КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Макроекономічна рівновага: різноманітність аспектів”

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Суть макроекономічної рівноваги та макроекономічна
стабільність у перехідній економіці

1.1. Поняття макроекономічної рівноваги. Коротко- та довгострокова
макроекономічні рівноваги

1.2. Порушення макроекономічної рівноваги

1.3. Механізм відновлення економічної рівноваги, яка порушується
зменшенням сукупної пропозиції.

1.4. Теорія рівноваги Л. Вальраса. Рівновага товарного ринку — модель
IS. Міжгалузевий баланс В.Леонтьєва

Розділ 2. Поняття, та шляхи подолання диспропорції в макроекономіці

Розділ 3. Напрямки макроекономічної стабілізації в Україні

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Тема курсової роботи: “Макроекономічна рівновага: різноманітність
аспектів”.

Ринкова реформа в Україні розгортається в умовах винятково глибокої
соціально-економічної кризи. Тому ринкове трансформування народного
господарства повинне супроводжуватися заходами антикризового,
стабілізаційного характеру. Отже, саме життя ставить на передній плав
проблеми макроекономічної стабілізації.

Макроекономічна стабілізація включає два основних моменти – по-перше,
приборкання інфляції та, по-друге, припинення падіння виробництва і
початок його пожвавлення. Ці моменти є логічно зв’язаними: приборкання
інфляції є найважливішою передумовою для масштабних інвестицій, а
інвестиції, в свою чергу, – найважливішою умовою припинення спаду
виробництва і початку його пожвавлення, тобто виходу з глибокої кризи.

Інфляція в Україні певною мірою стала спадщиною радянської економіки
останнього етапу її існування, а вже потім керівництво незалежної
Української держави «успішно» довело її до рівня гіперінфляції. Тому
дослідження проблеми доводиться розпочинати з аналізу тих факторів
продукування інфляції, що склалися в колишньому Союзі в 70– 80-і роки і,
природно, визначали фінансову ситуацію не тільки в Україні, але й в
інших країнах СНД, безпосередньо після його розпаду.

Як відомо, найважливішим фактором, який зумовлює інфляцію попиту, є
дефіцит державного бюджету, що покривається за рахунок кредитно-грошової
емісії. За нашою оцінкою, цей дефіцит склався в колишньому Союзі (хоча й
ретельно приховувався) на рубежі 60–70-х років. На той час виникли так
звані «чорні діри» бюджету, які подібно до воронок втягували
безготівкові гроші та викидали до обігу не забезпечені товарним
покриттям готівкові купюри.

Загальновизнано, що найгострішою проблемою бюджету були непомірні
військові витрати. Значна частина цих коштів перетворювалася на
заробітну плату командного складу армії, а також працівників, які
зайняті на підприємствах гіпертрофованого ВПК або виробляють для них
устаткування, метал та інші засоби виробництва. Природно, що всі вони
пред’являли попит на товари і послуги, місткість ринку зростала, проте
не збільшувалася маса споживчих товарів, які користуються попитом у
населення. В результаті до обігу надходили гроші, її забезпечені
товарним покриттям.

Іншою, не менш гострою, проблемою були затрати на неефективне капітальне
будівництво, що перетворювалися на заробітну плату працівників
будівельно-монтажних організацій, а також працівників, зайнятих
виробництвом устаткування і будматеріалів для нових об’єктів. Оскільки
строки будівництва було надмірно розтягнуто (нерідко його реальним
«результатом» було зростання «незавершенки» і запасів невстановленого
устаткування), то видача заробітної плати будівельникам не
супроводжувалась адекватним зростанням товарної маси.

СУТЬ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ РІВНОВАГИ ТА МАКРОЕКОНОМІЧНА СТАБІЛЬНІСТЬ У
ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ

1.1. Поняття макроекономічної рівноваги. Коротко- та довгострокова
макроекономічні рівноваги

Важливою властивістю, яка притаманна ринковій економіці, є постійне
тяжіння до рівноваги. В узагальненому вигляді економічна рівновага є
рівновага

міх сукупним попитом і сукупною пропозицією, тобто СПо = СПр. Рівновага
між ними породжує рівноважний ВВП і рівноважні ціни (рис. 1).

Рис. 1. Економічна рівновага на основі моделі СПо–СПр [1, c.90]

На цьому графіку крива СГІО1 – це початкова крива сукупного попиту;
крива СПр1 – початкова короткострокова крива сукупної пропозиції; СПрд –
довгострокова крива сукупної пропозиції, яка бере свій початок у точці
потенційного ВВП (О1). Точка Ті є точкою короткострокової рівноваги як
результат перетину кривих СПОї і СПр1 і одночасно точкою довгострокової
рівноваги як результат перетину кривих Спо1, СПр1 і СПрд. Отже, в точці
Т, має місце подвійна рівновага (короткострокова і довгострокова). Вона
може забезпечуватися лише в умовах повної зайнятості [2, c.105].

Якщо припустити, що при незмінній сукупній пропозиції (СПр1 сукупний
попит зменшиться порівняно з потенційною величиною (СПо1, а його крива
переміститься вліво в положення СПо2 то короткострокова рівновага буде
забезпечуватися в точці Т2 що порушує довгострокову рівновагу. Якщо,
навпаки, при незмінному сукупному попиті (СПо1) короткострокова сукупна
пропозиція зменшиться відносно потенційної величини (СПр1), a u крива
переміститься в положення СПр2 то короткострокова рівновага буде
забезпечена в точці Т, L теж порушить довгострокову рівновагу.

Короткострокова рівновага означає, що кількість товару, яку покупці
бажають придбати, дорівнює тій кількості яку підприємці мають намір
виробити. Якщо падіння скупного попиту знизить ціну, то ціна примусить
підприємців зменшити обсяг виробництва до рівня сукупно попиту (О,).
Якщо зменшення сукупної пропозиції підвищить ціну, то ціна викличе
зменшення обсягів бажаних закупок до нового рівня сукупної пропозиції
(О,).

Довгострокова рівновага означає, що кількість товар яку покупці бажають
придбати, дорівнює потенційним можливостям економіки. За цих умов
будь-яке подальше збільшення сукупного попиту викликає лише зростання
цін, а випуск реального ВВП залишається незмінні» Виключення може мати
місце лише за умов економічного буму, коли підприємці вдаються до
надмірного використання робочої сили, а безробіття сягає нижче природної
норми [4, c.151].

1.2. Порушення макроекономічної рівноваги

Рівновага в економіці постійно порушується. Її порушення може
викликатися змінами в сукупному попи внаслідок зміни запланованих
сукупних витрат або сукупній пропозиції внаслідок зміни середніх витрат.
Ад вона постійно відновлюється ринком за іншого рівня ВВІ і за інших
цін. Розглянемо механізм відновлення економічної рівноваги на основі
моделі СПо – СПр внаслідок її порушення почергово сукупним попитом і
сукупної пропозицією.

Механізм відновлення економічної рівноваги, яка порушується падінням
сукупного попиту. З метою аналіз) механізму відновлення економічної
рівноваги побудуємо графік короткострокової і довгострокової рівноваги
(рис. 2);

Точка Т,, в якій перетинаються всі криві, є одночасної точкою
короткострокової та довгострокової рівноваги, тобто в умовах повної
зайнятості, коли О, дорівнює потенційному ВВП. Ціна Ц, – це початкова
рівноважна ціна. Цим умовам відповідає і певний рівень зарплати, яка
урівноважує ринок праці.

Далі припустимо, що сукупний попит суттєво зменшився. Незалежно від
причин, які викликали падіння сукупного попиту, неминучим результатом
цього буде не заплановане збільшення товарних запасів. Переконавшись? у
тому, що товари розпродуються повільніше, ніж виробляються, підприємства
переглянуть свої плани, їхня короткострокова реакція на скорочення
сукупного попиту буде обумовлюватися тим, що зарплата (та інші ресурсові
умовах падіння сукупного попиту .і ціни) тимчасово не знизяться.

Рис. 2. Короткострокова і довгострокова рівновага [1, c.96]

Перетин кривих СПо2 і СПр2 у точці Т2 відповідає умовам, коли зарплата
ще не відреагувала на зниження товарних цін від Ц1 до Ц2. Звичайно, така
ситуація не може Продовжуватися надто довго. Поступово зарплата під
впливом конкуренції на ринку праці почне зменшуватися до рівня,
адекватного цінам Ц2.

Припустимо, що після певного короткострокового відрізка часу зарплата
зменшиться пропорційно зниженню товарних цін. Це викличе зменшення
середніх витрат на виробництво товарів і адекватне збільшення сукупної
пропозиції. Внаслідок цього на графіку короткострокова крива сукупної
пропозиції зміститься вправо, тобто в положення СПр2. При незмінному
сукупному попиті підприємства відреагують на зниження зарплати і
середніх витрат новим зниженням товарних цін до Ц, і збільшенням
виробництва до 0„ а економічна рівновага переміститься в точку Т2, яка
знаходиться на перетині кривих СПо2 і СПр2.

Точка Т2 –це точка нової короткострокової рівноваги, але довгострокової
рівноваги ще не забезпечено. Оскільки в процесі переміщення економіки в
точку Т2 знову відбулося зниження товарних цін, то в черговий раз
виникне диспропорція між ними і зарплатою. Тому, як і в попередній
ситуації, коли зарплата відстає від товарних цін, в економіці буде
виникати тенденція до зростання зарплати. В міру розгортання цього
процесу короткострокова крива сукупної пропозиції буде зміщуватися вниз.

Щоб не розтягувати надовго цей процес, перейдемо відразу до кінцевої
ситуації, коли короткострокова крива сукупної пропозиції займе положення
СПр2 . У цьому положенні короткострокова крива сукупної пропозиції
перетнеться з кривою сукупного попиту в точці. Але в цій же точці крива
сукупного попиту СПо2 перетинається із довгостроковою кривою сукупної
пропозиції. Таким чином, всі три криві знову перетинаються в одній
точці, тобто в точці Т4. Це означає, що економіка знову повернулася до
стану подвійної рівноваги – короткострокової та довгострокової.

Процес пристосування зарплати до товарних цін, протягом якого ресурсові
ціни (і в першу чергу зарплата) весь час наздоганяли товарні ціни,
нарешті закінчився. Товарні піни і ресурсові ціни зменшилися в однаковій
пропорції, внаслідок чого реальна зарплата повернулася до початкового
рівня. Якщо знову не виникне чергової зміни сукупного попиту, економіка
буде знаходитися в рівноважній точці Т4 невизначено тривалий час [5,
c.183].

