до зростання завдяки збільшенню
попиту курсу валюти, а скорочення — до зниження цього курсу. Досить
цікавим є такий приклад. Як зазначалося вище, в період вересневої 1992
р. паніки на валютних ринках Європи Італія та деякі інші країни,
прагнучи подолати некероване падіння курсу власних валют, вдалися до їх
девальвації. У не менш складному становищі опинилась і шведська крона.
Але Центральний банк Швеції вдався до іншого заходу. 9 вересня було
оголошено рішення банку, яке буквально приголомшило ділові кола
європейського валютного ринку. Йшлося про підняття відсоткової ставки до
75 %. Та через тиждень, 16 вересня, сталася нова сенсація, яка, напевне,
розглядатиметься як виняток у практиці валютного регулювання. Ставка
банківського відсотка була встановлена на цифрі 500. Саме до такого
заходу вдався Центральний банк Швеції, щоб зупинити спекуляцію власною
валютою та її відплив за кордон. Захищаючи власну грошову одиницю, до
аналогічних дій вдався і Центральний банк Норвегії.

Розглянуті інструменти валютної політики є засобом економічного впливу
держави на динаміку курсових співвідношень власної валюти. Поряд із цим
у практиці валютних відносин широко застосовуються методи прямого
втручання держави у механізм формування обмінних курсів. Йдеться про
використання валютних обмежень, що являють систему нормативних правил,
які регламентують права громадян та юридичних суб’єктів ринку стосовно
обміну валюти своєї країни на іноземну, а також здійснюють інші валютні
операції. Валютні обмеження можуть застосовуватися при здійсненні
контролю за рухом капіталу, блокуванні валютної виручки, регламентації
вивозу валюти громадянами, що здійснюють туристські подорожі, і т. ін.

Засобом впливу на валютні курси через механізм регулювання платіжного
балансу країни є застосування експортних субсидій, митних тарифів,
податкових пільг, страхування від втрат, викликаних коливаннями валютних
співвідношень, тощо.

Основні показники експортно-імпортних операцій ВАТ “Люкс” наведено в
табл 2.

Таблиця 2.

Показники експортно-імпортної діяльності

ВАТ “Люкс” протягом 2002 –2005 рр.

п/п Показники експортно-імпортної діяльності підприємства Звітний період

IV квартал 2002р. IV квартал 2005р.

1 Контрактна вартість імпортної сировини, тис.грн. 16378,83 14131,79

2 Акцизні збори, тис.грн. 35,09736 35,32952

3 Мито і митні збори, тис.грн. 76,04522 82,43599

4 Транспортні витрати, тис.грн. 1111,42 1295,415

5 Вантажно-розвантажувальні

витрати, тис.грн. 584,9584 588,8248

6 Складські витрати, тис.грн. 292,4785 117,7655

7 Експедиторські витрати, тис.грн. 280,7803 188,4245

8 Страхові витрати, тис.грн. 70,19472 47,10647

9 Інші витрати на ЗЕД, тис.грн. 58,49514 117,7655

10 Виробнича собівартість

продукції, тис.грн. 38669,92 33649,69

11 Позавиробничі витрати, тис.грн. 5849,584 5888,25

12 Ціна імпорту, тис.грн. 11,69959 12,36499

13 Кількість імпорту, тис.грн. 2573,817 2355,299

14 Коефіцієнт кредитного впливу, тис.грн. 1,196374 1,204339

15 Експортна виручка за умов надання комерційного кредиту, тис.грн.
73768,78 76051,34

Оцінку ефективності ВАТ “Люкс” здійснюємо в такій послідовності:

Визначимо накладні витрати в аналізованому і базовому році.

СН = СТ + СЗР + ССКЛ + СЕКСПЕД + ССТР + СІН (1),

де:

СТ — транспортні витрати за базисом постачання, тис.грн.

СЗР — вантажно-розвантажувальні витрати, тис.грн.

ССКЛ — складські витрати, тис.грн.

СЕКСПЕД — експедиторські витрати, тис.грн.

ССТР — страхові витрати, тис.грн.

СІН — інші витрати на ЗЕД, тис.грн.

СН 2005 = 1295,415 + 588,8248 + 117,7655 + 188,4245 + 47,10647 +
117,7655=2355,3017 (тис.грн.)

