КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Правова держава –

основний гарант здійснення прав людини”

ПЛАН

ВСТУП

1. історичні підходи у розгляді КОНЦЕПЦІї ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ У ЮРИДИЧНІЙ
ДУМЦІ

УКРАЇНСЬКА ЮРИДИЧНА ДУМКА В КінЦІ ХІХ НА початкУ ХХ ст.
СТОСОВНО ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ У Радянський ЧАС

Сучасні дослідження ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

2. ПОНЯТТЯ ГАРАНТІЙ РЕАЛІЗАЦІЇ І ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І
ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

3. ГОЛОВНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ЕЛЕМЕНТИ ЗАХИСТУ ПРАВ І ГРОМАДЯНИНА В СИСТЕМІ
ГАРАНТІЙ В УКРАЇНІ

4. ГОЛОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

4.1. Формування законодавства

4.2. Гарантованість прав і свобод громадян, підтримка принципу взаємної
відповідальності

4.3. Дотримання принципів демократії, підвищення політичної культури
громадян, врахування історичних уроків на шляху побудови правової
держави

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Дослідження питання про правову державу, яка виступає основним гарантом
прав людини, є вкрай актуальним, оскільки захист прав людини є одним із
ключових моментів сучасної цивілізованої правової держави. Здобувши
незалежність, Україна розпочала активну діяльність по створенню своєї
демократичної правової держави. Права людини набули цінності і
отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до
якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав
кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до
міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права. Саме
стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної
реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного
розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

Демократичність та незалежність України відкрила широкі можливості для
створення власного демократичного державного апарату, затвердженню
демократичної Конституції, але шлях який передував цьому був нелегким.
Тому обрана тема є вкрай цікавою і необхідною для дослідження. Сходження
України до правової держави – це повчальний і трагічний урок, який
потрібно об’єктивно вивчити і зробити правильні висновки.

Поняття «правова держава» виникло у XIX столітті, хоча витоки слід
шукати в давнині. Вже відомі мислителі античності (Платон, Аристотель та
ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої
взаємодії влади і права. Античними авторами було вироблено низку
положень про правову державу. Вперше термін «правова держава» було вжито
німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином
(1824). Створення юридичне завершеного поняття «правова держава»
пов’язують з ім’ям Р. Моля, який ввів його до загального
державно-правового і політичного вжитку. У XX ст., особливо після Другої
світової війни, теорія правової держави набула нових рис. Вона пройшла
через період панування нацистського варіанту теорії «правової держави» у
фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової
держави з її (ідеї) напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними
елементами-ознаками: верховенство права, поділ влади, недоторканність
особи, гарантії прав і свобод людини та ін. У 80-х роках XX ст. ідея
створення правової держави актуалізувалася у країнах колишнього
«соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний режим,
адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини.

Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті
«перебудови», проголошеної в 1985 p. Україна, перетворившись на
самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку —
побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Метою роботи є якнайрізнобічніше дослідити всі особливості формування
правової держави в Україні, завданням є розкрити концепції правової
держави у вітчизняній думці, проаналізувати практику здійснення та
захисту прав людини державою, виділити головні шляхи побудови правової
держави в Україні.

Об’єктом дослідження виступає такий суспільний інститут як правова
держава. Предметом дослідження виступають риси правової держави,
складові концепції правової держави у вітчизняній юридичній думці,
основні шляхи побудови правової держави в Україні.

Під час написання курсової роботи були використані такі методи
дослідження як хронологічний метод (дослідження об’єкта в часовому
розрізі), літературний метод (опрацювання спеціальної та нормативної
літератури, періодичних видань), методи аналізу та синтезу, порівняльний
метод, метод узагальнення.

1. історичні підходи у розгляді КОНЦЕПЦІї

ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ У ЮРИДИЧНІЙ ДУМЦІ

УКРАЇНСЬКА ЮРИДИЧНА ДУМКА В КінЦІ ХІХ НА початкУ ХХ ст.
СТОСОВНО ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Теоретичні розробки українських правників початку ХХ-го століття з
проблем правової держави, як найдовершенішої форми існування держави
зберігають свою цінність і сьогодні, і варті серйозної уваги сучасних
філософів, політологів, вчених-конституціоналістів.

 Одним із таких правників є Богдан Кістяківський (1868 — 1920 рр.),
праці якого набули особливо актуального звучання у зв’язку з
державотворчими процесами у незалежній Україні.

 Б.Кістяківський, говорячи про державу, ототожнює її з «культурним
людством, яке живе в культурній спілці». Для вченого культурна людина і
держава, то два поняття, що доповнюють одне одного: держава є немислима
без культурної людини, як і культурна людина без держави [15, 238].

До правової держави Б.Кістяківський ставить вищі вимоги, ніж до
державних утворень інших типів. Він пише: «Правова держава — вища форма
державного буття, яку виробило людство як реальний факт». Сучасні
дослідники також стверджують, що правова держава в цілому дуже подібна
до конституційної і відрізняється лише певними моментами своєї
довершеності і досконалості.

Б.Кістяківський не згадує про конституцію як про одну з найголовніших
ознак правової держави. Мислитель моделює останню за принципами, частина
з яких є відомими й уживаними в світовій практиці, а частина — і до
сьогодні ще не використаними сучасною правовою державою. Особливо тут
слід відзначити ідеї правової культури, суспільної правосвідомості,
народовладдя, що мають неабияке значення для відродження і розвитку
української політико-правової думки.

Характеризуючи правову державу, Б.Кістяківський вказував на таку її
найважливішу ознаку, як обмеженість і підзаконність влади та її
безособовість. Що ж мав на увазі Б.Кістяківський, вживаючи такі поняття?

На його думку, першочерговим стримуючим фактором влади виступають не
закони, які обмежують владу, а — невід’ємні, непорушні, недоторканні
права особи. Ці права не надаються державою, а є природними і
обов’язково регламентованими. По-друге, пише Б.Кістяківський: «Правова
держава — це не лише держава, яка обмежує себе встановленими з власної
волі нормами і виконує ці норми. У сучасній правовій державі керують не
особи, а загальні правила чи правові норми. Держава, по суті, повинна
перетворитись на правове явище, де кожна дія урядового апарату, суду й
інших органів скеровуються відповідним законом, узгодженим із
конституційним принципом»[15, 245].

     Юридичними засобами досягнення вищевикладених думок вчений вважав:

     — недоторканність особи (обов’язок держави перед особою);

     — реалізацію права народу на народне представництво;

     — солідарність влади і солідарність нації: гарантією цієї
солідарності є загальне виборче право, що здійснюється шляхом рівного,
прямого і таємного голосування;

     — участь народу у законотворенні та управлінні державою.

     Взагалі, Б. Кістяківський приділяв особливу увагу саме
законотворчому, тобто представницькому органу держави. Він вважав, що
парламент у першу чергу через народ повинен здійснювати управління
державними справами. Тому він розглядав парламент як найбільш важливу
гілку серед трьох гілок влади.

     Б.Кістяківський вважав, що своє право на управління державними
справами громадяни повинні здійснювати залежно від власної правової
культури, почуття відповідальності — через політичні партії, громадські
організації. Тому в правовій державі повинно бути велике розмаїття
недержавних структур. Особливо діяльність партій повинна бути скерована
на «соціально утиснені елементи», які могли б з їх допомогою впливати на
«державне життя» [15, 248].

