.

Способи забезпечення виконання зобов’язання договірних відносин(курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1403 37946
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Способи забезпечення виконання зобов’язання договірних відносин”ПЛАН

ВСТУП

1. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1. Поняття зобов’язань

1.2. Види зобов’язань і система зобов’язального права

1.3. Елементи зобов’язань

1.4. Підстави виникнення зобов’язань

1.5. Виконання зобов’язань

2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

2.1. Загальна характеристика засобів забезпечення виконання зобов’язань

2.2. Класифікація засобів забезпечення виконання зобов’язань

2.3. Речово-правові засоби забезпечення виконання зобов’язань

2.3.1. Застава

2.3.2. Завдаток

2.3.3. Притримання

2.4. Зобов’язально-правові засоби забезпечення виконання зобов’язання

2.4.1. Неустойка

2.4.2. Порука

2.4.3. Гарантія

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Тема даної курсової роботи: “Способи забезпечення виконання зобов’язання
як гарантія захисту прав та законних інтересів учасників договірних
відноси”.

Актуальність досліджуваного питання можна пояснити тим, що зобов’язання
є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки останніх.
Водночас вони мають і специфічні риси, що дозволяють виокремити їх із
загальної сукупності цивільних правовідносин і, зокрема, розмежувати з
речовими відносинами.

Виконання зобов’язання можна визначити як здійснення боржником тієї дії,
яку має право вимагати від нього кредитор на підставі існуючого між ними
зобов’язання.

Вимогами до виконання зобов’язань визначаються насамперед принципи їх
виконання, під якими маються на увазі закріплені в законі основні
засади, відповідно до яких будується правове регулювання реалізації
суб’єктивних прав і обов’язків у цих правовідносинах.

Засоби забезпечення договірних зобов’язань можуть виступати у різних
формах: неустойки (штрафу), завдатку, застави, поруки, відшкодування
збитків та моральної шкоди, застосування інших мір відповідальності
тощо.

Усі спеціальні засоби забезпечення мають додатковий (акцесорний)
характер і залежать від основного зобов’язання: при недійсності або
припиненні основного зобов’язання вони також припиняють свою дію.

Загальні умови забезпечення виконання зобов’язання встановлені ст.548
ЦК. Вони виглядають таким чином:

1) виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується
додатковим (акцесорним) зобов’язанням, якщо це передбачено договором або
законом;

2) недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню;

3) визнання недійсним основного зобов’язання (вимоги) має наслідком
недійсність додаткового (забезпечувального) зобов’язання, якщо інше не
встановлено ЦК;

4) недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не
спричиняє недійсності основного зобов’язання.

В даній роботі будуть розглядатися такі питання як: поняття зобов’язань;
загальна характеристика засобів забезпечення виконання зобов’язань;
класифікація засобів забезпечення виконання зобов’язань; речово-правові
засоби забезпечення виконання зобов’язань; зобов’язально-правові засоби
забезпечення виконання зобов’язання тощо.

Гадаємо, що розгляд саме цих питань дозволить якнайповніше і
найлогічніше висвітлити загальну тему роботи.

При написанні даної роботи були використані різноманітні літературні
джерела та наукові методи дослідження.

1. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1. Поняття зобов’язань

Термін “зобов’язання” має кілька значень. Зокрема він використовується
для позначення: 1) документа, що видається боржником кредитору; 2)
окремого обов’язку; 3) обов’язку, що відповідає правомочностям певної
особи; 4) сукупності обов’язків з відповідними їм
правомочностями.

Якщо права на речі опосередковують статику суспільних відносин (стан
приналежності речей) у сфері цивільного обігу, то зобов’язання
стосуються насамперед його динаміки, регулюючи обов’язки передання речей
від однієї особи до іншої, виконання дій, надання послуг тощо.

Зобов’язання є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки
останніх. Водночас вони мають і специфічні риси, що дозволяють
виокремити їх із загальної сукупності цивільних правовідносин і,
зокрема, розмежувати з речовими відносинами [18].

До визначальних ознак зобов’язальних правовідносин можна віднести такі:

1) сторонами зобов’язання є конкретно визначені особи: кредитор —
особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) — особа, яка несе
обов’язок, що відповідає праву вимоги кредитора. Цим зобов’язання
(відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних правовідносин
(правовідносин власності тощо), в яких уповноваженій особі протистоїть
не конкретне коло зобов’язаних осіб, а “усі й кожен”;

2) об’єктами зобов’язальних правовідносин можуть бути дії,
пов’язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утримання від
здійснення дій, в той час як об’єктами речових правовідносин є речі;

3) здійснення суб’єктивного права кредитора у зобов’язальних
правовідносинах можливе лише в разі здійснення боржником дій, що
становлять його обов’язок, тоді як у речових правовідносинах
уповноважена особа може здійснювати свої суб’єктивні права самостійно,
не звертаючись за допомогою до інших осіб;

4) зобов’язання опосередковують динаміку цивільного обігу. Речові права
— це його статика.

Зобов’язання у цивілістичній літературі найчастіше визначають як
цивільні правовідносини (або закріплені цивільним законом суспільні
відносини), пов’язані з переміщенням майнових та інших результатів
праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої
(боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від інших
дій.

Практично так само виглядає і законодаче визначення зобов’язання, яке
міститься у ст.509 ЦК [1]. Згідно з цією нормою зобов’язанням є
правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на
користь другої (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу,
надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а
кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Звісно, таке визначення може використовуватися на практиці. Проте,
враховуючи ту обставину, що поняття “зобов’язання” є багатозначним і
може застосовуватися в різних галузях права та інших сферах гуманітарних
знань, видається за доцільне вести мову не взагалі про “зобов’язання” і
взагалі про “правовідношення”, а саме про “цивільно-правові
зобов’язання” і “цивільні правовідносини”.

Крім того, недоліком запропонованих визначень поняття “зобов’язання” є
некоректна вказівка на те, що одна їх сторона (кредитор) має права, а
інша (боржник, дебітор) — обов’язки. Такий найпростіший правовий зв’язок
на практиці зустрічається досить рідко (у договорах простого дарування,
безвідплатної позики, позички, довічного утримання, а також у
зобов’язаннях щодо відшкодування шкоди). Набагато частіше йдеться про
взаємні права та обов’язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу
продавець зобов’язаний передати покупцеві певну річ, і в цьому
відношенні він є боржником. Натомість він має право вимагати від покупця
сплати покупної ціни, і в цьому відношенні є кредитором. Покупець у свою
чергу виступає як кредитор, вимагаючи передачі речі, і як боржник —
виконуючи обов’язок заплатити за покупку.

З’ясування того, чи діє сторона у конкретній ситуації як боржник чи як
кредитор, має велике значення для правильного застосування інших норм
(наприклад тих, що встановлюють наслідки прострочення боржника чи
прострочення кредитора). Отже, й ця обставина має бути врахована при
визначенні поняття цієї категорії. З врахуванням цих уточнень визначення
зобов’язання у цивільному праві може виглядати таким чином.

Цивільно-правове зобов’язання — це цивільне правовідношення, учасники
якого мають права та (або) обов’язки, спрямовані на опосередковування
динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання
послуг, сплату грошей тощо.

Слід звернути увагу на те, що ЦК не тільки дає загальне визначення
зобов’язання, а й визначає його засади. Зокрема в ч.З ст.509 ЦК
зазначено, що зобов’язання має Грунтуватися на засадах добросовісності,
розумності та справедливості. Оскільки ці категорії названі серед
загальних засад цивільного законодавства (Іст.З ЦК), можна дійти
висновку, що у ЦК зобов’язання розглядаються як результат реалізації
цивільного законодавства. Така точка зору знаходить підтвердження при
аналізі джерел цивільного законодавства та підстав виникнення
зобов’язань, про що йтиметься далі [18].

З зазначених вимог до зобов’язань випливають деякі їх особливості, що
мають безпосередній практичний прояв. Зокрема ст.511 ЦК встановлює, що
зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. Таке положення
закону випливає з того, що встановлення обов’язків для третіх осіб, які
не є учасниками зобов’язання, не відповідало б засадам справедливості,
на яких мають ґрунтуватися зобов’язання.

Водночас у випадках, встановлених договором, зобов’язання може
породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора. Це
можливо, наприклад, у разі укладення договору на користь третьої особи
(ст.636 ЦК) [1].

1.2. Види зобов’язань і система зобов’язального права

Класифікація зобов’язань може бути проведена за різними критеріями.
Найзручнішою є класифікація з використанням вже згадуваного принципу
дихотомії — поділу на два парних поняття. Водночас можливий і відступ
від цього принципу для докладніших класифікацій.

Розгляньмо найважливіші класифікації зобов’язань. 1) Залежно від підстав
виникнення зобов’язання прийнято поділяти на договірні й недоговірні.

Договірні зобов’язання виникають на підставі домовленості його учасників
(дво- або багатосторонній договір).

Недоговірні зобов’язання виникають внаслідок інших юридичних фактів
(одностороннього правочину, заподіяння шкоди, рятування майна тощо).

Значення такого поділу полягає в тому, що зміст договірних зобов’язань
визначається не тільки законом, а насамперед домовленістю їх учасників,
зміст недоговірних — Грунтується на законі, односторонньому
волевиявленні суб’єкта приватного або публічнюго права.

2) Залежно від мети (спрямованості) зобов’язання поділяються на
регулятивні й охоронні.

Регулятивні зобов’язання — це правовідносини, змістом яких є правомірна
поведінка учасників. Вони можуть регулювати поведінку учасників
договору, а також будь-яку іншу правомірну діяльність у сфері
приватно-правових відносин.

Охоронні зобов’язання виникають внаслідок заподіяння шкоди,
безпідставного збагачення, їх метою є захист порушеного інтересу
суб’єкта цивільного права. По суті вони являють собою різновид засобів
захисту або цивільно-правової відповідальності.

3) За співвідношенням прав і обов’язків зобов’язання поділяють на
односторонні і взаємні (зустрічні, синалагматичні).

В односторонніх зобов’язаннях в однієї сторони є лише права, в іншої —
лише обов’язки (наприклад, зобов’язання із заподіяння шкоди).

У взаємних (зустрічних, синалагматичних) зобов’язаннях кожен із
учасників такого зобов’язання має як права, так і обов’язки. Кожна зі
сторін є одночасно і кредитором, і боржником. Наприклад, у договорі
купівлі-продажу продавець і покупець володіють одночасно і правами, і
обов’язками один щодо одного. Взаємні (зустрічні, синалагматичні)
зобов’язання за загальним правилом мають виконуватися одночасно (якщо
інше не передбачене законом, договором і не випливає із сутності
зобов’язання).

4) Залежно від характеру правового зв’язку між учасниками зобов’язання
воно може бути простим або складним.

Якщо сторони мають лише по одному праву і одному обов’язку, то
зобов’язання вважається простим. Якщо прав і обов’язків у сторін
зобов’язання кілька, воно є складним. Так, зобов’язання, що виникли з
договору дарування, — прості, а з договору купівлі-продажу — можуть бути
як простими, так і складними.

5) Залежно від значення зобов’язання для його сторін розрізняють
головні (основні) і додаткові (акцесорні) зобов’язання.

Головні (основні) зобов’язання можуть існувати самостійно без
додаткового зобов’язання (наприклад, купівля-продаж).

Додаткові (акцесорні) зобов’язання виникають лише за наявності головного
(основного) зобов’язання і нерозривно пов’язані з ним (наприклад,
порука). Додаткові зобов’язання завжди слідують за головним і
автоматично припиняються разом з ним.

6) Залежно від пов’язаності зобов’язань з особистістю їх учасників
можна виділити зобов’язання особистого характеру і зобов’язання
неперсоніфіковані.

Особливістю зобов’язання особистого характеру є необхідність виконання
дій, що є його об’єктом, особисто учасником. У таких зобов’язаннях
неприпустима заміна однієї із сторін, і вони припиняються у разі смерті
фізичної особи або ліквідації юридичної особи, що є їхнім учасником.
Так, при відшкодуванні шкоди, заподіяної здоров’ю фізичної особи,
кредитором може бути лише потерпілий [4].

Неперсоніфіковані зобов’язання не пов’язані з особистістю боржника або
кредитора. Тому в них можлива передача прав і обов’язків у порядку
правонаступництва, заміна осіб у зобов’язанні тощо.

7) 3 точки зору визначеності змісту зобов’язання розрізняють
зобов’язання з визначеним обсягом вимог і зобов’язання з невизначеним
змістом.

