КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

ТА ПРАВА ЛЮДИНИ”

ЗМІСТ

Вступ

І. Статус та повноваження Конституційного Суду України

1.1. Конституційний контроль і місце в ньому Конституційного Суду
України

1.2. Статус Конституційного Суду України

2. Конституційні права людини і їх захист Конституційним Судом України

2.1. Конституційний Суд в системі конституційного контролю за
реалізацією прав, свобод людини і громадянина

2.2. Сутність конституційних прав людини

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Тема пошукової роботи “Конституційний Суд України і права людини”.

Прийняття 16 жовтня 1996 р. Закону України «Про Конституційний Суд
України» дало українському народові додаткові і суттєві гарантії захисту
основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, визнаних
Конституцією України і міжнародними документами, і значно розширило
можливості судового захисту даних прав і свобод.

На жаль, в Конституції України звужені функції Конституційного Суду з
питань захисту прав людини. В процедурі, безпосередньо пов’язаній з
правозахисною діяльністю, можливість розгляду індивідуальних звернень на
порушення конституційних прав, свобод і обов’язків громадян — взагалі
відсутня.

Згідно зі ст. 42 Закону України «Про Конституційний Суд України» такі
звернення можуть бути подані до Конституційного Суду не в зв’язку з
правозасто-совчою практикою, а лише на предмет офіційного тлумачення
конституційності законів та інших правових актів, які будуть
застосуватись в конкретній справі. Це не посилює його правозахисну роль,
тому що правозастосовча практика і всі підзаконні акти, вилучені із
компетенції Конституційного Суду, є сферами, де скоюється найбільше
порушень прав і свобод людини.забезпечуючи верховенство Конституції
України, Конституційний Суд України забезпечує пріоритет її норм щодо
прав і свобод над іншими нормативно-правовими актами. Такі повноваження
випливають із тексту присяги судді Конституційного Суду України, в якій
судді зобов’язуються «захищати конституційний лад держави, конституційні
права та свободи людини і громадянина» (ст. 17 «Про Конституційний Суд
України»), глави 12 «Особливості провадження у справах щодо
відповідності положень чинних правових актів, зазначених у пункті 1 ст.
13 цього Закону, конституційним принципам і нормам стосовно прав та
свобод людини і громадянина», а також із глави «Особливості провадження
у справах щодо конституційності правових актів, якими суперечливо
регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і
громадянина», Закону України «Про Конституційний Суд України».

Здійснюючи контроль за відповідністю Конституції України законів та
інших правових актів, Конституційний Суд України може визнати їх чи
окремі положення неконституційними, якщо вони не відповідають Основному
Закону. На захист прав і свобод спрямовані також і рішення з питань
офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Зокрема, у
справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Г.П. Конституційний
Суд України дав тлумачення частини другої ст. 55 Конституції України,
яку треба розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець,
особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді
загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу
державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових
осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства
вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють
права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи
перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий
захист. Судова влада здійснюється завдяки конституційному, цивільному,
адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об’єктом оскарження
до суду можуть бути рішення, дії або бездіяльність, внаслідок яких
порушено права і свободи громадян чи створено перешкоди для їх
здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом
обов’язки, або громадянин був незаконно притягнений до будь-якої
відповідальності.

В Україні згідно з Конституцією судовий захист прав (свобод покладено на
систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125
Конституції), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону
України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p.).

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі
прав людини. Однак у зв’язку з теперішніми соціально-економічними
умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм,
тому є вкрай важливим вивчення питання гарантії реалізації і захисту
прав і свобод людини і громадянина в Україні.

У даній роботі планується дослідити першу чергу такі питання як
повноваження та особливості діяльності Конституційного Суду України,
його роль у захисті прав людини тощо.

Під час роботи були використані такі методи наукового дослідження як
літературний метод, методи порівняння, метод синтезу та аналізу, метод
узагальнення.

Для написання роботи були використані нормативні акти, коментар до
Конституції України, підручники з конституційного права, інші
спеціалізовані видання тощо.

