КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Соціологічні погляди М.Грушевського” ПЛАН

Вступ

1. Умови, в яких формувалися соціологічні погляди М.Грушевського

2. Основні соціологічні ідеї М.Грушевського

3. Ідея суверенності українського народу в соціологічному вченні
М.Грушевського

4. Плани М.Грушевського щодо розвитку соціології в Україні

5. Внесок М.Грушевського в українську соціологію

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

На початку ХХ століття соціологія в Україні безперечно розвивалася під
впливом розростання ідей про національне відродження українського
народу. Соціологічна думка відображала перехід національно-визвольного
руху від стадії культурного українофільства до стадії організованої
соборної української державності. Своєрідним політичним кредом стало
утворення в 1900 р. Революційної Української партії, в якій відмічалось,
що “почалося пробудження України до волі та незалежності, що нація стала
на новий шлях і прогресивні сили повинні очолити її, щоб досягнути
ідеалу, але повинні пам’ятати, що тільки предтеча того великого, ідучого
за нами”. На початку ХХ століття в Україні посилюється
суспільно-політичний рух. Виникають нові політичні партії, народжуються
нові прогресивні сили, які об’єднали найрізноманітніші сили суспільства.

В 20-х роках в Україні існувала певна свобода політичної думки.
Представниками прогресивної інтелігенції: вчені, політичні діячі
В.Винниченко, Роман Роздольський, Борис Крупницький і, звичайно, Михайло
Грушевський та багато інших розробляли проблеми державності в Україні,
відстоювали ідеї її соборності і суверенності.

Михайло Грушевський — видатний громадський і державний діяч, визнаний
лідер національно-демократичної революції. Він належить до тих
політиків, які сповна пізнали велич і насолоду тріумфу і гіркоту
поразки, але до кінця залишилися вірними ідеї усього життя —
самоствердженню свого народу.

М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель
національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала
хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду
М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників.
Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії.

Погляди прогресивної інтелігенції і політичних діячів відображали
тогочасні політичні процеси, які відбувалися тоді в Україні, — від
ліберально-демократичний до соціалістичних.

Найпослідовніше поглиблює свої історичні досліди соціологічними студіями
і вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний
метод М.Грушевський (1866-1934).

Здобувши європейське визнання за теоретичне обгрунтування власної схеми
історії України як самостійного процесу розвитку українського народу,
він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї
проблематики. Під час перебування за кордоном Грушев-ський отримує змогу
ознайомитися з сучасними йому ідеями соціологів Е.Дюркгейма та М.Вебера,
які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не
просто істориком, але істориком-соціологом.

Він особливо плідно використовує свій історико-соціологічний метод у
дослідженнях давньої історії, тісно пов’язуючи його здобутки із
сьогоденням. «Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого
наслідками руху в сфері соціальних наук, — стверджує він, — і, зокрема,
соціології теоретичної і генетичної». Тобто, на його думку, виконавши
історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння
сучасних процесів, а також майбуття.

Звідси стає зрозумілою й назва його праці «Початки громадянства.
Генетична соціологія», у якій він зазначає, що в час глибокого
соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії
соціальної еволюції «від самого споду», від її найраніших стадій
починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки
Грушевського-соціолога.

1. Умови, в яких формувалися соціологічні погляди М.Грушевського

Перш ніж говорити про роль М.Грушевського в українській соціології, слід
коротко згадати хто такий Грушевський, яку роль відіграв він у
громадському та науковому житті суспільства, в яких умовах доводилося
жити і працювати.

Народився Михайло Сергійович Грушевський 29 вересня 1866 року в
м.Хелмі. Виростав на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у
Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії, Київському університеті
(історико-філологічний факультет). Працював в університеті під
керівництвом Володимира Антоновича.

Активний член київської Громади, голова Наукового товариства
ім. Т.Г.Шевченка у Львові, редактор «Наукових записок» цього
товариства. З березня 1917 по квітень 1918 року — голова Української
Центральної Ради.

  Автор багатотомної праці «Історія України-Руси», «Нарис історії
українського народу», «Історія української літератури» та ін.

