КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з конституційного права зарубіжних країн

на тему:

“Міжнародні договори як джерела конституційного права в зарубіжних
країнах”

План

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА,

МІСЦЕ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ СЕРЕД ІНШИХ ДЖЕРЕЛ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2. ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНОГО ДОГОВОРУ ЯК ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

3. ВИДИ МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

На сьогоднішній день країни світу дедалі більше інтегруються, шукають
шляхи максимального зближення у різних сферах, в тому числі і в галузі
права. Тому вивчення місця міжнародних договорів як джерел
конституційного права в зарубіжних країнах є вкрай важливим. В даній
роботі спробую розглянути такі питання як загальне поняття джерел
конституційного права, місце міжнародних договорів серед інших джерел
конституційного права. Також в роботі важливе місце займе характеристика
міжнародного договору та його видів.

1. Загальне поняття джерела конституційного права, місце міжнародних
договорів серед інших джерел конституційного права

Джерела конституційного права різноманітні й досить відмінні у різних
країнах. Відмінності здебільшого пов’язані з різними підходами до
розуміння права в цілому, з існуванням різних моделей правових систем.

У країнах з так званою континентальною, або романс-германською моделлю
правових систем головними джерелами права є законодавчі акти. Історичні
витоки цієї моделі в країнах континентальної Європи — Франції,
Німеччині, Іспанії та інших.

Право кожної з цих країн впливало на формування загальних характеристик
вказаної моделі. Іншою моделлю є англосаксонська, або англо-американська
модель правових систем. У країнах, право яких віднесене до цієї моделі,
важливе місце серед юридичних джерел займають судові прецеденти. Останні
не характерні для країн континентальної Європи і для тих, хто наслідував
пропоновані ними зразки.

За відмінностями механізмів нормотворення джерела конституційного права
поділяють на формалізовані і неформалізовані. Якщо у першому випадку
зміст цих джерел є результатом відносно автономного, спеціалізованого
правотворчого процесу, здійснюваного державними органами, то в другому —
це не завжди передбачуваний і узгоджуваний підсумок практичної
діяльності таких органів.

До формалізованих джерел конституційного права належать конституція,
різновиди законів, окремі акти глави держави й уряду, парламентські
регламенти і судові прецеденти. Неформалізовані джерела — це передусім
конституційні звичаї та конституційні угоди.

Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю джерел
конституційного права в зарубіжних країнах. Тому можна небезпідставно
говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона
полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та
міжнародні звичаї, а з іншого — норми законодавства та судова практика
окремих держав. Згадана властивість джерел права завжди викликає
питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших
нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції
держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод.
Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи
визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН,
Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін.

Наприклад, Конституція США прирівнює за юридичною силою міжнародні
договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних
законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами
окремих штатів ці договори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI).

Конституція Франції містить загальне положення, відповідного до якого
міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому
порядку, після опублікування користуються пріоритетом перед законами
Франції за умови застосування кожної угоди чи договору іншою договірною
державою (ст. 55).

У Конституції ФРН такого положения про пріоритет норми міжнародного
договору перед нормою внутрішнього закону немає, а тому в цій правовій
системі застосовують загальні правила: спеціальний закон (норма)
користується перевагою перед загальним законом (нормою). Норма права,
прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання.
Згідно з Ввідним законом до Цивільного уложення Німеччини норми
міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх трансформації у
внутрішньодержавне законодавство (ст. З (2)).

Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами
міжнародних договорів із участю цієї держави, якщо вони інакше вирішують
певне питання, ніж національне законодавство. Виняток з цього правила
становлять норми договору, стосовно яких Китай зробив застереження (ст.
6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 p.).

У джерелах права деяких держав питання співвідношення юридичної сили
норм національного законодавства та міжнародних договорів так і не
знайшло вирішення.

У Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її
основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори
України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних
договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після
внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9). У Законі «Про
дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 p.-
вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні
договори становлять невід’ємну частину національного законодавства
України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного
законодавства. Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України «Про
міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 p. Водночас тут же
зазначається, що у випадку, коли міжнародним договором України,
укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж
ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила
міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17). Навряд чи законодавець був
послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши
міжнародні договори частиною національного законодавства України, він
одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм
міжнародних угод.