Незважаючи на те, що на нашому двомірному графіку відображена лише
залежність між цінами і випуском реального ВВП, за його допомогою є
можливість простежити також зміну рівня безробіття. Як уже відомо,
зменшення реального ВВП порівняно з потенційною величиною завжди
викликає падіння фактичного безробіття стосовно природної норми. Отже,
при переміщенні економіки із точки Т, в точку Т, рівень безробіття
збільшується порівняно з природною нормою. Потім, внаслідок руху
економіки з точки Т3 до точки Т4, безробіття знову зменшується до свого
природного рівня.

Враховуючи поведінку всіх трьох головних макроекономічних параметрів
(реальний ВВП, ціни і безробіття), можна підвести підсумки процесу
пристосування економіки до падіння сукупного попиту:

1. У короткостроковому періоді початкова реакція економіки на зменшення
сукупного попиту, яке порушило подвійну рівновагу, відображається в
зменшенні випуску реального ВВП, зниженні товарних цін і збільшенні
безробіття.

2. У міру того, як ресурсові ціни, і в першу чергу зарплата, будуть
поступово пристосовуватися до зниження товарних цін, в економіці буде
відбуватися подальше зниження товарних цін, збільшення реального ВВП і
зменшення безробіття.

3. Єдиним довгостроковим наслідком падіння сукупного попиту в новому
стані подвійної рівноваги буде досягнення нового, більш низького, ніж на
початку, рівня товарних і ресурсних цін. У цьому стані реальний обсяг
ВВП повернеться до потенційного рівня, а безробіття до природної норми.

4. Довгостроковий період, протягом якого ринковий механізм здатний
самостійно відновлювати потенційний рівень виробництва, не підлягає
часовому визначенню і може тривати надто довго. Це означає, що ринковий
механізм не є достатньо ефективним фактором подолання спаду виробництва.
Тому виникає необхідність державного втручання в економіку, яке може
фіскальними та монетарними заходами попередити падіння сукупного попиту
або стимулювати його збільшення і на цій основі прискорити вихід
економіки із стану неповної зайнятості.

1.3. Механізм відновлення економічної рівноваги, яка порушується
зменшенням сукупної пропозиції.

Скорочення сукупної пропозиції досить часто набуває форми шоків сукупної
пропозиції. Під шоками сукупної пропозиції розуміється неочікувана різка
зміна умов функціонування економіки, яка негативно впливає на середні
витрати, і як наслідок, на товарні ціни. Ці шоки називають ще ціновими,
оскільки вони дестабілізують як товарні, так і ресурсові ціни.

Існують несприятливі та сприятливі шоки сукупної пропозиції. Перші
проявляються через різке падіння виробництва і зростання цін, інші
–через різке збільшення виробництва і зниження цін [2, c.167].

Для економіки України актуальними є несприятливі шоки. РОНИ можуть
породжуватися факторами довгострокової дії, наприклад, зростанням цін на
імпортні енергоресурси. Але вони можуть бути і наслідком дії
короткострокових факторів, наприклад, неврожай або стихійне лихо.

На рисунку 3 відображено порушення економічної рівноваги під впливом
несприятливого шоку.

Рис. 3. Короткострокова та довгострокова рівновага в умовах скорочення
сукупної пропозиції

Згідно з рисунком 3, початкова рівновага в економіці досягається в точці
T1, якій відповідає рівноважний ВВП (О1) на потенційному рівні, і
рівноважні ціни (Ц1), а також певний рівень зарплати в умовах природного
рівня безробіття.

Тепер припустимо, що ціни на енергоресурси, які імпортує Україна,
суттєво зросли. Це викличе збільшення середніх витрат, внаслідок чого
короткострокова крива сукупної пропозиції зміститься вліво в положення
СПр2. Така зміна її розташування на графіку є наслідком підвищення
ресурсних цін і причиною зростання товарних цін. Точка Т2 є точкою нової
короткострокової рівноваги, в якій реальний ВВП впаде до Од, а товарні
ціни зростуть до Ц2 — Така ситуація є свідченням виникнення стагфляції.

Перелічені зміни в рівноважних параметрах економіки є наслідками
короткострокового періоду. Для аналізу довгострокових наслідків потрібно
врахувати поведінку зарплати, реальна величина якої впала внаслідок
зростання товарних цін. У такій ситуації реально передбачити, що
номінальна зарплата повинна підвищитися пропорційно зростанню товарних
цін. Якщо це відбудеться, то більш висока зарплата викличе подальше
збільшення середніх витрат, що змістить короткострокову криву сукупної
пропозиції вліво від кривої СПр2 і ще більше підніме товарні ціни. Якщо
продовжити процес пристосування зарплати до товарних цін і періодично
піднімати номінальну зарплату у відповідь на кожний рух товарних цін
вгору, то виникне спіраль «ціни – зарплата». Короткострокова крива
сукупної пропозиції буде переміщуватися дедалі вліво, виробництво ВВП
невпинно скорочуватиметься, а товарні ціни – зростатимуть. Стагфляція
стає хронічною і буде постійно загострюватися. Це тупикова ситуація, яка
може призвести країну до економічного краху [12, c.201].

Як альтернативу можна припустити протилежний сценарій розгортання подій
в економіці, якщо відмовитися від адаптаційного підходу до формування
зарплати. Припустимо, що суспільно-політичні сили країни, і зокрема
профспілки, зрозуміють не перспективність цінової індексації зарплати і
погодяться на її регулювання під впливом попиту і пропозиції на ринку
праці. За таких умов спостерігатиметься закриття і банкрутство
підприємств та збільшення безробіття. Скорочення попиту на ринку праці
буде достатнім фактором, який викличе падіння номінальної зарплати і
зниження середніх витрат, що ліквідує початкове зменшення сукупної
пропозиції, викликане зростанням ресурсних цін. У кінцевому підсумку це
поверне короткострокову криву сукупної пропозиції вправо в положення
СПр1. Отже, товарні ціни повернуться до рівня Ц1 а реальний ВВП буде
відновлено на потенційному рівні, що забезпечить в економіці подвійну
рівновагу.

Проте такий сценарій не є раціональним. Часова невизначеність періоду,
необхідного для зниження зарплати, та великі економічні і соціальні
втрати, які при цьому понесе суспільство, свідчать про неефективність
ринкового саморегулювання при вирішенні проблеми стагфляції. Щоб
прискорити цей процес і мінімізувати його негативні наслідки, у
вирішення цієї проблеми повинна втрутитися держава.

Згідно з кейнсіанською теорією, держава може проти,! ставити стагфляції
політику стимулювання сукупному политу, завдяки якій його крива може
зміститися в положення Спо1 — Але така стимулююча політика може
потрапити в капкан, оскільки зростання сукупного попиту до СПо1 ще
більше загострить інфляцію, піднімаючи товарні ціни до Ц3 — Це неминуче
викличе спіраль «ціни –зарплата» і розвиток подій в економіці буде
розгортатися за вже відомим сценарієм.

Світовий досвід показує, що більш ефективним варіантом подолання
стагфляції і відновлення подвійної рівноваги може бути лише політика,
спрямована на зменшення середніх витрат на величину, адекватну їхньому
зростанню з метою збільшення сукупної пропозиції. Основними елементами
такої політики можуть бути введення тимчасового державного контролю за
цінами і зарплатою; зниження податків з підприємств і скорочення
бюджетних витрат, стимулювання внутрішніх заощаджень та інвестицій;
залучення іноземних інвестицій в національну економіку тощо.

1.4. Теорія рівноваги Л. Вальраса.

Рівновага товарного ринку — модель IS.

Міжгалузевий баланс В.Леонтьєва

Автором теорії загальної рівноваги є відомий швейцарський економіст Леон
Вальрас (1834 — 1910), професор Лозаннського університету, за
походженням француз. Він був одним із засновників теорії граничної
корисності. Однак особливо став відомим як автор теорії рівноваги. Своє
відкриття він зробив на основі математичних висновків.

Леон Вальрас довів, що в умовах ринкової економіки є можливість
встановлення рівноваги на основі співвідношення пропозиції і попиту.
Вільна конкуренція забезпечує встановлення ціни рівноваги.

Рівноважна ціна — це ціна на конкурентному ринку, за якої величина
попиту і пропозиції однакові, немає ні дефіциту, ні надлишку товарів і
послуг. Така ціна не містить у собі тенденції до зростання або до
зниження обсягів виробництва

Постулатами теорії рівноваги Л. Вальраса є такі:

1. Зміни цін впливають на попит і пропозицію і навпаки; зміна попиту
впливає на пропозицію і навпаки. Отже, їхній взаємозв’язок впливає на
встановлення рівноваги.

2. Рівноважна ціна встановлюється у результаті конкуренції,
співвідношення попиту і пропозиції, наявності ресурсів та інших
чинників.

3. Загальна рівновага здійснюється щодо всіх товарів. Це пояснюється
тим, що потреба у цьому товарі залежить від наявності інших товарів.
Наприклад, споживання м’яса залежить від наявності кави.

4. Рівновагу характеризує, як правило, мінова вартість. Мінова цінність
товарів — це рівень економічної рівноваги. В умовах конкуренції діють
механізми, які усувають диспропорції та встановлюють таку мінову
вартість, що грунтується на ціні рівноваги. В умовах монополії
диспропорції зберігаються.

5. Рівновага досягається на основі дії всіх учасників ринку.

6. Рівновага здатна забезпечити максимально високий рівень задоволення
потреб (безумовно, за наявності ресурсів).

7. Попит на кожний товар залежить не тільки від його ціни, а і від цін
на всі інші товари. Наприклад, зростання цін на деякі продукти
харчування призвело в Україні до зменшення попиту на періодичні видання.
Багато людей відмовляються від передплати на газети і журнали. Різко
скоротилися їхні тиражі.

8. Сума попиту споживача на всі закуплені ним товари і покупки дорівнює
за вартістю сумі всіх проданих ним товарів і послуг (у тому числі послуг
праці).

9. Ринок безперервно здійснює «пошук» так званих рівноважних цін.

10. Конкуренція — це важливий чинник встановлення рівноваги (через
ціни). Існуючі цінові сигнали регулюють ринок, з допомогою їх
досягається рівновага.

11. Для рівноваги потрібний ринковий механізм, який діє значно
ефективніше, ніж у минулому так звана планова система.

