.

Кримінально-правові наслідки та значимість судимості (контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
478 10408
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з кримінального права

на тему:

“Кримінально-правові наслідки

та значимість судимості”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття судимості, її ознаки

2. Кримінально-правові наслідки судимості

3. Загальноправові наслідки судимості

4. Погашення судимості

5. Зняття судимості

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до
кримінального покарання. За своїм змістом вона виражається в такому
стані особи, який пов’язаний з певними цивільно-правовими і
кримінально-правовими обмеженнями. Саме тому в літературі судимість
часто визначають як негативний правовий статус особи.

Так, Конституція України передбачає, що не може бути обраним до
Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення
умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у
встановленому законом порядку. У відповідних законах України встановлена
заборона на заняття посади прокурора, судді, виконання функцій адвоката
тощо особами, які мають судимість.

Судимість, і в цьому її важливе соціальне призначення, має своєю метою
попередження вчинення нових злочинів як особою, що має судимість, так й
іншими особами.

Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав
законної сили і яким особа засуджується до певного покарання. Тому
такими, що не мають судимості, визнаються (ч. 3 ст. 88):

а) особи, засуджені вироком суду, без призначення покарання;

б) особи, засуджені вироком суду, із звільненням від покарання;

в) особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких
виключена законом.

Частина 4 ст. 88 КК визнає такими, що не мають судимості, також осіб,
які були реабілітовані.

Відповідно до ч. 2 ст. 88 КК судимість має правове значення у разі
вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами
України.

В даній роботі розглянемо кримінально-правові наслідки та значимість
судимості.

1. Поняття судимості, її ознаки

Згідно статті 88 чинного Кримінального Кодексу України особа визнається
такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним
вироком і до погашення або зняття судимості. Також судимість має правове
значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках,
передбачених законами України.

Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені
від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і
караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають
судимості.

Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.

Кримінальна відповідальність включає в себе осуд особи, яка вчинила
злочин, від імені держави, а також, як правило, призначення покарання за
вчинене і судимість.

Судимість — це передбачені законом правові наслідки засудження, які
тривають певний період і визначають особливий правовий статус особи, яка
має судимість.

Істотними ознаками судимості є те, що вона: 1) є наслідком засудження за
вчинення злочину, який триває і після відбуття покарання; 2) являє собою
особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і
пов’язана лише з даною особою); 3) має чітко визначені часові рамки,
встановлені КК; 4) полягає в обмеженнях, які застосовуються до особи, що
має судимість, інших несприятливих для неї правових наслідках, — а, крім
того, 5) умови перебігу судимості та її кримінально-правові наслідки
визначені КК. Загальноправові наслідки судимості регламентуються іншими
нормативно-правовими актами [25, c.209].

Судимість пов’язана із вчиненням конкретного злочину і засудженням за
нього. Отже, не може набути судимості особа, яка: а) не вчинила злочину;
б) не постала перед судом і не була засуджена.

Строки і правові наслідки судимості визначаються окремо щодо кожного
злочину. При вчиненні декількох злочинів судимість виникає щодо кожного
із них, тобто особа може мати одночасно кілька судимостей. При цьому
вони можуть відрізнятися за тривалістю і правовим змістом.

Якщо закон усуває чи пом’якшує караність діяння, то це тягне за собою і
відповідні зміни щодо судимості особи, якій було призначене покарання за
раніше чинним законом. При повній декриміналізації скоєного судимість
скасовується. Це випливає з ч. 2 ст. 74, яка передбачає звільнення від
призначеного судом покарання у випадку усунення караності діяння, та
прямо передбачене в ч. 3 ст. 88. Якщо ж відповідно до ч. 3 ст. 74
призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового
закону, знижується до максимальної межі, встановленої цим законом, то
судимість обчислюється відповідно до покарання, призначеного згідно з
новим законом.

Підставою виникнення судимості є засудження за вчинення злочину судом
України. Водночас, згідно зі ст. 9 вирок суду іноземної держави може
бути врахований, якщо особа була засуджена за злочин, вчинений за межами
України, та знову вчинила злочин на території України. Але судимість, що
виникла внаслідок засудження судом іноземної держави, в Україні тягне
лише кримінально-правові наслідки, прямо передбачені ч. 2 ст. 9.

Персональний характер судимості полягає у тому, що вона не впливає на
вирішення питань кримінальної відповідальності осіб, які вчиняють злочин
у співучасті з судимим (ч. 3 ст. 29). Так само судимість особи не
впливає на правовий статус усіх інших громадян [2].

