3

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Шляхи формування

правової держави в Україні”

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЮРИДИЧНІЙ ДУМЦІ

1.1. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.

1.2. Радянський період

1.3. Сучасні дослідження

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИКА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ
ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ (1991-1996 рр.)

2.1. Розбудова української незалежної правової держави

2.2. Створення нового державного апарату та судові реформи – перші кроки
реалізації правової держави

2.3. Вдосконалення законодавчої системи – гарантія реалізації концепції
правової держави

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ШЛЯХИ ПОБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

3.1.Формування законодавства

3.2.Гарантованість прав і свобод громадян, підтримка принципу взаємної
відповідальності

3.3.Дотримання принципів демократії, підвищення політичної культури
громадян, врахування історичних уроків на шляху побудови правової
держави

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Поняття «правова держава» виникло у XIX столітті, хоча витоки слід
шукати в давнині. Вже відомі мислителі античності (Платон, Аристотель та
ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої
взаємодії влади і права.

Античними авторами було вироблено низку положень про правову державу.
Вперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т.
Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне
завершеного поняття «правова держава» пов’язують з ім’ям Р. Моля, який
ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У XX
ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави
набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського
варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап
неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її (ідеї) напрацьованими за
дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права,
поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини та ін.
У 80-х роках XX ст. ідея створення правової держави актуалізувалася у
країнах колишнього «соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний
режим, адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав
людини.

Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті
«перебудови», проголошеної в 1985 p. Україна, перетворившись на
самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку —
побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Актуальність обраної теми очевидна, оскільки здобувши незалежність,
Україна розпочала активну діяльність по створенню своєї демократичної
правової держави. Незалежність України відкрила широкі можливості для
створення власного демократичного державного апарату, затвердженню
демократичної Конституції, але шлях який передував цьому був нелегким.
Тому обрана тема є вкрай цікавою і необхідною для дослідження. Сходження
України до правової держави – це повчальний і трагічний урок, який
потрібно об’єктивно вивчити і зробити правильні висновки.

Метою роботи є якнайрізнобічніше дослідити всі особливості формування
правової держави в Україні, завданням є розкрити концепції правової
держави у вітчизняній думці, проаналізувати практику державотворення в
Україні та виділити головні шляхи побудови правової держави.

Об’єктом дослідження виступає такий суспільний інститут як правова
держава. Предметом дослідження виступають риси правової держави,
складові концепції правової держави у вітчизняній юридичній думці,
основні шляхи побудови правової держави в Україні.

Під час написання курсової роботи були використані такі методи
дослідження як хронологічний метод (дослідження об’єкта в часовому
розрізі), літературний метод (опрацювання спеціальної та нормативної
літератури, періодичних видань), методи аналізу та синтезу, порівняльний
метод, метод узагальнення.

Практичне значення одержаних результатів можна оцінити двояко: дане
дослідження не може виступати як абсолютне глибоке вивчення
досліджуваного об’єкту, однак написання даної роботи дало змогу набути
певних навичок дослідницької роботи, познайомило з цікавими юридичними
поглядами минулого часу та сьогодення, розкрило цікаві сторони
становлення правової держави в Україні, що, на нашу думку, є досить
хорошим результатом проведеної роботи.

Структура курсової роботи наступна: робота складається з вступу,
висновків, трьох розділів, які включають підрозділи, список використаних
літературних джерел. Перший розділ присвячений дослідженню концепції
правової держави у вітчизняній юридичній думці з кінця 19 століття по
сьогодні. Другий розділ торкається практики державотворення в Україні
1991-1996 років. Третій розділ розкриває головні шляхи побудови правової
держави в Україні. Гадаємо, що саме така структура і послідовність
висвітлення дає змогу якнайкраще висвітлити обране для дослідження
питання. Загальний обсяг роботи 40 сторінок.

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЮРИДИЧНІЙ ДУМЦІ

1.1. Кінець ХІХ – початок ХХ століття

Теоретичні розробки українських правників початку ХХ-го століття з
проблем правової держави, як найдовершенішої форми існування держави
зберігають свою цінність і сьогодні, і варті серйозної уваги сучасних
філософів, політологів, вчених-конституціоналістів.

 Одним із таких правників є Богдан Кістяківський (1868 — 1920 рр.),
праці якого набули особливо актуального звучання у зв’язку з
державотворчими процесами у незалежній Україні.

 Б.Кістяківський, говорячи про державу, ототожнює її з «культурним
людством, яке живе в культурній спілці». Для вченого культурна людина і
держава, то два поняття, що доповнюють одне одного: держава є немислима
без культурної людини, як і культурна людина без держави [15, 238].

До правової держави Б.Кістяківський ставить вищі вимоги, ніж до
державних утворень інших типів. Він пише: «Правова держава — вища форма
державного буття, яку виробило людство як реальний факт». Сучасні
дослідники також стверджують, що правова держава в цілому дуже подібна
до конституційної і відрізняється лише певними моментами своєї
довершеності і досконалості.

Б.Кістяківський не згадує про конституцію як про одну з найголовніших
ознак правової держави. Мислитель моделює останню за принципами, частина
з яких є відомими й уживаними в світовій практиці, а частина — і до
сьогодні ще не використаними сучасною правовою державою. Особливо тут
слід відзначити ідеї правової культури, суспільної правосвідомості,
народовладдя, що мають неабияке значення для відродження і розвитку
української політико-правової думки.

Характеризуючи правову державу, Б.Кістяківський вказував на таку її
найважливішу ознаку, як обмеженість і підзаконність влади та її
безособовість. Що ж мав на увазі Б.Кістяківський, вживаючи такі поняття?

На його думку, першочерговим стримуючим фактором влади виступають не
закони, які обмежують владу, а — невід’ємні, непорушні, недоторканні
права особи. Ці права не надаються державою, а є природними і
обов’язково регламентованими. По-друге, пише Б.Кістяківський: «Правова
держава — це не лише держава, яка обмежує себе встановленими з власної
волі нормами і виконує ці норми. У сучасній правовій державі керують не
особи, а загальні правила чи правові норми. Держава, по суті, повинна
перетворитись на правове явище, де кожна дія урядового апарату, суду й
інших органів скеровуються відповідним законом, узгодженим із
конституційним принципом»[15, 245].

     Юридичними засобами досягнення вищевикладених думок вчений
вважав:     — недоторканність особи (обов’язок держави перед
особою);     — реалізацію права народу на народне представництво;     —
солідарність влади і солідарність нації: гарантією цієї солідарності є
загальне виборче право, що здійснюється шляхом рівного, прямого і
таємного голосування;     — участь народу у законотворенні та управлінні
державою.

     Взагалі, Б. Кістяківський приділяв особливу увагу саме
законотворчому, тобто представницькому органу держави. Він вважав, що
парламент у першу чергу через народ повинен здійснювати управління
державними справами. Тому він розглядав парламент як найбільш важливу
гілку серед трьох гілок влади.

     Б.Кістяківський вважав, що своє право на управління державними
справами громадяни повинні здійснювати залежно від власної правової
культури, почуття відповідальності — через політичні партії, громадські
організації. Тому в правовій державі повинно бути велике розмаїття
недержавних структур. Особливо діяльність партій повинна бути скерована
на «соціально утиснені елементи», які могли б з їх допомогою впливати на
«державне життя» [15, 248].