До міжнародних договорів за участю України, які застосовуються для
регулювання відносин у сфері міжнародного конституційного права,
повністю застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у
тому числі й виражені у нормах Віденської конвенції про право
міжнародних договорів від 23 травня 1969 p. (чинна для України з 13
червня 1986 p.), Віденської конвенції про правонаступництво держав
стосовно договорів від 23 серпня 1978 p. (чинна для України з 26
листопада 1992 p.). Важливе значення має доктрина, яка тлумачить питання
укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх
зміст.

2. Характеристика міжнародного договору

як джерела конституційного права в зарубіжних країнах

Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива для
держав, оскільки норми міжнародних угод у більшості правових систем є
основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного
права. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що
містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для врегулювання
міжнародних невладних відносин.

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до
правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми
внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються
національним законодавством держав. До них належать, зокрема,
ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору,
видання іншого національного нормативного акта.

Міжнародний договір — угода двох або кількох держав про встановлення,
зміну або припинення прав і обов’язків у різних відносинах між ними,
наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права
міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви: договір, угода,
пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін.
За структурою міжнародний-правовий акт переважно складається з
преамбули, основних статей і прикінцевих положень.

Конституції передбачають лише окремі форми участі представницьких
органів у зовнішньополітичній діяльності держави. Парламенти, як
правило, не беруть участі в оперативному вирішенні проблем зовнішньої
політики. Аналізуючи їхні повноваження, слід виділити визнане за ними
основними законами багатьох держав право схвалювати укладені міжнародні
договори та угоди. Проте ці повноваження аж ніяк не обмежують
міжнародно-договірну практику виконавчої влади, а сама парламентська
ухвала в більшості випадків має суто формальний характер. Більш суттєвим
є право парламентів на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів
або на участь у цьому процесі, закріплене в конституціях цілого ряду
держав. Відповідні процедури, що застосовуються до найважливіших
міжнародних договорів, ставлять діяльність щодо укладення таких
договорів у залежність від їх сприйняття парламентом.

В усіх країнах глави держав наділені повноваженнями у сфері зовнішньої
діяльності держави. Конституції багатьох держав прямо наділяють главу
держави правом укладати (підписувати) міжнародні договори. Однак на
практиці глава держави нерідко делегує це право главі уряду або
компетентному міністру.

У Франції відповідні повноваження глави держави зафіксовані в ст. 52
Конституції так: «Президент Республіки веде переговори про укладання
договорів і ратифікує їх. Його інформують про всі переговори відносно
укладання будь-якої міжнародної угоди, що не підлягає ратифікації».
Особливого значення надається саме праву глави держави на самостійне
ведення переговорів, реалізація якого на практиці прислужилася
президенту в проведенні зовнішньої політики держави і прийнятті ним
багатьох рішень найважливішого характеру.

До повноважень глав держав у зовнішньополітичній сфері слід віднести і
визнане в багатьох країнах право на ратифікацію міжнародних договорів
або на участь у цьому процесі. Іноді щодо найважливіших договорів глава
держави має право на ратифікацію тільки за попереднім дозволом
парламенту (Італія), за його делегуванням (Польща) або за його
схваленням (Норвегія). У Бельгії такого схвалення потребують торговельні
угоди. Водночас у Люксембурзі, Нідерландах і Португалії всі без винятку
міжнародні договори й угоди затверджуються і набувають сили після
парламентського схвалення. В основних законах Австрії та ФРН міститься
більш загальне положення, за яким міжнародні договори, що регулюють
політичні стосунки або співвіднесені з предметом законодавства,
укладаються за ухвалою парламенту (в Австрії — нижньої палати). У
Фінляндії глава держави ратифікує всі міжнародні договори, крім тих, що
віднесені до відання законодавчої влади. Останні ратифікує парламент.

