ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

“Правове регулювання звільнення

від покарання та його відбування”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ І МЕТА ПОКАРАННЯ

1.1. Поняття покарання, його мета

1.2. Система і види покарань

1.3. Обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання

2. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ

2.1. Поняття звільнення від покарання та його види

2.2. Звільнення від покарання у зв’язку з втратою особою суспільної
небезпечності

2.3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

2.4. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок
і жінок, які мають дітей віком до семи років

2.5. Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням
строків давності виконання обвинувального вироку

2.6. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

2.7. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким

2.8. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які
мають дітей віком до трьох років

2.9. Звільнення від покарання за хворобою

2.10. Амністія і помилування

3. ЗАСТОСУВАННЯ ДОДАТКОВИХ ПОКАРАНЬ У РАЗІ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ
ОСНОВНОГО ПОКАРАННЯ З ВИПРОБУВАННЯМ

4. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ І ВІД ПОКАРАННЯ
ВНАСЛІДОК ЗМІНИ ОБСТАНОВКИ ЯК ПРОЯВ ЗАСАД ГУМАНІЗМУ В КРИМІНАЛЬНОМУ
СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність даної дипломної роботи зумовлено тим, що інститут
звільнення від покарання та його відбування є одним з проявів принципу
гуманізму у кримінальному праві. Його застосування спрямоване на
звуження меж кримінально-правової репресії для стимулювання виправлення
засудженого, адаптації його до норм соціальної поведінки та вимог
дотримання правопорядку.

Жодне суспільство не може функціонувати без чітко регламентованих правил
співвідношення норм «людина—держава», тобто законів, порушення яких веде
до хаосу і анархії. Тому і покарання за недотримання встановлених правил
у різні часи і в різних народів було, є і буде наріжним каменем
життєдіяльності країни, її соціально-економічного і політичного устрою.
І чим цивілізованіша держава, тим ширший діапазон форм і методів її
впливу на людину, яка перейшла межу дозволеного, — причому впливу, що
дає можливість порушникові з найменшими втратами для співвітчизників
перевиховатись, повернутися до суспільно корисної праці.

Протягом останніх років у нашій країні 35-36 % осіб, які притягувались
до кримінальної відповідальності, були позбавлені волі. Звичайно,
більшість із них скоїли тяжкі проступки: вбивства, згвалтування,
крадіжки в особливо великих розмірах тощо. І їх перебування за гратами
не викликає заперечень. Але ж нерідко траплялося, коли за крадіжку
велосипеда, лантуха зерна, паливного насоса суди давали строк від 1 до 3
років.

Тільки на сьогодні в місцях позбавлення волі перебуває 183 тисячі осіб,
більше половини яких — молодь. Причому, наприклад, у дитячі колонії
потрапляє чимало підлітків із неповних родин. Кожен третій — з
відхиленнями у психічному розвитку. Деякі не вміють навіть читати і
писати, бо все свідоме й несвідоме життя своє провели в бродяжництві,
жебракуванні, без опіки дорослих, без шансу випростатися і звестися на
ноги. Отож чи варто за малозначущий проступок засилати таких порушників
закону за грати? Це питання має не тільки моральний, а й матеріальний
аспект. Адже збитки від злочинів, про які йдеться, становлять приблизно
50 гривень, а на утримання того, хто їх скоїв, витрачається в рік 1—2
тисячі, які важким тягарем лягають насамперед на плечі платників
податків.

Де ж вихід? Більшість країн Європи його давно знайшли. Це застосування
покарання, альтернативного тюремному ув’язненню, — звільнення під
поруку, заставу, штрафи, компенсаційні санкції, громадські роботи. В
новому кримінальному законодавстві, розробленому науковцями, цей досвід
враховано, але значного поширення він ще не набув.

На підставі закону України про амністію або акта про помилування
засуджений може бути повністю або частково звільнений від основного і
додаткового покарання, а також засудженому може бути замінено покарання
або невідбуту його частину більш м’яким покаранням.

Амністія і помилування — це складові частини міжгалузевого правового
інституту вибачення державою осіб, які вчинили злочинні діяння з повним
або частковим анулюванням правових наслідків вчиненого злочину, яке
здійснюється у судовому або позасудовому порядку. Окрім амністії та
помилування існують інші форми звільнення від покарання. Існуванням
даного інституту слід завдячувати принципам гуманізму й економії
кримінально-правової репресії.

Об’єктом дослідження даної дипломної роботи є правове регулювання
інституту звільнення від покарання та його відбування.

Предметом дослідження – основні види звільнення від покарань, головні
особливості їх реалізації тощо.

Методами наукового дослідження виступали загальнонаукові методи:
літературний метод, аналіз і синтез, метод узагальнення та порівняння
тощо.

Для розкриття теми були використані різноманітні нормативно-правові
акти, посібники та спеціалізована література.

Гадаємо, що дана робота дозволить не тільки глибше зрозуміти сутність
інституту покарання та звільнення від покарання та його відбування,
правові аспекти звільнення від покарання та відбування, але й дасть
необхідні дослідницькі навички, які є вкрай необхідними в майбутній
професії.

1. ПОНЯТТЯ І МЕТА ПОКАРАННЯ

1.1. Поняття покарання, його мета

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів,
серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного,
політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру.
В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним
засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі
здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в
санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації,
тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю
виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним
щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики
злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На
підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є,
Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще
попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій
розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю.
В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед
заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх
вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені
держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого
злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і
попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого
заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до
осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне
законодавство та практика його застосування переконують, що держава
відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов’язку
забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності,
громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного
устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки
людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів
кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони
найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш
поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас
покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує
тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль,
до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла
своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування.
Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали
позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років.
Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України
щорічно до позбавленця волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини
такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності,
айв поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості
хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю —
жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший
серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Історія боротьби
зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу
свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного
результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в
несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує
в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її
законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається
не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і
неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати,
що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена
значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару,
довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням
(позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини
проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично
виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях
значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато
злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи,
арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу
та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі.

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і
відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій
практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від
обґрунтованості його призначенця і реалізації. Воно повинно бути
відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для
виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та
іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного
діяння. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних
напрямків, властивих каральній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що
вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників
організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від
суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що
вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно
здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Відповідно до Кримінального Кодексу України покарання є заходом примусу,
що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної
винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні
прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі
дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки
покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних
відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу
виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є
злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний
зміст, с визнання покарання заходом державного примусу, що
застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання
примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не
може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено
в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної
відповідальності.

Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи
реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної
відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на
поруки; звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з
застосуванням до неповнолітніх примусових за ходів виховного характеру;
звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74,
75, 83, 84, є винятком застосовуються лише у випадках, передбачених
законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як
правило, за злочини не великої тяжкості. Тому оцінка покарання як
кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покаранні також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і
полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду
від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної
компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення
внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч, 1
ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом
обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така
властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом
державного примусу.

Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона
визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і
моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх
властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні
волі, позбавленні золі на певний строк, матеріальних або майнових
позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і
конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад,
право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне
покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу,
сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і
визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у
кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як
ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять
своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого
злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки
закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені
держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене
покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки
злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і
моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це
означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі
тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших
осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто
засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що
належить особисто засудженому, і т. ін.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке
покарання тягне за собою судимість. Саме судимість відрізняє кримінальне
покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом
судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний
правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду правообмеженнями
та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в
законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається
тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення
нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після
відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що
працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його
розвитку. Багато запропонованих цими концепцій і теорій не призвели до
однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Проте серед їх множин
можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати):

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Регель та їх послідовники) не
бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї —
мсти відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники
цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних
систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за
заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві
злочини — кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування
заходів, що ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони бачили сенс і
корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так,
прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного
примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати
інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального
попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше
невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину.
Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб,
утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального
попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того,
щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і
прихильники теорій виправлення, на думку яких покарання повинно
забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині
XIX ст. з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для
них є об’єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету
покарання, їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями
покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином
моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці
теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В
одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших — мета
попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі
криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, Т.Я.
Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема
відстоювалася ідея диференціації цілей покарання залежно від тяжкості
вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги
приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах
деяких учених радянського і пострадянського періоду знайшли подальший
розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі
дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне попередження
злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями
покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також
виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про
визнання кари метою покарання. Розробники нового КК вирішили це питання
позитивно. При науковому розв’язанні цієї проблеми необхідно виходити з
того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства
від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин;
обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на
законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у
майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей
покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу.
Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений
злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових
злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види
мети покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.

У чинному законі питання про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де
вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення
засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими,
так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій,
тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне
попередження);

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне
попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і
для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і
справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети
покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже
говорилося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що
перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі
особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження
не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і
відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид
покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки
визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення
всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона
виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання
до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його
строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і
обмежень, що зобов’язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений
злочин.

Заперечення мсти кари зменшує примусове значення покарання, не враховує,
що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий)
захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального
покарання. Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на
вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні
довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі,
конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки
виконанням покарання. Забезпечення цієї мсти починається з моменту
призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення
покарання — це істотний прояв його карального впливу. Призначення
покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого,
ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при
виправних роботах, стягнення штрафу і пін.). Саме призначення покарання
спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є
невід’ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його
свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою
вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні
штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування
цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення
волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш
тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати
винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не
можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною
мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і
суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи,
тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і
після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в
тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого
внести корективи в його соціально-психологічні властивості,
нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися
положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під
страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення
такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже
важливий результат застосування покарання. Досягнення мсти виправлення
забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування,
залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням,
роз’ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру
та іншою освітньою роботою з засудженим.

Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому
впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову
вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого
досягається самим фактом його засудження і тим більш — виконанням
покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою
перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини.
Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання,
обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за
поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють його можливості вчинення
багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що
посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його
обставиною, що обтяжує покарання — ст. 67; більш суворі правила і межі
призначення покарання — ст. 71). При призначенні такого покарання, як
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю,
засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням
свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці,
засуджена за зловживання службовим становищем (ст. 364) до двох років
обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з
матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити
подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив
покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших
осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до
вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під
загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок,
громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян
кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру,
виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень
правосвідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується самим
оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного,
хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та
його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є
засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти
злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його
неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому
більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його
суворість,

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно
взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру
повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

1.2. Система і види покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань
утворюють певну систему. Система покарань, встановлена ст. 51 КК, і є
тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по
застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим
самим створює базу і для побудови санкцій у відповідних статтях
Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі
злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у
правозастосовній діяльності і згідно з цим бути важливим засобом
забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також
болісні і такі покарання, що ганьблять і калічать засудженого,
наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін.
У ній значне місце посідають покарання, не пов’язані з позбавленням
волі: штраф, громадські роботи тощо. Включаючи в себе цілий комплекс
покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами
конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості
вчиненого злочину і особи засудженого.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним
законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих
у певному порядку за ступенем їх суворості.

З цього визначення видно, що поняття системи покарань містить у собі
низку ознак, а саме :

а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання не
може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави
застосування можуть бути зазначені тільки в законі;

б) перелік покарань, що утворюють систему, обов’язковий для суду. Інакше
кажучи, суд, прерогативою якого є застосування покарання, не має права
відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. Це означає, що з
погляду закону на даний момент система покарань є закінченою,
завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік,
то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК.
Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад,
застосувати таке покарання, як тюремне ув’язнення, заслання чи
звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає;

г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку за
ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від менш
суворих до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, «сходи»
покарань дають можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш чи,
навпаки, менш суворим. Ці питання виникають при зміні вироку в
касаційній чи наглядовій інстанції, призначенні покарання в порядку ст.
69 КК чи заміні покарання більш м’яким.

Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, містить в собі такі види
покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу,
чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади
чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи;
службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт;
обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне
позбавлення волі. Отже, КК передбачає 12 видів покарань.

За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна
відповідальність за статтями 389, 390 і 393 КК. Так, ухилення від
виконання громадських робіт карається за ст. 389 КК — арештом на строк
до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

Усі покарання, що входять у систему, можуть бути класифіковані за
певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Така класифікація
має не тільки теоретичне, а й. що дуже важливо, велике практичне
значення, тому що вона сприяє правильному застосуванню окремих видів
покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за
суб’єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення
строку покарання та ін.

За порядком призначення покарань ст. 52 КК підрозділяє всі покарання на
три групи: а) основні покарання; б) додаткові покарання; в) покарання,
що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання — це покарання, що призначаються у вироці лише як
самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на
додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один
злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.

До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні
роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження
волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців,
позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання — це такі покарання, що призначаються лише на
додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть.
Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці. До
них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового,
спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові — це
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
і штраф.

До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових
покарань у випадках і порядку, передбачених законом. Наприклад, суд,
засуджуючи винного за ч. 3 ст. 368 КК (одержання хабара), може
призначити основне покарання у виді позбавлення волі і приєднати до
нього такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні
посади і конфіскація майна.

За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на
загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до
будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання
призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися
до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні
призначається лише військовослужбовцям строкової служби. До спеціальних
покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців,
позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю.

За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на
строкові і безстрокові покарання. Строковими покараннями є: позбавлення
волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі,
службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи,
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю,
тримання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без
позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох
років, дисциплінарний батальйон — від шести місяців до двох років,
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
— від двох до п’яти років, позбавлення волі — від одного року до
п’ятнадцяти років. Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має
права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли
призначається покарання за сукупністю вироків.

Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального
звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення
волі.

Основні покарання

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим у
вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт,
вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це, наприклад,
збирання сміття, озеленення вулиць і т. ін.

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот
сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Це покарання не застосовується до осіб, визнаних інвалідами першої або
другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного, віку, а
також до військовослужбовців строкової служби.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) застосовуються до особи за місцем роботи
на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням у доход держави
відповідного відсотка її заробітку.

Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років і
обов’язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого
у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від
десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого.

Виправні роботи — це покарання, яке широко застосовується на практиці.
Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і до осіб,
що не становлять значної суспільної небезпечності і тому не потребують
ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом
виправлення засуджених, особливо в поєднанні з впливом з боку колективу,
де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і
певних правообмежень. Він не тільки втрачає частину заробітку, йому,
крім того, не надається чергова відпустка. Час відбування виправних
робіт не включається у трудовий стаж, у стаж, що дає право на відпустку,
на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку
покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без
дозволу органу, що відає виконанням цього виду покарання. Засудження до
виправних робіт тягне за собою судимість.

Слід, однак, мати на увазі, що за умови сумлінної роботи і зразкової
поведінки час відбування виправних робіт може бути за рішенням суду
включено в загальний трудовий стаж.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які
перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до
осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного
віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних
органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних
службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, суд може
замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених
законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один
місяць виправних робіт.

Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбування
виправних робіт.

3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) за своїм
змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того,
що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається
військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк
від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від
десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного
засудженим.

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції
статті КК (наприклад, ч. 2 ст.407), замість виправних робіт, а також
тоді, коли суд. враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме
за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш
двох років призначити службові обмеження на той же строк.

Засудження до цього покарання виключає протягом строку його відбування
підвищення військовослужбовця за посадою, у військовому званні, а строк
покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння
чергового військового звання.

Особи, що відбули покарання у вигляді службових обмежень для
військовослужбовців, вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст.
89 КК).

4. Арешт (ст. 60 КК) виражається в триманні засудженого в умовах
ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Після відбуття
цього покарання вони вважаються такими, що не мають судимості.

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних
жінок та до жінок, які мають дітей віком до восьми років.

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в утриманні особи в
кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від
суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням
засудженого до праці.

Це покарання призначається на строк від одного до п’яти років. Воно не
може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають
дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку,
військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої
груп.

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК)
є спеціальним покаранням і може застосовуватися лише до
військовослужбовців строкової служби. Воно полягає в примусовому
направленні на встановлений у вироку суду строк в особливу військову
частину — дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання
військовослужбовцями, які вчинили злочин під час проходження ними
строкової військової служби. Тримання в дисциплінарному батальйоні має
за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів,
військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного
ставлення до праці і служби, правил співжиття, а також попередження
вчинення ними нових злочинів.

Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не
перестають бути військовослужбовцями. Після відбуття покарання вони
повертаються у свою частину для подальшого проходження служби. Час
перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не
зараховується. Однак за клопотанням командування частини, куди прибув
військовослужбовець після відбуття покарання, бездоганна служба в
дисциплінарному батальйоні може бути підставою для рішення командуючого
військовим округом чи флотом про зарахування її в строк служби. Особи,
що відбули покарання в дисциплінарному батальйоні, визнаються на
підставі п. 4 ст. 89 КК такими, що не мають судимості.

Тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише як основне
покарання на строк від шести місяців до двох років у випадках, прямо
передбачених у санкції статті КК, за якою кваліфіковано злочин
засудженого (наприклад, санкція ч. 1 ст. 404). Крім того, це покарання
призначається тоді, коли суд, ураховуючи обставини справи та особу
засудженого, вважатиме за можливе замість позбавлення волі на строк до
двох років застосувати тримання у дисциплінарному батальйоні на той же
строк. Заміна покарання у виді позбавлення волі триманням в
дисциплінарному батальйоні можлива при засудженні військовослужбовця
строкової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший
злочин.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість
позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, що раніше відбували
покарання у виді позбавлення волі.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) — це покарання, що
полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у кримінально-виконавчі
установи на певний строк, зазначений у вироку суду.

Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення
злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і
ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного,
необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі пов’язане з істотними правообмеженнями для засудженого.
Він не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи
пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в
розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому
людьми і т. ін. На засудженого до позбавлення волі справляється певний
вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму, залучається до праці,
а у разі необхідності — до професійного і загальноосвітнього навчання, з
ним ведеться систематична освітньо-виховна робота. Однак позбавлення
волі не має за мету заподіяти засудженому фізичних страждань або
принизити його людську гідність. Воно спрямоване в кінцевому результаті
на його виправлення, для того щоб він став корисним членом суспільства,
а також на попередження вчинення нових злочинів з боку як засуджених,
так й інших громадян.

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років
і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид і режим відбування
позбавлення волі визначаються адміністрацією кримінально-виконавчої
установи. Позбавлення волі у виді тюремного ув’язнення КК не передбачає.

8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) може бути застосоване за
вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально передбачено в
санкції статті Особливої частини КК і за умови, якщо суд визнає
неможливим застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк.

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі
передбачено як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний
строк лише за злочини, пов’язані з умисним вбивством при особливо
обтяжуючих обставинах (див., наприклад, ч. 2 ст. 115, ст. 348 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у
віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що
були в стані вагітності під час вчинення злочину чи на момент
постановлення вироку.

Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, застосування якої
допускалося КК 1960 р. до 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд. України
визнав, що норми КК 1960 р., які передбачають можливість застосування
смертної кари (розстрілу), суперечать Конституції України і тому не
підлягають застосуванню. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України
прийняла Закон «Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі».

Актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено
позбавленням волі на строк не менше двадцяти п’яти років.

Додаткові покарання

1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) призначається лише при засудженні
особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим.
Воно може призначатися лише як додаткове і за умови, що винний
засуджений за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Вчинення
таких злочинів ганьбить саме звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас,
тому закон надає суду право позбавити засудженого цього статусу.

В різних відомствах і службах виконавчої і судової влади для службових
осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини і класи. Так, у
Збройних Силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах,
військах внутрішньої і конвойної охорони, військах цивільної оборони
України маються військові звання (наприклад, капітан, підполковник,
генерал-майор та ін,). В органах внутрішніх справ України встановлені
спеціальні звання (наприклад, майор міліції, підполковник внутрішньої
служби та ін.). Спеціальні звання передбачені в Податковій службі
України, а також у Митній службі України (наприклад, інспектор
податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та
ін,).

Законом України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу»
встановлюються різні ранги, залежно від тієї категорії, до якої
віднесені посади, що обіймаються особою. Так, особам, що обіймають
посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 чи 1
ранг, а, наприклад, до сьомої категорії — 15, 14 чи 13 ранг. Ранги також
встановлені в дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і
Повноважний Посол, радник першого класу, аташе та ін.).

В органах прокуратури встановлені класні чини (наприклад, юрист першого
класу, молодший радник юстиції та ін.). Такі ж чини присвоюються
фахівцям арбітражних судів (крім суддів).

Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, у тому числі
суддям арбітражних судів, а також судовим експертам.

Усіх зазначених вище звань, рангів, чинів або класів і може позбавити
засудженого суд. Причому повноваження суду не обмежені: він може
позбавити цього статусу самостійно, незалежно від того, який орган
присвоїв звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас.

Кримінальний закон не передбачає право суду позбавляти засудженого
наукових ступенів і звань, а також почесних звань.

2. Конфіскація манна (ст. 59 КК) полягає в примусовому безоплатному
вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою
власністю засудженого.

Конфіскація майна може призначатися за тяжкі і особливо тяжкі корисливі
злочини лише як додаткове покарання і тільки у випадках, прямо
передбачених у санкції статті, за якою кваліфіковане діяння засудженого.

Якщо, з огляду на конкретні обставини справи, суд визнає недоцільним
застосування конфіскації майна при засудженні за злочин, за який
конфіскація передбачена як обов’язкове додаткове покарання, у вироку
повинні бути наведені мотиви прийнятого судом рішення з цього питання
().

Закон розрізняє два види конфіскації майна : а) повну конфіскацію, яка
виражається у вилученні всього майна, що належить засудженому, і б)
часткову конфіскацію, яка полягає у вилученні зазначеної у вироку суду
частини майна.

У вироку суд обов’язково має вказати, чи все майно засудженого
конфіскується або тільки його частина. У разі конфіскації частину майна
суд повинен зазначити її розмір (1/2, 1/3 і т. ін.) або перелічити
предмети, що підлягають конфіскації. Заміна конфіскації майна грошовою
сумою, рівною вартості цього майна, не допускається.

Слід мати на увазі, що при конфіскації всього майна засудженого вона
обертається лише на його особисту власність та його частку в загальній
власності і не може бути обернена на частку інших осіб, що володіють
майном разом з засудженим на праві особистої власності.

Не підлягають конфіскації предмети, необхідні засудженому, членам його
сім’ї та особам, що перебувають на його утриманні. Перелік майна, яке не
підлягає конфіскації, встановлюється законом України.

Від конфіскації майна як виду покарання слід відрізняти так звану
спеціальну конфіскацію, що не е покаранням. Спеціальна конфіскація
полягає у вилученні у засудженого спеціальних предметів, що є знаряддями
і засобами вчинення злочину. В загальній формі вона передбачена в ст. 81
КПК, де, зокрема, сказано, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті
злочинним шляхом, передаються в доход держави, а знаряддя злочину, що
належали обвинуваченому, конфіскуються. Спеціальна конфіскація
передбачена в деяких санкціях статей КК. Так, за ст. 201 обов’язковою є
конфіскація предметів контрабанди, за ст. 246 — конфіскація незаконно
зрубаних дерев і т. ін.

