ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

Тема ”Правова характиристика авторського договору”

План

Вступ

1.Виникнення та історичний розвиток авторського договору, його

поняття та правове регулювання

1.1. Історичний розвиток авторського договору

1.2. Поняття авторського договору та його юридична характеристика

1.3. Відмежування авторського договору від інших видів договорів

1.4. Основні джерела регулювання авторського договору

2. Елементи авторського договору

2.1. Сторони за авторським договором

2.2. Основні умови авторського договору

3. Види авторських договорів, їх зміна та припинення

3.1. Видавничий договір

3.2. Договір про депонування рукопису

3.3. Постановочний договір

3.4. Договір про використання твору декоративно-прикладного мистецтва

3.5. Договір про створення аудіовізуального твору

3.6. Сценарний договір

3.7. Зміна та припинення авторського договору

4. Захист прав за авторським договором

4.1. Відповідальність за порушення умов авторського договору та
авторських прав взагалі

4.2. Реєстрація авторського права і договорів, які стосуються права
автора на твір

Висновки

Додатки

Список використаних джерел

Вступ

“Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної,
творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без
його згоди, за винятками, встановленими законом”

Конституція України

Впродовж усієї історії суспільства людина прагне до вираження своєї
особистості і розкриття своїх творчих здібностей шляхом здійснення
літературної, художньої і іншої творчої діяльності, результатом якої є
створення об’єктів інтелектуальної власності. І хоча формування
авторського права пов’язують з відкриттям у XV столітті книгодрукування
в Європі, деякі вчені все ж стверджують, що поняття авторського права
існувало завжди, хоча довго і не знаходило свого відображення в
законодавстві. Всі цивільно-правові відносини, які пов’язані з
створенням і використанням об’єктів авторського права знаходять своє
регулювання у законодавчих актах та авторських договорах. У статті 54
Конституції України закріплено положення про те, що громадянам
гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної
творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав,
моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними
видами інтелектуальної діяльності. Ніхто не може поширювати або
використовувати результати інтелектуальної діяльності особи без її
згоди, за винятком випадків, встановлених законом.

Саме авторський договір, який відображує права і обов’язки сторін, є
важливим регулятором відносин між автором і користувачем, та засобом
захисту авторських прав. Але авторський договір є не лише регулятором у
відносинах між сторонами, а й важливим механізмом, що може забезпечити
отримання авторами матеріальної вигоди від використання результатів
їхньої творчої діяльності. У взаємовідносинах авторів та користувачів
треба прагнути до складання чітких та юридично грамотних договорів, які
б враховували інтереси обох сторін і могли бути надійним засобом захисту
цих інтересів.

У нових економічних умовах зростає роль договору взагалі та авторського
договору зокрема. Перш за все мається на увазі вплив, який авторський
договір як правова форма справляє на реалізацію взаємовідносини сторін.
В рамках інституту “авторського права” регулювання майнових та особистих
немайнових відносин має певні особливості. По-перше, ці відносини
пов’язані з створенням та використанням результатів інтелектуальної та
творчої діяльності. По-друге, використання творів дозволяється на основі
договору з автором чи його правонаступником за деякими виключеннями,
передбаченими нормами про вільне (бездоговірне) використання творів.

Авторський договір є тією правовою формою, яка у повній мірі дозволяє
автору реалізувати повний комплекс авторських прав: право на
використання твору, на його публікацію, право на розповсюдження творів,
на відтворення, переробку, адаптацію, переклад тощо. Більш того, такі
суб’єктивні права авторів, як майнові, є, як правило, наслідком виходу в
світ створених їм творчих витворів. Право авторства, а особливо право на
недоторканість твору, проявляються в повній мірі при виданні твору за
авторським договором.

Разом з тим авторський договір є не лише формою реалізації і охорони
авторських прав, а й засобом забезпечення суспільного використання
результату творчої діяльності, важливий етап переходу результату
наукової чи художньої творчості від його творця до широкого кола
читачів, слухачів та глядачів.

Все вищевказане підкреслює актуальність обраної мною теми, зважаючи ще й
на постійну тенденцію розвитку наукової і художньої творчості,
мистецтва, літератури, росту духовного життя суспільства, появи нових
видів творчих витворів та нових форм їх використання.

Саме тому я б хотіла докладніше розглянути у даній роботі такі питання,
як розвиток, поняття, правова природа авторських договорів; провести
аналіз національного законодавства з питань авторського права; навести
стислу характеристику окремих видів авторських договорів, і майнових
прав та обов’язків сторін за ними; висвітлити питання захисту авторських
прав; та розглянути деякі інші актуальні питання теми “авторський
договір”. Головною метою моєї роботи є комплексне дослідження проблем
авторського договору як засобу врегулювання взаємовідносин сторін і
захисту їх інтересів.

Розділ 1. Виникнення та історичний розвиток авторського договору, його

поняття та правове регулювання

1.1. Історичний розвиток авторського договору

Перш ніж зайняти належне місце у регулюванні суспільних і особистісних
відносин, пов’язаних з інтелектуальною і творчою діяльністю людини,
авторське право і авторський договір пройшли тривалий історичний
розвиток.

Зародження авторського права, як і авторського договору, пов’язують з
відкриттям книгодрукування в Європі, з винайденням перших друкарських
станків приблизно у 1415 році. Саме тоді постало питання про права
людей, у яких було друкарське обладнання, і права видавців стали одним з
історичних коренів авторського права.

Але техніка книгодрукування була створена набагато раніше в Китаї та
Кореї і залишалася невідомою для європейців, а сама ідея власності на
результати інтелектуальної праці так чи інакше визнавалася ще до того,
як німецький книгодрукар Іоганн Гутенберг винайшов спосіб друкування за
допомогою рухомих літер. Етнографи вважають, що певне поняття
інтелектуальної власності існувало і на самих ранніх етапах історії.

У часи, що передували винаходу Гутенберга, на витвори творчої праці
поширювалось право власності. Автор витвору (рукопису, скульптури або
картини) вважався власником цього матеріального об’єкту і міг продати
його будь-якій іншій особі. В епоху Середньовіччя розповсюдження творів
було ускладнено тим, що рукописи можна було лише переписати від руки, що
різко скорочувало кількість можливих копій. Подальше використання твору,
таким чином, не могло зашкодити матеріальним інтересам автора, оскільки
вони не залежали від розмноження і розповсюдження більшої кількості
копій. Випадки підробки картин, скульптур і плагіату були досить рідкими
і осуджувались тодішнім суспільством.

Але після винайдення друкувального верстату розмноження книг вже не було
такою великою проблемою, ціни на книги знизились і вони стали досить
доступними. Таким чином витвори мистецтва набули характеру об’єктів
продажу і могли приносити своїм авторам прибуток. Першими, хто від цього
виграв, були власники типографій, які отримували привілей на друкування
класичних творів, а пізніше почали друк і творів сучасників.

Сам термін “авторське право” первинно стосувався саме прав видання книг
і репродукції картин. Авторське право в розумінні епохи Відродження – це
право копіювати той або інший твір. Тому видавничі договори можна
вважати основою всіх авторських прав.

З розвитком книгодрукування ризик втрат, які несли видавці-книготорговці
(бо в ті часи діяльність по друкуванню, виданню та продажу творів була
зосереджена в одних руках), підвищився, тому що видавці потребували
дорогих типографських верстатів, що дозволяли друкувати більшу кількість
творів, а продавали їх за порівняно низькими цінами та у невизначені
строки. Отже, для покриття витрат треба було досить довго чекати. Окрім
того, підвищувалася конкуренція, іноді зі сторони спекулянтів, які
передруковували книги, що вже вийшли в світ. Таким чином, у кінці XV
століття, коли книгодрукування у Європі набуло розвитку, зароджується
поняття “літературного піратства”.

Але досить скоро у книгодрукуванні побачили потужний політичний і
соціальний фактор, який міг загрожувати особам, що знаходились при
владі. Вони виявили зацікавленість у розповсюдженні друкованих видань,
що слугували їхнім цілям. Так виникла система привілеїв, які суверени
надавали певним видавцям.

Так з кінця XV та до початку XVIII ст. історія книгодрукування
пов’язана з видачею привілеїв, закріплених у королівських законах та
указах. Ці привілеї можна вважати свого роду видавничими контрактами,
перші згадування про які відносяться до 1415-1416 рр. Тоді такі дозволи
надавалися друкарням Венеціанської Республіки на опублікування певної
книги за певний період часу. Подібний привілей – найстаріший привілей у
галузі видавничої справи. Той видавець, який був старійшиною певної
видавничої асоціації, міг надавати це право іншим видавцям. У разі коли
видавець не міг надрукувати і розповсюдити всі книги сам, він міг
залучити інших видавців у рамках свого цеху, передаючи своє право, свою
ліцензію на 10-12 років. Якщо він сам володів правом, наприклад, на 12
років, то він міг надати свою ліцензію іншим видавцям Венеціанської
Республіки, наприклад, на половину цього строку, і , скажімо, через 6
років ця ліцензія автоматично поверталася до нього. Тоді він міг
прийняти рішення про те, щоб надати ще одну ліцензію іншим видавцям –
тій же особі, яка працювала на нього раніше, або іншій, за його думкою
здатній бути більш ефективною у цій галузі. Саме від нього залежало
рішення кому передавати цю ліцензію.

Коли у XVII ст. на зміну абсолютній монархії прийшла система
парламентаризму, обмеження, що накладалися на книгодрукування, були
поступово послаблені, в результаті чого саме існування привілеїв
монопольних видавництв було поставлене під сумнів. В Англії Компанія
видавців та книготорговців (Stationer’s Company) вимагала хоч якогось
захисту авторських прав. 10 квітня 1710 року було прийнято закон “Статут
королеви Анни”, який був першим в історії законом про авторське право в
сучасному розумінні цього терміну, який вперше закріпив особисте право
на охорону опублікованого твору. Поступово подібні закони були прийняті
у Франції, США, Німеччини, Прусії, Данії, Норвегії та в інших країнах, і
вже на початку XIX ст. багато держав, в тому числі і деякі країни
Латинської Америки, прийняли національні закони про авторське право.

1.2. Поняття авторського договору та його юридична характеристика

Чинне українське законодавство передбачає, що авторські права можуть
передаватися у спадщину і за авторським договором. При цьому автор (або
його спадкоємці) не можуть повністю відступити свої авторські права:
особисті немайнові права взагалі не можуть бути передані (відчужені)
іншим особам. Відповідно до ст. 31 Закону України “Про авторське право і
суміжні права” в редакції від 11 липня 2001 року автор (чи інша особа,
яка має авторське право) може передати свої майнові права, зазначені у
статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково.
Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право)
оформлюється авторським договором.

Тема авторського права та авторського договору досить довго була і
продовжує бути об’єктом досліджень вчених, тому в науковій літературі
давалося багато визначень поняття авторського договору, декілька з яких
наведено нижче.

Так, Савельєва І. В. наводила таке визначення: авторський договір – це
договір про використання організацією створеного автором твору науки,
літератури та мистецтва відповідно до культурних потреб всього
суспільства при дотриманні особистих і майнових правомочностей автора.

Клик А.Н. визначає авторський договір як угоду автора і
організації-користувача з приводу створення і використання творів науки,
літератури і мистецтва. А таке формулювання було запропоновано
Дозорцевим В.А. – за авторським договором одна сторона (автор) дозволяє
іншій стороні (користувачу) використовувати твір або надає їй право
розпорядження твором в тому чи іншому об’ємі, а користувач
зобов’язується заплатити автору винагороду за використання або надання
такого права .

Або пропонується ще таке визначення – авторський договір – це угода між
автором (його спадкоємцем чи правонаступником) літературного,
мистецького, наукового твору та відповідною юридичною особою про
використання такого твору . Це визначення є вдалим порівняно з
наведеними вище саме через те, що тут дається уточнення, що стороною за
авторським договором може бути не лише автор, але й його спадкоємці,
оскільки відповідно до законодавства авторські права можуть передаватися
у спадщину. Крім того у даному визначенні підкреслюється, що другою
стороною авторського договору, як правило, повинна бути саме юридична
особа.

Відповідно до ст. 31 Закону України “Про авторське право і суміжні
права” в редакції від 11.07.2001, автор (чи інша особа, яка має
авторське право) може передати свої майнові права, зазначені у статті 15
цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача
майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право)
оформляється авторським договором.

Майнові права, що передаються за авторським договором, мають бути у
ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як
відчужувані, вважаються такими, що не передані. Такими майновими
правами, зазначеними у ст. 15 Закону, є виключне право на використання
твору та виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими
особами. Отже, з наведеної вище норми можна зробити висновок, що під
авторським договором Закон розуміє договір, за яким автор або інша
особа, яка має авторське право, може передати свої майнові права, такі
як право на використання твору та виключне право на дозвіл або заборону
використання твору іншими особами, будь-якій іншій особі повністю чи
частково.

На мою думку таке законодавче визначення є не досить повним, адже
передаватися повинні не лише права, а й сам твір, тому що неможливо
використовувати передані за договором права на твір (а це є саме
виключне право на використання твору та право на дозвіл або заборону
використання твору іншими особами) якщо сам твір відсутній. На мою думку
предметом авторського договору повинні бути як права на твір, так і сам
твір. Тому біль повним є таке визначення авторського договору: за
авторським договором автор (чи інша особа, яка має авторське право)
передає або бере на себе обов’язок створити і у встановлений договором
строк передати свій твір та майнові права на його виключне чи невиключне
використання іншій стороні (користувачу), а інша сторона зобов’язується
здійснити або почати використання у встановлений договором строк та
сплатити авторові винагороду, крім випадків, передбачених законом.

За загальним правилом авторський договір є двостороннім, консенсуальним
і оплатним. Відповідно до ст. 626 Цивільного Кодексу України, договір є
двосторонній, якщо правами і обов’язками наділені обидві сторони
договору. За авторським договором автор має обов’язок передати майнові
права на твір а його контрагент зобов’язаний використовувати твір
передбаченим в договорі способом і сплатити авторові винагороду. Цим
обов’язкам кореспондуються права автора вимагати від контрагента
використання договору встановленим способом та сплати авторської
винагороди і право контрагента вимагати від автора передання йому
майнових прав в обсязі і в строки, передбачені в договорі. В авторському
договорі можуть бути встановлені й інші права і обов’язки сторін, але
вони завжди будуть носити кореспондуючий характер, отже авторський
договір є двостороннім.

Консенсуальний характер авторського договору свідчить про те, що він
буде вважатися укладеним з моменту досягнення згоди по всім істотним
умовам договору (строку дії договору, способу використання твору,
території, на яку поширюється право, що передається, розміру і порядку
виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких за вимогою
однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди). Але іноді авторський
договір може бути і реальним, наприклад, коли при укладенні сценарного
договору у ньому йдеться про передачу студії вже готового твору.

І, нарешті, авторський договір є оплатним, оскільки за передачу своїх
майнових прав автор отримує авторську винагороду. Авторська винагорода
визначається у договорі у вигляді відсотків від доходу, отриманого від
використання твору, або у вигляді фіксованої суми чи іншим чином. При
цьому ставки авторської винагороди не можуть бути нижчими за мінімальні
ставки, встановлені Кабінетом Міністрів України (ст. 33 Закону України
“Про авторське право і суміжні права”).

Але Закон України “Про авторське право і суміжні права” передбачає
чимало випадків бездоговірного використання творів, тобто коли
використання твору іншими особами можливе без згоди автора і без
укладення авторського договору, але з обов’язковим зазначенням імені
автора і джерел запозичення. Закон називає такі випадки вільним
використанням твору (ст. 21). Перелік, наведений у ст. 21 Закону, є
вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Крім цього переліку,
вказаний Закон у ст. ст. 22-25 передбачає вільне використання твору
бібліотеками та архівами, репрографічне відтворення для власних потреб;
вільне відтворення примірників творів для навчання; вільне відтворення
комп’ютерних програм, а також вільне відтворення в особистих цілях
творів, зафіксованих у звуко- та відеозаписах.

Під час існування СРСР цивільні кодекси союзних республік будувалися
однаково: в них авторське право регулювалося в окремому розділі,
структурно відокремленому від розділу, який стосувався цивільно-правових
зобов’язань і договорів.

У результаті такої структурної побудови формально можна було б
стверджувати, що загальні норми про цивільно-правові зобов’язання і
договори не застосовуються до авторських договорів. Таке твердження було
нелогічним, а тому практика поступово стала дотримуватися іншого
підходу: загальні норми цивільного зобов’язального права до авторських
договорів застосовуються.

Це дуже важливо, бо в загальних нормах цивільного зобов’язального права
містяться такі загальні поняття, як вина, відповідальність без вини,
наслідки невиконання зобов’язань тощо, при чому всі вони мають пряме
відношення до авторських договорів.

У Цивільному Кодексі Украйни, прийнятому 16 січня 2003 року, праву
інтелектуальної власності присвячена окрема книга IV, а у книзі V про
зобов’язальне право є окрема глава, яка має назву “Розпорядження
майновими правами інтелектуальної власності” і визначає види договорів
про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, а отже і
авторськими правами.

З наведеного вище випливає, що авторський договір має цивільно-правовий
характер, (про що свідчить також те, що він є згодою двох чи більше
осіб, направленою на встановлення, зміну чи припинення взаємних прав і
обов’язків), але одночасно треба підкреслити його самостійність серед
інших цивільно-правових договорів. Такий висновок має як теоретичне, так
і практичне значення, оскільки до авторських договорів можна
застосовувати загальні положення цивільного права (наприклад, правила
про форму і умови дійсності угод, загальні положення про фізичних і
юридичних осіб як сторін за договором), так і загальні норми
зобов’язального права (наприклад, поняття та умови договору, порядок
його укладення, зміни і розірвання), але за винятком тих, які несумісні
з особливостями відносин, що виникають при використанні результатів
творчої діяльності.

Як прояв загального цивільно-правового принципу, передбаченого ст. 627
Цивільного Кодексу України, можна розглядати свободу авторського
договору. В силу даного принципу автор (чи його правонаступник) та його
контрагент є вільними в укладенні договору. Примушення до укладення
авторського договору не допускається.

Сторони можуть укладати авторський договір, як передбачений, так і не
передбачений законом, правовими актами. Необхідно лише, щоб договір
відповідав обов’язковим для сторін правилам, імперативним нормам закону,
що діють на момент його укладання. Відповідно до ст. 6 Цивільного
Кодексу України сторони в договорі не вправі відступити від положень
актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а
також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного
законодавства випливає з їх змісту або з суті відносин між сторонами. Ця
вимога означає, що авторський договір повинен укладатися в письмовій
формі (крім винятків, передбачених законом), автор не може передавати за
договором особисті немайнові права (авторство, ім’я) тощо.

Свобода авторського договору передбачає, що автор може вступати в
договірні відносини або не вступати, має право обирати контрагента, має
право визначити умови договору за згодою з ним.

Згідно ст. 628 Цивільного Кодексу України, сторони мають право укласти
договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір).
Якщо зпівставити цю норму з нормою ст. 6 Цивільного Кодексу України
(“сторони можуть укласти договір, який не передбачений актами цивільного
законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного
законодавства”), можна було б більш ширше визначити поняття змішаного
договору, враховуючи правила ст. 6 Цивільного Кодексу України і
зазначити, що авторський договір також може містити елементи іншого
договору, в тому числі і не передбаченого законом. Важливо лише щоб
договір відповідав загальним засадам цивільного законодавства.

