КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Неповторна самобутність

поезії Ліни Костенко”

ПЛАН

ВСТУП

1. ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА ВХОДЖЕННЯ ЛІНИ КОСТЕНКО В УКРАЇНСЬКУ
ЛІТЕРАТУРУ.

2. ПРОВІДНІ МОТИВИ ЛІРИКИ ЛІНИ КОСТЕНКО

3. ІНТИМНА ЛІРИКА ЛІНИ КОСТЕНКО

4. ХУДОЖНЯ ОСОБЛИВІСТЬ ТА ЦІННІСТЬ ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ У ВІРШАХ «МАРУСЯ
ЧУРАЙ»

5. МІСЦЕ НЕПОВТНОРНОЇ ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО

В УКРАЇНСЬКІЙ ТА СВІТОВІЙ КУЛЬТУРІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема даної курсової роботи “Неповторна самобутність поезії Ліни
Костенко” є вкрай актуальною для вивчення. Її творчість – це щось
надзвичайне, яскравий приклад шляхетного служіння поезії. Дивує сила
характеру. В її останніх збірниках ніякої кон’юнктури, немає в неї
віршиків – паровозиків. Вона вимовчала своє право сказати: “Мого народу
гілочка тернова”. Думаю, що без таких людей, як Ліна Костенко, всі
розмови про високе призначення поета – тільки красиві слова. Ніколи ще
поезія не була такою всесильною … і безсилою. Зрушилися пласти
свідомості. Зміщуються уявлення про самі форми існування матерії – про
час і простір. Прикро те, що поезія часто сьогодні відходить від свого
коріння – села, від свого родоводу.

У віршах поетеси привертає увагу історична тема, історична пам’ять.
Талановита поетеса не зрушує коріння, розуміючи його значення в розвитку
духовності, національної культури.

Ім’я Ліни Костенко – як прапор нашої поезії. Нашій літературі пощастило,
що є в ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих
мистецьких принципів. В її віршах – єдність характеру і слова.

Любов діяльна для неї – це любов-ненависть до всього, що гальмує
розвиток духовності. Незабутнє враження справляють її поезії “Пастораль
XX сторіччя”, “Доля”, “Ліс”, “Біла симфонія”, “Балада моїх ночей”,
“Давидові псалми” тощо.

Та про який би твір ми не говорили, бачимо, що перед нами справжній
лірик, у якого так майстерно поєднується мудрість і пристрасть, чарівна
легкість і філософська глибина, роздуми і узагальнення. І все це заради
людини, заради її майбутнього.

Ліна Костенко – це не тільки чесний, а й безстрашно цікавий й напружено
мислячий митець. Тому-то їй затісні рамки ідилії, пасторалі. Вона
“збурунює” ці жанри з середини.

Ліна Костенко взяла на себе обов’язок поставити свого сучасника перед
нормами, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над
сутністю власного життя, зосередитися на усвідомленні себе сином
української землі. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх
ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов’язані з
духовним занепадом людей. Картає яничарство, зраду, відступництво.

Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам’яті.
Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах “Маруся Чурай”.
Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття:
пам’ятайте нащадки, свою славну історію, і лише тим будете сильні і
знані у світі.

Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості,
примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про
справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено
у вірші «Вже почалось, мабуть, майбутнє”. Тут читаємо: “Шукайте посмішку
Джоконди, вона ніколи не мине”. Розуміючи швидкоплинність матеріальних
цінностей, завжди треба пам’ятати про духовні: красу, мистецтво, любов
до людей, любов і вірність батьківщині.

Безкомпромісність – це пароль поезії Ліни Костенко. Її поезія – це
концентрація мислі, суворість, сучасність.

Книжки Ліни Василівни Костенко повертають нам віру в слово. І зайве
нагадувати, що позиція поета учила і учить бути вірним своєму таланту і
покликанню за будь-яких обставин. Бо, як пише вона в одному з віршів, —
“Ще не було епохи для поетів…”

Усім цим і дорога для нас Ліна Костенко – наша сучасниця.

Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки
своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції
пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників,
здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус
облаштувати своє життя ціною поступок.

Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню
синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і
відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентиментальність,
надмірний пафос, оперування надто скромним «словником» символів, що
часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з
поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування
загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив
патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення.

В даній роботі ставимо перед собою мету дослідити найголовніші самобутні
риси поезії видатної української поетеси, розкрити головні мотиви
творчості та особливості розкриття творчих задумів.

Під час написання курсової роботи були використані різноманітні
літературні джерела: як твори самої поетеси, так і критичні станні,
дослідницькі праці тощо.

1. ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА ВХОДЖЕННЯ ЛІНИ КОСТЕНКО В УКРАЇНСЬКУ
ЛІТЕРАТУРУ

Відома українська поетеса Ліна Василівна Костенко народилася 19
березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім’ї. З
1936 р. жила в Києві, де й закінчила середню школу. Потім навчалася в
Київському педагогічному інституті. В 1956 р. закінчила Московський
літературний інститут.

В літературу Л. Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі
«хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шістдесятниками», як І.
Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграиовський.

Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка «Проміння
землі» вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти
поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над
берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих
скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу письменниці належить
історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), за який вона удостоєна
Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.

Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного
й сміливого, ліричного й громадянськи активного, характеризується
ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів,
творчими пошуками в царині форми вірша, строфічної будови.

Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх
чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з
огляду на зайняту політичну позицію чи «провокативний» стиль життя —
елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йому
похвальну громадську опінію.

Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки
своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції
пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників,
здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус
облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної
поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості
найкращі риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я
вважаю велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування
надто скромним «словником» символів, що часто зводиться до кількох чи
кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі
Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію,
легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої
мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути
цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох
українських поетів, прозаїків, навіть критиків [1].

Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим
перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії
Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала
частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що
мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав
культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося
високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік
поетесу не друкували, а підготовлені» у видавництві збірки лірики були
розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видала три поетичні
книжки: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця»
(1961). Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з
Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною
індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка
«Мандрівки серця» стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори
сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. «Її
третя збірка має принципове значення, — писав тоді молодий поет Василь
Симоненко, який пізніше трагічно вмер. — Уже самим фактом свого
існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших
ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та
підривають довір’я читачів до сучасної поезії». Політичні заморозки, які
настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі
видавати свої книжки не могла.

Чергова книжка «Сонячний інтеграл» (1963) була порізана внаслідок
втручання цензури. Те саме спіткало й книжку «Княжа Гора» (1972),
підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка
«Над берегами вічної ріки» стала в 1977 році наче новим дебютом, який
відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона
опублікувала кілька важливих поетичних книжок: «Маруся Чурай» (1979),
«Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987). Захоплено
сприйнята читачами книжка «Вибране» (1989), видана тиражем 70 тисяч
примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в
Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує
небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі
залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка
ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише
книжку про чорнобильську трагедію.

Уже в дебютній збірці Ліни Костенко «Проміння землі» були окреслені
основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, —
історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під
впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас
таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут
можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю
світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії,
схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі
світом, пов’язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця
Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів
східної філософії) [4].

Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці,
Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її
ліричного «я» і ліричного героя. Цей процес він окреслює як «шлях від
парадоксу до драматизму». Драматизму внутрішньої діалектики, який є
основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: «Ця
діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до
осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не
раз доводиться заперечувати себе саму». Протилежності можуть зберігати
власну суверенність і навіть співтворити з правдою, якщо вони не
протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори
апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на
історичну і психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко
coinsidentia oppositorum (збігом протилежностей) і водночас єднає різні
аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю
буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між
збірками «Над берегами вічної ріки» і «Неповторність» вкладається у
принцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних
вартощів, друга підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного
мистецькогофеномена. «Вибране» у цій перспективі було б синтезом і
перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити
драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з
живою пам’яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, Історію і щоденність.

«Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки», каже ліричний
суб’єкт вірша «Сосновий ліс перебирає струни…» Ліна Костенко наголошує
на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається
незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не
все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь
коло незнаних «берегів вічної ріки», часу. Бо то не час минає, це ми —
минущі. Опозиція змінне — незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю
творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються
філософські, моральні та естетичні проблеми. У збірці «Над берегами
вічної ріки» переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально
виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через
звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння
мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут — міфологізм, історизм
та інтертекстуальність — виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко
[1].

2. ПРОВІДНІ МОТИВИ ЛІРИКИ ЛІНИ КОСТЕНКО

В Ліни Костенко нема плакатних патріотичних віршів, нема гасел, не часто
вживається навіть слово «Україна». І в той же час у підтексті майже
кожна поезія цієї авторки є високодуховною і патріотичною. Науковець
В.Базилевський з цього приводу підкреслює: «Ліна Костенко з тих поетів,
які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне
прозирати вселюдське, її сюжети завжди мають другий вимір і вже цим
рішуче спростовують погляд на історію як на іконостас». Це стосується і
віршів про відомих митців, історичних осіб, і поезій, де яскраво
проявляється громадянська позиція Ліни Костенко як виразника опозиції
існуючому тоталітарному режимові. Щоб проілюструвати перше, пропонуємо
уривок з «Циганської музи», де йдеться про страждання поетеси Папуші,
яку зневажає табір, бо серед циганів не може бути поеток, це ганьба для
роду. Ніби вірш про трагедію окремого митця і окремого народу, — а
виявляється, не тільки циганки і не тільки її одноплемінників стосуються
слова:

І що їм всім до того, що ти корчишся з болю?

Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!

Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.

І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

ох, не тому, що він — найкращий на землі!

Проблема мови у творчості Ліни Костенко звучить на особливих регістрах.
Нема набридливих штампів про красу слів, про милозвучність, є
обгрунтована й добре зведена оборона святині, є чітка вимога:

Я вам цей борг ніколи не залишу.

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

Віддайте мені ліс і річечку в лугах.

Віддайте мені сад і зірку вечорову.

І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.

Віддайте мені все. Віддайте мені мову,

Якою мій народ мене благословив.

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно
важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові. Афористичні
рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов’язаний бути свідомим
не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть
невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з
генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через
протистояння співця владі.

Ллє пост природний, як природа.

Од фальші в нього слово заболить.

(«Навіщо ж декламація? Все значно…»)

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

(Настане день, обтяжений плодами»)

Поезія — це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

(«Яка різниця — хто куди пішов?»)

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

(«Страшні слова, коли вони мовчать»)

Народ шукає в ґеніях себе.

(«Не любить слово стимулів плечистих»)

Ліна Костенко на власному досвіді пересвідчилась у існувані багатьох
пасток, які накладала на душу й совість поста тоталітарна система. Ця
авторка вистояла там, де інші не змогли. М.Слабошпицький пише: «Читач,
далекий од видавничого процесу і не втаємничений у магічну силу
циркулярів із маланчуківсько-шамотинських канцелярій, навіть і уявити
собі не може, крізь які побільшувані лінзи розглядалося у видавництвах
кожне слово поетеси, як немилосердно перетрушувалися і цей, і два
наступних рукописи, і викидалося з них усе, де проглядав бодай неясний
натяк на якусь крамолу. Інструкції згори були вичерпно однозначні, як
вартовим державного кордону: пильнувати, пильнувати, пильнувати! І наші
доблесні видавничі чиновники з самовідданістю стражів державних кордонів
пильнували і пильнували. Звичайно, були з-поміж них і люди без
церберських синдромів, люди, щиро зацікавлені, аби книги Ліни Костенко
не калічилися, а прийшли до читача такими, як вони написалися, але що
вони могли вдіяти — система завжди сильніша за людину.» Вірш
«Мимовільний парафраз» написаний від імені тоталітарної системи:

* * *

Поет, не дорожи любовію народной,

бо не народ дає тобі чини.

Кому потрібен дар твій благородний?

На всякий случай оду сочини.

Пиши про честь і совість, а при етом

Вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.

Тобі за ето ордена дадуть.