     У правовій державі законодавство повинно бути цілковито
підпорядковане народу. Б.Кістяківський наділяє громадян правової держави
всіма політичними правами людини, що записані і у Конституції України
1996 року. Б.Кістяківський писав: «Жодні обмеження виборчого права є
недопустимі» [15, 251]. Він підтримував прогресивні погляди щодо
неприпустимості будь-яких цензів, неправових обмежень права обирати і
бути обраним.

Отже, правова держава постає за умови високого рівня правосвідомості і
наявності у народу розвиненого почуття політичної відповідальності. У
своїй роботі «На захист права» Б.Кістяківський аналізує правосвідомість
російського суспільства початку ХХ ст. і приходить до висновку, що
найбільшим недоліком юридичних норм є те, що вони виражають лише
зовнішню форму права і не виражають правових переконань народу, а отже і
не стимулюють його до поваги і до виконання закону [14, 207]. Тому,
вважав він, криза юриспруденції спричинена кризою правосвідомості
суспільства.

Аналізуючи праці Б.Кістяківського, можна вказати на ряд ідей його теорії
правової держави:

— по-перше, держава гармонізує відносини між суспільством та особою і ні
в якому разі не ускладнює їх;

— по-друге, у кожній державі люди втілюють певну культурну мету як щось
життєво необхідне і таке, що їм притаманне;

— по-третє, політична влада повинна позбутися будь-яких проявів
насильства і сваволі;

— по-четверте, кожна людина повинна мати можливість забезпечити собі
гідне існування не силою соціального милосердя, а силою наявних у неї
соціальних, політичних та економічних прав і свобод.

Також слід згадати і напрацювання М.Драгоманова. Як відомо, Михайло
Драгоманов визначав причини виникнення держави, насамперед, як результат
розвитку суспільства, розширення громад, що ставало історичною подією у
житті різних народів. Ті чи інші держави формувалися під впливом
особливостей географічних та демографічних умов тощо. Він відмічав вплив
на цей процес класового розшарування населення, але вважав це лише одним
з факторів державотворення, вага якого у різних країнах залежить від
конкретних умов розвитку конкретної держави.

Найсуттєвішою ознакою держави М. Драгоманов вважав її служіння народу.
Суть держави, на його думку, полягає в правах, якими володіють її
громадяни: у свободі слова, забезпеченні працею, свободі організації
союзів і товариств, національній свободі тощо.

Варте уваги й те, що саме правовий статус людини, тобто систему прав,
свобод, характер обов’язків, покладених на людину в державі, Драгоманов
вважав найважливішою ознакою, за якою поділяються держави на
демократичні та недемократичні. Всі ці демократичні ідеї правової
держави знайшли своє відбиття у конституційному проекті, що був
розроблений Драгомановим у 1884 році і мав назву «Проект основаній
Устава Українського общества «Вольный союз» — «Вільна спілка». Слід
відмітити, що ще й досі багато настанов, закріплених у цьому проекті, не
втратили свого значення, зокрема щодо визначення прав і обов’язків
людини і громадянина.

Відомий український правознавець С. Котляревський у своїй роботі «Влада
і право. Проблема правової держави» писав у 1915 році, що «…ідея
правової держави увійшла в звичай сучасних цивілізованих держав у
сукупності тих сподівань, які звертає член державного союзу до
керівників цього останнього. Правова держава постала як одне із
політичних завдань. Багато разів відзначалися криза правосвідомості,
втрата віри у всемогутність права і установ. Наявність розчарувань, які
тут переживають, не відніме у цих прагнень наполегливості і виразності:
впевненість, що держава повинна набути рис правової держави, зостається
непохитною» [14, 209].

Особливу увагу Котляревський приділяв питанням реалізації державної
влади, втілення її життя, питанням процесуальної форми, методам
здійснення влади держави, що мало й має першочергове значення для
реального застосування на демократичній основі ідей народовладдя,
гарантій прав людини, принципу законності. Взагалі слід підкреслити, що
питання гідності людини були одними з основних в українській юридичній
та філософській літературі.

Розвитку політико-правової ідеології в Україні (кінець XIX — початок XX
ст.) значною мірою сприяли Михайло Грушевський та Володимир Винниченко.

Основою політико-правової концепції М. Грушевського (1866—1934) було
українське питання. Він уважав, що основою входження України в Росію
була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї
проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворенні
федерації, під якою розумів об’єднання в одній державі декількох.

Розмірковуючи про федеративний державний устрій, М. Грушевський
припускав два варіанти його утворення: процес, який іде знизу (декілька
держав утворюють одну і передають їй частину своїх суверенних прав), і
процес, який іде зверху (унітарна держава ділиться суверенітетом із
своїми провінціями і в такий спосіб стає федерацією).

Важливим моментом у концепції федерації було те, що її суб’єкти не лише
зберігали свою державність, а й мали можливість виходити з її складу.

У федерації, яку пропонував М. Грушевський, центральні органи повинні
були займатися формуванням загальних основ державного й суспільного
ладу, розпоряджатися ресурсами, необхідними для утримання органів
центрального і загальнодержавного управління, відати питаннями війни і
миру, міжнародними відносинами, військовими силами, встановлювати митні
правила, нагляд за поштою, телеграфом і залізницями. Передбачалися єдина
грошова система і система мір і вага. Федерація наділялася
повноваженнями узгоджувати цивільне і кримінальне законодавство,
законодавство з питань охорони прав національних меншин тощо. Решта
питань устрою і нормування мали вирішуватися на місцевому рівні.
Пропонувалося, що в Україні як суб’єкті федерації законодавча влада
повинна бути сконцентрована в сеймі, а виконавча — в Раді міністрів [22,
49].

Автор політико-правової концепції пропонував установити демократичну
виборчу систему, яка передбачала б участь у виборах усіх соціальних
груп.

На місцевому рівні планувалося мати три різновиди органів
самоуправління: самоуправління громад; виборні управи волостей та управи
повітів; обласні сейми й центральний парламент, утворюваний ними.

Важливим кроком на шляху до такої федерації М. Грушевський вважав
ухвалення закону про мови, який регламентував би статус національних мов
і гарантував їх вільний розвиток.

Автономію України автор концепції розглядав як «самозаконність» — право
встановлювати свої закони і керуватися ними в житті. Україна у складі
федерації повинна бути демократичною республікою, в якій гарантувалися б
політичні свободи: свобода слова, зборів, громадських організацій,
совісті, рівне виборче право за таємного голосування. Реалізуючи свою
автономію, Україна мала бути вільною у вирішенні політичних,
економічних, культурних питань, самостійно розпоряджатися своїми
багатствами й ресурсами.

Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову систему,
свою армію, де було б створено такі умови, за яких проходження служби
відбувалося б у безпосередній близькості від місця проживання
військовослужбовців.

На відміну від попередників, М. Грушевському випало на долю
реалізовувати на практиці свою державно-правову концепцію. Цей процес
розпочався 17 березня 1917 p. зі створенням Центральної Ради і знайшов
утілення в її Універсалах.

Після Лютневої революції 1917 p. разом із М. Грушевським в Україні
працював відомий політичний діяч, один із керівників Української
Центральної Ради Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951).

Попервах В. Винниченко вважав себе прибічником «російсько-українського
комуністичного табору», оскільки комунізм, на його думку, був не лише
політичною теорією, а й філософією всього життя людини. Згодом,
переконавшись у великодержавній політиці керівників більшовицької Росії,
він переглянув свої політичні погляди, і національні проблеми вийшли в
нього на перший план.

