Реферат на тему:

“Системні теорії соціології”

ПЛАН

1. ПОНЯТТЯ ПРО СИСТЕМНИЙ ПІДХІД ДО СУСПІЛЬСТВА В СОЦІОЛОГІЇ, ОСОБЛИВОСТІ
ЙОГО СТАНОВЛЕННЯ

2. ГОЛОВНІ СИСТЕМНІ ТЕОРІЇ СОЦІОЛОГІЇ, ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

3. СУЧАСНІ СИСТЕМНІ ПІДХОДИ В СОЦІОЛОГІЇ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Поняття про системний підхід до суспільства в соціології,
особливості його становлення

Однією з найважливіших характеристик системи є структура, тобто
впорядкованість взаємодії її елементів на противагу хаосу. Завдяки
структурі система докорінно відрізняється від простої безлічі елементів.
Далі, усяка довгостроково існуюча система має тенденцію зберігати стан
рівноваги, а її динаміка може бути охарактеризована з погляду
цілеспрямованості системи. Нарешті, кожна система має границю з
навколишнім середовищем, до якого, зокрема, відносяться інші системи.
Таким чином, система має «внутрішній» і «зовнішній» аспекти існування.
Якщо система знаходиться у відносинах обміну з навколишнім середовищем,
то вона є відкритою системою, у противному випадку — закритою системою.
Таким чином, під системою розуміється цілісність елементів, що володіє
наступними ознаками: структурованим зв’язком елементів між собою,
цілеспрямованістю системи, інтегрованістю елементів у єдине ціле,
тривалістю існування, стабільністю і рівновагою, обмеженістю від
навколишнього середовища, з яким система може вступати в регулярні
відносини.

Цікаво простежити, яким чином природничо-наукове системне мислення
набуло великого впливу в соціології. Ймовірно, це частково зв’язано з
міждисциплінарним характером системно-теоретичного знання, з його
багатими науковими традиціями. Так, у творі німецького філософа
Іммануїла Канта «Критика чистого розуму» міститься оригінальне
визначення розуму як системи. Характеристика Кантом системи на прикладі
системи знання в принципі справедлива для будь-яких систем. Система
являє собою об’єднання елементів, яка представляє цілісність, більшу
суми своїх частин. Це теоретичне положення походить ще до Аристотеля і є
одним із джерел соціологічної системної теорії.

Іншим джерелом системно-теоретичного мислення є вчення англійського
філософа Томаса Гоббса (1588–1679). У своїй теорії суспільства він
виходить з необхідності існування вищої цілісності (держави), якій
повинні підкорятися частини (індивіди). Функція частин полягає в
служінні цілому чи хоча б у простому існуванні, якщо того вимагає ціле.
Звідси, по Гоббсу, виникає соціальний порядок.

В епоху Просвіти думка про домінування суспільного цілого над окремим
індивідом була поступово витиснута ідеєю емансипації людини. Суспільство
стало розглядатися як взаємодія вільних індивідів, якій властива
саморегуляція. Такі міркування характерні для представників шотландської
філософії моралі. Так, один з них, філософ і економіст Адам Сміт
(1723–1790) вважав, що максимальна воля кожного, насамперед економічна,
веде до благополуччя всіх членів суспільства. Дійсно, шотландська
філософія моралі пояснювала інтеграцію і інституціоналізацію суспільства
як результат вільної конкуренції особистих інтересів, тобто з дій
окремих індивідів. Таким чином, у теорії суспільства «робиться наголос
не на його структури і функції, а на процеси і рушійні сили, тобто на
приватні інтереси (по термінології шотландської філософії моралі), чи,
як сказав би Гегель, на «владу негативного, на суб’єктивність». Тим
самим предметом соціологічної теорії стають умови і процеси
самоорганізації суспільства».

Однак положення про пріоритет індивіда перед суспільним цілим
продовжувало залишатися об’єктом критики. Наприклад, англійський філософ
Девід Юм (1711–1776) підкреслював пріоритет цілого, якому повинні
підкорятися частини суспільства. Коли лібералізм шотландської філософії
моралі одержав розвиток в економічній теорії утилітаризму, ця думка
набула ще більш яскраве звучання: якщо мислення і дії людини
визначаються лише розуміннями корисності, то виникає небезпека поширення
егоїзму, що ставить під погрозу збереження цілісності суспільства. Ця
думка після Великої французької революції була підхоплена в Німеччині і
виразилася в розчаруванні в ідеалістичних надіях на розвиток
індивідуального мислення у вільному суспільстві. Саме на цьому духовному
фоні системно-теоретичні ідеї знайшли велику популярність у соціальних
науках, а суспільство стали розуміти як цілісність, що залежить від
надіндивідуальних потреб.