У багатьох творах Ліни Костенко прослідковується гімн красі планети й
осуд людині, яка зазіхає на вічне, руйнує, бездумно нищить те, що якраз
і тримає її на світі. Без особливих красивостей, але дивовижно чудовою
постає наша голуба планета, наприклад, у такій мініатюрі:

Ніч одягне на груди свій старий медальйон.

Місто спить, як строфи Верхарна.

Скільки років Землі, — і мільярд, і мільйон, —

А яка вона й досі ще гарна!

На жаль, земна цивілізація не завжди достойна такої краси і такого
щедрого, сприятливого підсоння. Найчіткіше ця думка виражена в поезії
«Мабуть, ще людство дуже молоде», хоч цьому «молодому людству» поетеса й
докоряє інфантильністю, невмінням реалізувати свої кращі пориви:

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, —

XX вік! — а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно такс?

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж, люди, все у них людське,

але душа ще з дерева не злізла.

Якщо, за визначенням В.Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом
стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева — символом торжества життя.
Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа [7].
Рідкість із зеленим світом — це спорідненість з духовним космосом нашої
планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші «Послухаю
цей дощ» про це сказано дуже чуйно і водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

Т, може, це і є моя найвища сутність.

Якщо П.Тичина був поетом весни, Ліна Костенко, як і Василь Стус, жриця
осені. Й не просто падолисту, а пори втрат, пори глибокого суму й
серйозних висновків. Неупередженому й уважному читачеві є що відкривати
у вірші «Виходжу в сад, він чорний і худий»:

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.

В круговороті нефатальних змін

він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: — Чого ж ти не прийшла

У іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: — Ти мені один

О цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод

І не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

А я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами –

Сад шепотів пошерхлими губами

Якісь прощальні золоті слова…

У певних строфах нема римування. Але саме цим прийомом створюється
враження тихого шепоту безлистого саду, коли окремі звуки пропадають
взагалі.

Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось
значно більше, ніж просто група дерев чи стихія [3]. Це окремий світ у
світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського:

Гіркі черешні

Де шлях летючими штрихами

за обрій віддалі несе —

гіркі черешні над шляхами –

Спасибі вам за все, за все!

За цю красу, що при дорозі,

за цю солодку гіркоту,

за те, що люди, вже дорослі,

гілляку ловлять на льоту!

За те, що ви необережні,

при самій трасі — нічиї’.

За слово радісне -«черешні»,

де с і чари, і раї.

За те, що втомлений, аж чорний,

Як ваше листя молоде,

Загримирований під чорта,

Шофер очима поведе.

За вашу тінь, за насолоду —

крізь вас побачити поля,

за неодчахнуту свободу,

за необчухране гілля!Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська з сумом
пише: «Немає тих лісів, які мама так любила. Єдине місце її
відпочинку… А зараз там — ні грибів, ні їжаків, ні зими. А зона і
смерть. І чи не про не говорила мама в «Древлянському триптиху» — так
задовго до Чорнобильської трагедії: «Моя печаль — ріка без переправи…»
Що бачила, коли писала: «А вже земля древлянська рве на собі вогненні
коси…»? А, власне, оті наші ображені, сплюндровані, здичавілі й на
себе вже давно не схожі ліси — це також і нація…» Тема Чорнобиля в
ліриці Ліни Костенко особливо терпка. У «Інкрустаціях» зустрічаємо
вражаючі мініатюри:

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царственний цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі.

Дівча козу на вигоні пасе.

Машини мчать, баранки крутять аси.

Малина спіє… І на все, на все

лягає пил чорнобильської траси.

Роса — як смертний піт на травах, на горіхах.

Але найбільше стронцію — у стріхах.

Хто це сказав, що стріхи — традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

Ці рядки й пояснювати чи аналізувати не треба: вони промовляють самі за
себе високим болем. Космічною пусткою тягне від поезії «Дзвенять у
відрах крижані кружальця».

3. ІНТИМНА ЛІРИКА ЛІНИ КОСТЕНКО

В Ліни Костенко поруч з соціальними та загально філософськими проблемами
в поезіях йдеться про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя
пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не
завжди маємо достойний об’єкт для любові. Ці проблеми Ліна. Костенко
вирішує дуже оригінально [4]. Наприклад, скільки вже сказано, що
нєрозділене кохання — нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо
закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи Ті
люблять, чи й не відповідають на почуття. Мабуть, вперше в усій
українській літературі в «Світлому сонеті» Ліна Костенко змістила спектр
дійсно у світлу сторону:

Світлий сонет

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все .як слід.

Вона росте ще, завтра буде вишенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози — це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

У віршах Ліни Костенко про любов передано весь діапазон цього найвищого
і найсвятішого людського почуття; від потаємного спалаху душі,
виокремлення коханої людини з тисячі інших людей, появи довір’я до
обранця, наснаги й вершини почуттів до розумного усвідомлення кохання як
щастя і як випробування.

Як холодно! Акація цвіте.

Стоїть, як шостра, над сирки асфальтом.

Сумної зірки око золоте,

І електричка скрикнула контральто,

Я тихо йду. Так ходять скрипалі,

не сколихнувши музику словами.

Єдина мить — під небом на землі

отак побути наодинці з Вами!

Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.

Страждання наше чисте і терпляче.

Як холодно!- Акація цвіте.

Як холодно! Душа за вами плаче.

Ліна Костенко віртуозно описує не тільки передчуття любові, а й апофеоз
щастя. Лавина почуттів у цьому випадку могутня і сильна:

* * *

Спини мене отямся і отям —

така любов буває раз в ніколи.

Вона промчить над зламаним життям,

за нею будуть бігти видноколи…

Вона ж порве нам спокій до струни,

вона ж слова поспалює вустами.

Спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє.

Ще поки можу але вже не можу –

настала черга й на мою зорю.

Чи біля тебе душу відморожу,

чи біля тебе полум’ям згорю

У інтимній ліриці Ліни Костенко жінка виступає шляхетною,
інтелектуальною і високодуховною особистістю. Дуже часто вона наділена
рисами середньовічної прекрасної дами.