У США президент є, по суті, головним суб’єктом зовнішньополітичної
діяльності держави, що зумовлено його роллю у здійсненні виконавчої
влади. При цьому в конституції нічого не говориться про функцію
представництва держави в міжнародних стосунках, яку здійснює президент.
В основі відповідної діяльності глави держави лежать конституційні
звичаї, що склалися на практиці. Разом з тим Конституція США прямо
визнає право глави держави вести переговори і укладати міжнародні
договори і угоди. У її ст. 2 (розділ другий) встановлено, що президент
«має право за порадою і згодою сенату укладати міжнародні договори за
умов їх схвалення 2/3 присутніх сенаторів». Саме відповідна санкція
сенату забезпечує договорам силу. І хоча сенат відносно рідко відмовляє
главі держави у схваленні договорів, наведене конституційне положення
об’єктивно обмежує можливості президента. Це зумовило появу нової форми
договірної практики — так званих угод виконавчої влади. Для укладання
таких угод санкція сенату не потрібна.

У багатьох країнах критерієм оцінки конституційності законодавчих актів
визнані норми міжнародного права. Це випливає з текстів самих основних
законів, де йдеться про пріоритет (примат) міжнародного права перед
правом національним. Як зазначалося, положення про такий пріоритет
містять новітні конституції цілого ряду європейських держав. До того ж в
конституціях Білорусі, Болгарії, Словенії, Чехії та деяких інших держав
належним чином укладені і набувші чинності міжнародні договори прямо
визнані критерієм оцінки конституційності законодавчих та інших
нормативно-правових актів.

У цілому ряді країн органи конституційного контролю наділені
повноваженнями оцінювати відповідність основному закону укладених
державою і від її імені міжнародних договорів. У Франції такий контроль
має попередній характер: якщо конституційна рада після запиту
президента, прем’єр-міністра або голови однієї з палат парламенту
заявить про невідповідність конституції положень будь-якого міжнародного
договору, то дозвіл на його ратифікацію або схвалення може бути даний
тільки після перегляду конституції. У Польщі та Угорщині об’єктом
конституційного контролю є міжнародні договори як до схвалення і
ратифікації їх відповідними органами, так і після.

Практично усі новітні конституції включають положення про співвідношення
національного і міжнародного права і, зокрема, про пріоритет останнього.
Формулювання цих положень різняться. Наприклад, у ст. 10 Конституції
Італії зафіксовано, що правовий порядок держави узгоджується із
загальновизнаними нормами міжнародного права. У ст. 15 Конституції Росії
встановлено, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права і
міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її
правової системи. Якщо міжнародний договір Російської Федерації
встановлює інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються
правила міжнародного договору.

Дещо інакше визначене співвідношення національного і міжнародного права
в Конституції Франції. У ст. 55 прямо визнаний пріоритет (примат)
міжнародно-правових договірних норм перед законодавством. Водночас у ст.
54 записано, що прийняттю будь-якого міжнародного зобов’язання, яке
суперечить конституції, має передувати перегляд самої конституції.
Подібне положення викладено в ст. 8 Конституції Молдови.

Іноді у відповідний спосіб підтверджується важливість Загальної
декларації прав людини 1948 р. та інших міжнародних документів про права
людини. У ст. 10 Конституції Іспанії проголошено, що конституційні
положення щодо основних прав і свобод особи слід тлумачити відповідно до
Загальної декларації прав людини та угод з цих питань, які ратифіковані
Іспанією. «Міжнародні договори з питань прав людини мають пріоритет
перед національним правом, якщо вони встановлюють більш широкі права і
свободи», — записано в ст. 11 Конституції Словаччини. В Конституції
Чехії за такими договорами визнана ще й пряма дія (ст. 10). Подібні
положення можна знайти в основних законах Португалії та Румунії, У ст.
29 Конституції Португалії навіть припускається застосування покарання у
випадках, коли відповідне діяння не визнається злочинним у національному
законодавстві, але є таким згідно із загальновизнаними нормами
міжнародного права. В деяких випадках міжнародний договір є основним
актом, який дозволяє встановлення певних правовідносин. З плином часу
кількість міжнародних угод, порівняно з іншими джерелами права, зростає.
Ця тенденція характерна для сфер економічного, науково-технічного
співробітництва, регулювання різних видів перевезень, авторського,
винахідницького, патентного права, трудових правовідносин, правової
допомоги з питань застосування матеріального та процесуального права.