     У правовій державі законодавство повинно бути цілковито
підпорядковане народу. Б.Кістяківський наділяє громадян правової держави
всіма політичними правами людини, що записані і у Конституції України
1996 року. Б.Кістяківський писав: «Жодні обмеження виборчого права є
недопустимі» [15, 251]. Він підтримував прогресивні погляди щодо
неприпустимості будь-яких цензів, неправових обмежень права обирати і
бути обраним.

Отже, правова держава постає за умови високого рівня правосвідомості і
наявності у народу розвиненого почуття політичної відповідальності. У
своїй роботі «На захист права» Б.Кістяківський аналізує правосвідомість
російського суспільства початку ХХ ст. і приходить до висновку, що
найбільшим недоліком юридичних норм є те, що вони виражають лише
зовнішню форму права і не виражають правових переконань народу, а отже і
не стимулюють його до поваги і до виконання закону [14, 207]. Тому,
вважав він, криза юриспруденції спричинена кризою правосвідомості
суспільства.

Аналізуючи праці Б.Кістяківського, можна вказати на ряд ідей його теорії
правової держави:

по-перше, держава гармонізує відносини між суспільством та особою і ні в
якому разі не ускладнює їх;

по-друге, у кожній державі люди втілюють певну культурну мету як щось
життєво необхідне і таке, що їм притаманне;

по-третє, політична влада повинна позбутися будь-яких проявів насильства
і сваволі;

— по-четверте, кожна людина повинна мати можливість забезпечити собі
гідне існування не силою соціального милосердя, а силою наявних у неї
соціальних, політичних та економічних прав і свобод.

Також слід згадати і напрацювання М.Драгоманова. Як відомо, Михайло
Драгоманов визначав причини виникнення держави, насамперед, як результат
розвитку суспільства, розширення громад, що ставало історичною подією у
житті різних народів. Ті чи інші держави формувалися під впливом
особливостей географічних та демографічних умов тощо. Він відмічав вплив
на цей процес класового розшарування населення, але вважав це лише одним
з факторів державотворення, вага якого у різних країнах залежить від
конкретних умов розвитку конкретної держави.

Найсуттєвішою ознакою держави М. Драгоманов вважав її служіння народу.
Суть держави, на його думку, полягає в правах, якими володіють її
громадяни: у свободі слова, забезпеченні працею, свободі організації
союзів і товариств, національній свободі тощо.

Варте уваги й те, що саме правовий статус людини, тобто систему прав,
свобод, характер обов’язків, покладених на людину в державі, Драгоманов
вважав найважливішою ознакою, за якою поділяються держави на
демократичні та недемократичні. Всі ці демократичні ідеї правової
держави знайшли своє відбиття у конституційному проекті, що був
розроблений Драгомановим у 1884 році і мав назву «Проект основаній
Устава Українського общества «Вольный союз» — «Вільна спілка». Слід
відмітити, що ще й досі багато настанов, закріплених у цьому проекті, не
втратили свого значення, зокрема щодо визначення прав і обов’язків
людини і громадянина.

Відомий український правознавець С. Котляревський у своїй роботі «Влада
і право. Проблема правової держави» писав у 1915 році, що «…ідея
правової держави увійшла в звичай сучасних цивілізованих держав у
сукупності тих сподівань, які звертає член державного союзу до
керівників цього останнього. Правова держава постала як одне із
політичних завдань. Багато разів відзначалися криза правосвідомості,
втрата віри у всемогутність права і установ. Наявність розчарувань, які
тут переживають, не відніме у цих прагнень наполегливості і виразності:
впевненість, що держава повинна набути рис правової держави, зостається
непохитною» [14, 209].

Особливу увагу Котляревський приділяв питанням реалізації державної
влади, втілення її життя, питанням процесуальної форми, методам
здійснення влади держави, що мало й має першочергове значення для
реального застосування на демократичній основі ідей народовладдя,
гарантій прав людини, принципу законності. Взагалі слід підкреслити, що
питання гідності людини були одними з основних в українській юридичній
та філософській літературі.

Розвитку політико-правової ідеології в Україні (кінець XIX — початок XX
ст.) значною мірою сприяли Михайло Грушевський та Володимир Винниченко.

Основою політико-правової концепції М. Грушевського (1866—1934) було
українське питання. Він уважав, що основою входження України в Росію
була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї
проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворенні
федерації, під якою розумів об’єднання в одній державі декількох.

Розмірковуючи про федеративний державний устрій, М. Грушевський
припускав два варіанти його утворення: процес, який іде знизу (декілька
держав утворюють одну і передають їй частину своїх суверенних прав), і
процес, який іде зверху (унітарна держава ділиться суверенітетом із
своїми провінціями і в такий спосіб стає федерацією).

Важливим моментом у концепції федерації було те, що її суб’єкти не лише
зберігали свою державність, а й мали можливість виходити з її складу.

У федерації, яку пропонував М. Грушевський, центральні органи повинні
були займатися формуванням загальних основ державного й суспільного
ладу, розпоряджатися ресурсами, необхідними для утримання органів
центрального і загальнодержавного управління, відати питаннями війни і
миру, міжнародними відносинами, військовими силами, встановлювати митні
правила, нагляд за поштою, телеграфом і залізницями. Передбачалися єдина
грошова система і система мір і вага. Федерація наділялася
повноваженнями узгоджувати цивільне і кримінальне законодавство,
законодавство з питань охорони прав національних меншин тощо. Решта
питань устрою і нормування мали вирішуватися на місцевому рівні.
Пропонувалося, що в Україні як суб’єкті федерації законодавча влада
повинна бути сконцентрована в сеймі, а виконавча — в Раді міністрів [22,
49].

Автор політико-правової концепції пропонував установити демократичну
виборчу систему, яка передбачала б участь у виборах усіх соціальних
груп.

На місцевому рівні планувалося мати три різновиди органів
самоуправління: самоуправління громад; виборні управи волостей та управи
повітів; обласні сейми й центральний парламент, утворюваний ними.

Важливим кроком на шляху до такої федерації М. Грушевський вважав
ухвалення закону про мови, який регламентував би статус національних мов
і гарантував їх вільний розвиток.

Автономію України автор концепції розглядав як «самозаконність» — право
встановлювати свої закони і керуватися ними в житті. Україна у складі
федерації повинна бути демократичною республікою, в якій гарантувалися б
політичні свободи: свобода слова, зборів, громадських організацій,
совісті, рівне виборче право за таємного голосування. Реалізуючи свою
автономію, Україна мала бути вільною у вирішенні політичних,
економічних, культурних питань, самостійно розпоряджатися своїми
багатствами й ресурсами.

Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову систему,
свою армію, де було б створено такі умови, за яких проходження служби
відбувалося б у безпосередній близькості від місця проживання
військовослужбовців.

На відміну від попередників, М. Грушевському випало на долю
реалізовувати на практиці свою державно-правову концепцію. Цей процес
розпочався 17 березня 1917 p. зі створенням Центральної Ради і знайшов
утілення в її Універсалах.

Після Лютневої революції 1917 p. разом із М. Грушевським в Україні
працював відомий політичний діяч, один із керівників Української
Центральної Ради Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951).

Попервах В. Винниченко вважав себе прибічником «російсько-українського
комуністичного табору», оскільки комунізм, на його думку, був не лише
політичною теорією, а й філософією всього життя людини. Згодом,
переконавшись у великодержавній політиці керівників більшовицької Росії,
він переглянув свої політичні погляди, і національні проблеми вийшли в
нього на перший план.