Доба емансипації і фемінізму все-таки завдає відчутного удару по
жіночності, по ставленні до жінки як до істоти тендітної, делікатної. У
багатьох віршах Ліни Костенко відчувається туга за тим історичним часом,
коли жінка була насамперед Жінкою.

4. ХУДОЖНЯ ОСОБЛИВІСТЬ ТА ЦІННІСТЬ ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ У ВІРШАХ «МАРУСЯ
ЧУРАЙ»

Вважають, що Маруся була дочкою козацького старшини — урядника
полтавського добровільного козачого полку Гордія — і полтавської
трудівниці Горпини. Під час сварки з шляхтичем, який довго і підло
знущався над людьми, не минав нагоди довести українцям, що вони «бидло»,
батько Марусі вихопив шаблю, вбив напасника, а сам врятувався від
несправедливого польського суду, який би навіть не став розбиратися, хто
був винен, тим, що втік на Запорізьку Січ і пристав до нереєстрового
козацтва. Під час козацько-селянського повстання у битві під Кумейками у
1637 році Гордій Чурай разом з гетьманом Павлюком потрапив у полон до
польського гетьмана Потоцького і був страчений у Варшаві як один з
лідерів визвольної боротьби. Маючи чудовий голос і ліричну душу (дівчині
приписують понад двадцять народних пісень), Маруся спромоглася на велике
кохання до козацького сина Гриця Бобренка. Деякий час Маруся і Гриць
зустрічалися й щиро любилися. Проте заради багатства й за підказкою
матері вдовин син посватав дочку заможного козака. З розпачу й образи
Маруся отруїла Гриця, а у своєму злочині під час похорону призналася
словами пісні «Ой не ходи, Грицю…»

У нарисі про Чураївну О.Шкляревський підкреслює, що коли у день страти
Марусі на майдані зібрався великий натовп і два кати витягли на поміст
майже непритомну дівчину, Іван Іскра на коні прорвався до місця страти і
встиг вручити універсал Б.Хмельницького, яким гетьман відмінив вирок
полтавського суду й дарував життя відомій співачці [8].

До образу Марусі Чурай у літературі митці зверталися дуже часто.
Згадаймо лише історичну повість російського письменника О.Шаховського
«Маруся — малоросійська Сафо», драми українських митців Г.Бораковського
«Маруся Чурай» — українська піснетворка», М.Кропивницькрго «Дай серцю
волю — заведе в неволю», М.Старицького «ОЙ не ходи, Грицю», поеми
Л.Боровиковського «Чарівниця», С.Руданського «Розмай», драматичну поему
В.Самійленка «Чураївна»… Та в усіх цих творах розглядався виключно
любовний аспект драми життя легендарної співачки, що, безперечно,
занижувало її Історичну роль для нації і рідного краю як співця і зовсім
не давало можливості показати історичне тло, розорену поляками, але не
скорену й готову до боротьби під булавою Б.Хмельницького Україну. Ліни
Костенко, поставивши в центр свого Історичного полотна легендарну
дівчину, заговорила насамперед не про кохання, а про насущні проблеми
своєї нації і держави. Про «Марусю Чурай» Ліни Костенко І.Дзюба найвищої
думки; «Маруся Чурай» нагадує класичний архітектурний ансамбль, що
втілює великий план, велику ідею.

Поетичний матеріал розгортається «сам із себе» за законом внутрішньої
необхідності і зовнішньої доцільності, а цілість надає кожній частині
вищого значення. Він живе наскрізною симфонічною взаємопов’язаністю,
взаємопідсиленням. Михайло Слабошпицький теж ставить історичний роман
Ліни Костенко на перше місце не тільки в її творчості, а й серед
українських творів XX століття: «Маруся Чурай» Ліни Костенко — не просто
наша обікрадена й поганьблена Історія, не тільки художня енциклопедія
життя українського народу середини XVII століття. Це — історія, яка
осмислює саму себе, мисляча історія. Це — партитура вічних мотивів
духовного буття народу… Чи й треба казати про те, якої неймовірної
популярності зажив цей роман у нас тільки за одне десятиліття
літературного життя! Мені здається, якщо в національному письменстві є
такі твори, як «Маруся Чурай», значить, воно не безнадійне, І не
безнадійна доля того слова — воно виживе і вистоїть у цьому складному н
трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу».

«Маруся Чурай» Ліни Костенко — історичний роман у віршах. Роман
складається з дев’яти розділів, кожен з яких має добре продуману назву.
Твір починається фактично із розв’язки, причому несподіваної І страшної,
через що тяжіє до новелістичного жанру, а розташування частин композиції
у нехронологічному порядку тільки збільшує напругу й загострює
цікавість. Художнє полотно «Марусі Чурай» надзвичайно компактне—нічого
ні додати, ні забрати. Позасюжетний розділ «Ділова Балка» і фантастичний
образ Хо теж абсолютно вмотивовані й виважені. В образі діда Галерника і
його самотньої оселі утверджено не лише ідею безсмертя нашого народу на
велелюдному роздоріжжі Європи, а й проведено своєрідну лінію духовного
родоводу (дід Галерник — Маруся Чурай — Іван Іскра). Образ Хо — не
просто витвір уяви ув’язненої Марусі, а субстантивоване вираження
гнітючої самотності, при якій спілкування з людьми болюче й зайве, але
спілкування з самим собою — єдиний, порятунок від розпачу й божевілля.
Розділ «Сповідь» г. екскурсом у минуле, в ньому сконцентровано і
зав’язку, і кульмінацію, але вважати його початком змісту твору
неправильно, бо це зруйнує сюжет і спотворить композицію. Правильніше
буде матеріал цього розділу зіставляти з відповідними подіями, вчинками,
образами з інших частин роману, щоб мати про них повніше уявлення.

Художній твір вважається історичним передовсім тоді, коли автор
правильно й всеохоплююче відображає історичну епоху. Ліна Костенко це
зробила неперевершено. І навіть принцип умовності, за яким на початку
роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами («А
що, якби знайшлася хоч одна…»), не тільки не знижує читацьку
цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст
прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що
грубої помилки в зображенні історичного тла.