У зобов’язаннях з визначеним обсягом вимог точно відомо, виконання яких
обов’язків і в якому обсязі може зажадати кредитор від боржника. Такими
є переважна більшість зобов’язань.

У зобов’язаннях з невизначеним обсягом вимог (алеаторних) обсяг прав і
обов’язків встановлюється лише в загальному вигляді. Конкретні суми,
послуги тощо визначаються вже під час виконання зобов’язання. Наприклад,
до алеаторних відносяться зобов’язання, що виникають із договору
довічного утримання. Тут відомо лише те, що набувач будинку бере на себе
обов’язок утримувати власника будинку до його смерті. Однак у що це
виллється, сторони не знають і не можуть знати. До цього ж виду
зобов’язань можуть бути віднесені зобов’язання із заподіяння шкоди
здоров’ю. У цьому випадку відомий розмір щомісячних платежів в рахунок
компенсації втраченого потерпілим заробітку, але кінцеву суму, як і
розмір додаткової компенсації витрат на лікування, заздалегідь визначити
неможливо.

8) 3 точки зору визначеності предмета виконання можна виділити
зобов’язання з конкретним предметом виконання, альтернативні і
факультативні (у цьому випадку доводиться відступити від принципу
дихотомії і обрати множинний розподіл).

Зобов’язання з конкретним предметом виконання мають місце тоді, коли
предметом зобов’язання є цілком конкретна поведінка учасників. Це
загальне правило.

Альтернативні зобов’язання означають, що боржник має здійснити для
кредитора одну з кількох дій, передбачених законом або договором. Право
вибору належить боржнику, що виконує зобов’язання, якщо інше не випливає
із закону, договору або сутності зобов’язання. Причому здійснення
будь-якого із них вважається виконанням зобов’язання. Припускається, що
коли вже кредитор погодився на кілька варіантів в момент укладення
договору, то йому байдуже, який з них обере надалі боржник. Наприклад,
договором між художнім колективом і замовником передбачено, що буде дано
концерт за програмою №1 або за програмою №2. При виконанні будь-якої з
цих програм зобов’язання буде вважатися виконаним, якщо дотримані інші
умови договору (термін, якість, склад учасників). Наявність у боржника
права вибору однієї дії з низки можливих не означає, що існує кілька
зобов’язань. Альтернативне зобов’язання — єдине правовідношення, зміст
якого в цілому визначається в момент виникнення зобов’язання і
уточнюється до моменту виконання.

Факультативні зобов’язання мають місце у випадках, коли боржник
зобов’язаний здійснити на користь кредитора конкретну дію, а якщо це
неможливо — має право замінити її виконання іншою дією, що заздалегідь
обумовлено угодою сторін. Наприклад, боржник зобов’язується передати
кредитору певну річ, а при неможливості цього — надати іншу річ такого ж
призначення. Можливість заміни виконання тут також є правом боржника.

На відміну від альтернативних зобов’язань, де зміст формулюється за
допомогою обумовлений варіантів “або те, або інше”, факультативні
зобов’язання можуть бути охарактеризовані формулою: “якщо неможливо те,
тоді інше”.

Від класифікації зобов’язань як виду цивільних правовідносин слід
відрізняти визначення системи зобов’язального права як підгалузі
цивільного права.

Не зупиняючись на численних варіантах підходів до визначення такої
системи, що існують в цивілістичній літературі, обмежимося викладом
позицій автора цієї частини підручника.

Отже, все зобов’язальне право може бути поділене на загальну частину і
спеціальну частину (окремі види зобов’язань).

У свою чергу, загальна частина зобов’язального права включає в себе:

1) універсальні загальні положення;

2) загальні положення договірного права.

Універсальні загальні положення стосуються всіх видів зобов’язань. Вони
містять характеристику зобов’язань, його елементів, визначають загальні
правила виконання і припинення зобов’язань, забезпечення їх виконання
тощо.

Загальні положення договірного права містять правила, що стосуються лише
договорів як основної підстави виникнення зобов’язань. Це визначення
поняття договору, принципів договірного права, змісту договору, порядку
його укладення, зміни, виконання і припинення договору тощо [18].

Якщо у ЦК 1963 р. загальні положення договірного права були розміщені
серед інших загальних положень зобов’язань (ст.ст. 153-160 ЦК 1963 р.),
то у ЦК 2003 р. вміщено спеціальний розділ (розділ II книги п’ятої)
“Загальні положення про договір”. До речі, подібний підхід має місце і у
багатьох інших європейських країнах. Наприклад, у Німецькому цивільному
кодексі загальним положенням договору присвячений розділ III книги
першої – “Загальна частина” і розділ II книги другої – “Зобов’язальне
право”. Такий підхід видається цілком виправданим, оскільки, як
зазначалося вище, відповідає значенню договірного права в
опосередкуванні цивільного обігу.

Спеціальна частина зобов’язального права (окремі види зобов’язань)
поділяється на:

1) окремі види договорів (гл.54-77 ЦК);

2) окремі види недоговірних зобов’язань (гл.78-83 ЦК).

У свою чергу окремі види договорів з урахуванням мети, суті і змісту
угод, можуть бути об’єднані в такі групи договорів: — договори про
передачу майна у власність;

— договори про передачу майна у тимчасове користування;

— договори про надання послуг;

— договори про виконання робіт;

— договори у кредитно-розрахункових відносинах;

— договори про спільну діяльність;

— договори про забезпечення зобов’язань.

Окремі види недоговірних зобов’язань можуть бути поділені на
зобов’язання, що виникають внаслідок правомірних дій, і зобов’язання, що
виникають внаслідок правопорушень.

Правомірними діями можуть бути односторонні правочини, юридичні вчинки,
акти цивільного стану (наприклад, рятування майна, життя і здоров’я
громадян, ведення справ без доручення, публічна обіцянка винагороди,
укладення шлюбу тощо — глави 78— 80 ЦК та інші).

Правопорушення породжують зобов’язання внаслідок створення загрози
життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи,
заподіяння шкоди, безпідставного збагачення тощо (глави 81-83 ЦК) [1].

1.3. Елементи зобов’язань

Елементами зобов’язання, як і будь-якого цивільного правовідношення, є:
суб’єкти, об’єкт, зміст.

Суб’єктами зобов’язання є кредитор і боржник (дебітор).

Кредитор — це особа, уповноважена вимагати від іншої особи (боржника)
виконання певної дії (дій) або утримання від них.

Боржник — це особа, зобов’язана вчинити на користь кредитора певну дію
(дії) або утримуватися від вчинення певної дії (дій) на вимогу
кредитора.

Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки,
вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь
другої сторони, і кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї
(ч.З ст.510 ЦК) [1].

Як кредитором, так і боржником у зобов’язанні можуть бути фізичні особи,
юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (Автономна
Республіка Крим, територіальні громади та інші суб’єкти публічного
права).

Залежно від кількості суб’єктів на тій або іншій (або на кожній) стороні
зобов’язань розрізняють зобов’язання прості і складні (з множиною осіб).

Простими є зобов’язання, в яких є один боржник і один кредитор.

Складними (зобов’язаннями з множиною осіб) є зобов’язання, де на
котрійсь із сторін (або на обох сторонах) виступають кілька осіб.

Якщо в зобов’язанні кілька кредиторів — це активна, якщо кілька
боржників — пасивна, якщо кілька тих й інших — змішана множина осіб.

Залежно від характеру розподілу прав або обов’язків між кількома
кредиторами або боржниками розрізняють зобов’язання часткові, солідарні
і субсидіарні.

У часткових зобов’язаннях кожен боржник повинен виконати зобов’язання в
певній частині, а кожен кредитор має право вимагати виконання певної
частки зобов’язання. У солідарних зобов’язаннях кожному кредитору у
повному обсязі належить право вимоги, а кожен з боржників повинен
виконати зобов’язання у повному обсязі. У субсидіарних зобов’язаннях є
основний кредитор або боржник і додатковий кредитор (боржник). За
загальним правилом, між сторонами встановлюються часткові зобов’язання
[7].

Солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, коли це
передбачене договором або встановлено законом, зокрема при неподільності
предмета зобов’язання (ст.541 ЦК). Наприклад, солідарні зобов’язання
виникають у разі завдання шкоди кількома особами, коли неможливо
встановити, чиїми діями і в якому конкретно розмірі заподіяно збиток.

ЦК досить детально регулює порядок виконання солідарного обов’язку і
реалізації солідарної вимоги. Так, ст.543 передбачає, що при солідарному
обов’язку боржників кредитор має право вимагати виконання як від усіх
боржників разом, так і від кожного окремо, притому, як повністю, так і в
частині боргу.

Слід зазначити, що встановлення такого правила має на меті максимально
повне задоволення вимог кредитора і захист його інтересів. Зокрема
кредитор, який не отримав повного задоволення від одного із солідарних
боржників, має право вимагати недоотриманого від інших співборжників.

Цю ж мету має і збереження пов’язаності зобов’язань усіх солідарних
боржників доти, доки зобов’язання не буде виконане повністю: усі
солідарні боржники залишаються зобов’язаними, поки зобов’язання не буде
виконане повністю. Якщо хтось з них виконає частину зобов’язання, що
припадає на його частку, але інші солідарні боржники не погасять свою
частину боргу, то і той, який виконав, вважається зобов’язаним, поки
зобов’язання не буде погашене в повному обсязі.

Але виконання зобов’язання одним з солідарних боржників припиняє його в
повному обсязі і припиняє обов’язок усіх боржників стосовно загального
кредитора.

Однак слід зазначити, що йдеться лише про припинення обов’язку стосовно
загального кредитора (кредиторів). Сам по собі обов’язок зберігається,
але змінюється його адресат — уповноважений суб’єкт: право вимоги
переходить до боржника, що виконав зобов’язання. Він набуває права
регресу, тобто зворотної вимоги до інших боржників. Ця вимога може бути
адресована до кожного із солідарних боржників у рівній частці, якщо інше
не встановлене законом або договором. При цьому маємо справу зі
своєрідним розподілом боргу, що залишився, в похідному (ступінчастому)
порядку: несплачене одним із солідарних боржників боржнику, що

виконав солідарне зобов’язання, тепер припадає у рівній частці на
кожного з решти солідарних боржників (ч.2 ст.544 ЦК). Тобто в цьому
випадку начебто виникає нове солідарне зобов’язання, у якому беруть
участь як солідарні боржники ті, хто не виконав обов’язку за першим
зобов’язанням, і як кредитор — той боржник за першим зобов’язанням, що
виконав його в повному обсязі. Відбувається перехід права вимоги до
нового кредитора і перерозподіл обов’язків між колишніми співборжниками.

Об’єктом зобов’язання є певна поведінка боржника. Найчастіше вона
виражається в діях. Це може бути передання речі і відповідна її оплата в
договорі купівлі-продажу, надання послуг за договором підряду,
повернення боргу у договорі позики тощо. Однак не виключена ситуація,
коли об’єктом зобов’язання може бути і бездіяльність. Наприклад, з
власником земельної ділянки укладено договір про те, що він не буде
перешкоджати випасу худоби на його ділянці.

Від об’єкта зобов’язання слід відрізняти предмет зобов’язання. Якщо
об’єкт — це певна поведінка його учасників, то предмет — ті речі або
майно, нематеріальні блага, стосовно яких існує інтерес учасників цього
правовідношення.

Право вимоги кредитора і відповідний цій вимозі обов’язок боржника
становлять зміст зобов’язального правовідношення. Спірним є питання: чи
може існувати зобов’язання з немайновим змістом?

Зокрема поширеною є точка зору, згідно з якою зобов’язання завжди
виступають як майнові цивільні правовідносини.

Однак більш правильним видається виходити з того, що зобов’язання можуть
бути як майнового, так і немайнового характеру2. Класичним прикладом
зобов’язального немайнового правовідношення можуть бути зобов’язання, що
виникають з безвідплатного договору доручення, договору про спільну
діяльність тощо. Немайновий зміст можуть мати зобов’язання, що виникають
при реалізації немайнових прав у галузі інтелектуальної власності.
Запровадження у ЦК книги другої “Особисті немайнові права фізичної
особи” робить ще більш актуальним визнання існування зобов’язань з
немайновим змістом. В іншому випадку залишається припустити, що стосовно
прав, передбачених у книзі другій ЦК, можуть виникати лише охоронні, але
не регулятивні цивільні правовідносини [18].

1.4. Підстави виникнення зобов’язань

Підставою виникнення зобов’язань є юридичний факт або юридична
сукупність (фактичний склад).