Очолюючи Генеральний секретаріат Української Центральної Ради,
В. Винниченко підготував низку декларацій і декретів УНР, в
яких проводив ідею суверенітету України в майбутній федеративній
державі.

Ідею суверенітету України В. Винниченко обстоював на переговорах із
членами Тимчасового уряду Росії після Лютневої революції 1917 p., а
перегодом — із керівниками більшовицької влади [13, 91]. З цього приводу
у своєму щоденнику він писав, що відродження національної державності —
вельми складна справа, яка ускладнюється тим, що українська нація
історично не підготовлена до державності.

Після виходу з уряду В. Винниченко не зрікся свого прагнення до побудови
незалежної, суверенної України. Коли скінчився Гетьманат Скоропадського,
який свого часу розпустив Центральну Раду, В. Винниченко увійшов до
складу новоутвореної Директорії Української Народної Республіки і робив
спроби втілити свою політичну концепцію в життя, але не знайшов
підтримки з боку колег.

М. Грушевський і В. Винниченко започаткували новий період у становленні
вчень про державу і право в Україні. У своїй творчості, політичній та
громадській діяльності вони синтезували багато передових поглядів на
державу і право, розвинули ідею української державності до її наукового
обґрунтування, зробили спробу її практичного втілення в життя.
Результати їхніх пошуків мають велику соціальну цінність для розбудови
суверенної Української держави.

1.2. Радянський період

Великий вплив на вітчизняну юридичну думку мали погляди радянського
ідеолога Володимира Леніна. Після Жовтневого перевороту 1917 р. він
подейкував про надання автономії національним меншинам, про федеративну
Росію, про можливість самовизначення націй, а водночас у дійсності
виступав проти автономії України, відкинув пропозиції М. Грушевського й
В. Винниченка та жорстоко придушив військами Муравйова спробу
незалежності України.

У серпні—вересні 1917 р. свої державно-правові погляди Ленін виклав у
праці «Держава і революція», підтримавши ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса
про класову суть держави та її апарату, про те, що держава законодавче
закріплює нерівність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи
примусу — армію, поліцію, тюрми. Ці установи й відомства є головними
засобами державної влади.

З’ясовуючи суть державного апарату, Ленін зазначив, що він обстоює
інтереси панівного класу і тому його необхідно замінити новим апаратом —
диктатурою пролетаріату.

Диктатура — необхідна умова придушення опору поваленого класу багатіїв.
У цій праці Ленін спробував визначити функції держави, як-от, придушення
опору повалених експлуататорських класів; демократичне й раціональне
керівництво суспільством у цілому, виробничою сферою, економікою країни;
здійснення контролю за мірою праці, розподілом і споживанням; охорона
загальної власності на засоби виробництва, зміцнення нової дисципліни
праці та ін.

Розглядаючи проблему співвідношення несумісних категорій «диктатура» й
«демократія», він зазначав, що в буржуазній державі демократія є
надбанням небагатьох, а за диктатури пролетаріату утворюється реальна
демократія для більшості.

З класових позицій підходив Ленін і до з’ясування сутності права. У
праві, за його вченням, закріплюється воля панівного класу; отже, і в
буржуазній державі, і за диктатури пролетаріату право стоїть на сторожі
інтересів того класу, який знаходиться при владі.

Юридичні форми діяльності органів державної влади в радянській юридичній
літературі вважалися найважливішою ланкою в концепції правової держави.
Слід зазначити, що оскільки на час формування теорії юридичного процесу
домінувало нормативістське розуміння права, це відповідно відобразилось
на понятійному апараті цієї теорії, згідно з яким поняття «правове» і
«юридичне» ототожнювались. [22, 119].

Увага до юридичних форм діяльності знайшла свій вираз у теорії
юридичного процесу, основоположником якої в радянській юридичній науці
став професор В.М.Горшеньов. Традиційне уявлення про процес як виключно
юрисдикційний було піддане критиці і обґрунтовувалось розуміння
юридичного процесу як комплексної системи, що інтегрує процедури усіх
правових форм діяльності: як традиційних (у кримінальному, цивільному,
арбітражному процесах тощо), так і нетрадиційних (пов’язаних з будь-якою
юридичною діяльністю).

В Харківському юридичному інституті сформувалась відповідна школа, яку
репрезентували І. В. Бенедик, В.Г. Крупін, С.М. Олєйніков, І.М.
Погрібний, І.Б. Шахов та інші науковці. Ними була написана праця
“Фундаментальные проблемы концепции формирования советского правового
государства”.

В основі цієї теорії було уявлення про те, що правові форми діяльності —
це організаційно-управлінські форми діяльності, які пов’язані з
розглядом юридичної справи (правопорушення, спору про право, скарги тощо
і мають спільні ознаки:

проявляються у здійсненні операцій з нормами права в зв’язку з
вирішенням певних юридичних справ;

здійснюються виключно уповноваженими на таку діяльність органами
держави, посадовими особами на користь заінтересованих суб’єктів права;

закріплюються в правових актах — офіційних документах;

регулюються процедурно-процесуальними нормами;

забезпечуються відповідними способами і прийомами юридичної техніки. Ці
властивості не визнані властивостями виключно класичних юрисдикційних
правових форм діяльності.

Вони розглядаються як такі, що більшою чи меншою мірою властиві усім
правовим формам діяльності.

Правові форми діяльності були узагальнені та класифіковані таким чином:
установча діяльність (державно-владна діяльність по визначенню
повноважень, ліквідації або перетворенню органів держави, їх структурних
підрозділів і їх посадових осіб);

правотворчість (державно-владна діяльність по розробці нових, зміні та
відміні старих правових норм); правозастосування (державно-владна
діяльність по реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення
одних учасників правових відносин суб’єктивними правами і покладення на
інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом вирішення правових
спорів і притягнення винних до юридичної відповідальності за
правопорушення), контрольна діяльність (державно-владну діяльність по
нагляду і перевірці відповідності виконання і дотримання
нормативно-правових приписів і припинення правопорушень).

Запровадження такої наукової категорії, як юридичний процес, її всебічне
обґрунтування сприяло посиленню уваги до процедури вирішення юридичних
справ і розробки поняття «процесуальна форма», як порядок здійснення
процесуальних дій і прийняття рішень та виділення елементів
процесуальної форми (процесуального режиму, процесуального провадження
та процесуальних стадій), вдосконаленню процедури здійснення
різноманітних видів діяльності органами державної влади та Їх посадовими
особами. Іншими словами була усвідомлена необхідність забезпечення
оптимального правового режиму при здійсненні процесуальних дій,
гарантування правового статусу учасників юридичного процесу для
досягнення найбільш ефективного результату, оптимізації порядку
здійснення процесуальних дій органами державної влади на всіх стадіях
вирішення правових питань.

Водночас слід зазначити, що в юридичній літературі висловлювалась думка
що ототожнення юридичної природи усіх традиційних і нетрадиційних форм
діяльності може призвести до процедурного перевантаження насамперед
управлінської діяльності, зниження кількості варіантів правомірної
поведінки громадян, погіршення можливостей для захисту прав громадян
внаслідок громіздкості законодавства.

1.3. Сучасні дослідження

Зростаюча роками кількість наукових праць, присвячених темі правової
держави, є свідченням актуальності цієї теми, а значить — складності її
проблем.