Свобода договору обмежується лише імперативними положеннями закону.
Імперативність, обов’язковість є проявом дії закону як акту вищої
юридичної сили. З метою забезпечення сторонам свободи договору їх
ініціатива не зв’язується, як раніше, нормами типового договору.

Відповідно до п. 2 ст. 32 Закону України “Про авторське право і суміжні
права”, передача права на використання твору іншим особам може
здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного
права на використання твору або на основі авторського договору про
передачу невиключного права на використання твору. Тобто Законом
допускається передача за авторським договором як виключних, так і
невиключних прав. Виключні права передаються лише суб’єкту, вказаному в
даному авторському договорі, і нікому іншому, що дозволяє користувачу
здійснювати їх захист проти будь-якої третьої особи, що порушує ці
права.

У випадку передачі авторських прав, що мають виключний характер, лише
контрагенту автора дозволяється використовувати твір певним способом.
Договором визначаються межі, за які недопустимо виходити, і, крім цього,
контрагент має право забороняти таке використання будь-яким іншим
особам.

За авторським договором про передачу невиключного права на використання
твору автор дозволяє користувачу використовувати твір нарівні з особою,
яка має виключні права і що такі права передала, та (або) іншою особою,
що отримала дозвіл на використання твору таким же чином (тобто
користувач отримує право на використання твору певним способом наряду з
іншими особами).

Права на використання твору, що передаються за авторським договором,
вважаються невиключними, якщо у договорі не передбачено передачі
виключних прав на використання твору. Тобто якщо в договорі прямо не
вказано, що права, що передаються є виключними, вони вважаються
невиключними.

1.3. Відмежування авторського договору від інших видів договорів

Авторський договір, як і будь-який інший цивільно-правовий договір,
характеризується наявністю притаманних йому ознак, таких як особливий
предмет, об’єкт, сторони тощо. Але на практиці часто трапляються
ситуації, коли укладений договір містить ознаки декількох
цивільно-правових договорів, або коли взагалі важко визначити до якого
саме виду відноситься укладений договір. Саме тоді постає питання про
розмежування одних видів договорів від інших. Авторський договір слід
чітко відрізняти від інших форм договірного регулювання відносин, що
виникають у процесі створення і використання творів.

Доволі часто постає питання про розмежування авторського і трудового
договорів. Наприклад Гаврилов Е.П. вважає, що 50 % усіх творів
створюються авторами при виконанні завдань, одержаних ними від свого
роботодавця, тобто від організації, з якою автор перебуває у трудових
відносинах. Ці твори називають “службовими” і вони перебувають у
особливому трудовому режимі.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про авторське право і суміжні
права”, службовий твір визначається як твір, створений автором у порядку
виконання службових обов’язків відповідно до службового завдання чи
трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем.

Таким чином загальним для обох випадків є те, що створення службового
твору вже оплачено роботодавцем. Іншими словами роботодавець купує у
автора твору пов’язані з ним (твором) виключні майнові права. Особисте
немайнове право залишається за автором твору, як визначено ст. 16 Закону
України “Про авторське право і суміжні права”.

Зокрема у Законі зазначено, що виключне майнове право на службовий твір
належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором
(контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і
роботодавцем.

Але з вступом в дію Цивільного Кодексу України від 16 січня 2003 року
ситуація з майновими правами на службовий твір стала дещо заплутаною.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 429 Цивільного Кодексу України, яка має
назву “Права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з
виконанням трудового договору”, майнові права інтелектуальної власності
на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать
працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній чи фізичній особі,
де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.
Тобто у цьому випадку ми стикаємося з випадком, коли майнові права на
службовий твір (на твір, створений на основі трудового договору), є
правами спільної власності. Цікаво, що зміни, які були внесені в Закон
України “Про авторське право і суміжні права” 20 листопада 2003 не
врахували новел Цивільного Кодексу України.

Що стосується особистих немайнових прав автора службового твору, то
відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України “Про авторське право і суміжні
права” авторське особисте немайнове право на службовий твір належить
його автору.

У ст. 429 Цивільного Кодексу України зазначено, що особисті немайнові
права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з
виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей
об’єкт. У випадках, передбачених законом, окремі особисті немайнові
права інтелектуальної власності на такий об’єкт можуть належати
юридичній або фізичній особі, де або у якої працює працівник. Але
відповідно до ст. 14 Закону України “Про авторське право і суміжні
права” особисті немайнові права автора не можуть бути передані
(відчужені) іншим особам.

Оскільки Закон України “Про авторське право і суміжні права” є нормою
спеціальної дії, то до регулювання відносин з приводу прав на службові
твори слід застосовувати саме його норми. Тим більше, якщо уявити, що
майнові права на службові твори є спільною власністю роботодавця і
працівника, незрозуміло як вони будуть розвиватися після звільнення
працівника. Адже не роботодавець, не працівник не зможуть розпоряджатися
своїми майновими правами без згоди іншого співвласника.

Що ж стосується особистих немайнових прав, то положення Закону України
“Про авторське право і суміжні права”, на мою думку, є теж більш
доцільними, оскільки особисті авторські права не можуть належати жодній
іншій особі, окрім самого автора. Вони є невідчужуваними, і яким чином
вони можуть належати організації чи фізичній особі, де автор працює
(якщо вона при цьому не є співавтором твору) незрозуміло.

На мою думку було б доцільним також передбачити положення, які б
регулювали питання прав на службові твори і у Кодексі Законів про Працю
України, адже він таких норм не містить. І не зовсім зрозуміло, у
випадку порушення авторських прав на службові твори за яким саме
законодавством повинна наступати відповідальність – за цивільним чи за
трудовим.

Але, з іншого боку, справедливим, на мою думку, є запитання, яке було
поставлене О. Терещенком у статті “Захист службових творів в Україні”.

Зокрема він зазначає, що якщо відповідно до законодавства виключне
майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не
передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим
договором між автором і роботодавцем, то як бути при ліквідації установи
наймача? Адже при реорганізації установи-наймача вся сукупність прав та
обов’язків переходить до правонаступників. А ліквідація установи тягне
за собою припинення її функціонування та припинення прав та обов’язків
установи. Яка в такому випадку подальша доля прав на службовий твір?
Автор статті вважає, що одним із засобів захисту прав на службовий твір
є авторський договір.

На мою думку доцільно було б зазначити, що при ліквідації юридичної
особи – наймача всі майнові права на службовий твір переходять до його
автора. Доцільно також було б ввести норму, за якою, якщо роботодавець
не використовує службовий твір протягом встановленого строку (наприклад
5 років), то всі майнові права на нього переходять до автора.

Отже, відмежування авторського та трудового договорів має велике
значення для встановлення об’єму прав особи, яка створює результат
творчої діяльності та його користувача. Якщо витвір створено в рамках
виконання конкретного службового завдання, права на його використання
належать роботодавцю (за Законом України “Про авторське право і суміжні
права”), який повинен забезпечити лише дотримання особистих немайнових
прав.

В тих випадках, коли укладений між сторонами договір, в рамках якого
було створено результат творчої діяльності, не має чіткої вказівки на
його характер, висновок про це можна зробити лише за наявності ряду
умов. Перш за все, предметом трудового договору виступає трудова
діяльність працівника відповідно до його посади і кваліфікації. Така
діяльність може носити творчий характер, як наприклад, робота штатного
перекладача видавництва, але при цьому мається на увазі, що мова йде про
виконання певної трудової функції, а не про досягнення конкретного,
встановленого угодою сторін творчого результату. Також важливо
встановити, чи було включено автора до трудового колективу замовника, чи
розповсюджувалися на нього правила внутрішнього трудового розпорядку і
розпорядження адміністрації, чи закріплювалися за ним трудові права і
пільги, чи отримував автор за свою роботу щомісячну винагороду тощо.
Якщо всього цього не було, то для кваліфікації відносин сторін як
трудових немає ніяких підстав.

Нарешті, коли очевидно що сторони були пов’язані трудовим договором,
необхідно встановити, чи входило створення даного творчого витвору до
трудових обов’язків його автора. Якщо витвір створено штатним
працівником організації, але не в зв’язку з виконанням ним своїх
трудових обов’язків, автор користується всіма передбаченими законом
правами, включаючи і право на використання твору.

На думку Клик Н.А., при відсутності підстав для визнання відносин
трудовими, треба звертатися до їх предмету. Так, якщо укладається
договір на створення результату творчої діяльності – твору науки,
літератури чи мистецтва, то така угода є авторським договором зі всіма
наслідками, що з цього випливають. Така позиція справді виправдана і
покликана забезпечити охорону прав і інтересів автора, оскільки
положення автора за таким договором повинно бути не гіршим від
положення, передбаченого законом.

Близькі між собою авторські договори і договори підряду на створення
твору образотворчого мистецтва. Об’єм прав автора і підрядника не
співпадає, зокрема, підрядник виконує роботу на свій ризик, результат
його роботи передається у власність замовника, який не несе перед
підрядником ніяких додаткових обов’язків з приводу подальшого
використання результату тощо. Порівняно з підрядником автор знаходиться
в кращому становищі, оскільки у випадку творчої невдачі йому може
гарантуватися певна частина передбаченої договором винагороди, за ним
зберігаються всі основні авторські права на твір, що переходять у
власність іншої особи тощо.

Відмежуванні авторського договору від договору підряду проводиться, перш
за все, за їх предметом. Якщо предметом договору підряду виступає
результат звичайної, технічної діяльності підрядника, то предметом
авторського договору виступає твір науки, літератури, мистецтва як
результат творчої роботи автора. На практиці відмежувати їх один від
одного буває не так просто. Найбільш гостро дане питання постає при
укладенні договорів на виготовлення копій творів мистецтва, науки та
літератури, в томі числі договорів на виготовлення так званих авторських
копій. В юридичній науці нерідко стверджується, що копія, в тому числі
авторська, — це результат звичайної роботи, на виконання якої повинен
укладатися договір підряду.

Відповідно до ст. 628 Цивільного Кодексу України, сторони мають право
укладати договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний
договір). На думкою Макагонової Н.В., змішаним можна вважати авторський
договір замовлення. Наприклад, при укладенні договору підряду на
створення бронзового бюста замовника або його портрету, він буде містити
і елементи авторського договору замовлення. В договір включаються умови
про особисті авторські права, які зберігаються за автором. При цьому
положення договору підряду будуть відповідати нормам гл. 61 Цивільного
Кодексу України, а в частині, що закріплює особисті немайнові права
автора, включаючи право доступу до твору образотворчого мистецтва , –
ст. 14 Закону України “Про авторське право і суміжні права”.

Така думка дійсно заслуговує на увагу, адже при укладенні змішаного
договору сторони мають можливість більш чітко передбачити його умови
спираючись на законодавство, яке регулює саме цей конкретний вид
відносин.

1.4. Основні джерела регулювання авторського договору

Становлення і розвиток законодавства України в сфері авторського права,
головним чином, обумовлені її соціально-економічним та політичним
становищем. Як справедливо підкреслюється в юридичній літературі, на
території України в різні часи діяли законодавства тих держав, до складу
яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі
Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщини. Ці чинники зумовили те,
що тривалий час на території України діяли акти законодавства різних
держав. Натомість виникнення на території України авторського
законодавства тісно пов’язане з її перебуванням в складі Російської
держави.

Перший закон, що охороняв права авторів, з’явився на території Росії
лише в першій половині XIX ст. в межах законодавства про цензуру,— у
новому Цензурному статуті (22 квітня 1828 р.), де містилась окрема глава
“О сочинителях и издателях книг”.

Подальший розвиток законодавства про авторське право в XIX ст.
відбувався з розширенням переліку творів і авторських прав як об’єктів
охорони, посиленням ефективності захисту прав авторів і використання
творів. Тому наступним кроком у становленні законодавства про авторське
право стало прийняття 20.03.1911 року “Положення про авторське право”,
яке містило загальну та особливу частини. Загальна частина розкривала
основні поняття: коло охоронюваних об’єктів, термін дії правової
охорони, питання правонаступництва, можливі правопорушення у сфері
захисту авторських прав, засоби захисту тощо.

Особлива частина розкривала правила та умови видавничого договору,
зокрема договори про відчуження авторського права відносно майбутніх
творів автора зберігали силу не більше 5 років, хоча у договорі міг
зазначатися і більший термін. Крім того, було закріплено право авторів
на переклад творів, яке діяло протягом 10 років з моменту видання твору
за умови підготовки перекладу протягом 5 років з дня видачі оригіналу. У
Законі також закріпили конструкцію “виключні права” щодо прав автора.

У перші роки радянської влади були прийняті деякі нормативні акти щодо
регулювання авторських відносин. Лише 30.01.1925 р. були прийняті
“Основи авторського права” (далі — Основи) як загальносоюзний закон.
Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 по 1929 роки не було
прийнято загального закону про авторське право. Багато положень з Основ
були згодом перенесені в українське законодавство про авторське право.

Правові норми про авторське право були систематизовані на підставі
прийнятого Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. Цивільного кодексу
Української РСР, який містив розділ IV “Авторське право” і складався із
44 статей (ст.ст. 472–516 Цивільного кодексу Української РСР).

Власне авторське законодавство Україна почала розробляти на початку 90-х
років минулого сторіччя. Зокрема, 23.12.1993 р. Верховна Рада України
ухвалила Закон України “Про авторське право і суміжні права”,
особливістю якого стало те, що в ньому знайшло відображення комплексне
регулювання авторських відносин, договірні відносини між автором та
іншими особами, визначені правові механізми захисту прав автора.

Вимоги до авторського договору містилися у ст. 30 “Укладання і зміст
авторського договору”. Закон називав суттєвими умовами авторського
договору умови про спосіб використання, розмір та порядок виплати
винагороди, строк дії договору і використання твору. У Законі термін
“винагорода” використовувався виключно в контексті винагороди за
створення, відтворення і використання твору. Законом не встановлювався
обов’язок виплати винагороди за передачу (відступлення) права.

Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції від 11
липня 2001 року багато в чому усунув недоліки попередньої редакції.
Зокрема термін “відступлення” було замінено на “відчуження” стосовно
авторського договору, що більш точно відображає юридичну природу такої
дії. Більш точно сформульовано дію по передачі авторського права. Якщо
раніше відповідна стаття Закону звучала як “Передача (відступлення)
авторськго права”, то в новій редакції така стаття звучить так:
“Передача (відчуження) майнових прав суб’єктів авторського права” (ст.
31). Крім того тепер відносини по передачі (відчуженню) авторського
права і відносини по передачі права на використання твору
регламентуються різними статтями.

Як і в попередній редакції Закону, основою для передачі авторського
права є авторський договір. При цьому поняття ліцензії на використання
твору виключено.

Відповідно з новою редакцією Закону до числа суттєвих умов договору про
передачу (відчуження) авторського права відноситься визначення
авторських прав, що відчужуються (ст. 31 Закону).

Закон “Про авторське право і суміжні права” до числа суттєвих умов
авторського договору на використання твору відносить строк дії договору,
спосіб використання твору, визначення території, на яку поширюється
право, що передається, розмір і порядок виплати авторської винагороди, а
також інші умови, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути
досягнуто згоди (п. 2 ст. 32 Закону). Крім того, до істотних умов можна
віднести визначення майнових прав, що підлягають передачі (п. 8 ст. 33
Закону).

Відповідно до ст. 5 Закону, якщо чинним міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші
правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське
право і суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору.
Саме тому при визначенні вимог до авторського договору необхідно
керуватися в тому числі і вказаними міжнародними договорами.

І попередня і нова редакції Закону не вимагали обов’язкової реєстрації
авторських договорів, але суб’єкту авторського права тепер надано
можливість здійснити таку реєстрацію і отримати відповідне свідоцтво.

У цілому нова редакція Закону “Про авторське право і суміжні права”
більш точно регламентує суспільні відносини у галузі авторських прав,
але чинне законодавство, як і Закон “Про авторське право і суміжні
права”, не приділяє належної уваги регулюванню авторських договірних
відносин. У згаданому Законі є лише кілька статей, присвячених
авторським договорам, зокрема ст. 16, яка регулює відносини між автором
і роботодавцем при створенні твору, ст. 31, яка встановлює порядок
передачі (відступлення) майнових прав автора іншим особам. Стаття 33
присвячена договорам на право використання творів.

Значно більше уваги авторським договорам приділяє Закон Російської
Федерації “Про авторське право і суміжні права”. В ньому є статті про
передачу майнових прав, умови авторського договору, форму авторського
договору, авторський договір замовлення і відповідальність за авторським
договором.

Що стосується інших нормативно-правових актів даної галузі, то з метою
соціального захисту авторів діє Постанова Кабінету Міністрів України
“Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання
об’єктів авторського права і суміжних прав” від 18 січня 2003 року N 72.
Конкретний розмір винагороди, порядок і строки її виплати визначаються
авторським договором між користувачем та його автором або особою, яка
володіє правами на цей твір, що управляє майновими правами авторів на
колективній основі у межах одержаних від них повноважень.

А відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про державну
реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на
твір”

від 27 грудня 2001 року N 1756, Державного департаменту інтелектуальної
власності, за бажанням авторів здійснює державну реєстрацію їх прав на
твори.

Важливою умовою ефективності і дієвості авторського законодавства є
врахування міжнародного досвіду у цій сфері, впровадження механізму
міжнародного співробітництва з іншими державами.

У травні 1995 року Верховною Радою України було прийнято Закон України
“Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літературних
та художніх творів”, положення якої враховують міжнародний досвід у
сфері правового регулювання авторських відносин.

У преамбулі Бернської конвенції 1886 проголошується її мета: охороняти
настільки ефективно і однаково, наскільки це можливо, права авторів на
їхні літературні і художні твори. Держави, які підписали конвенцію чи
приєдналися до неї, утворили Союз для охорони прав авторів на їхні
літературні і художні твори.

Всі основні положення конвенції підлягають обов’язковому включенню до
національного законодавства країн-учасниць в тих випадках, коли
національне законодавство забезпечує менш сприятливий режим для
володільців авторських прав. Ці положення конвенції свідчать про бажання
її авторів уніфікувати основні положення авторського законодавства
країн-учасниць Бернської конвенції.

Верховна Рада України ратифікувала Угоду про співробітництво в галузі
охорони авторського права і суміжних прав державами членами СНД
27.01.1995 р. Важливим положенням цієї угоди є положення про те, що
держави-учасниці повинні вживати необхідних заходів для розробки і
прийняття законопроектів, що забезпечують охорону авторського права
і суміжних прав на рівні вимог Бернської конвенції про охорону
літературних і художніх творів, Женевської конвенції про охорону
виробників фонограм від недозволеного відтворення їх фонограм,
Римської конвенції про охорону прав артистів-виконавців, виробників
фонограм, організацій телерадіомовлення.

20 грудня 1996 р. у м. Женева був підписаний Договір Всесвітньої
організації інтелектуальної власності про авторське право. Цей Договір
спрямований на підтримання охорони прав авторів на їхні літературні та
художні твори найбільш ефективним шляхом, із введенням нових міжнародних
правил та більш чітким тлумаченням певних існуючих правил з метою
забезпечення адекватного вирішення питань, що виникають у зв’язку з
економічним, соціальним, культурним та технічним розвитком, а також на
зближення інформаційних та комунікаційних технологій на створення та
використання літературних і художніх творів. 20 вересня 2001 р. Україна
приєдналась до Договору ВОІВ про авторське право, який є невід’ємною
складовою авторського законодавства.