Розвиток договірного права привів до того, що на початку XX століття
юристи пропонували розробити єдиний універсальний акт, застосовуваний до
регулювання правовідносин у всіх державах. Цю місію мав виконати,
зокрема, Кодекс міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р.
Розроблений латиноамериканським юристом Бустаманте, він став відомий під
назвою Кодекс Бустаманте. Його підписало 19 латиноамериканських держав,
але чинним він став тільки у деяких державах. Норми зазначеного договору
декларують національний режим у здійсненні прав іноземцями, які є
громадянами держав-учасниць Кодексу. Договір регулює й інші загальні
питання міжнародного приватного права, наприклад, застосування норм про
публічний порядок. Врегульовані питання, пов’язані з місцезнаходженням
фізичних та юридичних осіб, виникненням та припиненням їх право- та
дієздатності. Кодекс містить норми про шлюбно-сімейні відносини,
власність, зобов’язання, позовну давність, міжнародний цивільний процес.
Оскільки ці норми не знайшли широкого застосування, зазначені питання
сьогодні регулюються іншими міжнародними договорами. Після прийняття
цього Кодексу було констатовано, що досягти всесвітньої уніфікації
неможливо. Проте міжнародне співтовариство й до сьогодні шукає шляхи
гармонізації та уніфікації норм приватного права. Зокрема, ефективною є
праця у вузьких його сферах. Так, у 1976 p. датський вчений, професор О.
Ландо запропонував підготувати Європейський Звід Контрактного Права
(European Restatement of Contract Law). Ця ідея стала реалізовуватися
шляхом створення документа за назвою «Принципи Європейського
Контрактного Права».

У 1989 p. Європейський Парламент приймає резолюцію про початок
підготовчих робіт, спрямованих на створення Європейського Кодексу
Приватного Права. Запропоновано обмежити предмет регулювання майбутнього
Кодексу тільки контрактами, квазі-контрактами, деліктами та речевим
правом. У ньому не буде проводитися зовнішньої різниці між цивільним,
комерційним та споживчим правом. Кодекс, принаймні на першому етапі його
формування, не регулюватиме правовий статус фізичних осіб, не матиме
норм сімейного та спадкового права. Європейський Кодекс Приватного Права
поділятиметься на дві частини: Загальні принципи (сфера, загальні
принципи, джерела, тлумачення) та Загальні положення (строки й позовна
давність, правочини, представництво, речі та права, грошові вимоги,
фідуціарні відносини, виконання, невиконання, залік, відповідальність
тощо). Згадані «Принципи Європейського Контрактного Права» є першим
кроком у напрямі створення зазначеного Кодексу.

У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних
угод з її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина
стосується питань, що становлять предмет міжнародного приватного права.
У цьому зв’язку актуальним є положення Декларації про державний
суверенітет України від 16 липня 1990 p., яким вказано на застосування у
нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (розділ IV). Це
означає й застосування норм міжнародних угод.

Відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12
вересня 1991 р. на території нашої держави діють акти, ухвалені
Верховною Радою УРСР, оскільки вони не суперечать законам України,
прийнятим після проголошення незалежності України (ст. 3). Наша держава
підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними
УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6). Вона стала також
правонаступницею прав та обов’язків за міжнародними договорами Союзу
РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст.
7). Отже, з питань міжнародного приватного права діючими є певні
міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та визнані у відповідній
формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийняття нових
міжнародних угод із тих же питань.

Підтвердженням цього є, наприклад, домовленість, виражена в Протоколі
між Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи
співробітництва від 10 березня 1992р. Ним передбачено, що угоди,
укладені між СРСР і Королівством Бельгія, а також
Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не суперечать
законодавству та інтересам України й Королівства Бельгії, будуть діяти
до укладення двосторонніх угод, які регламентуватимуть їхнє
співробітництво у галузях, що становлять взаємний інтерес.