СН 2002 = 1111,42 + 584,9584 + 292,4785 + 280,7803 +70,19472 + 58,4951 =
398,327 (тис.грн.)

Витрати на імпорт в аналізованому та базовому році.

СЗТ ІМП = СК + СН + СА + СМ (2),

де:

СК — контрактна вартість імпортної сировини, тис.грн.

СН — накладні витрати, тис.грн.

СА — акцизні збори, тис.грн.

СМ — мито і митні збори, тис.грн.

СЗТ ІМП 2005 = 14131,79 + 2355,3017 + 35,32952 + 82,43599 = 16604,855
(тис.грн.)

СЗТ ІМП 2002 =16378,83 + 2398,327 + 35,09736 + 76,04522 = 18888,299
(тис.грн.)

Виручка від експорту за готівку в аналізованому та базовому році.

ВРЕКС К

ВРЕКС Г = (3),

ККВ

де:

ВРЕКС К — виручка від експорту за умов надання комерційного кредиту,
тис.грн.

ККВ — коефіцієнт кредитного впливу, част.од.

76051,34

ВРЕКС Г 2005 = = 63147,784 (тис.грн.)

1,204339

73768,78

ВРЕКС Г 2002 = = 61660,3 (тис.грн.)

1,196374

Виручка від імпорту в аналізованому та базовому році.

ВРІМП = ЦІМП х NІМП (4),

де:

ЦІМП — середня ціна імпорту, тис.грн.

NІМП — кількість імпорту, т.

ВРІМП 2005 = 12,36499 х 2355,299 = 29123,248 (тис.грн.)

ВРІМП 2002 = 11,69959 х 2573,817 = 30112,603 (тис.грн.)

Витрати на експорт в аналізованому та базовому році.

СЗТ ЕКС = СВИР + СПВ (5),

де:

СВИР — виробнича собівартість, тис.грн.

СПВ — позавиробничі витрати, тис.грн.

СЗТ ЕКС 2005 = 33649,69 + 5888,25 = 39537,94 (тис.грн.)

СЗТ ЕКС 2002 = 38669,92 + 5849,584 = 44519,504 (тис.грн.)

Прибуток від імпорту в аналізованому та базовому році.

ПІМП = ВРІМП — СЗТ ІМП (6),

де:

ВРІМП — виручка від імпорту, тис.грн.

СЗТ ІМП — витрати на імпорт, тис.грн.

ПІМП 2005 = 29123,248 – 16604,855 = 12518,393 (тис.грн.)

ПІМП 2002 = 30112,603 – 18888,299 = 11224,304 (тис.грн.)

Прибуток від експорту в аналізованому та базовому році.

ПЕКС = ВРЕКС Г — СЗТ ЕКС (7),

де

ВРЕКС Г — виручка від експорту за готівку, тис.грн.

СЗТ ЕКС — витрати на експорт, тис.грн.

ПЕКС 2005 = 63147,784 – 39537,94 = 23609,844 (тис.грн.)

ПЕКС 2002 = 61660,3 – 44519,504 = 17140,796 (тис.грн.)

Експортно-імпортні витрати в аналізованому та базовому році.

ВЕКС-ІМП = СЗТ ЕКС + СЗТ ІМП (8),

де

СЗТ ЕКС — витрати на експорт, тис.грн.

СЗТ ІМП — витрати на імпорт, тис.грн.

ВЕКС-ІМП 2005 = 39537,94 + 16604, 855 = 56142,795 (тис.грн.)

ВЕКС-ІМП 2002 = 44519,504 + 18888,299 63407,803 (тис.грн.)

Прибуток від експортно-імпортних операцій в аналізованому та базовому
році.

ПЕКС-ІМП = ПЕКС + ПІМП (9),

де

ПЕКС — прибуток від експорту, тис.грн.

ПІМП — прибуток від імпорту, тис.грн.

ПЕКС-ІМП 2005 = 23609,844 + 12518,394 = 36128,238 (тис.грн.)

ПЕКС-ІМП 2002 = 17140,796 + 11224,304 = (тис.грн.)

Ефективність ЗЕД в аналізованому та базовому році.

ПЕКС-ІМП

ЕЗЕД = х 100 (10),

ВЕКС-ІМП

де

ПЕКС-ІМП — прибуток від експортно-імпортних операцій, тис.грн.