РІВНОВАГА В МОДЕЛІ IS-LM

У КОРОТКОСТРОКОВОМУ ПЕРІОДІ

Крива IS визначає всі можливі види співвідношень доходу (У) та
процентної ставки (г), які відповідають рівновазі на товарному ринку,
але не показує, при якому саме сполученні У таrринок товарів буде
стабілізований. Аналогічним чином крива LM при будь-яких заданих М та Р
не показує, яка саме комбінаціяrта У фактично забезпечить рівновагу
грошового ринку. Але якщо ми сполучимо криві IS та LM у рамках однієї
моделі (мал. 8.8), то побачимо, що при заданих М та Р існує лише єдина
комбінація У та г, яка одночасно забезпечує встановлення рівноваги на
ринках товарів і грошей, а саме — У* та г*. Отже, рівновага в економіці
визначається кривими IS та LM, взятими разом.

Розглянемо модель IS-LM. її можна показати таким чином:

Рівняння моделі:

• Внутрішні змінні моделі: доход (У), споживання (С), інвестиції (/),
процентна ставка (г).

• Зовнішні змінні моделі: державні видатки (G), пропозиція грошей (М),
податки (Т), податкова ставка (ґ), рівень цін (Р).

• Емпіричні коефіцієнти а, Ь, с, d, k, h позитивні й відносно стабільні.

Модель IS-LM досліджується в короткостроковому періоді, коли економіка
не перебуває у стані пов-

ної зайнятості ресурсів, рівень цін (Р) — фіксований, а ставка процента
(г) і доход (У) — змінюються. Оскільки P=const, то номінальні і реальні
значення всіх змінних моделі збігаються. Точка перетину кривих IS та LM
— точка рівноваги А — визначає доход Y=Y* і процентну ставку г=г*, які
забезпечують рівновагу як товарного, так і грошового ринків при заданих
значеннях екзогенних змінних моделі.

Алгебраїчне рівноважний обсяг доходу (У) можна знайти через підстановку
значення процентної ставки (г) із рівняння LM в рівняння IS, і рішення
останнього відносно У:

При фіксованому рівні цін (Р) рівноважне значення доходу (У*) буде
єдиним. Рівноважне значення процентної ставки (г*) можна знайти шляхом
підстановки рівноважного значення У у рівняння IS або LM та рішення його
відносно г.

Згідно моделі IS-LM, економічна система сягає стану рівноваги, коли
фактичні видатки дорівнюють плановим, а попит на реальні грошові кошти
дорівнює пропозиції грошей.

Модель IS-LM використовується для аналізу впливу короткострокових змін
макроекономічної політики на рівноважний рівень доходу в економіці. За
допомогою моделі IS-LM можна показати, як зовнішні змінні моделі
(державні видатки, пропозиція грошей, податки тощо) визначають її
внутрішні змінні (насамперед процентну ставку і доход). Модель дає змогу
також продемонструвати, яким чином впливають на економічну систему шоки,
викликані зміною ситуації на товарному і грошовому ринках.

4. Модель IS-LM і коливання економічної активності

4.1. Бюджетно-податкова політика в моделі IS-LM

Застосування бюджетно-податкової політики в моделі IS-LM з фіксованими
цінами спричиняє зміну рівня доходу і процентної ставки. Розглянемо,
яким чином діє механізм бюджетно-податкової политики.

Якщо скорочуються податки, то при кожній заданій процентній ставці
рівень

         Зростання доходу

сприяє підвищенню попиту на гроші, оскільки в економіці провадиться
більша

кількість операцій. Збільшення попиту на гроші при незмінній пропозиції

грошей викликає зростання процентної ставки. У свою чергу, це підвищення

процентної ставки знижує рівень планових інвестицій і приватного
споживання, що частково зменшує рівень доходу. Отже, стимулювальна
бюджетно-податкова політика зсуває криву IS праворуч вгору вздовж кривої
LM і призводить до зростання процентної ставки та рівня доходів. Але
внаслідок зростання процентної ставки відбувається витіснення
інвестицій: мультиплікатор державних видатків та податковий
мультиплікатор повністю «спрацювати» не можуть. Спричинене зростанням
ставки процента зменшення планових інвестицій, яке частково елімінує
вплив стимулювальної бюджетно-податкової політики на економіку, отримало
назву ефекті/ витіснення.

Таким чином, згідно моделі IS-LM, ефект витіснення зменшує дієвість
стимулювальної бюджетно-податкової політики. Тому в моделі IS-LM
мультиплікативне розширення доходу виявляється меншим, ніж у
кейнсіанській моделі доходів і витрат (модель «кейнсіанського хреста»).

Протилежним чином на економіку впливає обмежувальна бюджетно-податкова
політика. У цьому випадку відбувається зсув кривої IS ліворуч вниз, що,
відповідно, знижує процентну ставку та рівень доходу в економічній
системі. З іншого боку, зменшення процентної ставки стимулює планові
інвестиції, що певною мірою компенсує негативний вплив обмежувальної
бюджетно-податкової політики на доход.

МІЖГАЛУЗЕВИЙ БАЛАНС В.ЛЕОНТЬЄВА

Відомий американський економіст Валерій Леонтьєв у середині 50-х pp.
вирішив емпірично перевірити основні висновки теорії Хекшера—Оліна і
прийшов до парадоксальних висновків. Використавши модель міжгалузевого
балансу «затрати-випуск», побудовану на основі даних про економіку США
за 1947 р., В.Леонтьєв показав, що в американському експорті переважали
відносно трудомісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі. Враховуючи,
що в перші повоєнні роки у США, на відміну від більшості їхніх
торговельних партнерів, капітал був відносно надлишковим фактором
виробництва, а рівень заробітної плати значно вищим, цей емпірично
отриманий результат явно суперечив тому, що передбачала теорія
Хекшера—Оліна, і тому отримав назву «парадокс Леонтьєва». Подальші
дослідження підтвердили наявність цього парадоксу у повоєнний період не
лише для США, але й для інших країн (Японії, Індії тощо).

Неодноразові спроби пояснити такий парадокс дали змогу розвинути та
збагатити теорію Хекшера—Оліна завдяки врахуванню додаткових обставин,
які впливають на міжнародну спеціалізацію, зокрема:

• неоднорідність факторів виробництва, перш за все робочої сили, яка

суттєво відрізняється за рівнем кваліфікації. У зв’язку з цим в експорті

промислове розвинених країн може відображатися відносна надлиш-ковість
висококваліфікованої робочої сили і спеціалістів, у той час як країни,
що розвиваються, експортують продукцію, яка потребує значних затрат
некваліфікованої праці;

• значною є роль природних ресурсів, що, як правило, використовуються у
виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількістю капіталу
(наприклад, у галузях добувної промисловості). Це певною мірою пояснює
те, що експорт із багатьох країн, які розвиваються і мають великі запаси
природних ресурсів, капіталомісткий, хоча капітал у цих країнах і не є
відносно надлишковим фактором;

• вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної політики, яку
проводить уряд. Ця політика може обмежувати імпорт і стимулювати
розвиток внутрішнього виробництва та експорт продукції тих галузей, де
інтенсивно використовуються відносно дефіцитні фактори виробництва.

2. ПОНЯТТЯ, ТА ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ДИСПРОПОРЦІЇ

В МАКРОЕКОНОМІЦІ

Відомо, що макроекономіка являє собою галузь економічної науки, яка
вивчає великомасштабні явища: інфляцію, безробіття, економічне
зростання, спад або стагнацію, структурні зміни тощо. Мікроекономіка, в
свою чергу,– це галузь економічної науки, що вивчає діяльність
безпосередньо господарських структур та їх зміни (включаючи
інституціональні зміни у формах власності та господарювання). Вони
групуються в різні сектори економіки: державні, кооперативні,
корпоративні, приватні та інші форми підприємств великого, середнього і
малого бізнесу; не фінансові та фінансові корпорації; урядові структури;
домашні господарства; некомерційні та комерційні організації, що
обслуговують різні виробничі структури, домашні господарства тощо.

Між мікро- і макроекономічними процесами існує об’єктивний зв’язок. Якщо
він порушується, то в економіці виникають негативні наслідки. У
сучасному управлінні економікою таку просту істину часто забувають, а
іноді й просто ігнорують. Врешті-решт, справа доходить до гострого
кризового стану, коли навіть уся країна оголошується банкіром, стає
неплатоспроможною [6, c.99].

На перший погляд, рівень безробіття є незначним, але якщо врахувати
приховане безробіття, то це становитиме відчутну величину. Коріння
інфляційних процесів, яке породило нечувану гіперінфляцію, треба шукати
безпосередньо в здійснюваній Урядом економічній політиці, що призвела до
розриву зв’язків між мікро- і макроекономічними процесами.

Система вільного ринку формується під впливом макроекономічних поглядів
двох концепцій – кейнсіанської теорії та монетаризму.

Кейнсіанська теорія дотримується поглядів, згідно з якими коливання
сукупних затрат впливають, у першу чергу, на виробництво і зайнятість, а
не на ціни. Тому кейнсіанці вважають, що. рівень виробництва,
зайнятості, доходів і цін формується на основі підвищення .попиту,
інвестицій, зростання експорту і державних витрат. Усі ці 4 основних
фактори є об’єктами державної економічної політики і перебувають під
впливом держави. Особливістю цієї теорії є те, що, згідно з нею, ринок
сам по собі не може забезпечити повну економічну стабільність, а тому
держава може і зобов’язана відігравати відповідну активну роль у
стабілізації економіки й пом’якшенні економічних спадів і піднесень. Для
цього необхідно формувати відповідну державну економічну політику,
ефективно використовуючи економічні, правові та адміністративні підойми.

Монетаризм дотримується протилежних поглядів. Концепція монетаристів
зводиться до того, що, по-перше, система вільного ринку забезпечує
високу міру макроекономічної стабільності на основі конкуренції за
умови, що держава не втручається до функціонування економіки, по-друге,
коливання сукупних затрат впливає на ціни продукції та ресурсів, а не на
рівень виробництва і зайнятості. Монетаристи вважають, що втручання
держави до визначення мінімальних ставок заробітної плати, до підтримки
цін на сільськогосподарську продукцію, до законодавств про монополії,
фінансово-бюджетну і грошово-кредитну системи тощо посилює негнучкість
цін і заробітної плати. Отже, держава, втручаючись до економічних
процесів, всупереч своїм добрим намірам підриває здатність вільного
ринку забезпечити макроекономічну стабільність.