Помер у Кисловодську 25 листопада 1934 року. Тіло Грушевського
перевезено до Києва. Похований на Байковому кладовищі.

    Тільки в незалежній Україні ім’я Михайла Грушевського знайшло
справжнє визнання. Високістю духу, благородством помислів він заклав
найглибші ідейні підвалини національного відродження, очолив перший у XX
столітті прорив українського народу до самостійності. За своє життя
Грушевський зробив і написав так багато, що про його творчу і політичну
діяльність створено величезну літературу, склався окремий
міждисциплінарний напрямок, який має назву грушевськознавство.

  Михайло Грушевський — це вчений світового рівня, творча спадщина якого
вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю,
фундаментальністю. Його перу належить близько двох тисяч праць з
історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору.

2. Основні соціологічні ідеї М.Грушевського

Що стосується української соціології, то Грушевський виступає в ній як
один із засновників і прихильників української ідеї. Велика ерудиція в
сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Грушевському
виробити свої розуміння суспільного процесу і політичного розвитку.
Сутність історіософської концепції М.Грушевського ґрунтується в 3
основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народу, у
М.Грушевського, це поняття метафізики романтичного періоду, коли як
держава – це анархо-соціалістичне поняття, і герой в історії відповідає
позитивістській концепції, як метод пізнання.

В народі Михайло Грушевський бачив дієву силу історії. Досліджуючи
історію українського народу від висуває ідею “національної самооборони”
і “національної смерті”. Вся історія українського народу – це пробуджена
енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої
національної загибелі. На такому історичному грунті виростають ідеали
українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості
або автономії.

Розглядаючи еволюцію так званої “класової держави” Михайло Грушевський
робить висновок, що такий процес характеризується значним загострення
конкурентної боротьби в самій керуючій верхівці за владу, відмічає
суперечності, які виникають між шарами військовими і духовенства,
аристократією палацовою і провінційною і т.п. І тут звертає увагу на
таку потужну силу, якою виступаю національне почуття.

В своїх працях М.Грушевський доводить думку про те, що не Україна вийшла
з Київської Русі, а навпаки Київська Русь стала першої і древнішою
формною українського життя.

У соціологічному розрізі М.Грушевський прагне з’ясувати питання про роль
держави в історичному розвитку. Звертаючись до минулого від стверджує,
що Київська держава виникла на своєму рідному грунті і не привнесено
варягами, що український народ завжди прагнув до соціального і
національного визволення, до створення української державності. У
поглядах Михайла Грушевського про державу відбився вплив концепцій
Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Сергія Подолинського, Михайла
Павлика та ін. Але в концепцію суверенності держави Україна, яка будує
відносини з іншими державами на рівноправних умовах, Михайлом
Грушевським внесено і багато творчого. Автономно-федералістичні погляди
Михайла Грушевського базувалися на твердому переконанні, що автономія
України буде опиратися на чесну справедливу федерацію з Росією. Пізніше
під напором подій Михайло Грушевський іде на проголошення суверенітету
України.

Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала
в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була
осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського
відродження.

Він особливо плідно використовує свій історико-соціологічний метод у
дослідженнях давньої історії, тісно пов’язуючи його здобутки із
сьогоденням. «Думаю, ми стоїмо на порозі нового сміливого і багатого
наслідками руху в сфері соціальних наук, — стверджує він, — і, зокрема,
соціології теоретичної і генетичної». Тобто, на його думку, виконавши
історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння
сучасних процесів, а також майбуття.

Звідси стає зрозумілою й назва його праці «Початки громадянства.
Генетична соціологія», у якій він зазначає, що в час глибокого
соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії
соціальної еволюції «від самого споду», від її найраніших стадій
починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки
Грушевського-соціолога.

Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства,
висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з
марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу
соціальної еволюції.