Слід зазначити, що ЦК не визначає спеціально підстави виникнення
зобов’язань, відсилаючи тут до загальних підстав виникнення цивільних
прав та обов’язків. Зокрема у ч.2 ст.509 зазначено, що зобов’язання
виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК. Отже, йдеться усього лише
про норму відсильного характеру.

Таке вирішення навряд чи є оптимальним. По-перше, хоча зобов’язання є
видом правовідносин і їх стосуються більшість загальних положень про
правовідносини, проте вони мають низку особливостей, які, зокрема,
відрізняють їх від речових прав. Тому, скажімо, така вказана у ст. 11 ЦК
підстава виникнення цивільних прав і обов’язків, як створення
результатів творчої діяльності, може й не породжувати зобов’язальних
правовідносин, хоча породжує відносини інтелектуальної власності.

По-друге, у ч.2 ст.509 ЦК не приділяється належної уваги договору.
Звісно, зобов’язання, як буде показано далі, можуть виникати на підставі
різних юридичних фактів. Однак за нормальних умов провідна роль поміж
них належить договору, що знайшло відображення і у структурі ЦК, де
договірним зобов’язанням присвячено близько 500 статей. І хоча загальним
положенням про договір присвячена спеціальна глава (гл.52), проте слід
було б спеціально зазначити про таку підставу виникнення зобов’язань і в
ст.509. У цьому сенсі більш вдалим видається формулювання ч.2 ст.151 ЦК
1963 р., де прямо було зазначено, що зобов’язання виникають з договору
або інших підстав. Що ж стосується ЦК 2003 р., то тут такого висновку
можна дійти лише шляхом комплексного тлумачення ст.ст.11 і 509 ЦК. Отже,
підставами виникнення зобов’язань можуть бути: договір та інші юридичні
факти, як передбачені, так і не передбачені ЦК [1].

Серед всіх можливих підстав виникнення зобов’язань особливе значення має
договір. Це природно, оскільки зобов’язальне право-відношення найчастіше
встановлюється за бажанням осіб, що беруть участь у ньому, і виражається
в договорі. Такий засіб формування зобов’язань найбільшою мірою
відповідає потребам цивільного обігу.

Саме з урахуванням його значення детальніше договір як підстава
виникнення зобов’язань буде розглянутий окремо. Поки що обмежимося
нагадуванням про те, що договір є двостороннім правочином, або іншими
словами, узгодженим волевиявленням суб’єктів цивільного права,
спрямованим на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і
обов’язків.

Нарівні з договорами підставою виникнення зобов’язань можуть бути
односторонні правочини. У цих випадках суб’єкт цивільного права шляхом
одностороннього волевиявлення або розпоряджається своїм суб’єктивним
правом, або бере на себе суб’єктивний обов’язок. До односторонніх
правочинів належать публічна обіцянка нагороди, видача довіреності тощо.
Як приклад одностороннього правочину, що породжує зобов’язання, можна
назвати оголошення конкурсу про написання п’єси. Якщо п’єса буде
відповідати усім умовам конкурсу, то той, хто його оголосив, повинен
виконати обов’язки, які встановлені в умовах конкурсу (поставити
спектакль за п’єсою, сплатити винагороду).

Односторонній правочин зобов’язує, як правило, того, хто його здійснює.
У нашому прикладі зобов’язаною особою стає організація, що оголосила
конкурс. Бувають однак і такі односторонні правочини, внаслідок яких
зобов’язаною стає та особа, до якої звернене волевиявлення того, хто
здійснив угоду. Так, громадянин має право в своєму заповіті зобов’язати
спадкоємця надати в будинку, що передається йому у спадок, одну кімнату
для безоплатного мешкання другові заповідача (заповідальний відказ).
Таким чином, у спадкоємця за умови прийняття спадщини, тобто при
здійсненні ним з свого боку односторонньої угоди, виникає зобов’язання
надати другові спадкодавця кімнату у користування [5].

Специфічну групу підстав виникнення зобов’язань становлять акти
суб’єктів публічного права: безпосередні приписи актів цивільного
законодавства; рішення суду; акти управління (адміністративні) акти
органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або
органів місцевого самоврядування. При цьому зміст зобов’язання, що
виникає безпосередньо з такого акта, визначається цим актом.

Проте найчастіше підставою виникнення зобов’язання є юридична
сукупність, що містить в собі припис закону і договір або
адміністративний акт і укладений на його підставі договір тощо. Так,
житлове зобов’язання щодо користування приміщеннями в будинках
комунального фонду виникає із складної юридичної сукупності: ордера і
укладеного на його підставі договору житлового найму. Для виникнення і
існування зобов’язань в таких випадках потрібна наявність обох юридичних
фактів — і адміністративного акта, і договору. За відсутності будь-якого
з них зобов’язальне правовідношення не може виникнути. Значення
адміністративного акта в юридичній сукупності полягає насамперед у тому,
що він юридичне зобов’язує сторони (або одну з сторін) укласти договір
на умовах, вказаних в адміністративному акті. Тому зміст зобов’язання у
таких випадках визначається нарівні із законом, не тільки договором, а й
адміністративним актом, на підставі якого він укладений.

Юридична сукупність може включати не тільки адміністративні акти і
договори, а й інший набір юридичних фактів. Так, зобов’язання
купівлі-продажу державного підприємства, що приватизується, може
виникати з проведеного аукціону і укладеного на підставі його
результатів договору купівлі-продажу. Тому юридична сукупність, як і
раніше, залишається однією з найбільш характерних підстав зобов’язальних
правовідносин.

Підставою виникнення зобов’язання можуть бути також інші дії фізичних і
юридичних осіб — юридичні вчинки. Наприклад, ведення чужих справ без
доручення, рятування майна організації, створення літературних, художніх
творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої
діяльності (ст. 11 ЦК). Але слід мати на увазі, що в процесі творчої
діяльності зобов’язання виникають не внаслідок самого факту відкриття,
винаходу або створення твору

тощо, а завдяки наявності додаткових умов: використання винаходу,
виконання музичного твору, видання роману тощо; укладення відповідного
договору — постановчого, видавничого тощо.

Договори, односторонні правочини і акти суб’єктів публічного права
являють собою правомірні дії, покликані опосередковувати нормальний
цивільний обіг.

Водночас підставою виникнення зобов’язань можуть бути і протиправні дії.
Так, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є
юридичним фактом, що породжує зобов’язання для того, хто заподіяв шкоду,
стосовно потерпілого (наприклад, відшкодувати втрачений заробіток
внаслідок втрати потерпілим працездатності чи вартість пошкодженої речі,
повністю або частково). Придбання або зберігання майна за рахунок іншої
особи без достатніх підстав (безпідставне збагачення) створює
зобов’язання відшкодувати потерпілому його майнові втрати [7].

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором,
підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або
ненастання певної події. Наприклад, знищення внаслідок пожежі
застрахованого будинку створює обов’язок страхової компанії виплатити
власнику-страхувальнику страхове відшкодування.

1.5. Виконання зобов’язань

Виконання зобов’язання можна визначити як здійснення боржником тієї дії,
яку має право вимагати від нього кредитор на підставі існуючого між ними
зобов’язання.

Вимогами до виконання зобов’язань визначаються насамперед принципи їх
виконання, під якими маються на увазі закріплені в законі основні
засади, відповідно до яких будується правове регулювання реалізації
суб’єктивних прав і обов’язків у цих правовідносинах.

У юридичній літературі називають різні принципи виконання зобов’язань.
Найчастіше згадують принцип належного виконання зобов’язань. Крім того,
вказують на існування принципу співпраці, який передбачає, що сторони
мають не тільки виконувати зобов’язання належним чином і реально, а й
створювати контрагенту найсприятливіші умови і надавати допомогу в
цьому1.

Називають також принцип економічності, який передбачає взаємне
врахування економічних інтересів контрагентів, та принцип реального
виконання зобов’язання, сутність якого полягає в тому, що стягнення
неустойки (штрафу, пені) та відшкодування збитків не звільняє боржника
від виконання зобов’язання в натурі (ст.ст.552, 622 ЦК). Деякі автори
вказують також на принцип стабільності зобов’язань. При цьому
посилаються на норми ЦК, що передбачають неприпустимість односторонньої
відмови від виконання зобов’язань і односторонньої зміни їх умов2.

Однак усі зазначені принципи навряд чи слід виокремлювати. Зокрема
реальне виконання зобов’язання охоплюється поняттям “виконання
зобов’язання належним чином”. Що стосується принципу економічності, то в
умовах переходу до ринкових відносин “економічність” є поняттям
відносним, оскільки кожен з їх учасників, як правило, сам визначає, що
йому вигідно, а економічні інтереси сторін часто протилежні.
Стабільність договірних зобов’язань — це швидше не принцип їх виконання,
а певна тенденція розвитку договірних відносин.

Таким чином, визначальним є принцип виконання зобов’язання належним
чином, який містить низку вимог щодо його реалізації. Отже, що таке
“виконання зобов’язання належним чином” або “належне виконання
договірних зобов’язань”?

Орієнтири визначення загальних умов належного виконання зобов’язань
встановлюють ст.ст.526-545 ЦК, аналіз яких дозволяє зробити висновок, що
зобов’язання мають виконуватися:

1) щодо належного предмета зобов’язання;

2) належними сторонами;

3) у належний строк;

4) у належному місці;

5) належним способом (і з належним оформленням). Предмет виконання — це
певні матеріальні або духовні блага, в зв’язку зі створенням або
передачею яких було встановлене зобов’язання. У предметі виконання
виражаються найістотніші обов’язки боржника з належного виконання
договірного зобов’язання. Це пов’язано з тим, що від належного виконання
зобов’язання щодо його предмета залежить питання набуття кредитором саме
тих благ, заради яких він вступив у договірні відносини. Розрізняють
виконання зобов’язань залежно від властивостей речі, що є їх предметом
(надання індивідуально-визначеної чи родової речі; виконання зобов’язань
повністю або частково); виконання грошових зобов’язань; а також
виконання зобов’язань залежно від предмета виконання (конкретно
визначені, альтернативні і факультативні зобов’язання).

Якщо кредитору має бути передана індивідуально-визначена річ, то
зобов’язання може бути виконане лише шляхом надання саме цієї речі.
Зобов’язання родового характеру вважається належно виконаним при
передачі боржником відповідної кількості предметів певного роду.

Загальним правилом є виконання зобов’язання повністю (у повному обсязі).
Тому кредитор має право не приймати від боржника виконання його
обов’язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами
цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв
ділового обігу.

Згідно зі ст.ст.524, 533 ЦК грошові зобов’язання мають бути виражені у
вітчизняній валюті, тобто в гривнях. Виняток з цього правила
допускається лише у випадках, прямо передбачених законодавством [1].

Проте оскільки суб’єкти зобов’язань мають можливість визначення у
зобов’язанні грошових еквівалентів в іншій валюті, виникає потреба
коригування цін на момент виникнення зобов’язання і на момент його
виконання. У зв’язку з цим ч.2 ст.533 ЦК містить спеціальне правило,
згідно з яким якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в
іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за
офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок
її визначення не встановлений договором або законом чи іншим
нормативно-правовим актом.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній
валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями
за загальним правилом забороняється (ч.З ст.533 ЦК, Декрет Кабінету
Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного
контролю”. Використання іноземної валюти на території України як засобу
платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку
України, крім випадків прямо передбачених законодавством, наприклад,
Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України,
затвердженими постановою Правління Національного банку України від 26
березня 1998 р. №119.

Сума, що виплачується фізичній особі за грошовим зобов’язанням,
пропорційно збільшується у разі збільшення встановленого законом
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Це положення стосується,
зокрема, виплат фізичній особі сум відшкодування шкоди, завданої
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, витрат за договором
довічного утримання (догляду) тощо. Якщо внаслідок виплати збільшеної
суми сторона, яка зобов’язана провадити ці виплати, втрачає вигоди, на
одержання яких вона могла розраховувати при укладенні договору, на
вимогу цієї сторони договір може бути розірваний за рішенням суду (ч.2
ст.535 ЦК). При цьому згідно з ч.4 ст.653 ЦК сторони не вправі будуть
вимагати повернення того, що було виконане ними за грошовим
зобов’язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлене
договором [1].

За користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати
проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.
Розмір процентів за користування чужими грішми встановлюється договором
або актом цивільного законодавства (ст.536 ЦК).

Слід розрізняти проценти як плату за користування чужими грошима і
проценти за прострочку виконання зобов’язання (пеню), які є формою
цивільно-правової відповідальності. Та чи інша кваліфікація процентів
має істотне практичне значення: несплата (прострочення сплати) боргу
спричиняє можливість стягнення з боржника неустойки (штрафу, пені) за
порушення зобов’язання, тоді як штрафні санкції за несплату або
прострочення сплати майнових санкцій не застосовуються. Підставами
визначення правової природи процентів у кожному конкретному випадку є
договір або прямий припис закону.