ВЕКС-ІМП — пкспортно-імпортні витрати, тис.грн.

36128,238

ЕЗЕД 2005 = х 100 = 64,35062 % (тис.грн.)

56142,795

28365,1

ЕЗЕД 2002 = х 100 = 44,73439% (тис.грн.)

63407,803

Отримані результати зводимо в табл.3

Таблиця 3

Показники для аналізу ефективності ЗЕД ВАТ “Люкс”

Згідно проведених розрахунків ефективність ЗЕД фірми в аналізованому
періоді склала 64,35062%, що на 43,85044% більше ніж у базовому
періоді.

Ефективність ЗЕД зросла за рахунок того, що прибуток від
експортно-імпортних операцій зріс в порівнянні з базовим періодом на
7763,138 грн. і 27%, а витрати експортно-імпортні знизились на 7265,008
грн., що в порівнянні з базовим роком склало 88,542406%.

Прибуток від експортно-імпортних операцій зріс за рахунок того, що
прибуток від експорту зріс в порівнянні з базовим періодом на 6469,048
грн. і 37% та прибутку від імпорту, який теж збільшився на 1294,098 грн.
та 11%.

Зменшення експортно-імпортних витрат відбулося за рахунок зменшення
витрат на експорт, які становлять менше на 7265,008 грн. та 88 % в
порівнянні з базовим роком та зменшення витрат на імпорт – 2283,444, що
в порівнянні з базовим роком склало 87%.

Прибуток від експорту в аналізованому році збільшився на 6469,048, що в
порівнянні з базовим роком склало 37%. Прибуток від експорту зріс за
рахунок того, що виручка від експорту за готівку збільшилась на 1487,484
грн. і 2%, а також витрат на експорт, які зменшились на 4981,564 грн.,
що в порівнянні з базовим роком склало 88%.

Прибуток від імпорту зріс лише на 1294,089 грн. та 11%. Це зумовлено
тим, що виручка від імпорту знизилась на 989,355грн. та 96%. І зниженням
витрат на імпорт на 87% в порівнянні з базовим роком.

Витрати на експорт зменшились на 4981,564 грн., що в порівнянні з
базовим роком складає 88%. Витрати зменшились за рахунок зменшення на
5020,23 грн. та 86% виробничої собі вартості і підвищенням поза
виробничих витрат на 38,666 грн. і 0,6% в порівнянні з базовим роком.

Витрати на імпорт теж зменшились на 2283,44 грн., що становить в
порівнянні з базовим роком 87%. Витрати зменшились за рахунок:

контрактної вартості сировини – на 86% ;

накладних витрат – на 98% ;

акцизних зборів – на 0,6% ;

мита і митних зборів, які в порівнянні з базовим роком становлять 8%.

Виручка від експорту за готівку збільшилась на 1487,484 грн., і 2% в
порівнянні з базовим роком, це зумовлено збільшенням виручки від
експорту за умов надання комерційного кредиту на 2282,56 грн. і 3% та
збільшенням коефіцієнту кредитного впливу, який становить 0,6% в
порівнянні з базовим роком.

Виручка від імпорту зменшилась на 989,355 грн. і 96%, причиною тому було
зменшення кількості імпорту на 2185,18 грн. і 91% та невеликим
збільшенням середньої ціни імпорту на 5% в порівнянні з базовим роком.

Накладні витрати зменшились на 98% за рахунок транспортних,
вантажно-розвантажувальних, складських, експедиторських, страхових.

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВАТ “ЛЮКС”

Згідно з законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.
04. 1991р.

ВАТ “Люкс” як юридична особа є суб’єктом ЗЕД, та може самостійно, у
визначених законодавством межах, здійснювати ЗЕД.

ВАТ “Люкс” здійснює такі види ЗЕД:

Експортує верхній одяг

Імпортує сировину і матеріали.

Здійснює інші види діяльності зазначені в установчих документах.

ВАТ “Люкс” є колективною власністю.

Колективне підприємство (точніше його можна було б назвати «підприємство
колективної власності») — це організаційно-правова форма підприємства,
заснованого на власності трудового колективу підприємства.