Судимість обмежена у часі. У ч. 1 ст. 88 визначено, що її початковим
моментом є день набрання чинності обвинувальним вироком. Закінчується
судимість з моменту її погашення або зняття. При цьому моментом
погашення судимості є сплив останнього дня, доки триває судимість, а
моментом зняття судимості є момент набрання чинності постанови суду про
дострокове зняття судимості чи застосування акта амністії, відповідно до
якого особа вважається несудимою. Погашення або зняття судимості означає
припинення всіх її негативних правових наслідків.

2. Кримінально-правові наслідки судимості

Кримінально-правовими наслідками судимості є те, що судимість:

1) може виступати як кваліфікуюча ознака при вчиненні нового злочину. КК
кваліфікуюче значення надає судимості лише за тотожний чи однорідний
злочин (наприклад, ч.2 ст.331).

Кваліфікуюче значення судимість має і в тому випадку, коли закон
передбачає посилення відповідальності за вчинення злочину повторно,
оскільки повторність охоплює собою судимість.

Закон визнає судимість різновидом повторності (ч.4 ст.32). Якщо
судимість прямо не передбачена законом як кваліфікуюча ознака, вона при
кваліфікації вчиненого не враховується;

2) враховується при визнанні рецидиву злочинів (ст. 34);

3) є перепоною для звільнення від кримінальної відповідальності у
зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим
(ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст.
48);

4) враховується при визначенні того, чи має місце переривання перебігу
строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 3 ст.
49);

5) враховується при виборі окремих видів покарання (ч. 2 ст. 62), а
протягом строку відбування певних покарань створює підстави

для застосування спеціальних обмежень щодо засуджених (ч. 2 ст. 58);

6) як одна із ознак, що характеризують особу винного, враховується
відповідно до загальних засад призначення покарання (п. З ч. 1 ст. 65),
а також при звільненні від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84);

7) за умисний злочин (оскільки вона є умовою рецидиву та різновидом
повторності злочинів) виступає як обставина, яка обтяжує покарання при
призначенні покарання (п. 1 ст. 67), хоча може і не враховуватися при
призначенні покарання з підстав, вказаних у ч. ч. 2 і 4 ст. 67;

8) за загальним правилом, є підставою для відмови в призначенні більш
м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69);

9) може бути підставою для відмови у звільненні від відбування покарання
з випробуванням (ч. 1 ст. 75);

10) за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені ст. ст.
437-439 та ч. 1 ст. 442, є підставою для незастосування давності
виконання обвинувального вироку (ч. 6 ст. 80);

11) враховується при визначенні обов’язкової частини покарання, яка
фактично повинна бути відбута при умовно-достроковому звільненні від
відбування покарання (п. 2 ч. 3 ст. 81, п. 2 ч. 3 ст. 107), а також при
заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (п. 2 ч. 4 ст. 82) [2].

Таким чином, кримінально-правові наслідки судимості полягають у тому, що
вона враховується при вирішенні цілої низки питань, пов’язаних з
кваліфікацією вчиненого, призначенням покарання та його виконанням.

3. Загальноправові наслідки судимості

Загальноправові наслідки судимості полягають в різноманітних обмеженнях,
що встановлюються законом щодо осіб, які мають непогашену або незняту
судимість, зокрема:

1) заборона приймати на певні посади. В одних випадках така заборона
встановлена безвідносно до виду злочину, за який є судимість, в інших —
береться до уваги судимість лише за умисний злочин чи певний вид
злочинів. Так, особа, яка має судимість за будь-який злочин, не може
бути: суддею, прокурором, слідчим, адвокатом, судовим експертом,
нотаріусом, членом Вищої ради юстиції, працівником органів внутрішніх
справ.