Очолюючи Генеральний секретаріат Української Центральної Ради,
В. Винниченко підготував низку декларацій і декретів УНР, в
яких проводив ідею суверенітету України в майбутній федеративній
державі.

Ідею суверенітету України В. Винниченко обстоював на переговорах із
членами Тимчасового уряду Росії після Лютневої революції 1917 p., а
перегодом — із керівниками більшовицької влади [13, 91]. З цього приводу
у своєму щоденнику він писав, що відродження національної державності —
вельми складна справа, яка ускладнюється тим, що українська нація
історично не підготовлена до державності.

Після виходу з уряду В. Винниченко не зрікся свого прагнення до побудови
незалежної, суверенної України. Коли скінчився Гетьманат Скоропадського,
який свого часу розпустив Центральну Раду, В. Винниченко увійшов до
складу новоутвореної Директорії Української Народної Республіки і робив
спроби втілити свою політичну концепцію в життя, але не знайшов
підтримки з боку колег.

М. Грушевський і В. Винниченко започаткували новий період у становленні
вчень про державу і право в Україні. У своїй творчості, політичній та
громадській діяльності вони синтезували багато передових поглядів на
державу і право, розвинули ідею української державності до її наукового
обґрунтування, зробили спробу її практичного втілення в життя.
Результати їхніх пошуків мають велику соціальну цінність для розбудови
суверенної Української держави.

КОНЦЕПЦІЇ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ У Радянський ЧАС

Великий вплив на вітчизняну юридичну думку мали погляди радянського
ідеолога Володимира Леніна. Після Жовтневого перевороту 1917 р. він
подейкував про надання автономії національним меншинам, про федеративну
Росію, про можливість самовизначення націй, а водночас у дійсності
виступав проти автономії України, відкинув пропозиції М. Грушевського й
В. Винниченка та жорстоко придушив військами Муравйова спробу
незалежності України.

У серпні—вересні 1917 р. свої державно-правові погляди Ленін виклав у
праці «Держава і революція», підтримавши ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса
про класову суть держави та її апарату, про те, що держава законодавче
закріплює нерівність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи
примусу — армію, поліцію, тюрми. Ці установи й відомства є головними
засобами державної влади.

З’ясовуючи суть державного апарату, Ленін зазначив, що він обстоює
інтереси панівного класу і тому його необхідно замінити новим апаратом —
диктатурою пролетаріату.

Диктатура — необхідна умова придушення опору поваленого класу багатіїв.
У цій праці Ленін спробував визначити функції держави, як-от, придушення
опору повалених експлуататорських класів; демократичне й раціональне
керівництво суспільством у цілому, виробничою сферою, економікою країни;
здійснення контролю за мірою праці, розподілом і споживанням; охорона
загальної власності на засоби виробництва, зміцнення нової дисципліни
праці та ін.

Розглядаючи проблему співвідношення несумісних категорій «диктатура» й
«демократія», він зазначав, що в буржуазній державі демократія є
надбанням небагатьох, а за диктатури пролетаріату утворюється реальна
демократія для більшості.

З класових позицій підходив Ленін і до з’ясування сутності права. У
праві, за його вченням, закріплюється воля панівного класу; отже, і в
буржуазній державі, і за диктатури пролетаріату право стоїть на сторожі
інтересів того класу, який знаходиться при владі.

Юридичні форми діяльності органів державної влади в радянській юридичній
літературі вважалися найважливішою ланкою в концепції правової держави.
Слід зазначити, що оскільки на час формування теорії юридичного процесу
домінувало нормативістське розуміння права, це відповідно відобразилось
на понятійному апараті цієї теорії, згідно з яким поняття «правове» і
«юридичне» ототожнювались. [22, 119].

Увага до юридичних форм діяльності знайшла свій вираз у теорії
юридичного процесу, основоположником якої в радянській юридичній науці
став професор В.М.Горшеньов. Традиційне уявлення про процес як виключно
юрисдикційний було піддане критиці і обґрунтовувалось розуміння
юридичного процесу як комплексної системи, що інтегрує процедури усіх
правових форм діяльності: як традиційних (у кримінальному, цивільному,
арбітражному процесах тощо), так і нетрадиційних (пов’язаних з будь-якою
юридичною діяльністю).

В Харківському юридичному інституті сформувалась відповідна школа, яку
репрезентували І. В. Бенедик, В.Г. Крупін, С.М. Олєйніков, І.М.
Погрібний, І.Б. Шахов та інші науковці. Ними була написана праця
“Фундаментальные проблемы концепции формирования советского правового
государства”.

В основі цієї теорії було уявлення про те, що правові форми діяльності —
це організаційно-управлінські форми діяльності, які пов’язані з
розглядом юридичної справи (правопорушення, спору про право, скарги тощо
і мають спільні ознаки:

проявляються у здійсненні операцій з нормами права в зв’язку з
вирішенням певних юридичних справ;

здійснюються виключно уповноваженими на таку діяльність органами
держави, посадовими особами на користь заінтересованих суб’єктів права;

закріплюються в правових актах — офіційних документах;

регулюються процедурно-процесуальними нормами;

забезпечуються відповідними способами і прийомами юридичної техніки. Ці
властивості не визнані властивостями виключно класичних юрисдикційних
правових форм діяльності.

Вони розглядаються як такі, що більшою чи меншою мірою властиві усім
правовим формам діяльності.

Правові форми діяльності були узагальнені та класифіковані таким чином:
установча діяльність (державно-владна діяльність по визначенню
повноважень, ліквідації або перетворенню органів держави, їх структурних
підрозділів і їх посадових осіб);

правотворчість (державно-владна діяльність по розробці нових, зміні та
відміні старих правових норм); правозастосування (державно-владна
діяльність по реалізації нормативно-правових приписів шляхом наділення
одних учасників правових відносин суб’єктивними правами і покладення на
інших відповідних юридичних обов’язків або шляхом вирішення правових
спорів і притягнення винних до юридичної відповідальності за
правопорушення), контрольна діяльність (державно-владну діяльність по
нагляду і перевірці відповідності виконання і дотримання
нормативно-правових приписів і припинення правопорушень).

Запровадження такої наукової категорії, як юридичний процес, її всебічне
обґрунтування сприяло посиленню уваги до процедури вирішення юридичних
справ і розробки поняття «процесуальна форма», як порядок здійснення
процесуальних дій і прийняття рішень та виділення елементів
процесуальної форми (процесуального режиму, процесуального провадження
та процесуальних стадій), вдосконаленню процедури здійснення
різноманітних видів діяльності органами державної влади та Їх посадовими
особами. Іншими словами була усвідомлена необхідність забезпечення
оптимального правового режиму при здійсненні процесуальних дій,
гарантування правового статусу учасників юридичного процесу для
досягнення найбільш ефективного результату, оптимізації порядку
здійснення процесуальних дій органами державної влади на всіх стадіях
вирішення правових питань.

Водночас слід зазначити, що в юридичній літературі висловлювалась думка
що ототожнення юридичної природи усіх традиційних і нетрадиційних форм
діяльності може призвести до процедурного перевантаження насамперед
управлінської діяльності, зниження кількості варіантів правомірної
поведінки громадян, погіршення можливостей для захисту прав громадян
внаслідок громіздкості законодавства.

Сучасні дослідження ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Зростаюча роками кількість наукових праць, присвячених темі правової
держави, є свідченням актуальності цієї теми, а значить — складності її
проблем.