Визначення колективне означає, що підприємство належить колективу
співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб’єкт права
колективної власності. Правосуб’єктність власника (у даному разі
колективу або групи власників, організованих у колективне підприємство з
правами юридичної особи) реалізується через юридичну особу —
підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном
відповідно до свого статуту (статті 6, 20 і 21 Закону України «Про
власність»). Це вид недержавної юридичної особи. Право колективної
власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його
органи управління — вищий орган управління (загальні збори або
конференція) і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє,
— це об’єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники
і учасники є власниками часток (паїв, вкладів) у майні підприємства.

Інакше визначає поняття колективного підприємства Закон України «Про
власність», згідно з яким видів колективних підприємств стільки ж,
скільки суб’єктів права колективної власності названо в ст. 20 Закону
України «Про власність»: колективні підприємства (наприклад,
підприємство, приватизоване трудовим колективом державного підприємства
і не перетворене на інший вид; колективне сільськогосподарське
підприємство); акціонерне або інше статутне господарське товариство
(статті 25 і 26 Закону); виробничий кооператив (ст. 24 Закону;
підприємство, яке засноване на власності об’єднання громадян (наприклад,
профспілкове — ст. 28 Закону); підприємство релігійної організації (ст.
29 Закону); підприємство, створене господарським об’єднанням (ст. 27
Закону).

Специфічним видом колективного підприємства є також орендне підприємство
(ст, 22 Закону України «Про власність»).

Основні показники експортно-імпортних операцій ВАТ “Люкс” наведено в
табл 4.

Таблиця 4

Показники експортно-імпортної діяльності

ВАТ “Люкс” протягом 2002 –2005 рр.

п/п Показники експортно-імпортної діяльності підприємства Звітний період

IV квартал 2002р. IV квартал 2005р.

1 Контрактна вартість імпортної сировини, тис.грн. 16378,83 14131,79

2 Акцизні збори, тис.грн. 35,09736 35,32952

3 Мито і митні збори, тис.грн. 76,04522 82,43599

4 Транспортні витрати, тис.грн. 1111,42 1295,415

5 Вантажно-розвантажувальні

витрати, тис.грн. 584,9584 588,8248

6 Складські витрати, тис.грн. 292,4785 117,7655

7 Експедиторські витрати, тис.грн. 280,7803 188,4245

8 Страхові витрати, тис.грн. 70,19472 47,10647

9 Інші витрати на ЗЕД, тис.грн. 58,49514 117,7655

10 Виробнича собівартість

продукції, тис.грн. 38669,92 33649,69

11 Позавиробничі витрати, тис.грн. 5849,584 5888,25

12 Ціна імпорту, тис.грн. 11,69959 12,36499

13 Кількість імпорту, тис.грн. 2573,817 2355,299

14 Коефіцієнт кредитного впливу, тис.грн. 1,196374 1,204339

15 Експортна виручка за умов надання комерційного кредиту, тис.грн.
73768,78 76051,34

Оцінку ефективності ВАТ “Люкс” здійснюємо в такій послідовності:

Визначимо накладні витрати в аналізованому і базовому році.

СН = СТ + СЗР + ССКЛ + СЕКСПЕД + ССТР + СІН (1),

де:

СТ — транспортні витрати за базисом постачання, тис.грн.

СЗР — вантажно-розвантажувальні витрати, тис.грн.

ССКЛ — складські витрати, тис.грн.

СЕКСПЕД — експедиторські витрати, тис.грн.

ССТР — страхові витрати, тис.грн.

СІН — інші витрати на ЗЕД, тис.грн.

СН 2005 = 1295,415 + 588,8248 + 117,7655 + 188,4245 + 47,10647 +
117,7655=2355,3017 (тис.грн.)

СН 2002 = 1111,42 + 584,9584 + 292,4785 + 280,7803 +70,19472 + 58,4951 =
398,327 (тис.грн.)

Витрати на імпорт в аналізованому та базовому році.

СЗТ ІМП = СК + СН + СА + СМ (2),

де:

СК — контрактна вартість імпортної сировини, тис.грн.

СН — накладні витрати, тис.грн.

СА — акцизні збори, тис.грн.

СМ — мито і митні збори, тис.грн.

СЗТ ІМП 2005 = 14131,79 + 2355,3017 + 35,32952 + 82,43599 = 16604,855
(тис.грн.)