Оригінальність концепції Грушевського полягає, насамперед, у системі
пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість моністичного (від грец.
jicovoc, — один) розуміння історії, некоректність застосування законів у
природничонауковому їх розумінні до пізнання складної соціальної
реальності. Його основна ідея полягає в тому, що соціальний прогрес
зумовлюється насамперед протистоянням і змаганням протилежних потягів до
колективізму (солідарності, альтруїзму, або безкорисливого турбування
про благо інших, від лат. alter — інший, другий), з одного боку, та.
індивідуальної самодостатності (автаркії, від грец. автаркея —
самозабезпеченість), з іншого. Звідси характерною тенденцією соціального
розвитку є чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом
різноманітної комбінації факторів. У конкретному соціальному просторі і
часі можуть переважати чинники або економічні, або
релігійно-психологічні тощо.

  Михайло Грушевський — блискучий, неперевершений організатор наукового
життя, голова Наукового товариства імені Шевченка, Українського
наукового товариства, історичної секції Всеукраїнської Академії наук,
керівник університетської та академічної кафедр, засновник львівської і
київської наукових шкіл, які складають цілу епоху у вітчизняній
історіографії.

М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним
батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й
намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну,
Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя,
Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М.
Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до
Холмщини.

Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла
Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він
наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного
життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою».

  

3. Ідея суверенності українського народу в соціологічному вченні
М.Грушевського

Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним
ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович,
«право самому порядкувати на власній землі». Зрозуміло, стверджувати, що
він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від
історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і
федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися
конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі
промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська
участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна.Світоглядно
Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за
своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму
й німецького історицизму. Те, як широко й докладно опрацьовував
Грушевський історичні джерела й документи, в сучасного дослідника
викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в
першоджерелах, як і в усіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був
воістину на її передньому краї, широко послуговуючися здобутками таких
суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих на
той час соціології та археографії, навіть палеонтології та геології.
Немає сумніву, що грунтовність «Історії України-Руси» Грушевського
викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було
заперечити її загальну концепцію — принаймні в рамках наукової дискусії,
а не політиканства. 

Іншою характерною рисою Грушевського-науковця є постійне нагадування
читачевi про те, що в його тексті є фактом, а що — гіпотезою. Він ніколи
не намагався обманути ані себе, ані своїх читачів. Наукова сумлінність
Грушевського чудово поєднувалася з фаховою інтуїцією, з блискучим
умінням відсіювати зерно від полови в численних і не завжди надійних
історичних свідченнях. 

  Становлення демократичної, правової Української держави також є одним
з лейтмотивів ідейної спадщини Михайла Грушевського. Він показав, що
еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення
справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам,
обраних народом на демократичних засадах, працювати для народу,
спиратися на волю його більшості.

  Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова
українська державність має базуватися на принципах демократії і закону.
Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української
державності. Пам’ять про нього вічна, наукові праці — невичерпне джерело
мудрості на всі віки.

4. Плани М.Грушевського щодо розвитку соціології в Україні

Одною з причин повернення М.Грушевського в Україну стає прагнення
перевести Український соціологічний інститут (далі УСІ), заснований ним
у Відні, на батьківщину і бажання досліджувати історію свого народу в
його власному середовищі.

Одразу ж після повернення до Києва (24 березня 1924 р.) М.Грушевський
виголошує доповідь «Український соціологічний інститут і дослідча
кафедра історії культури загальної й української» перед спільними
зборами ВУАН. В ній він ознайомлює присутніх з планами щодо УСІ, зокрема
проектом створення п’яти кафедр та постійно діючого семінару.

Однак Інститут марксизму не підтримав цей проект, можливо тому, що
М.Грушевський намагається зберегти «свободу наукової мислі і праці, не
зв’язану якоюсь партійною програмою», створити інституцію, яка віддячує
урядові і суспільству за матеріальне утримання педагогічною працею і
дослідженнями, «але не знає сторонніх втручань в свою роботу і
організацію».

Тоді ж, у 1924 p., замість інституту відкривається лише науково-дослідна
кафедра історії України на чолі з М.Грушевським, а при ній — дві секції,
одна з яких (секція методології та соціології) працює під керівництвом
О.Гермайзе. Функції соціологічного інституту фактично починає виконувати
утворена наприкінці 1925 р. «Асоціація культурно-історичного досліду»,
яка упродовж 1926-1927 pp. провела 24 засідання, де було виголошено 51
доповідь у річищі соціологічного методу.