Черговим кроком на шляху становлення законодавства про авторське право
стало прийняття ВР України 16.01.2003 р. Цивільного кодексу України,
четверта книга якого має назву “Право інтелектуальної власності”.
Правове регулювання відносин у сфері авторського права міститься у гл.
36 Цивільного кодексу України “Право інтелектуальної власності на
літературний, художній чи інший твір (авторське право)”. У цій главі
визначаються об’єкти авторського права, твори, які не є об’єктами
авторського права, суб’єкти авторського права, наприклад, первинним
суб’єктом авторського права є автор твору. За відсутності доказів іншого
автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як
автор на оригіналі або примірнику твору (презумпція авторства).

Крім того, положення глави про авторське право визначає питання
співавторства, виникнення авторського права, перелік особистих
немайнових прав автора, вимоги до забезпечення недоторканності твору,
майнові права інтелектуальної власності на твір, порядок використання
твору, опублікування твору (випуск твору у світ), використання твору за
згодою автора, випадки правомірного використання твору без згоди автора,
право автора на плату за використання його твору, правові наслідки
закінчення чинності майнових прав.

Нажаль, Цивільний Кодекс України авторських договорів безпосередньо не
регулює. Лише гл. 75 “Розпорядження майновими правами інтелектуальної
власності” визначає види договорів щодо розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності, зокрема виділяє договір про передання
виключних майнових прав інтелектуальної власності; договір про створення
на замовлення і використання об’єкта права інтелектуальної власності;
ліцензійний договір тощо.

На сучасному етапі свого розвитку, законодавство України про авторське
право не приділяє достатньої уваги такому важливому засобу врегулювання
відносин авторів і користувачів, як авторський договір. Воно, на мою
думку, потребує певного розширення і доопрацювання.

Розділ 2. Елементи авторського договору

2.1. Сторони за авторським договором

Сторонами за авторським договором виступають автор (або його
правонаступники) і користувач твору. Авторами можуть бути громадяни
України, іноземні громадяни чи особи без громадянства, причому незалежно
від віку. Проте суб’єкти авторських правовідносин – це не тільки автори,
а й інші особи, яким належать авторські права. За законом до них
належать спадкоємці та інші правонаступники, до яких авторські права
перейшли відповідно до закону. Ними можуть бути будь-які юридичні особи,
в тому числі іноземні юридичні особи а також держава.

Таким чином, одним з суб’єктів авторських правовідносин є сам автор або
його правонаступники – спадкоємці, інші особи, до яких авторське право
перейшло відповідно до закону. Ця сторона в авторському договорі не має
спеціальної назви, її прийнято називати “автор або його
правонаступники”.

У словниках наводяться такі тлумачення поняття “автор”:

“Автор – творець, створювач, письменник… Авторство – стан, обов’язок
або заняття письменника”.

“Автор – (від лат. au(c)tor) – творець чого-небудь, укладач, створювач
якого-небудь наукового, літературного, художнього твору, проекту,
винаходу”.

“Автор – творець, засновник, особа, творчою працею якого створено твір”.

Закон України “Про авторське право та суміжні права” визначає автора як
фізичну особа, яка своєю творчою працею створила твір.

Правовий статус автора виникає з моменту створення твору, що
охороняється авторським правом, у будь-якої особи. Тобто авторське право
на твір літератури, науки, мистецтва виникає внаслідок факту його
створення. Для виникнення і здійснення авторського права не вимагається
реєстрація твору чи будь-яке інше спеціальне його оформлення, а також
виконання будь-яких інших формальностей (ст. 11 Закону).

Гаврілов Е.П. пропонує класифікувати суб’єктів (носіїв) авторського
права на первинних та похідних. При цьому під первинним суб’єктом
розуміється “автор – фізична особа, творчою працею якої створено твір”.

На мою думку подібна класифікація є досить вірною, оскільки вона виділяє
автора серед інших суб’єктів авторського права (спадкоємців,
правонаступників) і підкреслює творчий внесок саме автора у створення
твору. Закон України “Про авторське право та суміжні права” також
використовує термін “первинний суб’єкт”, зокрема у ст. 11 зазначено, що
первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є автор твору.

Цікавий підхід до визначення суб’єктів і об’єктів авторського права
висуває Шершеневич Г.Ф., який розглядає їх стосовно права на літературні
твори; художні твори; періодичні видання; музичні твори.

Суб’єктом авторського права на літературні твори “є автор як створювач
літературного твору і його правонаступники, спадкоємці і ті, кому автор
передав своє право”.

Суб’єкт права на художні твори – “художник, думці і мистецтву якого твір
завдячує своїм існуванням, чи то буде скульптор, архітектор чи гравер,
чи творець образотворчого мистецтва чи творець іншої галузі витончених
мистецтв”.

Нарешті суб’єкт музичного твору – “композитор, якому належить музична
думка і який відлуння її хоча б і не поклав на ноти, а лише виконав”.
Тобто тут мається на увазі твір під час виконання, тобто імпровізація.

Шершеневич також висловлює думку про те, що суб’єктом авторського права
є перш за все та особа, духовній праці якої твір завдячує своїм
створенням. Такою особою може бути лише особа, яка здатна думати і
творити. Тобто це фізична особа. Суб’єктом авторських прав може бути і
юридична особа, але не автор. Поява такого суб’єкта авторського права
пояснюється бажанням справжніх авторів передати свої твори цьому
фіктивному суб’єкту. В даному разі мова йде не про автора твору, а про
видавців, продюсерів, літературних агентів тощо.

Поняття “суб’єкт авторського права” ширше, ніж поняття “автор”, оскільки
авторськими правами (виключними правами на використання твору) можуть
бути наділені і інші особи, крім автора (наприклад, роботодавець у
випадку створення твору за трудовим договором тощо).

Права автора завжди ширші прав інших суб’єктів авторського права. З
поміж всіх суб’єктів авторського права лише автору належать як виключні
права на використання твору будь-яки способом (майнові права) так і
особисті немайнові права. Інші ж суб’єкти авторського права можуть бути
носіями лише майнових прав по відношенню до твору, оскільки відповідно
до ст. 14 Закон України “Про авторське право та суміжні права”, особисті
немайнові права автора не можуть бути передані (відчужені) іншим особам.

Стороною авторського договору можуть бути також перекладачі. Хоча вони і
не створюють оригінальних творів, а результат їхньої праці носить
залежний від оригінала характер, але вони все ж позначаються в договорі
терміном “автор”. Відповідно до ст. 20 Закон України “Про авторське
право та суміжні права”, перекладачам і авторам інших похідних творів
належить авторське право на здійснені ними переклад, адаптацію,
аранжування або іншу переробку.

Перекладачі і (або) автори інших похідних творів користуються
авторським правом на створений ними твір за умови дотримання ними прав
автора, твір якого зазнав перекладу, адаптації, аранжування або іншої
переробки. Що ж стосується правового положення перекладача як сторони в
договорі, то воно визначене ст. 7 Закон України “Про авторське право та
суміжні права” (“Об’єкти авторського права”), в якій переклад твору
визнається самостійним об’єктом авторського права.

Автор – це особа, творчою працею якої створено твір. Авторами можуть
бути і неповнолітні і малолітні діти. Законом не встановлено певний
віковий ценз для осіб – суб’єктів авторського права. Історія знає чимало
прикладів, коли особи, що не досягли повноліття, ставали авторами
творів. Наприклад 13-річний Шуберт був автором ряду творів, Шопен з 6-и
років почав грати на фортепіано, а по досягненню 8-и років написав
декілька полонезів, марш, мав публічні виступи.

Правове положення неповнолітніх та малолітніх авторів регулюється
загальними нормами Цивільного Кодексу України про фізичну особу. Так,
відповідно до ст. 31 Цивільного Кодексу України фізична особа, яка не
досягла 14 років, має право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди та
здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної,
творчої діяльності, що охороняється законом. Інші угоди за малолітніх
осіб вчиняють їх батьки, опікуни, піклувальники. До числа дрібних
побутових угод можна віднести угоди по придбанню засобів, матеріалів,
необхідних для творчої роботи (пензлі, фарби, дискети тощо). Малолітня
особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Що ж стосується неповнолітніх осіб віком від 14 до 18 років, то,
відповідно до ст. 32 Цивільного Кодексу України, крім правочинів, що
передбачені статтею для малолітніх осіб, неповнолітні мають право
самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими
доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної,
творчої діяльності, що охороняється законом; бути учасником
(засновником) юридичних осіб; самостійно укладати договір банківського
вкладу. Отже, виходячи з того, що неповнолітні особи від 14 до 18 років
мають право самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної,
творчої діяльності, що охороняється законом (мається на увазі як
особисті немайнові, так і майнові права), можна зробити висновок, що
таким особам законодавчо надано право на укладення авторського договору
без отримання спеціальної згоди віл батьків, усиновителів або
піклувальників.

На практиці така свобода у розпорядженні неповнолітніми авторами своїми
правами (як майновими так і не майновими) може їм зашкодити. У такому
віці особа ще не має достатнього досвіду для укладання договорів і
розпорядження своїм майном і майновими правами і для неї ризик бути
введеною в оману корисливо зацікавленими особами збільшується. Отже
інтереси малолітнього і неповнолітнього автора на практиці не достатньо
захищені, а такі інтереси, навпаки, потребують підвищеного захисту. Тому
було б доцільним введення у нормах законодавства про захист прав дітей,
цивільного законодавства та законодавства про авторські права положень,
які б передбачали принципи підвищеної юридичної охорони і захисту прав і
інтересів неповнолітніх та малолітніх авторів.

Доцільно було б розглянути також таких суб’єктів авторського права, як
обмежено дієздатні громадяни. Справа в тому, що особи, які страждають на
психічний розлад, так і особи, які зловживають спиртними напоями,
токсичними речовинами тощо, все одно можуть бути авторами літературних,
наукових, художніх та інших творів. Як писав Гете “усі наші
найсумлінніші намагання вдаються лише у момент несвідомого стану”, отже
можливість обмежено дієздатних осіб бути авторами творів не можна не
приймати до уваги.

Порядок обмеження цивільної дієздатності особи встановлюється Цивільним
процесуальним кодексом України. Такі особи можуть вчиняти лише дрібні
побутові угоди, всі інші правочини та розпорядження майном такої особи
здійснюється піклувальником. Але у будь-якому випадку особисті немайнові
права зберігаються за автором.

Нерідко буває так, що на стороні автора виступають кілька осіб
(співавторів). Співавторами є особи, спільною творчою працею яких
створено твір. Відносини між ними визначаються угодою, укладеною між
ними. Право опублікування та іншого використання твору належить
однаковою мірою всім співавторам. Один співавтор не може без достатніх
підстав відмовити іншим у дозволі на опублікування, інше використання
або зміну твору. Якщо авторський договір укладається від імені
співавторів, то його підписують усі співавтори.

Стороною авторського договору, крім автора, можуть бути й інші особи –
спадкоємці автора та інші його правонаступники. Якщо авторський договір
укладається спадкоємцями, то вони зобов’язані подати документи, що
засвідчують їх правонаступництво.

Другою стороною в авторському договорі, як правило, є юридична особа –
організація чи підприємство, яке має можливість використати твір у той
чи інший спосіб (видавництво, театр, кіностудія тощо). Це можуть бути
юридичні особи, засновані на будь-якій формі власності, державні,
приватні, іноземні тощо. Але цією стороною авторського договору є не
тільки ті організації, що можуть використовувати твір. Цією стороною
може бути роботодавець, набувач авторських прав за договором про
передачу (відступлення) майнових прав автором або іншою особою, що має
авторське право, організація, що управляє авторськими правами на
колективній основі.

Цією другою стороною авторського договору може бути й фізична особа, що,
як правило, виступає замовником на створення, наприклад, твору живопису
чи скульптурного. Фізична особа може виступати і як користувач твору.

Але питання про можливість фізичної особи бути другою стороною за
авторським договором є дещо суперечливим. Як вже зазначалося, відповідно
до ст. 31 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, автор
(чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові
права, зазначені у статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі
повністю чи частково. Тобто другою стороною за авторським договором можу
бути “будь-яка інша особа”, як фізична, так і юридична. Але деякі автори
вважають, що договір, обома сторонами якого є фізичні особи, треба
вважати договором підряду. Оскільки накладати на замовників, в якості
яких виступають звичайні фізичні особи, всі обов’язки, які покладаються
на організації, які займаються використанням творів на професійній
основі, є недоцільним. Але якщо громадянин є приватною особою –
підприємцем, то він потенційно може здійснювати відтворення і
розповсюдження творів.

2.2. Основні умови авторського договору

Умови дійсності договорів у сфері інтелектуальної власності, це ті ж
самі умови дійсності, дотримання яких обов’язкове при укладенні
будь-якого цивільно-правового договору. Передусім зміст, умови, форма,
порядок укладення таких договорів має відповідати вимогам закону. Так, у
ст. 33 Закону України “Про авторське право і суміжні права” містить
припис: “Умови договору, що обмежують право автора на створення
майбутніх творів на зазначену у договорі тему чи у зазначеній галузі, є
недійсними”.

Відповідно до теорії цивільного права суттєвими умовами договору
прийнято вважати умови про предмет договору, умови, які визначені в
законі або інших нормативно-правових актах як суттєві або необхідні для
даного виду договору, та умови, відносно яких за заявою однієї із сторін
має бути досягнуто згоди. Що ж стосується конкретизації істотних умов
авторського договору у спеціальному законодавстві, то відповідно до ст.
33 Закону України “Про авторське право та суміжні права”. Договір про
передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між
сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов (строку дії договору,
способу використання твору, території, на яку поширюється передаване
право, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших
умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнуто
згоди).

Важливою умовою для характеристики будь-якого договору, в тому числі і
авторського, є визначення його предмета та об’єкта. Виходячи з положення
ст. 33 Закону України “Про авторське право та суміжні права” про те, що
предметом договору про передачу прав на використання твору не можуть
бути права, яких не було на момент укладання договору, можна зробити
логічний висновок – предмет договору становлять права, що за ним
передаються. Тобто це певні майнові права на твір літератури, науки чи
мистецтва.

Умови про предмет є суттєвими умовами будь-якого цивільно-правового
договору, тому сторони, укладаючи авторський договір повинні чітко
визначити той об’єм прав, який за ним передається. Це означає, що
сторони повинні досягти згоди стосовно способів використання твору, які
дозволяються користувачу. Деталізація цих способів може бути різною.
Наприклад, сторони можуть передбачити, що за договором дозволяється
використання твору шляхом його видання на передбаченій у договорі мові.
Але можна й зафіксувати в договорі передачу прав загального характеру на
відтворення та розповсюдження об’єкту.

Але слід пам’ятати, що відповідно до п. 3 ст. 33 Закону, предметом
договору про передачу прав на використання твору не можуть бути права,
яких не було на момент укладання договору. Відповідний Закон Російської
Федерації дещо по-іншому регламентує дане правило, зокрема в ньому
передбачено, що предметом авторського договору не можуть бути права на
використання твору, невідомі на момент укладення договору. Ця норма
пов’язана з тим, що не можна завчасно передбачити, яким чином нові
(невідомі на момент укладення договору) способи і форми використання
твору будуть зачіпати авторські правомочності. Цю норму слід розуміти
таким чином: забороняється передача прав на використання твору тими
способами і в тих формах, які є невідомими на даний момент але поява
яких можлива в майбутньому (тобто ті, яких не було на момент укладення
договору).

Така позиція законодавця викликає певну критику у вчених, оскільки при
існуючих темпах науково-технічного прогресу у видавця, телерадіомовної
організації при виникненні кожного нового технічного способу
використання твору виникає обов’язок доповнити укладений авторський
договір з автором або його правонаступниками.

Традиційне вирішення даної проблеми передбачає або укладення нового
договору або доповнення вже існуючого договору. Як новий договір так і
додаткова угода можуть бути прийняті за ініціативою будь-якої з сторін.

Окрім визначення способу використання об’єктів, в інтересах сторін також
є визначення характеру тих прав, які передаються за договором. Тобто
визначення чи ці права виключні, чи невиключні.

Питання про виключність авторських прав обговорюється багатьма вченими.
Так, Г.Ф. Шершеневич стверджував, що “виключне право надає юридичну
можливість здійснення певного роду дій з усуванням усіх інших від
наслідування. Пасивними суб’єктами виключних прав є всі співгромадяни”.

А, наприклад, Сергеєв А.П. вбачає виключність авторського права “у
визнані того, що тільки сам володілець авторського права (тобто автор
або його правонаступник) може вирішувати питання про здійснення
авторських правомочностей, і перш за все пов’язаних з використанням
твору”.

Закон України “Про авторське право і суміжні права” передбачає більш
вузьке визначення терміну “виключні права”. Зокрема, відповідно до ст. 1
Закону виключне право – майнове право особи, яка має щодо твору,
виконання, постановки, передачі організації мовлення, фонограми чи
відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання цих
об’єктів авторського права і (або) суміжних прав лише нею і на видачу
лише цією особою дозволу чи заборони їх використання іншим особам у
межах строку, встановленого цим Законом. Тобто автор (або інша особа,
яка має виключне авторське право) може за авторським договором про
передачу виключного права на використання твору, передати право
використовувати твір певним способом і у встановлених межах тільки одній
особі, і надати цій особі право дозволяти або забороняти подібне
використання твору іншим особам. При цьому за особою, яка передає
виключне право на використання твору, залишається право на використання
цього твору лише в частині прав, що не передаються (п. 3 ст. 32 Закону).

Відповідно до ст. 15 вказаного закону, виключне право на використання
твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому
використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом. Але якщо
таке виключне право передається на основі договору про передачу
виключного права, способи і форми використання повинні бути встановлені
в договорі.

Відповідно до п. 4 ст. 32 Закону, за авторським договором про передачу
невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має
авторське право) передає іншій особі право використовувати твір певним
способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає
невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу
невиключного права на використання твору іншим особам. Отже, при
передачі невиключного права на використання втору, використовувати його
певним способом і у певних межах має право не лише особа, якій це право
передане, а й інші особи (наприклад сам автор, або особи, яким він таке
право передасть).

Не можна також забувати про важливе правило, згідно з яким майнові
права, не зазначені в авторському договорі як передані суб’єктом
авторського права, вважаються такими, що не передані, і зберігаються за
ним. Дана норма направлена на захист інтересів автора, так як якщо
користувач зацікавлений в набутті більш широких прав на використання
твору, то йому доведеться погодити в договорі об’єм отриманих прав з
відповідним визначенням розміру авторської винагороди за кожний спосіб
використання конкретного твору.

Якщо предметом виступають права, які передаються за договором, то
об’єктом цих права можна вважати сам твір. За своєю сутністю поняття
“об’єкт авторського права” і “об’єкт авторського договору” відрізняються
лише тим, що під поняттям “об’єкт авторського договору” розуміють
конкретно визначений твір літератури, науки чи мистецтва, по відношенню
до якого сторони укладають авторський договір з визначенням конкретних
способів і строків його використання, а під терміном “об’єкт авторського
права” слід розуміти загальний результат інтелектуальної і творчої
діяльності людини.