Відсутність судимості за умисний злочин є умовою зайняття посад: Голови
та члена Центральної виборчої комісії, працівника Управління державної
служби охорони, народного депутата України. Певні посади можуть обіймати
особи, в яких відсутня судимість за певні злочини: посади в державному
апараті не можуть обіймати особи, які мають судимість, несумісну із
зайняттям посади, працівником державної податкової служби не може бути
особа, яка має судимість за вчинення корисливих злочинів;

2) обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Особи, яким суд
заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як
підприємці з правом здійснення відповідної діяльності до закінчення
строку, встановленого вироком суду; особи, які мають судимість за
корисливий злочин, не можуть бути зареєстровані як підприємці, виступати
співзасновниками підприємницької організації, обіймати в підприємницьких
товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади,
пов’язані з матеріальною відповідальністю;

3) обмеження у допуску до державної таємниці (за наявності судимості за
тяжкий злочин), що, в свою чергу, є умовою обіймання певних посад;

4) обмеження у виїзді за кордон громадянина України й обмеження у
прийнятті до громадянства України (щодо особи, засудженої в Україні до
позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину);

5) збільшення мінімального розміру застави як запобіжного заходу;

6) обмеження, пов’язані із застосуванням адміністративного нагляду;

7) позбавлення права на отримання певних пільг. Так, у випадку
засудження за вчинення злочину припиняються виплати державному
службовцю, передбачені чинним законодавством;

8) обмеження у застосуванні амністії (амністія не застосовується зокрема
до осіб, які: мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів;
засуджені за бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, деякі
інші злочини); 9) заборона призову на строкову військову службу в мирний
час (щодо осіб, які були засуджені до позбавлення волі) [26, c.138].

Підставою виникнення судимості є призначення засудженому покарання.
Відсутність цієї підстави означає, що судимість не виникає, а визнання
такої підстави юридичне нікчемною тягне за собою негайне припинення всіх
правових наслідків необґрунтованого призначення покарання, включаючи ті,
що стосуються судимості.

Згідно з ч. ч. 3 і 4 ст. 88 визнаються такими, що не мають судимості,
особи, які:

1) звільнені судом від кримінальної відповідальності з нереабілі-туючих
підстав, а саме; у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46);
у зв’язку з передачею на поруки (ст. 47); у зв’язку зі зміною обстановки
(ст. 48); у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до
кримінальної відповідальності (ст. 49). До цієї категорії також належать
особи, звільнені судом від кримінальної відповідальності на підставі
закону про амністію (ч. 2 ст. 86);

2) звільнені від покарання, яким покарання судом призначається, але у
вироку постановляється про його остаточне і безумовне невиконання.
Підставами для цього є зокрема закінчення строків давності виконання
обвинувального вироку (ст. 80) і амністія (ст. 86) [2].

Не вважаються такими, що не мають судимості, особи, яким відбування
покарання відкладене за певних умов. До них насамперед належать особи,
звільнені від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), у т.ч.
вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до семи років (ст. 79).
Протягом іспитового строку вони вважаються судимими і КК встановлює щодо
них окремі умови погашення судимості (п. п. 1, 2 ст. 89). Питання про
судимість осіб, звільнених від покарання на підставі ст. 84 через
хворобу, слід розглядати диференційовано. Особи, звільнені від покарання
відповідно до ч. ч. 1 або 2 ст. 84, не можуть вважатися такими, що
остаточно не мають судимості. Адже у разі одужання такі особи можуть
бути направлені для відбування покарання (ч. 4 ст. 84) і з моменту
направлення для відбування покарання вважаються судимими. Якщо ж особа
повністю звільняється від покарання, то несудимою вона вважається з
моменту звільнення. Так, військовослужбовці, засуджені до службового
обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, у разі
визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров’я і
звільнені у зв’язку з цим від покарання відповідно до ч. 3 ст. 84,
визнаються такими, що не мають судимості;

3) відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких усунута
законом. Відповідно до правила, сформульованого в ч. 1 ст. 5, закон,
який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну
відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб,
які відбули покарання, але мають судимість. Це означає, що питання про
судимість має визначатися не відповідно до закону, який діяв на момент
вчинення злочину чи призначення покарання, а згідно з новим законом;

4) реабілітовані. Реабілітація означає поновлення попереднього статусу
особи, відновлення її доброго імені, репутації, яка була заплямована
незаконним засудженням. Вона пов’язана з запереченням самого факту
вчинення злочину, що тягне за собою визнання неправильним притягнення
особи за інкриміновані їй дії до кримінальної відповідальності,
засудження і призначення покарання. Тому припинення щодо особи
кримінальної справи в зв’язку з відсутністю події злочину, складу
злочину в діянні особи, за недоведеністю участі засудженого у вчиненні
злочину має своїм наслідком визнання того, що всі попередні рішення
органів дізнання, попереднього розслідування і суду (в частині
обвинувачення, щодо якого особа реабілітована) є недійсними і такими, що
не тягнуть негативних правових наслідків. Особа, яка була реабілітована,
визнається такою, що не має судимості, не з моменту реабілітації, а з
часу її “виникнення”. В період між набуттям чинності незаконним
обвинувальним вироком та його скасуванням з реабілітуючих підстав особа
повинна визнаватися несудимою. Відповідно, мають бути усунуті всі
негативні кримінально-правові та загальноправові наслідки засудження,
які виникли після вступу в силу згодом скасованого вироку.

