КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

“Суспільний устрій Англії в ХІ-ХV ст.

Відокремлення общинних і селянських земель. “Криваве дзеркало”

ПЛАН

ВСТУП

1. СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ АНГЛІЇ В ХI-XV ст.

Державний лад Англії в період становлення та утвердження феодального
суспільства

1.2. Станово-представницька монархія

1.3. Особливості абсолютної монархії

2. ВІДОКРЕМЛЕННЯ ОБЩИННИХ І СЕЛЯНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

2.1. Поземельні відносини в середньовічній Англії і їх правове
регулювання

2.2. Англійське село на початку середньовіччя

2.3. Утвердження феодальних відносин, і пов’язані з ними наслідки в
аграрному житті Англії.

2.4. Встановлення і розвиток системи утримань як основи земельних
відносин феодальної Англії.

2.5. Вотчинна система в Англії 13 століття

2.6. Співвідношення грошової і натуральної рент по Сотенних Звитках 1279
р. Проблема комутації.

3. АНГЛІЙСЬКЕ СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ПРАВО І КРИВАВЕ ЗАКОНОДАВСТВО

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема даної курсової роботи: “Суспільний устрій Англії в 11-15 ст.
Відокремелння общинних і селянських земель. Криваве дзеркало”.

Дослідження англійської історії та англійського права за часів
феодального ладу показує як формувалися сучасні засади англійського та
міжнародного права, на які джерела опиралося тогочасне право і які при
цьому виникали суперечності у законодавчих процесах. Феодальне право
Англії відрізнялося складністю, заплутаністю, що було зумовлено
особливими шляхами його формування, зокрема з тим, що воно не відчуло
діючого впливу римського права, римської правової думки.

Часто говорять, що англійське право середніх століть у багатьох
відносинах виражає дух англійського народу, і в цьому немає сумніву.
Прагнення створити послідовну і гармонічну правову систему, відігравало
важливу роль у розвитку англійського права. Англійська правова система
володіє одною висхідною до періоду феодалізму особливістю, що відрізняє
її майже від усіх правових систем країн світу: значна частина правових
актів не затверджувалася ніяким парламентом. Велика хартія вольностей
була прийнята в результаті виступу баронів при участі лицарства і
городян проти короля Іоанна Безземельного. Офіційно в Англії цей
документ вважається першим конституційним актом.

Феодальне право являло собою право панівного класу — феодалів. Його
основна задача полягала в юридичному оформленні і врегулюванні
монопольного права власності на землю і неповної власності на залежних
селян, у забезпеченні їх політичного й економічного панування в
суспільстві.

В даній роботі ставимо перед собою мету дослідити в першу чергу
державний лад досліджуваного періоду, джерела англійського феодального
права, дати їм коротку характеристику, земельні відносини Англії того
часу.

1. СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ АНГЛІЇ В ХI-XV ст.

Державний лад Англії в період становлення та утвердження феодального
суспільства

Незважаючи на зміцнення королівської влади в англосаксонський період,
зберігаються відношення до короля як до військового проводиря і принцип
виборів при заміщенні престолу.

Главою державної влади Англії вважався король, якому, однак, доводилося
розглядати і кримінальні справи.

У рішенні державних питань король взаємодіяв з ‘радою мудрих’ —
вітанагемотом. Вітанагемот складався зі світських і духовних феодалів
(до 100 чоловік), яких король запрошував на збори (дружина короля,
єпископи, що служить знать, повнолітні діти чоловічої статі). У
повноваження вітанагемота входив розгляд таких питань як, обговорення
законів, встановлення нових податків, рішення питань війни і світу.

Місцеве управління в Англії значною мірою ґрунтувалося на принципах
самоврядування. Згадуються низові одиниці місцевого управління — сотні і
десятки. Сотня, очолювана сотником, керувалася загальними зборами, що
збиралися приблизно раз на місяць. Сотні поділялися на 10 десятків —
родин на чолі з десятником, основною задачею яких була підтримка
правопорядку і сплата податків [7].

Основною територіальною одиницею були графства, на чолі з ельдорменом,
який призначався королем за згодою вітанів із представників місцевої
знаті. В основному його роль полягала в управлінні зборами графства і
його збройних сил. Поступово в управлінні сотнею і графством зростає
роль особистого представника короля — герефі. Герефа — королівський
міністеріал — призначався королем із середнього шару служивої знаті і,
подібно графу у франків, міг бути керуючим визначеного округу чи міста.

Нормандське завоювання Англії спричинило за собою поглиблення
феодалізації англійського суспільства.

Основою феодального господарства в нормандській Англії став манор.
Положення селян манора визначалося маноріальними звичаями. Більше
половини судів сотні перетворилися в маноріальні суди — приватні курії
феодалів.

Значна частина конфіскованої в англосаксонської знаті землі ввійшла до
складу королівського домену, а інша розподілялася між нормандськими й
англосаксонськими феодалами не суцільними масивами, а окремими ділянками
серед інших земель. Король оголосив себе верховним власником землі і
зажадав від усіх вільних землевласників приношення йому присяги
вірності. Така присяга зробила феодалів усіх рангів васалів короля,
зобов’язаними йому, насамперед військовою службою.

Заходи нормандських королів сприяли державній централізації і збереженню
державної єдності, незважаючи на феодалізацію суспільства, що
поглиблюється.

Зміцнення прерогатив корони, бюрократизація і професіоналізація
державного апарату, що дозволили зробити централізацію в Англії
необоротною, пов’язані в основному із заходами Генріха II (1154-1189).
Реформи Генріха II, що сприяли створенню загальнодержавної бюрократичної
системи управління і суду, незв’язаних сеньйоріальними правами корони,
можна умовно звести до трьох головних напрямків:

— приведення в систему і додання більш чіткої структури королівської
юстиції;

— реформування армії на основі сполучення принципів ополченської системи
і найманства;

— встановлення нових видів податкового обкладання населення.