Такі нематеріальні блага, як твори літератури, науки, мистецтва можуть
стати об’єктом авторського договору лише за умови, коли вони виражені у
певній об’єктивній формі, на певному матеріальному носії, що дає змогу
відтворювати і розмножувати їх. Об’єктом авторського договору можуть
бути твори, які уже створені на момент укладення договору, так і ті, які
автор (співавтори) зобов’язуються створити і передати для використання у
майбутньому.

При укладенні таких договорів (з зобов’язанням створити твір у
майбутньому) слід чітко визначити в договорі, якого саме жанру, виду,
об’єму повинен бути твір, а також зазначити інші характеристики, яким
він повинен відповідати. Для більшої надійності можна додавати до
договору план-проспект, який буде невід’ємною його частиною і може
слугувати засобом доказування в суді при виникненні спорів.

Наступним важливим елементом авторського договору є його форма.
Відповідно до ст. 639 Цивільного Кодексу України, договір може бути
укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не
встановлені законом. Законом України “Про авторське право і суміжні
права” встановлені вимоги щодо форми договору про передачу прав на
використання творів. Так у ст. 33 Закону зазначено, що договори про
передачу прав на використання творів укладаються у письмовій формі. Якщо
звернутися до російського законодавства, то, зокрема, у відповідному
законі Російської Федерації також зазначено, що авторський договір
укладається в письмовій формі (ст. 32).

Крім того, відповідно до п. 4 ст. 639 Цивільного Кодексу України, якщо
сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого
законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є
укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Тобто за бажанням
сторін авторський договір може бути укладено і в нотаріальній формі.

Закон України “Про авторське право і суміжні права” не встановлює
спеціальних наслідків за недодержання письмової форми договору, отже
можна зробити висновок, що у випадках такого недодержання застосовуються
загальні наслідки про недодержання форми правочину, передбачені ст. 218
Цивільного Кодексу України: недодержання сторонами письмової форми
правочину, яка встановлена законом, немає наслідком його недійсність,
крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту
вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися
письмовими доказами, засобами аудіо-, відео запису та іншими доказами.
Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Тобто
недотримання простої письмової форми авторського договору тягне за собою
неможливість сторін посилатися на свідчення свідків. Але сторонам не
заборонено посилатися на інші докази, зокрема письмові. Одними з самих
звичайних таких доказів є підпис автора в отриманні їм авторської
винагороди, або супроводжувальний лист автора, який додається до твору,
який направляється користувачу.

Закони “Про авторське право і суміжні права”, як України так і
Російської Федерації, передбачають один випадок укладення авторського
договору в усній формі: договір про використання (опублікування) твору в
періодичних виданнях (газетах, журналах тощо).

Тобто у тій галузі, де вимагається швидке та оперативне використання
творів, де твори використовуються у великих кількостях, тобто у галузі
використання творів в періодичних виданнях, законодавець відмовляється
від формальностей і від письмового оформлення договору. У будь-якому
випадку, якщо договір укладено в усній формі, слід вважати, що автор
передав лише невиключне право на разове використання твору.

Але практика підтверджує, що укладення договорів в усній формі ускладнює
можливість захисту авторського права у випадках, коли твір не
використовується, не публікується або публікується в іншому вигляді, зі
змінами, внесеними без згоди автора.

Отже, обом сторонам в авторському договорі слід намагатися, якщо це
можливо, укладати договір в письмовій формі, як більш надійний засіб
захисту права і інтересів сторін.

Авторський договір повинен відповідати встановленим вимогам. Він має
передбачати способи використання твору (конкретні права, що передаються
за договором). Так, якщо твір передається для використання тільки шляхом
видання, його можна використати лише у такий спосіб. Це означає, що
видавець не має права розповсюджувати твір будь-яким іншим способом,
публічно виконувати чи показувати його.

Якщо в авторському договорі не передбачено умову про спосіб використання
твору (конкретних прав, що передаються за авторським договором), договір
вважається укладеним на такі способи використання твору, які можуть
вважатися необхідними для досягнення наміру сторін, які вони мали в
момент укладення договору. Наприклад, передача права на відтворення
літературного твору може передбачати і його розповсюдження.

Важливою умовою авторського договору є також і умова про його строк. В
авторському договорі можуть бути передбачені різні строки, передусім це
строки дії самого договору, строки виконання умов договору, строки
видання твору чи публічного показу тощо. Строк, на який передається
авторське право, може бути будь-який – закон не встановлює ніяких
обмежень щодо нього. На практиці деякі авторські договори виконуються в
момент їх укладання і одразу ж припиняються (так зване “живе”, публічне
виконання).

Строки дії самого договору визначаються угодою сторін. Безумовно, вони
не можуть бути триваліші, ніж чинність самого авторського права. У
Законі України “Про авторське право і суміжні права” не вказано, які
наслідки не зазначення сторонами і договорі строку, на який він
укладається. У відповідному законі Російської Федерації (ст. 31)
зазначено, що коли в авторському договорі умову про строк його дії не
передбачено, договір може бути розірваний після закінчення п’яти років
від дати його укладення. Необхідною умовою договору в такому разі є
попередження користувача за шість місяців до розірвання договору.

Таким чином, авторський договір, в якому не визначено строк дії,
розглядається як довгостроковий, розірвання його допускається за
ініціативою автора (або іншої особи, яка має авторські права) з
дотриманням процедури повідомлення користувача не пізніше ніж за шість
місяців до розірвання договору.

Волевиявлення сторін при укладенні договору не завжди фіксується
письмово, що може призвести до конфліктів. Наприклад, може бути така
ситуація: видавництво звернулося з позовом до суду про повернення
автором отриманого авансу. Свої вимоги видавництво мотивувало тим, що
автор порушив строк пред’явлення рукопису після доопрацювання.
Видавництво надало копію листа, підписаного завідуючим редакції, в якому
встановлювався строк пред’явлення рукопису. Автор заперечував отримання
такого листа.

Суд не прийняв до уваги лист видавництва в підтвердження своїх вимог по
двом причинам. По-перше, лист було підписано завідуючим редакцією, який
не є уповноваженою особою. По-друге, наданий лист виражав волевиявлення
лише однієї сторони, тоді як вимагалося погодження строку обома
сторонами. Суд відмовив в задоволенні позову, оскільки строк надання до
видавництва рукопису після доопрацювання не було встановлено і погоджено
обома сторонами, в чому не було вини автора.

Поряд з умовою про строк дії авторського договору, доцільно розглянути
також умову про територію, на яку передається право. Якщо в авторському
договорі не передбачено умову про територію, на яку передається
авторське право, то чинність права поширюється на всю територію України.
Ця норма має диспозитивний характер. Тут вихідним є поняття про
територіальність авторського права як юридичного факту, у відповідності
до якого авторсько-правове законодавство будь-якої країни не має сили за
її межами. У випадку виникнення непорозумінь з приводу змісту
авторсько-правового договору, діє призумція: “майнові права, не
зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що
не передані” (ст. 31 Закону України “Про авторське право та суміжні
права”).

Відповідно до ст. 33 Закону України “Про авторське право і суміжні
права”, авторська винагорода визначається у договорі у вигляді відсотків
від доходу, отриманого від використання твору, або у вигляді фіксованої
суми чи іншим чином. Тобто винагорода має виплачуватися за кожний спосіб
використання твору окремо. Якщо встановити розмір винагороди у вигляді
відсотка від доходу неможливо у зв’язку з характером твору або
особливостями його використання, то винагороду визначають у вигляді
зафіксованої у договорі чітко визначеної суми або іншим способом.

Введення такого принципу (визначення в договорі винагороди у вигляді
відсотків від доходу), по-перше, нейтралізує негативні наслідки
інфляції, тому що будь-яка винагорода, визначена в договорі в “твердій”
сумі, може швидко зменшитися через безперервну грошову інфляцію;
по-друге, застосування такого принципу об’єднує автора і користувача,
робить їх партнерами: чим більший буде дохід користувача, тим більша і
винагорода автора.

Закон використовує для позначення винагороди, що виплачується за
авторським договором термін “авторська винагорода”. Цей термін
підкреслює, що мова йде про винагороду, що виплачується по авторському
праву. Але ця винагорода виплачується не обов’язково автору, але й іншим
володільцям авторських прав, що передають свої права за авторським
договором.

Як вже відмічалося раніше, звичайним способом визначення розміру
авторської винагороди є визначення її у вигляді відсотка від доходу,
отриманого користувачем твору. Сам розмір відсотка законом не
передбачено, тобто сторони самі можуть встановити цей відсоток. Крім
того, сторони можуть визначити як один певний відсоток за весь об’єм
використання (наприклад 5 % від продажу книги незалежно від накладу),
або визначити зміни відсотка в залежності від об’єму використання,
(наприклад: за перші 10 000 книг – 5 %, за наступні 10 000 книг – 7 % і
так далі).

Але ставки авторської винагороди не можуть бути нижчими за мінімальні
ставки, встановлені Кабінетом Міністрів України (ст. 33 Закону України
“Про авторське право і суміжні права”). Значення такого встановлення
мінімальних ставок авторської винагороди полягає в тому, що користувачі
не вправі сплачувати авторові винагороду, меншу за встановлені ставки,
тобто, таке встановлення гарантує дотримання прав і інтересів автора.

Такі мінімальні ставки авторської винагороди встановлені Постановою
Кабінету Міністрів України “Про затвердження мінімальних ставок
винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського права і
суміжних прав” від 18 січня 2003 року N 72.

Авторська винагорода за створення і використання твору носить трудовий
характер. Проте творчий характер праці автора накладає свій відбиток на
вимір трудових затрат автора. Працю автора не можна прирівняти до праці
робітника чи службовця. Цим зумовлюється неможливість встановлювати ті ж
критерії для оцінки праці автора. Визначити якість і кількість праці
автора просто неможливо. Тому в авторському праві застосовуються свої
специфічні показники обліку кількості і якості праці автора. Одиницею
оплати літературних творів є авторський аркуш (40 тисяч знаків), поезії
– рядок.

Ставки авторської винагороди за музичні і музично-літературні твори
(опери, балети, музичні комедії) встановлені за весь твір в цілому,
оскільки їх обсяг розрахований на однакове за часом виконання. Природно,
за видання одноактної п’єси, опери, музичної комедії, балету
застосовуються менші ставки ніж за багатоактні сценічні твори.

Що стосується валюти виплати авторської винагороди, то грошові
зобов’язання за договором повинні виконуватися в гривнях (за загальним
правилом, встановленим п.1 ст. 533 Цивільного Кодексу України). Але в
авторський договір може бути включено валютне застереження, що є досить
суттєвим в умовах фінансової нестабільності для захисту інтересів
слабкої сторони. П. 2 згадуваної статті передбачає: “якщо у грошовому
зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що
підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної
валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлено
договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом”.

Авторський договір може передбачати виплату авансу. Авансом вважаються
будь-які суми, виплачені до того, як у користувача виникне дохід від
використання твору. Законом встановлено можливість виплати авансу лише
за договором замовлення: “договором може передбачатися виплата
замовником авторові авансу як частини авторської винагороди” (ст. 33
Закону). У Законі “Про авторське право та суміжні права” Російської
Федерації виплата авансу за договором замовлення є обов’язком, а не
правом замовника (ст. 33 Закону). На мій погляд, в українському
законодавстві теж треба встановити обов’язок замовника виплачувати
авторові аванс, який виступає не лише засобом забезпечення права автора,
а й виконує функцію матеріального заохочення. Договір може передбачати
різні строки виплати авансу та авторської винагороди.

Якщо право на одержання авторської винагороди виникло на підставі
договору і вона фактично не виплачена в передбачений договором строк, то
суд може застосувати положення статей 612 (прострочення боржника) та 625
(відповідальність за порушення грошового зобов’язання) Цивільного
Кодексу України. Відповідно до ст. 625 згаданого нормативного акту,
боржник, який прострочив виконання зобов’язання, на вимогу кредитора
зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу
інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від
простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором
або законом. Отже, прострочена до сплати сума повинна бути
проіндексована. Індексація повинна здійснювати тільки за період
прострочення і тільки стосовно простроченої суми. Тому дуже важливим з
точки зору захисту інтересів автора є встановлення в договорі строку і
порядку виплати авторської винагороди.

Розділ 3. Види авторських договорів, їх зміна та припинення

У діючому законодавстві немає широкої класифікації авторських договорів.
Закон України “Про авторське право і суміжні права” це питання чітко не
регламентує, лише визначає, що авторські права можуть передаватися на
підставі договору про передачу виключних прав на використання твору і
договору про передачу невиключних прав на використання твору автора.

У науковій літературі є декілька запропонованих класифікацій авторських
договорів. Зокрема, Сергеєв А.П. пропонує класифікувати авторські
договори на групи в залежності від видів творів, а саме – авторські
договори на створення музичних, літературних, аудіовізуальних,
архітектурних та інших творів.

Підопригора О.А. пропонує класифікувати авторські договори на:
видавничий договір, договір про депонування рукопису твору,
постановочний договір, сценарний договір, договір художнього замовлення,
договір про використання у промисловості неопублікованого твору
декоративно–прикладного мистецтва.

На мою думку, з метою вирішення питання про класифікацію авторських
договорів треба звернутися, перш за все, до визначення поняття
авторського договору, запропонованого законодавством. Так, автор (чи
інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права,
зазначені у статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи
частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має
авторське право) оформляється авторським договором (ст. 31 Закону
України “Про авторське право і суміжні права”). У згадуваній ст. 15
визначено, що до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське
право) належать: виключне право на використання твору; виключне право на
дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Отже, авторський
договір передбачає передачу майнових прав, і перш за все передбачає
передачу прав на використання твору, яке може здійснюватися різними
способами. Тобто доцільно було б розглянути класифікацію авторських
договорів в залежності від способів використання твору, що передається.
Тому в даному розділі будуть розглянуті такі види договорів: видавничий
договір, договір про депонування рукопису, постановочний договір,
договір про використання твору декоративно-прикладного мистецтва,
договір про створення аудіовізуального твору та сценарний договір.

3.1. Видавничий договір

Одним з найбільш поширених авторських договорів є видавничий договір,
який укладається на видання або перевидання літературних, наукових,
музичних творів а також творів образотворчого мистецтва. Тобто предметом
цього договору можуть бути твори мистецтва, науки, літератури. Тому
видавничі договори у свою чергу поділяються на: видавничий договір на
літературні твори; видавничий договір на твори образотворчого мистецтва;
видавничий договір на музичні твори; договори на видання творів у
перекладі та інші.

За видавничим договором автор чи його спадкоємець передає видавництву
готовий твір для видання чи перевидання або автор зобов’язується
створити і подати твір в обумовлений сторонами термін, а видавництво –
випустити його у світ і сплатити авторові (спадкоємцю) відповідну
винагороду.

У видавничому договорі має бути вказано характер твору, наклад, обсяг,
термін випуску твору у світ, розмір авторської винагороди та порядок і
строки її сплати, відповідальність сторін тощо.

Як випливає з визначення, об’єктом видавничого договору може бути як
готовий твір, так і твір, який автор зобов’язується створити в
майбутньому (у такому разі укладається договір літературного
замовлення). За договором літературного замовлення автор бере на себе
зобов’язання створити в майбутньому твір і передати його видавництву для
використання шляхом його видання. Твір має бути поданий до видавництва у
такій формі, яка дозволяє його відтворення, тобто на відповідному
матеріальному носії.

Стороною у видавничому договорі можуть бути декілька авторів
(співавтори, тобто особи, спільною творчою працею яких створено твір),
відносини між ними регулюються спеціальною угодою.

У видавничому договорі повинно бути чітко визначено його об’єкт – твір
літератури, науки чи мистецтва, і його попередньо погоджену назву. Назва
твору може уточнюватися у процесі роботи над твором.

У договорі автор має підтвердити, що саме йому належить авторське право,
що воно не передане іншій особі, що він не зробив ніяких розпоряджень
щодо нього, які б суперечили чинному законодавству чи умовам договору.
Таке застереження має стосуватися також будь-якого іншого матеріалу, що
використовується у творі (наприклад, якщо автор бажає надати ілюстрації
до твору, автором яких він не являється). А у випадку, коли автор
створив власні ілюстрації до твору, окремого договору на використання
таких ілюстрацій не укладається.

Також розглядуваний договір повинен містити строк, протягом якого автор
передає видавництву для підготовки оригінал-макету всі необхідні
матеріали, такі як текст, малюнки, фотографії, якщо вони
використовуються у творі тощо. Видавництво ж, в свою чергу,
зобов’язується підготувати оригінал-макет у встановлений договором строк
і погодити його з автором.

Важливим положенням договору є обумовлення строку видання твору, а також
застереження видавництва про неможливість без згоди автора вносити у
твір будь-які зміни, пояснення, передмови, ілюстрації тощо.

У разі відхилення твору видавництвом воно повинно повернути його автору.
Якщо видавництво використало твір, то після припинення використання твір
також має бути повернутий автору. Твір має бути повернутий автору і в
інших випадках припинення договору.

До основних обов’язків автора за видавничим договором належать обов’язки
передати (або створити і передати) твір видавництву у встановлений
договором строк і підготовлений відповідно до видавничих вимог. Він
відповідає за достовірність і повноту матеріалу та відомостей у рукописі
або на магнітному носії (дискеті, лазерному диску).

У разі потреби на пропозицію видавництва автор зобов’язаний доопрацювати
твір в обумовлений строк, виконати авторське коригування тексту та також
вичитати верстку. Також у випадку, якщо у книзі, що видається, автором
використані твори третіх осіб, він повинен на вимогу видавництва
передати йому копії документів, що дозволяють використовувати такі
твори.

Натомість автор має право вимагати від видавництва виплати йому
авторської винагороди в порядку та строках, передбачених договором,
вимагати виходу твору в світ у обумовлений договором термін, вимагати
погодження з ним оригінал-макету твору тощо. Це основний перелік прав і
обов’язків автора, але він не є вичерпним, оскільки на видавничий
договір, як і на будь-який цивільно-правовий договір, розповсюджується
принцип свободи договору, отже сторони можуть передбачити у договорі
будь-які положення з урахуванням вимог законодавства.

До основних обов’язків видавництва належать: протягом встановленого
договором строку розглянути рукопис і прийняти рішення про його
прийняття, необхідність доопрацювання чи відхилення, про що повідомити
автора; протягом встановленого у договорі строку видавництво повинно
видати твір; видавництво виплачує авторові винагороду (гонорар) у
встановленому договором розмірі строку і порядку; не змінювати твір без
згоди автора тощо. Права видавництва кореспондуються з обов’язками
автора – це право вимагати надання твору у встановлений строк,
встановленого обсягу і форми, вимагати виконання авторського корегування
тощо.

При укладення видавничого договору автор може передати не лише права на
видання чи перевидання твору, а й інші майнові права (наприклад, право
на переклад іншими мовами, право пізнішого передруку тощо). Але за
загальним правило за авторськім договором можуть передаватися лише
майнові права автора, а особисті немайнові права є невідчужуваними.