Від картини суду, свідків, представників місцевої влади, побутових сцен
життя до колориту козаччини в різних іпостасях національних героїв
(полковник Пушкар, гонець-запорожєць, дід Галерник, сам Хмельницький)
перед нами постає правдива і повнокровна картина життя України XVII ст.
Саме з аналізу історичного тла й варто починати роботу над цим
унікальним в українській літературі романом. Авторка не ідеалізує
українців, але й не змальовує їх як народ, роз’єднаний
антагоністично-класовою ненавистю, чого в українському середовищі ніколи
й не було. Саме через це Ліні Костенко й закидали постійно критиковану в
ті часи «теорію єдиного потоку» української нації (за Михайлом
Грушевським). Групування персонажів у творі особливе — негативних
набагато менше, ніж позитивних, та ще й більшою мірою негативні не
обділені добрими рисами, й у ставленні до Чураївни навіть ті, .хто
відверто налаштований проти неї, не можуть позбутися відчуття моральної
і духовної вищості Марусі над середовищем.

Образ Хмельницького в романі ніби епізодичний, проте читач має відчуття
незримої присутності гетьмана впродовж усієї дії. У сцені ж суду він
постає не лише вождем нації, а й глибоко порядною, чуйною і
по-державному мудрою людиною. Хмельницький забороняє суддям одноосібне
вершити долі громадян, що свідчить про його філософський погляд на сенс
людського життя; треба про людину судити не з одного вчинку, а оцінювати
її через призму всього, що нею зроблене.

Марусині спогади — своєрідні екскурси в минуле — подають читачам життя
Бобренка від малої дитини до повнолітнього юшка-месника, У Грицевому
характері було чимало хороших рис, і майже всі вони — наслідок впливу
Марусі. Навіть героїзм у боях і ризикована втеча з полону — теж
спроектовані на Марусю, викликані її жертовністю І любов’ю:

І жде мене невінчана жона.

Проте змінити внутрішню людську суть не можуть ніякі впливи.
Бобренчишині гени спонукають сина до несподіваних рішень, в нього
зароджується бажання скористатися ситуацією, отримати винагороду за
попередні чотири роки, змарновані в боях:

Душа розм’якла якось, заморилась,

хоч коники ліпи, як з м’якуша.

До всього звикла, із усім змирилась

і від життя схотіла бариша.

Страшні слова, з якими звертається Гриць до Марусі, марно сподіваючись
на її розуміння, — уже потенційна зрада, уже явне відступництво:

А якось каже: — Щастя треба красти.

Хоч добре, не заклюнулось дитя.

Весілля знову мусимо відкласти.

Що зробиш, мила, як такс життя?

У той же час Бобренко — не бездушний парубок-джигун. Його мучить
сумління, в душі ще бунтують почуття, він боїться розплати долі за
зраду. Про це Гриць старається навіть сказати матері, намагається
переконати стару, надіється на її розуміння:

— А що покрив я дівчину неславою?

Не буде, мамо, доля нам сприять.

І хоча Маруся каже про приготування до весілля в Бобренків осудливо:

А вже Бобренки з тим усім не крились.

Не встигла їм душа й почервоніть, —

Гриць катується не менше Чураївни (танець з Галею «навиворіт душі») і
робить спробу виправити помилку, але на перепросинах знову хоче
своєрідного

«бариша» — Марусиного жалю, прощення, співчуття, вдячності, що вернувся.
Надто багато в Бобренкових словах такого, що не робить йому честі:
цинічного оправдання —

Життя — така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?

надмірно-штучної зневаги до Галі —

Що Галя — гуска, то й по ній це видно,

звинувачення Чураївни, що причарувала, —

А може, й правду кажуть,

що ти відьма, приворожила — і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого я так страждаю і борюсь?

Куди б мене в житті не прихилило,

а все одно до тебе я вернусь,

цинічної відвертості —

Як хочеш знати, — так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!

хитрості й словоблудства —

Він говорив, і відбувалось диво.

Він зраду якось так перетворив,

так говорив беззахисне й правдиво, —

неначе він про подвиг говорив.

Саме під час перепросин і була зруйнована Грицем остання фортеця любові.
Ось чому так трагічно звучить з Марусиних уст:

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

Образ Марусі на тлі панорамного реалістичного зображення України XVII
ст. глибоко романтичний. А тому, шановні словесники, не шукаймо вад у
характері героїні, щоб втиснути її образ у рамки реалізму, не
використовуймо в підготовці до уроку за романом умовно наукові статті,
автори яких, маючи кожен своє поняття про власне художній образ-персонаж
і художній романтичний образ-персонаж, звинувачують Чураївну в
нетолерантності до Галі, підтверджуючи свою правоту висмикнутими з
контексту цитатами, або в непошані до Бобренчихи при іронічно-осудливій
характеристиці. Уважно прочитаймо уривки з розділу «Сповідь» від слів:
«А може, я несправедлива до неї?» — до «ні словом лихим, ні добрим
ніколи не згадуй мене»; від «Стару людину ганити негоже» — до «І так
співає, як йому дано», щоб переконатися в шляхетності Марусиних думок
навіть щодо своїх недругів [10].

Прикметне, що впродовж усього життя Маруся ставиться до своєї любові до
Гриця зі святістю. Навіть осквернене зрадою почуття, розчарування у
Грицеві, болючий життєвий досвід не робить Марусю озлобленою і черствою.

Терзаючись тяжкими думками думками на самоті:

Бо ж річ не в тім — женився, не женився,

прийшов, пішов, забув чи не забув.

А в тому річ, коли він так змінився?

Чи, може, він такий і зроду був? —

усвідомивши і переконавшись, що «нерівня душ — це гірше, ніж майна!», що
її «любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі», Чураївна
співчуває Бобренкові щиро й гірко:

Біднесенький, намучився зі мною..,

Гукав мене, а я вже не озвалась,

Заплутався,— сказала: вибирай.

А в нього ж серце навпіл розривалось,

А він Бобренко. Він же не Чурай.

Маруся готується на той світ, щоб розрадити коханого й там:

Помер мій Гриць з відкритими очима.