При перебудові Генріхом II судово-адміністративної системи були
використані англосаксонські, нормандські і церковні встановлення. З
цього часу в Англії міцно утверджується діяльність роз’їзних судів —
виїзних сесій королівських суддів [5].

Таким чином, у другій половині XII ст. Генріхом II був створений
спеціальний механізм королівського правосуддя по цивільних і
кримінальних справах, який підвищив авторитет і розширив юрисдикцію
королівських судів.

Військова реформа Генріха II складалася в поширенні військової
повинності на все вільне населення країни: будь-який вільний — феодал,
селянин, міський житель — повинен був мати своє озброєння, що відповідає
його майновому положенню. Маючи своє спорядження, військо, проте,
утримувалося за рахунок державної скарбниці, надходження в які були
значно збільшені [10].

1.2. Станово-представницька монархія

Протягом XIII ст. були істотно обмежені імунітетні права великих
феодалів. Як безпосередніх васалів короля барони несли численні
фінансові й особисті зобов’язання перед сюзереном, у випадку злісного
невиконання яких могла піти конфіскація їхніх земель.

Підсилюється розшарування селянства, росте чисельність особисто вільної
селянської верхівки. Розбагатілі селяни-фригольдери часто здобувають
лицарське звання, зближуючись з нижчими шарами феодалів.

Фортечне селянство — вілани — у XIII ст. залишалося безправним.
Власником всього майна, що належить вілану, визнавався його лорд.

Однак королівська влада, що зміцнила свої позиції, не виявляла
готовності залучати до рішення питань державного життя представників
пануючих станів. Рух за обмеження зловживань центральної влади очолювали
барони, до яких періодично приєднувалися лицарство і маса фригольдерів.

Основними віхами цієї боротьби був конфлікт 1215 року, що закінчився
прийняттям Великої хартії вільностей, і громадянська війна 1258-1267
рр., що привела до виникнення парламенту.

До кінця XIII ст. королівська влада остаточно усвідомила необхідність
компромісу. Наслідком такої угоди з’явилося завершення формування органа
станового представництва. У 1295 році був скликаний ‘зразковий’
парламент, склад якого послужив моделлю для наступних парламентських і
духовних феодалів, у нього ввійшли по двох представника від 37 графств
(лицарі) і по двох представника від міст.

Поступово парламент середньовічної Англії набув три найважливіших
повноваження: право на участь у виданні законів, право вирішувати
питання про побори з населення на користь королівської скарбниці і право
здійснювати контроль над вищими посадовими особами і виступати в деяких
випадках у якості особливого судового органу [2].

Протягом XIV ст. поступово закріпилася компетенція парламенту у
фінансових питаннях. Прагнучи підкорити своєму контролю державне
керування, парламент із кінця XIV ст. поступово ввів процедуру
імпічменту. Вона складалася в порушенні палатою громад перед палатою
лордів як вищим судом країни обвинувачення проти тієї чи іншої
королівської посадової особи в зловживанні владою. Крім того, у XV ст.
затвердилося право парламенту прямо повідомляти злочинними ті чи інші
зловживання. При цьому видавався спеціальний акт, затверджуваний королем
і отримавший назву ‘білля про опал’.

Протягом XIII в. відбувається також розвиток нового виконавчого органа —
Королівської ради. Він став являти собою вузьку групу найближчих
радників короля, у руках якої сконцентрувалася вища виконавча і судова
влада. У цю групу входили звичайно канцлер, скарбник, судді, найбільш
наближені до короля міністеріали, в основному вихідці з лицарських
шарів. Велика рада найбільших васалів корони утратив свої функції, що
відійшли до парламенту.

У XIII ст. остаточно утверджується практика призначення з місцевих
землевласників у графствах так званих зберігачів миру, чи світових
суддів. Спочатку вони мали поліцейські і судові повноваження, але з
часом стали виконувати найбільш важливі функції місцевого керування
замість шерифів.

У судову компетенцию світових суддів входив розгляд кримінальних справ,
крім вбивств і особливо тяжких злочинів. Розгляди проводилися на сесіях
мирових суддів, що скликалися чотири рази в рік. Ці збори одержали назву
судів ‘четвертних сесій’.

У XIII-XIV ст. росте кількість королівських судів різних рангів,
підсилюється їхня спеціалізація. Разом з тим, судові й адміністративні
функції багатьох установ ще не розділилися. Вищими судами ‘загального
права’ в Англії в цей період стали: Суд королівські лави, Суд загальних
позовів і Суд казначейства.

Суд казначейства, що першим став записувати свої слухання, був, в
основному, спеціалізований на розгляді фінансових суперечок, і,
насамперед, суперечок, що стосуються боргів скарбниці і корони.

Суд загальних позовів розглядав більшість приватних цивільних позовів і
став основним судом загального права. Він здійснював також нагляд за
місцевими і маноріальними судами.

З особистого Суду короля поступово сформувався Суд королівської лави, що
засідав до кінця XIV ст. тільки в присутності короля і його найближчих
радників. Він став вищою апеляційною і наглядовою інстанцією для всіх
інших судів, включаючи ‘загальні позови’, але згодом був спеціалізований
на розгляді апеляцій по кримінальних справах.

З розвитком цивільного обороту із загальної системи вищих королівських
судів виділився Суд лорд-канцлера, що вирішував питання ‘по
справедливості’.

У XIV ст. загальні об’їзди втратили своє значення і поступилися місцем
більш спеціалізованим роз’їзним комісіям, серед яких можна виділити Суди
асизів (по розгляду суперечок про переважне право володіння льоном),
комісію зі справ про заколоти і комісію з загальної перевірки в’язниць
[6].

1.3. Особливості абсолютної монархії

Англійський абсолютизм мав свої особливості, завдяки чому одержав назву
‘незавершеного’. Основна особливість англійської абсолютної монархії
полягала в тому, що, поряд із сильною королівською владою, в Англії
продовжував існувати парламент. До інших особливостей відносяться
збереження місцевого самоврядування, відсутність в Англії такої
централізації і бюрократизації державного апарата, як на континенті. В
Англії була відсутня і велика постійна армія.