СЗТ ІМП 2002 =16378,83 + 2398,327 + 35,09736 + 76,04522 = 18888,299
(тис.грн.)

Виручка від експорту за готівку в аналізованому та базовому році.

ВРЕКС К

ВРЕКС Г = (3),

ККВ

де:

ВРЕКС К — виручка від експорту за умов надання комерційного кредиту,
тис.грн.

ККВ — коефіцієнт кредитного впливу, част.од.

76051,34

ВРЕКС Г 2005 = = 63147,784 (тис.грн.)

1,204339

73768,78

ВРЕКС Г 2002 = = 61660,3 (тис.грн.)

1,196374

Виручка від імпорту в аналізованому та базовому році.

ВРІМП = ЦІМП х NІМП (4),

де:

ЦІМП — середня ціна імпорту, тис.грн.

NІМП — кількість імпорту, т.

ВРІМП 2005 = 12,36499 х 2355,299 = 29123,248 (тис.грн.)

ВРІМП 2002 = 11,69959 х 2573,817 = 30112,603 (тис.грн.)

Витрати на експорт в аналізованому та базовому році.

СЗТ ЕКС = СВИР + СПВ (5),

де:

СВИР — виробнича собівартість, тис.грн.

СПВ — позавиробничі витрати, тис.грн.

СЗТ ЕКС 2005 = 33649,69 + 5888,25 = 39537,94 (тис.грн.)

СЗТ ЕКС 2002 = 38669,92 + 5849,584 = 44519,504 (тис.грн.)

Прибуток від імпорту в аналізованому та базовому році.

ПІМП = ВРІМП — СЗТ ІМП (6),

де:

ВРІМП — виручка від імпорту, тис.грн.

СЗТ ІМП — витрати на імпорт, тис.грн.

ПІМП 2005 = 29123,248 – 16604,855 = 12518,393 (тис.грн.)

ПІМП 2002 = 30112,603 – 18888,299 = 11224,304 (тис.грн.)

Прибуток від експорту в аналізованому та базовому році.

ПЕКС = ВРЕКС Г — СЗТ ЕКС (7),

де

ВРЕКС Г — виручка від експорту за готівку, тис.грн.

СЗТ ЕКС — витрати на експорт, тис.грн.

ПЕКС 2005 = 63147,784 – 39537,94 = 23609,844 (тис.грн.)

ПЕКС 2002 = 61660,3 – 44519,504 = 17140,796 (тис.грн.)

Експортно-імпортні витрати в аналізованому та базовому році.

ВЕКС-ІМП = СЗТ ЕКС + СЗТ ІМП (8),

де

СЗТ ЕКС — витрати на експорт, тис.грн.

СЗТ ІМП — витрати на імпорт, тис.грн.

ВЕКС-ІМП 2005 = 39537,94 + 16604, 855 = 56142,795 (тис.грн.)

ВЕКС-ІМП 2002 = 44519,504 + 18888,299 63407,803 (тис.грн.)

Прибуток від експортно-імпортних операцій в аналізованому та базовому
році.

ПЕКС-ІМП = ПЕКС + ПІМП (9),

де

ПЕКС — прибуток від експорту, тис.грн.

ПІМП — прибуток від імпорту, тис.грн.

ПЕКС-ІМП 2005 = 23609,844 + 12518,394 = 36128,238 (тис.грн.)

ПЕКС-ІМП 2002 = 17140,796 + 11224,304 = (тис.грн.)

Ефективність ЗЕД в аналізованому та базовому році.

ПЕКС-ІМП

ЕЗЕД = х 100 (10),

ВЕКС-ІМП

де

ПЕКС-ІМП — прибуток від експортно-імпортних операцій, тис.грн.

ВЕКС-ІМП — пкспортно-імпортні витрати, тис.грн.

36128,238

ЕЗЕД 2005 = х 100 = 64,35062 % (тис.грн.)

56142,795

28365,1

ЕЗЕД 2002 = х 100 = 44,73439% (тис.грн.)

63407,803

Отримані результати зводимо в табл.5

Таблиця 5

Показники для аналізу ефективності ЗЕД ВАТ “Люкс”

Згідно проведених розрахунків ефективність ЗЕД фірми в аналізованому
періоді склала 64,35062%, що на 43,85044% більше ніж у базовому
періоді.