3.2. Договір про депонування рукопису

Термін “депонування” означає передачу на збереження депозитарію (певна
організація-сховище). Договір про депонування рукописів регулює передачу
належним чином оформленого рукопису до певної установи-зберігача
(наприклад, Державної науково-технічної бібліотеки України).

Виникнення такого виду авторського договору зумовлене перш за все тим,
що інформація, яка передається на зберігання, має специфічний характер –
це як правило наукова, науково-технічна інформація, створена у формі
рукописів. Враховуючи швидкі темпи науково-технічного прогресу ця досить
специфічна інформація можу передчасно застаріти, адже процес її видання
може затягнутися. Крім того видання твору вимагає певних матеріальних
витрат, а за прийом рукопису на депонування плата не стягується.

Договір про депонування рукописів по суті і є договором про передачу на
зберігання. Він близький до договору зберігання, але має специфічний
об’єкт (рукописні твори), не обмежений певним строком тощо.

Об’єктом договору є реферати статей, огляди, монографії, збірки наукових
праць, матеріали конференцій, з’їздів, нарад, симпозіумів тощо.
Особливості зазначених об’єктів полягають у їх рукописній формі і
вузькоспеціальному характері. Тези доповідей, крім доповідей на
міжнародних, республіканських наукових з’їздах, конференціях і
семінарах, звіти про науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи
і дисертації об’єктом договору про депонування бути не можуть.

Суб’єктами цього договору виступають, як правило, організації. З одного
боку, це організації, які передають підготовлені відповідно до
встановлених вимог рукописи на зберігання (ВУЗи, наукові інститути,
проектно-конструкторські заклади тощо). А з іншого боку це організації,
які здійснюють зберігання рукописів (наприклад, спеціалізовані
бібліотеки).

Рукопис на депонування може бути направлений лише за умови згоди автора,
але за зміст рукопису відповідальність несе організація, яка прийняла
рішення про його депонування.

Договір про депонування рукописів має односторонній характер, тобто одна
його сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні
дії (обов’язок прийняти рукопис на депонування), а друга сторона
наділяється лише правом вимоги (вимагати прийняття належним чином
підготовленого рукопису на зберігання). Відмовити в прийнятті рукопису
організація може тільки у випадку оформлення рукопису без дотримання
встановлених вимог.

Договір про депонування рукопису є реальним, права і обов’язки сторін
виникають з моменту передачі рукопису. Депонований рукопис прирівнюється
до опублікованої роботи, проте автор не має права на авторську
винагороду, він зберігає лише право авторства. Крім того автор може
опублікувати іншим способом рукопис, попередивши видавця про те, що
рукопис депоновано.

З рукописом, переданим на депонування, можуть бути ознайомлені всі
бажаючі особи, також на їх прохання може бути видано копію рукопису або
його частини за встановлену плату.

3.3. Постановочний договір

Музичні, драматичні, хореографічні твори, пантоміми та інші подібні
твори можуть бути публічно виконані шляхом їх постановлення на сцені.
Такі твори мають назву “сценічні твори”. Для їх постановлення між
автором і відповідною організацією укладається постановочний договір. За
визначенням Серебровського В.І. “постановочний договір – це договір, в
силу якого автор уступає своє право на публічне виконання твору, а
постановник (видовищний заклад) зобов’язується здійснити постановку
(публічне виконання твору) у встановлений строк”.

Отже, за цим договором автор зобов’язаний передати або створити і
передати сценічний твір видовищному закладу у визначений договором
строк. Видовищний заклад – це певна організація, яка здатна забезпечити
виконання творів на сцені (театри, опери, цирки). Після передачі твору
така організація зобов’язана його розглянути у визначений договором
строк, схвалити чи відхилити його або запропонувати автору твір
доопрацювати, визначивши при цьому строк такого доопрацювання. Потім
видовищний заклад здійснює підготовку твору до його постановлення на
сцені, у якій має право брати участь і автор твору.

Видовищний заклад зобов’язується здійснити першу постановку твору у
визначений договором строк, але не пізніше двох років від дати прийняття
закладом твору.

За загальним правилом, автор зобов’язується до першої постановки твору
або до закінчення строку на постановку не передавати цей твір іншій
видовищній організації для публічного виконання у тому ж самому місці.

Постановочний договір повинен передбачати обов’язок постановника
виплатити авторові винагороду за передачу твору на публічне виконання.
Розмір такої винагороди визначається угодою сторін, але не може бути
меншим від встановленого законодавством мінімального розміру. Таке
виконання твору може бути платне чи безоплатне для глядачів, але
незалежно від цього авторська винагорода повинна бути нарахована
авторові у встановленому договорі розмірі.

3.4. Договір про використання твору декоративно-прикладного мистецтва

Об’єктом даного договору виступають специфічні твори, створені для
задоволення перш за все побутових потреб, які разом з тим мають певну
художню чи естетичну цінність. Закон України “Про авторське право і
суміжні права” використовує для позначення таких творів термін “ужиткове
мистецтво”. Так у ст. 1 Закону зазначено, що твір ужиткового мистецтва –
твір мистецтва, в тому числі твір художнього промислу, створений ручним
або промисловим способом для користування у побуті або перенесений на
предмети такого користування. Що стосується окреслення переліку творів
декоративно-прикладного мистецтва, то в законодавстві наведено лише
примірний їх перелік (Постанова Кабінету Міністрів України “Про
затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання
об’єктів авторського права і суміжних прав” від 18 січня 2003 року N
72), а саме: твори декоративного призначення: скульптура малих форм,
панно, вази, тарелі, тканини та інші предмети, призначені для оформлення
приміщень; твори ужиткового призначення: посуд, столові набори, ювелірні
вироби, вази, шкатулки, скриньки, корзинки, ляльки, іграшки, меблі та
інші художньо оформлені вироби.

За договором про використання твору декоративно-прикладного мистецтва
одна сторона (автор твору) зобов’язується передати або створити в
майбутньому і передати твір декоративно-прикладного мистецтва іншій
стороні (промисловому підприємству), яке зобов’язується виплатити
авторові обумовлену договором винагороду і випустити твір у світ на
промисловій основі.

Отже другою стороною в даному договорі є певна специфічна організація,
або промислове підприємство, яке випускає твір у світ саме на
промисловій основі. Такий твір має бути придатний для використання на
промисловій основі і відповідати певним художньо-естетичним вимогам.

3.5. Договір про створення аудіовізуального твору

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про авторське право і суміжні
права”, аудіовізуальний твір визначається як твір, що фіксується на
певному матеріальному носії (кіноплівці, магнітній плівці чи магнітному
диску, компакт-диску тощо) у вигляді серії послідовних кадрів
(зображень) чи аналогових або дискретних сигналів, які відображають
(закодовують) рухомі зображення (як із звуковим супроводом, так і без
нього), і сприйняття якого є можливим виключно за допомогою того чи
іншого виду екрана (кіноекрана, телевізійного екрана тощо), на якому
рухомі зображення візуально відображаються за допомогою певних технічних
засобів. Видами аудіовізуального твору є кінофільми, телефільми,
відеофільми, діафільми, слайд-фільми тощо, які можуть бути ігровими,
анімаційними (мультиплікаційними), неігровими тощо.

Аудіовізуальний твір складається з різних складових частин, авторами
яких можуть бути різні особи. Наприклад, для створення такого виду
аудіовізуального твору, як відео-кліп, треба написати слова пісні,
написати до неї музику, виконати пісню, розробити сценарій відео-кліпу,
зняти відео-кліп тощо.

Саме тому у ст. 17 вказаного вище Закону до авторів аудіовізуального
твору відносяться: режисер-постановник; автор сценарію і (або) текстів,
діалогів; автор спеціально створеного для аудіовізуального твору
музичного твору з текстом або без нього; художник-постановник;
оператор-постановник. Одна і та сама фізична особа може суміщати дві або
більше із наведених у цій частині авторських функцій. Для створення
окремих елементів аудіовізуального твору можуть залучатися і інші
фахівці.

Автори можуть укласти авторські договори на створення аудіовізуального
твору як з організацією, що здійснює виробництво аудіовізуального твору
(кіностудія, телестудія та інші, що мають своїм родом занять створення
аудіовізуальних творів), так і з продюсером.

Продюсер – особа, яка організує або організує і фінансує постановку
аудіовізуального твору.

Авторські договори укладаються між організацією, що зобов’язується
здійснити виробництво аудіовізуального твору, чи з продюсером і з кожним
з авторів окремих творів, що становлять у цілому аудіовізуальний твір
(сценаристами, режисерами-постановниками, авторами текстів тощо). Вони є
авторами окремих видів творів, які спеціально створені для даного
аудіовізуального твору і увійшли складовою частиною до всього
аудіовізуального твору. При цьому не має значення, створено цей твір
спеціально для аудіовізуального твору раніше чи в процесі роботи над
ним, чи ці твори взагалі існували раніше (наприклад, музика, текст
пісень тощо). Отже, автор раніше створеного твору переробленого (або не
переробленого), але включеного складовою частиною до аудіовізуального
твору також вважається співавтором аудіовізуального твору.

Автори, твори яких увійшли як складова частина до аудіовізуального
твору, зберігають авторське право кожний на свій твір і можуть
самостійно використовувати його незалежно від аудіовізуального твору в
цілому, якщо договором з організацією, що здійснює виробництво
аудіовізуального твору, чи з продюсером аудіовізуального твору не
передбачено інше.

Укладення авторського договору на створення аудіовізуального твору (або
на передачу прав на раніше створені твори) тягне за собою передачу
авторами цих творів (або іншими володільцями авторських прав на раніше
створені твори) виробникові аудіовізуального твору (відповідній
організації або продюсеру) виключних прав на використання
аудіовізуального твору, якщо інше не передбачено авторським договором.

Автори, які зробили внесок або зобов’язалися зробити внесок у створення
аудіовізуального твору і передали майнові права організації, що здійснює
виробництво аудіовізуального твору, чи продюсеру аудіовізуального твору,
не мають права заперечувати проти виконання цього твору, його
відтворення, розповсюдження, публічного показу тощо (крім права на
окреме публічне виконання музичних творів, включених до аудіовізуального
твору). За оприлюднення і кожне публічне виконання, показ, демонстрацію
чи сповіщення аудіовізуального твору, його здавання у майновий найом і
(або) комерційний прокат його примірників за всіма авторами
аудіовізуального твору зберігається право на винагороду (ч.2 ст. 17
Закону).

Треба також пам’ятати, що якщо аудіовізуальний твір, наприклад фільм,
створюється на основі творів, що існували раніше (наприклад при
створенні фільму на основі роману), то перш за все треба одержати дозвіл
на використання такого твору, уклавши спеціальний договір. У такому
договорі встановлюються строки використання цього твору, наприклад 10
років. Це означає, що знятий на основі цього твору фільм може
експлуатуватися протягом 10 років.

Виробник аудіовізуального твору має право при кожному використанні цього
твору зазначати своє ім’я чи найменування або вимагати такого
зазначення.

3.6. Сценарний договір

Оскільки створення аудіовізуального твору (кінофільму, телефільму,
відеофільму,) практично неможливе без створення його сценарію,
організації, перш за все, повинні укласти договір з автором сценарію,
сценаристом.

Сценарний договір – це договір, за яким одна сторона (автор) передає,
або зобов’язується створити в майбутньому і передати другій стороні
(кіно-, теле- або організації радіомовлення) сценарій в обумовлений
сторонами строк, а друга сторона зобов’язується сплатити авторові
обумовлену договором винагороду.

Об’єктом сценарного договору є сценарій на певний фільм, відео-кліп,
телерадіопередачу (його ще іноді називають “літературний сценарій”).
Організація-постановник, замовляючи написання сценарію, складає певну
творчу заявку, у якій має бути викладено основну ідею твору, його
приблизний сюжет, характеристику головних діючих осіб тощо.

Сторонами у договорі завжди є автор (сценарист) і певна організація, яка
на основі літературного сценарію має створити певний аудіовізуальний
твір (телефільм, відеофільм тощо) чи твір для радіомовлення. У роботі
над сценарієм можуть брати участь кілька авторів – автори діалогів,
текстів пісень, тощо. У такому разі всі вони є стороною у договорі.
Сценарій сам по собі не є аудіовізуальним твором, він складає лише його
частину, тому автор сценарію і (або) текстів, діалогів є лише одним з
авторів аудіовізуального твору.

Контрагентом автора у сценарному договорі є організація будь-якої форми
власності, що здійснює виробництво аудіовізуального твору або іншим
способом має використати літературний сценарій, або продюсер, який
організує або організує і фінансує постановку аудіовізуального твору.

У сценарному договорі на автора сценарію може бути покладено обов’язок
доопрацювання твору, якщо організація-замовник прийде до висновку про
необхідність такого доопрацювання. Організація-замовник повинна
встановити автору строки для цього доопрацювання.

На автора літературного сценарію може бути покладено за договором
обов’язок брати участь у роботі з реалізації сценарію (консультування
режисера-постановника, акторів з питань трактування сцен, образів
дійових осіб, обставин дій тощо).

У сценарному договорі може бути визначено обов’язок
організації-замовника надавати авторові необхідні консультації та іншу
допомогу. Проте вона не має права без письмової згоди автора скорочувати
або доповнювати сценарій твору, вносити до нього інші зміни, також
змінювати його назву тощо. Організація повинна зазначати прізвище автора
літературного сценарію в усіх випадках його використання. Також
організація-постановник зобов’язується сплатити авторові винагороду за
використання сценарію.

Хотілося б також звернути увагу на те, що Закон України “Про авторське
право і суміжні права” в редакції від 23 грудня 1993 р. містив дві
статті, присвячені передачі права на використання твору: право на
невиключну чи виключну ліцензію і окремо договори на право використання
твору (статті 28–29 Закону в зазначеній редакції).

У редакції цього ж Закону від 11 липня 2001 р. законодавець відмовився
від поділу договору на передачу права на використання твору на два види
і від терміна “виключна і невиключна ліцензія”.

Договір на передачу права на використання твору (ст. 31 Закону України
“Про авторське право і суміжні права” в редакції від 11 липня 2001 р.)
дає можливість авторові чи іншій особі, що має авторське право, надавати
іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма
способами на підставі авторського договору. Така передача права на
використання твору здійснюється на основі авторського договору про
передачу виключного права на використання твору або на основі
авторського договору про передачу невиключного права на використання
твору.

Новий Цивільний Кодекс України у главі 75 виділяє ліцензію на
використання об’єкта права інтелектуальної власності і ліцензійний
договір як одні з видів договорів щодо розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності. Так у ст. 1108 Цивільного Кодексу України
міститься положення про те, що особа, яка має виключне право дозволяти
використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може
надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй
право на використання цього об’єкта в певній обмеженій формі.

Згадувана стаття визначає також, що ліцензія на використання об’єкта
права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною,
невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.

Стаття 1109 Цивільного Кодексу України містить визначення поняття
ліцензійного договору, як договору, за яким одна сторона (ліцезіар)
передає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права
інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною
згодою сторін і з урахуванням вимог цього Кодексу. Тобто в даному
випадку ліцензія розглядається як певний дозвіл, що надається особою,
яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права
інтелектуальної власності.

Така ліцензія і ліцензійний договір на використання об’єктів права
інтелектуальної власності стосуються усіх видів таких об’єктів (як
авторських і суміжних прав, так і об’єктів промислової власності,
об’єктів засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, об’єктів
науково-технічної інформації тощо). Що ж стосується конкретно
авторського права, то тут (згідно з Законом “Про авторське право і
суміжні права”) передача права на використання твору іншим особам може
здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного
права на використання твору або на основі авторського договору про
передачу невиключного права на використання твору.

3.7. Зміна та припинення авторського договору

Із закріпленого у ст. 627 Цивільного Кодексу України принципу свободи
договору опосередковано випливає право сторін як укладати договір так і
змінювати його умови.

Оскільки Закон України “Про авторське право і суміжні права” не регулює
питання про зміну або розірвання авторського договору, треба звернутися
до гл. 53 Цивільного Кодексу України “Укладання, зміна і розірвання
договору”. Стаття 651 наведеного нормативного акту передбачає, що зміна
договору допускається за згодою сторін. Також договір може бути змінено
за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення
договору другою стороною. Далі наводиться визначення поняття “істотне
порушення”, зокрема, істотним є таке порушення стороною договору, коли
внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється
того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Таке визначення,
на мою думку, є досить загальним, а отже, з метою уникнення зайвих
спорів сторін у договорі варто було б зазначати, які конкретно підстави
і які саме дії можуть спричинити зміну чи розірвання договору за
рішенням суду на вимогу сторони, і які саме порушення умов договору
можуть вважатися істотними.

Окрім наведеного, однією з підстав для зміни умов договору ст. 652
Цивільного Кодексу України називає істотну зміну обставин. Істотною
зміною обставин визнається їх зміна настільки, що якби сторони могли це
передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
Тобто така зміна обставин може і не викликати неможливості виконання
договору, просто таке виконання для сторін значно ускладнюється. Зміна
договору у зв’язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням
суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить
суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує
затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (ч.4
ст. 652 Цивільного Кодексу України).

Зміна умов договору не припиняє його, але вносить у його зміст нові
умови. При зміні умов договору важливо пам’ятати, що така зміна повинна
вчинятися в тій самій формі, що й договір, якщо договором або законом не
встановлено інше або інше не випливає із звичаїв ділового обороту. Тобто
зміна умов договору повинна оформлюватися у вигляді додаткової угоди. І
лише при належному оформленні такої угоди вона може стати невід’ємною
частиною основного договору.

Ст. 653 Цивільного Кодексу України передбачає в якості правових
наслідків зміни умов договору зміну зобов’язань сторін відповідно до
змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі зміни
умов договору зобов’язання сторін змінюються з моменту досягнення
домовленості про таку зміну, а якщо договір змінюється у судовому
порядку – з моменту набрання рішенням суду законної сили.

Законодавством передбачені різні підстави, необхідні для розірвання
договору. Усі їх можна поділити на ті, що наступають незалежно від волі
осіб, і ті, для яких, навпаки, вимагається волевиявлення сторін.

Однією з найбільш розповсюджених підстав розірвання авторського договору
є закінчення строку його чинності. Слід розрізняти припинення
авторського договору і припинення використання твору, передбачене цим
договором. Якщо, наприклад, автор передав видавництву виключне право на
використання його твору шляхом видання, то дане видавництво може
використовувати твір до закінчення строку договору. При цьому автор не
може передати таке право на використання твору іншим особам до
закінчення строку договору, навіть якщо видавництво і припинило
використання твору до закінчення цього строку. У свою чергу, якщо
видавництво не використало твір до закінчення строку договору, воно
позбавляється права його подальшого використання з моменту спливу строку
чинності авторського договору. У ситуації, коли строк договору
закінчився, а сторони продовжують використовувати об’єкт такого
договору, вони повинні укласти додаткову угоду де чітко передбачити
строки подальшого його використання.

Авторський договір може бути припинено достроково, як за взаємною згодою
сторін так і за ініціативою однієї сторони, якщо право на таку відмову
встановлено договором або законом.

За загальним правилом договір може бути розірвано і за рішенням суду на
вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення умов договору другою
стороною. Також договір може бути розірвано і у випадку істотної зміни
обставин. Якщо сторони не досягли згоди щодо розірвання договору у
зв’язку з істотною зміною обставин, договір може бути розірваний за
рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності умов,
передбачених ч. 2 ст. 652 Цивільного Кодексу України.