Центральними органами влади і керування в період абсолютної монархії в
Англії були король, Таємний Рад і парламент. Реальна влада зосередилася
в цей період цілком у руках короля.

Таємна Рада короля, що остаточно склався в період абсолютизму, складався
з вищих посадових осіб держави: лорд-канцлера, лорда-скарбника,
лорда-хоронителя печатки й ін.

Парламент продовжував зберігати за собою прерогативу твердження розмірів
зборів і податків.

У період абсолютизму остаточно затверджується верховенство королівської
влади над англійською церквою. Вищим церковним органом країни була
Висока комісія. У її склад, поряд з духовними обличчями, входили члени
Таємної ради й інші посадові особи.

При абсолютизмі остаточно оформилася структура і юрисдикція центральних
Вестмінстерських судів, у тому числі Суду справедливості і Вищого суду
адміралтейства. Однак, крім них, створюються надзвичайні суди, такі як
Зоряна палата і судові ради в ‘заколотних’ графствах. Зоряна палата як
спеціальне відділення Таємної Ради була знаряддям боротьби із
супротивниками королівської влади. Судочинство носило інквізиційний
характер [7].

2. ВІДОКРЕМЛЕННЯ ОБЩИННИХ І СЕЛЯНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

2.1. Поземельні відносини в середньовічній Англії

і їх правове регулювання

Поземельні відносини в Англії, особливо періоду їхнього становлення,
становлять величезний інтерес для дослідників. Це зв’язано з тим, що
«епоха феодалізму в Англії, також як і в інших країнах,
характеризувалася тим, що в області права центральне місце належало
земельній власності». [1]

«Загальне право» цього періоду було не стільки «правом країни» скільки
«правом землі». Всі інші галузі права носили відбиток, що накладали на
них земельні відносини, — угоди, спадкування, сімейні відносини
визначалися потребами й інтересами феодалів-землевласників.

«У той же час на земельному праві відбилися і деякі особливості розвитку
феодалізму в Англії, де частково збереглися вільні землевласники і де з
епохи завоювання Англії нормандцями королівська влада була відносно
сильнішою, ніж на континенті, і спиралася на верхівку цих хліборобів і
на лицарів у боротьбі з великими феодалами-баронами». [1]

Однак головний вплив на розвиток земельного права зробили, звичайно,
нові соціально-економічні тенденції, що з’явилися в житті Англії в
середині періоду феодалізму, і поступово, але неминуче руйнували цей
лад, підриваючи саму його основу натуральне господарство.

З цього видно, що, роблячи вплив на всі інші галузі, земельне право,
безсумнівно, саме розвивалося за законами, що диктувалися економічними
перетвореннями, що намітилися ще в середині і буквально потрясли всю
Англію наприкінці середньовічного періоду.

Таким чином, простеживши розвиток саме цього інституту власності і
правового закріплення всіх тих змін, що відбувалися в цій області права,
можна створити цілком цілісну картину розвитку Common Law у
Великобританії.

2.2. Англійське село на початку середньовіччя

На початку середньовіччя більшість населення Англії складали керлі,
вільні селяни-общинники, що займаються крім землеробства також
скотарством і промислом. Вони ж були і воїнами.

Територія окремих громад вважалася частиною фолькленда; ріллі
розподілялися в спадкоємне користування між вільними сімейними
колективами. «Земля сусідської громади складалася з багатьох розкиданих
ділянок, черезполосно лежавших у відповідності з прийнятою тут системою
полів — у двох (рідше в трьох) полях».[2] Сукупність таких ділянок
складали невідчужуваний наділ керла. Він не міг бути відчужений без
згоди громади і найближчих родичів. Звичайно розмір ділянки дорівнював
гайді — у середньому близько 50 гектарів (ділянка, якій можна було
обробити за допомогою запряжки у вісім волів), у той час як ерли мали
маєтку в 40 гайд, гезіти — по 3-20 гайд, а королівські наближені
одержували іноді сотні гайд. «Угіддя знаходилися в спільному
користуванні общинників, здійснювався випас худоби по парі (система
«відкритих полів») і примусова сівозміна». [2]

2.3. Утвердження феодальних відносин, і пов’язані з ними наслідки в
аграрному житті Англії

Але розвиток йшов по шляху утвердження феодального способу виробництва.
Поява в 8 ст. приватної власності на землю з’явилося прискорювачем
майнового і класового розшарування в середовищі общинного селянства.

Розорені селяни змушені були звертатися за заступництвом до великих
землевласників, брати в них земельні наділи на умовах сплати чи оброку
виконання панщини. Королівська влада посилено сприяла росту великого
землеволодіння. Вже в 7-8 ст. англійські королі стали роздавати окремі
території своїм служивим людям і церкві по особливих грамотах на термін
(10 років), у довічне, рідше в спадкоємне керування (під їхню судову
владу). Власники такої землі називалися глафордами (пізніше лордами).
«Спочатку бокленд був не їхньою земельною власністю, а як би
муніципальним округом».[2] Але в 9-11 ст. великі землевласники
наділяються імунітетними привілеями. Це означало, що подаровані
території звільнялися від повинностей на користь держави. Право
одержання судових штрафів, пошлин і т.д. належало відтепер
землевласнику. Завдяки цьому широкому судовому і фіскальному правам
глафорди поступово ставили керлов, особливо збіднілих, у поземельну
залежність. Останнім давалася в користування земля за несення панщини й
оброків.

Роздача боклендів — один з головних шляхів складання в Англії великого
феодального землеволодіння. Однак міцна громада гальмувала процес
розкладання вільного селянства і процес феодалізації. «Власне кажучи в
Британії до 9 в. не склалися ні аллод, ні прекарий». [2]

«У другій половині ранньосередньовікового періоду розвиток британського
субрегіону стало ще більш нерівномірним». [2]

2.4. Встановлення і розвиток системи утримань як основи земельних
відносин феодальної Англії

В основі земельних відносин феодальної Англії лежала система утримань,
тобто усякий власник землі тримав її від якого-небудь іншої особи, що
стоїть вище її у феодальній ієрархії. З кінця 9 ст. глафорди одержують
право вільного відчуження боклендів і стають сеньйорами живучих там
людей. «Розвиток практики земельних пожалувань та іммунітетів …
сприяло перетворенню вільного селянства у феодально залежне». [3]
Серйозні зміни перетерплює положення селян. У 9 в. виникає індивідуальна
власність общинника на наділ із правом відчуження. З її появою йде
дроблення наділів: якщо велика родина звичайно володіла гайдою, те
індивідуальна — віргатою (чверть гайди, близько 10,25 акр.), а це значно
сприяло майновому розшаруванню селян.