Якщо подивитися на наші реалії, то можна чітко простежити лінію
економічної політики Уряду і законодавців, які дотримуються виключно
монетаристської концепції. Причому, з огляду на знедолену нашу
економіку, можна вважати, що така економічна політика має досить крайній
характер, а це завдає великої шкоди економіці та країні в цілому.
Опоненти цієї економічної політики стверджують, що в сучасних умовах
ефективніше застосовувати кейнсіанську концепцію управління.

Враховуючи важливість, фундаментальність цих двох концепцій, а також те,
що теоретична боротьба між ними не вщухає в багатьох країнах протягом
десятиріч, я не буду вдаватися до аналізу їх позитивних чи негативних
сторін. Зазначу лише, що і монетарна, і кейнсіанська концепції мають
багато позитивного, але, як свідчить практика, монетарна система є
найбільш сприятливою для використання в умовах розвинутого ринку, де
діятиме цивілізована конкуренція, а кейнсіанська – в період його
становлення.

Кейнсіанська концепція зайнятості та стабілізації домінувала в повоєнний
період в індустріальних країнах Європи, що мали зруйновану економіку, а
в США вона набула поширення після Великої депресії 30-х років. В останні
десятиріччя, коли економіка стабілізувалася, а ринок діяв під впливом
об’єктивних законів, у США дедалі більше схилялися до монетаризму. В
Японії з повоєнного періоду і до сьогоднішнього дня простежується
кейнсіанський підхід до управління економікою, що також не завадило їй
вийти на індустріальний «олімп» і стати супердержавою, створивши за
порівняно короткий час величезну матеріально-технічну могутність [4,
c.190].

В Японії увагу було зосереджено не на формуванні цін і зарплати через
ринкові відносини, а на створенні та розвитку матеріального виробництва,
зокрема – його трудо- і матеріаломістких галузей: судно-і
машинобудування, промислових роботів, побутової електротехніки,
виробництва сталі й труб. Знижуючи енерго- і матеріаломісткість
продукції, виробництво переходило до випуску наукомістких товарів, що
забезпечувало розв’язання сировинної проблеми. Згодом було розроблено
ряд напрямів НТП: волоконну оптику, «нову» кераміку, біотехнологію,
напівпровідникові лазери тощо. З огляду на те, що японська економіка
розвивається на основі політики зростання інвестицій, підвищення попиту
на базі підвищення продуктивності праці та якості продукції, а також
постійного розширення експорту товарів і капіталу, неважко зробити
висновок про прихильність цієї країни до кейнсіанської концепції
економічної стабілізації. Мабуть, не сприйняття монетаристської
концепції МВФ стало однією з причин того, що Японія та Китай не
користувалися кредитами МВФ, а зосередили свої зусилля на мобілізації
своїх внутрішніх ресурсів і, як свідчать факти, добилися значних
результатів.

Справа в тому, що МВФ (як свідчить аналіз його конкретних дій)
дотримується монетарної концепції, що не може влаштовувати окремі
держави. Для країн, які стають членами цієї організації та бажають
користуватися її кредитами, зокрема – для України, визначено вимоги:
лібералізація цін, обмеження дефіциту державного бюджету, соціальний
захист бідних прошарків населення, прискорення приватизації, розвиток
приватного сектора. Виконавши згадані умови МВФ, Україна може
розраховувати на одержання від різних міжнародних організацій кредитів
загальною сумою близько 5 млрд. дол. США. Проте, коли порівняти ці
кредити з коштами, які ФРН виділила для нових земель (колишньої НДР) за
1991–2002 pp. (близько 450 млрд. дол. США), то стане ясно, що одержані
Україною кредити не врятують нашу економіку, що нам слід більше уваги
звертати на мобілізацію внутрішніх резервів.

Разом з тим заради справедливості треба констатувати, що допомога МВФ
нашій державі полягає не у величині кредитів, а, по перше, у створенні
умов для реалізації нею можливості стати членом світового співтовариства
і будувати ринкову економіку і, по-друге, в тому, що міжнародні
організації (МВФ, Світовий Банк та ін.) беруть на себе виконання
функцій, які ми зобов’язані виконувати самі в своїй країні. Невже б ми
не змогли додуматися і спромогтися прискорити приватизацію, добитися
мінімального дефіциту державного бюджету, захистити бідні групи
населення від наслідків лібералізації цін, відмовитися від кредитної
емісії для здійснення державних витрат, зміцнення власної валюти і
розширення експорту. Мізерні кредити нам не допоможуть, але ми звикли до
такого становища, коли в усякій справі хтось повинен нас повчати,
підганяти, контролювати, примушувати. Та за це слід платити. Раніше
платили Москві та партії, а тепер – МВФ. За таку допомогу треба не
звинувачувати, а лише дякувати. Проте бажано було б спитати власних
владних монетаристів: як вийти з монетаристського лабіринту, щоб не
тупцювати на місці.

Адже значну увагу законодавчої та виконавчої влади зосереджено лише на
державному бюджеті, що залишає поза нею левову пайку фінансових
ресурсів. Під впливом монетаризму додумалися розробляти економічний план
України на 2003 p., виходячи з державного бюджету та ще й після його
затвердження. При цьому не враховано ту особливість бюджету, що він є
лише частиною фінансових ресурсів усіх секторів економіки країни,
централізованих державою, а також те, що бюджет і кредитно-касовий план
розробляються на основі ВВП, який можна визначити виключно на основі
глибоких прогнозних розрахунків хімічного плану держави. Вимоги владних
монетаристів зведено до примітивного, без методики і знань, спрощеного
розрахунку найважливіших макроекономічних показників, які є вкрай
необхідними для формування бюджету і кредитно – грошової емісії.

Така економічна політика призводить до того, що в державному бюджеті
зосереджується дедалі більша частина фінансових ресурсів і даної
вартості, що дозволяє невеликій частині управлінців законодавчої та
виконавчої влади довільно розпоряджатися значним фінансовими ресурсами
країни (див. табл. 1).

Таблиця 1

Доходи бюджету та їх питома вага у ВВП [16, c.10]

Показники Роки

1989 1990 1994 1996 2000 2004

Номінальний ВВП (млрд. Крб.) Витрати бюджету (млрд. Крб. )

Питома вага доходів бюджету у ВВП (%). 153,4 39,6

25,8 167,1 43,8

26,2 299,4 79,9

32,7 5032,7 1919,7

38,1 141477 57248,8

40,4 1137794629556,6

55,3

Як красномовно стверджують показники таблиці 1, починаючи з 1991 p.
держава взяла курс на зростання централізації в бюджеті доданої
вартості. На 1995 p. у консолідованому бюджеті передбачається зосередити
близько 70 % усіх фінансових ресурсів і більш як половину доданої
вартості. Мізерні фінансові ресурси, що залишаються для
інституціональних одиниць, в умовах ринкової економіки є істотною
перешкодою для пожвавлення їх економічної активності. В цих умовах
більшість підприємств сподівається на одержання субсидій і кредитів з
бюджету, а також різноманітних пільг від Уряду, який, централізуючи
фінансові ресурси, дедалі більше займається їх перерозподілом не тільки
на поточний рік, але й на перспективу, для майбутніх поколінь – у
відповідності з поглядами окремих урядовців [8, c.94].

Дані таблиці 2 свідчать, що в Україні у жодному з попередніх років
дефіцит бюджету не перевищував 10 % ВВП, а в 1990 і 2002 pp. його доходи
перевищували витрати. Тому, на нашу думку, зволікання розробки і
затвердження бюджету на 1995 p. мало суто деструктивний характер, що
шкодить реформаторським діям Президента. Адже при розгляді проекту
бюджету на 1995 p. з метою його зменшення Мінфіном запропоновано безліч
напрямів скорочення витрат бюджету, що були завищені: централізовані
капітальні вкладення, безплатна видача квартир та інші пільги
працівникам окремих галузей, фінансування і кредитування підприємств за
рахунок бюджету. Відірвати від бюджету тих, хто до нього присмоктався,
неможливо без кардинальних дій. А поки що діє не ринкова, а жебрацька
економіка, яка нічим не відрізняється від тієї, що була 10–15 років
тому.

Таблиця 2

Результати монетарної політики в Україні [16, c.11]

Темпи зростання (зниження) показників Роки

1992 1996 2004

Кредити в економіку (в тому числі в іноземний валюті) на початок року
(рази)

17,1 5,0

Інфляція до попереднього року (рази) Динаміка виробництва (%): 13,1
48,3

9,9

валової продукції промисловості -6,4 -8 -28,2

товарів народного споживання -9,4 -15,9 -26,7

продукції сільського господарства -8,3 1,5 17

За таких умов в економіці України створюється парадоксальна ситуація:
більшість суб’єктів ухиляється від сплати податків, доходи бюджету
зменшуються, значна частина доданої вартості направляється до тіньової
економіки, виробництво падає, залишена на підприємствах додана вартість
переважно споживається, а не інвестується, більшість підприємств з
простягнутою рукою йде до бюджету. Це – безвихідь. Економіка втратила
стимули до ефективного розвитку.

Якщо проаналізувати дії законодавчої та виконавчої влади в останній
період, то можна зробити висновок, що під впливом цілого ряді факторів в
Україні взято курс на застосування в економічній політиці монетарної
концепції. Всі програми, що розроблялися й розробляються стосуються
виключно реформування й використання бюджетно-фінансової та
грошово-кредитної систем, формування ринкової інфраструктури. Все це є
необхідним, бо без таких дій ринок не розвинути, але прикро, ще при
цьому виконавча влада, міністерства і відомства всі свої зусиллі
спрямовують на кредити (і в тому числі–іноземні), ціни, дефіцит бюджету
і соціальний захист населення, поступово усунувшись від фундаменту
економіки – формування попиту, інвестицій, розвитку експорту
прогресивних технологій, створення робочих місць, широкомасштабного
навчання персоналу. Ці та інші дії зневажають видатних теоретиків
монетаристської концепції, які в своїх дослідженнях передбачали
необхідність дуже глибоко вивчати ринкові відносини, теорію
ціноутворення, інфляцію та процеси формування заробітної плати, перш ніж
розпочинає ти розрахунки макроекономічних показників.