У справах про незаконне полювання, незаконне заняття рибним, звіриним
або іншим водним добувним промислом, незаконну порубку лісу знаряддя
злочину, що належали підсудному, в тому числі автомашини, човни та інші
транспортні і плавучі засоби, у разі використання їх як знарядь, за
допомогою яких вчиняються злочинні дії (вилов риби, відстріл звіра),
підлягають конфіскації на підставі ст. 81 КПК.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові

1. Штраф (ст. 53 КК) відповідно до закону є грошовим стягненням, що
накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині
КК.

Штраф може призначатися як основне, так і додаткове покарання лише у
випадках, коли його передбачено у санкції статті КК, за якою
кваліфікований злочин засудженого.

Стаття 53 передбачає межі штрафу. Він встановлюється в межах від
тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Закон зазначає, що у випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть
бути встановлені і більш високі розміри штрафу (див, наприклад, ч. 2 ст.
204 КК).

Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості
вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного.

У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити несплачену суму
штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку десять годин
громадських робіт за один встановлений законодавством України
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із
розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених
законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але
на строк не більше двох років.

Штраф як покарання відрізняється за своєю природою від штрафу, який
застосовується як захід адміністративного впливу. Штраф як покарання
призначається лише за вироком суду і тільки за вчинення злочину. Штраф
тягне за собою судимість (п. 5 ст. 89 КК).

2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю (ст. 55 КК) може призначатися на строк від двох до п’яти
років як основне і на строк від одного до трьох років — як додаткове
покарання.

Це покарання застосовується в тих випадках, коли за характером вчинення
винним службових злочинів або при занятті певною діяльністю суд визнає
неможливим збереження за ним права обіймати ці посади або права
займатися відповідною діяльністю.

Зазначене покарання позбавляє засудженого суб’єктивного права на вільний
вибір посади, певних занять протягом часу, встановленого у вироку суду.
Застосування цього покарання приводить до втрати або обмеження деяких
пільг і переваг (пов’язаний з цим покаранням перехід на іншу роботу може
спричинити перерив спеціального трудового стажу та ін.). Через відносно
тривалий строк цього покарання воно може привести до декваліфікації
засудженого, необхідності здобувати нову спеціальність і тим самим не
тільки заподіює особі моральні страждання, а й зачіпає її майнові
інтереси.

Як основне покарання позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю призначається в тих випадках, коли воно
передбачено в санкції відповідної статті КК, за якою кваліфіковано
злочин засудженого, або в порядку переходу до нього як до більш м’якого
покарання порівняно, наприклад, з позбавленням волі.

Як додаткове покарання позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю може призначатися як тоді, коли воно прямо
зазначено в санкції статті КК, за якою засуджено винного (наприклад,
статті 191, 286), так і тоді, коли воно в санкції прямо не передбачено.
У цих випадках суд керується положеннями ст. 55 КК, що дає йому право
застосувати дане покарання, якщо буде визнано неможливим збереження за
засудженим права обіймати ті чи інші посади або займатися певною
діяльністю.

Отже, якщо конфіскація майна або штраф як додаткові покарання можуть
призначатися лише за умови, що вони як такі передбачені в санкції статті
КК, то позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю не пов’язано з цими обмеженнями і може бути застосовано судом
на підставі ст. 55 КК.

Призначаючи розглядуване покарання, суд у вироку повинен чітко вказати,
якої саме посади (посад) позбавляється права обіймати засуджений.
Наприклад, комірник, засуджений за привласнення товарів, що знаходилися
в його розпорядженні, може бути позбавлений права обіймати посади,
пов’язані з розпорядженням матеріальними цінностями.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю,
якщо воно призначено як додаткове покарання до арешту, обмеження волі,
тримання в дисциплінарному батальйоні чи позбавлення волі на певний
строк, поширюється на весь строк відбування основного покарання і, крім
того, на строк, встановлений вироком суду. Якщо ж це покарання
призначене як додаткове до іншого виду основного покарання (наприклад,
до виправних робіт), то його строк обчислюється з моменту набрання
вироком суду законної сили.

Засудження до позбавлення права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю тягне за собою судимість, яка погашується з моменту
закінчення строку цього покарання.

1.3. Обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання

Під обставинами, які пом’якшують та обтяжують покарання, мають на увазі
різного роду чинники, що стосуються особи винного і вчиненого ним
злочину, які відповідно зменшують або підвищують суспільну небезпечність
злочину і злочинця, отже, і ступінь його відповідальності.

Обставини, які пом’якшують та обтяжують, мають велике значення при
призначенні покарання. Врахування обставин, які пом’якшують, дає суду
право: а) призначити покарання ближче до мінімуму санкції статті КК, за
якого кваліфікований злочин; б) при альтернативній санкції призначити
менш суворий вид покарання, передбачений в ній; в) виходячи зі ст. 69,
застосувати покарання більш м’яке, ніж передбачено законом. Наявність
обставин, які обтяжують, навпаки, надає суду можливість: а) призначити
покарання, рівне максимуму санкції статгі КК або наближене до цього
максимуму; б) при альтернативній санкції призначити більш суворе з
зазначених видів покарання; в) виключити застосування ст. 69.

У статті 66 визначені обставини, які пом’якшують покарання:

1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю
злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної
шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших
обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну,
службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання,
викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної
діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з
вчиненням злочину у випадках, передбачених в КК.

Перелік передбачених законом обставин, які пом’якшують покарання, не є
вичерпним, що дає суду можливість враховувати як обставини, що
пом’якшують, і такі, що в законі прямо не зазначені (ч. 2 ст. 66), проте
суди широко враховують при призначенні покарання (наприклад, бездоганна
трудова діяльність, зразкова поведінка до вчинення злочину, поганий стан
здоров’я, наявність на утриманні підсудного непрацездатних членів сім’ї
тощо).

Суд не може не враховувати зазначені в законі обставини, які пом’якшують
покарання. Так, наприклад, суд не може не врахувати як обставину, яка
пом’якшує, щире каяття винного. Це прямо передбачено п. 1 ч. 1 ст. 66.

Обставини, які обтяжують покарання, перераховані в ст. 67. Це:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної
ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або
громадського обов’язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що
перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у
стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебувала в матеріальній, службовій
чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає
психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного
стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває в стані алкогольного сп’яніння
або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих
засобів.

Частина 3 ст. 67 не надає суду права при призначенні покарання за злочин
вважати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч.1 цієї
статті. Перелік цих обставин е вичерпним і розширенню ні за яких умов
підлягати не може.

Тим часом у практиці нерідко є спроби розширити перелік обставин, що
обтяжують, за рахунок таких, як, наприклад, невизнання підсудним своєї
вини, відмова давати показання, відсутність щирого каяття у вчиненому
злочині тощо. Така практика неприпустима.

Встановлюючи вичерпний перелік обставин, які обтяжують покарання, закон
(ч. 2 ст. 67) надає суду право, залежно від характеру вчиненого злочину,
не визнати будь-яку із зазначених у ч. 1 ст. 67 обставин, за винятком
обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує
покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку. Так, суд може не
визнати повторність злочину обставиною, що обтяжує, через тривалий
розрив у часі між злочинами, які її утворюють.

У зв’язку з характеристикою обставин, які пом’якшують та обтяжують
покарання, великого значення набуває мотивування покарання в судовому
вироку. Стаття 334 КПК зобов’язує при винесенні вироку мотивувати обране
судом покарання і вимагає, щоб суд наводив у вироку мотиви обраної міри
покарання. Мотивування покарання повинно бути конкретним, відповідати
принципу індивідуалізації покарання. Не можна визнати задовільними такі
мотивування покарання у вироку, як, наприклад: «При обранні міри
покарання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, а також дані про
особу», «ступінь винності і дані, що характеризують особу підсудного»
тощо. Обставини, які обтяжують покарання, повинні наводитися у
формулюваннях, зазначених у відповідних пунктах ст. 67, із
конкретизацією стосовно справи, яка розглядається. Необхідність такої
конкретизації полягає в тому, що ряд обставин описується в законі в
узагальненому вигляді (наприклад, вчинення злочину неповнолітнім;
заподіяння злочином тяжких наслідків/тощо). Зазначені в законі
обставини, що пом’якшують, також необхідно наводити у формулюваннях
тексту ст. 66, а не зазначені в законі, але ті, що враховуються судом,
повинні викладатися чітко і конкретно, щоб було зрозуміло, чому суд
дійшов висновку про призначення винному менш суворого покарання.

У вироку суд має право посилатися як на мотив обрання ним певної міри
покарання тільки на ті обставини, які були досліджені і підтверджені в
судовому засіданні. Таким чином, будь-які з обставин, які пом’якшують
або обтяжують покарання, повинні бути предметом розгляду в судовому
засіданні, і лише за умови, що ці обставини будуть із вірогідністю
встановлені, підтверджені, вони можуть бути покладені в основу і
включені в мотивування вироку.

Кожна обставина, що пом’якшує та обтяжує, не повинна розглядатися
ізольовано, закон орієнтує суд на врахування всіх обставин у їх
сукупності, що і є підставою вибору судом конкретної міри покарання. У
такій сукупності одна обставина підкріплює другу, друга нейтралізується,
третя виступає як більш вагома, четверта — як менш вагома тощо.

Важливе практичне значення при урахуванні обставин, що пом’якшують та
обтяжують покарання, має ситуація, коли одна і та ж обставина, як ознака
простого або кваліфікованого складу конкретного злочину, водночас
передбачена в диспозиції статті Особливої частини і у статтях 66 або 67.

Так, у ст. 116 передбачена відповідальність за вбивство, вчинене в стані
сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок
протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з
боку потерпілого. Така обставина і впливає на кваліфікацію вбивства. Але
в п. 7 ст. 66 ця ж обставина передбачена як така, що пом’якшує
покарання. Чи може суд, кваліфікуючи дії винного за ст. 116, водночас
при призначенні покарання визнати таке сильне душевне хвилювання,
відповідно до п. 7 ст. 66, як обставину, що пом’якшує покарання? Або; чи
може суд, визнаючи особу винною у повторній крадіжці (ч. 2 ст. 185),
водночас, при призначенні їй покарання, визнати повторність, відповідно
до п. 1 ст. 67, обставиною, що обтяжує покарання? Практика при вирішенні
цього питання довго була суперечливою. Новий КК у ч. З ст. 66 і ч. 4 ст.
67 вирішив це питання однозначно: якщо будь-яка з обставин, яка
пом’якшує або обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини
КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще
раз врахувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує
або обтяжує. І це правильно. Адже, наприклад, врахувати двічі — при
кваліфікації злочину і при призначенні покарання — ту саму обставину, що
обтяжує, — це значить порушити відомий принцип права: non bis in idem
(не можна судити за те саме двічі).

2. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ

2.1. Поняття звільнення від покарання та його види

За наявності визначених у КК підстав винна у вчиненні злочину особа може
бути повністю або частково звільнена від покарання за вчинене. В
аналізованому інституті кримінального права найбільшою мірою знайшли
своє відображення принципи гуманізму і економії заходів кримінального
впливу, покладені в основу нової політики держави загалом та
кримінального права зокрема. На відміну від звільнення від кримінальної
відповідальності звільнення від покарання застосовується тільки до вже
засуджених осіб. Звільнення від покарання здійснюється тільки судом
(крім звільнення від покарання на підставі закону України про амністію
чи акта про помилування — ч. 1 ст. 74 КК).