У цих умовах у поземельній залежності від глафордів виявляються не
тільки селяни невільного походження (колони), але і нащадки керлів,
особисто вільні геніти, почасти гебури. Сплачуючи оброк чи несучи
панщину, гебури ставали прикріпленими до землі і втрачали свою
повноправність. Якщо глафорд одержував від короля і юрисдикцію (соку)
над імунітетною територією, то її жителі попадали в судову залежність
від землевласника. «З першої половини 10 ст. людина, що не мала
сеньйора, по «Законах Ательстана», зобов’язувалася терміново «знайти
собі лорда». [2] У середині 10 ст. згідно «Правді короля Едмунда»
поземельно залежні селяни вважалися вже неправоздатними.

Трактат першої половини 11 ст. «Про права й обов’язки різних осіб» дає
представлення про маноре феодала середньої руки. У ньому виділяються три
основні категорії селянства: 1) геніми — вільні раніше керлі, які
опинилися в залежності від лорда — власника бокленда. Вони платили ряд
невеликих натуральних платежів, виконували деякі доручення пана («верхи
на коні»), але були в той же час зобов’язані королю кінною військовою
службою; 2) гебури селяни, що знаходилися у важкій поземельній
залежності. Вони відбувалися, видимо, від рабів чи уілей, але іноді і
від керлів, що втратили право на наділ. Гебури несли найбільш важку
панщину (2-3 дня в тиждень), вносили багато натуральних і грошових
платежів. Цей розряд залежних селян, що сиділи на наділі середнього
розміру, ніс головну вагу відпрацьовувань землі лорда; 3) коттері були
власниками того ж типу, але з дрібними земельними наділами. Вони також
несли щотижневу панщину, але в меншому обсязі, а також багато дрібних
платежів. Коттері походили з розорених вільних, рабів і
вільновідпущених. «На панській садибі використовувалася часом і праця
двірських рабів-холопів». [2]

2.5. Вотчинна система в Англії 13 століття

Класична теорія розглядає аграрну Англію як сукупність більш-менш
одноманітно побудованих манорів. На чолі манора стоїть лорд (одиничний
чи колективний), що тримає манор від короля чи іншого лорда. Манор
поділяється на дві основні частини: домен, що складає 1/2-1/3 території
манора й оброблюваний панщинною працею селян, і землі селян-вілланів.

Однак маноріальна організація аж ніяк не була обов’язковою. Складність у
вивченні манорів полягає в порушенні маноріальної системи тим, що вільні
власники часто тримали землі від декількох лордів у декількох манорах. У
такий спосіб іноді складаються досить значні володіння міжманоріального
типу. Складність збільшується тим, що одна і та ж особа тримає в одній
вотчині чи в різних вотчинах частину земель як вільні утримання, а
частина як вілланські. Можна було мати в чужому манорі вілланів,
саджаючи їх на своє вільне тримання в ньому. Таким чином, окремі манори
вростають один в одного і доменом, і вілланською землею, і вільним
утриманням.

Тому, відповідаючи на питання, чи можна сказати, що вся Англія була
вкрита однотипними манорами чи, що Англія не складалася з манорів слід
зазначити, що «ні та, ні інша думка без застережень прийнятою не може
бути».[4]

На основі вивчених районів (Середня Англія) можна зробити наступні
висновки.

1. Типовий манор з доменом і велика вілланська земля, що перевершує
своїми розмірами вільні утримання, у цілому домінує в даних районах.
Найбільша «маноріалізація» помітна саме на землі великих вотчинників,
особливо ж на землі великих церковних лордів.

2. Типовий кріпак манор виступає, однак, у супроводі вотчинних утворень
іншої структури, по більшій частині дрібних, відмітним ознакою яких був
слабкий чи розвиток повна відсутність вилланства.

3. Навіть у розглянутих спецефически манориальних районах можна виділити
зони більш слабкої манориализации, де вилланская земля в загальному
менше вільних тримань, де велика фортечна вотчина не грає визначальної
ролі.

Однак, щоб скласти собі повну картину аграрної Англії, необхідно
розглянути ситуацію, що склалася в інших регіонах країни.

Вотчини раннього нормандського періоду складалися із тримань, розкиданих
по дуже великих просторах, зв’язаних з центром сплатою звичайних внесків
і відвідуванням курій. Важких панщинних повинностей не несло навіть
невільне селянство. Вільні ж селяни складали тут місцями до 60%
населення.

Селянські утримання не розподілені навіть із приблизною рівномірністю по
сільських полях у той час, як звичайно «кожне прагне зосередити свої
смуги в одній якій-небудь частині цих полів». [4] У результаті
розвинених у надзвичайному ступені дрібних відчужень спостерігається
крайня строкатість тримань по розмірах і розмаїтість рент. Вілла і манор
дуже рідко збігаються в Східній Англії. Вілла, як правило, розпадається
на трохи маноров середньої величини, дуже строкатих у змісті
сеньориальних прав лорда.