Меморандумом щодо подальшого застосування двосторонніх угод у відносинах
між Україною і Республікою Австрія від 8 листопада 1993 p. вказані
держави підтвердили свій намір врегулювати через обмін нотами
двосторонні договірні відносини у нових умовах, що склалися після
проголошення України незалежною державою відповідно до положень їхніх
конституцій. Для здійснення обміну такими нотами Сторони зобов’язались
надалі застосовувати ті двосторонні угоди, які свого часу були чинними
між Республікою Австрія та СРСР. Сторони також вирішили інтенсивно
продовжувати взаємні консультації з метою з’ясування, які угоди й надалі
будуть чинними, а які мають бути замінені новими.

Аналогічно вирішуються питання щодо угод, укладених Україною чи СРСР з
деякими іншими державами. Зокрема, під час проведених 1994 p.
консультацій між делегаціями України та США з питань правонаступництва
щодо двосторонніх міжнародних договорів, укладених між СРСР та США, було
вирішено, що Угоди про взаємне падают у безплатне користування земельних
ділянок під посольства у Москві та Вашингтоні від 16 травня 1969 р. та
Угоди у вигляді обміну нотами з цього питання від ЗО березня 1977 p. є
предметом правонаступництва України, оскільки існує справедливий інтерес
України в майні СРСР за кордоном. Проте щодо Угоди про умови будівництва
комплексів будівель посольств від 4 грудня 1972 p. було домовлено, що
вона не матиме свого застосування в українсько-американських відносинах,
оскільки її умови виконано. Стосовно Угоди про рибальство біля узбережжя
США від 26 листопада 1976 р. та обміну нотами у зв’язку з нею на
консультаціях було констатовано, що вони вичерпали термін дії на момент
правонаступництва.

Складнішими є питання про правонаступництво трьох та більше держав. Так,
з питань правонаступництва України стосовно двосторонніх міжнародних
договорів, укладених між колишніми СРСР та Чехословацькою Республікою,
ще тривалий час проводитимуться міжпарламентські консультації, адже
державами-правонаступницями останньої стали Чехія та Словаччина. Вони,
як і Україна, відповідно до ст. 34 Віденської конвенції 1978 p.,
вважаються зобов’язаними за угодами держави-попередниці з огляду на
норми міжнародного публічного права.

Правонаступництво може виявлятися і щодо багатосторонніх договорів. Так,
1985 p. СРСР уклав міжурядову Угоду з Болгарією, Німеччиною, Румунією і
Чехословаччиною про будівництво Криворізького гірничо-збагачувального
комбінату окислених руд. Після розпаду СРСР і розподілу його власності
1994 p. було підписано міжурядові Угоди між Україною, Румунією і
Словаччиною (правонаступницею Чеха-Словаччини) щодо продовження
будівництва вказаного комбінату (ФРН На цей момент вийшла зі складу
учасників, а Республіка Болгарія заявила про значне скорочення й без
того невеликої частки своєї участі).

З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні
угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема,
Законом «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. Так,
статті 7-10 встановлюють форми здійснення трансформації міжнародних
угод, ст. 20 — порядок їх опублікування. До цих угод належать:

1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і
кримінальних справах. Норми цих договорів вказують обсяг правової
допомоги, яка надається громадянам договірних держав та їх юридичним
особам і полягає в зносинах центральних органів держав, таких як
Міністерства юстиції, Генеральної Прокуратури, з метою використання
нових процесуальних дій на території держави, наприклад, допит свідка,
виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до
законодавства держави, яке слід застосовувати для вирішення питань про
право- та дієздатність фізичної особи, правоздатність юридичної особи,
обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, визнання
безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті,
укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові
стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення,
опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов’язання з деліктів,
спадкування, трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду.

Договори про надання правової допомоги у цивільних справах підписані з:

Китайською Народною Республікою 31 жовтня 1992 p. (ратифікований
Верховною Радою України 5 лютого 1993 p., чинний з 22 березня 1993 p.);

Республікою Польща 27 травня 1993 p. (ратифікований 24 травня 1993 p.,
чинний з 14 серпня 1994 p.);

Литовською Республікою 7 липня 1993 p. (ратифікований 17 грудня 1993 p.,
чинний з 20 листопада 1994 p.);

Республікою Молдова 13 грудня 1993 p. (ратифікований 10 листопада 1994
p., чинний з 27 квітня 1995 p.);

Республікою Грузія 9 січня 1995 p. (ратифікований 22 листопада 1995 p.);

Латвійською Республікою 23 травня 1995 p. (ратифікований 22 листопада
1995 p.);

Естонською Республікою 15 лютого 1995 p. (ратифікований 22 листопада
1995 p.)