Такий підхід був властивий теорії суспільства О. Конта (1798–1857),
К. Маркса (1818–1883) і Г. Спенсера (1820–1903). Мова йде про процеси,
що протікають вище рівня окремих індивідів. Коли сподівання
просвітителів із приводу емансипації людини не виправдалися, перспектива
суспільної теорії змінилася і теоретики знову повернулися до думки про
те, що суспільні закономірності варто шукати в системі, а не в діях
окремих людей». Таким чином, арістотелівське положення про те, що ціле
більше суми своїх частин, знову вийшло на перший план теорії. Це привело
до нової постановки питання про зв’язок індивіда і суспільства, про
джерела соціального порядку і соціальної структури суспільства.

Можна виділити три етапи в розвитку системного аналізу в соціології. На
першому етапі суспільство сприймалося з погляду природничих наук
(біології), як деяка цілісність, аналогічна чи навіть рівна біологічному
організму. Основний акцент робився на тому, що суспільство, подібно
живому організму, складається з взаємовпливових і взаємозалежних частин,
і відповідно, задачею соціолога було вивчення взаємозв’язків і
взаємозалежностей у цьому утворенні. Такий підхід був зв’язаний з
первісним наміром представити соціологію природничою наукою, яка
займається проблемами, подібними з проблемами біології.

З подальшим розвитком загальної теорії систем, акцент став робитися на
розходженнях між суспільством, як соціальною системою й організмом, як
системою біологічною. Системний підхід також прийшов до того, що системи
можуть бути не тільки закритими (а тому ентропійними, тобто, схильними
до втрати розходжень), але і відкритими, тобто, що мають нечіткі
границі.

На другому етапі розвитку системного підходу поняття “система” стало в
основному застосовуватися лише як абстракція, яка відбиває поведінку
складних утворень, що складаються із взаємозалежних частин. Акцент
змістився з аналізу взаємозалежності частин, до розгляду взаємодії
різних систем і підсистем. Однак удосконалювання системного підходу
привело до появи деяких проблем, таких як проблеми системних границь і
емерджентних властивостей. Якщо система є відкритою, тобто має рухливі
границі, то яким образом вона встановлює і підтримує їх? Крім того,
система – не просто сукупність елементів і зв’язків між ними; система –
це нова цілісність, яка має свої власні (емерджентні) властивості.

Таким чином, третім етапом розвитку системного підходу до соціального
світу стала теорія самореферентних систем. У даній теорії під системою
розуміється щось, здатне відрізнити себе від зовнішнього середовища і
відтворювати цю границю. На думку вченого Лумана, суспільство являє
приклад такої що самовідтворюється і самореферентної системи. Воно
постійно робить розрізнення себе і зовнішнього середовища – це і дає
йому право називатися системою.

2. Головні системні теорії соціології, їх характеристика

Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогадки про
інтегративну суть суспільства з’являються ще у давньогрецьких
мислителів. У працях Платона (427-347 pp. до н. е.) міститься аналіз
моделі суспільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей
між індивідом і державою, тобто об’єднати їх в одне органічне ціле.
Арістотель (384-322 pp. до н. е.) так само акцентує увагу на
державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і
складається з людей — істот політичних, соціальних. Для нього держава —
це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага; це
ідеальна система, що має свою структуру й функції. Тому доцільним є
накопичення і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку
соціальної системи. Звідси й спроби Арістотеля побудувати спеціальну
науку, що займається управлінням державою, або політику.

В подальшому у філософській та соціологічній думці вичленовуються два
основних різновиди системних уявлень про суспільство:
системно-механістичний та системно-органістичний.

Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр
класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до
основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною
спеціалізацією його частин, а також їх інтеграцією в єдине ціле.
Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни
привносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині
знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога
Вільфредо Парето (1848-1923), який є автором одної з перших цілісних
концепцій соціальної системи. В її основі — механістичне розуміння
суспільства, що складається з сукупності соціальних атомів-людей.
Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і
молекул. Для Парето суспільство — це система, що знаходиться у стані
рівноваги («еквілібріма»; від лат. aequilibris — те, що знаходиться у
рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і
відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов’язані і
механічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето,
соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається
первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій
підкоряються всі інші; еліта і не еліта складають відповідно вищий і
нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються
вгору і входять до еліти, члени якої деградують і опускаються донизу у
маси: відбувається так звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо ж
стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера
застою, потім — ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення
правлячої еліти відновлює «еквілібрім». Введене Парето поняття рівноваги
системи займає згодом чільне місце у структурному функціоналізмі і
використовується його представниками для розробки механізмів
стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального
контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.

Системно-органістичні уявлення про суспільство розвиваються вже
згадуваними у темі 2 засновниками соціології О.Контом і Г.Спенсером. Для
них суспільний організм — складне ціле, що формується за законами
доцільності; його особливістю виступає наявність саморегулюючих
процесів. Суспільний організм, або соціальна система, — це динамічне
утворення, що перебуває у постійному розвитку, як і кожний живий
організм. Якщо прихильники системно-механістичних уявлень про
суспільство наголошують на стані рівноваги, то представники органіцизму
звертають увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних
систем за аналогією до фаз розвитку живих організмів від їх зародження
до розквіту і наступної загибелі.