Найбільш характерною рисою тут є вільне селянство. «Вільне село — село
без лорда — нерідке явище в Східній Англії». [4] Усіма дослідниками
відзначаються своєрідні аграрні порядки Кента, що не підходять під
звичайну маноіиальну характеристику. У Книзі Страшного Суду Кент нічим
не відрізняється від інших графств. Але в 13 в. між Кентом і іншими
графствами спостерігається виразне розходження. У Кенте панує місцеве
звичайне право — Lex Kantiae, — граюче в місцевих судах таку ж роль, як
і загальне право в судах інших графств. Основний особенностьб кентского
звичайного права було те, що те елементи населення, на яких воно
поширювалося, вважалися особисто вільними. Кентский звичай дуже
обмежував права лорда стосовно селянського володіння. Зокрема, селяни
були вільні у відчуженні своїх наділів, і лорд міг вимагати тільки, щоб
при цьому зберігалися следуемие йому служби і платежі.

Отже, говорячи про аграрну, вотчинну структуру Англії 13 століття можна
зробити наступний висновок.

В основі аграрної структури Середньої Англії спочатку дійсно лежала
маноріальная система, але в ході соціально-економічних перетворень вона
зазнавала значних змін. На більшості ж окраїн маноріальна система часто
взагалі ніколи не існувала в класичному вигляді.

2.6. Співвідношення грошової і натуральної рент

по Сотенних Звитках 1279 р. Проблема комутації

Найважливішою зміною, що вплинула на зміни в аграрній структурі Англії,
був розвиток грошової ренти, цієї основної форми ренти для вільних
власників, що поступово завоювала і сферу вілланського утримання.
Грошова рента, що є уже формою розкладання феодальних відносин, вносила
корінні зміни у вотчинний лад середньовічної Англії.

Дослідники у першу чергу порушують питання про те, яка форма ренти
панувала в другій половині 13 ст. Вони вважають за необхідне почати з
чисто кількісного визначення частки тієї чи іншої форми ренти в
загальній сумі феодальної ренти, що англійське селянство віддавало
церковним і світським лордам, хоча це «ще саме по собі не дає відповіді
на це питання». [4] Кількісне співвідношення можна визначити за
допомогою вотчинних і урядових описів, у яких як відробіткові, так і
ренти продуктами нерідко оцінюються в грошах. По приказчичьим звітах
добре відомий зміст цих оцінок — по них виробляється «venditio operum»,
«продаж робіт», тобто заміна їхніми грошовими платежами, коли дані
роботи не були потрібні. Однак тут виникає питання, якою мірою грошові
оцінки були еквівалентні замінними ними відробітковим рентам. Питання
суттєве хоча б тому, що оцінки вілланських робіт, що даються в
маноріальних і урядових описах, як правило, нижче прийнятої в цей час
заробітної плати найманих робітників.

Але це може бути пояснене тим, що з барщинників не був потрібний повний
робітник день. У випадках же відрядної роботи оцінки були досить
близькі. Загалом, ці нерідко досить складні розрахунки в остаточному
підсумку дають лише приблизні цифри, але все-таки по них можна скласти
загальне уявлення про розміри відробіткових і грошових рент. «Рента
продуктами грає зовсім другорядну роль у Сотенних Сувоях, у середньому
складаючи не більш 2-3% вілланських повинностей». [4]

Найбільші труднощі зв’язані з підрахунком грошових рент. При крайній
заплутаності утримувачих відносин в області вільних тримань дуже важко
визначити розміри рент останніх. Вільний власник не тільки сплачує
ренту, але й одержує її від своїх досить численних власників. І хоча
автор «Досліджень…» говорить лише про можливість приблизних висновків,
він, на основі зроблених обчислень, із упевненістю характеризує область,
«охоплену уцілілими Сотенними Сувоями як область кількісної переваги
грошової ренти». [4] Також у цій роботі відзначається, що їсти підставу
думати, що роль грошової ренти була ще більш значної, чим показує
джерело.

Сотенні Сувої при порівняльній однорідності охопленого даним джерелом
регіону показують і ряд локальних особливостей. Так, наприклад, помітне
посилення грошової ренти при переході від західних до східних графств.
Крім розходжень, зв’язаних з географічним положенням вотчин, необхідно
відзначити розходження в співвідношенні відробіткової і грошової ренти у
вотчинах різної величини. «Досить швидкого перегляду сторінок Сотенних
Сувоїв, щоб переконатися, що відробіткові ренти переважають переважно у
великих вотчинах». [4]

Якщо ж спробувати установити співвідношення грошової і відробітковий
рент у світських і церковних вотчинах, то видно що в церковних вотчинах
переважає саме відробіткова рента. Міцність, стійкість і консерватизм
господарських порядків у старих церковних установах порозумівається
нерухомістю їхніх власницьких прав — вони не змінювали своїх власників,
не відчужувалися, не дробилися.

Проблема феодальної ренти була висунута в історичній літературі в
основному в зв’язку з проблемою комутації. У цілому причини і хід
комутації малювалися в такий спосіб: у 12-13 ст. в Англії в загальному
панує манор, заснований на робітничих повинностях невільних селян. З
кінця 13 ст., а частково вже і набагато раніш, панщинні роботи починають
замінятися грошовими платежами. Ця заміна, комутація, зв’язується з
розвитком грошового господарства, що розкладає натурально-господарську
основу манора. Ріст суспільного поділу праці, відокремлення міста від
села, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринку ускладнюють колишні
чисто споживчі цілі господарської діяльності. Передумовами комутації є
виникаючий зв’язок селянського господарства з ринком, а також
зацікавленість у комутації як селянства, так і його сеньйора. Лорд був
зацікавлений в одержанні грошей, тому що в нього виникають нові потреби,
а держава час від часу накладало на його землю великі грошові платежі і,
крім того, великі суми поглинали його військові походи. З іншого боку,
лорд прагне позбудеться від невигідної системи панщинної праці, що
зв’язує його маноріальними звичаями, і замінити її системою найманої
праці.

Комутація була вигідна і для селян, звільняючи їх від найбільш важких
повинностей і фактично створюючи можливість для переходу до повного
звільнення.

Спочатку не існувало повної визначеності в змісті фіксації того чи
іншого порядку — лорд чи міг брати гроші, чи вимагати відбування
панщини, не було і визначених норм грошових платежів. Лише поступово
грошові платежі перетворилися в redditus assisae, одержали незмінні
визначеність і нерухомість, освячені манориальним звичаєм.