То ж він мене і мертвий виглядав.

І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.

Бо він же тут лишив мене одну,

Я йду. Я скоро. Я наздожену.

Десь, може, там зустрінемося ми.

Не буде рук — обнімемось крильми.

Проблема митця і його служіння народові у історичному романі Ліни
Костенко ставиться дуже гостро. Марусин талант заявив про себе після
усвідомлення дівчиною величезної сили мистецтва, завдяки якому й мертві
залишаються живими. Пісня кобзаря про Марусиного батька зробила диво:

Все думала: хоч би ж було спитати,

хто склав слова про нього, про той край.

Що був же він ріднесенький мій тато,

а от тепер він — орлик, він Чурай.

Тепер він з нами в радості і в сумі.

Збагнуло серце вражене моє:

пішов у смерть — і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб’є.

І десь в ті дні, несміло, випадково,

хоч я вже й пісню склала не одну,

печаль моя торкнула вперше слово,

як тон кобзар торкав свого струну.

З приходом слова в Чураївни завершується період творчого учнівства й
настає розквіт дивовижного таланту. Те, що після смерті Бобренка Маруся
створила тільки дві пісні, теж закономірно: перша («Ой не ходи, Грицю»)
— зі страждань особистих, друга («У Полтаві на риночку») — зі страждань
народних. Більше пісень не творилося — настала затяжна пауза,
спровокована депресією, почалася трагедія митця, яку інтуїтивно відчував
мандрівний дяк, прагнучи переконати Чураївну в необхідності творити і
замінити цим писану історію:

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми, пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем.

Образ мандрівного дяка надзвичайно місткий і символічний: через призму
його пам’яті — пам’яті окремої людини й реальних подій визвольної
боротьби -пам’яті історичної-Маруся осягає величезну трагедію України і
зло національного безпам’ятства (уривок з розділу «Проща» від слів: «Усі
віки ми чуєм брязкіт зброї» до «Непізнане, пішло у небуття»).

Чому замовкла Маруся, сказати важко. Ні хвороба, ні смерть коханого, ні
повна самотність, ні трагедія України — кожна з бід зокрема причиною не
були, хіба що всі разом узяті.

Ставлення Марусі до власної пісні «Ой не ходи, Грицю» наприкінці Роману
— болісне й розпачливе, адже ця пісня-спогад про найстрашніше в житті,
про причетність до вбивства травмує дівчину, приносить їй пекельні
страждання:

А я стояла… Що ж мені, кричати?..

Які мені сказати їм слова?..

Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!

Цю не співайте, я ж іще жива.

5. МІСЦЕ НЕПОВТНОРНОЇ ПОЕЗІЇ ЛІНИ КОСТЕНКО

В УКРАЇНСЬКІЙ ТА СВІТОВІЙ КУЛЬТУРІ

Поезію Ліни Костенко знають, люблять і обожнюють мільйони
людей в Україні. Навіть затяті українофоби, слухаючи цю поезію, не
можуть приховати захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову. А
вона, справді-бо геніальна Поетеса, боїться слів, їй страшно взяти в
руки перо і почати віршувати:

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Власне, поняття «віршувати за допомогою слів» не дуже поєднується з
особистістю Ліни Костенко хоча б тому, що в її свідомості вірші аж ніяк
не ототожнюються з Поезією: «Ти думаєш, вірші потрібні поетові? Поетові,
треба бути поетом»; а коли вже й виникає це поняття, то воно знаходить
«образну підтримку» у сфері випробуваної поетичної краси: «Це, може,
навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі».

Ліна Костенко вибудувала самоцінний поетичний світ, що є не зліпком
чи подобою реальності, а згустком енергії творчого духу, який, за
словами безсмертної Мавки з «Лісової пісні», «скарби творить, а не
відкриває». Наявність такої самодостатньої поетичної реальності
відповідає онтологічній сутності поезії як такої, адже у філософському
сенсі «поезія є виривання за рамки конвенції семантичного поля
мови/культури і світу як «сущого». Це завжди спроба вловити щось
принципово несхоплюване ні у слові, ні в чомусь іншому. Тобто, якщо бути
строгим, це є ловленням порожнечі, Ніщо». Сущий світ — це дійсний світ,
адекватний звичайним словам, які неодмінно були або є «чиїмись», це, у
потрактуванні Поетеси — «розмовка побутова», «дзвінкий дивертисмент
метафор, слів», а Поезія — це те, чого не можна до кінця передати у
слові — любов, свято, квіти, молитва. І.Фізер, розмірковуючи про суть
поезії, пише: «…поетичне слово голосить те, чого ще не було, немає, а
часто і не може бути». Цей умовивід теж можна проілюструвати рядками з
поезії Ліни Костенко:

І десь над гранями свідомості

є ге,
чого іще нема.

Чудний народ — художники, поети. Усе їм сниться те, чого нема. Усе їм
сниться те, чого не буде.

Навіть життєвий досвід, сконденсований в афоризмі, будується на
поетизації отого справжнього «Ніщо»:

Є для серця така покута:

Забувати скоріше зло,

Аніж те, що мусило бути,

i чого в житті не було.

«Ніщо», сфера ідеального, насправді має справжню реальність, воно
приречене «бути і відбутися у світі». Це як та «мрія», що на все життя,
про яку писала Поетеса в одній з ранніх поезій:

Будь випадковим чи злим, шаленим,

Дай смуток, розпач, каяття…

Лиш мрією не стань для мене,

бо це уже на все життя.