Сучасними українськими дослідниками правова держава за
соціально-змістовними ознаками позначається як держава, у суспільному і
державному житті якої панують закони, що закріплюють основні права
громадян, виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи
при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали; урегулювання
відносин між особою і державою здійснюється за принципом «Особі
дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом», встановлена
взаємовідповідальність особи і держави, громадянам притаманна правова
культура, а самі громадяни обізнані з життєво необхідними юридичними
законами і вміють використовувати їх. А за формальними ознаками —
характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи,
високозначущим становищем у суспільному житті судових органів, повсюдним
виконанням законів і підзаконних нормативних актів [20, 6-7].

Можна говорити, таким чином, лише про певні загальні риси правової
держави. Зокрема, в понятті правової держави простежуються кілька
аспектів: обмежуючий і регулятивний, матеріальний і формальний.

У своїй дисертації «Правова держава в Україні: концепція і механізми
реалізації», відомий український теоретик права А.М.Колодій говорить про
необхідність переходу української держави від
президентсько-парламентської форми правління до
парламентсько-президентської, про необхідність посилення легітимації
діючої влади (тобто про ширшу підтримку влади народом), про
відповідність законів суспільній етиці, необхідність обмеження влади за
допомогою як правових, так і позаправових чинників [17, 6]. У зв’язку з
цим вчений вважає за доцільне розробити загальнотеоретичну конструкцію
«нові структури права і його принципи», що має «служити формуванню
нового праворозуміння, яке тільки зароджується в Україні».

     На шляху побудови правової держави в Україні, вважає відомий
правознавець А.П.Заєць, автор праці «Правова держава в контексті
новітнього українського досвіду», необхідно обов’язково обмежити
повноваження державної влади. Зокрема, він називає таке обмеження влади
у правовій державі «рівнем забезпечення прав і свобод людини, який є
яскравою ілюстрацією правового чи неправового характеру державності».

     А.П.Заєць звертає увагу на важливість зміни суспільної культури та
ідеології народу, засвоєння світового досвіду. Він вважає, що тільки
«вільний і освічений народ…неможливо тримати в «рабстві» за допомогою
держави».

     Вартою уваги є також його теза про те, що «держава, яка не бажає
зростання рівня добробуту громадян, має за мету утримувати їх у
поневоленому стані».

     Отже, не можна не згадати про тісний зв’язок між формуванням
правової держави, соціальними інтересами народу та культурою (в тому
числі і правовою) суспільства в цілому.

     Процес формування правової держави є важким, насамперед тому, що
для досягнення мети потрібно провести в Україні політико-правові
реформи.

     Оскільки подібні «реформи в Україні проводять не політичні партії
чи рухи, а державний апарат, то це й відбивається на філософії реформ в
Україні. Фактично реформи розглядаються майже виключно як державна
справа, до якої громадські формування мають лише дотичні відношення»
[16, 12].     

На жаль, відносини між державою і особою в Україні не складаються за
принципом: «особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом».
Все частіше держава узурпує ті сфери суспільних відносини, які можуть
регулюватись і без її втручання або — без надмірного втручання. «При
цьому багато говорять про формування громадянського суспільства, але
натомість сфера позадержавного регулювання постійно звужується», — пише
відомий вчений Т.Андрусяк [2, 64]. Такими є статті Закону України «Про
підприємництво» [1] від 7 лютого 1991 року, «Про об’єднання громадян»
від 16 червня 1992 року [2], «Про Державний реєстр фізичних осіб
платників податків та інших обов’язкових платежів» [3] від 2 грудня 1994
р. Одержавлення суспільного життя, посилення контролю з боку держави
спричиняє колосальне збільшення апарату держави, виникнення все нових і
нових контрольно-наглядових інстанцій, служб і т.д.

Принцип верховенства права в українській юридичній літературі лише
починає аналізуватися. Це пояснюється тим, що протягом усього періоду
існування СРСР поняття правової держави, а відтак принцип верховенства
права не визнавались конституційним правом і не застосовувались на
практиці.

З приводу загальної оцінки принципу верховенства права справедливою є
оцінка П.М. Рабіновича, який розуміє цей принцип як панування права у
суспільстві, як його визначальну роль у відносинах між учасниками
суспільного життя, у діяльності державних та недержавних організацій,
соціальних спільнот, об’єднань. Він зазначає, що принцип верховенства
права має самостійний характер лише у випадку, коли саме право
інтерпретується як явище, що виникає та існує незалежно від держави, від
діяльності її законодавчих та інших органів. Разом з тим право, як
феномен недержавного походження, визначається П.М. Рабіновичем як
«можливості суб’єктів суспільного життя, які необхідні для їх існування
і розвитку, об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем економіки та
культури супільства і мають бути загальними й рівними для всіх
однойменних суб’єктів» [20, 30].

РОЗДІЛ 2. ПРАКТИКА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

(1991-1996 рр.)

2.1. Розбудова української незалежної правової держави

За визначенням авторів підручника з «Загальної теорії держави і права»
під редакцією академіка Академії правових наук України, доктора
юридичних наук України, професора В.В.Копейчикова (професорів Колодія,
Лисенкова, Тихомирова, Пастухова), формування концепції правової держави
та її реалізація передбачають:

Ю аналіз витоків теорії.правової держави та її філософської основи,

Ю дослідження зарубіжних концепцій правової держави, конституцій країн,
що закріпили створення правової держави за мету свого розвитку,

Ю переоцінку економічної ролі держави в умовах ринкових відносин,

Ю перегляд взаємовідносин держави і суспільства, невтручання держави у
вирішення тих питань, що належать до компетенції громадських формувань,

Ю вдосконалення національно-державних відносин, відповідність законів
потребам суспільства і особи, принципам Права як синоніма Правди,
Праведності,

Ю розробку процедур і механізмів щодо розв’язання конфліктів між різними
суб’єктами,

Ю високу правову і політичну культуру членів суспільства [21, 95].

Реалізація концепції правової держави вимагає чіткого визначення
правового статусу особи, в якому мають значення не тільки закріплений за
людиною фактичний обсяг прав і свобод, а й ті засади, принципи, на
основі яких здійснюється користування цими правами і свободами. Виходячи
з цих принципів може обмежуватись користування певними правами або,
навпаки, забезпечуватись для цього широкий простір.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова
розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все
здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим
суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної
Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і
доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки.
У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична
Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої
держави — «Україна». В розділі Конституції про зовнішньополітичну
діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі
України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне
співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної
держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

Проголошення України незалежною державою обумовило настійну необхідність
визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а
також Законом «Про громадянство України» [4] від 8 жовтня 1991 р. та
прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові
акти передбачали: які особи визнаються громадянами України; порядок
набуття українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може
бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство
Дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи
держави є правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його
оформлення; як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх
оскарження.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного
демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх
сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.

До 1996 року розбудова державного апарату першу стадію практично
пройшла. Її можна умовно визначити такими подіями: проголошенням
незалежності України 24 серпня 1991 p., підписанням 8 червня 1995 p.
Президентом України Л.Кучмою і головою Верховної Ради України О.Морозом
Конституційного договору, покликаного усунути кризовий стан влади в
країні.

2.2. Створення нового державного апарату та судові реформи –

перші кроки реалізації правової держави

На першій стадії створення нового державного апарату України одним з
важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р. про
внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу
більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і
судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної
держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.

За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна
Рада — представницький орган, депутати якого обираються населенням на
основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному
голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які
питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або
судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно
всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення
референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом
України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський і місцеві
референдуми»[5].

Склад Верховної Ради — 450 народних депутатів, правовий статус яких
визначався Законом України «Про статус народного депутата України».