Таким чином, хоча в загальному можна сказати, що в 15-16 ст. Англія
залишалася аграрною країною, очевидним був початок розкладання
феодальних відносин.

3. АНГЛІЙСЬКЕ СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ПРАВО

І КРИВАВЕ ЗАКОНОДАВСТВО

«Криваве законодавство проти експропрійованих», назва, дана К.Марксом
(«Капітал», т. 1, гл. 24) законам проти бурлаків та жебраків, що
видавались в Англії наприкінці 15—16 ст. Тюдорами. Цими законами
вводилися жорстокі покарання для осіб, обвинувачених у бродяжництві й у
збиранні милостині без дозволу влади. Їх бичували, таврували, віддавали
в рабство (на час, а у випадку втечі — довічно, при третьому спійманні
страчували). Головними жертвами цих репресій були селяни, зігнані з
землі в результаті збору податків.

Початок «кривавим законам» поклав статут 1495 Генріха VII. Особливою
жорстокістю відрізнялися статути 1536 і 1547. Закон 1576 р. передбачав
організацію робітничих будинків для жебраків. Парламентський «Акт про
покарання бурлаків і завзятих жебраків» 1597 р. дав остаточне
формулювання закону про бідняків і бурлаків (діяв у такому вигляді до
1814 р.). Аналогічні закони існували й в інших країнах, що встали на
шлях капіталістичного розвитку в 16—18 ст. (Нідерланди, Франція).

«Криваві закони» не могли призупинити росту пауперизму і бродяжництва.
Але вони досягали іншої мети: придушували опір експропрійованих,
перетворювали зігнаних із землі селян у людей, готових до найманого купу
на будь-яких умовах.

Феодальне право Англії відрізнялося складністю, заплутаністю,
казуїстичністю, що було зв’язано з особливими шляхами його формування,
зокрема з тим, що воно не відчуло діючого впливу римського права,
римської правової думки.

До нормандського завоювання в XІ ст. основними джерелами права в Англії
були звичай і королівське законодавство. Проголошення законів дуже рано
стало в англосаксонських королів одним із засобів підняття їх престижу і
задоволення матеріальних домагань.

Король Генріх VІІІ почав видавати закони, що були направлені
протижебрацтва. Так, наприклад, збирати милостиню дозволялося
тепер тількихворим та немічним – тих же, хто ще міг працювати, били
батогом і поверталидодому. Якщо цю людину затримували вдруге –
знову били та відрізалиполовину вуха, якщо втретє – страчували як
злочинця. Наступний король Едуард VІ ще більше посилив ці міри
– згідно зновими законами, той, хто не працював, віддавався у рабство
до того, хто нанього доніс. Таким своєрідним чином англійські
королі боролися з кризою, яка тогочасу охопила Англію. До речі, ці
закони ввійшли у історію під назвою“криваве законодавство”.

Але саме тоді, на початку 16 століття, почався і швидкий ріст Англіїяк
держави. Річ у тому, що країна виявилася розташованою на
перехрестіторгівельних шляхів між Європою та Америкою, внаслідок
чого почаларозвиватися торгівля та промисловість. Особливо
швидкий розвиток отримала зовнішня торгівля (тобто торгівляз іншими
країнами). Виникла велика кількість купців, які почали зароблятина
цьому великі гроші. Але зовнішня торгівля на ті часи була
справою небезпечною (аджедоводилося мандрувати морями та океанами, де
купецькі кораблі могли чекатипірати), тому купці почали об’єднуватися.

Ці об’єднання почали називати акціонерними компаніями – тому що
купціоб’єднували свої капітали і в залежності від свого внеску
(тобто сумигрошей, які вони внесли в компанію), одержували свою долю
(процент) відприбутку (загальної суми грошей, яку заробила компанія).

Так почала нарощуватися майбутня економічна могутність Англії та
їїстолиці – Лондона. Реформація у Англії, на відміну від
інших країн, спочатку невикликала ніяких особливих проблем, тому що
англійський король Генріх VІІІсам ввів її. Як ми вже
розповідали, реформатором Генріх VІІІ став не через своїпереконання,
а тільки через відмову папи римського дозволити йому розійтисязі своєю
дружиною, Катериною Арагонською (за католицькими законами датитакий
дозвіл міг тільки папа).

Генріх VІІІ вивів англійську церкву з-під влади Риму і створив нову,так
звану англіканську церкву, яку підтримував і наступний
англійськийкороль Едуард VІ.

Королева ж Марія Тюдор, яка змінила Едуарда,
дотримуваласякатолицизму, тому влаштувала у країні терор, знищуючи
протестантів, за щоїї назвали Марією Кривавою.

Але вже наступна королева Єлізавета І знову повернулася
доангліканської церкви (втім, причина цього була досить проста –
це бувпротест проти Риму, який не визнавав її права на престол).

Саме у ці часи у Англії з’явилися люди, які виступали за
“очищення”англіканської церкви від деяких залишків католицизму. Це
були прихильникикальвінізму, яких назвали пуританами (від
латинського слова purus – чистий).

Поступово пуритани вийшли з англіканської церкви і створили
своїцерковні громади. Це не дуже подобалося Єлізаветі, тому вона
почала їхпереслідувати. Особливості Реформації. Важливим засобом
зміцнення абсолютизму приТюдорах з’явилася реформа церкви в Англії, що
почалася при Генріхові VIII.Приводом до її проведення послужило
відмовлення папи римського дозволитирозвод короля Генріха VIII з його
першою дружиною Катериною Арагонською,родичкою Карла V. У відповідь
на це відмовлення англійський парламент у1534 р. звільнив церкву
Англії від підпорядкування Риму і “Актом просупрематії” проголосив
главою церкви короля. В основі Реформації лежалопрагнення
англійських дворян і городян створити національну протестантськуцеркву
як знаряддя абсолютизму, а також заволодіти церковними землями
імайном. Парламентськими актами 1536 і 1539 років в Англії були закриті
всімонастирі, а їхнє майно і землі конфісковані королем; у 1545
році булизакриті всі каплиці, майном яких також заволоділа корона. Ці
конфіскації востаточному підсумку збільшували земельні володіння
дворянства і буржуазії,а також значно поповнили королівську
скарбницю. Нові власники церковнихземель, щоб збільшити свої доходи,
зганяли з землі селян — колишніх їївласників, огороджували її і
підвищували земельну ренту.

