РЕФЕРАТ

на тему:

“Освіта епохи середньовіччя”

ПЛАН

Вступ

1. Умови розвитку освіти в середні віки

2. Зародження шкіл в епоху середньовіччя

3. Виникнення університетів в середньовіччі

4. Наукові напрямки середньовіччя

Список використаної літератури

Вступ

Оцінки культури Середньовіччя як своєрідного етапу людства традиційно
суперечливі. Тривалий час такі оцінки, як темні часи, провалля, перерва
в поступальному розвитку цивілізації, визначили характер підходу до цієї
історичної епохи, а сам термін “Середньовіччя” став синонімом
відсталості та безкультур’я. Вважалося, що вона є втіленням догматизму,
релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. З іншого боку:
саме середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося
їх суспільне та культурне життя, формувалася література на національних
мовах, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної
свободи й протиставляли їх раціоналізму класики, у певному розумінні
закладався фундамент сучасної цивілізації.

Діячі церкви намагалися суспільні відносини пояснювати за зразком
відносин людини і Бога. Підпорядкування, смиренність, покірність було
проголошено головними цінностями громадського життя. Християнське
духівництво ідейно виправдовувало станову організацію життя суспільства,
його ієрархічність, коли кожна людина мала знати своє місце у світі і
жити в суворій відповідності до цього порядку розташування соціальних
груп від вищих (духівництво, дворянство) до нижчих (селянство, ремісники
та ін.). Релігія та її суспільний інститут – церква, були найважливішими
факторами середньовічної культури. Люди виховувались і жили в дусі
релігійно-аскетичного світогляду, кожен віруючий повинен був готуватися
до перебування у вічному загробному світі, для чого церква рекомендувала
покаяння, молитви, пости. Релігійний світогляд мав панівні позиції
завдяки тому, що абсолютна більшість населення не знала грамоти, їй не
були відомі природничі науки, а сама природа вважалася грізним явищем
вищої сили. Бог уявлявся грандіозною космічною силою, що несе
відповідальність за сталість небесних і соціальних сфер.

1. Умови розвитку освіти в середні віки

Осередком світської культури були міста. Вже в останній чверті ХІ ст.
тут концентруються ремесла й торгівля, воно набуває ознак політичного
центру. Місто як осередок ремісничого виробництва дедалі більше
унезалежнюється від землеробства, а отже, дедалі менше залежить від
класичних феодальних відносин. Цей процес прискорював перехід до зв’язку
зі споживачем через ринок і є початком формування міжнародного ринку.
Фактично місто було ембріоном буржуазної республіки. Досить швидко місто
починає формувати свою культуру.

Міське життя породило університети й нецерковні, часто приватні школи,
які виникали навколо того чи іншого вчителя (магістра). З’являються
фахівці нового типу – юристи, лікарі, вчені, відносно незалежні від
монастирської культури. У результаті раціоналізації теології виникає
своєрідне світське Богослов’я, а разом з ним і новий тип єресей, що
живилися соціальними негараздами середньовічного міста. Зазначимо, що
світська культура в майбутньому приведе до культури Відродження.

Отже, у період Середньовіччя склалася певна “модель світобачення”,
сприймання і розуміння світу, яка істотно відрізнялася від античної. Ця
модель середньовічної людини відповідала її обмеженій діяльності на
відносно вузькому просторі, у спілкуванні з порівняно невеликим числом
інших членів суспільства, з якими вона знаходилась в особистих
відношеннях.

2. Зародження шкіл в епоху середньовіччя

Спочатку школи існували тільки при монастирях; у них елементи античних
знань зводилися воєдино з метою пристосувати їх до потреб християнської
церкви. Наприкінці 7-го – початку 9-го ст. при Карлі Великому в імперії
франків спостерігався деякий підйом феодально-церковної культури, що
одержав назву «Каролінгське відродження».