Звільнення від покарання можливе лише в тих випадках, коли його мета
може бути досягнута без реального відбування покарання (в цілому чи його
частини) або коли її досягнення надалі стає неможливим і безцільним
(важка хвороба засудженого) чи недоцільним (давність виконання
обвинувального вироку). Звільнення від покарання жодною мірою не
підриває принципу невідворотності покарання. Безперечно, якщо покарання
недоцільне, воно не в змозі досягти мети, що стоїть перед ним.

КК передбачає різні види звільнення від покарання, їх частіше за все
об’єднують у дві групи: звільнення безумовне і звільнення умовне.

При безумовному звільненні перед особою не ставляться які-не-будь вимоги
в зв’язку з її звільненням. Умовне ж звільнення пов’язане з
пред’явленням особі визначених законом вимог, які вона має виконати
протягом певного іспитового строку, їх порушення тягне за собою
скасування застосованого судом звільнення від покарання.

До умовного звільнення від покарання належать: звільнення від відбування
покарання з випробуванням, умовно-дострокове звільнення від відбування
покарання, звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок,
які мають дітей віком до трьох років; до безумовних — звільнення від
покарання на умовах ч.4 ст. 74 і ст. 49 КК, звільнення у зв’язку із
закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, заміна
невідбутої частини покарання більш м’яким, звільнення від покарання за
хворобою.

Особливим видом звільнення від покарання є звільнення від покарання у
разі прийняття нового закону, що виключає або пом’якшує призначене особі
покарання (частини 2, 3 ст. 74 КК). Конституція України (ч. 1 ст. 58) та
КК (ст. 5) встановлюють принцип, згідно з яким закони та інші
нормативно-правові акти мають зворотну дію у разі, коли вони пом’якшують
або скасовують відповідальність особи. Дія такого закону поширюється з
моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до нього видання,
в тому числі на осіб, що відбувають або вже відбули покарання, але мають
судимість. Якщо новий закон пом’якшує караність діяння, за яке
засуджений відбуває покарання, призначена йому міра покарання, що
перевищує санкцію знов виданого закону, знижується до максимальної» межі
покарання, встановленого цим законом.

Амністія і помилування частіше за все носять безумовний характер, хоча
можуть бути (особливо амністія) й умовними.

2.2. Звільнення від покарання у зв’язку з втратою

особою суспільної небезпечності

Відповідно до ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або
середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання,
якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного
ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна
вважати суспільне небезпечною. Таке звільнення особи від покарання має
місце при констатації судом того, що вона вже не є суспільне
небезпечною, а відтак, що до неї недоцільно застосовувати кримінальне
покарання. Тому оцінка судом особи винного відіграє тут вирішальну роль.

p

a

I ¶

?

„`„

6

8

??ила злочини невеликої або середньої тяжкості; б) особа після вчинення
злочину поводилася бездоганно і сумлінно ставилася до праці; в) на час
розгляду справи в суді особу не можна вважати суспільне небезпечною.

Бездоганна поведінка означає, що особа не тільки не вчинювала будь-яких
протиправних діянь, а й сумлінно виконувала різноманітні обов’язки
(фахові, службові, цивільні, військові, сімейні і т. ін.), додержувалася
загальновизнаних норм поведінки в суспільстві. Проте не можна розглядати
як бездоганну поведінку один лише факт, наприклад, дійового каяття без
оцінки подальшої поведінки особи.

Під сумлінним ставленням до праці розуміється відповідальне та позитивне
ставлення винного до роботи, підвищення освітнього рівня і кваліфікації
в будь-якій сфері і т. ін.

Слід звернути увагу на те, що на відміну від КК 1960 р,, який не містив
вказівки на ступінь тяжкості злочину, при вчиненні якого було можливо
звільнення від покарання з урахуванням втрати особою суспільної
небезпечності, КК 2001 р. чітко встановлює, що звільненню в зв’язку з
втратою суспільної небезпечності можуть підлягати тільки особи, що
вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості.

Звільнення від покарання у разі втрати особою суспільної небезпечності
застосовується тільки судом. Суд постановляє обвинувальний вирок (без
призначення покарання) і звільняє особу від покарання. Таким вироком
особа визнається винною у вчиненні злочину і тим самим засуджується
судом від імені держави.

Звільнення від покарання з підстав, зазначених в ч. 4 ст. 74 КК, є
правом, а не обов’язком суду, і носить безумовний характер. Особа, яка
звільнена від покарання, у цьому разі визнається такою, що не має
судимості.

2.3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

Відомий багато років нашому праву інститут засудження з випробуванням
(умовне засудження і відстрочка виконання вироку) трансформований новим
КК в один із видів звільнення від відбування покарання — звільнення від
відбування покарання з випробуванням. У ст. 75 КК зазначено, якщо суд
при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для
військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк
не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та
інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення
засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про
звільнення від відбування покарання з випробуванням. У цьому разі суд
ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання,
якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового
злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

КК 2001 р. значно розширив порівняно з КК 1960 р. коло покарань, при
призначенні яких можливо звільнення від відбування покарання з
випробуванням. Якщо раніше умовне засудження було можливе лише при
призначенні позбавлення волі і виправних робіт, то тепер відповідно до
ст. 75 КК звільнення від відбування покарання з випробуванням можливо
при призначенні таких основних покарань, як виправні роботи, службові
обмеження для військовослужбовців, обмеження волі або позбавлення волі,
причому при засудженні до позбавлення волі таке звільнення можливо при
призначенні покарання на строк не більше п’яти років. Що стосується
додаткових покарань, то ст. 77 КК допускає можливість не тільки
призначення, а й реального застосування таких покарань, як штраф,
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу.

Крім того, для звільнення з випробуванням потрібно встановити достатню
для цього підставу. Стаття 75 КК описує цю підставу в загальному виді,
надаючи суду можливість конкретизувати її залежно від обставин справи. В
законі зазначено, що звільнення з випробуванням може мати місце тоді,
коли суд дійде висновку, що, виходячи із тяжкості злочину, особи винного
та інших обставин, виправлення засудженого можливе без відбування
покарання.

Тяжкість злочину визначається насамперед тим, до якої категорії злочинів
належить вчинене винним діяння. Тяжкість злочину потім повинна бути
конкретизована з урахуванням значущості об’єкта і предмета посягання,
характеру діяння, обстановки, засобу, місця і часу його вчинення,
відсутності тяжких наслідків та ін.

Ураховуються також, чи був злочин закінченим або незакінченим, чи
вчинений він у співучасті або однією особою. Підлягають обов’язковому
врахуванню форма і ступінь вини, мотиви і мета злочину.

Не менш важливе значення має врахування даних, що характеризують особу
винного, їх можна розмежувати на чотири групи:

1) обставини, що характеризують поведінку винної особи до вчинення
злочину: законослухняність, що передує вчиненню правопорушень, ставлення
до праці або навчання, поведінка в побуті, заслуги перед Батьківщиною та
ін.;

2) обставини, безпосередньо пов’язані з вчиненням злочину: ініціатива,
готування, організація злочину, фактична роль у його вчиненні та ін.;

3) обставини, що характеризують поведінку винної особи після вчинення
злочину: надання допомоги потерпілому, турбота про його близьких тощо;

4) індивідуальні властивості особи: стать, вік, стан здоров’я, наявність
на утриманні непрацездатних родичів, а також особливості характеру:
доброта, чуйність чи озлобленість, облудність, агресивність, навички і
схильності до азартних ігор, наркотиків, зловживання спиртними напоями і
т. ін.

Далі підлягають урахуванню інші дані, що, зокрема, пом’якшують
покарання, наприклад, вчинення злочину під впливом примусу, погрози або
внаслідок матеріальної, службової або іншої залежності; незначний
ступінь участі особи в злочині; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких
особистих, сімейних або інших обставин, неповнолітнім або жінкою в стані
вагітності, особою в стані сильного душевного хвилювання; усунення або
прагнення добровільно усунути наслідки злочину або відшкодувати
заподіяну шкоду; активне сприяння розкриттю злочину або злочинної
діяльності організованої групи; з’явлення із зізнанням, щире каяття та
ін.

Всі ці обставини, що утворюють у своїй єдності підставу для звільнення
від відбування покарання з випробуванням, повинні обов’язково
враховуватися судом в їх конкретному вираженні та у своїй сукупності.
Тільки таке комплексне їх урахування може забезпечити обґрунтований
висновок суду про можливість виправлення засудженого без реального
відбування покарання.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов’язано з
встановленням у вироку іспитового строку, що є невід’ємною його ознакою.

Іспитовий строк—це певний проміжок часу, протягам якого здійснюється
контроль за засудженим і останній під загрозою реального відбування
призначеного покарання зобов’язаний виконувати покладені на нього
обов’язки та інші умови випробування. Іспитовий строк містить у собі
погрозу реального виконання покарання, якщо засуджений не буде
виконувати умови випробування, і можливість остаточного звільнення від
відбування покарання і погашення судимості, якщо особа виконає покладені
на неї обов’язки. Значення іспитового строку полягає і в тому, що тільки
протягом цього строку особа визнається судимою і за нею здійснюється
контроль з боку органів виконання покарання. Далі, іспитовий строк
дисциплінує засудженого, привчає його до додержання законів, нагадує
йому, що він не виправданий, а проходить випробування, від результату
якого залежить його подальша доля — звільнення від відбування
призначеної основної міри покарання або реальне її відбування.
Тривалість іспитового строку встановлена ч. З ст. 75 КК у межах від
одного року до трьох років. Критерієм його тривалості в кожному випадку
має бути час, необхідний для того, щоб засуджений довів своє виправлення
без реального відбування основного покарання. Цей критерій необхідно
визначати з урахуванням характеру і тяжкості вчиненого злочину, виду і
строку призначеного покарання, обставин, що характеризують особу
засудженого, та ін. Перебіг іспитового строку починається з моменту
оголошення вироку, і він не підлягає скороченню в заохочувальному
порядку.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути пов’язано
з покладанням судом на такого засудженого певних обов’язків,
передбачених законом. Стаття 76 КК містить вичерпний перелік таких
обов’язків: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у
потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне місце
проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3)
повідомляти органи кримінальне-виконавчої системи про зміну місця
проживання, роботи або навчання; 4) періодично з’являтися для реєстрації
в ці органи; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або
захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. У разі
необхідності суд може покласти на засудженого один або декілька
обов’язків. Контроль за виконанням таких обов’язків значно посилює
попереджувальний вплив на засудженого і тим самим підвищує ефективність
звільнення з випробуванням.

Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням
визначаються поведінкою засудженого протягом іспитового строку. Ці
наслідки можуть бути як сприятливими, так і несприятливими. Сприятливі:
1) звільнення за рішенням суду від відбування призначеного винному
покарання і 2) погашення у зв’язку з цим судимості; несприятливі: 1)
направлення засудженого для реального відбування призначеного покарання
і 2) призначення покарання за сукупністю вироків у разі вчинення
засудженим протягом іспитового строку нового злочину.

Найбільш бажаним для держави, самого засудженого і його близьких є
сприятливий наслідок, тобто звільнення від відбування призначеного
покарання. Таке звільнення здійснюється судом після встановлення, що
іспитовий строк пройшов благополучно, засуджений виконав покладені на
нього обов’язки, не вчинив протиправних діянь. У цьому разі, як уже було
зазначено, закон передбачає пільгове погашення судимості. Воно випливає
із попереднього наслідку — звільнення від відбування призначеного
покарання і настає одночасно з ним у день ухвалення рішення судом, а у
разі призначення винному додаткового покарання, строк якого перевищує
тривалість іспитового строку, — з дня відбуття цього додаткового
покарання.