5. Внесок М.Грушевського в українську соціологію

Грушевський виступає в українській соціології як один із засновників і
прихильників української ідеї. Велика ерудиція в сфері історії,
літератури, мистецтва дала можливість Грушевському виробити свої
розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Сутність
історіософської концепції М.Грушевського ґрунтується в 3 основних
поняттях: народ, держава і герой в історії. Народу, у М.Грушевського, це
поняття метафізики романтичного періоду, коли як держава – це
анархо-соціалістичне поняття, і герой в історії відповідає
позитивістській концепції, як метод пізнання. В народі Михайло
Грушевський бачив дієву силу історії. Досліджуючи історію українського
народу від висуває ідею “національної самооборони” і “національної
смерті”. Вся історія українського народу – це пробуджена енергія
національного самозбереження перед небезпекою видимої національної
загибелі. На такому історичному грунті виростають ідеали українського
народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії.

Розглядаючи еволюцію так званої “класової держави” Михайло Грушевський
робить висновок, що такий процес характеризується значним загострення
конкурентної боротьби в самій керуючій верхівці за владу, відмічає
суперечності, які виникають між шарами військовими і духовенства,
аристократією палацовою і провінційною і т.п. І тут звертає увагу на
таку потужну силу, якою виступаю національне почуття.

В своїх працях М.Грушевський доводить думку про те, що не Україна вийшла
з Київської Русі, а навпаки Київська Русь стала першої і древнішою
формною українського життя.

У соціологічному розрізі М.Грушевський прагне з’ясувати питання про роль
держави в історичному розвитку. Звертаючись до минулого від стверджує,
що Київська держава виникла на своєму рідному грунті і не привнесено
варягами, що український народ завжди прагнув до соціального і
національного визволення, до створення української державності. У
поглядах Михайла Грушевського про державу відбився вплив концепцій
Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Сергія Подолинського, Михайла
Павлика та ін. Але в концепцію суверенності держави Україна, яка будує
відносини з іншими державами на рівноправних умовах, Михайлом
Грушевським внесено і багато творчого. Автономно-федералістичні погляди
Михайла Грушевського базувалися на твердому переконанні, що автономія
України буде опиратися на чесну справедливу федерацію з Росією. Пізніше
під напором подій Михайло Грушевський іде на проголошення суверенітету
України.

Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала
в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була
осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського
відродження

Найпослідовніше поглибив свої історичні досліди соціологічними студіями
М.Грушевський (1866-1934 рр.). Він вперше почав застосовувати в
українській історіографії історико-соціологічний метод, розроблений на
рубежі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом.

Перебування М.Грушевського у Парижі в 1903 р. на студіях мало переломне
значення для його творчості, внаслідок чого він з історика
соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на
історика-соціолога. Основа соціологічних інтересів М.Грушевського –
фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть
соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії (О.Конта,
Г.Спенсера, К.Маркса та ін.),

М.Грушевський обґрунтував неможливість моністичного розуміння історії, а
також неправомірність застосування природничого розуміння закону для
пізнання соціальної реальності. У суспільстві можуть діяти лише
емпіричні закони, які виключають автоматичність і механічність
соціального процесу, оскільки слід рахуватися з психологією, елементами
доцільності і моральної регуляції людської спільноти. Крім того,
наведені закони діють лише в окремих сферах соціального життя.

Соціальний процес у цілому, на думку М.Грушевського, характеризується
певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання соціології саме в тому і
полягає, щоб, відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне,
те, що становить властиву основу соціального ритму. Український вчений
обґрунтував думку, що характерними тенденціями соціального розвитку є
диференціація й інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під
впливом комбінації факторів, проте у визначеному соціальному просторі і
часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні та ін.