Окремим випадком виконання грошового зобов’язання є розрахунки за
недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового
зобов’язання у повному обсязі. У цьому разі сплачена сума погашає вимоги
кредитора у такій черговості: 1) відшкодовуються витрати кредитора,
пов’язані з одержанням виконання; 2) сплачуються проценти І неустойка;
3) сплачується основна сума боргу Втім, договором сторін може бути
встановлена інша черговість розрахунків.

Залежно від предмета виконання зобов’язання можуть бути конкретно
визначеними, альтернативними або факультативними.

Конкретно визначені зобов’язання стосуються певного блага предмета, який
має бути наданим боржником кредитору.

Під альтернативними зобов’язаннями маються на увазі такі зобов’язання,
за якими боржник повинен здійснити одну з двох або

кількох дій. Наприклад, у договорі купівлі-продажу може бути
передбачено, що продавець передасть покупцеві одну з двох рівноцінних
речей, які є у нього для продажу; за зобов’язаннями із завдання
моральної шкоди боржник (особа, яка завдала моральної шкоди) зобов’язана
відшкодувати її грішми, іншим майном або в іншій спосіб (ст.23 ЦК).
Боржник має право вибору предмета зобов’язання, якщо інше не встановлено
договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті
зобов’язання або звичаїв ділового обігу.

Альтернативне зобов’язання слід відрізняти від факультативного, за яким
боржник зобов’язується до здійснення певної дії з наданням йому права
вчинити замість цієї дії іншу, також вказану у зобов’язанні.

З цими питаннями пов’язана так звана заміна виконання, яка, на відміну
від факультативного зобов’язання, має місце тоді, коли (за відсутності
такої умови в самому зобов’язанні) кредитор замість дії, яку
зобов’язаний був здійснити боржник, приймає іншу дію. При цьому заміна
виконання допускається лише за згодою кредитора, а зобов’язання
вважається виконаним у момент, коли кредитор прийняв заміну виконання.

Належними мають бути суб’єкти виконання. Боржник зобов’язаний виконати
свій обов’язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не
встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи
звичаїв ділового обігу. При цьому кожна із сторін у зобов’язанні має
право вимагати доказів того, що обов’язок виконується належним боржником
або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це
особою, і несе ризик наслідків (наприклад, вчинення дій особою, що діяла
без повноважень або з перевищенням повноважень) непред’явлення такої
вимоги (ст.527 ЦК) [1].

Виконання обов’язку може бути покладене боржником на іншу особу
(передоручення виконання), якщо з умов договору, положень актів
цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок
боржника виконати зобов’язання особисто. У цьому разі кредитор
зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.
Якщо ж особа, на яку боржник поклав обов’язок виконання зобов’язання
(представник, посланець тощо), не виконала або неналежним чином виконала
його, цей обов’язок боржник повинен виконати сам.

Загальним правилом є виконання зобов’язання іншою особою зі згоди
(зазвичай на прохання) боржника. Проте закон передбачає випадок, коли
інша особа може задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника. Згідно
з ч.З ст.528 ЦК таке “самочинство” допускається у разі виникнення
небезпеки втратити право на майно боржника (право оренди, право застави
тощо) внаслідок звернення кредитором стягнення на це майно. У цьому разі
до іншої особи переходять права кредитора у зобов’язанні і
застосовуються положення стст.512-519 ЦК [1].

Особливості має виконання договорів у зобов’язаннях з кількома
кредиторами або кількома боржниками (так звана множина осіб). Цьому
питанню присвячені ст.ст.540-544 ЦК [1].

За загальним правилом зобов’язання з множиною осіб є частковими. Іншими
словами, якщо у зобов’язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька
боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний
із боржників повинен виконати обов’язок у рівній частці, якщо інше не
встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках,
встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності
предмета зобов’язання. Сутність їх полягає в тому, що кредитор (або
будь-який з солідарних кредиторів при їх множинності) вправі вимагати
виконання зобов’язання у будь-якого з солідарних боржників чи від усіх
них сумісно (або боржника — при активній множинності) не тільки в
частині боргу, як це має місце у часткових зобов’язаннях, а й повністю.

У разі солідарної вимоги кредиторів кожний із кредиторів має право
пред’явити боржникові вимогу у повному обсязі. До пред’явлення вимоги
одним із солідарних кредиторів, боржник має право виконати свій
обов’язок будь-кому із них на свій розсуд. Виконання боржником свого
обов’язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє
боржника від виконання решті солідарних кредиторів. Солідарний кредитор,
який одержав виконання від боржника, зобов’язаний передати належне
кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не
встановлено договором між ними.

У разі солідарного обов’язку боржників кредитор має право вимагати
виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників
разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються
зобов’язаними доти, доки їх обов’язок не буде виконаний у повному
обсязі. Виконання солідарного обов’язку в повному обсязі одним із
боржників припиняє обов’язок решти солідарних боржників перед кредитором
[7].

Боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право на зворотну вимогу
(регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо
інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка
припадає на нього (ст.544 ЦК) [1].

Належне виконання означає також виконання у встановлений строк (термін).
Якщо у зобов’язанні встановлений строк (певний період у часі, зі впливом
якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення) його виконання,
воно підлягає виконанню у цей строк

Якщо у зобов’язанні встановлений термін (певний момент у часі, із
настанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення) його
виконання, воно підлягає виконанню у цей термін

Зобов’язання, строк виконання якого визначений вказівкою на подію, яка
неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо договором не встановлений строк його виконання або якщо він
визначений лише моментом “до запитання “, то згідно з ч.2 ст.530 ЦК
кредитор має право вимагати виконання, а боржник -виконати зобов’язання
у будь-який час. Однак з метою охорони інтересів боржника, для якого
вимога кредитора про негайне виконання зобов’язання може виявитися
скрутною, закон надає боржнику право виконати зобов’язання у семиденний
строк від дня пред’явлення вимоги про виконання. Цей пільговий термін не
застосовується у тих випадках, коли негайне виконання випливає із
сутності встановлених договором зобов’язань. Наприклад, річ була
залишена на зберігання без вказівки строку. Вона має бути повернута на
першу вимогу, негайно.

Закон допускає дострокове виконання. Боржник має право виконати свій
обов’язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами
цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв
ділового обігу (ст.531 ЦК). За загальним правилом можливість
дострокового виконання залежить від того, в чиїх Інтересах встановлений
строк (термін) виконання — кредитора чи боржника. Якщо він встановлений
в інтересах кредитора (наприклад, зберігання на певний строк), то
кредитор має право вимагати дострокового виконання, а боржник виявляти
таку ініціативу не має права. Якщо ж строк встановлений в інтересах
боржника (договір позики), то боржник може виконати зобов’язання
достроково, а кредитор не має права вимагати дострокового виконання.

Для того, щоб виконання вважалося належним, треба, щоб воно відбулося у
належному місці, яке визначається договором або актами цивільного
законодавства. Воно може також випливати із сутності зобов’язань чи
звичаїв ділового обігу.

Згідно з ч.І ст.532 ЦК безумовна перевага у визначенні місця виконання
надається договору сторін [1].

У разі коли місце виконання зобов’язання не встановлено у договорі,
виконання провадиться:

а) за зобов’язанням про передання нерухомого майна — за
місцезнаходженням цього майна;

б) за зобов’язанням про передання товару (майна), що виникає на
підставі договору перевезення, — за місцем здавання товару (майна)
перевізникові;

в) за зобов’язанням про передання товару (майна), що виникає на
підставі інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання
товару (майна), якщо це місце було відоме кредиторові на момент
виникнення зобов’язання;

г) за грошовим зобов’язанням — за місцем проживання кредитора, а якщо
кредитором є юридична особа, — за її місцезнаходженням на момент
виникнення зобов’язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов’язання
змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника,
зобов’язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням)
кредитера з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов’язаних із зміною
місця виконання;

д) за іншим зобов’язанням — за місцем проживання (місцезнаходженням)
боржника.

Зобов’язання має виконуватися належним способом (і з належним
оформленням).

Ця вимога означає, що зобов’язання має виконуватися боржником шляхом
вчинення дій, що складають зміст зобов’язання.

При цьому боржник має право виконати свій обов’язок шляхом внесення
належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит
нотаріуса в разі:

а) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання
зобов’язання;

б) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття
виконання або в разі іншого прострочення з їх боку;

в) відсутності представника недієздатного кредитора.

Передача грошей або цінних паперів в депозит нотаріуса проводиться за
місцем виконання зобов’язання (ст.537 ЦК, ст.85 Закону “Про нотаріат”).
Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій
нотаріусами України при виконанні зобов’язання внесенням боргу в депозит
нотаріуса боржник складає заяву, де вказує відоме йому місцезнаходження
кредитора та причини, за якими виконання не може бути проведене
безпосередньо кредитору. На підтвердження внесення ним відповідних
цінностей у депозит він отримує від нотаріуса квитанцію або напис на
документі, що встановлює заборгованість.

Виконання зобов’язання внесенням грошей (цінних паперів) у депозит
припиняє його незалежно від того, отримав кредитор внесені в депозит
гроші (цінні папери) чи ні.

Особливості має зустрічне виконання зобов’язань, що виникає при взаємних
зобов’язаннях, під якими маються на увазі такі правовідносини, де кожний
учасник є кредитором і боржником одночасно. Згідно зі ст.533 ЦК
виконання свого обов’язку однією із сторін, яке відповідно до договору
обумовлене виконанням другою стороною свого обов’язку, є зустрічним
виконанням зобов’язання. При зустрічному виконанні зобов’язання сторони
повинні виконувати свої обов’язки одночасно, якщо інше не встановлено
договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті
зобов’язання або звичаїв ділового обігу [18].

У разі невиконання однією із сторін у зобов’язанні свого обов’язку або
за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого
обов’язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному
обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов’язку,
відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.

Прийнявши виконання зобов’язання, кредитор повинен на вимогу боржника
видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному
обсязі. Якщо боржник видав кредиторові

борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов’язання, повинен
повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового
документа кредитор має вказати про це у розписці, яку він видає.
Документ, що підтверджує виконання зобов’язання, може бути складений у
довільній формі, але в деяких випадках його реквізити встановлюються
нормативними актами про відповідні види договорів (наприклад, про
договір поставки, перевезення тощо).

Якщо кредитор відмовляється документально завірити виконання
зобов’язання (повернути борговий документ чи видати розписку), боржник
має право затримати виконання зобов’язання, доки кредитор не змінить
своєї позиції. Оскільки затримка виконання у цьому випадку виникла з
вини кредитора, він вважається таким, що прострочив, а це спричиняє
настання низки негативних для нього наслідків (ст.613 ЦК).

2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

2.1. Загальна характеристика засобів забезпечення виконання зобов’язань

Приступаючи до розгляду питань забезпечення виконання зобов’язань,
необхідно зробити кілька попередніх зауважень. Насамперед слід
враховувати, що хоча гл,49 ЦК має назву “Забезпечення виконання
зобов’язань”, однак передбачені у ній засоби розраховані головним чином
на забезпечення виконання договорів.

Звичайно, нема перешкод до того, щоб, наприклад, виконання зобов’язань
із відшкодування шкоди було забезпечене неустойкою тощо, але все ж
досить складно уявити таку ситуацію, коли санкції первинні, пов’язані з
відшкодуванням завданої шкоди, було б доцільно ще й забезпечувати
санкціями другого порядку (неустойкою).

По-друге, слід звернути увагу на співвідношення понять “забезпечення
виконання зобов’язань” і “відповідальність за порушення зобов’язань”. У
ЦК 2003 р. цим питанням присвячені окремі глави — 49 (“Забезпечення
виконання зобов’язання”) та 51 (“Правові наслідки порушення
зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”). Таким чином,
у загальних рисах збережено підхід, який мав місце у ЦК УРСР 1963 р., де
існували спеціальні глави 16 (“Забезпечення виконання зобов’язань”) і 18
(“Відповідальність за порушення зобов’язань”).

Здавалося б, позиція законодавця зводиться до того, що він досить чітко
розрізняє два інститути. Водночас у гл.51 ЦК йдеться про існування
відповідальності у формі припинення зобов’язання, зміни умов
зобов’язання, сплати неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди
тощо (ст.611 ЦК). Сплата неустойки розглядається в одній площині з
іншими видами відповідальності, зокрема стягненням збитків (ст.624 ЦК)
[1].