Однією з підстав для розірвання договору є неможливість його виконання
через обставини, які не залежать від сторін. Так, відповідно до ст. 607
Цивільного Кодексу України, зобов’язання припиняється неможливістю його
виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.
Це може бути стихійні лиха, деякі суспільні явища (війна, громадські
заворушення тощо), а також інші обставини, за які сторони
відповідальності не несуть. Наприклад, договір може бути припинено коли
твір, який автор повинен передати замовнику, було знищено з підстав,
незалежних від автора. Таке знищення сталося без вини автора, отже він
відповідальності не несе.

Відповідно до ст.ст. 608, 609 Цивільного Кодексу України, припинення
зобов’язання можливе на підставі смерті фізичної особи та ліквідації
юридичної особи. Але смерть автора може мати різні наслідки. Наприклад,
у авторському договорі замовлення обов’язок створення твору літератури,
мистецтва тощо, має особистий характер і у випадку смерті автора не може
бути переданий іншій особі. А договір про передачу для використання
готового твору може бути припинений у зв’язку зі смертю автора лише за
умови відсутності у нього спадкоємців. У іншому випадку авторські права
можуть переходити у спадщину (відповідно до ст. 29 Закону України “Про
авторське право і суміжні права” майнові права авторів та інших осіб,
які мають виключне авторське право, переходять у спадщину. Не переходять
у спадщину особисті немайнові права автора).

Що ж стосується ліквідації юридичної особи, то припинення авторського
договору можливе у випадку, якщо така ліквідація відбувається без
правонаступництва. У відповідності до ст. 31 Закону України “Про
авторське право і суміжні права” майнове право суб’єкта авторського
права, який є юридичною особою, може бути передане (відчужене) іншій
особі у встановленому законом порядку внаслідок ліквідації цієї
юридичної особи –суб’єкта авторського права.

Порядок припинення авторського договору на підставах, зазначених вище,
спеціальним авторським законодавством не регламентується. Тому на
практиці інколи при закінченні строку договору його припинення
відбувається автоматично, а інколи супроводжується обміном листами між
сторонами, а може відбуватися і шляхом односторонньої заяви сторони. У
випадку, якщо інша сторона не виявила згоди на розірвання договору, таке
розірвання здійснюється в судовому порядку. Головним наслідком
розірвання договору є припинення зобов’язань сторін по ньому. Іноді
разом з цим виникає обов’язки, пов’язані з врегулюванням майнових
наслідків припинення договору, наприклад, у зв’язку з сплатою або
поверненням авторської винагороди.

озділ 4. Захист прав за авторським договором

22-23 квітня 2002 у Києві відбувся міжнародний практичний семінар для
представників судової влади, присвячений актуальним питанням охорони і
захисту інтелектуальної власності. Виступаючи на цьому семінарі,
президент Коаліції з питань інтелектуальної власності (CIPR) Пітер
Некарсулмер зазначив: “Творча діяльність людини завжди була рушійною
силою розвитку цивілізації, тому питання щодо охорони інтелектуальної
власності не повинні залишатися без уваги у жодній державі”.

Дійсно, проблема захисту інтелектуальної власності, в тому числі і
захисту авторського права є досить важливою і актуальною, тому у своїй
роботі я б хотіла приділити їй достатню увагу. Зокрема у цьому розділі
будуть розглянуті питання відповідальності за порушення авторських прав,
питання, присвячені такому важливому засобу захисту авторського права як
реєстрація авторського права і договорів, які стосуються пава автора на
твір, також у додатках до роботи будуть наведені приклади деяких судових
справ у даній галузі з метою кращого розуміння практичного боку цього
питання.

4.1. Відповідальність за порушення умов авторського договору та
авторських прав взагалі

При укладенні авторського договору сторони повинні передбачити в ньому
яка саме відповідальність буде наступати у випадку невиконання або
неналежного виконання умов договору.

Крім того у таких випадках до порушників будуть застосовуватися загальні
норми щодо правових наслідків і відповідальності при порушенні
зобов’язань, передбачені Цивільним Кодексом України. Так у ст. 610
зазначеного нормативного акту порушенням зобов’язання є його невиконання
або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання. Ст.
611 Цивільного Кодексу України передбачає, що у разі порушення
зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або
законом, зокрема:

припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від
зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання
договору;

зміна умов зобов’язання;

сплата неустойки;

відшкодування збитків та моральної шкоди.

Відповідальність по кожному конкретному виду авторських договором
повинна встановлюватися в договорі з урахуванням конкретних його
особливостей. Тобто найбільш характерні порушення договору сторонами
випливають з недотримання ними обов’язків, передбачених конкретним
договором.

Найбільш загальними порушеннями договору з боку автора можуть бути,
наприклад, відступлення від умов договору при виконанні ним замовленої
роботи або недобросовісне її виконання (наприклад невідповідність теми,
жанру, об’єму і інших параметрів твору, обумовлених договором). Як
правило у такому випадку автору надається можливість усунення
відступлень від умов договору, особливо коли вони не є значними. Крім
того, автор може оспорювати рішення замовника щодо відступлення від умов
договору у судовому порядку.

Ще одним порушенням з боку автором може бути недотримання їм обов’язку
особисто створити твір, передбачений договором. Передача прав і
обов’язків по договору іншим особам, зміна авторського колективу, зміна
співавторів, які можливі лише за умови погодженням із замовником.

Відповідальність автора за договором може наставати і у випадку передачі
твору з пропущенням строку, встановленого договором, у випадку відмови
автора від внесення доопрацювань до твору, якщо такий його обов’язок
передбачено договором, або у випадку, коли автор без письмової згоди
другої сторони договору передає передбачений договором твір для
використання третій особі тощо.

Відповідальність автора за невиконання чи неналежне виконання умов
договору може встановлюватися у вигляді: повернення отриманого ним
гонорару; обов’язку відшкодування шкоди, пов’язаної з виникненням у
користувача збитків; сплати неустойки. При покладенні на автора
відповідальності повинен враховуватися факт його вини. Якщо невиконання
чи неналежне виконання умов договору сталося з об’єктивних причин, що не
залежали від автора, він відповідальності не несе.

За порушення умов авторського договору відповідальність може бути
покладено і на користувача. Підстави відповідальності користувача можуть
бути передбачені договором, зокрема ними можуть бути: спричинення
авторові матеріальних збитків, порушення цілісності твору, несплата
авторської винагороди тощо. Якщо авторським договором передбачено
обов’язок користувача використати твір, то невикористання твору протягом
встановленого договором строку буде порушенням його умов.
Відповідальність користувача може настати і у випадку втирати чи
пошкодження матеріального носія, в якому втілено твір, особливо коли
такий носій є унікальним і його втрата спричинила втрату самого твору.
Договором можуть бути передбачені і інші випадки відповідальності сторін
і розмір такої відповідальності.

Також у даній роботі я хотіла би приділити увагу захисту авторського
права взагалі, що здійснюється в порядку, встановленому законодавством і
є дуже важливою гарантією авторських прав. Статтею 51 Закону України
“Про авторське право і суміжні права” визначено порядок захисту
авторських і суміжних прав. Зокрема встановлено, що захист особистих
немайнових і майнових прав суб’єктів авторського права і (або) суміжних
прав здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і
кримінальним законодавством. Отже у випадку неналежного виконання або
невиконання умов авторського договору сторони несуть відповідальність,
передбачену цивільним, адміністративним та кримінальним законодавством.

Порядок адміністративного захисту передбачено Кодексом України про
адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року зі змінами і
доповненнями.

У статті “Поняття адміністративного захисту авторських і суміжних прав”
її автор, Вікторія Негрескул, визначає адміністративний захист
авторських і суміжних прав як сукупність заходів адміністративного
припинення та притягнення до адміністративної відповідальності,
спрямованих на відновлення, визнання прав та припинення порушень
авторських і суміжних прав, які застосовуються органами внутрішніх
справ, державними інспекторами з питань інтелектуальної власності,
митними органами та місцевими судами (суддями) за заявою або скаргою
особи, що має авторське і/або суміжні права або за власною ініціативою
компетентного органу.

Стаття 51-2 Кодексу про адміністративні правопорушення України
передбачає відповідальність за порушення прав на об’єкт права
інтелектуальної власності. Зокрема у даній статті передбачено, що
незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності
(літературного чи художнього твору, їх виконання, фонограми, передачі
організації мовлення, комп’ютерної програми,

бази даних, наукового відкриття, винаходу, корисної моделі, промислового
зразка, знака для товарів і послуг, топографії інтегральної мікросхеми,
раціоналізаторської пропозиції, сорту рослин тощо), привласнення
авторства на такий об’єкт або інше умисне порушення прав на об’єкт права
інтелектуальної власності, що охороняється законом, –

тягне за собою накладення штрафу від десяти до двохсот неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої
продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її
виготовлення.

Крім статті 51-2, авторських і суміжних прав стосуються статті 164-6
“Демонстрування і розповсюдження фільмів без державного посвідчення на
право розповсюдження і демонстрування фільмів”, 164-7 “Порушення умов
розповсюдження і демонстрування фільмів, передбачених державним
посвідченням на право розповсюдження і демонстрування фільмів”, 164-9
“Незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм,
відеограм, комп’ютерних програм, баз даних” та 164-13 “Порушення
законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для
лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для
їх виробництва”.

Що ж стосується кримінальної відповідальності, що вона врегульована
Кримінальним Кодексом України від 5 квітня 2001 року. Зокрема ст. 176
“Порушення авторського права і суміжних прав” встановлює
відповідальність за незаконне відтворення, розповсюдження творів науки,
літератури і мистецтва, комп’ютерних програм і баз даних, а так само
незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і
програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо-
та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, або інше умисне
порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало
матеріальної шкоди у великому розмірі, –

караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією всіх примірників
творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань,
фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які
спеціально використовувались для їх виготовлення.

Частина 2 цієї ж статті встановлює відповідальність за ті самі дії, якщо
вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або
завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі. Вони караються
штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або виправними роботами на строк до двох років, або
позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, з конфіскацією всіх
примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних,
виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів,
які спеціально використовувались для їх виготовлення.

Відповідальність у вигляді штрафу від п’ятисот до тисячі
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до
шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, з
позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
на строк до трьох років встановлено ч. 3 вказаної статті за вчинення
передбачених цією статтею дій службовою особою з використанням
службового становища щодо підлеглої особи.

На відміну від ст. 136 Кримінального Кодексу України (1960 р.), за якою
для притягнення до кримінальної відповідальності за “порушення
авторських прав” не вимагалось спричинення будь-якої шкоди автору, у ст.
176 Кримінального Кодексу України (2001 р.) кримінальним є вже не
будь-яке порушення авторського права і суміжних прав, а лише таке, що
спричинило особам, які мають авторське право або суміжні права,
матеріальну шкоду у великому або особливо великому розмірі. Матеріальна
шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо її розмір у двісті і
більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а
завданою в особливо великому розмірі – якщо її розмір у тисячу і більше
разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Відповідно до ст. 46 Кримінального Кодексу України, особа, яка вперше
вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної
відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала
завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Порушення авторського
права і суміжних прав (а саме той його вид, який передбачено ч. 1 ст.
176 Кримінального Кодексу України) можна віднести до злочинів невеликої
тяжкості відповідно до ст. 12 Кримінального Кодексу України (злочином
невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді
позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке
покарання – а саме таке покарання передбачене ч. 1 ст. 176 Кримінального
Кодексу України), а отже положення щодо примирення прямо поширюються на
нього.

На відміну від кримінально-правових засобів захисту порушених прав, які
передбачають, перш за все, осуд і покарання правопорушника,
цивільно-правові засоби дозволяють досягти відновлення порушених прав.

У ст. 50 Закону України “Про авторське право і суміжні права” дається
перелік видів порушень авторського права і суміжних прав, що дають
підстави для судового захисту. Такими порушеннями визнаються: вчинення
будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб’єктів
авторського права і (або) суміжних прав, та їх майнові права; піратство
у сфері авторського права і (або) суміжних прав; плагіат; ввезення на
митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і
(або) суміжні права, примірників творів (у тому числі комп’ютерних
програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення; вчинення
дій, що створюють загрозу порушення авторського права і (або) суміжних
прав; будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту
авторського права і (або) суміжних прав; підроблення, зміна чи вилучення
інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами без
дозволу суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав чи особи, яка
здійснює таке управління та інші види порушень авторського права.

Законом встановлено, що за захистом свого авторського права і (або)
суміжних прав суб’єкти авторського права та суміжних прав мають право
звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно
до їх компетенції.

При вчиненні порушень авторського права і суміжних прав суб’єкти цих
прав мають право:

а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти
дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права чи створюють
загрозу їх порушення;

б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав та (або)
припинення дій, що порушують авторське право та (або) суміжні права чи
створюють загрозу їх порушення;

в) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

г) подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди),
включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником
внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або
виплату компенсацій;

д) вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в засобах
масової інформації даних про допущені порушення авторського права і
(або) суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;

е) вимагати прийняття інших передбачених законодавством заходів,
пов’язаних із захистом авторського права та суміжних прав.

У випадку звернення суб’єкта авторського права до суду за захистом
порушених прав суд повинен постановити рішення про припинення порушень
таких прав та встановлення компенсації матеріальної та/або моральної
шкоди або постановити інше справедливе рішення по справі.

Право особи на захист порушених прав інтелектуальної власності взагалі
та авторських і суміжних прав зокрема передбачено і Цивільним Кодексом
України. Так у ст. 432 вказаного нормативного акту встановлено, що кожна
особа може звернутися до суду із захистом свого порушеного права (в тому
числі і авторського). Суд, у випадку такого звернення, може постановити
рішення про застосування негайних заходів щодо застосування порушення
права; зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи
експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;
застосувати разове грошове стягнення замість відшкодування збитків за
неправомірне використання об’єктів права інтелектуальної власності
(розмір такого стягнення встановлюється відповідно до закону з
урахуванням вини особи та інших обставин справи); та постановити інше
рішення.

Практика останнього часу свідчить, що суб’єкти авторських і суміжних
прав, які зазнали порушення своїх прав, користуються наданим їм
законодавством правом для звернення за захистом до суду. Останнім часу
кількість справ цієї категорії зростає. Справи про порушення авторського
права, що розглядаються у судовому порядку, є, можливо, не стільки
цікавими, скільки складними з точки зору необхідності розгляду доказової
бази, встановлення факту і належності авторського права заявнику,
властивостей і специфіки об’єктів авторського права, що обумовлюють
деякі особливості проведення процедури вирішення спорів, пов’язаних з
правовідносинами, що виникають у процесі створення і використання цих
об’єктів. Зокрема у додатках до даної роботи я наводжу приклади
декількох, на мій погляд, показових справ цієї категорії.

Характерною рисою таких спорів є те, що, як правило, вони стосуються
спеціальних питань, які вимагають особливої компетенції суддів у галузі
авторського права, необхідної для винесення обґрунтованого і
справедливого рішення суду, а, отже, не можуть вирішуватись судом
загальної юрисдикції чи господарським судом без залучення
фахівців-експертів у зазначеній галузі. Так, Вищим господарським судом
України створена колегія суддів Вищого господарського суду по розгляду
справ цієї категорії, а також спеціалізовані колегії у складі
господарських судів АРК, областей, міст Києва і Севастополя, і
апеляційних господарських судів. Як зазначив Голова Вищого
господарського суду України Дмитро Притика, “введення спеціалізації
дасть можливість поглибити знання судового корпусу у сфері застосування
законодавства при вирішенні справ, пов’язаних з захистом об’єктів
інтелектуальної власності, буде сприяти підвищенню його професійного
рівня”.

4.2. Реєстрація авторського права і договорів, які стосуються права
автора на твір

Відповідно до п. 5 ст. 11 Закону України “Про авторське право і суміжні
права” суб’єкт авторського права для засвідчення авторства (авторського
права) на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту і дати
опублікування твору чи договорів, які стосуються права автора на твір, у
будь-який час протягом строку охорони авторського права може
зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах.

На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України прийняв постанову
від 27 грудня 2001 року № 1756 “Про державну реєстрацію авторського
права і договорів, які стосуються права автора на твір”, якою було
затверджено відповідний Порядок. Відповідно до цього Порядку реєстрація
авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір
здійснюється Міністерством освіти і науки України в особі Державного
департаменту інтелектуальної власності. Безпосередню участь у здійсненні
державної реєстрації за дорученням Держдепартаменту інтелектуальної
власності бере Державне підприємство “Українське агентство з авторських
та суміжних прав”, що входить до державної системи правової охорони
інтелектуальної власності і є правонаступником Державного агентства
України з авторських і суміжних прав.

Відповідно до п. 5 Порядку державної реєстрації авторського права і
договорів, які стосуються права автора на твір Державний департамент
інтелектуальної власності має такі повноваження:

а) приймає заявки, подані на реєстрацію, і розглядає їх;

б) приймає рішення про реєстрацію авторського права на твір, рішення
про реєстрацію договору, який стосується права автора на твір, або
обґрунтоване рішення про відмову у реєстрації авторського права на твір,
обґрунтоване рішення про відмову у реєстрації договору, який стосується
права автора на твір;

в) вносить відомості про реєстрацію авторського права на твір та
відомості про реєстрацію договорів, які стосуються права автора на твір,
до відповідного Державного реєстру;

г) видає свідоцтво, та має інші, передбачені вказаним порядком,
повноваження.

Згаданий Порядок визначає процедуру подання суб’єктами авторського права
заявки на реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права
автора на твір, їх розгляду, державної реєстрації, публікацію відомостей
про зазначену реєстрацію тощо.

Реєстрація має заявочний характер, і, відповідно до п. 7 згаданого
Порядку, заявка на реєстрацію договору, який стосується права автора на
твір, обов’язково повинна містити:

а) заяву, викладену українською мовою, що складається за формою,
затвердженою Державним департаментом;

б) примірник твору у матеріальній формі;

в) примірник авторського договору, що засвідчує передачу (відчуження)
майнового права або передачу права на використання твору та відповідає
вимогам, передбаченим статтею 33 Закону України “Про авторське право і
суміжні права”;

г) документ про сплату збору за підготовку до реєстрації договору, який
стосується права автора на твір, або копію документа, що підтверджує
право на звільнення від сплати збору;

ґ) довіреність, оформлену в установленому порядку, якщо заявка від
імені суб’єкта авторського права подається довіреною особою, або копію
довіреності, засвідчену відповідно до законодавства.

Після одержання Державним департаментом усіх зазначених документів,
заявка про реєстрацію авторського права або договору, який стосується
права автора на твір, приймається до розгляду, який здійснюється
протягом місяця від дати надходження до Державного департаменту
правильно оформлених документів заявки.

Під час розгляду заявки Державний департамент не проводить експертизу
твору і не встановлює факт виникнення авторства. Тобто реєстрація лише
засвідчує авторство, а не встановлює його, і не є необхідною передумовою
його виникнення.

На підставі рішення про реєстрацію договору, який стосується права
автора на твір, відомості про його реєстрацію заносяться до Державного
реєстру договорів, які стосуються права автора на твір.