Найпослідовніше поглиблює свої історичні досліди соціологічними студіями
і вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний
метод М.Грушевський (1866-1934). Здобувши європейське визнання за
теоретичне обгрунтування власної схеми історії України як самостійного
процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до
Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за
кордоном Грушев-ський отримує змогу ознайомитися з сучасними йому ідеями
соціологів Е.Дюркгейма та М.Вебера, які суттєво вплинули на його наукову
позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, але
істориком-соціологом. Він особливо плідно використовує свій
історико-соціологічний метод у дослідженнях давньої історії, тісно
пов’язуючи його здобутки із сьогоденням. «Думаю, ми стоїмо на порозі
нового сміливого і багатого наслідками руху в сфері соціальних наук, —
стверджує він, — і, зокрема, соціології теоретичної і генетичної».
Тобто, на його думку, виконавши історико-соціологічний аналіз минулого,
ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбуття.
Звідси стає зрозумілою й назва його праці «Початки громадянства.
Генетична соціологія», у якій він зазначає, що в час глибокого
соціального перелому більш ніж будь-коли потрібні ґрунтовні студії
соціальної еволюції «від самого споду», від її найраніших стадій
починаючи. Саме у цій праці закладені основні думки
Грушевського-соціолога.

Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства,
висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з
марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу
соціальної еволюції. Оригінальність концепції Грушевського полягає,
насамперед, у системі пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість
моністичного (від грец. jicovoc, — один) розуміння історії,
некоректність застосування законів у природничонауковому їх розумінні до
пізнання складної соціальної реальності. Його основна ідея полягає в
тому, що соціальний прогрес зумовлюється насамперед протистоянням і
змаганням протилежних потягів до колективізму (солідарності, альтруїзму,
або безкорисливого турбування про благо інших, від лат. alter — інший,
другий), з одного боку, та. індивідуальної самодостатності (автаркії,
від грец. автаркея — самозабезпеченість), з іншого. Звідси характерною
тенденцією соціального розвитку є чергування процесів інтеграції та
диференціації під впливом різноманітної комбінації факторів. У
конкретному соціальному просторі і часі можуть переважати чинники або
економічні, або релігійно-психологічні тощо. Таким чином, головною
думкою Грушевського як соціолога є переконання в існуванні «коливальної
динаміки» суспільної еволюції на відміну від позитивістського уявлення
про суспільний прогрес як висхідний рух по прямій лінії.

Отже, М.Грушевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки
суспільній еволюції, яке є близьким сучасним пост класичним теоріям. У
праці “Початки громадянства” він критикував суперечливі теорії про
початкову суспільну еволюцію, застосовуючи для порівняння і українські
матеріали.

Висновок

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Михайло Грушевський є крупним українським істориком, соціологом,
масштабним громадським і політичним діячем, професором Львівського
університету, головою наукових товариств (НТШ та ін.), фундатором
Українського соціологічного інституту (м. Відень), академіком
Всеукраїнської Академії наук (ВУАН), АН СРСР, першим Президентом
України.

Соціологією М.Грушевський, як наголошують історики, захопився доволі
раптово. У 1903 році, перебуваючи у Парижі, він познайомився з
Е.Дюркгеймом та Л.Леві-Брюлем, і отримав змогу безпосередньо
ознайомитися з їх доробком, а також з працями і позиціями О.Конта,
Г.Спенсера та В.Вундта. Саме цей ряд подій, на думку сучасних науковців,
спонукав Михайла Сергійовича до активних соціологічних пошуків,
створення згаданого університету у Відні, видання ряду праць: “Початки
громадянства” (“Генетична соціологія”) (1921 рік), “Проект
Соціологічного інституту”; “Проект законопроекту про Соціологічний
інститут” та ін.

Загальне коло його наукової діяльності – в рамках соціологічної науки, –
окреслювалося, зокрема: чинниками суспільної еволюції, законами
суспільного розвитку, генетичною соціологією.

Подібно до більшості своїх колег, завданням соціології він визначав
вивчення соціальних процесів. При цьому Грушевський цілком погоджувався
з тими науковцями (наприклад, М.Ковалевським), які наполягали на
необхідності виключення з поля наукового аналізу випадкових, мінливих
явищ і зосередження уваги на типових і постійних процесах соціального
буття.