Сучасними українськими дослідниками правова держава за
соціально-змістовними ознаками позначається як держава, у суспільному і
державному житті якої панують закони, що закріплюють основні права
громадян, виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи
при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали; урегулювання
відносин між особою і державою здійснюється за принципом «Особі
дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом», встановлена
взаємовідповідальність особи і держави, громадянам притаманна правова
культура, а самі громадяни обізнані з життєво необхідними юридичними
законами і вміють використовувати їх. А за формальними ознаками —
характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи,
високозначущим становищем у суспільному житті судових органів, повсюдним
виконанням законів і підзаконних нормативних актів [20, 6-7].

Можна говорити, таким чином, лише про певні загальні риси правової
держави. Зокрема, в понятті правової держави простежуються кілька
аспектів: обмежуючий і регулятивний, матеріальний і формальний.

У своїй дисертації «Правова держава в Україні: концепція і механізми
реалізації», відомий український теоретик права А.М.Колодій говорить про
необхідність переходу української держави від
президентсько-парламентської форми правління до
парламентсько-президентської, про необхідність посилення легітимації
діючої влади (тобто про ширшу підтримку влади народом), про
відповідність законів суспільній етиці, необхідність обмеження влади за
допомогою як правових, так і позаправових чинників [17, 6]. У зв’язку з
цим вчений вважає за доцільне розробити загальнотеоретичну конструкцію
«нові структури права і його принципи», що має «служити формуванню
нового праворозуміння, яке тільки зароджується в Україні».

     На шляху побудови правової держави в Україні, вважає відомий
правознавець А.П.Заєць, автор праці «Правова держава в контексті
новітнього українського досвіду», необхідно обов’язково обмежити
повноваження державної влади. Зокрема, він називає таке обмеження влади
у правовій державі «рівнем забезпечення прав і свобод людини, який є
яскравою ілюстрацією правового чи неправового характеру державності».

     А.П.Заєць звертає увагу на важливість зміни суспільної культури та
ідеології народу, засвоєння світового досвіду. Він вважає, що тільки
«вільний і освічений народ…неможливо тримати в «рабстві» за допомогою
держави».

     Вартою уваги є також його теза про те, що «держава, яка не бажає
зростання рівня добробуту громадян, має за мету утримувати їх у
поневоленому стані».

     Отже, не можна не згадати про тісний зв’язок між формуванням
правової держави, соціальними інтересами народу та культурою (в тому
числі і правовою) суспільства в цілому.

     Процес формування правової держави є важким, насамперед тому, що
для досягнення мети потрібно провести в Україні політико-правові
реформи.

     Оскільки подібні «реформи в Україні проводять не політичні партії
чи рухи, а державний апарат, то це й відбивається на філософії реформ в
Україні. Фактично реформи розглядаються майже виключно як державна
справа, до якої громадські формування мають лише дотичні відношення»
[16, 12].     

На жаль, відносини між державою і особою в Україні не складаються за
принципом: «особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом».
Все частіше держава узурпує ті сфери суспільних відносини, які можуть
регулюватись і без її втручання або — без надмірного втручання. «При
цьому багато говорять про формування громадянського суспільства, але
натомість сфера позадержавного регулювання постійно звужується», — пише
відомий вчений Т.Андрусяк [2, 64]. Такими є статті Закону України «Про
підприємництво» [1] від 7 лютого 1991 року, «Про об’єднання громадян»
від 16 червня 1992 року [2], «Про Державний реєстр фізичних осіб
платників податків та інших обов’язкових платежів» [3] від 2 грудня 1994
р. Одержавлення суспільного життя, посилення контролю з боку держави
спричиняє колосальне збільшення апарату держави, виникнення все нових і
нових контрольно-наглядових інстанцій, служб і т.д.

Принцип верховенства права в українській юридичній літературі лише
починає аналізуватися. Це пояснюється тим, що протягом усього періоду
існування СРСР поняття правової держави, а відтак принцип верховенства
права не визнавались конституційним правом і не застосовувались на
практиці.

З приводу загальної оцінки принципу верховенства права справедливою є
оцінка П.М. Рабіновича, який розуміє цей принцип як панування права у
суспільстві, як його визначальну роль у відносинах між учасниками
суспільного життя, у діяльності державних та недержавних організацій,
соціальних спільнот, об’єднань. Він зазначає, що принцип верховенства
права має самостійний характер лише у випадку, коли саме право
інтерпретується як явище, що виникає та існує незалежно від держави, від
діяльності її законодавчих та інших органів. Разом з тим право, як
феномен недержавного походження, визначається П.М. Рабіновичем як
«можливості суб’єктів суспільного життя, які необхідні для їх існування
і розвитку, об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем економіки та
культури супільства і мають бути загальними й рівними для всіх
однойменних суб’єктів» [20, 30].

2. ПОНЯТТЯ ГАРАНТІЙ РЕАЛІЗАЦІЇ І ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І
ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

Прийняття Конституції — це надзвичайно важлива, але лише часткова,
справа. Та водночас із її прийняттям необхідне створення механізму
реалізації Основного Закону, зокрема й щодо практичного втілення
передбачених нею прав, свобод та обов’язків. Під таким механізмом слід
розуміти всю сукупність різних гарантій і дій, відповідний процес,
завдяки якому громадяни, що мають певне право, свободу чи обов’язок,
реально досягають цілей, інтересів, благ, передбачених нормою
Конституції.

Із цього визначення випливає, що механізм реалізації прав, свобод і
обов’язків людини і громадянина, — це категорія, надзвичайно об’ємна й
широка в тому розумінні, що вона охоплює не тільки юридичні, а й
політичні, економічні, ідеологічні та інші явища.

Так, на нашу думку, потверджену юридичною наукою, механізм реалізації
прав, свобод і обов’язків передусім складається з гарантій забезпечення
прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Їх головне призначення
полягає у забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для
набуття, реалізації, охорони і захисту суб’єктивних прав і свобод.

Під гарантіями прав і свобод особи слід розуміти, по-перше, певні умови,
за яких можлива найповніша і всебічна реалізація прав і свобод особи, і,
по-друге, засоби, які ефективно забезпечують охорону і захист прав і
свобод особи у разі їх незаконного порушення. Роль і значення гарантій
прав і свобод особи визначається тим, що вони являють собою сукупність
різних факторів в економічній, політико-правовій, культурній та інших
сферах життя суспільства, які створюють максимум можливих на даному
етапі розвитку суспільства і держави умов та передумов для реальної
можливості здійснення прав і свобод особи.

Система гарантій прав і свобод особи є досить складною і розгалуженою.
За змістом і за видами суспільної діяльності гарантії прав і свобод
особи поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій
належать економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні
гарантії — засоби забезпечення прав і свобод. До спеціальних належать
юридичні або правові гарантії прав і свобод особи.

Юридичні гарантії прав і свобод, у свою чергу, поділяються на
матеріальні, процесуальні та організаційно-правові. Крім того, юридичні
гарантії прав і свобод особи можуть поділятись за відповідними галузями
права (конституційно-правові, цивільно-правові, сімейно-правові,
кримінально-правові та ін.). До юридичних гарантій прав і свобод особи
можна віднести і юридичну відповідальність.

За сферою дії з-поміж гарантій прав і свобод розрізняють
міжнародно-правові (планетарні) гарантії, гарантії регіональних
міжнародних співтовариств, внутрішньодержавні та автономні.