9. При помилуванні особи судовий вирок не скасовується; помилування не
означає її реабілітації й автоматично не тягне за собою визнання
засудженого таким, що не має судимості. Водночас помилування може
здійснюватися у вигляді зняття судимості.

10. У ст. 88 наведено винятковий перелік підстав, відповідно до яких
визнаються такими, що не мають судимості, особи, яким призначене
покарання вироком, що набув чинності. За загальним правилом, судимість є
обов’язковим наслідком засудження, який триває до її погашення або
зняття з підстав, указаних у ст. ст. 89 — 91 [2].

4. Погашення судимості

Погашення судимості – це автоматичне її припинення при встановленні
певних, передбачених законом умов.

Головним з них є невчинення особою протягом строку судимості нового
злочину.

Стаття 89 КК встановлює диференційовані строки погашення судимості
залежно від виду і строку покарання, відбутого винним. Так, відповідно
до пунктів 1 і 2 ст.89 у осіб, звільнених від відбування покарання з
випробуванням (статті 75 і 79 КК), судимість погашається при
сприятливому перебігу іспитового строку. Якщо таким особам було
призначено вироком суду додаткове покарання, строк якого перевищує
іспитовий строк, то судимість погашається після відбуття цього
додаткового покарання [2].

У деяких випадках судимість погашається самим фактом відбуття покарання
або звільнення від нього. Так, згідно з пунктами 3 і 4 ст. 89 КК
судимість погашається після відбуття таких покарань, як позбавлення
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ст. 55 КК),
службові обмеження для військовослужбовця (ст. 58 КК), тримання в
дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) або з моменту
їх дострокового звільнення від цих видів покарань. Так само погашається
судимість у разі відбуття покарання військовослужбовцем на гауптвахті
замість арешту.

Стаття 89 КК передбачає також погашення судимості перебігом
встановленого в законі строку після відбуття особою основного і
додаткового покарання. Тривалість цих строків встановлюється залежно від
виду покарання і ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, п. 5
передбачає строк погашення судимості в один рік, якщо особи відбули
покарання у виді штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту,
а для осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі, строк погашення
судимості дорівнює двом рокам (п.6).

У пунктах 6-9 ст. 89 КК строки погашення судимості диференціюються
залежно від категорії злочинів (ст.12), до яких належить вчинений
засудженим злочин. Для злочинів невеликої тяжкості – два роки; середньої
тяжкості – три роки; тяжких – шість років; особливо тяжких – вісім років
[25, c.214].

Закінчення передбачених ст. 89 КК строків судимості за умови, що перебіг
строку не переривався вчиненням нового злочину, дозволяє вважати особу
такою, яка не має судимості, що є важливим чинником реалізації прав
людини.

У зв’язку з тим, що погашення судимості пов’язується законом з перебігом
певних строків, важливе значення мають передбачені ст. 90 КК правила
обчислення цих строків.

Частина 1 ст. 90 КК встановлює загальне правило, відповідно до якого
строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і
додаткового покарання. Так, якщо особу було засуджено до чотирьох років
позбавлення волі (основне покарання) і трьох років позбавлення права
обіймати посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю (додаткове
покарання), строк погашення судимості почне обчислюватися тільки після
відбуття додаткового покарання, тобто після закінчення семи років, тому
що тільки після цього строку особа буде вважатися такою, що відбула як
основне, так і додаткове покарання.

У деяких випадках строк погашення судимості спливає одночасно з строком
давності обвинувального вироку. Частина 2 ст. 90 КК спеціально
передбачає таку ситуацію, вказуючи, що в строк погашення судимості
зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому
давність виконання вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано,
судимість погашається по закінченні строків давності виконання вироку
[2, ст.80].

У зв’язку з широким застосуванням умовно-дострокового і дострокового
звільнення від покарання, а також заміни покарання більш м’яким, виникає
питання, як обчислювати в цих випадках строк погашення судимості: з
моменту відбуття покарання, визначеного вироком суду, чи з моменту
звільнення. Закон вирішує і це питання. У ч. 3 ст. 90 КК встановлено:
якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк
погашення судимості обчислюється, виходячи з фактично відбутого строку,
але з моменту звільнення від відбування покарання (основного і
додаткового).