Несприятливі наслідки настають для засудженого в двох випадках. Перший —
коли засуджений наравляється судом для реального відбування призначеної
міри покарання через те, що він не виконав покладених на нього
обов’язків або систематично вчиняв правопорушення, що потягли за собою
адміністративні стягнення. При невиконанні покладених на засудженого
обов’язків суд у кожному випадку повинен з’ясувати причини їх
невиконання. Другим несприятливим наслідком є вчинення засудженим
протягом іспитового строку нового злочину. Відповідно до ч.3 ст. 78 КК
суд призначає покарання за новий злочин, а потім приєднує до нього
повністю або частково покарання, раніше призначене при звільненні з
випробуванням. Тобто тут застосовуються правила призначення покарання за
сукупністю вироків, установлені статтями 71 і 72 КК.

2.4. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок
і жінок, які мають дітей віком до семи років

Це спеціальний вид звільнення від відбування покарання з випробуванням,
передбачений ст. 79 КК. Він за багатьма ознаками не відрізняється від
звільнення від покарання з випробуванням, встановленого в ст. 75 КК, але
має свої особливості. Насамперед таке звільнення застосовується лише
відносно вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.
Крім того, таке звільнення можливе щодо жінок, які засуджені до
обмеження волі або позбавлення волі, за винятком тих, кому позбавлення
волі призначено на строк більше п’яти років за тяжкі і особливо тяжкі
злочини.

Серед умов, що створюють підставу такого звільнення, на перший план
виступає вагітність засудженої або наявність у неї дітей віком до семи
років.

Необхідно також відзначити, що закон надає суду право звільнити таку
засуджену від відбування не тільки основного, а й додаткового покарання
у разі, якщо воно було призначено.

2. Тривалість іспитового строку теж має свої особливості. Вона
визначається в межах строку, на який жінка відповідно до закону (ст. 179
КЗпП) може бути звільнена від роботи в зв’язку з вагітністю, пологами і
доглядом за дитиною до досягнення нею семирічного віку.

3. Мають свої особливості і правові наслідки такого звільнення. Вони
можуть бути сприятливими і несприятливими.

Сприятливі наслідки полягають у звільненні засудженої від відбування
основного і додаткового покарання і погашенні судимості, якщо іспитовий
строк минув успішно.

Несприятливі наслідки можуть бути двох видів. Перший із них полягає в
тому, що суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для
відбування покарання згідно з вироком суду. Це може мати місце тоді,
коли жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла
з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не
виконує покладених на неї судом обов’язків, систематично вчинює
правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать
про її небажання стати на шлях виправлення. Другий вид несприятливих
наслідків — це вчинення жінкою протягом іспитового строку нового
злочину. В цьому разі суд призначає їй покарання за правилами,
встановленими в статтях 71 і 72 КК.

2.5. Звільнення від відбування покарання у зв’язку

із закінченням строків давності виконання

обвинувального вироку

1. Обвинувальний вирок з тих чи інших причин (внаслідок стихійного лиха,
втрати документів тощо) може своєчасно не приводитися у виконання. У
цьому разі його наступне виконання може виявитися недоцільним з точки
зору як спеціального, так і загального попередження. Засуджений за цей
час може виправитися, тому застосування до нього покарання, призначеного
в минулому, може суперечити меті покарання і виявитися зайвим. З огляду
на це ст. 80 КК передбачає звільнення від покарання у зв’язку із
закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Під
давністю виконання обвинувального вироку розуміється закінчення
встановлених у законі строків з дня набрання обвинувальним вироком
законної сили, у зв’язку з чим засуджений звільняється від виконання
призначеної судом міри покарання. При цьому суспільна небезпечність
вчиненого не змінюється (якщо не змінилася обстановка або сама санкція
статті, у відповідності з якою особі призначене покарання). Це пов’язано
з тим, що суспільна небезпечність злочину встановлюється судом на момент
його вчинення, і закінчення будь-якого строку без зміни обстановки або
закону, що встановлює відповідальність за злочин, не може змінити цю
оцінку.

За загальним правилом, перебіг строку давності виконання покарання
починається з дня набрання обвинувальним вироком законної сили. Проте з
різних причин (тривала хвороба засудженого, яка перешкоджає виконанню
вироку, стихійне лихо, втрата кримінальної справи і т. ін.) вирок може
не приводитися у виконання. З урахуванням цього в кримінальному законі
встановлюються особливі строки, після закінчення яких, якщо їх перебіг
не був перерваний, засуджений підлягає звільненню від відбування
покарання. Невчинення ним за цей період нового злочину свідчить про
значну або повну втрату ним суспільної небезпечності, а відтак, про
недоцільність застосування до нього покарання, призначеного вироком
суду.

2. Із ст. 80 КК випливає, що існують три умови застосування давності
обвинувального вироку: 1) закінчення зазначеного в законі строку; 2)
неухилення засудженого від відбування покарання і 3) нс-вчинення ним
протягом встановленого законом строку нового злочину середньої тяжкості,
тяжкого або особливо тяжкого.

Частина 1 ст. 80 КК встановлює диференційовані строки, закінчення яких
виключає виконання обвинувального вироку. Тривалість цих строків
залежить від виду та тяжкості призначеного судом покарання. Так,
обвинувальний вирок не приводиться у виконання, якщо з дня набрання ним
чинності минули такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж
обмеження волі;

2) три роки — у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або
позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

3) п’ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі
за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі
на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі
на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до
позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий
злочин;

5) п’ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення
волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

3. Перебіг строку давності виконання обвинувального вироку може
зупинятися і перериватися.

Підставою для зупинення перебігу строку давності виконання
обвинувального вироку є ухилення засудженого від відбування покарання.
Під ухиленням слід розуміти дії засудженого, спрямовані на те, щоб
уникнути приведення обвинувального вироку у виконання, наприклад,
систематична зміна місця проживання, проживання за фальшивими
документами, зміна місця роботи, зміна зовнішності, втеча з
виправно-трудової установи тощо. Перебіг строку давності відновлюється з
дня з’явлення засудженого для відбування покарання або з дня його
затримання. При цьому строки давності в два, три і п’ять років
подвоюються.

Підставою для перерви перебігу строку давності є вчинення протягом цього
строку нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.
При перерві давності обчислення строку починається з дня вчинення нового
злочину. Час, який минув до вчинення нового злочину, не зараховується в
строк давності.

4. У КК також вирішене питання про строки давності виконання
обвинувального вироку, яким призначене додаткове покарання. Відповідно
до ч. 2 ст. 80 КК строки давності щодо додаткових покарань визначаються
основним покаранням, призначеним вироком суду. Звільнення від покарання
за ст. 80 настає автоматично. Проте, якщо особа засуджена до довічного
позбавлення волі, стосовно неї діє спеціальне правило, закріплене в ч. 5
ст. 80, відповідно до якого законодавець надає суду право вирішувати
питання щодо того, застосовувати чи не застосовувати давність — залежно
від ступеня суспільної небезпечності вчиненого раніше злочину і особи
засудженого. Якщо суд не вважає за можливе застосувати давність, він
зобов’язаний замінити довічне позбавлення волі позбавленням волі.
Водночас за наявності достатніх підстав суд може і застосувати давність.
У цьому разі ухвалений раніше вирок не приводиться у виконання.

КК встановлює обмеження застосування давності виконання обвинувального
вироку. Так, відповідно до ч. 6 ст. 80 КК давність не застосовується у
разі засудження особи за злочини проти миру та безпеки людства,
передбачені статтями 437-439 та ч. 1 ст. 442 КК.

Ця норма цілком відповідає положенням Лондонського статуту Міжнародного
військового трибуналу від 8 серпня 1945 р., резолюціям Генеральної
Асамблеї 00Н, її конвенціям від 26 листопада 1968 р., до яких
приєдналася Україна.

2.6. Умовно-дострокове звільнення

від відбування покарання

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання являє собою
дострокове звільнення засудженого від подальшого відбування призначеного
йому покарання за умови, що він своєю сумлінною поведінкою і ставленням
до праці довів своє виправлення.

Частина 1 ст. 81 КК встановлює вичерпний перелік покарань, при
відбуванні яких можливе умовно-дострокове звільнення. Загальним для них
є те, що всі вони с строковими.

Умовно-дострокове звільнення можливе лише стосовно покарань у виді
виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження
волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або
позбавлення волі.

Це звільнення умовне тому, що воно здійснюється під певною, встановленою
у законі умовою, недодержання якої тягне за собою часткове або повне
відбування тієї частини строку покарання, від якої особа була
умовно-достроково звільнена. Покарання в цьому разі не анулюється (не
скасовується), проте його реальне виконання припиняється. Тільки після
закінчення певного строку, який дорівнює невідбутій частині покарання,
умовно-достроково звільнений, що не порушив установлених законом умов
звільнення, вважається таким, що відбув покарання.

Застосування умовно-дострокового звільнення додатково підтверджує
принцип кримінального права, згідно з яким покарання не є самоціллю, а
призначається для виправлення особи і попередження вчинення нею нових
злочинів.

Доцільність і необхідність умовно-дострокового звільнення викликані тим,
що до моменту звільнення мета покарання в основному досягнута: особа
виправилася і немає необхідності в подальшому відбуванні нею покарання.

При умовно-достроковому звільненні, як зазначено в ч. 1 ст. 81 КК,
засудженого може бути повністю або частково звільнено і від відбування
додаткового покарання. Причому закон не встановлює яких-небудь обмежень
щодо видів додаткових покарань, від яких може бути звільнений
засуджений.

Підстави застосування умовно-дострокового звільнення. Як такі підстави
кримінальний закон називає:

1) доведеність виправлення засудженого (матеріальна підстава);

2) фактичне відбуття ним не менше половини, двох третин, трьох чвертей
встановленого вироком суду строку покарання (формалізована підстава).

Засуджений може бути достроково звільнений судом тільки у разі, якщо він
довів своє виправлення сумлінною поведінкою і ставленням до праці.

Сумлінна поведінка — це зразкове виконання вимог режиму і свідоме
додержання дисципліни, вказівок адміністрації, наявність подяк і
відсутність стягнень, якщо особа відбуває покарання у виді обмеження
волі або позбавлення волі. При відбуванні інших видів покарання
вирішальне значення має саме активна діяльність засудженого, який своєю
поведінкою доводить, що виправився і заслуговує на умовно-до строкове
звільнення. Показником виправлення можна вважати і систему вчинків, що
здійснюються з мотивів, прямо протилежних тим, що штовхнули особу на
вчинення злочину. Причому висновок суду про виправлення особи повинен
базуватися на всебічному врахуванні даних про її поведінку за весь
період відбування покарання, а не за час, що безпосередньо передував
вирішенню питання про звільнення.

Під сумлінним ставленням до праці звичайно розуміють чесне та повне
виконання своїх трудових обов’язків, підвищення ділової кваліфікації,
суворе додержання правил техніки безпеки тощо.

Якщо виправлення засудженого, як уже зазначалося, є матеріальною
підставою умовно-дострокового звільнення, то фактичне відбуття
зазначеного в законі строку покарання — це формалізована підстава.

Умовно-дострокове звільнення від покарання може бути застосоване після
фактичного відбуття засудженим:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин
невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний
тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі,
якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний
злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин,
за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за
умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі,
яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин
протягом невідбутої частини покарання.

Таким чином, законодавець чітко визначає мінімальний строк покарання,
після відбуття якого особа може бути умовно-достроково звільнена від
подальшого відбування покарання. Тому в судовій практиці питання про
визначення мінімального строку, який повинен бути відбутий засудженим,
виникає практично лише тоді, коли спочатку призначене покарання чи
невідбута його частина скорочується актом амністії або помилування, а
також у наглядовому порядку постановою судових органів.

Якщо покарання було призначене за сукупністю злочинів або вироків, то
слід виходити із остаточного покарання, а той мінімальний строк
покарання, що дозволяє умовно-достроково звільнити засудженого,
визначається більш тяжким злочином, який входить у сукупність.