Особисті гарантії — власні можливості людини і громадянина щодо захисту
його прав, свобод, законних інтересів і обов’язків. До них відносять:

• право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина
в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в
міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях;

• право на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних
державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми
посадовими особами;

• право знати свої права та обов’язки;

• право на правову допомогу;

• право не виконувати явно злочинні накази;

• право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину;

• право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії
нормативно-правового акта;

• право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати
пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких
визначене законом;

• право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за
винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Під політичними гарантіями слід розуміти політичний плюралізм і свободу
політичної діяльності, що не заборонена законодавством і передбачена ст.
15 Конституції України, реальне визнання народу єдиним джерелом влади і
здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу і судову, відповідно до статей 5 і 6 Конституції України,
обмеження діяльності ультрарадикальних політичних організацій [2, стаття
37] і т. д.

Найголовнішими економічними гарантіями слід уважати: конституційні
положення про рівність усіх форм власності та їх захист державою [2,
стаття 13]; справедливість і неупередженість розподілу суспільного
багатства [2, стаття 95]; гарантування приватної власності [2, стаття
41] і т. ін.

До ідеологічних гарантій у більшості випадків відносять: ідеологічну
багатоманітність суспільного життя, відсутність державної (обов’язкової)
ідеології та цензури [2, стаття 15]; забезпечення вільного розвитку мов
[2, стаття 10]; сприяння «консолідації та розвиткові української нації,
її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові
етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних
народів і національних меншин України» [2, стаття 11].

Юридичні гарантії — державно-правові засоби, які забезпечують здійснення
та охорону прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Саме вони
найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і
громадянина, елементами якого є:

по-перше, юридичне закріплення гарантій прав і свобод. Так, Конституція
України у ст. 21 визначила: «Права і свободи людини є невідчужуваними та
непорушними», а в ст. 22 — що вони не можуть бути скасовані, а «при
прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не
допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»

по-друге, створення широкої системи охорони й захисту державою прав і
свобод, яка забезпечувала б їхнє реальне використання та надійний захист
від будь-яких посягань. Це вбачається у конституційних положеннях про
те, що «права і свободи людини і громадянина захищаються судом», «кожен
має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини», використовувати для цього всі національні
засоби, а також «… звертатися за захистом своїх прав і свобод до
відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна» [2, стаття
55]. Завдана громадянинові матеріальна чи моральна шкода має обов’язково
відшкодовуватися [2, стаття 56];

по-третє, розвиток суспільно-політичної активності громадян, формування
свідомого ставлення до використання прав і свобод, підвищення рівня
правової культури. Першочерговим напрямком діяльності в цьому аспекті є
необхідність навчити громадян України боронити й захищати свої права.
Саме тому Конституція України надає право будь-якими, не забороненими
законом, засобами захищати свої права і свободи від порушень і
протиправних посягань, а ст. 57 гарантує право знати свої права, свободи
та обов’язки, вважає нечинними закони та інші нормативно-правові акти,
що визначають права та обов’язки громадян, але не доведені до відома
населення;

по-четверте, активізація діяльності об’єднань громадян, які сприяють
охороні й захистові прав і свобод. Вказане положення зафіксоване у ст.
59 Конституції, яка проголошує, що кожен має право на правову допомогу.
У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Для
здійснення правової допомоги в Україні діє адвокатура. Певна річ,
функції захисту прав, свобод та обов’язків людини й громадянина
покладаються не тільки на адвокатуру. Відповідні повноваження у цій
сфері мають органи прокуратури, суду, СБУ, внутрішніх справ і т. д. 3
формуванням в Україні громадянського суспільства зростає кількість
недержавних право-захисних органів, якісно поліпшується їхня діяльність;

по-п’яте, державний і громадський контроль за станом забезпечення прав,
свобод і обов’язків. Державний контроль у вказаній сфері покладається
майже на всі державні органи. Так, відповідно до ст. 102 Конституції
Президент України проголошується гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини
і громадянина, а ст. 116 Конституції вказує, що Кабінет Міністрів
України «… вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і
громадянина» [2].

Громадський контроль покладається і може здійснюватися політичними
партіями, масовими демократичними об’єднаннями, засобами масової
інформації, органами місцевого самоврядування.

Конституція України створила принципово нову та якіснішу модель
механізму реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина,
але цей процес ніколи не може вважатися закінченим.

3. ГОЛОВНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ЕЛЕМЕНТИ ЗАХИСТУ ПРАВ

І ГРОМАДЯНИНА В СИСТЕМІ ГАРАНТІЙ В УКРАЇНІ

Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту прав людини і
громадянина в системі гарантій в Україні повинні виступати норми та
принципи матеріального і процесуального права, які закріплені у
Конституції і які мають бути реалізовані у поточному законодавстві й
судовій практиці. До таких норм та принципів, наприклад, належать:
принцип, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані, а
при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається
звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод [2, стаття 22]; принцип
передбачуваності та ясності законів, які приймаються.

Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий
захист. Судова влада здійснюється завдяки конституційному, цивільному,
адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об’єктом оскарження
до суду можуть бути рішення, дії або бездіяльність, внаслідок яких
порушено права і свободи громадян чи створено перешкоди для їх
здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом
обов’язки, або громадянин був незаконно притягнений до будь-якої
відповідальності.

В Україні згідно з Конституцією судовий захист прав ( свобод покладено
на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125
Конституції), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону
України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p.).

В Україні лише впроваджується система адміністративної юрисдикції, яка
відіграє значну роль у механізмі захисту прав людини у багатьох країнах,
зокрема у Франції.

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю
за додержанням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень
Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у
світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі
звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів та у
вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних
прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав
громадян є: «конституційна скарга» (ФРН, Австрія), наказ «хабеас корпус»
(як у країнах загального права, так і в державах з іншими правовими
системами), процедура «ампаро» (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).

Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному вигляді.
Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При
цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного
звернення чи письмового клопотання до Конституційного

Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та
законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних
прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 42 Закону України «Про
Конституційний Суд України»).

Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством
України не передбачені.

Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод
людини, включає не лише правові інститути. У багатьох державах є
спеціальні служби омбудсмана (походить від королівського уповноваженого
в Швеції XVII ст.), які відповідають за своєчасне й адекватне реагування
влади на звернення та скарги громадян. В одних країнах ця служба
представлена однією особою (Росія, Польща, Португалія, Велика Британія,
Іспанія, Франція, Австрія та ін.), в інших — колегіальними органами
(Угорщина та ін.).

Хоч омбудсман, як правило, призначається і звільняється з посади органом
законодавчої влади, він розглядається як орган, незалежний від іншої
публічної влади у сфері здійснення своєї компетенції.

До повноважень цієї служби, звичайно, належать: розгляд скарг
громадянина на порушення його конституційних прав; проведення
розслідування за власною ініціативою, якщо є підозра, що дії
адміністрації порушують закон або суперечать справедливості і
доцільності, чи є факти зловживання владою. Омбудсман зобов’язаний
викривати корупцію в діяльності службових осіб, розглядати скарги щодо
публічної служби, адміністрації держави, тюремної служби, нерівних
можливостей доступу до державної служби. Він має право викликати
необхідних осіб, вимагати пред’явлення документів, вести допит будь-якої
особи, вимагати від будь-яких осіб співпраці та використовувати їх
знання при розслідуванні.

Акти і рішення, які приймає омбудсман, не мають юридичної сили.
Омбудсман щорічно представляє доповіді парламенту і останній приймає
відповідні заходи до порушників закону.

Сфера діяльності омбудсмана — це відносини, між громадянином і
представниками держави (органами, посадовими і службовими особами). До
його компетенції не входять справи, у яких громадяни взаємодіють між
собою.