Порядок роботи Верховної Ради України визначався її регламентом,
прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 p. Верховна Рада
працювала сесійно. Для організації її роботи утворювалась Президія.

З метою здійснення законопроектної роботи, попереднього розгляду і
підготовки питань, віднесених до відання Верховий Ради, а також сприяння
втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю
державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних
депутатів постійні комісії. їх організацію і діяльність регламентував
Закон «Про постійні комісії Верховної Ради України» [6].

Уособленням виконавчої влади стали Президент і Кабінет Міністрів.
Президент — главою держави і виконавчої влади в республіці. Його
повноваження визначили Конституція і закон «Про Президента України» [7].
Президент обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого
права при таємному голосуванні строком на 5 років.

Невід’ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення в
життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне
завдання якої — становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх
функцій судової влади. У квітні. 1992 p. Верховна Рада схвалила
Концепцію судово-правової реформи. Незабаром після її схвалення Верховна
Рада прийняла закони «Про Конституційний Суд України» [8], «Про статус
суддів, «Про організацію судового самоврядування». Судове самоврядування
розглядається як одна з найважливіших гарантій забезпечення незалежності
судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено певні кроки в напрямі
становлення судової влади.

Найважливішою умовою досягнення мети судово-правової реформи є й також
удосконалення організації та діяльності попереднього слідства,
прокуратури, адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства
юстиції, Міністерства внутрішніх справ. Служби безпеки та їх органів на
місцях. Цьому завданню підпорядковано, зокрема, закони: від 5 листопада
1991 р. «Про прокуратуру», від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру», від
25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України» [9], від 18 лютого 1992
р. «Про оперативно-розшукову діяльність».

У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база
реформування місцевої влади. У березні 1992 p. був прийнятий Закон «Про
місцеві Ради народних депутатів [10], місцеве і регіональне
самоврядування». Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій
місцевого та регіонального самоврядування, а виконавчі функції
передавалися представникам Президента України в областях і районах, а
також у містах Києві і Севастополі.

Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному була
створена правова база для забезпечення організації та діяльності
державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте
безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного
механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В
діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що
склалася протягом останніх майже п’яти років в організації законодавчого
процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень [25, 14-15].
Найбільше проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади.
І це закономірно. Адже інститут президентства як складової частини
виконавчої влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації
як одного з елементів виконавчої влади було тісно пов’язано з
впровадженням в 1992 p. інституту представників Президента України в
областях і районах. Але реформування місцевої влади було припинено 3
лютого 1994 p., коли Верховна Рада прийняла Закон «Про формування
місцевих органів влади і самоврядування” і повернула владу на місцях
Радам народних депутатів та їх виконкомам. Фактично це означало
контрреформу у питаннях місцевої влади [23, 17]. Чимало проблем виникало
й при реалізації Концепції судово-правової реформи. Все практично
звелося до демократизації статусу суддів, а також до розвитку елементів
інфраструктури судової влади [16, 18].

Причин такого ненормального стану в організації та діяльності державного
апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи
державної влади і місцевого самоврядування відбувалося нерівномірно,
нерідко без певної програми.

У середині 1995 p. склалася небезпечна ситуація — різко загострилося
протистояння владних структур, перш за все суб’єктів конституційного
права України — Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин
державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки,
породивши економічну і політичну кризу і соціальне напруження в
суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність
нової демократичної конституції України.

Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий
орган, з одного боку, та Президент, як глава держави і виконавчої влади
— з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо
від народу, уклали Конституційний договір «Про основні засади
організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування
в Україні на період до прийняття нової Конституції України» [19, 25].
Цей договір набрав чинності з моменту підписання його Президентом та
Головою Верховної Ради України 8 червня 1995 р. В ст. 61 договору
йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної
Конституції України 1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони
визнані чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором.
Таким чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на
той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату
України в період дії цього акта.

Отже, процес створення державного апарату незалежної України є складним
і тривалим. Багато проблем у цій справі вирішує нова Конституція
України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p.

2.3. Вдосконалення законодавчої системи –

гарантія реалізації концепції правової держави

Проголошення незалежності України відкрило реальну можливість створення
розгалуженої законодавчої системи. У реформуванні законодавства
намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється
процес змін і пристосування чинних правових норм 60—70-х років до
ринкової економіки і плюралістичної демократії. По-друге, приймалися і
приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх
функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по
підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі
права.

У період, що розглядається, одним з найважливіших правових актів у
галузі цивільного права залишається Цивільний кодекс України,
затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 p. Але до нього останнім
часом внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного
законодавства України, в тому числі законами України від 7 лютого 1991
p. «Про власність», від 2 жовтня 1992 p. «Про заставу», від 4 лютого
1994 р. «Про авторське право і суміжні права», від 16 червня 1992 р.
«Про об’єднання громадян» та інші. 11 липня 1995 p. Верховна Рада внесла
істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні строки
позовної давності (для громадян — 3 роки, для юридичних осіб — 1 рік).
Тепер загальний строк позовної давності встановлений тривалістю 3 роки
незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа),
юридична особа чи держава. Оновлення ЦК України дає можливість
пристосувати його для регламентації майнових відносин в умовах
становлення ринкової економіки в Україні. У 1993 p. був прийнятий
Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами
містяться цивільно-правові норми, втому числі про страхування цивільної
відповідальності повітряного перевізника. Цивільно-правові норми
містяться також в окремих указах Президента України, зокрема указ «Про
обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників
транспортних засобів». Значну роль у регулюванні майнових відносин
відіграли декрети і постанови Кабінету Міністрів України, наприклад,
декрет від 31 грудня 1992 p. «Про перелік майнових комплексів державних
підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного
виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається». У
сфері цивільного законодавства діє чимало відомчих нормативних актів,
деякі з них прийняті останнім часом. Елементами системи цивільного
законодавства є також примірні статути кооперативних і громадських
організацій, схвалені органами державного управління або прийняті вищими
органами кооперативних та інших структур.

Триває розвиток законодавства про підприємництво. Правове регулювання в
сфері бізнесу здійснювалось шляхом застосування норм у таких
найважливіших актах, як закони України від 19 вересня 1991 p. «Про
господарські товариства», від 22 квітня 1993 p. «Про аудиторську
діяльність», від 14 жовтня 1992 р. «Про банкрутство» та ін.

Не залишилось без змін й трудове законодавство. Тут чимало зроблено в
галузі захисту трудових прав працівників. Так, були прийняті закони від
14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці», від 16 грудня 1993 р. «Про
основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян
похилого віку». 23 червня 1993 p. Кабінет Міністрів України затвердив
Правила відшкодування власником підприємства, установи, організації або
уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням
здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків (Право
України. — 1994. — № 9.). Законом від 19 грудня 1993 р. до Кодексу
законів про працю України були внесені зміни і доповнення, які
стосувалися охорони праці. Одержав подальший розвиток інститут
контракту. У березні 1993 p. Кабінет Міністрів України затвердив
Положення про порядок укладення контрактів керівником підприємства, що є
у загальнодержавній власності, при наймі на роботу, а 19 березня 1994
p.— Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні)
на роботу працівника.

Певні зрушення сталися і в аграрному законодавстві України. Зокрема були
прийняті закони від 14 лютого 1992 р. «Про колективне
сільськогосподарське підприємство» і від 20 грудня 1992 p. «Про
селянське (фермерське) господарство».