Внаслідок не виваженої монетарної та фінансової політики щодо грошової
маси, цін і курсу валют спад виробництва у 1994 p. був найбільшим з усіх
4 кризових років (1991–1994), поглибилася платіжна криза. Сталося це
через застосування вольових методів реалізації монетарної політики, коли
Уряд разом з Національним Банком довільно встановили в грудні 1993 p.
зростання цін не у 8–9 разів (що підтверджувалося розрахунками
Мінекономіки і відбулося фактично), а в 4,3 рази. Це штучно знизило
величину номінального ВВП, спричинило штучне скорочення кредитної та
грошової емісій, припинення розрахунків між підприємствами, затримку
виплати зарплати, катастрофічний спад-виробництва. Такі дії мають місце
і в 1995 p. Адміністративна сверблячка продовжує мучити керівників, які
не можуть збагнути, що об’єктивних законів економіки не обдурити.
Розглянемо результати монетарної політики в Україні за 3 роки (див.
табл. 2).

Під потреби монетаризму створювалися комерційні банки, інвестиційні
фонди, фінансові компанії, через які, в свою чергу, у відповідному
напрямі регулювалися найприбутковіші сектори економіки. Зайве захоплення
виключно монетарними методами регулювання економіки породило процеси, що
зумовили перевищення внутрішніх цін на окремі товари над світовими:
зокрема, в Україні ціни на пісок, цемент та інші будівельні матеріали є
вищими, ніж у Голландії.

Виходячи з викладених посилок інфляційних процесів, викликаних
монетарним підходом до регулювання економіки, простежимо іншу важливу
складову макроекономіки–економічне зростання і його характеристику.

Аналіз процесів, які відбуваються в мікро- і макроекономіці, є доять
складним, а втілення його результатів у практику ще більше ускладнюється
низкою причин. Сьогодні багато вітчизняних і зарубіжних спеціалістів,
забувши про мікроекономіку, дають різноманітні рекомендації з
макроекономіки. Лавини цих рекомендацій і пропозицій різних центрів
макроекономічного аналізу–здебільшого, поверхових і низької якості –
іноді є незрозумілими навіть для спеціалістів і грішать неточністю з
точки зору офіційної інформації.

Зокрема, Європейський центр макроекономічного аналізу України, що
фінансується Європейською комісією через програму технічної допомоги
країнам СНД, користується невідомо якими джерелами інформації які
істотно різняться з даними офіційної статистики. Наприклад, показники
ВВП за 1992 і 1993 pp. повністю розбігаються з даними Міністерства
статистики України, наведеними в бюлетені «Тенденції української
економіки» (січень 1995 p. і підсумки за 1994 p.), де стверджується, що
«порівняно невисокий рівень дефіциту в 1994 році супроводжувався
відносною стабілізацією економіки» (с. 2). Багато інших «перлів»
міститься у записці «Шляхи стабілізації економіки України»
(макроекономічні аспекти). Адже всьому світові відомо, що в І півріччі
1994 p. в Україні відбувся обвальний, нечуваний спад виробництва. Такі
аналітичні матеріали (а їх досить багато) викликають тривогу і
занепокоєння за нашу економіку. Так, в економіці України є багато
позитивних зрушень, але оцінювати їх треба реально, у відповідності з
матеріальним виробництвом.

Вітчизняні прихильники монетарних дій, геть відкинувши комплексний
підхід до проблеми стабілізації економіки, вивчають тільки окремі
складові макроекономіки, але практичних дій не пропонують: усі лише
говорять, і ніхто не хоче приймати конкретні рішення [7, c.208].

Що ж насправді відбувається у нас на рівні макроекономіки? Перш за все,
ми повинні визнати, що наша економіка, як і в інших країнах, підвладна
циклічним процесам розвитку, де є пік, спад, пожвавлення. Економіка
України знаходиться на низькій точці спаду, який ще не закінчився. Не
слід думати, як нам нав’язують, що цей спад розпочався після
проголошення незалежності країни: він розпочався в колишньому Союзі ще в
70-і роки, коли директивна економіка вичерпала себе, і тенденція до
спаду продовжується досі.

Про це свідчать хоча б такі факти. Постійно стверджувалося, що в
1966–1970 pp. колгоспи України додатково одержали від підвищення пін на
продукцію рослинництва й тваринництва (з урахуванням інших позитивних
факторів) 5,4 млрд. крб. Проте офіційно ніхто не наголошував, що
внаслідок подорожчання будівництва, нафтопродуктів, палива, техніки і
капітального ремонту, а також зростання відрахувань до централізованого
союзного фонду соціального забезпечення і соціального страхування
затрати колгоспів зросли на 3,6 млрд. крб. Отже, однією рукою їм давали,
а другою – забирали. Такі заходи не зміцнювали, а підривали економіку
села. В цей період у промисловості теж намітилась явна тенденція до
спаду: за 1981–1985 pp. приріст промислової продукції становив 18 %
(проти передбачених п’ятирічним планом 21 %).

Аналіз показує, що за 1971–1980 pp. виробництво національного доходу в
розрахунку на 1 працівника, зайнятого у сфері матеріального виробництва
України, зросло на 31,7 %, оплата праці (включаючи матеріальне
заохочення) –на 38,6 %, а нагромадження–на 24 %. Внаслідок цього
проявилися фактори екстенсивного розвитку економіки.

Повернемося до факторів економічного зростання, якого ми чекаємо, що
воно от-от настане. Економічне зростання будь-якої країни визначається
фізичними можливостями самої її економіки щодо створення пропозиції:
наявністю природних ресурсів, кількістю і якістю трудових ресурсів,
обсягом і якістю ОВФ, використанням прогресивних технологій.

Потенціальні можливості економіки України (сировинні, земельні та
трудові ресурси, інтелектуальний і виробничий потенціали) с. досить
великими. Проте неефективність їх використання призвела до
катастрофічного зниження якості всіх ресурсів, що, в свою чергу, стало
причиною скромних (а іноді – досить низьких) можливостей щодо створення
пропозиції товарів і послуг для внутрішнього й зовнішнього ринків.
Знижується забезпеченість країни власними природними і сировинними
ресурсами. У зв’язку з відпрацюванням розвіданих запасів нафти й газу
зменшено видобуток високоефективних енергетичних ресурсів. Ускладнились
умови видобування вугілля й залізної руди. В довоєнні та післявоєнні
часи залізною рудою і вугіллям України забезпечувалися потреби всього
величезного колишнього Союзу, а тому запаси цих ресурсів збідніли.
Сільськогосподарські угіддя тільки за 1961–1980 pp. скоротилися на 1107
тис. га. Прогресують їх підтоплення і заболочення, які охопили значну
частину земель, через що 1/3 з них не засівається.

Припинився приріст населення працездатного віку: якщо за 1971– 1975 pp.
його чисельність зросла на 2 мли., а за 1976–1980 pp.–на 1 мли. чол.,
то, починаючи з 1981 p., вона щороку скорочується в середньому на 50
тис. чол.: Основна причина такого стану справ полягає в зниженні
народжуваності. Тривалість життя в Україні є на 10–15 років нижчою, ніж
у високо розвинутих країнах.

Катастрофічне низькими є темпи оновлення основних фондів, коефіцієнт
оновлення і придатність яких мають тенденцію до стійкого зниження (див.
табл. 3).

Як бачимо, вже з 1980 p. спостерігається поступове зближення показників
введення в дію ОВФ та їх амортизації. З 1990 p.–навпаки: амортизація ОВФ
є вищою від введення їх у дію, що свідчить про відсутність навіть
простого відтворення і початок руйнування основ для функціонування
здорової економіки.

Таблиця 3

Стан основних фондів України [16, c.12]

Показники Роки

1975 1980 1985 1990 2004

Коефіцієнт оновлення основних фондів (%).

У тому чисіл виробничих

Введення в дію ОВФ (млрд. грн.)

Амортизація ОВФ (млрд. грн.) 8.0

9,0

13,6

9,3 6.6

7.4

15,4

13,0 6,4

6,7 18,5 17,4 5,7

6.1

21,5 22,0 4,7

3,8 48259 60(82

Замість застосування методів зміцнення економіки на мікрорівні, замість
стимулювання попиту і пропозиції Уряд України відкрив широку дорогу
інфляційним процесам. Формула тут напрочуд проста: повна зневага до
стимулювання пожвавлення економіки і зосередження уваги на цінах,
грошово-кредитній емісії, індексації основних фондів і оборотних
засобів, розширення витрат з бюджету на підтримку збиткових підприємств,
на надання різноманітних пільг і доплат. Розмови про розмежування
фінансів підприємств і фінансів держави точаться вже кілька років, а
Парламент і Уряд залишаються глухими до цієї проблеми. Такою є
люмпенська філософія нашої нинішньої державної економічної політики.

Останнім часом, після індексації основних фондів, порушується питання
про необхідність індексації ще й оборотних засобів, які включають
нереалізовану продукцію, сировину, матеріали і незавершене будівництво.
Замість стимулювання прискорення реалізації продукції та ефективного
використання сировини і матеріалів ставиться завдання індексувати їх
вартість, що, в свою чергу, безперечно, стимулюватиме інфляцію.

Загальна тенденція складається так: фонд споживати! знижується (з 81,9 %
у 1980 p. до 67,6 % у 1995 p.), підтверджуючи катастрофічний спад
попиту, тоді як одночасно фонд нагромадження зростає (з 18,1 % у 1980 p.
до 32,4 % У 1995 p.). При нормальному стані справ в економіці можна було
б сподіватися, що в нашому основному капіталі відбуваються якісні зміни.
Але ж частка нагромадження ОВФ у структурі всього нагромадження
знизилася з 39 % у середньому за 1961– 1980 pp. до 24,2 % у 1990 p. і
11,2 % у 1995 p. (так, наприклад, у США цей показник перебуває на рівні
60 %). Проте приріст оборотних засобів збільшився з 40,8 % у 1980 p. до
103,6 % у 1995 p.

Отже, спад виробництва розпочався приблизно після 1975 p. і триває досі.
Такі довгострокові тенденції до підвищення або зниження економічної
активності підтверджуються світовою практикою. Наприклад, економіка США
після 1940 p., коли закінчилася Велика депресія, до 1985 p. постійно
перебувала в стані економічного зростання, з незначними зниженнями в 5–6
випадках протягом 1–2 років.