Ефективність ЗЕД зросла за рахунок того, що прибуток від
експортно-імпортних операцій зріс в порівнянні з базовим періодом на
7763,138 грн. і 27%, а витрати експортно-імпортні знизились на 7265,008
грн., що в порівнянні з базовим роком склало 88,542406%.

Прибуток від експортно-імпортних операцій зріс за рахунок того, що
прибуток від експорту зріс в порівнянні з базовим періодом на 6469,048
грн. і 37% та прибутку від імпорту, який теж збільшився на 1294,098 грн.
та 11%.

Зменшення експортно-імпортних витрат відбулося за рахунок зменшення
витрат на експорт, які становлять менше на 7265,008 грн. та 88 % в
порівнянні з базовим роком та зменшення витрат на імпорт – 2283,444, що
в порівнянні з базовим роком склало 87%.

Прибуток від експорту в аналізованому році збільшився на 6469,048, що в
порівнянні з базовим роком склало 37%. Прибуток від експорту зріс за
рахунок того, що виручка від експорту за готівку збільшилась на 1487,484
грн. і 2%, а також витрат на експорт, які зменшились на 4981,564 грн.,
що в порівнянні з базовим роком склало 88%.

Прибуток від імпорту зріс лише на 1294,089 грн. та 11%. Це зумовлено
тим, що виручка від імпорту знизилась на 989,355грн. та 96%. І зниженням
витрат на імпорт на 87% в порівнянні з базовим роком.

Витрати на експорт зменшились на 4981,564 грн., що в порівнянні з
базовим роком складає 88%. Витрати зменшились за рахунок зменшення на
5020,23 грн. та 86% виробничої собі вартості і підвищенням поза
виробничих витрат на 38,666 грн. і 0,6% в порівнянні з базовим роком.

Витрати на імпорт теж зменшились на 2283,44 грн., що становить в
порівнянні з базовим роком 87%. Витрати зменшились за рахунок:

контрактної вартості сировини – на 86% ;

накладних витрат – на 98% ;

акцизних зборів – на 0,6% ;

мита і митних зборів, які в порівнянні з базовим роком становлять 8%.

Виручка від експорту за готівку збільшилась на 1487,484 грн., і 2% в
порівнянні з базовим роком, це зумовлено збільшенням виручки від
експорту за умов надання комерційного кредиту на 2282,56 грн. і 3% та
збільшенням коефіцієнту кредитного впливу, який становить 0,6% в
порівнянні з базовим роком.

Виручка від імпорту зменшилась на 989,355 грн. і 96%, причиною тому було
зменшення кількості імпорту на 2185,18 грн. і 91% та невеликим
збільшенням середньої ціни імпорту на 5% в порівнянні з базовим роком.

Накладні витрати зменшились на 98% за рахунок транспортних,
вантажно-розвантажувальних, складських, експедиторських, страхових.

ВИСНОВКИ

В даній курсовій роботі досліджено суть валютного регулювання,
протікання валютних операцій, їх різновиди, специфіку їх здійснення, а
також особливості проведення валютного арбітражу. У четвертому розділі
розглянуто також регулювання і контроль курсу іноземних валют в Україні.

В Україні ринок валютних операцій розвинутий недостатньо. Українськими
підприємствами, установами, парабанківськими установами не охоплений
весь спектр діяльності, яку обслуговують операції з іноземною валютою.

Цей ринок вимагає більш високого рівня розвитку економіки,
інфраструктури суспільного виробництва, а звідси, і валютних відносин.

Для ефективного функціонування валютного ринку необхідно вибрати таку
стратегію розвитку валютних відносин, яка була б адаптована до
соціальноекономічних умов України і була б найбільш ефективною.

Безперечно, в умовах нестабільної перехідної економіки України,
посилення коливань на міжнародних фінансових ринках, несприятливого
інвестиційного клімату і слабкого припливу іноземних інвестицій, а також
дії інших факторів, які можуть викликати суттєві коливання пропозиції
валюти та її вкрай небажані дисбаланси з попитом, наявність такого
інструменту, як обов’язковий продаж сприяє курсовій і фінансовій
стабільності, збільшенню резервів НБУ, розвитку зовнішньоекономічних
зв’язків, зростанню реальних доходів та виробництва. Позитивний ефект
від використання зазначеної норми посилюється тим, що вона є важливим
чинником здійснюваної в Україні політики курсової стабільності гривні,
яка довела свою ефективність. Тому певні негативні впливи нормативу
обов’язкового продажу валютних надходжень значно перекриваються
позитивними результатами.