Важливою правовою гарантією захисту прав людини є відповідальність за їх
порушення. Ефективність цієї гарантії визначається обсягом правового
захисту, який є у особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.

Обсяг правових засобів захисту в сучасний період значно розширено
завдяки підключенню до національних, внутрішньодержавних інститутів і
органів системи міжнародної юрисдикції. Йдеться про міжнародно-правові
гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних
міжнародних документах (наприклад, у таких універсальних актах, як
Загальна декларація прав людини, і таких регіональних, як Європейська
конвенція із захисту прав людини).

Проте, інститут судового захисту прав людини має істотний недолік.
Скарги на порушення прав людини звичайно приймаються до судового
розгляду лише після того, як вичерпано інші засоби правового захисту.

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмана.
Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради
України належать: призначення на посаду та звільнення з посади
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування
щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні.

Докладно питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини визначені в Законі України «Про Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини» від 13 листопада 1997 р.

Згідно з Законом парламентський контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території
України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності
Уповноважений керується Конституцією, законами України та чинними
міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України.

Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав
і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від
місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які
перебувають на території України, та органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами,
установами, організаціями, незалежно від форм власності, та їх
посадовими і службовими особами.

Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина, що його здійснює Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини, є: захист прав і свобод людини і
громадянина, проголошених Конституцією, законами України та міжнародними
договорами України; додержання та повага до прав людини і громадянина з
боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і
службових осіб; запобігання порушенням прав і свобод людини і
громадянина або сприяння поновленню порушених прав; сприяння приведенню
законодавства України про права і свободи людини і громадянина
відповідно до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі;
поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі
захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам
дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння
правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації
про особу.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою
діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і
громадянина, які отримує за зверненнями громадян України, осіб без
громадянства чи їхніх представників, народних депутатів України, а також
за власною ініціативою. Уповноважений приймає та розглядає звернення
громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в
їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян».
Такі звернення подаються Уповноваженому протягом року після вчинення
порушення прав і свобод людини і громадянина. За виняткових обставин цей
строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більш як до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений відкриває провадження у справі про
порушення прав і свобод людини і громадянина; роз’яснює заходи, що їх
має вжити особа, яка подала звернення, направляє його за належністю в
органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та контролює
розгляд цього звернення, або відмовляє в подальшому розгляді звернення
[12].

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами,
зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов,
заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або про відмову у
прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі,
яка його подала, причому відмова у прийнятті звернення до розгляду має
бути вмотивованою.

Відповідно до Закону Уповноважений повинен реагувати на порушення
положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України
стосовно прав і свобод людини і громадянина.

Актами такого реагування є звернення Уповноваженого (конституційне
подання та подання до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій,
незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб).

Конституційне подання вноситься до Конституційного Суду України з
приводу вирішення питання про відповідність Конституції закону України,
чинного правового акта Верховної Ради України, акта Президента України
та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки
Крим, офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Подання Уповноваженого — це акт, який він вносить до органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян,
підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх
посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний
строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і
громадянина.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які
мають захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент
України, як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102),
Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи
людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1 ст. 22), Кабінет
Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і
свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 116), місцеві державні
адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати
додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199), підсистема судів
загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125), Конституційний
Суд України (ст. 147 Конституції і ст. 42 Закону України «Про
Конституційний Суд України»); Уповноважений Верховної Ради України з
прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції), прокуратура, адвокатура, інші
правоохоронні органи України.

4. ГОЛОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

4.1. ФОРМУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

Формування й існування правової держави в будь-якій країні припускає
встановлення не тільки формального, але і реального панування закону у
всіх сферах життя суспільства, розширення сфери його прямого,
безпосереднього впливу на суспільні відносини.

Зрозуміло, було б спрощенням думати, що в умовах правової чи будь-якої
іншої держави можна взагалі обійтися без підзаконних, відомчих актів.

Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і
положень, що містяться в них.

Справді, чи можна, наприклад, обійтися без звичайних законів чи
підзаконних актів у процесі реалізації конституційного права на працю,
на відпочинок, на охорону здоров’я, на матеріальне забезпечення в
старості, у випадку хвороби, повної чи часткової втрати працездатності у
процесі реалізації права на освіту? Ні, звичайно. Тому що виникаючі при
цьому суспільні відносини настільки складні і багатогранні, що для свого
упорядкування вони об’єктивно вимагають не один, навіть самий
авторитетний, фундаментальний, яким є конституційний акт, а систему
взаємозалежних з ним і розвиваючих вимоги, що містяться в ньому, і
розпорядження актів. Отже, в умовах правової держави мова йде не про те,
чи повинні не повинні існувати поряд із законами і підзаконні, відомчі
акти. Існування їх неминуче. Як зазначав П.М. Рабинович, воно обумовлено
самою природою і характером регульованих ними суспільних відносин [20,
6-7].

Мова йде лише про те, щоб ці акти не домінували в кількісному і
якісному відношенні в загальній системі нормативно-правових актів. А
головне, щоб, розвиваючи і деталізуючи положення, що містяться в
законах, підзаконні акти не спотворювали суті і змісту самих законів.

В Україні й інших країнах, що ставлять своєю метою формування правової
держави, питома вага підзаконних, відомчих актів цілком можливо і
потрібно змінити.

4.2. ГАРАНТОВАНІСТЬ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН,

ПІДТРИМКА ПРИНЦИПУ ВЗАЄМНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Серед інших рис і особливостей правової держави варто вказати на такі,
як повна гарантованість і непорушність в умовах його існування прав і
свобод громадян, а також встановлення і підтримка принципу взаємної
відповідальності громадянина і держави. Як громадяни несуть
відповідальність перед державою, так і державна влада повинна нести
відповідальність перед громадянами.

Панування права вимірюється ступенем розвиненості і гарантованості
свобод особи, юридичним характером її взаємозв’язків із суспільством і
державою. Основним гарантом свобод особи є держава, але тому що держава
поняття абстрактне, то вона знаходить своє вираження в чиновницькому
апараті. Відповідно, фактично свободи особи захищає бюрократичний
чиновницький апарат, що зовсім не зацікавлений у цьому. Користуючись
правом захисту свободи людини, апарат може привласнити собі більшу
свободу, ніж йому належить по Конституції. Для стримування апетитів
чиновників і для більш ефективного захисту прав людини необхідно
залучати суди, що повинні складатися з представників самого народу.
Тоді буде виключатися сама можливість домовитися між різними гілками
бюрократичного апарата. Тільки суд, заснований на представництві в
ньому народних виборних, може захистити громадян від чиновницької
сваволі і зберегти їхні права і свободи [18, 4l].