Одночасно з системно-механістичними та системно-органістичними типами
соціологічного знання наприкінці ХІХ — поч. XX ст. формується ще один
тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати
гібридним, або синтезованим, бо виникає він внаслідок злиття основних
елементів перших двох типів. Це насамперед теза про

розвиток суспільства, що проходить від етапу механічного до етапу
органічного руху. Його представниками вважають Ф.Тьонніса і Е.Дюркгейма.
У Тьонніса «органічна» община (або гемайншафт) протистоїть «механічному»
суспільству (або гезельшафту). В історичному розвитку відбувається
перехід від стану з перевагою відносин типу «гемайншафт» до стану з
перевагою відносин «гезельшафт», які мають утворити універсальне
суспільство і універсальну державу.

Натомість Дюркгейм описує протилежне співвідношення «органічного» і
«механічного», втіленого у солідарності. Він оголошує саме суспільство
найбільш природним і органічним типом соціальності, заснованим на
зростаючому розподілі праці. Саме розподіл праці — це той механізм, який
у сучасному суспільстві створює міцний соціальний зв’язок і стає
цементуючою силою, перетворюючи суспільство у гармонійну цілісну
єдність. Тому механічна солідарність давнього суспільства, заснована на
примусовій силі «колективних уявлень» і суспільних норм, поступається
місцем органічній солідарності сучасного суспільства, яка забезпечує
цілісність і міцність соціальної системи.

Така відмінність у розумінні понять «органічне» і «механічне» у двох
мислителів зустрічається, очевидно, тому, що вони вживають їх стосовно
до різних феноменів: Тьонніс — щодо спільнот і суспільства як великої
спільноти, а Дюркгейм — щодо солідарності та її різновидів. Але в
обидвох випадках є прагнення сполучити і порівняти органічне і
механічне, які перебувають у діалектичному взаємозв’язку одне з одним,
що і дає підставу зарахувати обидвох соціологів до третього,
синтезованого підходу в системному розгляді суспільства. Очевидно, буде
правильним сказати, що Тьонніс недооцінює сучасне суспільство, в якому
наявні, крім механічних, також органічні взаємозв’язки, хоч і не в такій
мірі, як у спільнотах, а Дюркгейм, навпаки, переоцінює це суспільство,
де органічна солідарність є, по-перше, також вимушеною, зумовленою
розподілом праці, а по-друге, ця солідарність виступає радше бажаним,
аніж реальним, широко розповсюдженим станом у відносинах між людьми.

У марксистській соціологічній концепції суспільство також трактується як
живий організм, що перебуває у постійному русі й розвитку, її суттю є
акцент на залежності і обумовленості всіх соціальних підсистем
(політичної, духовної тощо) економічною підсистемою з основою на
матеріальному виробництві та певних формах власності.

Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї Конто, Спенсера,
Дюркгейма та інших класиків соціології, суттєво розширює системні
уявлення про суспільство. В центрі уваги знаходиться загальна система
дії, однією з підсистем якої є соціальна система. Суспільство й виступає
цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності
стосовно оточуючих її середовищ. Згідно з Парсонсом, будь-яка соціальна
система має дві основні вісі-орієнтації: перша вісь — «зовнішнє —
внутрішнє», тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні
проблеми. Друга вісь — «інструментальна — консумоторне», або орієнтація
системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби й цілі. Тому
чотирма основними функціональними категоріями соціальної системи є
функції інтеграції (внутрішнє), відтворення (зовнішнє), адаптації
(теперішнє) та ціледосягання (довготермінове).

Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними підсистемами:
адаптації — економічною, ціледосягнення — політичною, інтеграції —
підсистемою правових інститутів і звичаїв, відтворення — підсистемою
вірувань, моралі та органів соціалізації включно з інститутами освіти і
виховання.

3. Сучасні системні підходи в соціології

Таким чином, системні соціологічні уявлення про суспільство мають довгу
історію розвитку і широкий спектр течій та напрямків. Це зумовлено
надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його
багатоманітністю та багатогранністю, необхідністю врахування історичних
етапів розвитку, тощо. З огляду на це, дамо загальне визначення
суспільства з точки зору соціології. В широкому значенні цього слова
суспільство — це сукупність всіх способів взаємодії та форм об’єднання
людей, в якій знаходить прояв їх взаємозалежність один від одного і які
склалися історично. У більш вузькому сенсі суспільство виступає
структурно або генетична визначеним типом спілкування людей, посталим як
певна історична цілісність або система.