Монголією 27 червня 1995 p. (ратифікований 1 листопада 1997 p.);

Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 p. (ратифікований 5 листопада 1998
p.)

На стадії опрацювання знаходяться проекти договорів про правову допомогу
з Чеською Республікою, КНДР, Іспанією, Португалією. Парафований і
готовий до підписання договір із США.

Крім зазначених, Україною 22 січня 1993 p. підписано та 10 листопада
1994 p. ратифіковано (із застереженнями) Конвенцію про правову допомогу
і правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах з участю
держав СНД1 (далі — Мінська конвенція про правову допомогу 1993 p.).

Ці та інші угоди про правову допомогу регулюють питання щодо її обсягу,
компетенції органів юстиції держав. Вони містять як матеріально-правові,
так і колізійні норми.

2. Консульські угоди (статути) регламентують, зокрема, повноваження
консула щодо правового статусу громадян України, майна, що знаходиться
на території консульського округу. Так, Україною укладені консульські
конвенції з Угорщиною ЗО травня 1991 p., Румунією 3 вересня 1992 p.,
Росією 15 січня 1993 p., В’єтнамом 8 липня 1994 p., Корейською
Народно-Демократичною Республікою 8 липня 1994 p., Болгарією 24 липня
1996 p., Молдовою 5 січня 1997 p., Грузією 14 лютого 1997 p.,
Азербайджаном 24 березня 1997 p., Туркменистаном 29 січня 1998 p.,
Узбекистаном 19 лютого 1998 р. та іншими державами.

3. Угоди, які спрямовані на регламентацію окремих інститутів
міжнародного приватного права, розглядатимуться далі. Доречно зазначити,
що найбільша кількість угод за участю України укладається з питань
зовнішньоекономічної діяльності; взаємного захисту інвестицій;
транспортних перевезень; авторського права. Нині для України характерним
є укладення регіональних угод в рамках СНД.

3. Види міжнародних договорів

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами.

За рівнем, на якому вони укладаються:

— міждержавні;

— міжурядові;

— відомчі.

За кількістю сторін:

— двосторонні;

— багатосторонні.

За об’єктом регулювання:

— політичні;

— економічні;

— з спеціальних питань.

Розрізняють міжнародні договори:

— що підлягають ратифікації;

що не підлягають ратифікації.

Договори, що підлягають ратифікації

набирають сили в порядку, передбаченому для законів України, тобто через
10 днів із дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачено
самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному
друкованому виданні.

Ратифікація (затвердження) — акт міжнародного права, за допомогою якого
держава, через свої компетентні органи, наділені повноваженнями укладати
договори, виражає свою згоду взяти на себе зобов’язання в міжнародному
плані на підставі відповідного договору.

Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи
під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов’язань. Проте відмова
ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню, є скоріше винятком, ніж
правилом.

Не підлягають ратифікації, приєднання до яких або прийняття (укладення)
яких проводиться —

від імені України

(міждержавний договір) від імені Уряду України

(міжурядовий договір) від імені міністерств чи інших центральних органів
виконавчої влади України

(відомчий договір)

— набирають чинності в порядку, передбаченому для указів Президента
України, тобто через 10 днів із дня їх офіційного опублікування, якщо
інше не передбачено самими актами — набирають чинності в порядку,
передбаченому для постанов Кабінету Міністрів України, тобто з моменту
їх прийняття, якщо пізнішій строк не передбачений у цих актах —
набирають чинності з моменту їх підписання або з моменту затвердження
міністерствами (відомствами), від імені яких договори були підписані

Вимоги до міжнародних договорів, що підлягають ратифікації:

1) обов’язковість їх якнайшвидшої ратифікації, яка здатна надати їм
внутрішньодержавної сили;

2) суб’єктом ратифікації міжнародних договорів може бути законотворчий
орган;

3) порядок ратифікації міжнародних договорів є таким самим, що й порядок
ухвалення нормативно-правових актів;

4) строки ратифікації та порядок вступу в дію нормативних міжнародних
договорів — такі самі, що й для нормативно-правових актів.