Особистість, крім цього, повинна бути соціально захищена, і перше місце
в соціальному захисті особистості повинно належати державі. Саме
держава повинна забезпечувати особистості пенсійний утримання по
старості або по інвалідності, право на працю і на відпочинок, на
безкоштовне медичне обслуговування й освіту. При цьому не
заперечується, що усе те ж саме можуть здійснювати і комерційні або інші
структури. Тобто фірма може за свій рахунок надати своїм службовцям
можливість відвідувати поліклініку або виплачувати пенсію по
інвалідності. Разом з тим визначені гарантії зберігалися і зберігаються
у носінні прав і свобод інших, «рядових» громадян. У колишній УРСР і в
сучасній Україні аж ніяк не завжди формальною декларацією були і є
конституційні положення, що закріплюють рівність громадян перед законом,
також їхні соціально-політичні й особисті права і свободи. Це стає
особливо очевидним тоді, коли мова йде про гарантії права на працю, на
відпочинок, на одержання освіти, медичне обслуговування, користування
досягненнями культури й ін. Дані права значною мірою гарантувалися в
УРСР. У визначеній мері вони гарантуються для всіх громадян і в сучасній
Україні. У той же час очевидним є і те, що в силу економічних соціальних
причин, росту цін і інфляції, посилення бюрократизму і корупції в
управлінському апараті гарантії прав і свобод громадян значною мірою
послабляються. Як раніше, так і тепер рядовий громадянин нерідко
змушений виступати в ролі ходка по «коридорах влади» і бути прохачем
навіть у тих випадках, коли мова йде про задоволення його законних прав
і інтересів [16. 12].

Зрозуміло, при такім положенні справи, коли в державі в особі її різних
органів і безлічі чиновників переважними є привілеї і права, а в рядових
громадян — переважно обов’язки, не може бути і мови про реалізацію
принципу взаємної відповідальності держави по відношенню до громадянина.
Протягом всієї історії розвитку України спочатку піддані, потім
громадяни несли і несуть усілякі повинності і відповідальність перед
державою. Однак ні держава в цілому, ні його окремі органи чи чиновники
за багато своїх діянь, включаючи самі катастрофічні по своїх наслідках,
фактично ніякої відповідальності ні перед суспільством, ні перед
окремими громадянами не несуть.

4.3. ДОТРИМАННЯ ПРИНЦИПІВ ДЕМОКРАТІЇ, ПІДВИЩЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
ГРОМАДЯН, ВРАХУВАННЯ ІСТОРИЧНИХ УРОКІВ НА ШЛЯХУ ПОБУДОВИ ПРАВОВОЇ
ДЕРЖАВИ

У сфері теорії держави і права відбулася досить значна зміна політичних
і ідеологічних орієнтирів. Однак у практичному політико-правовому житті,
що стосується правової держави і принципу поділу влади, за останні роки
не відбулося яких-небудь істотних змін. Наявність їх без сумніву
свідчило б про рух держави і суспільства по шляху не декларованої, а
реальної для всіх громадян Української демократії.

У числі найважливіших ознак і рис правової держави виступає не тільки
створення, але і підтримка в суспільстві режиму демократії, законності і
конституційності, запобігання спроб узурпації влади, зосередження її в
одних чи декількох руках.

Крім названих, є й інші ознаки і риси, що характеризують правову
державу і принципово відрізняють її від не правової держави. Їх досить
багато і вони дуже різноманітні. У своїй сукупності вони дають загальне
уявлення про те, що є правова держава, яка її сутність зміст, основні
цілі її створення і призначення. Нарешті, які умови її формування і
функціонування.

Останнє є принципово важливим, особливо для сучасної України, так само
як і для інших країн, що ставлять перед собою завдання формування на
базі існуючих державних структур правової держави. Тому що якщо в країні
немає реальних — об’єктивних і суб’єктивних умов для створення, а потім
— нормального функціонування правової держави, то не може бути і мови
про успішне рішення даної проблеми.

Що ж собою являють ці умови чи передумови? З чим вони зв’язані?
Насамперед, вони асоціюються з необхідністю досягнення високого рівня
політичної і правової свідомості людей, з виробленням у них необхідної
для активної участі в політичному і громадському житті загальнолюдської
культури.

Принципово важливими передумовами державотворення в нашій країні є
також: вироблення в широких шарів працюючого населення навичок, потреб і
досить високого рівня компетентності для свідомої участі їх у керуванні
державними і суспільними справами: наявність у суспільстві міцного
правопорядку, непорушної законності і конституційності; ствердження
принципу плюралізму думок і суджень у всіх сферах життя суспільства і
держави; розвиток системи самоврядування народу в центрі і на місцях;
послідовне розширення і поглиблення в сфері економіки, політики,
культури, науки, у соціальній сфері життя суспільства принципів реальної
демократії.

Серед існуючих умов і передумов успішного формування і функціонування
правової держави варто назвати наявність у країні громадянського
суспільства. Як зазначала М.І.Матузова ідея правової держави є ідея
взаємоуправління громадянського суспільства і держави, що припускає
руйнування монополії держави на владу з одночасною зміною
співвідношення волі держави і суспільства на користь останнього й
окремої особистості».

В даний час Українська дійсність характеризується невисоким рівнем
політичної і парламентської культури, правовим нігілізмом, слабістю
демократичних традицій і навичок. Якщо і можна для України визнати
концепцію правової держави, то, зрозуміло, з цілим рядом застережень, з
огляду на відношення громадян України до права як соціального
інструменту, історичну прихильність до сильної держави, низьку
«природну» правову активність і ініціативу. Наша держава, Україна, теж
встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави.
В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із
необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішення невідкладних
завдань щодо формування суспільства [16, 18].

Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у
політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і
станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні
реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “
дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на
майбутнє, а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до
створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її
утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних
державно-правових структур і країни в цілому.

Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із
державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного,
усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують
її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але,
незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму
функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену
ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії
державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально
досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж,
порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння
на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн
у межах одного історичного періоду.

Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і
реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві
відмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним
прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна
кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції
тощо).

Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку
не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має
враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена
І.С. Нарським: “сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при
тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими
цілями“ історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку
історії. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим
цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську
концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії
дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони
прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і
небажаних“.

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче
підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей,
проголошених Будівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для
досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її
досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних
критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим
нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової
держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“ [23, 21].

Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох
важливих засад: визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового
розвитку, його деталізація мають бути виваженими і вільними від
утопічної творчості; узгодження та досягнення гармонії феноменологічної
й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже
важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і
поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися
на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої
країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо
експерементувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої
плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому
слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не
діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не
непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови
неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного
відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького
її впровадження “ згори “.

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися
в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності “ як
суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Отже, задля втілення
якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола
громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто
цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком
правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й
ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й
повновартісне.

ВИСНОВКИ

Отже, вперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т.
Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне
завершеного поняття «правова держава» пов’язують з ім’ям Р. Моля, який
ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829
p. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що
має грунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на
забезпеченні судового захисту особи.

Отже, історично правова держава — це конституційна держава. Вона виникає
як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності
центральних державних органів відповідними загальними правовими актами,
сформульованими представницькими органами.

Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної
Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу
перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і
державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають
безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш
мали лише обов’язки, перетворюються на громадян, наділених, крім
обов’язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою
правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи
ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу
«дозволено все, що не заборонено законом».

У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави
набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського
варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап
неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її (ідеї) напрацьованими за
дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права,
поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини та ін.

Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії та
інші) відсутні статті, які зазначають, що дана країна є правовою. Проте
правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях
Основного закону ознаки правової держави: охорона і захист прав людини,
підкорення влади закону, поділ влади та ін. У 80-х роках XX ст. ідея
створення правової держави актуалізувалася у країнах колишнього
«соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний режим,
адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини.
Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті
«перебудови», проголошеної в 1985 p. Україна, перетворившись на
самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку —
побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Правова держава — це держава підпорядкована праву, в якій дії її органів
влади і службових осіб здійснюються на засадах конституційності й
законності, а також підконтрольні незалежним судам.