Але необхідно простежити, у якому ступені посилення чи скасування
валютних обмежень може вплинути на зовнішньоторговельний баланс країни,
проаналізувати можливі наслідки лібералізації тільки сфери регулювання
зовнішньоекономічних операцій, а також інших сфер прямих інвестицій за
рубіж, торгові і фінансові кредити.

Отже, необхідно здійснити значні структурні зрушення в економічній
політиці держави, розробити механізми й інструментарій досягнення нового
політикоекономічного курсу і створити умови, необхідні для вступу
України у світову спільноту як повноправного члена.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Закон УРСР «Про зовнішньоекономічну діяльність»// Відомості Верховної
Ради УРСР. 1991, №29, с.377.

Закон УРСР «Про інвестиційну діяльність» // Відомості Верховної Ради
УРСР. 1991, №39, с.510.

Закон України «Про іноземні інвестиції» // Діло. 1992,15 травня.

Закон України «Про Єдиний митний тарифу/Галицькі контракти. 1992, 10
травня.

Закон України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду,
Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової
корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та багатостороннього агенства
по гарантіях інвестицій» // Голос України. 1992, 24 червня.

«Державна програма заохочення іноземних інвестицій в Україну»: Закон
України //Урядовий Кур’єр. 1994, 10 лютого.

Закон України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю»
// Відомості Верховної Ради України. 1994, 17 травня.

Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» //
Бізнес.1994, 11 жовтня.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» // Відомості
Верховної Ради України.1995, 24 січня.

Закон України «Про внесення змін і доповнень до Декрету КМУ від 11 січня
1993 року «Про Єдиний митний тариф України » // Голос України. 1996, 2
березня.

Закон України «Про режим іноземного інвестування» // Голос України.
1996, 25 квітня.

Банківські операції. / Под ред Мороза А.М. Київ: КНЕУ, 2002. 380с.

Береславська О. Тенденції розвитку фінансових ринків у 2002 році та їх
вплив на економіку України. // Вісник НБУ. 2005. №2. С. 5457.

Григоренко Є. , Макаренко О. Стан та можливі напрями вдосконалення
системи валютного контролю в Україні. // Вісник НБУ. 2002. №12. С.
3839.

Костюченко О.А. Банківське право. Київ: «АСК», 2001. 360с.

Міхайліченко С. Обов’язковий продаж валютних надходжень в Україні: «за»
і «проти». // Вісник НБУ. 2005. №4. С. 4446.

Резнікова О. Необхідність застосування валютних обмежень у період
ринкової трансформації економіки.// Банківська справа. 1999. №6. С.
5052.

Саркисянц А.Г. Либерализация валютного регулирования: мировой опыт. //
Вопросы экономики. 2002. №5. С.710.

Балабанів И. Валютні операції. / М.: «Фінанси і статистика», 1993р.

Быстров Ф.П. Валютные и кредитные отношения в международной торговле.
М.: Финансы, 1992. 136 с.

Внешнеторговые сделки / Составитель И.С.Гринько.Сумы: Фирма «Реал»,
1994.

Внешнеэкономические связи: организация и практика/ Под ред. Г.Л.Фактора.

Внешнеэкономические операции и техника: Учебник/Под ред. Б.И.Синецкого.
М.: Международные отношения, 1989.384 с.

Валютне регулювання. Методичний посібник. / «БалансКлуб», 1997р.

Власюк И. Валютний курс. / Щотижневик «Бізнес», 09.03.98, стр17

Григор’єв Ю. Облік, аналіз, контроль валютних операцій. / М.:
«Економіка і життя», 1994р.

Красавина Л. Міжнародні валютнокредитні і фінансові відносини. / М.:
«Фінанси і статистика», 1994р.

Луцишин З.О. Міжнародні валютнофінансові відносини: практична філософія
реалії української економіки. — Тернопіль: Збруч, 1997. 430 с.

PAGE 15

PAGE

PAGE 41

Похожие записи