Дещо було зроблено й в законодавстві про соціальне забезпечення. Були
прийняті закони України, які визначали статус ветеранів війни, громадян,
які постраждали в результаті чорнобильської катастрофи, Закон від 21
листопада 1992 р. «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» та ін.

Вносилися зміни і в кримінальне законодавство, причому досить
радикальні. У січні 1992 p. Президія Верховної Ради України прийняла
Указ про кримінальну відповідальність за підроблення купонів —
української валюти перехідного періоду В березні цього ж року з КК
України були вилучені такі види покарання, як заслання і вислання. 17
червня 1992 p. був прийнятий Закон «Про внесення змін і доповнень до
Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР,
Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення і Митного
кодексу України», де було викладено нову редакцію першої глави Особливої
частини КК, в якій визначалися склади державних злочинів. Істотним
нововведенням було різке скорочення випадків можливого застосування
виключної міри покарання — смертної кари шляхом розстрілу [21, 204]. У
період, що розглядається, декриміналізувалося багато складів злочинів. В
той же час підвищувалась відповідальність за дії, спрямовані проти
конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності, економіки
та екологічної безпеки України.

Істотні зміни і доповнення були внесені до кримінально-процесуального
законодавства. Змінені строки попереднього слідства і тримання осіб під
вартою. Був прийнятий Закон «Про оперативно-розшукову діяльність», який
посилював гарантії громадян. Законом України від 15 грудня 1992 р. «Про
внесення доповнень і змін до деяких законодавчих актів України» КПК
України був доповнений рядом статей, які також посилювали гарантії
громадян при зверненні їх до суду, Зокрема, заарештований, його захисник
тепер мали право звертатися до суду з оскарженням санкції прокурора на
арешт. 23 грудня 1993 p. був прийнятий Закон про внесення змін і
доповнень до окремих статей КПК України, які розширювали права
підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист (Відомості
Верховної Ради України).

Розробка законодавчих актів та внесення до них змін іноді здійснювались
на недостатньому науковому і юридично-технічному рівні, з багатьма
неузгодженостями. Мали місце численні факти дублювання та суперечностей
між окремими правовими нормами тощо. Оскільки кількість законодавчих
актів, прийнятих останнім часом, невпинно зростала, зазначені недоліки
не лише створювали небезпеку руйнування існуючої законодавчої бази, а й
значно ускладнювали формування нової законодавчої системи, яка б
ґрунтувалася на реформованих економічних, соціальних та
політико-правових відносинах [25, 15] Нерідко приймалися правові акти,
які викликають здивування, наприклад, ситуація з пенсійним
законодавством, де повністю знівельовано значення стажу і якості роботи,
її шкідливості.

У багатьох галузях права продовжують діяти законодавчі акти і правові
інститути, далекі від світових стандартів. Наприклад, в незалежній
Україні продовжує діяти КК (з наступними змінами й доповненнями), який
відбиває погляди, що охорона держави, власності останньої та інтересів
її установ є найважливішим призначенням кримінального права. Можна
навести й такий приклад. В українському цивільному судочинстві існує
здебільшого «слідчий» тип цивільного процесу, який характеризується тим,
що сам суд за власною ініціативою може збирати докази і готувати весь
процесуальний матеріал до судового розгляду. Часто це робиться незалежно
від бажання сторін, під приводом захисту Їх прав. Наближення цивільного
судочинства до загального типу цивільного процесу надасть більше
реальних прав сторонам у процесі і звільнить суд від виконання зайвих
функцій. Отже, є настійна необхідність корінної реформи правової системи
України. Робота в цьому напрямку триває.

Отже, розбудова Української незалежної держави, створення її
розгалуженої правової системи — складний і тривалий процес, який вимагає
великого напруження та зусиль з боку як державних структур, так і
громадськості. Уже багато зроблено. Зрушено з місця і розпочато
здійснення економічних реформ. Чималими є здобутки у сфері утвердження
демократії. Україна стала повноправним членом світового співтовариства.
Найважливішим кроком у майбутнє є входження її до Ради Європи. В той же
час в процесі державно-правового будівництва існує чимало проблем.
Виникали ускладнення у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою
гілками влади. Не менш проблемним виявилось й питання про ефективність
реалізації чинного законодавства, що істотно відбилося на темпах
формування правової держави. Відчувалася нагальна потреба у посиленні
контролю з боку судової влади за реалізацією чинного законодавства.

Велику роль в розбудові Української правової держави повинна відіграти
нова Конституція, яка була прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p. Ця
історична подія посідає одне з головних місць у новітній історії
України, яка віднині міцно стоятиме на ґрунті демократії і
парламентаризму на фундаменті власної Конституції.

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ШЛЯХИ ПОБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

3.1. Формування законодавства

Формування й існування правової держави в будь-якій країні припускає
встановлення не тільки формального, але і реального панування закону у
всіх сферах життя суспільства, розширення сфери його прямого,
безпосереднього впливу на суспільні відносини.

Зрозуміло, було б спрощенням думати, що в умовах правової чи будь-якої
іншої держави можна взагалі обійтися без підзаконних, відомчих актів.

Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і
положень, що містяться в них.

Справді, чи можна, наприклад, обійтися без звичайних законів чи
підзаконних актів у процесі реалізації конституційного права на працю,
на відпочинок, на охорону здоров’я, на матеріальне забезпечення в
старості, у випадку хвороби, повної чи часткової втрати працездатності у
процесі реалізації права на освіту? Ні, звичайно. Тому що виникаючі при
цьому суспільні відносини настільки складні і багатогранні, що для свого
упорядкування вони об’єктивно вимагають не один, навіть самий
авторитетний, фундаментальний, яким є конституційний акт, а систему
взаємозалежних з ним і розвиваючих вимоги, що містяться в ньому, і
розпорядження актів.

Отже, в умовах правової держави мова йде не про те, чи повинні не
повинні існувати поряд із законами і підзаконні, відомчі акти. Існування
їх неминуче. Як зазначав П.М. Рабинович, воно обумовлено самою природою
і характером регульованих ними суспільних відносин [20, 6-7].

Мова йде лише про те, щоб ці акти не домінували в кількісному і
якісному відношенні в загальній системі нормативно-правових актів.

А головне, щоб, розвиваючи і деталізуючи положення, що містяться в
законах, підзаконні акти не спотворювали суті і змісту самих законів.

В Україні й інших країнах, що ставлять своєю метою формування правової
держави, питома вага підзаконних, відомчих актів цілком можливо і
потрібно змінити.

У противному випадку заклики й установки про державотворення неминуче
залишаться нереалізованими закликами й установками,

3.2. Гарантованість прав і свобод громадян,

підтримка принципу взаємної відповідальності

Серед інших рис і особливостей правової держави варто вказати на такі,
як повна гарантованість і непорушність в умовах його існування прав і
свобод громадян, а також встановлення і підтримка принципу взаємної
відповідальності громадянина і держави. Як громадяни несуть
відповідальність перед державою, так і державна влада повинна нести
відповідальність перед громадянами.