Поняття «правової держави» означає :

1) піднесення прав і свобод людини і громадянина до рівня прямого
конституційного захисту;

2) розмежування законодавчої і виконавчої влади і утвердження принципу
конституційності в державі і праві;

3) юридичне обмежене урядування;

4) судовий конституційний контроль за діями державних структур.

Важливим кроком у становленні правової держави в Україні є закріплення в
Конституції демократичних прав і свобод людини (вони становлять 2/3 її
статей). Закріплені в Основному Законі держави норми про право
оскарження рішень і дій державних органів і посадових осіб, про право на
відшкодування шкоди, завданої особі публічними установами гарантовані на
найвищому юридичному рівні.

Надзвичайно важливу роль у правовій державі відіграє судова влада. У
суспільній свідомості українців судові органи далекі від ототожнення з
правосуддям. Хоча діяльність саме цієї гілки влади в цілому світі є
показником рівня розвинутості держави і наближення її до правової. В
європейських країнах, зокрема, в Німеччині, правова держава
характеризується перш за все існуванням такого суду, який буде
розглядати будь-яке спірне питання, що може виникнути у суспільних
відносинах. Тому у цій сфері перед українським суспільством стоїть
велика проблема, яку воно мусить позитивно вирішити, якщо прагне
прямувати до правової держави.

У правовій державі закони неухильно виконуються усіма учасниками
суспільного життя, насамперед державними органами. У нашій же практиці
посадові особи держави нерідко приймають нормативні акти, які прямо
суперечать Конституції України. На думку деяких громадських кіл, так
діяв, наприклад, Президент України, видавши укази № 607/96 «Про порядок
розгляду питань, пов’язаних з призначенням на посади голів обласних,
Київської та Севастопольської міських та голів районних державних
адміністрацій» та №760/96 «Про утворення податкової адміністрації
України та місцевих державних податкових адміністрацій». Хоча з
юридичної точки зору питання щодо їх конституційності залишається
відкритим.

Як свідчать фахівці, лише 40 законів України є законами прямої дії і не
потребують жодних роз’яснень та інструкцій різних державних органів.
Нормативні акти, які не відповідають на запитання «як», «яким способом»,
«якими засобами можна забезпечити права людини» є декларативними, а
отже, «мертвими» законами для захисту і гарантування основних прав і
свобод людини. Тому обмеження держави правами громадян в Україні є
мінімальним.

Українське суспільство ще не готове бути громадянським суспільством
через низьку правову культуру, необізнаність громадян з власними правами
і невміння їх відстоювати. Невідповідність між рівнем правової культури
громадян та існуючою нормативною базою може звести нанівець усі зусилля
законодавців наблизити нашу державу до правової. Такий висновок можна
зробити, ознайомившись з проектом нового Закону України «Про вибори
народних депутатів України», прийнятим Верховною Радою у 1999 р. у
першому читанні. Новелою даного законопроекту є запровадження
пропорційної виборчої системи. Дана система є прийнятною для
демократичних, розвинених країн. В наших умовах, на мою думку, її
використовувати зарано і певною мірою небезпечно. Проблема запровадження
цієї правової новели полягає в тому, що «зацікавлені особи» можуть легко
стати народними обранцями, потрапивши у виборчий список партії. Викрити
«скомпрометовану» партію дуже складно, оскільки кількість їх надто
велика.

     Конкретними кроками на шляху подолання кризи правової культури
громадян є розроблений у 1998 р. членами робочої групи Мін’юсту України
проект концепції правової просвіти громадян України у 1998-2000 роках, а
також діяльність сотень невеликих громадських правозахисних організацій,
а головне — покращання діяльності судових органів, запровадження
адміністративних судів та інших інститутів, які б покращили захист прав
громадян. А все це — умови формування культурної людини, постання якої
неможливе без правової держави і, навпаки.

Українська держава повинна мати таку систему ознак формування концепції
правової держави та її реалізація передбачають:

аналіз витоків теорії. правової держави та її філософської основи,

дослідження зарубіжних концепцій правової держави, конституцій країн, що
закріпили створення правової держави за мету свого розвитку,

переоцінку економічної ролі держави в умовах ринкових відносин,

перегляд взаємовідносин держави і суспільства, невтручання держави у
вирішення тих питань, що належать до компетенції громадських формувань
тощо.

Зважаючи на молодий вік Української держави та відсутність досвіду
державотворення, можна з упевненістю стверджувати, що положення про те,
що Україна є правовою державою, які закріплені в Конституції, є чисто
декларативними. Нам потрібно докласти ще багато зусиль для того, щоб
Україна вийшла на той рівень стандартів суспільного, правового та
політичного життя, який дасть їй змогу почувати себе рівною серед інших
правових держав. Наш народ з давніх-давен славився тим, що ми всіма
силами намагаємось досягти поставленої мети. Тому будемо вірити в
поставлену перед нами ціль розбудови правової держави, не сходити з
обраного шляху. Маємо надію, що в недалекому майбутньому українці будуть
жити в країні, якої вони гідні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативно-правові джерела

Всеобщая декларация прав человека. — М., 1989.

Конституція України. – К., 1996.

Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 року // ВВР. –
1996. — №47. – Ст.256.

Посібники, періодичні видання та інші джерела

Богуцький П. Поняття правової держави та методологічний підхід до
проблем й формування. — Київ: Право України. — 2002. — №4.

Волинка Катерина. Проблема збереження прав і свобод особи в Україні //
Юридичний вісник. — №3. – 2001.

Денисов В.Н., Евентов В.И. и др. Реализация международно-правовых норм
во внутреннем праве. — К., Наукова думка, 1992. — 244 с.

Жуйков В.М. Права человека и власть закона: Вопросы судебной защиты. —
М., 1995. — 284 с.

Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду.
— К.,1999. — 248 с.

Захаров Є., Речицький В. Права людини в Конституції України // Правник.
– 2002. — №4.

Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном
праве. — М.,1995. — 132 с.

Конституционное (государственное) право: Справочник / Под ред. В.И.
Лафитского. — М., 1995. -191 с.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 1999.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
1998.

Лысенков С.Л. Гарантии прав и свобод личности в Советском обществе:
Дисс. на соискание ученой степени канд. юр. наук. — К., 1976. — 204 с.

Международное сотрудничество и права человека. — М., 1989. — 162 с.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Общая теория прав человека / За ред. Е.А.Лукашеві. – М, 1996.

Общая теория прав человека / Руководитель авторского коллектива и
ответственный редактор Лукашева Е.А. — М., 1996. — 509 с.

Орзіх М.Ф. Міжнародно-правові стандарти прав людини в Україні // Право
України. — 1992. — №4.

Право України. – 1998. — №8.

Правознавство. Навч. посібник. / В.І.Бобир, С.Е.Демський, А.М.Колодій та
ін.; За ред. В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656 с.

Ткач Г. Адміністративно-правовий захист: окремі питання прав, свобод та
законних інтересів громадян // Вісник Львівського університету. Серія
юридична. – 2001. – Випуск 36. – 629 с.

Рабінович П.М. Сучасні концепції правової держави // Правова держава
Україна: проблеми, перспективи розвитку. Короткі тези доповідей та
наукових повідомлень республіканської науково-практичної конференції
9-11 листопада 1995р.-Харків, 1995.

Теорія держави і права (під ред. В.В.Копейчикова). Київ: Юрінком. —
2002.

PAGE 42

PAGE

PAGE 42

Похожие записи