Відповідно до ч. 4 ст. 90, якщо невідбуту частину покарання було
замінено більш м’яким покаранням, то строк погашення судимості
обчислюється з моменту відбуття більш м’якого покарання (основного і
додаткового). Якщо зазначені в ст. 90 КК строки витікають без їх перерви
вчиненням нового злочину, то особа вважається такою, що не має
судимості. Проте якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення строку
погашення судимості знову вчинить злочин, то відповідно до ч. 5 ст. 90
КК строк погашення судимості переривається. У цьому разі він починає
обчислюватися заново (з самого початку) після фактичного відбуття
покарання (основного і додаткового) за останній злочин. Отже, з цього
моменту будуть одночасно текти два строки погашення судимості: за перший
і другий злочини. Ці строки обчислюються паралельно (не складаються і не
поглинаються) і закінчуються кожний самостійно, залежно від їх
тривалості.

5. Зняття судимості

Під зняттям судимості розіллється припинення судимості рішенням суду.
При знятті судимості на відміну від її погашення перебіг встановленого
законом строку і невчинення особою нового злочину самі по собі,
автоматично, не припиняють стан судимості. Потрібен розгляд цього
питання судом. Закон не зобов’язує суд, а лише надає йому право на
підставі конкретних обставин справи зняти з особи судимість.

2. Зняття судимості можливо лише до перебігу строків погашення
судимості, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно завжди є достроковим.

Для зняття судимості згідно з ст. 91 КК необхідні такі умови:

1) відбуття особою покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі;

2) закінчення не менше половини строку погашення судимості,
передбаченого в ст.89 КК;

3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним
ставленням до праці довела своє виправлення.

Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих умов.

Якщо суд встановить наявність цих умов, він ухвалює рішення про зняття з
особи судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості.

Якщо суд не вважає за можливе зняти судимість, то особа продовжує
вважатися судимою і перетерплювати пов’язані з нею обмеження до повного
закінчення передбачених законом строків погашення судимості.

Порядок зняття судимості встановлюється КПК України (ч. 3 ст. 91 КК).

Висновок

Судимість — це передбачені законом правові наслідки засудження, які
тривають певний період і визначають особливий правовий статус особи, яка
має судимість.

Аналіз норм КК свідчить про те, що закон передбачає судимість як
обставину, з якою пов’язуються найбільш суворі кримінально-правові
наслідки для особи, яка, маючи судимість, знову вчинює злочин. Так:

а) рецидивом злочинів як найбільш небезпечним видом множинності
визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за
умисний злочин (ст. 34);

б) злочин може бути визнаний повторним, якщо судимість за перший злочин
не було погашено або знято (ч.4 ст.32);

в) повторність злочину та рецидив є обставинами, які обтяжують покарання
(п. 1 ч.І ст.67);

г) судимість, як правило, виключає застосування до особи, яка вчинила
новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприклад,
звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45-47);

ґ) у багатьох статтях Особливої частини КК судимість передбачається як
кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака. Наприклад, хуліганство
буде особливо кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, яка має
судимість за хуліганство (ч.3 ст.296).

Цей перелік кримінально-правових обмежень достатньою мірою показує
значення інституту судимості в кримінальному праві.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з
дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або
зняття судимості.

Отже, судимість поширюється на: 1) строк відбування покарання; 2) і,
крім того, у випадках, передбачених законом, на певний строк після
відбуття покарання.

Очевидно, що протягом цього часу особа, яка має судимість, може
виправитися, можуть істотно змінитися життєві умови, поведінка особи.

Тому законодавець передбачає можливість припинення судимості і тим самим
припинення пов’язаних з нею обмежень.

Частина 1 ст. 88 КК називає два види припинення судимості: її погашення
і зняття.

Погашення судимості – це автоматичне її припинення при встановленні
певних, передбачених законом умов. Головним з них є невчинення особою
протягом строку судимості нового злочину.

Кримінально-правовими наслідками судимості є те, що судимість:

1) може виступати як кваліфікуюча ознака при вчиненні нового злочину. КК
кваліфікуюче значення надає судимості лише за тотожний чи однорідний
злочин (наприклад, ч.2 ст.331).