Наш випадок є унікальним, адже після 20-річного періоду спаду ще не
вироблено механізмів пожвавлення економіки. Справа в тому, що в Україні
коливання ділової активності перебувають під впливом політичної
нестабільності. В нашій економічній політиці та практиці нововведення і
прогресивні технології не користуються належною увагою. Про які
нововведення може йтися, коли при старих і спрацьованих фондах ми
<проїдаємо» те, що вводимо, йде повний розвал економіки. У 2004 p. 701 промислове підприємство (або 68 % від кількості обстежених) не проводило робіт по освоєнню нових видів продукції. Тільки 2,2 % нових видів продукції машинобудування виготовлено за закупленими ліцензіями. Докорінних змін у підвищенні технічного рівня та конкурентоспроможності нових видів продукції цієї галузі не досягнуто: лише 1,9 % її найменувань перевершують світові аналоги (проти 1,1 % у 2001 p.), а більш як у третини з них технічний рівень взагалі не визначено. Таблиця 4 Фонд споживання і фонд нагромадження в національному доходів [16, c.12] Показники Pоки 1980 1985 1990 1996 2001 2004 Фонд споживання Фонд нагромадження з нього приріст: основних фондів .... у тому числі виробничих оборотних засобів 81,9 18,1 59,2 40,0 0,8 78,5 21,5 47,7 25,5 52,3 82,2 17,8 46,0 24,2 54,0 63,8 36,2 22,6 11,2 77,4 66,8 33,2 21,1 11,2 78,9 67,6 32,4 -3,5 -11,2 +103,6 Використання наявних прогресивних технологій в усіх галузях національної економіки перебуває на надзвичайно низькому рівні. Поки що в Україні є широке поле для застосування наукомістких технологій і знань у машинобудуванні, металургії, корабле- і літакобудуванні, системах озброєнь, виготовленні електронно-обчислювальної техніки, оптики тощо. Власні та іноземні інвестиції можуть бути здійснені в харчову промисловість, зберігання й переробку сільськогосподарської продукції. Через зниження заінтересованості підприємств процес оновлення продукції машинобудування відбувається повільно: лише третина промислових підприємств оновлювала свою продукцію; питома вага продукції, що вироблялася вперше, знизилася до 8 % у 1994 p. (проти 9% У 1993 p.). У сучасних умовах основними пріоритетами України мають стати, по-перше, здійснення інвестицій у формування трудових ресурсів і навчання персоналу для потреб ринкової економіки, по-друге, розробка і, використання енергозберігаючих технологій і, по-третє, залучення ефективних інвестицій. Проте, як показують дані таблиці 6, нагромадження не дозволяють впровадити прогресивні технології та оновити виробничий апарат [7, c.63]. В останні роки у ВВП спостерігається зниження питомої ваги прибутку і фонду оплати праві (див. табл. 5). Таблиця 5 Структура ВВП (%) [16, c.12] Показники Роки 1391 1992 1995 2001 2004 Прибуток Фонд оплати праці Інші складові з них: чисті податки амортизація 36,7 41,1 22,2 X X 46 31,1 22,9 3,9 3,1 44,6 27,8 27,6 4,0 3,7 30,8 33,8 35,4 8,5 2,0 25,4 24,8 49,8 14,2 8,9 Дані свідчать про наявність небажаних процесів у нашій економіці, що суперечать об'єктивним законам розвитку: питома вага у ВВП Прибутку і фонду заробітної плати (як основного носія доданої вартості постійно знижується (з 77,8 % У 1991 p. до 50,2 % у 1995 p.), при Значному зростанні чистих податків і амортизації. Отже, при скороченні попиту дедалі важчає податковий тягар на товаровиробників, знижуючи тим самим і пропозицію, а також зводячи діяння закону вартості – як основного закону ринкової економіки – до 0. Податкова система має суто фіскальний, а не стимулюючий характер, що стримує надходження коштів до бюджету і пожвавлення в економіці. В основу формування і застосування податків слід покласти принципи, що діють у розвинутих країнах: – об'єктами оподаткування можуть стати доход, майно, земля; – сума податку має дорівнювати вартості наданих державою благ і послуг; – способи оподаткування можуть застосовуватися прямі та непрямі, пільгові та жорсткі, стимулюючі та обмежуючі. Наша система оподаткування таким принципам не відповідає, незважаючи на величезний галас законодавчої та виконавчої влади навколо зазначеної проблеми протягом ряду років. Особливо це стосується податків на додану вартість і прибуток. По-перше, поняття і визначення доданої вартості для оподаткування є такими, що оподатковується не додана вартість, а обсяг реалізації. Принципово те, що об'єктом оподаткування може бути чистий доход (прибуток і оплата праці). В країнах Європи існують такі податки: прибутковий податок з населення, корпораційний податок, податок на споживання, акцизи. По-друге, прийнятий Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств», який нагадує, скоріше, словник тлумачення іншомовних слів, на нашу думку, внесе ще більшу плутанину, ніж податок на додану вартість, і зменшить надходження до бюджету. По-третє, визначена сума податків як доходна частина бюджету повинна відразу ж внести корективи і до витратної його частини. За наявності дефіциту, що перевищує допустимий рівень, слід переглянути поточне споживання державних організацій як основних споживачів бюджету. По-четверте, в умовах кризи способи застосування податків мають стимулювати пожвавлення в економіці, відійшовши від фіскальної податкової політики. Що ж до зростання величини спожитого капіталу, яка визначається сумою амортизаційних відрахувань, одержаних від індексації основних фондів, то це є одним з факторів інфляційного характеру. Амортизаційні відрахування – важлива економічна підойма, яку держава повинна використати, щоб не завдати шкоди розвиткові економіки і забезпечити її ефективність. Теоретично підтримання розширеного або хоча б простого відтворення в умовах інфляційних процесів вимагає здійснення індексації вартості основних фондів, яка забезпечує зростання амортизаційних відрахувань. Проте в сучасних умовах гіперінфляції, відсутності ринку нерухомості й – особливо – невизначеності власності основних фондів збільшення суми амортизаційних відрахувань має подвійний вплив. Необхідність збільшення амортизаційних відрахувань пояснюється потребою в створенні умов для відтворювального процесу. На перший погляд, усе свідчить про позитивність індексації основних фондів. Водночас вона має і негативний бік: амортизаційні відрахування йдуть не на інвестиції, а га споживання. Отже, їх збільшення підвищує собівартість продукції. Зниження пропозиції постійно супроводжується скороченням ти питу. Зростання заробітної плати в номінальному обчисленні) в усі сферах традиційно відстає від зростання цін (див. табл. 6). Таблиця 6 Співвідношення зростання заробітної плати і цін у народному господарстві України (рази) [16, c.14] Показники Роки 1992 2000 2003 Зростання заробітної плати в розрахунку на 1 працівника за поточний період . Зростання вартості набору товарів з 22 найменувань Індекс споживчих цін по відношенню до грудня попереднього року 22,4 X 13,1 49,9 171,5 48,3 4.2 1,5 9,9 Зростання реальної заробітної плати в цінах 1992 p. (%) X –51,5 –16,7 Як видно з таблиці 6, істотне перевищення зростання цін над зростанням заробітної плати в 1992–2000 pp. змінилося в бік незначного зближення динаміки цих показників у 2003 p. Проте така інфляційна рівновага цін і заробітної плати є дуже нестійкою, а якщо врахувати зниження реальної зарплати з 51,5 % у 2000 p. до 16,7 % у 2003 p., то фактор соціальних потрясінь постійно зберігається. Еластичність співвідношення цін і заробітної плати може давати ефект при зростанні або стабілізації реальної заробітної плати. У разі зниження номінальної заробітної плати або навіть отримання її зростання (що спостерігається в сучасних умовах) за рахунок контролю за фондом споживання і скорочення бюджетних асигнувань, при одночасному отриманні зростання цін, стан економіки аж ніяк не поліпшиться. Адже ясно: низькі ціни і низька заробітна плата неминуче призведуть до ще нижчих грошових доходів, що, в свою чергу, викличе обвал. не скорочення загального споживання. На 2005 p. передбачено зниження частки особистого споживання в загальному фонді споживання до 77,9 % (проти 83,8 % у 2004 p.). За таких умов порушувати питання про зростання рівня виробництва і зайнятості підстав немає, адже коли відсутній попит, то зникає й пропозиція, виробництво продукції неминуче буде спрямоване виключно на склад, збільшуючи тим самим дефіцит оборотних засобів, що вже має місце в нашій економіці. Отже, в Україні постійно знижуються попит і пропозиція. Нашого знедоленого виробника з ринку у власній країні витісняють іноземні виробники. Товари, що випускаються нашою промисловістю, осідають на складах підприємств, у вигляді незавершеного будівництва тощо. Основними причинами такого стану справ є низька продуктивність праці, невідповідність якості окремих видів продукції (через відсутність прогресивних технологій) світовим стандартам, при високих цінах, незаінтересованість підприємств у реалізації продукції та послуг. Викладене дозволяє простежити механізм формування пропорцій економіки на макрорівні: на основі законів, указів і постанов законодавчої та виконавчої влади, на базі як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів формується величина витрат бюджету, під які вишукуються джерела покриття, що призвело до централізації левової пайки ВВП. За таких умов інституціональні (господарські) одиниці залишаються без гласних фінансових ресурсів. Немає можливості не тільки збільшити фонди нагромадження і споживання, але й зробити відрахування до пенсійного фонду. Таку економічну політику в умовах взятого нашою державою курсу на ринкові перетворення не можна пояснити. Між макрорівнем і мікрорівнем – глуха безодня [5, c.300]. Таким чином, економічна політика і державне регулювання економіки в умовах переходу до ринкових відносин потребують осмислення і кардинальних змін. Необхідно повернутися до визнання концепції, [при якій на основі детального вивчення економічної кон'юнктури, визначення проблем країни, підприємств і підприємців, їх цілей і пріоритетів, за допомогою економічних, правових і адміністративних підойм забезпечуються стабілізація розвитку економіки, подолання інфляційних процесів. Така концепція поєднує вимоги кейнсіанської та монетарної теорій, забезпечує поєднання макро- і мікроекономіки. НАПРЯМКИ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ Фундаментальною передумовою розвитку фінансового ринку та залучення іноземних