В Україні лише Верховна Рада наділена правом давати згоду на ратифікацію
міжнародних договорів України (ст. 85 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України (див. § «Співвідношення
національного і міжнародного права»).

Єдина система реєстрації і обліку міжнародних договорів України
перебуває у віданні Міністерства закордонних справ України. Реєстрація
міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН і у відповідних органах
інших міжнародних організацій здійснюється Міністерством закордонних
справ.

Міжнародні договори, що потребують ратифікації, і міжнародні договори,
що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких
провадиться від імені України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради
України», газеті «Голос України», «Зібранні чинних міжнародних договорів
України».

Міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких
або ухвалення яких провадиться від імені уряду України, публікуються в
«Офіційному віснику України», газеті «Урядовий кур’єр».

Договори, укладені від імені міністерств або інших центральних органів
державної виконавчої влади України, публікуються в «Зібранні чинних
міжнародних договорів України».

Висновки

На кінець можна зробити наступні висновки:

Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю джерел
конституційного права в зарубіжних країнах. Практика регулювання
правовідносин у договірній формі важлива для держав, оскільки норми
міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом
регулювання питань, які належать до сфери міжнародного права. Міжнародні
договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані
норми, які спеціально створюються для врегулювання міжнародних невладних
відносин.

Міжнародний договір — угода двох або кількох держав про встановлення,
зміну або припинення прав і обов’язків у різних відносинах між ними,
наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).

В усіх країнах глави держав наділені повноваженнями у сфері зовнішньої
діяльності держави. Конституції багатьох держав прямо наділяють главу
держави правом укладати (підписувати) міжнародні договори. Однак на
практиці глава держави нерідко делегує це право главі уряду або
компетентному міністру.

До повноважень глав держав у зовнішньополітичній сфері слід віднести і
визнане в багатьох країнах право на ратифікацію міжнародних договорів
або на участь у цьому процесі. Іноді щодо найважливіших договорів глава
держави має право на ратифікацію тільки за попереднім дозволом
парламенту (Італія), за його делегуванням (Польща) або за його
схваленням (Норвегія).У багатьох країнах критерієм оцінки
конституційності законодавчих актів визнані норми міжнародного права.
Практично усі новітні конституції включають положення про співвідношення
національного і міжнародного права і, зокрема, про пріоритет останнього.
У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних
угод з її участю, чисельність яких щороку зростає. Держава має право
відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи під дію вимог, що
випливають із міжнародних зобов’язань. Проте відмова ратифікувати
конвенцію, особливо двосторонню, є скоріше винятком, ніж правилом.

Список використаної літератури

Конституції нових держав Європи та Азії / За ред. В.М. Шаповала. — К.,
1996. Мексиканские Соединенные Штаты. Конституция и законодательные акты
/Под ред. О.А. Жидкова. — М., 1986.

Португалия. Конституция и законодательные акты /Под ред. И.П.
Ильинского. — М., 1979. Федеративная Республика Германия.

Конституция и законодательные акты /Под ред. Ю.П. Урьяса. — М., 1991.
Французская Республика. Конституция и законодательные акты / Под ред.
В.А. Туманова. — М., 1989.

Швеция. Конституция и законодательные акты / Под ред. М.А. Могуновой. —
М., 1983.

Конституционное право развивающихся стран: основы организации осударства
/Под ред.

Мишин А.А. Конституционное государственное) право арубежных стран. — М.,
1996.

Современное буржуазное государственное раво: В 2 кн. / Под ред. .А.
Туманова. — М., 1987. —Кн. 1—2.

Сравнительное конституционное право / Под ред. В.Е. Чиркина. — М., 1996.

Хессе К. Основы конституционного права ФРГ. — М„ 1981. Шаповал В.Н.
Британская конституция: политико-правовой анализ. — К., 1991.

Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. — К., 1995.

Шаповал В.М. Конституційні системи зарубіжних країн. — К., 1992.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. —
К.: АртЕк, Вища шк., 1998. — 264 с.

Похожие записи