Панування права вимірюється ступенем розвиненості і гарантованості
свобод особи, юридичним характером її взаємозв’язків із суспільством і
державою. Основним гарантом свобод особи є держава, але тому що держава
поняття абстрактне, то вона знаходить своє вираження в чиновницькому
апараті. Відповідно, фактично свободи особи захищає бюрократичний
чиновницький апарат, що зовсім не зацікавлений у цьому. Користуючись
правом захисту свободи людини, апарат може привласнити собі більшу
свободу, ніж йому належить по Конституції. Для стримування апетитів
чиновників і для більш ефективного захисту прав людини необхідно
залучати суди, що повинні складатися з представників самого народу.
Тоді буде виключатися сама можливість домовитися між різними гілками
бюрократичного апарата. Тільки суд, заснований на представництві в
ньому народних виборних, може захистити громадян від чиновницької
сваволі і зберегти їхні права і свободи [18, 4l].

Особистість, крім цього, повинна бути соціально захищена, і перше місце
в соціальному захисті особистості повинно належати державі. Саме
держава повинна забезпечувати особистості пенсійний утримання по
старості або по інвалідності, право на працю і на відпочинок, на
безкоштовне медичне обслуговування й освіту. При цьому не
заперечується, що усе те ж саме можуть здійснювати і комерційні або інші
структури. Тобто фірма може за свій рахунок надати своїм службовцям
можливість відвідувати поліклініку або виплачувати пенсію по
інвалідності.

Разом з тим визначені гарантії зберігалися і зберігаються у носінні прав
і свобод інших, «рядових» громадян. У колишній УРСР і в сучасній Україні
аж ніяк не завжди формальною декларацією були і є конституційні
положення, що закріплюють рівність громадян перед законом, також їхні
соціально-політичні й особисті права і свободи. Це стає особливо
очевидним тоді, коли мова йде про гарантії права на працю, на
відпочинок, на одержання освіти, медичне обслуговування, користування
досягненнями культури й ін. Дані права значною мірою гарантувалися в
УРСР. У визначеній мері вони гарантуються для всіх громадян і в сучасній
Україні.

У той же час очевидним є і те, що в силу економічних соціальних причин,
росту цін і інфляції, посилення бюрократизму і корупції в управлінському
апараті гарантії прав і свобод громадян значною мірою послабляються. Як
раніше, так і тепер рядовий громадянин нерідко змушений виступати в ролі
ходка по «коридорах влади» і бути прохачем навіть у тих випадках, коли
мова йде про задоволення його законних прав і інтересів [16. 12].

Зрозуміло, при такім положенні справи, коли в державі в особі її різних
органів і безлічі чиновників переважними є привілеї і права, а в рядових
громадян — переважно обов’язки, не може бути і мови про реалізацію
принципу взаємної відповідальності держави по відношенню до громадянина.
Протягом всієї історії розвитку України спочатку піддані, потім
громадяни несли і несуть усілякі повинності і відповідальність перед
державою. Однак ні держава в цілому, ні його окремі органи чи чиновники
за багато своїх діянь, включаючи самі катастрофічні по своїх наслідках,
фактично ніякої відповідальності ні перед суспільством, ні перед
окремими громадянами не несуть.

3.3. Дотримання принципів демократії, підвищення політичної культури
громадян, врахування історичних уроків на шляху побудови правової
держави

У сфері теорії держави і права відбулася досить значна зміна політичних
і ідеологічних орієнтирів. Однак у практичному політико-правовому житті,
що стосується правової держави і принципу поділу влади, за останні роки
не відбулося яких-небудь істотних змін. Наявність їх без сумніву
свідчило б про рух держави і суспільства по шляху не декларованої, а
реальної для всіх громадян Української демократії.

У числі найважливіших ознак і рис правової держави виступає не тільки
створення, але і підтримка в суспільстві режиму демократії, законності і
конституційності, запобігання спроб узурпації влади, зосередження її в
одних чи декількох руках.

Крім названих, є й інші ознаки і риси, що характеризують правову
державу і принципово відрізняють її від не правової держави. Їх досить
багато і вони дуже різноманітні. У своїй сукупності вони дають загальне
уявлення про те, що є правова держава, яка її сутність зміст, основні
цілі її створення і призначення. Нарешті, які умови її формування і
функціонування.

Останнє є принципово важливим, особливо для сучасної України, так само
як і для інших країн, що ставлять перед собою завдання формування на
базі існуючих державних структур правової держави. Тому що якщо в країні
немає реальних — об’єктивних і суб’єктивних умов для створення, а потім
— нормального функціонування правової держави, то не може бути і мови
про успішне рішення даної проблеми.

Що ж собою являють ці умови чи передумови? З чим вони зв’язані?
Насамперед, вони асоціюються з необхідністю досягнення високого рівня
політичної і правової свідомості людей, з виробленням у них необхідної
для активної участі в політичному і громадському житті загальнолюдської
культури.

Принципово важливими передумовами державотворення в нашій країні є
також: вироблення в широких шарів працюючого населення навичок, потреб і
досить високого рівня компетентності для свідомої участі їх у керуванні
державними і суспільними справами: наявність у суспільстві міцного
правопорядку, непорушної законності і конституційності; ствердження
принципу плюралізму думок і суджень у всіх сферах життя суспільства і
держави; розвиток системи самоврядування народу в центрі і на місцях;
послідовне розширення і поглиблення в сфері економіки, політики,
культури, науки, у соціальній сфері життя суспільства принципів реальної
демократії.

Серед існуючих умов і передумов успішного формування і функціонування
правової держави варто назвати наявність у країні громадянського
суспільства. Як зазначала М.І.Матузова ідея правової держави є ідея
взаємоуправління громадянського суспільства і держави, що припускає
руйнування монополії держави на владу з одночасною зміною
співвідношення волі держави і суспільства на користь останнього й
окремої особистості».

В даний час Українська дійсність характеризується невисоким рівнем
політичної і парламентської культури, правовим нігілізмом, слабістю
демократичних традицій і навичок. Якщо і можна для України визнати
концепцію правової держави, то, зрозуміло, з цілим рядом застережень, з
огляду на відношення громадян України до права як соціального
інструменту, історичну прихильність до сильної держави, низьку
«природну» правову активність і ініціативу. Наша держава, Україна, теж
встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави.
В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із
необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних
завдань щодо формування суспільства [16, 18].

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у
політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і
станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні
реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “
дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на
майбутнє, а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до
створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її
утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних
державно-правових структур і країни в цілому.

Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із
державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного,
усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують
її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але,
незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму
функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену
ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії
державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально
досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж,
порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння
на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн
у межах одного історичного періоду.

Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і
реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві
відмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним
прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна
кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції
тощо).

Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку
не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має
враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена
І.С. Нарським: “сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при
тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими
цілями“ історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку
історії. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим
цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську
концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії
дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони
прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і
небажаних“.

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче
підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей,
проголошених Будівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для
досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її
досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних
критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим
нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової
держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“ [23, 21].

Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох
важливих засад:

— визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку,
його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної
творчості;

— узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної
парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже
важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і
поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися
на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої
країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо
експерементувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої
плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому
слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не
діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не
непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови
неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного
відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького
її впровадження “ згори “.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися
в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності “ як
суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги
слова К.Маркса про те, що теорія втілюється в кожному народові лише
настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля
втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола
громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто
цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком
правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й
ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й
повновартісне.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Правова держава — це держава підпорядкована праву, в якій дії її органів
влади і службових осіб здійснюються на засадах конституційності й
законності, а також підконтрольні незалежним судам.

Поняття «правової держави» означає :

1) піднесення прав і свобод людини і громадянина до рівня прямого
конституційного захисту;

2) розмежування законодавчої і виконавчої влади і утвердження принципу
конституційності в державі і праві;

3) юридичне обмежене урядування;

4) судовий конституційний контроль за діями державних структур.