інвестицій в Україні є макроекономічна стабільність в економіці, про досягнення якої свідчать позитивні показники динаміки обмінного курсу національної грошової одиниці та темпів інфляції. Надзвичайно важливу роль при цьому відіграють механізми забезпечення макроекономічної стабільності. Якщо вона була досягнута за рахунок втілення ринкових засобів самоорганізації суспільства, то можна стверджувати про наявність тривкої стабілізації. У жовтні 2001 p. в Україні Президентом Леонідом Кучмою були започатковані реформи, що забезпечили включення механізмів економічної самоорганізації суспільства та впровадження на цій підставі процесів стабілізації національної грошової одиниці зокрема і фінансової системи в цілому. І хоча поки що в країні не розв'язані окремі дуже важливі фінансові проблеми, загальний напрямок, в якому здійснюються перетворення, досить позитивний. Протягом 2002–2003 pp. обсяги продажу в Україні трьох основних валют (доларів США, німецьких марок і російських рублів) збільшувалися досить стрімко.. У 2002 p. валюта було продано на 9,2 млрд. дол. США, у 2003-му - на 21,1 млрд., тобто на 229,3% більше. Важливо те, що у 2003 p. обсяг продажу трьох основних валют - 21,1 млрд. дол. досяг рівня збалансованості з обсягами експорту, який становив 20,3 млрд. дол. США. Згідно з прогнозами у поточному році не відбуватиметься бурхливе пожвавлення на валютному ринку, яке спостерігалося в 2002–96 pp. Однак результати аналізу роботи валютного ринку протягом перших чотирьох місяців 2004 p. свідчать усе ж таки про подальше досить стрімке зростання обсягів продажу трьох основних валют. Так, за січень–квітень поточного року обсяг продажу становив 9,4 млрд. дол. США, тобто збільшився порівняно з відповідним періодом 2003 p. на 161,8%. Сума приросту становила 3,6 млрд. дол. США, з якої лише невелика частка - близько 0,6 млрд. дол. США - була інвестована у державні цінні папери. Доля решти грошей не відслідковується. Однак і за цих умов представники бізнесу повірили в економічну політику Президента України і тому потік валюти до нашої країни продовжує збільшуватися. Таблиця 7 Обсяги продажу трьох основних валют протягом 2002-2004 pp. [20, c.25] Обсяги продажу доларів США німецьких марок, російських рублів (у тис. доларів США) Місяць року 2002р. 2003 p. 2004р. Різниця між показниками у 2004 і 2003 pp. Січень 332 083 1 080 386 2243710 1 163 324 Лютий 377 543 1 419 807 2 452 830 1 033 023 Березень 489 826 1 577 602 2 374 133 796 531 Квітень 413590 1 746 398 2 350 275 603 878 Усього 1613042 5 824 193 9 420 948 3 596 755 100,00% 361,1 584,0 % 100,00% % 161,8% Зростання реального обмінного курсу гривні супроводжувалося стрімким збільшенням обсягів продажу трьох основних валют. Наведені нижче діаграми наочно свідчать про цей взаємозв'язок. Між зростанням середньозваженого реального курсу гривні до долара США та обсягами продажу трьох основних валют (дані табл. І) існує досить щільна статистична залежність, яка математично підтверджує логіку процесів (див. рис.4). На особливу увагу заслуговує те, що Національний банк намагався щонайменше втручатися в роботу валютного ринку, про що свідчать показники. Це дає змогу зробити деякі висновки. По-перше, валютні інтервенції НБУ становили лише декілька відсотків загального обсягу продажу трьох основних валют. Загальний обсяг продажу валют в функції від реального обмінного курсу Рис. 4. Реальний обмінний курс [15, c.27] У 2003 p. вони були нижчими, ніж у 2002-му (1,49% та 1,11%). По-друге, це були переважно ре інтервенції. Тобто в основному Нацбанк викуповував валюту. Винятком були лише треті квартали, коли Нацбанк змушений був продавати валюти, що зумовлювалося сезонними коливаннями макроекономічних процесів. Отже, помітне зростання реального обмінного курсу протягом 2002-2003 pp. і стабілізація номінального обмінного курсу, починаючи з другого кварталу 2003 p., не зупинили процесів зростання експорту і скорочення від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі. А завдяки цьому став можливим бурхливий розвиток валютного ринку в Україні. Одним із стратегічних напрямків розвитку української економіки є збільшення обсягів експорту з одночасним зменшенням обсягів імпорту, аби найближчим часом досягти принаймні балансу між продажем та купівлею товарів і послуг на зовнішніх ринках. Пасивне (від'ємне) сальдо зовнішньоторговельної діяльності, як відомо, – один із вагомих чинників девальвації національної валюти] У період від першого кварталу 2002 p. і до першого кварталу 2003-го збільшення обсягів експорту та імпорту відбувалося за умов досить стрімкої девальвації номінального обмінного курсу гривні (від 1,2223 до 1,8710 за середньозваженими показниками). Імовірно, що саме такі зміни й стимулювали збільшення обсягів експорту з 3 425 млн. дол. США у першому кварталі !°9^ р. до 4 871 млн. дол. США у четвертому. Таким чином, девальвація номінального курсу не сприяла, всупереч існуючій теорії, зменшенню обсягів імпорту. Імпорт товарів і послуг збільшився з 3806 млн. дол. США у першому кварталі до 5 176 млн. дол. США у четвертому. Прихильники девальвування курсу гривні задля вирівнювання сальдо балансу товарів і послуг (тобто досягнення нульового значення сальдо) мали б звернути увагу на цю "суперечність" в економічних законах. Однак не звернули. Вплив девальвації гривні на динаміку зовнішньоторговельної діяльності не був визначальним. Такий висновок можна зробити, спираючись на дослідження динаміки показників наступних кварталів. У другому кварталі 2003 р. обсяги експорту та імпорту збільшилися в умовах ревальвації номінального обмінного курсу гривні, хоча начебто мали б зменшитися У третьому кварталі 2003 р. обсяги експорту-імпорту зменшилися порівняне з другим кварталом. Однак вони все одно були помітно вищими, ніж відповідні показники третього кварталу 2002 р. Дані за рік щодо зовнішньоторговельної діяльності свідчать принаймні про відсутність очевидного зв'язку між номінальним обмінним курсом гривні та обсягами експорту-імпорту. Так, девальвація номінального обмінного курсу за середньозваженим показником на 17,41% призвела до зменшення від'ємного сальдо товарів і послуг лише на 5,71%. Це є наслідком досить невеликої розбіжності між показниками збільшення обсягів експорту та імпорту. Цей результат не можна назвати величезним успіхом. Цілком очевидно, що імпорт до України – не досить гнучкий процес порівняно з курсом гривні. Такий перебіг подій, що начебто не відповідає економічним законам, потребує додаткового вивчення. Адже з точки зору фундаментальної економічної теорії за умов пасивного сальдо чистого експорту реальний обмінний курс повинен знижуватися, а не зростати'. Отже, ми маємо чергове підтвердження того, що курси національних валют є індикаторами надзвичайно складних і суперечливих процесів в економіці. Наведемо деякі цікаві приклади, коли фундаментальна теза щодо впливу обмінного курсу начебто "спростовувалася" справжнім перебігом подій. Не претендуючи на повноваге висвітлення усієї проблеми через брак площі даної статті, стисло перелічимо можливі фактори зростання експорту та зниження пасивного сальдо зовнішньоторговельної діяльності за умов значної ревальвації реального обмінного курсу та стабілізації у 2003 p. номінального обмінного курсу. Цими факторами є: легалізація "тіньового" експорту; мобілізація експортерами внутрішніх резервів; освоєння експортерами роботи на світових ринках; бурхливе зростання обсягів внутрішніх неплатежів; скорочення обсягів внутрішнього споживання; бюджетно-фіскальна політика, в умовах якої активно використовуються неінфляційні джерела фінансування (у даному разі – це активізація процесу продажу державних цінних паперів для фінансування дефіциту бюджету); надмірна протекціоністська політика щодо захисту вітчизняного товаровиробника. Детальніше розглянемо, кожний із цих факторів. Легалізація "тіньового'' експорту. Надійної статистики щодо цього чинника немає і не може бути. Та й достеменно оцінити його вплив неможливо. Однак стрімке зростання обсягів продажу трьох основних валют з одночасною стабілізацією курсу та закупівлею Нацбанком значних обсягів валюти в доларах США вказує на те, що ця легалізація була досить вагомою. Мобілізація експортерами внутрішніх резервів. Протягом останніх років спостерігається досить стрімке зниження рентабельності продукції. Ймовірно, що це сприяло зростанню обсягів експорту. Однак через те, що реструктуризація підприємств відбувається повільно, експортери не здатні мобілізувати значні резерви. Фактично, цей процес припиняється. Освоєння експортерами роботи на світових ринках. За часів СРСР зовнішньоторговельна діяльність у колишніх союзних республіках провадилася загальнодержавними установами, що були розташовані здебільшого у Москві. Протягом перших років незалежності українські експортери мали накопичити власний досвід. Ймовірно, що згодом це сталося і сприяло процесам збільшення обсягів експорту. Бурхливе зростання обсягів внутрішніх неплатежів. Взаємозаборгованість між підприємствами та заборгованість підприємств бюджету, заборгованість з виплат заробітної плати працівникам багатьох підприємств-експортерів є безоплатним довгостроковим кредитом, ймовірність повернення якого у багатьох випадках досить сумнівна. Можна припустити, що це сприяє зменшенню загальних витрат на виробництво та полегшує розвиток експорту. Скорочення обсягів внутрішнього споживання. Протягом 2002–96 pp. спостерігалося загальне зниження реальних обсягів продукції майже в усіх галузях народного господарства. Для розвитку експорту важливо те, що обробні галузі (машинобудування, будівництво) та сільське господарство – основні споживачі продукції базових галузей – суттєво скоротили обсяги виробництва. Під визначення "базові" підпадають ті галузі, основна частка продукції яких – сировина та матеріали. З їхньої обробки і починається технологічний процес у машино- і приладобудуванні та у сільському господарстві. Крім фінансових причин, спад виробництва у цих галузях можна пояснити ще й втратою замовлень від Міністерства оборони колишнього Радянського Союзу та замовлень, так би мовити, політичного, а не економічного змісту, які виконувалися для надання підтримки країнам колишнього соціалістичного табору та третього світу. Бюджетно-фіскальна політика, в