Внаслідок здійснення державної реєстрації авторського права на твір
Держдепартамент інтелектуальної власності видає Свідоцтво про реєстрацію
авторського права на твір, а внаслідок реєстрації договорів, які
стосуються прав авторів на твір, видає рішення. Видача свідоцтва
здійснюється Державним департаментом у місячний строк від дати
реєстрації. Видача рішення про реєстрацію договору, який стосується
права автора на твір, здійснюється Державним департаментом у місячний
строк від дати державної реєстрації договору, який стосується права
автора на твір (п. 28, 29 Порядку державної реєстрації авторського права
і договорів, які стосуються права автора на твір).

Спори, пов’язані з реєстрацією авторського права і договорів, які
стосуються права автора на твір, розв’язуються згідно із законодавством,
тобто в судовому порядку.

У статті Сергія Бондаренко “Реєстрація авторського права: міжнародний і
український досвід” наведено такі статистичні дані стосовно реєстрації
договорів, які стосуються права автора на твір за 2002 рік. Зокрема у
2002 році було подано на реєстрацію 144 заявки, розглянуто і прийнято 93
рішення про реєстрацію. Зареєстровано 52 авторські договори про передачу
(відчуження) майнових прав на твір, 28 авторських договорів про передачу
виключного права на використання твору, 13 авторських договорів про
передачу невиключного права на використання твору.

Переважна більшість договорів стосується передачі прав від авторів
творів юридичним особам – у 63 випадках. У 21 випадку автори передали
свої права іншим фізичним особам. Зафіксовано передачу юридичними
особами своїх прав іншим юридичним особам (8 реєстрацій) та фізичним
особам (1 реєстрація). Автор статті зазначеної відмічає, що дані
динаміки реєстрації за 1995-2002 роки демонструють стійке зростання
кількості реєстрації, і робить висновок про те, що реєстрація з
перебігом часу набуває все більшого значення.

Дійсно, Свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір а також
зареєстровані примірники договорів можуть слугувати засобами доказування
під час розгляду справ про порушення авторського права в суді, які
підтверджують факт укладення договору і засвідчують авторське право
особи на твір і є матеріальним свідченням того, що твір захищається
авторським правом.

Висновки

Творча діяльність людини завжди була і залишається одним з головних
показників цивілізованості суспільства. З огляду на стрімкий
науково-технічний розвиток людства, виникають нові форми і засоби
реалізації інтелектуальної і творчої праці. Для того, щоб законодавство
у цій галузі відповідало потребам часу, необхідне його постійне
доопрацювання і оновлення.

Одним з видів інтелектуальної і творчої діяльності людини є діяльність,
пов’язана зі створенням літературних, аудіовізуальних, сценарних,
художніх, музичних та інших творів. Регулювання відносин автора такого
твору, тобто фізичної особи, яка своєю творчою працею створила твір, по
передачі майнових прав на об’єкт авторського права здійснюється на
основі авторського договору. Дослідження теми “авторській договір” у
ході написання цієї дипломної роботи виявило ряд проблем, пов’язаних з
законодавчим регулюванням такого важливого для захисту прав авторів
договору.

У основному законодавчому акті, який присвячено проблемам авторського
права, у Законі України “Про авторське право і суміжні права” в редакції
від 11 липня 2001 року, питання, пов’язані з авторським договором,
знайшли своє регулювання лише у декількох статтях, що звісно є
недостатнім для повного та детального висвітлення цього питання.

За загальним правилом у випадку виникнення суперечностей з приводу
авторського договору діє призумція “майнові права, не зазначені в
авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані”
(п. 1 ст. 31 Закону України “Про авторське право і суміжні права”). Це
законодавчо закріплений вияв турботи суспільства про використання
об’єктів інтелектуальної власності лише за згоди суб’єкта такого права.
Але таке закріплення не виключає низки проблем, які виникають при
здійсненні використання об’єктів авторського права.

Так, діюче законодавство не дає чіткого та повного визначення самому
поняттю “авторський договір”. Вказано лише, що автор (чи інша особа, яка
має авторське право) може передати свої майнові права, будь-якій іншій
особі повністю чи частково, оформивши таку передачу авторським
договором.

Визначаючи перелік істотних умов договору про передачу прав на
використання твору законодавець залишає за сторонами певну свободу, що
ґрунтується на загальному принципі свободи договору. Але мені здається,
що таке важливе питання, як істотні умови авторського договору, треба
визначити вичерпним переліком в законі.

Також важливим є і чітке і більш детальне законодавче закріплення видів
авторських договорів. На мою думку більш детальної законодавчої
регламентації потребує і таке важливе для авторів питання, як авторська
винагорода та порядок її сплати. Не можна і залишити без уваги питання
законодавчої захищеності неповнолітніх та малолітніх авторів.

Тобто питанням авторського договору у діючому законодавстві приділено не
достатньо уваги. Це, звісно, сприяє реалізації принципу свободи
договору, але разом з тим породжує ряд практичних проблем.

Але важливим кроком на шляху захисту авторських прав і прав
інтелектуальної власності взагалі є створення в Україні спеціалізованих
колегій по розгляду справ, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної
власності. Автор, право якого порушено, у будь-якому випадку може
звернутися до суду за захистом своїх прав, і сподіватися на професійний
підхід до розгляду його справи суддями, які мають спеціальну підготовку
і досвід у вирішенні справ подібної категорії.

Додатки

Постанова Вищого господарського суду України

від 30 липня 2003 року

Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу товариства з
обмеженою відповідальністю “А”, (далі — ТОВ “А”) на рішення
господарського суду та постанову Дніпропетровського апеляційного
господарського суду за позовом ТОВ “А” до приватного підприємства “Б”
(далі — ПП “Б”) про припинення порушення авторських прав, стягнення
компенсації за їх порушення у сумі 16500 грн. та відшкодування моральної
шкоди у сумі 825 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд
України ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 25.02.2003,
залишеним без зміни постановою Дніпропетровського апеляційного
господарського суду від 14.05.2003, у позові відмовлено. У рішенні суду
першої інстанції з цієї справи з посиланням на статтю 23 Закону України
“Про авторське право і суміжні права” відмова у позові мотивована тим,
що допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське,
право, відтворення твору, що є поодиноким випадком і не має
систематичного характеру. У постанові апеляційної інстанції з посиланням
на статтю 19 Закону України “Про авторське право і суміжні права”
відмова у позові мотивується тим, що позивачем як упорядником збірника
не подано доказів, які підтверджують набуття ним майнових прав авторів
кожного з творів, включених до газети як складеного твору, або включення
до газети службових творів.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України ТОВ “А”
просить скасувати рішення судових інстанцій у цій справі і прийняти нове
рішення, яким задовольнити позов. Скаргу мотивовано тим, що судовими
інстанціями у справі допущено неправильне застосування статей 16 та 19
Закону України “Про авторське право і суміжні права”.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність
застосування апеляційною інстанцією норм матеріального і процесуального
права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність
підстав для скасування судових рішень і передачі справи на новий
розгляд.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

сторонами спору у справі укладено договір від 06.09.2001, за яким ТОВ
“А” доручає, а ПП “Б” приймає на себе зобов’язання з надання послуг,
пов’язаних з організацією передплати та кур’єрської доставки
зареєстрованого в установленому порядку видання позивача. Згідно з цим
договором позивачем здійснювалась доставка примірників газети “А”
відповідачеві для розповсюдження серед передплатників;

ПП “Б” та ТОВ “В” укладено договір від 24.05.2002 щодо надання послуг з
передплати на періодичні видання на суму 444 грн. Сторонами цього
договору підписано акт від 29.12.2002 про приймання-здачу послуг на суму
74 грн. та акт звірення розрахунків щодо надання послуг у передплаті
видань станом на 01.01.2003 у сумі 370 грн. ТОВ “В” отримало від
відповідача примірники газети “А” за № № 1-60 включно за 2002 рік;

позивачем отримано поштою від ТОВ “В” рахунок № 0000 від 22.05.2002,
платіжне доручення № 000 від 24.05.2002 та примірники газети “А” за № №
64-7,69;

представником відповідача визнано, що ним передавались ТОВ “В”
ксерокопії примірників газети “А” за липень 2002 року у зв’язку з тим,
що позивачем не було надано йому ці примірники згідно з умовами договору
від 06.09.2001 № 00/00/000.

Судовими інстанціями дано неправильну юридичну оцінку встановленим у
справі обставинам.

У рішенні суду першої інстанції з цієї справи відмову в позові
мотивовано тим, що допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має
авторське право, відтворення твору, що є поодиноким випадком і не має
систематичного характеру з посиланням на статтю 23 Закону України “Про
авторське право і суміжні права”. Однак судом першої інстанції не
наведено доводів, що за встановленими обставинами справи тиражування
відповідачем примірників газети “А” за липень 2002 року було поодиноким
випадком і не мало систематичного характеру. Відповідно до частини 6
статті 15 Закону України “Про авторське право і суміжні права” обмеження
майнових прав, встановлені статтями 21-25 цього Закону, здійснюються за
умови, що вони не завдаватимуть шкоди використанню твору і не
обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

У постанові апеляційної інстанції відмова у позові мотивується тим, що
позивачем як упорядником збірника не подано доказів, які підтверджують
набуття ним майнових прав авторів кожного з творів, включених до газети
як складеного твору, та включення до газети службових творів з
посиланням на положення статті 19 Закону України “Про авторське право і
суміжні права”.

Згідно з пунктом 15 частини 1 статті 8 Закону України “Про авторське
право і суміжні права” об’єктом авторського права є, зокрема, збірники
творів, збірники обробок, фольклору, енциклопедії та антології, збірники
звичайних, даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом
творчої праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без
порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові
частини. Судові інстанції у справі здійснили виокремлення таких різних
об’єктів авторського права, як складений твір у цілому, носієм
авторського права на який є визначений у законі суб’єкт діяльності
друкованого засобу масової інформації, та статті, що включено до цього
складеного твору, авторами яких є журналісти та інші фізичні особи.
Однак вони неправильно зрозуміли правовий режим авторського права на
складений твір у цілому, що визначений у частині 2 статті 19 Закону
України “Про авторське право і суміжні права”. За цією нормою видавцям
енциклопедій, енциклопедичних словників, періодичних збірників,
збірників наукових праць, газет, журналів та інших періодичних видань
належать виключні права на використання таких видань у цілому. Видавець
має право за будь-якого використання таких видань зазначати в них своє
ім’я або вимагати такого зазначення. Автори творів, включених до таких
видань, зберігають виключні права на використання своїх творів незалежно
від видання в цілому, якщо інше не передбачено авторським договором. За
змістом припису даної норми наявність у суб’єкта діяльності друкованого
засобу масової інформації авторського права на складений твір у цілому
не потребує доказування ним відсутності порушень з його боку авторських
прав на статті, що включено до цього складеного твору та (або)
доведення, що зазначені статті створено як службові твори згідно з
вимогами статті 16 цього Закону. Названі факти презюмуються і не
доводяться суб’єктами авторського права на складений твір у цілому при
розгляді справи відповідно до правила частини п’ятої статті 35
Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК). За цією
нормою факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не
доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в
загальному порядку. Отже, неправильне розуміння судовими інстанціями
положень частини 2 статті 19 Закону України “Про авторське право і
суміжні права” призвело до порушення ними правил ГПК про розподіл
обов’язку доказування між сторонами у справі.

Фактичні дані про особу видавця друкованого засобу масової інформації
входять до предмету доказування у цій справі, оскільки саме видавцеві, а
не редакції газети згідно з частиною 2 статті 19 Закону України “Про
авторське право і суміжні права” належать виключні права на використання
такого видання у цілому. Згідно зі статтею 7 Закону України “Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” редакція має
право виступати засновником (співзасновником), видавцем,
розповсюджувачем. Однак судовими інстанціями у справі не встановлено, чи
виступає редакція газети “А” одночасно видавцем цього друкованого засобу
масової інформації, а, отже, й носієм майнових прав, що випливають з
авторського права на складений твір. Виключні майнові права автора
визначено у статті 15 Закону України “Про авторське право і суміжні
права”. За змістом даної норми до майнових прав автора (чи іншої особи,
яка має авторське право) належать: а) виключне право на використання
твору; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору
іншими особами. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське
право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому
право, зокрема, дозволяти або забороняти відтворення творів;
розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом.

Згідно з частиною другою статті 1117 ГПК касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені
ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про
перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази. Тому встановлення фактичних даних щодо особи видавця
газети “А” має бути здійснено за новим розглядом справи у суді першої
інстанції.

Керуючись статтями 1117, 1119-1112 ГПК України, Вищий господарський суд
України постановив:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю “А”
задовольнити частково.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25.02.2003 та
постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від
14.05.2003 у справі скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Дніпропетровської області.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 7 травня 2002 року

(Суддя — Бабич Н. Д.)

7 травня 2002 року Святошинський районний суд м. Києва, розглянувши у
відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом Л-го до
Запорізького юридичного інституту, Гр-ко про відновлення порушеного
авторського права, стягнення компенсації і моральної шкоди у зв’язку з
порушенням авторського права, встановив наступне.

Л-й у серпні 2001 року звернувся в суд з позовом про відновлення
порушеного авторського права і стягнення компенсації і моральної шкоди в
розмірі 1000 грн. у зв’язку з порушенням авторського права, посилаючись
на те, що в журналі “Вісник Запорізького юридичного інституту” № 3 (8)
за 1999 рік, видавцем якого є Запорізький юридичний інститут, на
сторінках 27-30 була надрукована стаття “Теоретичні аспекти
дерегулювання підприємницької діяльності в Україні” і авторами даної
статті зазначені Гр-ко і Л-й. Однак позивач до даної публікації статті
ніякого відношення не має, надрукована стаття є майже повною копією його
статті “Деякі аспекти дерегулювання підприємницької діяльності в
Україні”; позивач є єдиним автором цієї статті, своєї згоди на
публікацію роботи не давав, Гр-ко взагалі не знає. У зв’язку з
порушенням його авторських прав позивач просить суд стягнути з
відповідача компенсацію і моральну шкоду і зобов’язати опублікувати в
журналі “Вісник Запорізького юридичного інституту” спростування.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги і
просив суд задовольнити їх у повному обсязі.

Представник Запорізького юридичного інституту позов визнав частково,
посилаючись на те, що оскільки зазначена стаття надійшла в редакцію
журналу “Вісник Запорізького юридичного інституту” від Гр-ко і Л-го з
наданням відповідних документів, що були необхідні для публікації статті
“Теоретичні аспекти дерегулювання підприємницької діяльності в Україні”,
то журнал опублікував дану статтю, однак ніяких гонорарів за статтю не
виплачувалося, публікація здійснювалася безкоштовно. Запорізький
юридичний інститут не заперечує проти публікації в журналі спростування,
однак просить суд компенсацію, моральну шкоду і всі судові витрати
стягнути з відповідача Гр-ко.

Суд залучив як співвідповідача Гр-ко, що у судове засідання жодного разу
не з’явився, про час слухання справи повідомлявся належним чином,
причини неявки суду не повідомив, а тому суд вважає за можливе справу
слухати за його відсутності у відповідності зі статтею 172 ЦПК України.

Суд, заслухавши пояснення представників позивача і відповідача,
дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає частковому
задоволенню виходячи з наступних підстав.

Суд встановив, що 9 листопада 1998 року в редакцію журналу “Вісник
Запорізького юридичного інституту”, видавцем якого є Запорізький
юридичний інститут, була передана стаття “Теоретичні аспекти
дерегулювання підприємницької діяльності в Україні” у співавторстві
Гр-ко і Л-го.

У 1999 році в № 3 (8) журналу “Вісник Запорізького юридичного інституту”
на сторінках 27-30 була опублікована вищевказана стаття, авторами якої
зазначені Гр-ко і Л-го. Однак у судовому засіданні було встановлено, що
останній до даної публікації статті ніякого відношення не має,
надрукована стаття є майже повною копією його статті “Деякі аспекти
дерегулювання підприємницької діяльності в Україні”, що була надрукована
в журналі “Закон і підприємець”, єдиним автором якої є Л-й.

Відповідних документів, що були прикладені до статті “Теоретичні аспекти
дерегулювання підприємницької діяльності в Україні”, Запорізький
юридичний інститут судові не надав, тому що вони знищені відповідно до
термінів зберігання.

Відповідач Гр-ко не з’явився в судове засідання і не надав суду
документів або інших доказів, що спростовують твердження позивача про
те, що він не має ніякого відношення до публікації статті “Теоретичні
аспекти дерегулювання підприємницької діяльності в Україні”.

У відповідності зі статтею 13 Закону України “Про авторське право і
суміжні права” у випадку порушення спільного авторського права кожен
співавтор може доводити своє право в судовому порядку. Відповідно до
статті 29 Закону України “Про авторське право і суміжні права”,
використання будь-якого твору допускається винятково на підставі
авторського договору з особою, що має авторське право.

На підставі вищевикладеного суд дійшов висновку про необхідність
задоволення позовних вимог частково і вважає за необхідне в зв’язку з
порушенням авторського права стягнути з Гр-ко на користь позивача 1400
грн. компенсації, що становить 10 мінімальних розмірів заробітної плати;
1000 грн. Моральної шкоди, оскільки судом встановлено, що публікацією
статті Л-му були заподіяні моральні страждання через опублікування його
статті з частково зміненою назвою, у зв’язку с чим він вважає себе
обдуреним. Суд також дійшов висновку про необхідність зобов’язати
Запорізький юридичний інститут опублікувати спростування в журналі
“Вісник Запорізького юридичного інституту”.

Відповідно до статті 75 ЦПК України з Гр-ко треба стягнути на користь
держави держмито в сумі 59 грн. 50 коп.

Керуючись статтями 13, 29 Закону України “Про авторське право і суміжні
права”, статтями 15, 30, 62, 172, 202, 203 ЦПК України, суд вирішив:

позов задовольнити частково.

Стягнути з Гр-ко на користь Л-го 1000 грн. Моральної шкоди і 1400 грн.
компенсації за порушення авторського права, а всього на суму 2400 (дві
тисячі чотириста) грн.

Стягнути з Гр-ко на користь держави 59 грн. 50 коп. державного мита.

Зобов’язати Запорізький юридичний інститут у журналі “Вісник
Запорізького державного інституту” опублікувати наступний текст
спростування: “Публікація статті “Теоретичні аспекти дерегулювання
підприємницької діяльності в Україні” у журналі “Вісник Запорізького
юридичного інституту” № 3 (8) за 1999 рік на сторінках 27-30, авторами
якої зазначені Гр-ко, Л-й є порушенням авторського права Л-го.
Запорізький юридичний інститут МВС України приносить вибачення за
ненавмисне порушення авторського права Л-го. Редакція журналу “Вісник
Запорізького юридичного інституту” повідомляє, що рішенням
Святошинського районного суду м. Києва від 7 травня 2002 року Л-й
визнаний єдиним автором статті “Теоретичні аспекти дерегулювання
підприємницької діяльності в Україні”, опублікованої в журналі “Вісник
Запорізького юридичного інституту” № 3 (8) за 1999 рік і просить усіх
читачів журналу враховувати зазначені зміни при звертанні до вказаної
статті”.