Реформація проводилася шляхом найжорстокішого терору. Від
англійціввимагали повного підпорядкування новій організації церкви. За
запереченняїї основних принципів покладалася страта. Побоюючись
росту народноїопозиції стосовно нової церкви, Генріх VIII заборонив
самостійно читати ітлумачити Біблію майстеровим, поденникам,
хліборобам і слугам, тому що вонимогли витлумачити її в дусі
радикальних сектантських навчань.Найактивнішими діячами
Реформації були Томас Кромвель — канцлеркоролівства, і Томас
Кранмер, що зайняв після Реформації посадуархієпископа
Кентерберійського.

У XІ ст. в Англії бурхливо розвиваються ринкові, приватновласницькі
відносини, але вони не знаходять адекватного відображення в нормах
«загального права», формалізм якого перешкоджає цьому.

На початку XІ ст. при Едуарді ІІ апарат при лорді-канцлері остаточно
перетворюється в суд, не зв’язаний нормами «загального права», а який
керується нормами «справедливості».

До бродяг, що підлягають таким покаранням, як страта, тюремне
ув’язнення, звертання в рабство, пороття, таврування, відносилися
безробітні (протягом місяця), слуги, що пішли самовільно від хазяїнів,
які просять милостиню (за винятком калік, нездатних до праці, а також
студентів, якщо вони одержали спеціальні дозволи канцлера свого
університету) та ін.

Цілі покарань мінялися на окремих етапах розвитку феодального права: від
задоволення постраждалого і його рідні за заподіяний збиток до
запобігання повторної злочину шляхом лякання (виривання нутрощів з
живого тіла, виставляння біля ганебного стовпа, бичування батогом і ін.)
У XVІІ ст. в Англії було близько 50 видів злочинів, що карали стратою.
До їх числа відносилися такі види страти, як спалення, колесування,
четвертування. Крайня жорстокість покарання, що слабко піддається
реформуванню, і в майбутньому була зв’язана з тим же
релігійно-моралістичним підходом до злочину, що визначали
професійно-етичної позиції суддів, яким приділялася головна роль у
збереженні правопорядку.

Несумісність тяжкості покарання тяжкості злочину змушувала найчастіше
присяжних виправдувати знайомого злочинця, чи, наприклад, оцінювати
викрадене в заниженому розмірі. Рятував від жорстоких покарань і
«привілей духовного звання», що був поширений на всіх осіб, які мали
право бути присвяченими в духовне звання, хоча вони в цьому званні і не
перебували (фактично на всіх чоловіків, які вміють читати). Але в 1487
році був виданий статут, який установив, що миряни можуть користатися
«привілеєм духовного звання» тільки один раз. Як доказ використання
духовного привілею ставилося клеймо на палець. При Генріхові VІІІ
«привілеїв духовного звання» були позбавлені всі особи, які зробили
вбивство «із заздалегідь обміркованим, злим наміром».

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

До нормандського завоювання в XІ ст. основними джерелами права в Англії
були звичай і королівське законодавство. Проголошення законів дуже рано
стало в англосаксонських королів одним із засобів підняття їх престижу і
задоволення матеріальних домагань.

Перші правові збірники стали з’являтися тут ще в VІ ст. У 601-604 р. у
Кенте була проголошена Правда Етельберта. У VІІ ст. була складена в
Уессексі Правда Іне, в ІX ст. у першій відносно централізованій державі
англосаксів — Правда Альфреда, у XІ ст. — Закони Батога. Усі ці збірники
відобразили поступові процеси соціального розшарування, феодалізації
англосаксонського суспільства, становлення державності, вплив
християнської релігії, прийнятої тут на початку VІІ ст.

Іншим каналом формування норм «загального права» стала сама практика
королівських суддівств. Записи по судових справах, спочатку у формі
короткої, потім докладної заяви сторін і мотивування судового рішення,
велися з моменту виникнення інституту роз’їзних суддівств. З початку
XІІІ ст. судові протоколи стали публікуватися в «Сувоях позовів».
Матеріали, що містяться в них, мотивування задоволення позову,
підтверджували наявність того чи іншого звичаю і могли бути використані
в наступній судовій практиці як прецедент. Хаотичний характер записів,
однак, вкрай утрудняв можливість суддів відшукати в них потрібні їм
зведення. Із середини XІІІ ст. ці зведення про найбільш важливі судові
справи судді стали черпати з офіційних звітів — «Щорічників». У 1535
році на зміну їм прийшли систематизовані судові звіти приватних
укладачів.

Закони короля називалися ассізами, хартіями, але найчастіше
ордонансами, статутами. Законодавство Генріха ІІ (XІІ ст.), Едуарда 1
(XІІІ ст.), прозваного за бурхливу правотворчу діяльність англійським
Юстиніаном, визначило значною мірою форму і зміст «загального права»,
виробило його основні правила і принципи.

Поступова назва статуту закріпилося за актом, прийнятим парламентом і
підписаним королем. Статути — парламентські акти стали відрізнятися від
інших джерел права середньовічної Англії тим, що їхня законність, на
відміну від їхнього тлумачення, не могла обговорюватися в судовому
порядку.

Норми середньовічного карного права в значній мірі були створені судовою
практикою. Кримінальне статутне право являло собою серед його джерел не
що інше, як відтворення (повне чи в частково зміненому вигляді)
відповідних норм «загального права». З початку XІІ ст. під впливом
римського і канонічного права стали утверджуватися погляди про наявність
провини як підстави відповідальності. У середньовічному кримінальному
праві склався розподіл усіх злочинів, що стало традиційним, на три
групи: зрада (treason), фелонія (felony) і місдимінор (mіsdіmeanour).
Інша класифікація злочинів носила чисто процесуальний характер. Це —
злочини, що переслідувалися по обвинувальному акті (pleas of the Crown
чи іndіctable offences) і розглядалися в суді присяжних, і малозначні
правопорушення (petty offences), що розглядалися в сумарному порядку
(summary convіctіon).