У свою чергу при характеристиці засобів забезпечення виконання
зобов’язань у гл.49 ЦК йдеться про відповідальність. Наприклад, у ст.554
ЦК згадується відповідальність поручителя перед кредитором. У зв’язку з
цим виникає необхідність встановлення характеру взаємозв’язку між цими
категоріями.

Аналіз їх сутності дозволяє зробити такі висновки. І засоби забезпечення
зобов’язань, встановлені нормами гл.49, і заходи відповідальності,
передбачені у гл.51 ЦК, мають однакову мету — стимулювати боржника до
виконання зобов’язання і захистити інтереси кредитора. Тому ті й інші
можуть бути віднесені до засобів забезпечення належного виконання
зобов’язань.

Водночас серед засобів забезпечення виконання зобов’язань слід виділити
спеціальні засоби забезпечення, передбачені гл.49 ЦК (“засоби
забезпечення” у вузькому значенні слова), і міри відповідальності. Однак
цим співвідношення між категоріями “відповідальність” і “спеціальні
засоби забезпечення” не вичерпуються.

Хоч традиційно як одна з форм відповідальності розглядається лише
неустойка (ст.611 ЦК), але якщо виходити з визначення відповідальності
як санкції у вигляді негативних наслідків, що покладаються на особу,
винну в скоєнні правопорушення, можна помітити, що під поняття
“відповідальність” підпадають і застава, і завдаток.

Дещо окремо знаходяться порука і гарантія, де негативні наслідки для
іншої особи настають незалежно від її вини і протиправності дій. Однак
враховуючи те, що ЦК іменує покладання на цих осіб санкцій за
невиконання зобов’язання відповідальністю (ст.ст.554, 566 ЦК), очевидно,
слід і поруку, і гарантію розглядати як відповідальність.

Таким чином, виявляється, що спеціальні засоби забезпечення водночас є
заходами відповідальності. Виняток становить притримання (ст.ст.594-597
ЦК), яке за своєю сутністю є засобом захисту прав кредитора, але не
мірою відповідальності боржника, оскільки не супроводжується настанням
негативних майнових наслідків для останнього (щоправда власник
притриманої речі втрачає можливість користуватися нею, однак це не можна
вважати санкцією за порушення, оскільки так само не користується своїми
речами орендодавець або особа, яка передала річ у заставу кредитору).

Отже, засоби забезпечення договірних зобов’язань можуть виступати у
різних формах: неустойки (штрафу), завдатку, застави, поруки,
відшкодування збитків та моральної шкоди, застосування інших мір
відповідальності тощо.

Усі спеціальні засоби забезпечення мають додатковий (акцесорний)
характер і залежать від основного зобов’язання: при недійсності або
припиненні основного зобов’язання вони також припиняють свою дію.

Обраний сторонами спеціальний засіб забезпечення виконання зобов’язань
має бути письмово зафіксований або в самому зобов’язанні, на
забезпечення якого він спрямований, або додатковою угодою.

Згідно з нормами ст.547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання
зобов’язання має вчинятися в письмовій формі. Недодержання цієї форми
має наслідком визнання його нікчемним.

Деякі зі способів мають бути не тільки оформлені письмово, а й
потребують нотаріального посвідчення, а в окремих випадках -також
державної реєстрації.

Так, для забезпечення інтересів заставодержателя, уникнення
несанкціонованих повторних застав закон встановлює більш жорсткі вимоги
до оформлення застави у тих випадках, коли майно залишається у
боржника-заставника. Якщо за загальним правилом достатньо простої
письмової форми угоди про заставу, то іпотека, застава товарів у обігу і
переробці вимагають нотаріального посвідчення з наступною державною
реєстрацією у Книзі записів застав або в Державному реєстрі застав
рухомого майна [12].

Загальні умови забезпечення виконання зобов’язання встановлені ст.548
ЦК. Вони виглядають таким чином:

1) виконання зобов’язання (основного зобов’язання) забезпечується
додатковим (акцесорним) зобов’язанням, якщо це передбачено договором або
законом;

2) недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню;

3) визнання недійсним основного зобов’язання (вимоги) має наслідком
недійсність додаткового (забезпечувального) зобов’язання, якщо інше не
встановлено ЦК;

4) недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов’язання не
спричиняє недійсності основного зобов’язання.

2.2. Класифікація засобів забезпечення виконання зобов’язань

Засоби забезпечення виконання зобов’язань можуть бути класифіковані за
різними підставами.

Так, залежно від часу і способу встановлення (виникнення) вони можуть
бути поділені на спеціальні і універсальні.

Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення
зобов’язання. У результаті кредитор і боржник заздалегідь передбачають
конкретні наслідки невиконання зобов’язання. До таких засобів належать:
неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притримання (гл.49 ЦК).

Універсальним засобом забезпечення зобов’язань є відшкодування боржником
збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання зобов’язання (ст.623
ЦК). Особливістю його є те, що він застосовується незалежно від
спеціальної домовленості сторін про це. Крім того, розмір збитків може
бути визначений лише після невиконання зобов’язань.

Залежно від характеру забезпечення інтересів кредитора можна розрізняти
речово-правові і зобов’язально-правові засоби забезпечення виконання
зобов’язань.

Речово-правові засоби характерні тим, що інтереси кредитора
забезпечуються за рахунок заздалегідь виділеного майна. Предметом
забезпечення є це майно. До них належать: застава, завдаток,
притриманий.

Зобов’язально-правові засоби стимулюють боржника до належного виконання
зобов’язання шляхом створення можливості пред’явлення до нього або до
третіх осіб, що вступили заздалегідь в договір, зобов’язальної вимоги.
До них належать: неустойка, порука, гарантія.

Перед тим як аналізувати окремі способи забезпечення зобов’язань слід
зазначити, що всі способи (види) забезпечення виконання зобов’язань
пропонувалося також поділяти на три види, взявши за критерій поділу
мету, для якої вони встановлюються, у поєднанні з характером самого
способу забезпечення. Таким чином виокремлюють такі способи
забезпечення:

1) ті, що встановлюють для боржника невигідні наслідки на випадок
невиконання (неустойка, завдаток);

2) ті, що супроводжуються виділенням з майна боржника певної його
частини, яка повинна служити насамперед задоволенню можливих вимог цього
кредитора, з відстороненням від неї інших можливих кредиторів (застава,
притримання);

3) ті, що мають на меті залучення до зобов’язання інших осіб, майно
яких поряд із майном боржника також могло б слугувати для задоволення
вимог кредитора (порука, гарантія)1.

Недоліком цього критерію є його комплексність (а отже, і певна
розпливчастість), внаслідок чого запропоноване об’єднання у групи має
дещо штучний характер. Воно становить певний теоретичний і практичний
Інтерес, але в межах спеціальних досліджень.

Отже, скористаймося наведеним вище поділом способів забезпечення
виконання зобов’язань на речово-правові та зобов’язально-правові, а
відтак розгляньмо окремі їх види [18].

2.3. Речово-правові засоби забезпечення виконання зобов’язань

2.3.1. Застава

Основним нормативним актом, що регулює заставні правовідносини в
Україні, тривалий час залишався Закон “Про заставу”. Тепер у ЦК заставі
присвячені ст.ст.572-593, де визначені основні положення цього засобу
забезпечення виконання зобов’язань. Водночас зберігають чинність норми
Закону “Про заставу”, які не суперечать ЦК.

Сутність застави полягає в тому, що кредитор-заставодержатель набуває
права у разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою,
отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед
іншими кредиторами.

Предметом застави може бути різне майно, в тому числі речі і майнові
права (вимоги), на яке може бути звернене стягнення.

Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором
або законом.

Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із
заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент
виникнення права застави, якщо Інший порядок оцінки предмета застави не
встановлений договором або законом.

Оцінка майна, що передається у заставу у відносинах з участю комерційних
банків, здійснюється з урахуванням Методичних рекомендацій щодо
застосування комерційними банками Закону України “Про заставу”,
затверджених інструкцією від 8 жовтня 1993 р. №230/5/11 Національного
банку України.

Предметом застави може бути не тільки наявне майно, а й таке, яке
заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід
худоби тощо). При цьому права заставодержателя (право застави) на річ,
яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо Інше не
встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та
доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках,
встановлених договором.

Однак предметом застави не можуть бути: майно, вилучене з цивільного
обігу; вимоги, нерозривно пов’язані з особистістю боржника (про
відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров’ю, вимоги про
аліменти); інші вимоги, застава яких заборонена законом, тощо (ст.576
ЦК). Предмет застави може бути замінений лише за згодою
заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ризик випадкового знищення або пошкодження предмета застави несе власник
заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У
разі випадкового знищення або пошкодження предмета застави заставодавець
на вимогу заставодержателя зобов’язаний надати рівноцінний предмет або,
якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.

Якщо предмет застави не підлягає обов’язковому страхуванню, він може
бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму. У разі настання
страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.

Предметом застави може бути також майно, що належить кільком особам.
Особливості такої застави залежать від виду спільної власності. Якщо
майно перебуває у спільній сумісній власності, кожен з учасників такої
власності має право укладати договори щодо передання майна в заставу
(якщо інше не передбачене угодою сторін). Але зробити це він має право
за згодою всіх учасників спільної власності.

Якщо майно знаходиться в спільній частковій власності, то враховується
те, чи передається в заставу все майно чи лише частка співвласника. Якщо
в заставу передається все майно, для цього необхідна згода усіх
співвласників, оскільки розпорядження майном, що є у спільній частковій
власності, здійснюється за згодою всіх її учасників (ст.578 ЦК). Якщо в
заставу передається частка якогось із співвласників, останній може
розпорядитися нею лише після виділу її в натурі.

Сторонами заставного правовідношення є заставник (заставодавець) —
особа, що передає своє майно в заставу, і заставодержатель – особа, що
приймає в заставу майно заставодавця з метою забезпечення виконання
зобов’язання. Заставодавцями і заставодержа-телями можуть бути фізичні
особи, юридичні особи, а також суб’єкти публічного права.
Заставодержателем може бути лише кредитор за забезпеченим заставою
основним зобов’язанням [7].

Як заставодавець може виступати боржник за основним зобов’язанням,
забезпеченим заставою, а також третя особа (майновий поручитель).
Основна вимога, що пред’являється до заставодавця, полягає в тому, що
він має бути власником майна, яке передається в заставу, або мати інше
речове право на це майно. Це пов’язано з тим, що застава припускає
можливість продажу предмета застави, а отже, у заставодавця має бути
право розпорядження заставленим майном.

Підставами виникнення застави можуть бути: договір, припис закону,
рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються
положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше
не встановлено законом.

Договір про заставу укладається письмово. Якщо предметом застави є
нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір
застави підлягає нотаріальному посвідченню.

Крім того, у випадках, встановлених законом, застава нерухомості
підлягає державній реєстрації, яка здійснюється на підставі заяви
заставодержателя або заставодавця згідно зі ст.15-1 Закону “Про заставу”
та Порядком ведення Державного реєстру застав рухомого майна,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1998 р.
№1185.

Істотними умовами договору про заставу є: вид застави, сутність
забезпеченої заставою вимоги, її розмір, строк (термін) виконання, опис
предмета застави (ст.584 ЦК) [1].

Застава може бути поділена на види залежно від того, залишається предмет
застави у заставодавця чи передається заставодержателю.

Заставлене майно залишається у заставодавця у випадках: 1) іпотеки; 2)
застави товарів у обігу чи у переробці. У цьому разі заставодавець має
право: користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у
тому числі видобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено
договором і якщо це випливає із суті застави; відчужувати предмет
застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином
розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не
встановлено договором; заповідати заставлене майно (правочин, яким
обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є
нікчемним). Водночас заставодавець, який володіє предметом застави, у
разі рухоме майно, реєстрація застави не пов’язується з моментом
виникнення права застави.

Застава цінних паперів. Цінні папери характеризуються як один з
оптимальних предметів застави. Вони досить ліквідні, не вимагають багато
місця для зберігання.

Застава векселя або інших цінних паперів, які можуть бути передані
шляхом здійснення передавального напису, здійснюється шляхом індосаменту
і вручення заставодержателю Індосованого цінного паперу (ст.53 Закону
“Про заставу”).

Порядок звернення стягнення на цінний папір залежить від того, чи
передав заставодавець заставодержателю право на папір або право з
паперу. Якщо передано право на папір, заставодержатель має представити
його для продажу з публічних торгів. На торгах він реалізується не за
номінальною, а за фактичною вартістю.