Для управління великою державою потрібні були кадри чиновників, суддів,
хоча б з мінімальною освітньою підготовкою. У той час її можна було
отримати тільки в середовищі духівництва. Тому виданий Карлом Великим
«Капітулярій про науки» 787 р. наказував відкривати при кожнім монастирі
і єпископській кафедрі школи для ченців і кліриків; у ці школи стали
допускатися і миряни.

Ці заходи оживили культурне життя Франкської держави, поширилося на
сусідні держави, розширилося коло освічених людей, у скрипторіях поряд
із християнською літературою стали публікуватися твори античних авторів.

Позацерковні школи починають виникати на початку 12 ст., у той час, коли
міста починають відчувати потребу в грамотних, освічених людях, для
оформлення торгово-ремеслярських операцій, працювати в органах міського
управління, складати документи, що виходили від міст, починаючи від
усіляких прохань, адресованих монархам, і кінчаючи докладними, ретельно
складеними комунальними хартіями.

Ці школи відрізнялися від церковних, що готували насамперед кліриків,
але не могти відразу ж позбутися від їхнього впливу. Більшість
викладачів розглядали свою роботу в позацерковних міських школах як
тимчасову, до одержання приходу і подальшого просування по церковній
ієрархії.

Специфічною рисою нецерковних шкіл було те, що вони були частками, а
їхні викладачі – магістри – жили за рахунок плати, стягнутої з учнів
(іноді це приносило пристойний доход). Це засуджувалося церквою, а папа
Олександр ІІІ заявляв, що знання є дарунок божий, тому їм не можна
торгувати. Матеріальна незалежність від церкви робила їх відносно
вільними. У Парижеві було кілька таких шкіл (прийшли в занепад після
виникнення паризького університету, що виник на їхній основі.)

Видатний вчений і педагог П’єр Абеляр, будучи змушеним на той час
переїжджати з місця на місце, супроводжувався частиною своїх учнів.
Очевидно, так і зародилися бродячі школярі, згодом які отримали ім’я
вагантів.

У прагненні знищити нецерковні школи церква насамперед протиставляла їм
школи церковні, а також завзято відстоювала своє «право» давати дозволу
на викладацьку діяльність. Вона підкуповувала магістрів «вільних
мистецтв» церковними бенефіціями, борола за збереження церковної
юрисдикції над всіма учнями і жорстоко переслідувала тих магістрів і
школярів, що порушували церковну монополію в області освіти і підривали
церковний авторитет.

На початку 12-13 ст. церковні школи, з бажаним для церкви складом
магістрів і учнів, були засновані в ряді великих монастирів і в багатьох
єпископальних містах – єпископальні школи. Багато хто з них згодом були
перетворені в богословські семінарії.

3. Виникнення університетів в середньовіччі

Поряд із зростанням матеріальної культури відбувалося бурхливе духовне
життя, жвавий розвиток освіти, шкіл та університетів.

У Ранньому Середньовіччі у більшості країн Західної Європи ще
зберігаються традиції античної духовної культури. Перший систематичний
виклад різних галузей знань здійснив римський вчений-енциклопедист,
автор майже 600 наукових праць Марк Теренцій Варрон. У дев’ятитомній
енциклопедії “Дисципліни” він розглядає “сім вільних мистецтв” –
граматику, риторику, діалектику, музику, арифметику, геометрію,
астрономію і додає до них медицину й архітектуру, підкреслюючи їх
практичне значення. Грецька освіта знайшла себе у середньовічних галузях
знань, що було безпосередньо заслугою Варрона.

У 12-13 ст. у західній Європі починає формуватися вища школа –
університет (від лат. universitas– сукупність). Так називалося
об’єднання викладачів і учнів (universitas magistrorum et scholarium).
Наприклад, Паризький університет, що одержав у 1200 р. королівську
грамоту, включав учнів, викладачів, переписувачів, посильних, аптекарів
і навіть трактирників, що обслуговують університет.

Як правило, в університетах було чотири факультети: молодший,
«артистичний», на якому вивчали «сім вільних мистецтв», а також
медичний, юридичний і богословський, на яких училися ті, хто закінчив
артистичний. Богословський факультет вважався найвищі, але до 1400 р. з
46 західних університетів богослов’я викладалося лише в 18, а інші
університети богословських факультетів узагалі не мали.