Судовий процес у XІІ-XІІІ ст. процес носив обвинувальний характер, тобто
про рух справи піклувалися самі сторони.

У XІІ ст. ще існував «суд божий» — ордалії. Одним з діючих доказів
вважалася присяга, порушення якої тягнуло кримінальне покарання. Надалі
змагально-обвинувачувальний процес став пануючим у судах «загального
права» як по цивільних, так і по кримінальних справах.

Процес носив відкритий характер, за винятком процесу в «зоряній палаті».

У силу обвинувального характеру процесу в Англії не одержав розвитку
інститут державного звинувачення, представлений особливими посадовими
особами.

Поземельні відносини в Англії в період середньовіччя розвивалися досить
складним, часом суперечливим шляхом.

Будучи основним інститутом загального права, поземельні відносини самі
випробували на собі досить сильний вплив соціально-економічних змін, що
відбувалися в країні й особливо що бурхливо проявилися в пізньому
середньовіччі — 15-16 ст.

Вставши в 8-9 ст. на феодальний шлях розвитку, Англія до 14 століття
залишалося аграрною країною. Але вже наприкінці 14 — початку 15 ст., а в
деяких районах ще раніше, феодальна система господарства починає
розкладатися. На зміну їй в економіку приходить капіталістичний уклад.
Цей процес характеризувався утворенням двох основних елементів
капіталістичного виробництва: вільної робочої сили і вільного капіталу.

У ході розвитку товарно-грошових відносин і промисловості, збільшення
попиту на англійську вовну відбувається перетворення більшості
феодальних маєтків у товарні господарства (в основному маєтків нового
дворянства, джентрі). Це сприяло первісному нагромадженню капіталу і
росту мануфактур. До того ж у селі цей процес полегшувалося і
прискорювався відсутністю цехової системи, що гальмувала в силу своєї
замкнутості розвиток капіталістичних відносин.

Розвиток капіталістичних елементів у селі раніш, ніж у місті, з’явилося
однією з особливостей розвитку Англії періоду становлення ринкових
відносин.

Також необхідно відзначити, що земельні відносини аж ніяк не були
однорідними по всій території Англії. Вони відрізнялися не тільки через
географічні розходження, але і через місцеві особливості, традицій, що
склалися найчастіше ще до нормандського завоювання.

Однак, незважаючи на такі регіональні розходження, усе-таки можна в
більшому чи меншому ступені говорити про аграрну систему Англії як про
єдине ціле, що розвивається в тому самому напрямку під впливом
економічних змін, що поступово, часто нерівномірно і неодночасно, але
неминуче переводили англійське село, а разом з нею і все право, а отже,
і всю країну, на капіталістичні рейки розвитку.

Список використаної літератури:

Барг М. А. Исследования по истории английского феодализма в XI – XIII
в.в./М. А. Барг.- М., 1992.- С.25-40.

Всеобщая история государства и права: Учебник/ Под ред. К. И.
Батыра.-М.: Издательство БЕК, 1996.- С.303-306.

Всеобщая история государства и права: Учебник для вузов/ Под ред. З. М.
Черниловского.- М.: Юристъ, 1996.-573с.

Государство древних франков, англо-саксонское государство, Англия,
Германия, Испания, Италия, Франция, Албания, Болгария, Венгрия, Польша,
Румыния, Чехия, Югославия. / Под ред. акад. В. М. Корецкого. -М.,
Госюриздат, 1991, 960 стр.

Гутнова Е. В. Возникновение английского парламента/ Е. В. Гутнова.- М.:
Прогресс, 1990.-732с.

Загальна історія держави і права. Підручник для юридичних інститутів.
Ч.2. М.: Юриздат, 1997. 272 с.

Історія Європи. Т.2. Среднневековая Європи. — М.: Науки, 1992. — 808 с.

Історія Європи. Т.3. Від середньовіччя до нового часу. — М.: Наука,
1993. 656 с.

История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов: в 2 ч./
Под ред. О. А. Жидкова.- М.: Издательство НОРМА, 2001.-Ч.1.-609с.

Нарсесянц СТ. История права: Англия и Россия. – М., 1990.

Правоведение. — 1993. — № 1. — с. 138 — 141.

Петрушевский Д. М. Великая Хартия Вольностей и конституционная борьба в
английском обществе во II половине XIII века/ Д. М. Петрушевский.- М.:
Издательство Сабашниковых, 1998.-96с.

Страхів Н.Н. Держава і право феодальної Англії: Конспект лекцій для
студентів Харківського юридичного інституту. Харків, 1964. 54 с.

Косминський Е.А. Дослідження з аграрної історії Англії XIII ст. — М.,
Л.: Изд-во АН СРСР, 1987, 484 с.

Петрушевский Д. М. Очерки из истории английского государства и общества
в средние века/ Д. М. Петрушевский.- М.: б/и, 1937.-112с.

Романов Н. А. Происхождение парламента в Англии/ Н. А. Романов// Книга
для чтения по истории средних веков/ М.: б/и, 1918.-Вып.3.-31с.

Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. Підручник. –
Харків, 1999. – С.47-58.

Семенов В. Ф., Пауперизм в Англії XVI в. і законодавство Тюдоров по
питанню про пауперів, у сб.: Середні століття. в. 4, М., 1983;

Штокмар В. В., Криваве законодавство Тюдоров проти збезземелених
народних мас Англії, «Уч. зап. БРЕШУ», 1951, № 130, серія історичних
наук, в. 18.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред.
З.М.Черниловского. – М., 1994. – С.36-39

Хрестоматия по всеобщей истории государства и права/ Под ред. К. И.
Батыра.-М.: Юристъ, 2000.-Ч.1.- С.23-28.

PAGE

PAGE 4

Похожие записи