У рамках генетичної соціології академік М. Грушевський приділяв увагу
аналізу первинних, примітивних форм соціальної організації,
закономірностям їх переходу у більш складні, впливу “передісторичних”
форм суспільної організації на тенденції розвитку наступних. Вчений
зокрема відслідковував, чи є форми і етапи суспільного розвитку
універсальними для всіх народів. Відповідаючи зрештою на це питання, він
висував тезу, що вони можуть бути подібними, але практично ніколи –
тотожними, пояснюючи це варіативністю психологічної та моральної
регуляції у різних людських спільнотах. Разом з цим великий український
соціолог наголошував на існуванні загальних подібних тенденцій
суспільної еволюції – процесів диференціації та інтеґрації
(консолідації), які тривають у будь-якій спільноті. Чергування цих
процесів М.Грушевський вважав уособленням невпинної боротьби
індивідуалістичних та колективістських потягів, мотивів і прагнень.

Така позиція повністю узгоджується з іншою тезою – про неможливість
тлумачення суспільних законів як автоматичних або механістичних. Іншими
словами, вони є відносними. Отже, можна наочно бачити, як вітчизняна
соціологія успішно подолала натуралістичні (механістичні і
біологізаторські) тенденції раннього періоду свого розвитку –
М.Грушевський їх прямо заперечував.

Еволюцію суспільства академік вважав стадіальною:

“передісторичне” суспільство, в якому домінують біологічні чинники, а
людина і громади тільки починають виникати;

період колективізму — перехід суспільної організації до форми
родоплемінної громади ;

“цивілізована доба” — розпад родоплемінного ладу, виникнення класів.

Як талановитий організатор Михайло Сергійович Грушевський був
засновником фахових, у тому числі – українських, соціологічних закладів
та установ, активно генерував ідеї щодо безпосереднього розвитку
соціологічної науки, здійснював непересічні організаційні заходи щодо їх
практичного впровадження. Зазначимо, що деякі факти з його життя та
смерті є загадками для вітчизняної історії, у тому числі – історії
соціології.

Він чітко окреслює власний аспект у розумінні розвитку людства,
висловлюючи сумнів у правомірності як позитивістських (включно з
марксизмом), так і суто психологістських підходів і поглядів на природу
соціальної еволюції.

Оригінальність концепції Грушевського полягає, насамперед, у системі
пріоритетів. Він обґрунтовує неможливість моністичного (від грец.
jicovoc, — один) розуміння історії, некоректність застосування законів у
природничонауковому їх розумінні до пізнання складної соціальної
реальності. Його основна ідея полягає в тому, що соціальний прогрес
зумовлюється насамперед протистоянням і змаганням протилежних потягів до
колективізму (солідарності, альтруїзму, або безкорисливого турбування
про благо інших, від лат. alter — інший, другий), з одного боку, та.
індивідуальної самодостатності (автаркії, від грец. автаркея —
самозабезпеченість), з іншого. Звідси характерною тенденцією соціального
розвитку є чергування процесів інтеграції та диференціації під впливом
різноманітної комбінації факторів. У конкретному соціальному просторі і
часі можуть переважати чинники або економічні, або
релігійно-психологічні тощо.

Таким чином, головною думкою Грушевського як соціолога є переконання в
існуванні «коливальної динаміки» суспільної еволюції на відміну від
позитивістського уявлення про суспільний прогрес як висхідний рух по
прямій лінії.

Список використаної літератури

Історія вітчизняних теорій і вчень: навчально-методичний посібник /
Укладач Білецький В.В. – Донецьк: ДонДДУ, УКЦентр, НТШ-Донецьк, 2007. —
136 с.

Піча І. Соціологія. – Київ, 2000.

Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. З історії української
соціологічної думки. — Львів: 1995.

Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. —
К.: 1996.

Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.: 1995.

Соціологія: Курс лекцій (під ред.В.М.Пічі) — Львів: 1996.

Степаненко В. Українська соціологія в пошуках себе \\Філософська і
соціологічна думка, 1993, — № 11-12.

Соціологія: наука об обществе / по общей ред. Андрущенко В.П., Горлача
Н.И. – Харьков, 1997.

Український енциклопедичний словник – УСЕ. – Київ, 2001.

Черниш Н.Й. Історико-соціологічний метод М.Грушевського і сучасність \\
Михайло Грушевський і Західна Україна. — Львів: 1995.

Черниш Н.Й. З історії розвитку соціології в Україні \\ Современное
общество. – 1993. — № 1.

PAGE

PAGE 20

Похожие записи