Наприкінці 14 ст. з 700 із зайвим студентів Лейпцігського університету
600 чол. були артистами (студентами артистичного факультету), 100-
юридичного, 4-5 чол. медицину і всього 6-7 богослов’я. 1/3 поступавших в
університет ішла зі ступенем бакалавра вільних мистецтв, а 1/16 – зі
ступенем магістра.

Більшість школярів йшла в університети і школи лише для того, щоб
одержати мінімум знань, що забезпечив би їх заробітком. До закінчення
богословського факультету прагнули лише ті, хто належав до духовного
звання. Диплом, отриманий у кожнім з університетів, визнавався в кожнім
іншому; утворення, почате в одному університеті, можна було продовжити в
будь-якому іншому.

Все навчання велося винятково на латині, так що навчатися могли студенти
з різних країн (тому часто місця, де звичайно проживали студенти,
називалися Латинським кварталом). Навчальний процес полягав у слуханні і
записуванні лекцій студентами (ранком безкоштовних, увечері – платних);
при недоліку приміщень заняття могли відбуватися просто на вулиці:
студенти розташовувалися на оберемках соломи, кинутих просто на землю.
Частими були диспути – дискусії по заздалегідь запропонованому питанню
(нерідко закінчувалися бійками).

Зазначимо, що європейські народи в цей час були малоосвіченими. Шкіл
було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та
церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа
зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним
поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні,
вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осію – кліриків. Тому
основна увага приділялася вивченню латині, молитов, процесу
Богослужіння. Середні школи тут здебільшого існували при єпископських
кафедрах, вивчали сім “вільних мистецтв”. У початкових класах – тривіум,
три науки про слово (граматика, риторика, діалектика), у старших –
квадріум, чотири науки про числа ( арифметика, геометрія, астрономія,
музика). Вищі школи в ХІ-ХІУ ст. також  передбачали вивчення “вільних
мистецтв”, де ці дисципліни становили зміст викладання на молодших
факультетах.

Проти монополії церкви у духовній сфері вперше виступила нова міська
культура. На початку ХІІ ст. почали створюватися латинські школи, на
противагу соборним та монастирським. Латинські школи дали початок
гуманітарним гімназіям, де в основу навчання було покладено вивчення
грецької та латинської мови і літератури. До другої половини ХІХ ст.
гуманітарні гімназії були домінуючим середнім навчальним закладам,
закінчення якого давало змогу вступити до університету.

Разом з ускладненням економіки й громадського життя зростала потреба в
правових знаннях. Відроджувався інтерес до римського права. Центрами
розвитку правових знань стали італійські міста Равенна та Болонья. Саме
у Болоньї вже наприкінці ХІ ст.. на основі правової школи було відкрито
один  із перших європейських університетів. Першу медичну школу
засновано в ХІ ст. в південноіталійському місті Салерно завдяки зв’язкам
Італії з Візантією, що на той час мала порівняно вищий рівень медичних
знань.

Деякі з міських нецерковних шкіл ще у ХІІ ст. перетворилися на
сукупність корпорацій учителів ( магістрів) та учнів (школярів). Такі
школи давали освіту вихідцям їз різних регіонів Європи й тому їх
називали загальними школами. Пізніше їх почали називати університетами.
Інколи в університетах переважало вивчення якої-небудь однієї дисципліни
( як це було в Болонії та Салерно). Права університетів були узаконені
королівськими хартіями, їх створення  санкціонували римські папи.

Найтиповішим став Паризький університет, заснований у 1200 році. Він
об’єднував у своєму складі викладачів і учнів, а також тих, хто його
обслуговував, навіть аптекарів і власників трактирів, де університетська
братія проводила чимало часу. Навчальний процес здійснювався на чотирьох
факультетах. Найбільшим з яких був факультет мистецтв. Це був перший
щабель університетської освіти, де студенти оволодівали “вільними
мистецтвами” й готувалися продовжити навчання на трьох інших факультетах
– медичному, юридичному і теологічному, котрий, згідно із
західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії
факультетів посідав чільне місце. Тут студенти вчилися найдовше, та й
віку були відповідного.