Найбільш характерними ознаками суспільства є:

* спільність території, на якій проживають люди, що взаємодіють і
спілкуються між собою;

• цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого;

• автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і
саморозвиток;

• здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх
зв’язків;

• певний рівень розвитку культури з усталеною системою норм і цінностей,
які лежать в основі соціальних зв’язків між людьми.

Отже, ці суттєві ознаки і характеристики суспільства, що виділяються
більшістю вітчизняних і зарубіжних соціологів, дозволяють трактувати
його насамперед як систему. Соціальна система — це цілісне утворення,
основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії і відносини.
Суспільство складається з безлічі індивідів, але не являє собою простої
суми чи сукупності людей; це не сумативна, а цілісна система з якостями,
яких немає у жодного зі складових її елементів окремо. В залежності від
різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи
розрізняються й спроби розгляду його структури. У вітчизняній
філософсько-соціологічній літературі найбільш розповсюдженим є системний
підхід з виділенням трьох рівнів аналізу: в ньому макро- і мікрорівні
доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Таке бачення рівнів
дослідження, як слушно зазначає С.Уетич, дещо відрізняється від
прийнятого у західних системних дослідженнях, опертих на
традиційно-кібернетичний підхід з його макро- і мікрорівнями. Сучасна
західна теоретична соціологія власне і побудована на засадах макро- та
мікрорів-невих інтерпретацій соціума, коли в першому випадку акцент
ставиться на організацію і функціонування суспільства як єдиного цілого
(макрорівень), а в другому — на дослідженні і тлумаченні дій індивіда
(мікрорівень).

Введення особливої, проміжної ланки — мезорівня — дозволяє соціологам
скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які нині
стають центральною категорією соціології. І це не випадково. Сучасний
етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, а
також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто
глобально-універсального, або суто індивідуалістського характеру. У
розвинутих промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави
як втілення і уособлення суспільства на макрорівні; продовжується і
загострюється також криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням
особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та.
самотності, почуттів ізольованості і непотрібності у холодному і
ворожому до неї соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних
дослідників все частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних
спільнот. Один з провідних соціологів США Р.Смелзер зазначає у зв’язку з
цим, що західна соціологія від Ф.Тьонніса і до наших днів була введена в
оману уявленнями про незначність і вторинність спільнот у порівнянні зі
складними, раціональними та цілеспрямованими організаціями макрорівня.
Або, інакше, сучасна людина однаково незатишно почуває себе як у
величезних макроструктурах, так і у мушлі самотності; їй бракує
порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спільнот, де б
вона почувала себе невимушене і захищено.

Стосовно цих міркувань можливо уявити, що суспільство як система
структурно складається із людства в цілому (макро-рівень), соціальних
спільнот з утвореними ними соціальними інститутами (мезорівень),
індивідів (мікрорівень).

Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її складовими
розглядаються економічна, соціальна, політична і культурна підсистеми,
кожна з яких впливає на інші, зазнаючи на собі зворотньої дії.

Російські соціологи до числа соціальних процесів і явищ, які складають
суспільство, включають соціальні дії та взаємодії, зв’язки та соціальні
відносини, соціальні цінності і норми, тощо.

Вказані підходи можливо поєднати, якщо дотримуватися наступних процедур:

• схематично уявити соціальну систему як пласку піраміду, елементи якої
функціонують на трьох рівнях: макро-, мезо- та мікрорівнях;

• наповнити цю піраміду об’ємністю із доданням чотирьох бічних сторін
відповідно до підсистем або сфер: економічної, соціалвної, політичної та
культурної;

• просякнути цю багатовимірну піраміду прямими та навскісними стрілками,
які позначають соціальні взаємодії, взаємозв’язки та соціальні відносини
між людьми, людьми та спільнотами, людьми та суспільством в цілому,
суспільством та спільнотами, спільнотами та соціальними інститутами,
тощо.

Отже, відповіді на питання, що собою являє суспільство, чому і яким
чином воно створюється, що і чому об’єднує людей, є різноманітними, але
певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягає у
тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального
утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться
до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Разом з тим слід
застерегти від абсолютизації першості і вищості суспільства над людьми,
які його складають. Надмірне наголошування на тому, що суспільство — це
самостійна субстанція, первинна по відношенню до індивідів; що внаслідок
своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності,
— все це зміщує органічну єдність в бік макроструктур і макроутворень,
що було властивим ще для Е.Дюркгейма.

Використана література

Бакиров B.C. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора. —
Харьков: 1988.

Краткий словарь по социологии. — М.: 1989.

Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995.

Ручка А.А. Ценностный подход в системе социологического знания. — К.:
1987.

Современная американская социология. — М.: 1994.

Современная западная социология: Словарь. — М.: 1990.

Социология: Наука об обществе. — Харьков: 1996.

Якуба Е.А. Социология. — Харьков: 1995.

Похожие записи