Нарівні з правом на папір до заставодержателя може перейти І право з
паперу, таким чином, заставодержатель може задовольнити свої вимоги за
рахунок предмета застави, не вдаючись до його продажу з публічних
торгів.

Застава майнових прав. Заставодавець може укласти договір на право
вимоги як за вже існуючими зобов’язаннями, в яких він є кредитором, так
і за тими, які можуть виникнути в майбутньому. У договорі має бути
вказана особа, що є боржником щодо заставодавця. Заставодавець
зобов’язаний повідомити своєму боржнику про заставу прав, що відбулася.

Майнові права, що мають строковий характер, можуть бути предметом
застави лише до закінчення строку їх дії. У договорі застави прав, що не
мають грошової оцінки (наприклад, ноу-хау), вартість застави
визначається угодою сторін.

Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не
встановлено попереднім договором застави або законом. При цьому наступна
застава майна не припиняє права застави попереднього заставодержателя.

При наступній заставі перший заставодержатель має переважне право перед
наступними на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.
Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості
виникнення права застави, крім випадку коли предметом застави є рухоме
майно, зареєстроване заставодержателем. У цьому разі володілець
зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із
заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та
застав, які зареєстровані пізніше. Заставодержателі, які зареєстрували
заставу одного і того ж майна в один день, мають рівні права на
задоволення вимог із заставленого майна.

У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою,
заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави і
на задоволення за рахунок предмета застави своєї вимоги, що визначена на
момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки,
відшкодування збитків, завданих по-

рушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого
майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо
інше не встановлено договором.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду,
якщо інше не встановлено договором або законом [18].

Підставою звернення стягнення на предмет застави за загальним правилом є
невиконання зобов’язання у встановлений строк (термін). Якщо ж має місце
ліквідація юридичної особи-заставодавця, заставодержатель набуває право
звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку
виконання зобов’язання, забезпеченого заставою. У разі часткового
виконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою, право
звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі.

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться
шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено
договором або законом. Якщо публічні торги не відбулися (не з’явилися
покупці, з’явився лише один покупець, переможець аукціону не сплатив
вартості речі в призначений строк тощо), предмет застави може бути за
згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність
заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором
або законом. У разі відсутності такої згоди призначається повторний
аукціон, але не раніше ніж через місяць після першого аукціону. На
повторному аукціоні початкова вартість заставленого майна може бути
знижена у разі згоди заставодавця, але не більше, ніж на ЗО відсотків.
Якщо повторний аукціон не відбувся, виконавчі документи повертаються
заставодержателю.

Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимог
заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з
іншого майна боржника, якщо інше не встановлено договором або законом
(ст.591 ЦК).

Заставодержатель має право достроково:

1) вимагати виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, у разі: а)
передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди
заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним; б)
порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави; в) втрати
предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає,
якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави;

2) вимагати виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, а якщо його
вимога не буде задоволена, — звернути стягнення на предмет застави: а) у
разі порушення заставодавцем правил про наступну заставу; б) у разі
порушення заставодавцем правил про розпоряджання предметом застави; в) в
інших випадках, встановлених договором.

Право застави припиняється у разі:

1) припинення зобов’язання, забезпеченого заставою (у цьому разі
заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно,
зобов’язаний негайно повернути його заставодавцеві);

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет
застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави;

5) в Інших випадках, встановлених законом.

2.3.2. Завдаток

Завдаток був досить поширений у дореволюційному російському праві,
забезпечуючи більшість угод, в яких виконання було відірване від моменту
укладення договору. Його роль знизилася в зв’язку з поширенням
безготівкових розрахунків і нині застосування завдатку залишилося на
рівні побутових відносин.

Відповідно до ст.570 ІДК завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що
видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором
платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його
виконання. Договір про завдаток має оформлятися письмово. Недодержання
письмової форми має наслідком визнання договору нікчемним (ст.547 ЦК)
[1].

Призначення завдатку полягає насамперед у тому, що він має запобігти
невиконанню зобов’язання, яке ним забезпечене, особливо коли має місце
вина сторін зобов’язання.

Тому ст.571 ЦК встановлює, що коли порушення зобов’язання сталося з вини
боржника, завдаток залишається у кредитора, а коли це сталося з вини
кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково
сплатити суму в розмірі завдатку або його вартості. У разі припинення
зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його
виконання завдаток підлягає поверненню.

Водночас у випадку невиконання зобов’язання перед кредитором та
боржником постає питання про відшкодування завданих цим збитків. Тому
ч.2 ст.571 ЦК встановлює, що сторона, винна у порушенні зобов’язання,
має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують
розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором. Отже,
якщо за порушення договору відповідає сторона, яка надала завдаток, вона
повинна відшкодувати збитки в частині, що перевищує суму завдатку. У
випадках, коли за невиконання або неналежне виконання договору
відповідає кредитор, боржник може вимагати сплати подвійної суми
завдатку (або повернення майна, отриманого як завдаток, та додаткової
сплати суми у розмірі вартості цього завдатку) та, крім того,
відшкодування збитків в частині, що перевищує однократну суму завдатку.

Таким чином, завдаток виконує такі функції: авансування, доказування,
забезпечення виконання зобов’язання, компенсації інтересів сумлінної
сторони зобов’язання.

За своїми функціями завдаток відрізняється від авансу, який виконує лише
платіжну функцію та функцію доказування, і незалежно від причини
невиконання підлягає поверненню. Завдаток, крім

цих функцій, як зазначалося, виконує ще й функцію забезпечення — сума,
передана як завдаток, зараховується в рахунок виконання основного
зобов’язання і в цій частині гарантує його виконання. У разі невиконання
зобов’язання завдаток також виконує забезпечувальну функцію, оскільки
невинна сторона отримує як мінімум суму, що дорівнює розміру завдатку.

Крім того, завдаток може виконувати компенсаційну функцію, бо сторона,
яка відповідає за невиконання або неналежне виконання зобов’язання
зобов’язана відшкодувати Іншій стороні збитки із зарахуванням суми
завдатку.

Таким чином, завдаток за своєю сутністю наближується до санкцій,
встановлених за винне невиконання або неналежне виконання зобов’язання
(заходів відповідальності).

Саме за допомогою покладання негативних майнових наслідків
правопорушення на порушника, тобто фактично застосування заходів
майнової відповідальності, і виконується функція забезпечення виконання
зобов’язань.

Основні особливості завдатку, як засобу забезпечення зобов’язань і як
форми цивільно-правової відповідальності, полягають у такому. По-перше,
для покладання відповідальності у цьому випадку достатньо усіченого
складу правопорушення: протиправної бездіяльності і вини правопорушника.
По-друге, ця санкція застосовується не у всіх випадках порушення
договору, а лише при невиконанні договірного зобов’язання.

По-третє, ця міра відповідальності може застосовуватися лише у
двосторонніх зобов’язаннях (договорах) — таких, де кожна із сторін є і
боржником, і кредитором. Таким чином, сфера її застосування — лише
консенсуальні договори: купівлі-продажу, підряду, найму, сплатного
зберігання тощо.

Оскільки закон передбачає можливість стягнення не тільки завдатку, а й
заподіяних збитків, можлива відповідальність і в формі відшкодування
збитків. При цьому завдаток фактично поглинається ними. Однак у зв’язку
зі складністю доведення збитків сторони найчастіше відмовляються від
таких вимог, обмежуючись стягненням суми завдатку, особливо якщо вона
досить значна. У зв’язку з цим сума завдатку іноді становить 40, 50 і
навіть більше відсотків вартості предмета договору.

Слід звернути увагу на диспозитивний характер ч.2 ст.571 ЦК. Збитки
відшкодовуються із зарахуванням розміру завдатку, якщо інше не
передбачене договором. Це означає, що сторони своєю угодою можуть як
пом’якшити відповідальність (наприклад, передбачити, що навіть за
наявності збитків стягується лише сума завдатку), так і посилити її
(передбачити стягнення в повному обсязі збитків і суми завдатку).

Завдаток може бути використаним як відступне. Але для цього необхідна
відповідна домовленість сторін (ст.600 ЦК). У цьому випадку контрагент
сторони, яка використала право відступитися від Договору, також буде не
вправі вимагати відшкодування збитків [12].

2.3.3. Притримання

Новим видом забезпечення виконання зобов’язань є притримання,
передбачене ст.ст. 594-597 ЦК. Сутність права притримання полягає в
тому, що кредитор, у якого знаходиться річ, призначена для передачі
боржнику або особі, вказаній боржником, у випадку невиконання боржником
в термін зобов’язання щодо оплати цієї речі або компенсації кредитору
пов’язаних з нею витрат й інших збитків, має право утримувати її у себе
доти, доки відповідне зобов’язання не буде виконане.

Слід звернути увагу на те, що право притримання виникає на підставі
прямої вказівки закону (ст.594 ЦК) і не потребує, щоб воно було
передбачене договором між кредитором та боржником.

Оскільки, ч.І ст.594 ЦК не має диспозитивного характеру, акцесорне
(забезпечувальне) зобов’язання, яке тут виникає, не залежить від волі
боржника та кредитора. Відмовитись від права на притримання не можна, бо
така відмова буде вважатися нікчемною. Водночас притримання — це право,
а не обов’язок кредитора. Тому скористатися ним він може саме за своїм
бажанням.

Право притримання виникає з моменту настання строку (терміну) виконання
зобов’язання боржником. До цього моменту кредитор не має права залишати
в себе річ, яку має передати за договором боржнику. Наприклад, продавець
зобов’язаний передати річ покупцеві незалежно від сплати її вартості,
якщо інше не передбачено договором між ними. Отже, право притримання
виникає лише у разі прострочки платежу. Після передачі речі боржнику в
межах виконання основного зобов’язання кредитор не має права вимагати її
повернення для здійснення притримання або забирати її назад у боржника,
навіть якщо у нього існує така можливість.

Право на притримання припиняється:

1) у разі припинення основного зобов’язання. Це випливає з акцесорності
забезпечувального зобов’язання;

2) задоволенням вимог кредитора за рахунок речі, яку він притримує
(ст.597 ЦК);

3) у разі припинення зобов’язань з підстав, передбачених у гл.50 ЦК.

Отже, за загальним правилом, підставою для виникнення забезпечувального
зобов’язання є закон. Проте це безумовно стосується лише випадків
притримання майна, яке знаходиться у кредитора у зв’язку з існуванням
певного зобов’язання, до виконання якого він і притримує майно.

Якщо ж майно знаходиться у кредитора у зв’язку з одним зобов’язанням, а
під загрозою опиняється виконання обов’язків цим же боржником за іншими
зобов’язаннями щодо цього ж кредитора, то притриманням речі вимоги
кредитора можуть забезпечуватися лише за умови, що інше не встановлене
договором сторін або законом.

Вимоги кредитора, що притримує річ, задовольняються з її вартості в
обсязі і в порядку, передбачених для задоволення вимог, забезпечених
заставою (ст.ст.591, 597 ЦК) [1].

Кредитор має право притримання речі, що знаходиться у нього, незалежно
від набуття прав на неї третіми особами, якщо ці права виникли після
того, як річ потрапила в притримання кредитора (ст.594 ЦК). Проте
оскільки до кредитора, що притримує річ, внаслідок притримання право
власності не переходить, він не має права користуватися майном, що
притримується.

Кредитор зобов’язаний негайно повідомити про це боржника. Він відповідає
за втрату, пошкодження або псування майна, що притримується, якщо не
доведе, що це сталося не з його вини. Крім того, на ньому лежить ризик
випадкової загибелі або випадкового пошкодження речі, якщо інше не
передбачено законом. Отже, кредитор від відповідальності за втрату,
пошкодження або псування майна фактично звільняється лише у випадку,
коли це сталося внаслідок дії непереборної сили.

Боржник, який є власником речі, що притримується, зберігає право
розпорядження нею. Проте, реалізуючи майно, він зобов’язаний повідомити
набувача речі про факт її притримання і права кредитора. Невиконання
цієї вимоги може мати для нього істотні негативні наслідки. Наприклад,
за договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати зниження ціни
або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не був попереджений
(не знав і не міг знати) про права третіх осіб на товар (ст.659 ЦК) [1].

2.4. Зобов’язально-правові засоби забезпечення виконання зобов’язання

2.4.1. Неустойка

Згідно зі ст.549 ЦК неустойка — це грошова сума або інше майно, які
боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником
зобов’язання. Практично так само визначається неустойка в навчальній і
науковій цивілістичній літературі.

Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов’язань, особливо у
договірних відносинах за участю юридичних осіб. Привабливість неустойки
пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат
кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником
своїх обов’язків.

Це забезпечується такими властивостями неустойки:

1) можливість стягнення неустойки за сам факт порушення зобов’язання,
без надання доказів про завдання збитків та їх розмір;

2) можливість для сторін на свій розсуд сформулювати підстави, розмір
та умови сплати неустойки (крім випадків існування, так званої
нормативної неустойки — ст.550 ЦК);

3) можливість для кредитора оперативно компенсувати збитки, завдані
йому невиконанням договору, у зручній для нього грошовій формі. У
зв’язку з цим слід звернути увагу на те, що хоча ст.549 ЦК передбачає
можливість стягнення з боржника неустойки у вигляді майна, однак
механізм реалізації такого права поки що не визначений, що на практиці
може створити

значні труднощі при обчисленні та стягненні такого виду неустойки.

У юридичній літературі була висловлена точка зору, що неустойку у
вигляді стягнення майна можна іменувати “альтернативна неустойка”,
оскільки тут для боржника має місце альтернатива: у разі порушення
передати кредиторові грошову суму або інше майно’. Проте вона навряд чи
може бути прийнятною, оскільки у цивілістиці вже вживається поняття
“альтернативна неустойка” для позначення можливості кредитора обирати
між стягненням неустойки або збитків [11].

Оскільки у ст.549 ЦК згадуються, крім неустойки, ще і штраф, пеня, то
постає питання про їх правове значення. Існує думка, що це різновиди
неустойки, які мають свої особливості. Ця позиція отримала підтримку й у
новому ЦК, який містить визначення цих традиційних для радянського
цивільного права (ст.204 ЦК 1963 р.) різновидів неустойки. Згідно зі
ст.549 ЦК штраф — це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми
порушеного зобов’язання. Пеня — це неустойка, яка встановлюється на
випадок прострочення виконання зобов’язань і обчислюється у відсотках
від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання.

Такий підхід, однак, здається не дуже вдалим, оскільки різні терміни
вживаються для позначення тотожних понять. Фактично, пеня — це та сама
виняткова неустойка, а штраф — неустойка штрафна. Тож виникає небезпека
змішування різних понять, коли йдеться про однакові за сутністю санкції.
До того ж вживання термінів “неустойка”, “штраф” і “пеня” у різному
значенні є хибним з точку зору їх етимології: латинське роепае означає
штраф (а під впливом російської термінології почало позначатися як
неустойка).

Як вже зазначалося, неустойка за своєю юридичною природою є не тільки
способом забезпечення виконання зобов’язань, а й однією з форм
цивільно-правової відповідальності. Тому багато положень, що регулюють
її застосування, вміщені у гл.51 ЦК “Правові наслідки порушення
зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”. Зокрема
згідно зі ст.611 ЦК неустойка визнається однією з санкцій за невиконання
або неналежне виконання зобов’язання, а ст.550 ЦК встановлює, що
кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за
порушення зобов’язання (ст.617 ЦК) [1].

Ведучи мову про неустойку як спеціальну форму відповідальності, слід
зазначити, що тут, як і в інших випадках застосування спеціальних форм
відповідальності, часто немає необхідності в наявності повного складу
цивільного правопорушення. Наприклад, для стягнення виняткової неустойки
не потрібна наявність збитків у кредитора, а отже, відпадає і питання
про причинний зв’язок між збитками і протиправними діями. Тому для
відповідальності тут достатньо протиправної й вини боржника.

Про це свідчить і судова практика. Так, наприклад, банки, пред’являючи
до громадян позов про стягнення заборгованості за кредитом і пені
(неустойки) за прострочення його повернення, позбавлені необхідності
доводити наявність у них збитків внаслідок прострочення повернення
позики. Докази надаються лише стосовно факту видачі кредиту і
неповернення його в строк. Саме прострочення є протиправною дією. Вина
тут можлива як у формі наміру, так і у формі необережності, однак для
цієї категорії справ вказана обставина практично не має значення.

Неустойка має характер додаткового обтяження для боржника і за загальним
правилом підлягає сплаті незалежно від наявності збитків (ст.624 ЦК).

Неустойка покликана забезпечити виконання зобов’язання, стимулюючи
боржника до належного виконання, а вона компенсує (повністю або
частково) збитки, які можуть бути заподіяні невиконанням зобов’язання.
Тому сплата неустойки не звільняє від виконання зобов’язання в натурі
(ст.552 ЦК) [1].

Умовами стягнення неустойки є невиконання зобов’язання і вина боржника,
незалежно від наявності збитків у кредитора. Однак якщо збитки е, то
залежно від співвідношення права на стягнення неустойки з правом на
відшкодування збитків розрізняють неустойку:

1) залікову — не виключає права вимагати відшкодування збитків, проте
лише в тій частині, яка не покрита неустойкою;

2) виняткову — закон або договір можуть передбачити стягнення лише
неустойки, але не збитків (використовується, як правило, у випадках
прострочення зобов’язання);

3) штрафну (кумулятивну) — стягнення збитків в повній сумі понад
неустойку; стягується у вигляді загального правила;

4) альтернативну — за вибором кредитора стягується або неустойка, або
збитки (ст.624 ЦК).

Залежно від підстав встановлення неустойка поділяється на договірну та
нормативну.

Провідною з них є договірна неустойка (та, що встановлюється договором
сторін). Сфера застосування нормативної неустойки залежить від характеру
норми. Якщо неустойка передбачена імперативною нормою, вона підлягає
безумовному застосуванню. У випадках коли положення про неустойку
міститься в диспозитивній нормі, вона застосовується лише тоді, коли
сторони своєю угодою не передбачили іншого розміру неустойки. Прикладом
диспозитивної норми тут може бути правило ст.625 ЦК, згідно з яким
боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу
кредитора зобов’язаний сплатити пеню в розмірі три проценти річних від
простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або
законом.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
Водночас сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки,
встановленого актом цивільного законодавства (крім випадків,
передбачених законом).

Крім того, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо
він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які
мають істотне значення. Слід зазначити, що у цьому випадку зменшення
розміру неустойки є правом суду. Водночас ст.616 ЦК зобов’язує суд
зменшити неустойку, якщо порушення зобов’язання сталося з вини
кредитора.

2.4.2. Порука

За договором поруки поручитель (це може бути одна особа або кілька осіб)
частково або у повному обсязі поручається перед кредитором боржника за
виконання ним свого обов’язку (ст.553 ЦК).

Отже, порука — це договір, за яким до зобов’язання основного боржника
додатково приєднується зобов’язання іншої особи, що за нього ручається.
У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе
особа, що за нього ручалася, тобто поручитель.

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник
і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (тобто
поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник,
включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування
збитків), якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну)
відповідальність поручителя.

Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарне,
якщо інше не встановлено договором поруки.

У разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов’язаний повідомити про
це боржника, а в разі пред’явлення до нього позову — подати клопотання
про залучення боржника до участі у справі. Якщо поручитель не повідомить
боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має
право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав
проти вимоги кредитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які
міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов’язані з
особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у
разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг [8].

Таким чином, поручитель у випадку пред’явлення до нього вимоги з боку
кредитора хоча і пов’язаний певними процесуальними обов’язками щодо
боржника (має попередити останнього про подання вимог кредитором,
залучити боржника до участі у справі у випадку пред’явлення позову), але
зберігає своє відносно автономне становище насамперед у зв’язку з
оцінкою заперечень, що має проти кредитора основний боржник.

Згідно зі ст.556 ЦК до поручителя, який виконав зобов’язання, переходять
усі права кредитора у цьому зобов’язанні. При цьому обсяг прав
кредитора, що переходять до поручителя, відповідає обсягу задоволених
поручителем вимог кредитора за основним зобов’язанням. Якщо основне
зобов’язання було забезпечено кількома різними поручителями, кожний з
них одержує право зворотної вимоги до боржника в розмірі сплаченої цим
поручителем суми.

Якщо боржник виконав забезпечене порукою зобов’язання, то згідно зі
ст.557 ЦК він має негайно повідомити про це поручителя. Інакше
поручитель, що також виконав зобов’язання, має право стягнути з
кредитора безпідставно отримане чи висунути регресну вимогу до боржника.
В останньому випадку боржник має право стягнути з кредитора безпідставно
одержане.

Врахування значення і ролі особи поручителя зумовило необхідність
вирішення питання про оцінку вартості послуг поручителя. ЦК 1963 р. ці
питання не регулював і, як правило, послуги поручителями надавалися
безоплатно. Тому в практиці цивільного обігу можливості застосування
поруки не використовувалися повною мірою через відсутність
заінтересованості поручителів у наданні таких послуг. Адже поручитель
ніс відповідальність у тому ж обсязі, що й основний боржник. Замість
ризику, що на нього покладався, він усього лише мав перспективу одержати
права кредитора за цим зобов’язанням. Природно, що бажаючих безоплатно
ризикувати своїм майном (адже стягнення боргу і збитків з основного
боржника є дуже проблематичним, про що свідчить той факт, що цього не
зробив кредитор за основним зобов’язанням) є не так вже багато. У
зв’язку з цим нагальною виявилася потреба підвищення заінтересованості
потенційних поручителів у прийнятті на себе обов’язків із забезпечення
виконання зобов’язань.

З урахуванням цих обставин у ст.558 ЦК передбачено, що поручитель має
право на винагороду за послуги, які він надав боржнику. Проте така плата
має бути передбачена договором. Умова про оплату послуг поручителя може
бути включена у договір поруки або у момент його укладення, або у
процесі виконання такого договору.

Порука припиняється:

1) з припиненням забезпеченого нею зобов’язання. Це пояснюється тим, що
порука має акцесорний характер;

2) у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого
збільшується обсяг його відповідальності;

3) у разі якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор
відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або
поручителем;

4) у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився
за нового боржника;

5) після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі
якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор
протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного
зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного
зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення
вимоги, порука припиняється,

якщо кредитор не пред’явить позов до поручителя протягом одного року від
дня укладення договору поруки.

Слід зазначити, що ринкові умови господарювання певною мірою
“реанімували” поруку як засіб забезпечення виконання зобов’язань, яке в
практиці планового господарювання не мало особливого поширення.

Водночас застосування поруки ще не досягло належного рівня. Причиною
тому є відсутність заінтересованості, побоювання збитків у поручителя.
Адже боржник і поручитель відповідають за невиконання зобов’язань перед
кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором
поруки. При цьому поручитель несе відповідальність в тому ж обсязі, що й
основний боржник. Замість цього він усього лише отримує всі права
кредитора за цим зобов’язанням (ст.556 ЦК).

У зв’язку з цим виникає проблема підвищення заінтересованості
потенційних поручителів в прийнятті на себе обов’язків із забезпечення
виконання зобов’язань. Для того, щоб “не винаходити велосипед”, доцільно
звернутися до положень римського приватного права, де власне остаточно
сформувався і був створений практично довершений інститут поруки.

Щоб якось вирішити цю проблему, для поручителів були передбачені пільги.
Зокрема імператором Юстиніаном І було введено ексизіопіз. Ця пільга
полягала в тому, що поручитель, який притягувався кредитором до
відповідальності, міг вимагати, щоб кредитор спробував стягнути борг
безпосередньо з головного боржника, а вже потім, в разі невдалості
цього, — звертався до поручителя. Таким чином відповідальність
поручителя набувала вираженого субсидіарного характеру.

Другим видом пільг, встановлених для поручителів, була СІІУІЗІОШЗ, яка
застосовувалася, коли йшлося про відповідальність декількох поручителів.
Спеціальним законом (Іех Сісегеіа), прийнятим приблизно у II ст. до
н.е., боржник зобов’язувався оголошувати заздалегідь, скільки
поручителів встановлюється у забезпечення його боргу, і хто саме ці
поручителі: в результаті, кожний з них міг вимагати, щоб кредитор
рівномірно стягував борг з усіх поручителів. Спосыб застосовувалася у
всіх випадках за винятком тих, коли хтось з поручителів до часу
пред’явлення позову ставав неоплатним боржником. Ця пільга не
обмежувалася у часі, але припинялася у разі відмови від неї поручителя,
що притягується до відповідальності.

Таким чином, досвід римського приватного права свідчить, що існують
шляхи законодавчого вирішення проблеми, згаданої вище. Очевидно, що
норми, аналогічні тим, які існували у пізньому римському праві, можуть
бути введені й у наше законодавство з метою забезпечити більш повний
захист інтересів учасників комерційного обігу.