Навчання в університетах велося латиною-міжнародною мовою тогочасної
науки. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля на
філософському факультеті, трактати Гіппократа й Галена – на медичному.
Студенти конспектували лекції, брали участь у диспутах. Диспутант
повинен був викласти свій погляд, вислухати заперечення та спростувати
їх. Участь у публічному диспуті була обов’язковою умовою присвоєння
вченого ступеня.

Після закінчення факультету мистецтв надавався вчений ступінь бакалавра
мистецтв з правом викладати. Опанувати середньовічну вченість було
досить важко, тому тільки третина студентів закінчувала підготовчий
факультет зі ступенем бакалавра й тільки один із шістнадцяти студентів
ставав магістром.

Студенти об’єднувалися в організації – “земляцтва”, “провінції”,
“науки”. У Паризькому університеті  було чотири  “науки” – норманська,
англійська, пекардійська та галльська. Кожну “науку” очолювала виборна
особа – прокуратор. Ректора – голову всього університету – обрали всі
“науки”.

Така внутрішня організація Паризького університету стала зразком для
інших університетів Західної Європи. У ХІІІ ст.. було засновано
університети в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Оксфорді, Кембріджі та
в інших містах. У ХУ ст. їх було вже понад 60. Що стосується науки, то в
середні віки вона була в основному книжною справою, спиралася певною
мірою на абстрактне мислення. Як правило, користувалися методами
спостереження, дуже рідко – експерименту. Тобто, вона вбачала свою мету
не в тому, щоб сприяти перетворенню природи,  а, навпаки, прагнула
зрозуміти світ таким, яким він є в процесі споглядання.

4. Наукові напрямки середньовіччя

Слід підкреслити, що в цей період активно розвивається схоластика, яка
найбільш яскраво виявилася в головному вченні Середньовіччя –
Богослов’ї: “Святе письмо” і “Святий переказ” —  основні праці
схоластики. Схоластики після тривалої перерви відновили вивчення
античної спадщини, звернулися до найважливіших проблем пізнання. Багато
схоластів займалися вивченням усіх доступних наук. Найвідоміші схоласти
– П’єр Абеляр, Альберт Великий, Фома Аквінський. РоджерБекон, головним
твором якого була “Велика праця”, де він висуває ряд незвичайних
здогадів, мріє про літальні апарати та підйомні крани. Його творам
церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув’язненні.

Виділяють чотири великих напрями середньовічної науки:
фізико-космологічний, вчення про світло, наука про живе, комплекс
астролого-медичних знань. Що стосується алхімії, то вона являє собою
специфічний феномен середньовічної культури, що містить у собі такі
компоненти, як наукові узагальнення, фантазію, логіку і міфологію.

З часом потреби господарювання спонукали вивчати грунти, метали,
спостерігати природу, робити фізичні та хімічні досліди. У цих умовах
зросла роль експериментального пізнання світу. Розвиток світських наук
поступово зробив експеримент авторитетним: в епоху Середньовіччя в
Європі було винайдено годинник, технологію виробництва паперу, дзеркала,
окулярів, проводилися медичні досліди.

З розвитком практики господарювання, накопичення дослідних знань принцип
“Вірую, щоб розуміти” було замінено новим – “Розумію, щоб вірити”. Це
готувало грунт для стрибка в розвитку експериментальних наук, нової
ідеології пізнання. Становлення буржуазних економічних відносин,
зростання земних, практичних інтересів людини дали потужний імпульс
розвитку власне наукових знань у подальшому.

Список використаної літератури

История Древнего мира. Расцвет древних обществ. – М., 1989.

Історія світової та української культури. – К., 2000.

Культурология. Учебное пособие для вузов. – М., 1995.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – С.-Пб., 1994.

Хейзинга И. Осень Средневековья. – М., 1988.

PAGE

PAGE 10

Похожие записи