Іспитовий строк при умовно-достроковому звільненні. Умовність цього виду
звільнення від відбування покарання полягає в тому, що звільненому судом
встановлюється певний строк, який дорівнює невідбутій частині покарання,
протягом якого він зобов’язаний не вчинювати нового злочину. Цей строк
обґрунтовано називають іспитовим. Він завжди дорівнює часу невідбутої
частини покарання.

Отже, іспитовий строк — це певний проміжок часу, рівний невідбутій
засудженим частині покарання, на який він умовно-достроково звільняється
від подальшого його відбування. Початком іспитового строку вважається
день винесення судом постанови про умовно-дострокове звільнення, а
закінченням — день закінчення строку покарання, визначеного вироком
суду. При цьому суд не встановлює тривалість такого іспитового строку:
він завжди дорівнює невідбутій частині призначеного покарання. Проте суд
повинен точно зазначити цю частину строку покарання у своїй постанові.

На практиці виникає питання про обчислення іспитового строку при
достроковому звільненні засуджених і від додаткового покарання. Воно
вирішується таким чином. Якщо особа умовно-достроково звільняється від
подальшого відбування як основного, так і додаткового покарання, а
невідбута частина основного покарання більша за строк додаткового
покарання, то іспитовий строк дорівнює невідбутій частині основного
покарання. Коли ж додаткове покарання більш тривале, ніж невідбута
частина основного покарання, іспитовий строк дорівнює строку додаткового
покарання. Це пояснюється тим, що в аналізованих випадках відбувається
одночасне умовне звільнення засудженого як від основного, так і від
додаткового покарання і одночасно здійснюється перевірка обґрунтованості
такого звільнення.

Залежно від того, чи виконує особа вимоги умовно-дострокового
звільнення, можна виділити два види його правових наслідків — сприятливі
та несприятливі.

Сприятливі наслідки настають тоді, коли протягом невідбутої частини
покарання особа не вчинила нового злочину. В цьому разі вона визнається
повністю звільненою від призначеного вироком суду покарання. При цьому
строк погашення судимості обчислюється з дня умовно-дострокового
звільнення засудженого від відбування покарання (основного і
додаткового). При умовно-достроковому звільненні особи від основного
покарання без звільнення від додаткового покарання перебіг строку
погашення судимості починається з дня відбуття додаткового покарання.

Несприятливі наслідки умовно-дострокового звільнення настають тоді, коли
особа протягом невідбутої частини покарання вчинить новий злочин. У
цьому разі умовно-дострокове звільнення скасовується і особі
призначається покарання за правилами статей 71 і 72 КК.

2.7. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким

Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким передбачає не
скорочення невідбутої частини призначеного вироком суду покарання, а
безумовну її заміну іншим, більш м’яким видом покарання, яке засуджений
продовжує відбувати. В цьому разі іспитовий

строк не встановлюється. Необхідність заміни невідбутої частини
покарання більш м’яким виникає тоді, коли засуджений став на шлях
виправлення, і для закріплення досягнутих результатів бажано продовжити
виправний вплив на нього в інших, менш суворих умовах. Відповідно до ст.
82 КК невідбута частина покарання може бути замінена більш м’яким лише
тим особам, які відбувають покарання у виді обмеження волі або
позбавлення волі. У цих випадках більш м’яке покарання призначається в
межах строків, установлених у Загальній частині КК для даного виду
покарання, і не повинно перевищувати не-відбутого строку покарання,
призначеного вироком. Подібна заміна можлива тоді, якщо засуджений став
на шлях виправлення.

Схожість цього інституту з умовно-достроковим звільненням є традиційною.
В КК 1960 р. вони навіть регламентувалися однією і тією ж статтею,
застосовувалися при відбуванні тих самих видів покарань і після відбуття
засудженим тих самих строків покарання (не менше 1/2, 2/3 і 3/4). Але
заміна невідбутого строку покарання більш м’яким ніколи не розглядалася
як різновид умовно-дострокового звільнення. Відмінність між ними полягає
в тому, що, по-перше, умовно-дострокове звільнення застосовується під
певною умовою, а заміна невідбутого строку покарання є безумовною.
По-друге, при умовно-достроковому звільненні особа повністю звільняється
від подальшого відбування покарання; при заміні ж невідбутої частини
покарання більш м’яким засуджений продовжує відбувати покарання, хоча й
більш м’яке. 1, нарешті, заміна невідбутої частини покарання більш
м’яким може бути застосована, коли особа тільки стала на шлях
виправлення, а при умовно-достроковому звільненні вже довела своє
виправлення.

Більш м’яким вважається покарання, яке у системі покарань стоїть вище,
ніж те покарання, яке особа відбуває.

Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким застосовується після
фактичного відбуття засудженим:

1) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин
невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний
тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі,
коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний
злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин,
за який вона була засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний
особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка
раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин
протягом невідбутої частини покарання.

При заміні невідбутої частини покарання більш м’яким закон передбачає
можливість звільнення особи повністю або частково від відбування
додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 82 КК).

Відповідно до ч.5 ст.82 КК до осіб, яким покарання замінене більш
м’яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами,
передбаченими ст. 81 КК.

У разі вчинення особою, яка відбуває більш м’яке покарання, нового
злочину, суд відповідно до правил статей 71 і 72 КК додає до покарання
за новий злочин невідбуту частину більш м’якого покарання.

2.8. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які
мають дітей віком до трьох років

Підставами застосування звільнення від відбування покарання таких жінок
ст. 83 КК називає;

а) наявність вагітності, що повинна мати місце під час відбування
покарання або народження в цей же період дитини, крім засуджених до
позбавлення волі за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини на строк
більше п’яти років;

б) засудження до обмеження волі або позбавлення волі;

в) недоцільність тримання таких засуджених у місцях позбавлення волі у
зв’язку з вагітністю або народженням дитини.

Умовами застосування ст. 83 КК є:

а) наявність у засудженої можливості самостійно забезпечити належні
умови для виховання дитини або наявність сім’ї чи родичів поза місцями
позбавлення волі;

б) згода останніх на спільне проживання з засудженою.

Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають
дітей віком до трьох років, є правом, а не обов’язком суду. Рішення про
це суд приймає з урахуванням названих вище підстав і умов. Причому, крім
заборони застосування такого звільнення у разі

засудження жінки до позбавлення волі на строк більше п’яти років за
умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, інших обмежень у ст. 83 КК не
міститься.

Відповідно до ч. 1 ст. 83 КК строк звільнення від відбування покарання
визначається судом у межах строку, на який згідно з законом жінку може
бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до
досягнення дитиною трирічного віку.

Умовність цього виду звільнення від покарання пов’язана з тим, що суд
може за певних умов прийняти рішення про скасування звільнення від
відбування покарання. Це відбувається в тому разі, коли засуджена
відмовляється від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця
проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або
систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні
стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення. У цьому
разі суд за поданням контролюючого органу, яким є орган
кримінальне-виконавчої системи за місцем проживання засудженої, скасовує
звільнення і приймає рішення про направлення засудженої у відповідну
установу для відбування покарання, призначеного за вироком.

Перелік підстав, згідно з якими суд може скасувати звільнення, має
вичерпний характер. Скасувати звільнення на підставі, не зазначеній в ч.
5 ст. 83 КК, суд не може.

Закінчення строку звільнення від відбування покарання вагітних жінок і
жінок, які мають дітей віком до трьох років, закон пов’язує з двома
обставинами: досягненням дитиною трирічного віку або її смертю. Самі по
собі ці обставини ще не означають автоматичного звільнення від
невідбутої частини покарання, навіть якщо остання закінчилася. Тільки
суд з урахуванням поведінки засудженої протягом встановленого строку
звільнення від відбування покарання може прийняти рішення про її
звільнення від відбування покарання, або про заміну його більш м’яким,
або про направлення засудженої у відповідну установу для відбування
покарання, призначеного за вироком. У цьому разі суд може повністю або
частково зарахувати в строк покарання час, протягом якого засуджена не
відбувала покарання.

Відповідно до ч. 6 ст. 83 КК при вчиненні засудженою в період звільнення
від відбування покарання нового злочину суд призначає їй покарання за
правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК.

2.9. Звільнення від покарання за хворобою

Відомо, що неосудні особи не підлягають кримінальній відповідальності за
вчинені ними суспільне небезпечні діяння (ч. 2 ст. 19 КК). Не підлягають
покаранню і особи, які вчинили злочин у стані осудності, але до
винесення судом вироку захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх
можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (ч.
3 ст. 19 КК).

Разом з тим психічна хвороба може виникнути і під час відбування
покарання. Це питання регулюється ст. 84 КК.

Стаття 84 передбачає три види звільнення від покарання за хворобою:

а) у зв’язку з захворюванням особи під час відбування покарання на
психічну хворобу (ч. 1);

б) у зв’язку з захворюванням на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає
відбуванню покарання (ч. 2);

в) у зв’язку з визнанням військовослужбовців, засуджених до службових
обмежень, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, непридатними
до військової служби за станом здоров’я (ч. 3).

При звільненні від покарання особи, яка захворіла на психічну хворобу
під час відбування покарання, вирішальне значення має характер
психічного захворювання. Вичерпний перелік захворювань, які є підставою
для направлення в суди матеріалів про звільнення засуджених від
подальшого відбування покарання, затверджуються Міністерством охорони
здоров’я України.

Обов’язковою умовою цього виду звільнення є тяжкість психічного
захворювання: воно позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) або керувати ними. До таких осіб можуть застосовуватися
примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 КК.

Особа, яка захворіла на іншу тяжку хворобу, на відміну від психічно
хворої, усвідомлює небезпечність вчиненого і адекватно сприймає
виправно-трудовий вплив. Тому в основу звільнення таких хворих покладена
впевненість суду в тому, що тяжко хворий значною мірою втратив свою
суспільну небезпечність, а тому є впевненість в тому, що він не вчинить
нового злочину. Причому закон має на увазі такі види тяжких хвороб, які
об’єктивно перешкоджають відбуванню покарання. Якщо осуджений захворів
на тяжку хворобу, але вона не перешкоджає відбуванню покарання, то немає
підстав для його дострокового звільнення. Крім того, такий вид
звільнення від покарання застосовується лише в тих випадках, коли тяжке
захворювання виникло під час відбування покарання і подальше відбування
покарання може призвести до серйозного погіршення здоров’я або до інших
тяжких наслідків.

При вирішенні питання про застосування ч.2 ст.84 суд ураховує тяжкість
вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші
обставини справи.

Відповідно до ч.4 ст.84 у разі одужання психічно хворих (ч. 1 ст.84), а
також осіб, які захворіли на іншу тяжку хворобу, вони повинні бути
направлені для подальшого відбування покарання, якщо не закінчилися
строки давності або відсутні інші підстави для звільнення від покарання.
При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи
медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами ч. 5
ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування
примусових заходів медичного характеру.

Військовослужбовці, засуджені до покарання у виді службових обмежень,
арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, звільняються від
покарання у разі визнання їх непридатними до військової служби за станом
здоров’я.

2.10. Амністія і помилування

Звільнення від відбування покарання застосовується виключно судом.
Винятки становлять випадки звільнення від покарання, що застосовуються в
порядку амністії або помилування.

У статтях 74, 85-87 КК визначається можливість звільнення особи від
покарання чи пом’якшення призначеного покарання в порядку амністії або
помилування. Оскільки і амністія, і помилування здійснюється не судом, а
відповідно суб’єктами законодавчої і виконавчої влади, це дозволяє
віднести їх скоріше до державно-правового, ніж кримінально-правового
інституту.