2) враховується при визнанні рецидиву злочинів (ст. 34);

3) є перепоною для звільнення від кримінальної відповідальності у
зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим
(ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст.
48);

4) враховується при визначенні того, чи має місце переривання перебігу
строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. З ст.
49);

5) враховується при виборі окремих видів покарання (ч. 2 ст. 62), а
протягом строку відбування певних покарань створює підстави

для застосування спеціальних обмежень щодо засуджених (ч. 2 ст. 58);

6) як одна із ознак, що характеризують особу винного, враховується
відповідно до загальних засад призначення покарання (п. З ч. 1 ст. 65),
а також при звільненні від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84);

7) за умисний злочин (оскільки вона є умовою рецидиву та різновидом
повторності злочинів) виступає як обставина, яка обтяжує покарання при
призначенні покарання (п. 1 ст. 67), хоча може і не враховуватися при
призначенні покарання з підстав, вказаних у ч. ч. 2 і 4 ст. 67;

8) за загальним правилом, є підставою для відмови в призначенні більш
м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69);

9) може бути підставою для відмови у звільненні від відбування покарання
з випробуванням (ч. 1 ст. 75);

10) за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені ст. ст.
437-439 та ч. 1 ст. 442, є підставою для незастосування давності
виконання обвинувального вироку (ч. 6 ст. 80);

11) враховується при визначенні обов’язкової частини покарання, яка
фактично повинна бути відбута при умовно-достроковому звільненні від
відбування покарання (п. 2 ч. 3 ст. 81, п. 2 ч. 3 ст. 107), а також при
заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (п. 2 ч. 4 ст. 82).

Список використаної літератури

Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом №2222-IV
від 08.12.2004 р. – К.: Велес, 2007. – 48 с.

Кримінальний кодекс України від 2001 року // Відомості Верховної Ради. –
2001. – N 25-26. – С.131.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіційний текст зі змінами та
доповненнями станом на 1 січня 1999 року. К.: Парламентське
видавництво., 1998. – с. 167.

Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990р. (ст. 17}.

Закон України “Про підприємництво від 7лютого 1991 р. (ст. 2).

Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. (ст. 46).

Закон України “Про статус суддів” від 15 грудня 1992р. (ст. 7).

Закон України Про адвокатуру від 19 грудня 1992 р. (ст. 2).

Закон України “ Про нотаріат’ від2березня 1993р. (ст. 3).

Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. (ст. ст. 12,
31).

Закон України “ Про державну податкову службу в Україні” від 24 грудня
1993р. (ст. 15).

Закон України “Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян
України” від21 січня 1994р. (ст. 6).

Закон України “Про судову експертизу” від 25лютого 1994р. (ст. 11).

Захон України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з
місць позбавлення волі” від І грудня 1994 р.

Закон України Про застосування амністії в Україні від І жовтня 1996 р.
(ст. 3).

Закон України “Про вибори народних депутатів України” від24 вересня 1997
р. (ст. 3).

Закон України “Про Центральну виборчу комісію від 17 грудня 1997 р. (ст.
ст. 6,7).

Закон України Про Вищу раду юстиції від 15 січня 1998 р.

Закон України “Про державну охорону органів державної влади України та
посадових осіб” від 7 березня 1998 р. (ст. 16).

Закон України “Про загальяий військовий обов’язок і військову службу в
редакції від 18 червня 1999 р. (ст. 15).

Закон України “Про державну таємницю” в редакції від 21 вересня 1999 р.
(ст. 23).

Закон України “ Про громадянство” в редакції від 18 січня 2001 р. (ст.
16).

Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами
України. Затверджене указом Президента України від 31 грудня 1991 р. (п.
2).

Постанова ПВС№ 4 від 16 травня 1975 р. Про практику розгляду судами
України клопотань про погашення і дострокове зняття судимості

Науково-практичний коментар до Кримінального Кодексу України / За
ред.Потебенька М.О., Гончаренко В.Г. – К., 2001.

Бажанов М.І., Станиш В.В., Тацій В.Д. Кримінально право України.
Загальна частина. – Київ-Харків, 2001.

Коржанський М. Й. Кримінальне право України (загальна частина). – К.:
Наукова думка. – 2002. – с. 334.

Лейленд П. Кримінальне право: злочин, покарання, судочинство. – К.:
Основи. – 1996. – с. 208.

Чернишова Н. В. Кримінальне право України. – К., 1995. – с. 455.

PAGE

PAGE

PAGE 19

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020