умовах якої активно використовуються не інфляційні джерела фінансування. На фінансування дефіциту зведеного бюджету України у 2002 p. за рахунок внутрішніх державних позик було залучено 1 571,1 млн. грн., що дало змогу профінансувати 43,4% дефіциту. Це становило 16,8% грошової маси МЗ (9 363 млн. грн.) наприкінці 2003 p. Вилучення з товарно-грошового обігу 1 571,1 млн. грн. одночасно свідчило про зменшення обсягів фінансування діяльності суб'єктів економіки, які і є продуцентами доданої вартості, і тиску на валютний ринок пропозиції гривні. Можна зробити висновок – фінансування дефіциту бюджету шляхом продажу облігацій внутрішньої державної позики сприяє ревальвації гривні. Тому процесові запровадження політики помірної номінальної девальвації гривні досить впливовою противагою є значний дефіцит бюджету, для фінансування якого і залучаються кошти з "реальної" економіки шляхом продажу державних цінних паперів. Обсяги фінансування дефіциту за рахунок кредитів Національного та комерційних банків України у 1999–96 pp. становили 5 730,3 млн. грн., або 61,2% показника величини грошової маси наприкінці 2003 p. Відомо, що процес фінансування урядових структур усіх рівнів не є процесом використання грошей у категорії капіталу. Відволікаючи гроші з реальної економіки, він з об'єктивних причин зменшував можливості щодо мультиплікації грошей та їхнього подальшого виходу на валютний ринок. Це теж один із факторів реальної ревальвації національної грошової одиниці. Важливо також і те, що навіть у 2003 p. на фінансування дефіциту бюджету було спрямовано 1 345,6 млн. грн. кредитів Національного та комерційних банків. Немає сумніву, що використання таких значних кредитів у реальній економіці значно розширило б пропозицію гривні на валютному ринку і, насамперед, сприяло б її девальвації. Підсумовуючи, можна зробити висновок – процес відволікання значних коштів із товарно-грошового обігу на фінансування дефіциту бюджету скорочує пропозицію національних грошей у реальній економіці, тій, де створюється додана вартість – першоджерело процесу "розмноження" грошей. Це сприяє збільшенню ставок за кредитами у комерційних банках, внаслідок чого погіршуються умови кредитування товаровиробників і споживачів. Збільшення обсягів взаємо заборгованості та згортання відтворювальних процесів у виробництві є не лише одним, а передусім неприємним наслідком такого значного фінансування дефіциту бюджету. Це зайвий раз підтверджує думку відомого економіста Н. Грегорі Менкью, який сказав, що стимулююча бюджетно-податкова політика у будь-якій країні призводить до зниження рівня національних заощаджень, що скорочує пропозицію долара і підвищує рівноважне значення реального обмінного курсу. Надмірна протекціоністська політика щодо захисту вітчизняного товаровиробника. Обмеження імпорту тих чи інших товарів означає абсолютне (або відносне) скорочення його обсягів. Через це має зрости сальдо чистого експорту (у нашому випадку – скоротитися пасивне сальдо). Насправді ж, досягається нове значення рівноваги за рахунок зростання реального обмінного курсу. З усього можна зробити головний висновок – стабілізація обмінного курсу гривні та зростання її реального обмінного курсу протягом 2003–97 pp. стали можливими за рахунок зміцнення ринкових механізмів самоорганізації економіки у лібералізованому господарському середовищі. Це забезпечує усталеність та передбачуваність валютного ринку та обмінного курсу. Довготривалою макроекономічною тенденцією в Україні слід вважати стрімке зниження індексів зростання грошової пропозиції до набуття ними більш-менш поміркованих значень. Саме цей процес зумовив значне зниження темпів інфляції, що підтверджується результатами регресійного аналізу (див. табл. 8). Надзвичайно високе значення параметра V вказує на щільний зв'язок між темпами зростання грошової пропозиції (агрегованої в показник Ml) та індексом зростання споживчих цін. Таблиця 8 Середньомісячні пропозиції грошей М1 та М3, та річні індекси та індекс інфляції протягом 1998–2003 pp. [20, c.26] Роки 1998 Середньомісячна пропозиція грошей, Ml млн. гри. Середньомісячна пропозиція грошей, МЗ млн. гри. Річні індекси Ml Річні індекси МЗ Індекс інфляції 1999 2000 2001 0,888 8,964 124,5 893,9 1,966 11,039 175,8 1344 1009% 1389% 718% 561% 1593% 765% 390,0% 2100,0% 10256,0% 501,0% 2002 2003 3216 5220,7 5088 7503,4 360% 162% 379% 147% 281,7% 139,7% Рис. 5. Індекс інфляції за рік в функції від індексу грошової пропозиції М1 [15, c.26] Для фінансистів-практиків важливість цього зв'язку полягає у тому, що включення ринкових механізмів регулювання грошової пропозиції (що відбувається починаючи з жовтня 2001 p.) забезпечуватиме і в поточному, і в наступному роках розширення грошової пропозиції головним чином відповідно до розвитку потреб реальної економіки. Останнє свідчить про подальше зниження темпів інфляції. Залежність індексу інфляції від середньомісячної грошової пропозиції МЗ також досить щільна. Тенденції щодо процесу розвитку грошової пропозиції у поточному 2004 p. зміцнюють позитивні тенденції минулого 2003 p. Банківська система продовжувала збільшувати грошову пропозицію помірними темпами і у квітні поточного року її показник становив 10 млрд. грн. Станом на 1 травня 2004 p. він дорівнював 10,2 млрд. грн. За умов низької інфляції – 4,7% за підсумками трьох місяців – та певного зростання курсу гривні грошова пропозиція МЗ збільшилася загалом на 109,1%. Порівняно з квітнем минулого року вона збільшилася на 142,1%. За умов існування важкого податкового пресу в економіці у поза банківському обігу все ж таки збереглися мотивації щодо розширення обсягів майже стабільних національних грошей. Саме тому, на нашу думку, обсяг готівки поза банками збільшився до грудня 2003 p. на 117,9%, а до квітня – на 154,8%. Порівняно з груднем 2003 p. обсяги строкових депозитів суб'єктів господарювання збільшилися на 134,2% і становили 432 млн. грн., громадян -на 125,4% і становили 751 млн. грн. Обсяги строкових депозитів "до запитання" збільшилися усього на 106,4%. ВИСНОВКИ Нарешті, Україна повинна докласти серйозних зусиль, щоб залучити приватні інвестиції з країн далекого зарубіжжя. Як відомо, для цього треба створити сприятливий інвестиційний клімат, під яким розуміються економічна і політична стабільність, стале законодавство, пільгове оподаткування іноземних інвесторів, можливість конвертувати більшу частину одержаного прибутку в тверду валюту, різке обмеження апетитів корумпованих чиновників. Створити такі умови далеко не просто, але робити рішучі кроки в цьому напрямі слід уже тепер. Як забезпечити високу ефективність обмежених інвестиційних ресурсів? Насамперед, вони повинні надаватися тільки тим підприємствам (групам підприємств), які виробляють конкурентоспроможну продукцію, що користується сталим попитом на внутрішньому і зовнішньому ринках, або здатні в короткий строк освоїти її виробництво. Ці підприємства (групи підприємств) стануть центрами економічного зростання, які повинні витягти економіку України з кризи. Оскільки в умовах трансформаційної кризи інвестиційний процес пов'язаний з глибокою структурною перебудовою, то такі центри виникатимуть у різних галузях народного господарства. Ними можуть стати підприємства легкої та харчової промисловості з швидким оборотом капіталу, продукція яких користується сталим попитом; житлове будівництво; підприємства ВПК, які здатні виробляти високотехнологічну продукцію (як військового, так і цивільного призначення) з низькими витратами виробництва; підприємства, що випускають устаткування для видобування і переробки нафти й газу; багато підприємств енергетичного і важкого машинобудування, продукція яких може конкурувати із зарубіжними аналогами; тощо. Переважна частина “зовнішніх” інвестиційних ресурсів повинна надаватися підприємствам (фірмам) на кредитній, тобто поворотній основи Надаючи інвестиційні кредити, інвестиційні банки (державний і комерційні, які, безумовно, виникнуть) повинні спиратися на результати конкурсів інвестиційних проектів та їх наукової експертизи. Що ж до інвестиційних ресурсів, які є в нових власників приватизованих підприємств (йдеться про власні, а не про позичені кошти), то їх ефективність значною мірою забезпечується автоматично, оскільки великі інвестори, ризикуючи своїм капіталом своїм капіталом, стануть здійснювати виключно ті інвестиції що обіцяють високу віддачу. Тому інвестиції кредит доцільно надавати за умови, що фірма візьме на себе фінансування значної частини капітальних затрат. Список використаної літератури Базилевич В.Д. та ін. Макроекономіка, опорний конспект лекцій. – К., 2001. Баликоев В.В. Общая экономическая теория – Новосибирск. 1997.- С. 338-346. Барр Раймон. Политэкономия. – М., 2000. Будаговська С. та ін. Мікроекономіка і макроекономіка. – К., 2001. Введение в рыночную экономику / Под ред. А.Я. Лифшица. – М., 1999. Вечканов Г.С., Вечканова Г.Р. Макроэкономика – СПб, 2000. Гальперин В.М. и др. Макроэкономика. – СПб, 2001. Гальчинський А. Теорія грошей. – К.: Основи, 1998. Дадаян В.С. Макроэкономика для всех. – Дубно, 1996. Долан Эдвин Дж. Макроэкономика. – СПб, 1994. Дорнбуш Р., Фишер С. Макроекономіка. - К.: Основи, 1996. Льовочкін С. В. Фінансовий механізм макроекономічного регулювання // Фінанси України. – 2002. –№12. – с. 25 – 33. Вишлінський Г. Останній рік тисячоліття – рік несподіваного росту: макроекономіки // Україна Бізнес. – 2001. – №4. Макроекономіка: Цілий рік напруженого застою // Україна Бізнес. – 2000. – 1 січня. Геєць В., Возна А. Макроекономічна стабільність і криза пропозиції у перехідній економіці // Банківська справа. – 2002. –№7. Ющенко В. А. Про основні засади макроекономічної стабілізації в Україні // Фінансова Україна. – 2004. –№5. Геєць В. Питання теорії і практики макроекономік стабільні власності переходу від економічної кризи до зростання // Вісник НБУ. – 2003. – №9 (вер). Від макроекономічної стабілізації до економічного протекціоналізму // Урядовий кур’єр. – 2001. – (16 грудня). Панасик Б. Макроекономіка: диспропорції та їх причини // Економіка України. – 2002. –№6. (червень). Соменя Д., Волинський Г. Питання макроекономіки і стабілізації в Україні. // Економіка України. – 2004. –№11. Самуельсон П. Макроекономіка (Підручник). – К., 2001. PAGE PAGE PAGE 50

Похожие записи