Важливим кроком у становленні правової держави в Україні є закріплення в
Конституції демократичних прав і свобод людини (вони становлять 2/3 її
статей). Закріплені в Основному Законі держави норми про право
оскарження рішень і дій державних органів і посадових осіб, про право на
відшкодування шкоди, завданої особі публічними установами гарантовані на
найвищому юридичному рівні.

Надзвичайно важливу роль у правовій державі відіграє судова влада. У
суспільній свідомості українців судові органи далекі від ототожнення з
правосуддям. Хоча діяльність саме цієї гілки влади в цілому світі є
показником рівня розвинутості держави і наближення її до правової. В
європейських країнах, зокрема, в Німеччині, правова держава
характеризується перш за все існуванням такого суду, який буде
розглядати будь-яке спірне питання, що може виникнути у суспільних
відносинах. Тому у цій сфері перед українським суспільством стоїть
велика проблема, яку воно мусить позитивно вирішити, якщо прагне
прямувати до правової держави.

У правовій державі закони неухильно виконуються усіма учасниками
суспільного життя, насамперед державними органами. У нашій же практиці
посадові особи держави нерідко приймають нормативні акти, які прямо
суперечать Конституції України. На думку деяких громадських кіл, так
діяв, наприклад, Президент України, видавши укази № 607/96 «Про порядок
розгляду питань, пов’язаних з призначенням на посади голів обласних,
Київської та Севастопольської міських та голів районних державних
адміністрацій» та №760/96 «Про утворення податкової адміністрації
України та місцевих державних податкових адміністрацій». Хоча з
юридичної точки зору питання щодо їх конституційності залишається
відкритим.

Як свідчать фахівці, лише 40 законів України є законами прямої дії і не
потребують жодних роз’яснень та інструкцій різних державних органів.
Нормативні акти, які не відповідають на запитання «як», «яким способом»,
«якими засобами можна забезпечити права людини» є декларативними, а
отже, «мертвими» законами для захисту і гарантування основних прав і
свобод людини. Тому обмеження держави правами громадян в Україні є
мінімальним.

Українське суспільство ще не готове бути громадянським суспільством
через низьку правову культуру, необізнаність громадян з власними правами
і невміння їх відстоювати. Невідповідність між рівнем правової культури
громадян та існуючою нормативною базою може звести нанівець усі зусилля
законодавців наблизити нашу державу до правової. Такий висновок можна
зробити, ознайомившись з проектом нового Закону України «Про вибори
народних депутатів України», прийнятим Верховною Радою у 1999 р. у
першому читанні. Новелою даного законопроекту є запровадження
пропорційної виборчої системи. Дана система є прийнятною для
демократичних, розвинених країн. В наших умовах, на мою думку, її
використовувати зарано і певною мірою небезпечно. Проблема запровадження
цієї правової новели полягає в тому, що «зацікавлені особи» можуть легко
стати народними обранцями, потрапивши у виборчий список партії. Викрити
«скомпрометовану» партію дуже складно, оскільки кількість їх надто
велика.

     Конкретними кроками на шляху подолання кризи правової культури
громадян є розроблений у 1998 р. членами робочої групи Мін’юсту України
проект концепції правової просвіти громадян України у 1998-2000 роках, а
також діяльність сотень невеликих громадських правозахисних організацій,
а головне — покращання діяльності судових органів, запровадження
адміністративних судів та інших інститутів, які б покращили захист прав
громадян. А все це — умови формування культурної людини, постання якої
неможливе без правової держави і, навпаки.

Українська держава повинна мати таку систему ознак формування концепції
правової держави та її реалізація передбачають:

Ю аналіз витоків теорії. правової держави та її філософської основи,

Ю дослідження зарубіжних концепцій правової держави, конституцій країн,
що закріпили створення правової держави за мету свого розвитку,

Ю переоцінку економічної ролі держави в умовах ринкових відносин,

Ю перегляд взаємовідносин держави і суспільства, невтручання держави у
вирішення тих питань, що належать до компетенції громадських формувань,

Ю вдосконалення національно-державних відносин, відповідність законів
потребам суспільства і особи, принципам Права як синоніма Правди,
Праведності,

Ю розробку процедур і механізмів щодо розв’язання конфліктів між різними
суб’єктами, високу правову і політичну культуру членів суспільства.

Зважаючи на молодий вік Української держави та відсутність досвіду
державотворення, можна з упевненістю стверджувати, що положення про те,
що Україна є правовою державою, які закріплені в Конституції, є чисто
декларативними. Нам потрібно докласти ще багато зусиль для того, щоб
Україна вийшла на той рівень стандартів суспільного, правового та
політичного життя, який дасть їй змогу почувати себе рівною серед інших
правових держав. Наш народ з давніх-давен славився тим, що ми всіма
силами намагаємось досягти поставленої мети. Тому будемо вірити в
поставлену перед нами ціль розбудови правової держави, не сходити з
обраного шляху. Маємо надію, що в недалекому майбутньому українці будуть
жити в країні, якої вони гідні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативно-правовий матеріал

1. Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р.

2. Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р.

3. Закон України “Про Державний реєстр фізичних осіб платників податків
та інших обов’язкових платежів” від 2 грудня 1994 р.

4. Закон України “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991 р.

5. Закон України “Про всеукраїнський і місцеві референдуми” від 3 липня
1991 р.

6. Закон “Про постійні комісії Верховної Ради України” від 27 липня 1994
р.

7. Закон “Про Президента України” від 20 липня 1992 р.

8. Закон “Про Конституційний Суд України” від 17 травня 1992 р.

9. Закон “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р.

10. Закон “Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне
самоврядування” від 12 березня 1992 р.

Посібники та публікації

11. Андрусяк Т. Права людини в Україні: проблеми і перспективи //
Українські варіанти. — 1997. — № 2. — С. 64.

12. Богуцький П. Поняття правової держави та методологічний підхід до
проблем й формування. Київ: Право України. — 1996. — №4.

13. Винниченко В. К. Боротьба за незалежність України // Історія
філософії України: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993.

14. Історія української політичної думки. Посібник / Під ред. Б.Кухти. —
К., 1994.

15. Кістяківський Б. Вибране. — К., 1996.

16. Кампо В.М.Українські реформи: політика і право. — К., 1995.

17. Колодій А.М. Принципи права України. — К., 1998.

18. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання
державотворення. Київ: Україна. -1997.

19. Опришко В. Державно-правова реформа в Україні: основні напрямки.
Київ: Право України. — 1998. — №1.

20. Рабінович П.М. Сучасні концепції правової держави // Правова
держава Україна: проблеми, перспективи розвитку. Короткі тези доповідей
та наукових повідомлень республіканської науково-практичної конференції
9-11 листопада 1995р.-Харків, 1995.

21. Теорія держави і права (під ред. В.В.Копейчикова). Київ: Юрінком. —
1997.

22. Фундаментальные проблемы концепции формирования советского
правового государства / Под ред. В.М. Горшенева. — X., 1990.

23. Шемшученко Ю. Проблеми розбудови української державності. Київ:
Право України. — 1997. — №1.

24. Шульженко Ф. П. Держава і право в суспільно-політичній думці
України: основні етапи розвитку. — К., 1995.

25. Ющик О. Реформування законодавчого процесу: проблеми і перспективи
// Віче. — 1995. — № 2.

Похожие записи