Відповідно до ст. 92 Конституції України, Закону України «Про
застосування амністії в Україні» (зі змінами і доповненнями) амністія
оголошується спеціальним законом про амністію, який приймається
Верховною Радою України в кожному конкретному випадку. До прийняття
чинної Конституції України укази про амністію видавав Президент України
(наприклад, укази Президента України «Про амністію учасників війни в
Афганістані та воєнних конфліктів в інших зарубіжних країнах» 1994 р.,
«Про амністію з нагоди 50-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній
війні» 1995 р., «Про амністію з нагоди п’ятої річниці незалежності
України» 1996 р. та ін.).

Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної
відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні
злочинів. Отже, чинність закону про амністію поширюється на злочини,
вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на
осіб, що вчинили суспільне небезпечні діяння, які ще не були предметом
судового розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від
покарання (основного і додаткового), скороченні строку покарання,
звільненні від додаткового покарання.

Як правило, акт амністії видається з приводу знаменних дат і
розглядається в нерозривному зв’язку з правовою і політичною ситуацією,
виступаючи як прояв гуманізму держави. Умови та інші обставини, з
урахуванням яких застосовується амністія, в кожному конкретному випадку
визначаються самим актом амністії.

Закон розрізняє три види амністії: повну, коли передбачається повне
звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи
від відбування покарання; часткову — при частковому звільненні
зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання та
умовну, яка застосовується у виключних випадках, з метою припинення
суспільне небезпечних групових проявів, і поширюється на діяння, вчинені
до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового
виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від
відбування як основного, так і додаткового покарання.

Закон про амністію може передбачати заміну засудженому покарання або
його невідбутої частини більш м’яким покаранням (ч. 3 ст. 86 КК).

Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну
злочином, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.

Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання
ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або
продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після
прийняття закону про амністію.

Судимість не може бути знята за законом про амністію. Питання про
погашення або зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано амністію,
вирішується відповідно до положень статей 88-91 КК, виходячи із виду і
строку фактично відбутого винним покарання.

Закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, можуть
прийматися не частіше одного разу протягом календарного року.

Особи, які відповідно до закону про амністію підлягають звільненню від
відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніше
трьох місяців після опублікування відповідного закону.

Особи, щодо яких відповідно до закону про амністію застосовується
скорочення строку покарання, мають бути офіційно поінформовані про нове
обчислення строку покарання і дату закінчення відбування покарання
протягом місяця після опублікування закону про амністію.

Не допускається застосування амністії: а) до осіб, яким смертну кару в
порядку помилування замінено на довічне позбавлення волі, і до осіб,
яких засуджено до довічного позбавлення волі; б) до осіб, які мають дві
і більше судимостей за вчинення умисних тяжких чи особливо тяжких
злочинів; в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини
проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; г)
до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого
злочину і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного
покарання.

Законом про амністію можуть бути встановлені й інші категорії осіб, на
яких амністія не поширюється (наприклад, такі, які раніше звільнялися
від покарання за актом амністії, є злісними порушниками режиму
відбування покарання та ін.).

3. Виходячи із принципу гуманізації суспільних відносин, Конституція
України (п.27 ст.106), а за нею ст.87 КК зазначають, що Президент
України здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної особи.

Помилування — акт глави держави, за яким певна особа (чи кілька осіб)
повністю або частково звільняється від покарання, або до неї
застосовується більш м’яке покарання, або ж з особи знімається
судимість. Порядок здійснення помилування встановлений Указом Президента
України від 12 квітня 2000 р. Відповідно до нього помилування має місце
стосовно індивідуально визначеної особи, зазначеної в акті про
помилування.

Помилування засуджених здійснюється у виді: а) заміни довічного
позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менш двадцяти п’яти
років (ч. 2 ст. 87); б) повного або часткового звільнення від відбування
як основного, так і додаткового покарання; в) заміни покарання або його
невідбутої частини більш м’яким покаранням; г) зняття судимості. Згідно
з ст. 44 КК в результаті помилування особа може бути також звільнена від
кримінальної відповідальності.

Акт помилування не має нормативного характеру, оскільки він розрахований
на застосування тільки в одному конкретному випадку — стосовно
конкретного засудженого.

Право на клопотання про помилування має особа, яка:

а) засуджена судом України і відбуває покарання в Україні;

б) засуджена судом іноземної держави і передана для відбування покарання
в Україну без умови про незастосування помилування;

в) засуджена в Україні і передана для відбування покарання іноземній
державі, якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати і
виконати прийняте в Україні рішення про помилування;

г) відбула покарання в Україні.

Крім того, право на подання клопотання про помилування мають, зокрема,
захисник, батьки, дружина (чоловік), діти, законний представник
засудженого, громадські організації тощо.

Помилування не ставиться в залежність ні від ступеня суспільної
небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчиненого ним злочину і
суворості призначеного йому покарання. Тому акти про помилування можуть
видаватися і щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. При
цьому, якщо особа була засуджена за вчинення тяжкого (і особливо
тяжкого) злочину до покарання у виді позбавлення волі на певний строк,
прохання про її помилування може бути подано тільки після фактичного
відбуття нею не менше половини строку призначеного покарання, а у разі
засудження до довічного позбавлення волі — лише після фактичного
відбуття не менше п’ятнадцяти років.

Прохання про помилування засуджених попередньо розглядається Комісією з
питань помилування, яка утворюється при Президентові України, У разі
відмови в задоволенні прохання про помилування особи, засудженої за
тяжкий або особливо тяжкий злочин, за відсутності нових обставин, що
заслуговують на увагу, дана особа може звернутися з повторним проханням,
як правило, не раніше ніж через рік, а особа, засуджена за інші злочини,
— не раніше ніж через шість місяців з часу відмови в задоволенні
прохання.

3. ЗАСТОСУВАННЯ ДОДАТКОВИХ ПОКАРАНЬ У РАЗІ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ВІДБУВАННЯ
ОСНОВНОГО ПОКАРАННЯ З ВИПРОБУВАННЯМ

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути
призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового,
спеціального зрання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Відповідно до ст. 77 Кримінального Кодексу України у разі звільнення від
відбування покарання з випробуванням суд може призначити засудженому
будь-яке із передбачених ст. 52 покарань, що застосовуються як
додаткові, крім конфіскації майна, а неповнолітньому засудженому — і
крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу .

Призначення засудженому додаткових покарань у випадку звільнення від
відбування покарання з випробуванням здійснюється на підставах і в
порядку, безпосередньо визначених у КК для даних видів покарання.

Так, штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо
його прямо передбачено в санкції Особливої частини КК, а щодо
неповнолітнього — з урахуванням вимог ст. 99. Позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може
бути призначене за певних умов і у випадках, коли воно не передбачене в
санкції статті Особливої частини КК.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу згідно зі ст. 54 може бути призначене лише за
тяжкий або особливо тяжкий злочин. Згідно ж з ч. 1 ст. 75 суд може
звільнити від відбування покарання з випробуванням засудженого, якому
призначене більш м’яке покарання, ніж позбавлення волі, або покарання у
виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років, а згідно зі ст. 12
злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк
не більше п’яти років і покарання у виді позбавлення волі на строк не
більше двох років або інше, більш м’яке покарання, є злочинами,
відповідно, середньої або невеликої тяжкості. Це означає, що у разі
вчинення особою тяжкого або особливо тяжкого злочину їй може бути
призначене вказане додаткове покарання лише у разі, якщо суд відповідно
до ст. 69 попередньо визначив за необхідне призначити винному більш
м’яке покарання, ніж передбачено законом.

4. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ І ВІД ПОКАРАННЯ
ВНАСЛІДОК ЗМІНИ ОБСТАНОВКИ ЯК ПРОЯВ ЗАСАД ГУМАНІЗМУ

В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

Судово-правова реформа в Україні тільки набирає своїх обертів. Вагомим
внеском в її здійснення стало проведення законотворчої роботи,
спрямованої на удосконалення кримінально-процесуального законодавства в
напрямі його демократизації і приведення у відповідність до нової
Конституції України та міжнародно-правових стандартів.

Вітчизняне кримінальне судочинство поступово позбавляється інквізиційних
проявів, які були характерними для радянського кримінального процесу.

Економічні та соціальні реалії суспільного життя свідчать про значний
рівень криміналізації українського суспільства, загальне зростання як
побутової злочинності, так і її організованих форм. Небезпечні тенденції
поширення серед населення антисоціальних установок та їх реалізація
зовні у актах протиправної поведінки потребують невідкладного реагування
на них з боку компетентних державних органів. Тому на перший план
виступає проблема ефективності боротьби із злочинністю.

У сучасних умовах боротьби зі злочинністю законодавець повинен
усвідомлювати, що досягненню завдань кримінально-правової охорони особи,
суспільства, держави сприяє як практика невідворотності і посилення
суворості примусових заходів, так і практика повної відмови від
кримінальної репресії у певних, визначених законом, випадках. На це
вказують основні напрями розвитку національного законодавства і світової
кримінально-правової політики.

Як показує аналіз основних тенденцій світової кримінальної політики,
проведений ООН, характерною рисою сучасних систем правосуддя є “процес
вибування” кримінальних справ у зв’язку з їх закриттям ще в досудовому
провадженні. При цьому, залишаючи поза увагою різні процедури здійснення
даного інституту в різних країнах, його юридична сутність залишається в
більшості з них тією ж самою – закриття кримінальних справ за наявності
факту вчинення злочину. Державний примус – вимушений, крайній засіб
впливу на осіб, що порушили кримінальний закон.

Основним напрямом світової кримінальної політики, як зазначають
І.Я.Козаченко та З.А.Незнамова, виходячи з принципів гуманізму,
диференціації та індивідуалізації відповідальності, є виправлення
злочинця (якщо для цього є реальна можливість) без реалізації заходів
кримінально-правового впливу.

На думку В.Н.Кудрявцева та А.В.Наумова, соціальний досвід показує, що
нерідко створюються такі умови, коли для реалізації завдань
кримінального законодавства немає потреби, щоб винувата особа зазнала
покладення на неї заходів кримінальної відповідальності (в тому числі і
покарання).

Тому законодавець передбачив випадки, коли за певних умов держава в
особі її компетентних органів і посадових осіб, відмовляється від
реалізації свого виняткового права на подальше проведення кримінального
переслідування осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння, і звільняє
їх від кримінальної відповідальності, отже, – і від покарання.

Можливість такого звільнення об’єктивно зумовлюється тим, що притягнення
до кримінальної відповідальності і призначення покарання не завжди є
єдиним і найбільш правильним засобом досягнення цілей виправлення та
перевиховання особи, загального та окремого попередження злочинів.
П.С.Матишевський, П.П.Андрушко та С.А.Шапченко вважають, що за наявності
певних обставин більш ефективним і раціональним інструментом у цьому
може стати застосування різних видів звільнення від кримінальної
відповідальності. Крім того, в інституті звільнення від кримінальної
відповідальності водночас реалізуються принципи економії кримінальної
репресії, гуманізму та індивідуалізації відповідальності. Це поширюється
і на інститут звільнення від покарання.

Одним з найбільш неоднозначних і таких, що не набули єдиних підходів до
їх трактування з боку теорії і практики, видів звільнення від
кримінальної відповідальності і від покарання, і далі залишається
передбачене чинним кримінальним і кримінально-процесуальним
законодавством звільнення від кримінальної відповідальності і від
покарання внаслідок зміни обстановки.

Загальновідомо, що діяння, які посягають на суспільні відносини та
соціальні блага, які перебувають під охороною кримінального закону, а
також особистість правопорушника не можуть залишатись незмінними,
константними величинами.

В результаті певних об’єктивних змін соціальної дійсності вони дістають
іншу оцінку з боку суспільства хоч їх оцінка з боку права залишається
незмінною.