Справжня поезія адекватна не слову, а буттю, його первозданній і
справжній поетичності, бо ж у своїй основі існування людини у світі є
поетичним. Наскільки воно є поетичним, настільки воно є справжнім — про
це теж писали теоретики філософії поетичного слова: «Поезія нагадує
ілюзію чи сон у порівнянні з реальною й крикливою дійсністю, у котрій ми
ніби живем… дійсною є мова поета й завдання, яке він виконує власним
існуванням» (М.Хайдеґґер), «Поезія є те, що дає можливість передати — за
допомогою мови, яка здобула свій правічний ритм, — таємний зміст
різноликого буття; і тим самим вона дарує нашому марному буттю
справжність, і тому ідеал будь-якої духовної діяльності полягає саме в
ній» (Стефан Малларме). Сама особистість Ліни Костенко втілює Поезію в
онтологічному сенсі цього слова, бо «реальна, криклива й марна
дійсність» аж ніяк не приваблює її, а втеча в самоту, непоміченість
-пошукуваний ідеал індивідуального духу Поетеси. Не слід думати, що в
цій відреченості від людського тлуму прихована погорда митця. Прагнення
самотності -природний стан творчої особистості. Літератор Микола Євшан
на початку XX ст. в одній із критичних статей тонко спостеріг: «Тільки
одиниці уміють використати життя як матеріал для естетичних можливостей,
видобути з нього джерело надії, дати йому порив. Творець — значить
самотній; не той, що приймає життя, а той, що відкидає його і живе
іншим, своїм життям, з якого черпає всю силу» [3].

Модерний характер художньої свідомості Ліни Костенко сприймається як
природне явище, але в контексті конформістського пристосування поезії до
ідейних вимог тоталітаризму (на цей час, на жаль, припало становлення
Поетеси) і її поезія, і сама особистість були викликом тій системі, яка
ховалась якраз за словесною псевдореальністю, гаслами і т.п. Десь у
надрах творчого духу Ліни Костенко зародилась ідея буття дословесного, а
отже, істинного й у філософському сенсі цього слова, і в контексті
ідейного духу того часу, в якому випало їй жити. Образ невтіленого у
слові буття становить чи не найголовнішу естетичну прикмету поезії Ліни
Костенко:

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим

Ще слів нема. Поезія вже є.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

і ще ніяк нічого ще не звуть.

І хмари, не прив’язані до слова,

от просто так — пливуть собі й пливуть…

У наведених рядках відлунює ота недовіра до слова І навіть страх
перед словом, про що йшлося на початку статті. З огляду на абсолютну
відповідність творчості Поетеси онтологічній сутності Поезії це теж
цілком природно. З цього приводу М.Хайдеґґер у статті Тельдерлін та
сутність поезії» писав: «Мова є небезпекою з небезпек… Небезпека — це
загроза для буття з боку сущого». Слово — це суще, поезія — це буття, і
перше загрожує другому. Тому й не дивно, що мотиви мовчання, німоти,
тиші є наскрізними в ідіостилі Поетеси. Ці образи ніби уособлюють
справжнє Буття, точніше присутність справжності у всьому, що претендує
бути істинним Буттям з поетичної точки зору Ліни Костенко. Згадані
образно-словесні мотиви незмінне виникають, коли йдеться про поетичну
творчість: «Ми мовчимо — поезія і я», «Марную день на пошуки незримої //
німої суті в сутінках понять», «Душа з очима снайпера // в трагічній
німоті, // здається, все вже знайдено, і знову — ні» (…); кохання: «Я
вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити», «Такої
дивної отрути // я ще ніколи не пила… такого зойку у мовчанні, такого
сяйва навкруги»; природу: «Я їх ліси люблю. Я знаю їхню мову. Я з ними
теж мовчанням говорю»; у тишині протікає одухотворене буття ліричної
героїні: «Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши музику
словами». Не сколихнути музику словами — вельми показовий для Ліни
Костенко естетичний принцип світобачення: вона визнає примат несловесних
мистецтв, особливо музики, що, як відомо, має своїм предметом «душу, що
звучить» (Гегель). Музика — ірраціональна почуттєва стихія, здатна
«виправити» затертість слів, перевести їх у план індивідуальної
«мовчазної» поетичної реальності: «Будую мовчання, як зал філармонії.
Руки на клавіші слова кладу».

Домінанта поетичного світу Ліни Костенко — стихія ірреальності,
крізь призму якої вона бачить навколишній світ [11].

Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни
Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних
понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення,
уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам’ять. Шматочок
реальної дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що
вислів сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному — з
акцентуванням останнього звичайно ж. Можна сказати «я не скажу
«коханий», але у Ліни Костенко — «Я не скажу і в пам’яті «коханий»; або
«ти любиш мене» — цей нормативний вислів є тлом, на якому проступає
експресія індивідуального, костенківського — «…трохи любиш сни свої
про мене».

Так, тексти Ліни Костенко не копіюють реальності. А відмова від
усталеного, буденного виражається в її поетиці начебто звичайним
способом — заперечною часткою не. У цій естетичній дрібничці захована
мовна особистість Поетеси. У сильній текстовій позиції початку вірша
звичайними є речення з не, що одразу ж уводять в індивідуальний
поетичний світ, відмежований від стереотипних уявлень.

Крім того, це ще й відмова від загальноприйнятних принципів мистецтва,
творчості, що інколи звучить парадоксально, однак органічно для
світосприймання Поетеси:

Поетів ніколи не був мільйон…

Великі люди не вміють писати віршів.

О, як натхненно вміє він не грати!

І нарешті Поезія, що вбирає в себе Світ і Слово (що одночасно є
не-словом):

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Поезія Ліни Костенко — справжня, неповторна в найглибшому сенсі цього
слова.

ВИСНОВКИ

Історичні асоціації, багатство яких вирізняє поезію Ліни Костенко, а
також діапазон моральних роздумів, окреслюють важливий для лірики
60-70-х років спосіб мислення, протиставлення культури і традиції
процесам, які відбувалися у сфері офіційного культурного життя.

Спротив тоталітаризмові, переконання, що поезія для духовності народу є
важливою засадою його існування, що за нею — одвічна правда, бо поезія
висловлює те, що в інших формах уже заглушене, задушене, — споріднює
поезію Ліни Костенко з моралістикою Неслава Мілоша. Пов’язуючи минуле з
сучасним, поетеса розширює часопросторові площини.