2.4.3. Гарантія

Гарантія полягає в тому, що банк, інша фінансова установа, страхова
організація (гарант) поручається перед кредитором (бене-фіціаром) за
виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Іншими словами,
гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником
(ст.560 ЦК).

Отже, гарантія, як і порука, має за мету залучення до зобов’язання інших
осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло би слугувати для
задоволення вимог кредитора за основним зобов’язанням, а тому є
надійним, твердим забезпеченням виконання зобов’язань.

Якщо раніше згідно зі ст. 196 ЦК 1963 р. гарантія прирівнювалася до
поруки і на неї поширювалися правила про поруку, то гарантія за ЦК 2003
р. є новим для вітчизняного законодавства самостійним способом
забезпечення виконання зобов’язання.

Характерними ознаками гарантії є те, що вона:

1) має самостійний характер. Зобов’язання гаранта перед кредитором не
залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності),
зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне
зобов’язання;

2) має особливий суб’єктний склад (гарантами можуть виступати лише
банки, інші фінансові установи, страхові організації);

3) не обмежується строком пред’явлення кредитором позовних вимог до
гаранта;

4) має сплатний характер;

5) є безвідкличною.

Правовою основою банківської гарантії на території України, крім ЦК, є
розроблені Міжнародною торговельною палатою Уніфіковані правила стосовно
договірних гарантій 1978 р., Уніфіковані правила Міжнародної
торговельної палати для гарантій за першою вимогою 1992 р., Інструкція
про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена
постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р.
№368.

Строк дії гарантії. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не
встановлено інше, і діє протягом строку, на який вона видана.

Гарантія є безвідкличною, оскільки не може бути відкликаною гарантом, що
її видав. Тому з моменту набрання нею чинності гарант стає зобов’язаною
перед кредитором особою. Виділення в ст.561 ЦК окремою частиною моменту
набрання чинності гарантії дає змогу припустити, що до настання цього
моменту обов’язки особи, поіменованої гарантом, не є гарантією, така
особа ще не стала боржником перед кредитором, а гарантійне зобов’язання
взагалі Ще не виникло. З цього випливає, що майбутні обов’язки
майбутнього гаранта можуть бути анульовані (відкликані) ним до моменту
набрання чинності гарантії, звісно якщо цей момент не збігається з днем
видачі гарантії. Правило про безвідкличність гарантії має диспозитивний
характер; самою гарантією може бути передбачено право гаранта відкликати
банківську гарантію за певних умов.

При порушенні зобов’язання, забезпеченого гарантією, настає
відповідальність гаранта перед кредитором. Водночас зміст ст.563 ЦК дає
підстави вважати, що така відповідальність настає для гаранта не
автоматично, а при пред’явленні до нього відповідної вимоги
бенефіціаром. Тобто навіть якщо гаранту стає відомо про порушення
зобов’язання принципалом, він може виконати покладені на нього виданою
гарантією обов’язки лише за наявності волевиявлення кредитора.

Слід зазначити, що бенефіціар зобов’язаний звернутися до гаранта з
письмовою вимогою про сплату гарантованої грошової суми, а не з позовом.
Такою вимогою можуть бути визнані претензія або будь-яке інше подання
вимоги в письмовому вигляді, яке б відповідало умовам виданої гарантії.
До такої вимоги мають бути додані документи, вказані в гарантії; у
вимозі кредитора повинно бути зазначено, в чому полягає порушення
боржником основного зобов’язання.

При незадоволенні вказаних вимог в добровільному порядку кредитор має
право звернутися до відповідної судової установи з позовом до гаранта.
Це може статися навіть після закінчення строку дії гарантії. Необхідною
умовою подання позову при цьому буде наявність письмової вимоги,
пред’явленої бенефіціаром в межах строку дії гарантії.

Основним обов’язком гаранта є задоволення письмової вимоги бенефіціара,
пред’явленої із дотриманням умов гарантії. ЦК встановлює також додаткові
обов’язки гаранта, пов’язані із розглядом вимог кредитора.

Зокрема після одержання вимоги кредитора гарант має негайно повідомити
про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї
документами.

Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї
документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності —
в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї
документів умовам гарантії. Поняття “розумний строк” є оціночною
категорією. Отже, визнання строку розгляду вимоги розумним має
проводитись з урахуванням всіх конкретних обставин, що супроводжували
такий розгляд [18].

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо
вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або
якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. У цьому
випадку гарант має негайно повідомити кредитора про відмову від
задоволення його вимоги.

Якщо гарант після пред’явлення до нього вимоги кредитора дізнався про
недійсність основного зобов’язання або про його припинення, він повинен
негайно повідомити про це кредитора і боржника. Повторна вимога
кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає
задоволенню (ст.565 ЦК).

Практичний сенс такої вимоги полягає в тому, що гарант, який повідомив
про відомі йому обставини, що стосуються припинення або недійсності
основного зобов’язання, не може бути визнаним таким, що прострочив за
своїм зобов’язанням перед бенефіціаром до отримання від останнього
повторної письмової вимоги та спливу розумного строку на її розгляд.

Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку
видано гарантію. Проте, встановлюючи межі зобов’язання гаранта, закон
(ст.566 ЦК) розрізняє саме зобов’язання гаранта (сплатити суму, на яку
видано гарантію) та відповідальність гаранта за невиконання або
неналежне виконання ним цього обов’язку: за загальним правилом,
відповідальність гаранта за порушення зобов’язання, що випливає з
банківської гарантії, не обмежується сумою гарантії, якщо інше не
передбачено самою гарантією. Це означає, що при невиконанні чи
неналежному виконанні своїх обов’язків гарант, як і будь-який інший
звичайний боржник, несе відповідальність в порядку та на умовах,
передбачених гл.51 ЦК “Правові наслідки порушення зобов’язання.
Відповідальність за порушення зобов’язання”. У цьому сенсі
відповідальність гаранта з моменту спливу строку розгляду вимог
кредитора нічим не відрізняється від відповідальності боржника за
грошовим зобов’язанням. Крім вимоги про стягнення суми, на яку видана
гарантія, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час
прострочення (по суті це вимога про виконання зобов’язання в натурі),
бенефіці-ар вправі вимагати від гаранта сплати також трьох процентів
річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не буде
встановлений договором або законом, а також завдані йому збитки у
повному обсязі (ст.ст.22, 623 ЦК) [1].

Відносини гаранта та принципала грунтуються за загальним правилом на
сплатній основі. Це пояснюється тим, що гарантія, виходячи з її
суб’єктного складу, стала своєрідним видом надання сплатних послуг, який
передбачає для гаранта резервування, тобто вилучення з обігу, певної
грошової суми з метою забезпечення можливої в майбутньому
відповідальності за невиконання зобов’язання третьою особою (боржником).

Водночас домовленістю між гарантом та принципалом може бути встановлене
безоплатне надання першим послуг останньому, адже отримання оплати за
надані послуги є лише правом особи, яка виступила гарантом.

Припинення гарантії відбувається у разі:

1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її
гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його
від обов’язків за гарантією.

Слід зазначити, що в переліку підстав припинення зобов’язань гаранта
перед кредитором відсутнє припинення основного зобов’язання. Це означає,
що припинення основного зобов’язання навіть шляхом його належного
виконання боржником не припиняє існування забезпечувального гарантійного
зобов’язання. Водночас підставами припинення гарантії можуть бути
передання відступного (ст.600), зарахування (ст.601), новація (ст.604),
поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст.606 ЦК) тощо.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми,
сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено
договором між гарантом і боржником. При цьому рег-ресна вимога за своїм
обсягом не може не враховувати розміру винагороди, отриманої гарантом
від принципала за видану банківську гарантію, і підлягає відповідному
зменшенню. Право на регрес втрачається, якщо сума, сплачена гарантом
кредиторові, не відповідає умовам гарантії, коли інше не встановлено
договором між гарантом і боржником.

ВИСНОВКИ

Отже, можна зробити наступні висновки:

Засоби забезпечення виконання зобов’язань можуть бути класифіковані за
різними підставами.

Так, залежно від часу і способу встановлення (виникнення) вони можуть
бути поділені на спеціальні і універсальні.

Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення
зобов’язання. У результаті кредитор і боржник заздалегідь передбачають
конкретні наслідки невиконання зобов’язання. До таких засобів належать:
неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притримання (гл.49 ЦК).

Універсальним засобом забезпечення зобов’язань є відшкодування боржником
збитків, яких зазнав кредитор внаслідок невиконання зобов’язання (ст.623
ЦК). Особливістю його є те, що він застосовується незалежно від
спеціальної домовленості сторін про це. Крім того, розмір збитків може
бути визначений лише після невиконання зобов’язань.

Залежно від характеру забезпечення інтересів кредитора можна розрізняти
речово-правові і зобов’язально-правові засоби забезпечення виконання
зобов’язань.

Речово-правові засоби характерні тим, що інтереси кредитора
забезпечуються за рахунок заздалегідь виділеного майна. Предметом
забезпечення є це майно. До них належать: застава, завдаток,
притриманий.

Зобов’язально-правові засоби стимулюють боржника до належного виконання
зобов’язання шляхом створення можливості пред’явлення до нього або до
третіх осіб, що вступили заздалегідь в договір, зобов’язальної вимоги.
До них належать: неустойка, порука, гарантія.

Основним нормативним актом, що регулює заставні правовідносини в
Україні, тривалий час залишався Закон “Про заставу”. Тепер у ЦК заставі
присвячені ст.ст.572-593, де визначені основні положення цього засобу
забезпечення виконання зобов’язань. Водночас зберігають чинність норми
Закону “Про заставу”, які не суперечать ЦК.

Згідно зі ст.549 ЦК неустойка — це грошова сума або інше майно, які
боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником
зобов’язання. Практично так само визначається неустойка в навчальній і
науковій цивілістичній літературі.

Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов’язань, особливо у
договірних відносинах за участю юридичних осіб. Привабливість неустойки
пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат
кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником
своїх обов’язків.

За договором поруки поручитель (це може бути одна особа або кілька осіб)
частково або у повному обсязі поручається перед кредитором боржника за
виконання ним свого обов’язку (ст.553 ЦК).

Отже, порука — це договір, за яким до зобов’язання основного боржника
додатково приєднується зобов’язання іншої особи, що за нього ручається.
У випадку неспроможності основного боржника, відповідальність несе
особа, що за нього ручалася, тобто поручитель.

Гарантія полягає в тому, що банк, інша фінансова установа, страхова
організація (гарант) поручається перед кредитором (бене-фіціаром) за
виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Іншими словами,
гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником
(ст.560 ЦК).

Отже, гарантія, як і порука, має за мету залучення до зобов’язання інших
осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло би слугувати для
задоволення вимог кредитора за основним зобов’язанням, а тому є
надійним, твердим забезпеченням виконання зобов’язань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

Цивільний Кодекс України. – К., 2003.

Агарков М.М. Обязательство по советскому гражданскому праву / Агарков
М.М. Избранные труды по гражданскому праву: В 2-х т. – Т.1. – М., 2002.
– С.163-460.

Васькин В.В. Возмещение убытков предприятием. — М., 1997.

Годемз Е. Общая теория обязательств / Пер. с фр. — М., 1948.

Голованов Н.М. Обязательственное право. — СПб., 2002. -С.10-92.

Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посібн. / За ред. О.В.
Дзери. – К., 1998.

Иоффе О.С. Обязательственное право. — М., 1995.

Кассо Л.А. Понятие о залоге в современном праве. — М., 1999.

Кізлова О. Поняття застави у проекті Цивільного кодексу України //
Українське право. — 1997. — Ч.З. — С.150-151.

Комберянов С. Удержание — гарантия исполнения обязательств //
Юридическая практика. — 2003. — №32. — С.7.

Новицкий Й.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. — М., 1950.

Отраднова О.О. Неустойка в цивільному праві: Автореф. дис. канд. юрид.
наук. — К., 2002.

Отраднова О.О. Поняття і функція неустойки: історія та сучасність //
Право України. – 2001. – №8. – С.110-113.

Пучковская Й.Й. Ипотека: залог недвижимости. — Харьков, 1997.

Саватье Р. Теория обязательств. Юридический й экономический очерк / Пер.
с фр. — М., 1992.

Толстой В.С. Исполнение обязательств. — М., 1993.

Федосєєв П.М. Інститут поруки за римським правом та його рецепція у
цивільному праві України: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — Харків,
2003.

Цивільне право України: Підручник / Є. О. Харитонов, Н. О.
Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – 776 с.

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020