Стаття 50 КК України передбачає можливість звільнення особи, яка вчинила
діяння, що містить ознаки злочину, від кримінальної відповідальності,
якщо на момент провадження попереднього слідства чи розгляду справи в
суді буде визнано, що внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння
втратило характер суспільно небезпечного або ця особа перестала бути
суспільно небезпечною.

Зазначені правила матеріального закону реалізуються у відповідних
положеннях норм процесуального права, що закріплені в ст. 7 КПК України.

Відповідно до норм, що містяться в зазначеній статті КПК, процесуальний
закон наділяє суд, прокурора, слідчого (останнього – за наявності згоди
прокурора) правом закриття кримінальної справи, якщо буде визнано, що на
час провадження попереднього слідства чи розгляду справи в розпорядчому
засіданні суду внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило
характер суспільно небезпечного.

Наявність матеріально-правових передумов для існування норм, закріплених
в ст. 7 КПК України, наочно ілюструє справедливість висловленої
Н.В.Гуценком тези про те, що “зміст багатьох норм
кримінально-процесуального права безпосередньо залежить від
кримінально-правових приписів”.

Зміна обстановки як юридична категорія включає в себе дві самостійні
підстави для звільнення від кримінальної відповідальності шляхом
закриття кримінальної справи: зміну обстановки, внаслідок якої діяння
втрачає характер суспільно небезпечного та зміну обстановки, внаслідок
якої особа перестає бути суспільно небезпечною.

Під зміною обстановки, внаслідок якої вчинене особою діяння втрачає
суспільну небезпечність, вважаються такі суттєві зміни у зовнішніх
умовах дійсності, що не залежать від волі особи, стосуються об’єкта та
об’єктивної сторони злочину, які призводять до малозначності або повної
втрати суспільної небезпечності кримінально-караним діянням і породжують
право компетентних державних органів на звільнення особи, яка вчинила це
діяння, від кримінальної відповідальності.

Втрата порушником кримінального закону суспільної небезпечності
внаслідок зміни обстановки означає, що внаслідок об’єктивних змін у
зовнішніх умовах дійсності, що оточують особу, остання вже не створює
загрозу суспільним відносинам та соціальним благам, які перебувають під
охороною кримінального закону і забезпечуються примусовою силою держави.

Закінчення попереднього розслідування у формі його закриття внаслідок
зміни обстановки є його завершальним етапом, кримінально-процесуальною
дією, якою закінчується діяльність по збиранню, перевірці та оцінці
доказів.

Рішення про закриття справи за ст.7 КПК є вираженою в процесуальному
акті відмовою компетентних органів держави від кримінального
переслідування і заходів кримінальної репресії щодо особи, яка вчинила
кримінально-каране діяння, якою вирішуються справа по суті, без
винесення вироку, що відбувається внаслідок втрати діянням чи особою,
яка його вчинила, суспільної небезпеки.

ВИСНОВКИ

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Судово-правова реформа в Україні тільки набирає своїх обертів. Вагомим
внеском в її здійснення стало проведення законотворчої роботи,
спрямованої на удосконалення кримінально-процесуального законодавства в
напрямі його демократизації і приведення у відповідність до нової
Конституції України та міжнародно-правових стандартів. Вітчизняне
кримінальне судочинство поступово позбавляється інквізиційних проявів,
які були характерними для радянського кримінального процесу.

Суть цього інституту полягає у тому, що за підстав, передбачених КК: 1)
засуджений може (або повинен) бути звільнений судом від: а) реального
відбування покарання, призначеного вироком суду; б) подальшого
відбування покарання, частину якого він вже відбув; 2) засудженому може
бути: а) замінено покарання більш м’яким; б) пом’якшено призначене
покарання.

Звільнення від покарання та його відбування, заміна покарання більш
м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання становлять виключну
прерогативу суду, крім звільнення від покарання або пом’якшення
покарання на підставі закону України про амністію чи акта про
помилування.

Матеріальною підставою звільнення від покарання та його відбування є
недоцільність або ж неможливість призначення чи виконання покарання в
силу втрати чи значного зменшення суспільної небезпечності особи, яка
вчинила злочин, погіршення стану її здоров’я або ж в силу зміни закону.
Ці загальні підстави конкретизуються стосовно окремих видів звільнення
від покарання та його відбування.

КК передбачає такі види звільнення від покарання та його відбування:

1) звільнення від покарання: а) щодо особи, засудженої за діяння,
караність якого законом усунена (ч. 2 ст. 74); б) внаслідок втрати
особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74); в) у зв’язку із
закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74); г) за хворобою (ст. 84); д)
на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст.
85);

2) звільнення від відбування покарання: а) з випробуванням (ст. 75, 76,
77, 78); б) з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей
віком до семи років (ст. 79); в) у зв’язку із закінченням строків
давності виконання обвинувального вироку (ст. 80); г) умовно-дострокове
(ст. 81); д) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох
років (ст. 83); на підставі закону України про амністію або акта про
помилування (ст. 85);

3) заміна більш м’якши покаранням: а) невідбутої частини покарання (ст.
82); б) покарання повністю або невідбутої його частини на підставі
закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85);

4) пом’якшення призначеного покарання (ч. З ст.74).

Крім того, спеціальні види звільнення від покарання та його відбування
встановлено КК щодо неповнолітніх (див. ст. ст. 104— 107 та коментар до
них).

Частина 2 ст. 74 Кримінального Кодексу України передбачає негайне
звільнення особи від призначеного судом покарання у випадку, якщо новий
закон усуває караність (декриміналізує) діяння, за вчинення якого її
було засуджено, а ч. З ст. 74 — пом’якшення (зниження) призначеного
засудженому покарання, що перевищує санкцію нового закону, до
максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону.
Детальніше про зворотну дію у часі закону про кримінальну
відповідальність див. у коментарі до ст. ст. 4 і 5. У вказаних двох
випадках звільнення від покарання і зниження покарання провадиться судом
за заявою засудженого або за поданням прокурора чи органу, що відає
виконанням покарання.

Відповідно до п. 1 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК
підлягають звільненню від покарання (основного і додаткового) на
підставі ч. 2 ст. 74 певні категорії осіб, засуджених за КК 1960 р. за
діяння, відповідальність за які не передбачена КК 2001 р. Згідно з п. 4
розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК особи, які відбувають
покарання, призначене за сукупністю вироків, у разі звільнення їх від
відбування покарання за окремі злочини на підставі п. 1 вказаного
розділу продовжують відбувати покарання, призначене вироком суду за інші
злочини, що входять у сукупність, якщо це покарання ними ще не відбуте.

П. 5 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК вимагає знизити
відповідно до ч. З ст. 74 міри покарання, призначені за КК 1960 р., якщо
вони перевищують санкції відповідних статей КК 2001 р., до максимальних
меж покарання, встановлених КК 2001 р. Подібні положення містяться і в
ч. 2 п. 10 цього ж розділу.

Звільнення від покарання внаслідок втрати суспільної небезпечності
особи, яка вчинила злочин (ч. 4 ст. 74), Допускається тільки за
сукупності таких умов: 1) вчинення особою злочину невеликої або
середньої тяжкості; 2) її бездоганної поведінки і сумлінного ставлення
до праці, які дають суду підстави вважати, що особа не вчинить нового
злочину і, відповідно, її суспільну небезпечність можна вважати
втраченою.

Поведінка особи є бездоганною, якщо особа не лише утримується від
вчинення злочинів та інших правопорушень, а й цілком дотримується
загальноприйнятих норм поведінки та моралі, іншими словами, поводить
себе ідеально. Про поняття сумлінного ставлення до праці див. коментар
до ст. 91.

Звільнення особи від покарання у зв’язку із закінченням строків давності
(ч. 5 ст. 74) може бути застосоване лише у випадках, коли суд не може
звільнити особу від відповідальності у зв’язку із закінченням строків
давності (ст. 49). Так, якщо особа заперечує проти закриття справи за
нереабілітуючою її підставою (закінчення строків давності) і вимагає
закрити її, наприклад, за відсутністю події або складу злочину, суд, за
наявності для цього підстав, визнає особу винною, виносить обвинувальний
вирок і звільняє її від покарання.

Інститут звільнення від покарання та його відбування є одним з проявів
принципу гуманізму у кримінальному праві. Його застосування спрямоване
на звуження меж кримінально-правової репресії для стимулювання
виправлення засудженого, адаптації його до норм соціальної поведінки та
вимог дотримання правопорядку. У сучасних умовах боротьби зі злочинністю
законодавець повинен усвідомлювати, що досягненню завдань
кримінально-правової охорони особи, суспільства, держави сприяє як
практика невідворотності і посилення суворості примусових заходів, так і
практика повної відмови від кримінальної репресії у певних, визначених
законом, випадках.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно-правові акти

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Кримінальний Кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради
України) від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). –
2001. — №25-26. — ст.131.

Закон України “Про застосування амністії в Україні” від 1 жовтня 1996.

Закон України “Про амністію” від 11 травня 2000 р.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 1975 року “Про
практику застосування судом України законодавства про умовно-дострокове
звільнення від покарання і заміну покарання більш м’яким” // Збірник
постанов Пленуму Верховного Суду України ( 1963-1997 рр.). —
Сімферополь, 1998.

Монографічна, наукова та інша література

Бажанов М.Й. Кримінальне право України. Загальна частина. –
Дніпропетровськ, 1992.

Водяников Д.П., Кузнєцова Л.В. Умовно-дострокове звільнення від
покарання і заміна не відбутої частини покарання більш м’яким. – М.,
1981.

Галина В.В. Погашення та зняття судимості. – Х., 1979.

Галина В.В. Правова природа погашення і зняття судимості // Сов. Юстиція
— 1972. — №12.

Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального Кодексу України. – К.:
Атіка, Академія, Ельга-М., 2001.

Коржанський М.Й. Словник Кримінально-правових термінів. – К., 2000.

Коржанський М.Й. Уголовне право України. Загальна частина. Курс лекцій.
– К., 1996.

Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. Бажанова М.І.,
Бауліна В.І. – Х.: Право, 1997.

Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. проф. Сташиса В.В.
– Х.: Право 1997.

Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. Гавриша С.Б. — К.,
1997. — С. 301.

Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. Ломако В.А. – Х.,
2001.

Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. Тація В.Я. — Київ
– Харків: Юрінком інтер – Право, 2001.

Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. — К. :
А.С.К., 2001.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня
2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Каннон, 2001.

Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали VII
регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2001 р. м.
Львів. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного
університету імені Івана Франка, 2001. – 227с.

Скибицький В.В. Умовне засудження за законодавством України. — К., 1981.

Стручков М.А. Умовно-дострокове звільнення від покарання. – М., 1981.

Ткачевський Ю.М. Дострокове звільнення від покарання. – М., 1962.

Ткачевський Ю.М. Звільнення від відбування покарання. – М., 1970.

Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. Под
ред. Яценко С. С., Шакун В. И. – К.: Правові джерела, 1998.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ч.1, ст.50.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.1.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.47.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.ст.97, 105.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.88.

Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. — К. :
А.С.К., 2001. – С.205.

Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. — К. :
А.С.К., 2001. – С.211.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.82.

Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина. — К. :
А.С.К., 2001. – С.218.

ВТК. – Ст.103.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.389.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. — П. 4 ст. 89

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.87.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. — Ч. 2 ст. 69.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.69.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – П.3, ст.89.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. — Статті 75-79.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.81.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.83.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.80.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.82.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.84.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.12.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ч.3., ст.88.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.12.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.78.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – П.1, ст.89.

КЗпП. – Ст.179.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.81.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст. 51.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ч.2., ст. 82.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. — Ч. 3 ст. 19 КК

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 48. — Ст. 263.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ч.3, ст.86.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ч.3, ст. 53.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ст.55.

Кримінальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ч.1, ст.50.

Кримінально-процесуальний Кодекс України від 5.04.2001. – Ч.1, ст.7.

PAGE

PAGE 4

Похожие записи