Важливим є також переплетіння традицій: національної, міфологічної,
історичної. Компонуючи їх майже як дослідник, авторка «Неповторності»
апелює до етики, а якщо не може сказати чогось упрост, прямо, то
вдається до іронії. Іронічну позицію вживає щодо сучасності, щодо
безоглядних досягнень науки, які людина використовує проти себе, щодо
технологічного баласту, що веде до обездуховлення І гедонізму. Ліна
Костенко захоплена гуманістичними ідеями — одна з важливих рис поезії
шістдесятників, — які трактує як спосіб протистояння холодному
технологізмові й глухоті сучасної епохи. Духовне життя може існувати
тільки в просторі вільної культури, де повторюваність і змінність
виступають чинниками єдиного ненормованого процесу обміну, перетворення,
наслідування, творення. Загальне й індивідуальне в літературному процесі
має виступати як особлива єдність вибору й комбінації. Але справжня
поезія це не тільки стиль, уміло підглянута манера, інтелігентно
виспівана ідея. Це також, а може, передовсім, відвага заглянути в
майбутнє: «слух майбутнього — абсолютний».

Неповторність і відвага є мистецьким і життєвим девізом Ліни Костенко. А
ще — вірність собі, непокірність. Ліну Костенко характеризує енергійне
простування проти течії, право на збереження власної індивідуальності у
творчості під тиском ідеологічної машини, уміння брати з великої
європейської традиції найцінніші вартощі без епігонства. Неповторність
Ліни Костенко радше духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб
існування в сучасній літературі — сприйняття традиції і водночас
наявність індивідуальних рис поетеси, яка ніколи не ступала стоптаними
стежками і вперто прагнула до вироблення власного, притаманного тільки
їй стилю.

Ліричне «я» поезії Ліни Костенко змагається з історією, порушує моральні
проблеми, що стоять перед людиною XX століття, замислюється над
жорстокістю цієї епохи, Ідо так брутально топтала будь-які вияви
гуманності й водночас була сповнена гуманістичними ідеями. Найважливіша
пам’ять (історична, особиста, родинна) полягає в тому, щоб не загубити
чогось важливого в процесі побудови власного трибу життя.

Поетеса, засвоївши уроки Тараса Шевченка, мовчазно, в щонайвищих алюзіях
виспівала пісню про голод, про репресії проти української Інтелігенції,
і, з другого боку, увібрала досвід чудового світу середземноморської
культури з перспективи України, відгородженої від Європи політичною
завісою. Звідси така важлива здатність поетеси виражати власний досвід у
суперечностях і розтерзаності свого часу без лакування й полірування. У
поезії Ліни Костенко індивідуальний стиль змагається зі стилями
культури, вразливість творчої індивідуальності — з ідеями епохи,
біографія — з історією. Поетеса, яка не все могла висловити, виспівати,
усвідомлює, що з нею завжди залишаються іронія або мовчання. І ці дві
останні цінності, які відсилають нас до її біографії і прикмет
індивідуального стилю, вона зберігає як незаперечну печать власної
неповторності.

Лірична героїня любовної лірики Ліни Костенко – не еман сипанка кінця
двадцятого віку. Вона – немовби з минулого сторіччя. До коханого
звертається на Ви, як Анна Ахматова і Марина Цвєтаєва. Для неї любов –
явище духовно піднесене. Це не старомодність, не занудство, а глибоке
розуміння святості почуття. Вона – поет від Бога. Людина, якій дано
глибоко почувати і точно все розуміти.

Навiть кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як пам’ять про найвищий
злет душi. Це велике почуття запалило в серцi Марусi Чурай нетлiнний
вогонь творчостi. У зображення головної героїнi iсторичного роману Лiна
Костенко майстерно переплiтає особисте, нацiональне й загальнолюдське.
Поетеса протиставляє високу духовнiсть мiщанськiй ситостi, яка губить
душу людини. Маруся увiчнила своє кохання в пiснях. I тепер вони
мандрують вiд поколiння до поколiння, непiдвладнi старiнню i смертi, бо
пiсня — то безцiнний скарб людського духу у романi «Маруся Чурай»

“Воно як маєш серце не з льодини, розп’яття — доля кожної людини» —
свята істина. Ліну Костенко характеризує енергійне простування проти
течії, право на збереження власної індивідуальності у творчості під
тиском ідеологічної машини, уміння брати з великої європейської традиції
найцінніші вартощі без епігонства. Неповторність Ліни Костенко радше
духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб існування в сучасній
літературі — сприйняття традиції і водночас наявність індивідуальних рис
поетеси, яка ніколи не ступала стоптаними стежками і вперто прагнула до
вироблення власного, притаманного тільки їй стилю. Її називають «царицею
поезiї в Українi». Щира й безкомпромiсна, вона нiколи не продавала свого
таланту, вiдстоюючи чеснiсть i високу художнiсть поетичного слова.. А
потiм було багаторiчне мовчання — важка «нiмота слiв», напружене
протистояння «невидимому страшному монстру», що намагався обламати
вiльнi крила її поезiї. I хоч вiршi поетеси заборонялись, вони все одно
знаходили шлях до серця читача. У теперiшньому духовному вiдродженнi
української нацiї є вагомий внесок i Лiни Костенко. Поетеса намагається
осмислити й донести до читача невмирущi скарби людського духу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Брюховецький В.С. Ліна Костенко. – К.: Дніпро, 1990.

2. Журнал Дивослово. — 2000. — №3.

3. Дніпрова хвиля: Хрестоматія творів, нововведених до шкільних
програм.- 2-ге вид., перероб. І доп. – К.: Освіта, 1993.

4. Зозуля С.І. Сучасний класик – Ліна Костенко // Українська мова та
література. — 1997. — №48.

5. Костенко Л. Вибрані твори. – К., 2002.

6. Костенко Л. Маруся Чурай. – К., 2003.

7. Літературна енциклопедія. – К., 2000.

8. Лепчук А.С. Самобутність творчості Ліни Костенко // Українська мова
та література. — 2000. — №11.

9. Кислий Ф.С. Українська література.

10. Українська література ХХ сторіччя: Навчальний посібник для вчителів
та учнів 10-11 класів середніх шкіл. – К.: Український письменник, 1993

11. Українське слово.Хрестоматія української літератури та літературної
критики ХХ ст. Книга третя.- К.: Рось, 2000.

12. Яцура М.М. Літературні шедеври сьогодення. – Львів, 2002.

Похожие записи