Рішення Господарського суду м. Києва від 28 грудня 2002 року

(Суддя — Прокопенко Л.В.)

ЗАТ “Видавництво “А” 28 жовтня 2002 року звернулося в Господарський суд
м. Києва з позовом до ТОВ “Редакція газети “Б” про визнання виняткових
майнових авторських прав на літературний твір (статтю) порушеними.

Свої позовні вимоги позивач мотивує тим, що 2 квітня 2001 року він уклав
із ЗАТ “П-М-П” (Російська Федерація, м. Москва) авторський договір № 34
про передачу виключних прав на використання матеріалів періодичного
друкованого видання. Відповідно до преамбули, статтями 1 і 5 зазначеного
договору і статтею 14 Закону РФ “Про авторське право і суміжні права”
виняткові авторські права на використання створених журналістами газети
“А” (РФ, м. Москва) статей на території України належать ЗАТ
“Видавництво “А”.

У травні 2001 року в № 21 газети “А” позивачем була опублікована стаття
російського журналіста К. Виключні права на публікацію цієї статті на
території України відповідно до авторського договору № 34 належать
позивачеві.

У середині вересня 2002 року позивачеві стало відомо, що ТОВ “Редакція
газети “Б” без його дозволу в січні 2002 року опублікувало в газеті “Б”
статтю російського журналіста К. При публікації цієї статті відповідач
не послався на газету “А” як на джерело, не вказав дату публікації
статті в газеті позивача, а також неправомірно використовував без
дозволу позивача частину назви літературного твору.

Відповідач у своєму відгуку пояснив, що в січневому номері газети “Б”
(за 2002 рік) дійсно було опубліковано інтерв’ю з Н. При публікації
інтерв’ю відповідачем були використані матеріали статті К., опубліковані
21 травня 2001 року в газеті “А”. Проти визнання авторських прав
позивача на статтю К. відповідач не заперечує, однак не вважає їх
порушеними з боку “Редакції газети “Б”, оскільки редакція не
привласнювала собі авторство на спірну статтю, а в самому тексті статті
було посилання на газету “А”. Відповідач просив розглянути справу без
представника редакції газети.

Представник третьої особи підтвердив факт передачі майнових авторських
прав на зазначений літературний твір позивачеві і залишив вирішення
питання, що стосується третьої особи, на розсуд суду.

19 листопаду 2002 року в зв’язку з тим, що суд вважав участь
представника відповідача в судовому засіданні обов’язковим, слухання
справи було відкладено.

5 грудня 2002 року суд задовольнив загальне клопотання представників
сторін про оголошення перерви з метою можливого укладення мирової угоди.

26 грудня 2002 року, у зв’язку з отриманням від позивача додаткових
матеріалів, суд оголосив перерву для надання відповідачеві часу на
ознайомлення з цими матеріалами.

Матеріалами справи і поясненнями представників сторін установлено:

2 квітня 2001 року в м. Москві між ЗАТ “П-М-П” (Російська Федерація, м.
Москва) і ЗАТ “Видавництво “А” (Україна, м. Київ) був укладений
авторський договір № 34 про передачу виключних прав на використання
матеріалів періодичного друкованого видання. Відповідно до пункту 3
статті 5 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів,
охорона твору в країні походження регулюється внутрішнім законодавством.
Авторський договір № 34 від 2 квітня 2001 року був укладений позивачем
на території Російської Федерації з російським підприємством. Тому усі
відносини, що виникли в зв’язку зі створенням і використанням творів на
території Росії, регулюються Законом Російської Федерації “Про авторське
право і суміжні права” (статті 1 і 2 Закони РФ).

Позивачем судові надане розпорядження ЗАТ “П-М-П” № 1-до від 5 січня
2000 року, відповідно до якого громадянин Росії К. прийнятий на роботу в
Товариство на посаду фотокореспондента. 14 травня 2001 року між ЗАТ
“П-М-П” і К. укладений авторський договір про передачу автором
Товариству виключних прав на службовий літературний твір — статтю. Таким
чином, виняткові авторські майнові права на зазначену статтю, відповідно
до статті 14 Закону РФ “Про авторське право і суміжні права” і пунктові
1 авторського договору від 14 травня 2001 року, належать ЗАТ “П-М-П”.

Підпунктом “д” частини 1 статті 3 Закону України “Про авторське право і
суміжні права” передбачено, що дія цього Закону поширюється на твори,
охоронювані відповідно до міжнародних договорів України. Росія й Україна
є членами Бернської конвенції про охорону літературних і художніх
творів, а тому літературний твір — стаття — охороняється на території
України відповідно до діючого законодавства. Як зазначено в пункті 1
авторського договору від 14 травня 2001 року, стаття є службовим твором.
Відповідно до частини 2 статті 16 Закону України “Про авторське право і
суміжні права” виняткові майнові права належать роботодавцеві, якщо інше
не передбачено договором з автором. Таким чином, особою, що одержала від
автора майнове авторське право на статтю, по чинному законодавству
України є ЗАТ “П-М-П”.

Авторський договір № 34 між позивачем і ЗАТ “П-М-П” передбачає, що
виняткові авторські майнові права на використання створених журналістами
газети “А” (РФ, м. Москва) статей на території України належать ЗАТ
“Видавництво газети “А” протягом 18-ти років з дати укладання договору.

У травні 2001 року в № 21 українського видання “А” була опублікована
стаття російського журналіста К.

У січні 2002 року ТОВ “Редакція газети “Б” у № 1 газети “Б” опублікувала
цю статтю без указівки прізвища автора статті і джерела запозичення.

При порівнянні текстів статей, опублікованих газетою “А” у травні 2001
року і газетою “Б” у січні 2002 року, факт використання ТОВ “Редакція
газети “Б” усього тексту і частини назви статті російського журналіста
К. підтверджується. Цей факт відповідач не заперечує у своєму відгуку на
позовну заяву. Відповідач не надав судові доказу одержання від позивача
дозволу на публікацію статті К. Таким чином, порушені авторські майнові
права позивача на літературний твір. Твердження відповідача про
відсутність порушення авторських майнових прав позивача на статтю К. суд
не бере до уваги на наступних підставах.

Предметом позовних вимог є визнання факту порушення виняткових
авторських майнових прав юридичної особи на літературний твір.
Твердження відповідача про те, що ТОВ “Редакція газети “Б” не
привласнювало собі авторства на статтю К., не можна визнати доказом
відсутності порушення авторських майнових прав позивача, тому що право
авторства — це особисте немайнове право фізичної особи (пункт 1 частини
1 статті 14 Закону України “Про авторське право і суміжні права”).
Відповідачем також не були надані докази посилання в газеті “Б” як на
ЗАТ “П-М-П”, так і на ЗАТ “Видавництво “А” або джерело запозичення
статті. Посилання в середині тексту статті, опублікованої в газеті “Б”,
на словосполучення “газета “А” не є посиланням на дату першої публікації
статті, номер і назва конкретного засобу масової інформації.

Позовна вимога щодо визнання дій редакції газети “Б” при використанні
назви літературного твору — статті К. — недобросовісною конкуренцією суд
не задовольняє на наступних підставах.

У відповідності зі статтею 4 Закону України “Про захист від
недобросовісної конкуренції” неправомірним є використання без дозволу
уповноваженого на те особи назв літературних, художніх творів, що може
привести до змішання з діяльністю іншого суб’єкта господарювання
(підприємця), що має пріоритет на їхнє використання. Проте усупереч
вимогам статті 33 ГПК України, позивач не привів доказів змішання
діяльності позивача з діяльністю відповідача внаслідок публікації
останнім статті К. Відмовляючи у визнанні дій відповідача
недобросовісною конкуренцією, суд також бере до уваги визнання
відповідачем факту використання статті К. разом з назвою твору.

З огляду на вищесказане і керуючись статтями 9, 16 і 50–52 Закону
України “Про авторське право і суміжні права”, статтями 1 і 4 Закони
України “Про захист від недобросовісної конкуренції”, статтею 1, пунктом
1 статті 80, статтями 49, 82–85 ГПК України, Господарський суд м. Києва
вирішив:

позовні вимоги задовольнити частково;

визнати авторські майнові права ЗАТ “Видавництво “А” на статтю К.
порушеними з боку ТОВ “Редакція газети “Б”;

стягнути з ТОВ “Редакція газети “Б” на користь ЗАТ “Видавництво “А”

118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;

у задоволенні інших позовних вимог відмовити;

на це рішення може бути представлена апеляційна скарга протягом 10 днів
із дня його підписання;

наказ видати після вступу рішення в законну силу.

Список використаних джерел

Нормативні матеріали

Конституція України. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №
30. – Ст.141;

Цивільний Кодекс України. Окреме видання. Станом на 16.01.2003 р.;

Кримінальний Кодекс України. Окреме видання. Станом на 19.11.2003 р.;

Кодекс України про адміністративні правопорушення. Окреме видання.
Станом на 02.03.2004 р.:

Кодекс законів про працю України. Окреме видання. Станом на 20.03.2003
р.;

Закон України “Про авторське право і суміжні права”. В редакції від
23.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 13. –
Ст.64;

Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право
і суміжні права” від 11.07.2001 р. // Відомості Верховної Ради України.
– 2001. – № 43. – Ст.214;

Закон України “Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону
літературних та художніх творів” від

Закон України “Про приєднання України до Договору Всесвітньої
організації інтелектуальної власності про авторське право” від
20.09.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 2. –
Ст.16;

Закон України “Про ратифікацію Угоди про співробітництво в галузі
охорони авторського права і суміжних прав” від 27.10.1995 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 5. – Ст.32;

Закон України “Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів,

фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних” від 23.03.2000 р.
// Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 24. – Ст.183;

Закон Російської Федерації “Про авторське право і суміжні права” від
09.09 1993 р. (зі змінами від 19.09.1995 р.). – Електронна версія.

Постанова Кабінету Міністрів України “Про державну реєстрацію
авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір” від
27.12.2001 р. // Офіційний вісник України. – 2002. – № 52. – Ст.114;

Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження мінімальних
ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського права і
суміжних прав” від 18.01.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003.– №
4. – Ст.298;

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (Паризький
Акт від 24 липня 1971 р). Автентичний текст російською мовою. //
Електронний інформаційний бюлетень Верховної Ради України станом на
15.04.2004 р.;

 Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про
авторське право, прийнятий Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996
року та положення Бернської конвенції (1971 р.), на які містяться
посилання у Договорі (Договір ВОІВ про авторське право). // Електронний
інформаційний бюлетень Верховної Ради України станом на 15.04.2004 р.;

Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних
прав державами членами СНД від 27.01.1995 р. // Електронний
інформаційний бюлетень Верховної Ради України станом на 15.04.2004 р.;

Спеціальна література

Авторське право і суміжні права. Європейський досвід. Укладач В.С.
Дроб’язко. – К.: 2002. – 420 с.;

Авторське право на літературні і художні твори в Україні. Укладач Л.З.
Котенко. – К.: 2000. – 94 с.;

Бакай І.М. Захист авторських і суміжних прав. – К.: 1997. – 95 с.;

Бондаренко С., Янкова С. Реєстрація авторського права: міжнародний та
український досвід. // Інтелектуальна власність. Науково-практичний
журнал. – 2003. – № 12. – С.13-17;

Гаврилов Э.П. Авторское право России на современном этапе. – М.: 1995. –
с. 118.

Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. В 4-х томах. – М.:
1956. – Т.1. – 640 с.

Даценко К. Интеллект нуждается в защите. // Юридическая практика. –
2002. – № 8 (228). – С.4.

Дозорцев В.А. Авторский договор и его типы. // Социалистическая
законность. – 1984. — № 5.

Довгий С.О., Жаров В.О. Охорона інтелектуальної власності в Україні. –
К.: 2002. – 240 с.;

Дилленц, Вальтер. Авторское право. Прошлое и настоящее: что делать? –
М.: 1988. – 192 с.;

Дроб’язко В. Законодавство України про авторське право: перспективи
розвитку. – К.: 1998. – 46 с.;

Цивільній Кодекс України. Коментар. / Харитонов О.М., Калітенко Н.В. й
інші. – Одеса: 2003. – ??

Мельник В. Історика-правові аспекти виникнення і розвитку законодавства
стосовно авторського права. // Інтелектуальна власність.
Науково-практичний журнал. – 2004. — № 1. – С.8-11;

Інтелектуальна власність: нормативно-правові акти. За заг. редакцією
Святоцького А.Д., Пертова В.П. – К.: ІнЮре. – 1994. – Т.2. – 120 с.;

Коваль А. Порушення авторського права і суміжних прав. // Інтелектуальна
власність. Науково-практичний журнал. – 2003. — № 3. – С.17-23;

Судова практика. Постанова Вищого господарського суду України від 30
липня 2003 р. // Інтелектуальна власність. Науково-практичний журнал. –
2003. — № 11. – С.17-19;

Кур’янов С., Радченко О. Судовий захист об’єктів авторського права. //
Інтелектуальна власність. Науково-практичний журнал. – 2003. — № 9. –
С.11-14;

Негрескул В. Поняття адміністративного захисту авторського права і
суміжних прав. // Інтелектуальна власність. Науково-практичний журнал. –
2003. – № 5. – С.5-8;

Торкатюк В.А. Авторське право. Посібник для студентів вузів. – К.: 1995.
– 335 с.;

Ковальський В.С. Авторське право і суміжні права. Законодавство і судова
практика. – К.: 2003. – 98 с.;

Права на результаты интеллектуальной деятельности. Авторское право.
Патентное право. Другие исключительные права. Сборник нормативных актов.
/ Дозорцев В.А. – М.: 1994. – 619 с.;

Мусияка В.Л. Авторские договоры. Учебное пособие. – Харьков: 1988. – 48
с.;

Інтелектуальна власність. Словник-довідник. За редакціею Святоцьеого
О.Д., Дроб’язко В.С. – К.: 2000. – Т.1. – 354 с.;

Інтелектуальна власність в Україні: правові засади і практика. За
редакцією Миронка Г.І. – К.: 1999. – Т.2. – 382 с.;

Савельева И.В. Правовое регулирование отношений в области
художественного творчества. – М.: 1986. – с. 24.

Клык А.Н. Охрана интересов сторон по авторскому договору. – Красноярск:
1987. – с. 111.

Юридична енциклопедія. В 6 т. / НАН України. Ін-т Держави і права
ім.В.М.Корецького. Вид-во “Українська енциклопедія” ім.М.П.Бажана. – К.:
1998. – Т.1. – 670 с.

Макагонова Н.В. Авторское право. Учебное пособие. – М.: 2000. – с. 157

Підопригора О.А. Авторські договори. // Цивільне право України. Книга 2.
– К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.224-233.

Толковый словарь русского языка. В 5 т. – М.: 1935. – Т.1. – 1538 с.

Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изд. 1907 г.).
– М.: 1995. –

Сергеев А.П. Авторское право России. – Спб.: 1999. –

Підопригора О.А. Право інтелектуальної власності. – К.: 2002. –

Серебровский В.И. Характеристика авторских договоров. // Гражданское
право. Ч.2. – М.: 1938. –

Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской
Федерации. Учебник. – М.: 2000. –

Див.: Авторське право і суміжні права. Європейський досвід. Укладач
В.С. Дроб’язко. – К.: 2002. – С.206.

Див.: Савельева И.В. Правовое регулирование отношений в области
художественного творчества. – М.: 1986. – С.24.

Див.: Клык А.Н. Охрана интересов сторон по авторскому договору. –
Красноярск: 1987. – С.111.

Див.: Дозорцев В.А. Авторский договор и его типы. // Социалистическая
законность. – 1984. — № 5. – С.3-4.

Див.: Юридична енциклопедія. / Вид-во “Українська енциклопедія”
ім.М.П.Бажана. – К.: 1998. – Т.1. – С.29.

Див.: Макагонова Н.В. Авторское право. Учебное пособие. – М.: 2000. –
С.157.

Див.: Гаврилов Э.П. Авторское право России на современном этапе. – М.:
1995. – С.118.

Див.: Терещенко О. Захист службових творів в Україні. // Інтелектуальна
власність. Науково-практичний журнал. – 2003. — № 2. – С.2-4.

Див.: Клык А.Н. Охрана интересов сторон по авторскому договору. –
Красноярск: 1987. – С.231.

Див.: Макагонова Н.В. Авторское право. Учебное пособие. – М.: 2000. –
С.159.

Див.: Мельник В. Історика-правові аспекти виникнення і розвитку
законодавства стосовно авторського права. // Інтелектуальна власність.
Науково-практичний журнал. – 2004. — № 1. – С.8-11.

Див.: Підопригора О.А. Авторські договори. // Цивільне право України.
Книга 2. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.224-233.

Див.: Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. В 4-х
томах. – М.: 1956. – Т.1. – С.4.

Див.: Толковый словарь русского языка. В 5 т. – М.: 1935. – Т.1. –
С.16.

Див.: Юридична енциклопедія. В 6 т. / НАН України. Ін-т Держави і права
ім.В.М.Корецького. Вид-во “Українська енциклопедія” ім.М.П.Бажана. – К.:
1998. – Т.1. – С.25.

Див.: Гаврилов Э.П. Вступительная статья // Закон “Об авторском праве и
смежных правах”. – М.: 1993. – С.4.

Див.: Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изд.
1907 г.). – М.: 1995. – С.12.

Див.: Підопригора О.А. Авторські договори. // Цивільне право України.
Книга 2. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.224-233.

Див.: Макагонова Н.В. Авторское право. Учебное пособие. – М.: 2000. –
С.161.

Див.: Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изд.
1907 г.). – М.: 1995. –

Сергеев А.П. Авторское право России. – Спб.: 1999. – С.254.

Див.: Сергеев А.П. Авторское право России. – Спб.: 1999. – С.123.

Див.: Авторське право і суміжні права. Європейський досвід. Укладач
В.С. Дроб’язко. – К.: 2002. – С.47.

Див.: Підопригора О.А. Право інтелектуальної власності. – К.: 2002. –
С.340.

Див.: Сергеев А.П. Авторское право России. – Спб.: 1999. – С.238.

Див.: Підопригора О.А. Авторські договори. // Цивільне право України.
Книга 2. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – С.224-233.

Див.: Юридична енциклопедія. В 6 т. / НАН України. Ін-т Держави і права
ім.В.М.Корецького. Вид-во “Українська енциклопедія” ім.М.П.Бажана. – К.:
1998. – Т.1. – С.377.

Див.: Підопригора О.А. Право інтелектуальної власності. – К.: 2002. –
С.351.

Див.: Серебровский В.И. Характеристика авторских договоров. //
Гражданское право. Ч.2. – М.: 1938. – С.108.

Див.: Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской
Федерации. Учебник. – М.: 2000. – С.275-282.

Див.: Даценко К. Интеллект нуждается в защите. // Юридическая практика.
– 2002. – № 8 (228). – С.4.

Див.: Негрескул В. Поняття адміністративного захисту авторського права
і суміжних прав. // Інтелектуальна власність. Науково-практичний журнал.
– 2003. – № 5. – С.5-8.

Див.: Даценко К. Интеллект нуждается в защите. // Юридическая практика.
– 2002. – № 8 (228). – С.4.

Див.: Бондаренко С. Реєстрація авторського права: міжнародний та
український досвід. // Інтелектуальна власність. Науково-практичний
журнал. – 2003. – № 12. – С.13-17.

Похожие записи