І. Статус та повноваження Конституційного Суду України

1.1. Конституційний контроль і місце в ньому

Конституційного Суду України

Конституційний Суд України посідає особливе, відокремлене від інших
органів держави, місце. Це обґрунтовується наступним:

— незважаючи на те, що про Конституційний Суд України йдеться у розділі
VIII Основного Закону України, він не є складовою, а ні загальних, а ні
спеціалізованих апеляційних судів;

— саме тому його правовий статус визначено в окремому розділі XII
«Конституційний Суд України»;

— цей розділ міститься не відразу за розділом VIII «Правосуддя», а перед
розділом ХІІІ «Внесення змін до Конституції України», що є досить
логічним;

— система судів загальної юрисдикції і спеціалізованих судів
відрізняється від Конституційного Суду України тим, що: останній не має
власної системи; порядок призначення суддів загальної і спеціальної
юрисдикції докорінним чином відрізняється від порядку формування
Конституційного Суду; вимоги, які пред’являються до суддів
Конституційного Суду відрізняються від вимог щодо судців загальної і
спеціальної юрисдикції; основні принципи судочинства останніх докорінно
відрізняються від засад Конституційного Суду; на діяльність
Конституційного Суду України не поширюються норми процесуальних кодексів
України; Конституційний Суд України має власну, притаманну лише йому,
процедуру розгляду питань своєї компетенції; специфічні і властиві лише
Конституційному Суду України акти, які він приймає; до суддів цього Суду
пред’являються підвищені вимоги щодо стажу роботи, вікового цензу та
місця проживання в Україні; акти цього органу не підлягають спеціальному
та касаційному оскарженню; на відміну від строків повноважень суддів
загальної і спеціальної компетенції, судді Конституційного Суду
призначаються на суворо визначений строк; судді Конституційного Суду не
входять до складу Вищої ради юстиції.

Все це дає можливість зробити висновок про те, що Конституційний Суд
України є особливим судовим органом конституційного контролю.

Така природа Конституційного Суду пояснюється тим, що останніми роками у
світі дедалі більше обґрунтовується думка про те, що поряд із
законодавчою, виконавчою і судовою владою має існувати четверта влада —
контрольна.

Контрольна влада згідно з однією з теорій у науці конституційного права
— влада, яка посідає самостійне місце в системі розподілу державної
влади поряд з законодавчою, виконавчою і судовою. У більшості держав
контрольна влада представлена вищими органами держави особливого роду
(конституційні суди, рахункові палати, державні контролери,
суперінтенданти, омбудсмени). На відміну від відомчого,
адміністративного контролю, інститути контрольної влади посідають
самостійне місце, вони організаційно відокремлені від інших гілок влади.

Специфіка діяльності органів контрольної влади полягає в тому, що вони
не встановлюють загальних правил поведінки, як це робить законодавча
влада, не займаються державним управлінням, яке притаманне відповідній
владі, не розглядають конкретних кримінальних, цивільних, трудових та
інших справ, що становить сферу діяльності судової влади. Органи
контролю, і зокрема Конституційний Суд України, займаються лише
розслідуванням, перевіркою, вивченням стану справ і не мають права
втручатися в оперативну діяльність установ і підприємств. Звичайно, вони
доповідають про результати перевірок іншим органам держави, які і
застосовують відповідні заходи до порушників. Самі ж органи контролю, у
тому числі і Конституційний Суд України, як правило, ніяких покарань
призначати не можуть.

1.2. Статус Конституційного Суду України

Конституційно-правовий статус Конституційного Суду визначається розділом
XII Конституції та Законом України «Про Конституційний Суд України» від
16 жовтня 1996 р.

Стаття 147 Конституції України визначає сутність Конституційного Суду
України та його призначення.

Конституційний Суд України визначається як єдиний орган конституційної
юрисдикції.

Призначення цього органу:

— вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції України;

— давати офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Конституція України визначає склад Конституційного Суду України та
порядок його формування.

Згідно з Конституцією Конституційний Суд України складається з 18 суддів
Конституційного Суду. Президент України (ч. 22 ст. 106), Верховна Рада
України (ч. 26 ст. 86) та з’їзд суддів України призначають по шість
суддів Конституційного Суду України (ч. 2 ст. 148).

У Конституції України визначаються вимоги до судців Конституційного Суду
України.

Відповідно до ч. З ст. 148 Конституції України суддею Конституційного
Суду України може бути громадянин України, який на день призначення
досяг сорока років, має вишу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не
менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти
років та володіє державною мовою.

При цьому суддя Конституційного Суду призначається на дев’ять років без
права бути призначеним на повторний строк.

Із загальної кількості суддів на спеціальному пленарному засіданні
обирається Голова Конституційного Суду України шляхом таємного
голосування лише на один трирічний строк.

Вище зазначалося, що основні положення норм розділу VIII Конституції
України «Правосуддя» на суддів Конституційного Суду не поширюються.
Проте є й вийнятки. Так, згідно зі ст. 149 Конституції України на суддів
Конституційного Суду поширюються гарантії незалежності та
недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені ст. 126,
та вимоги щодо несумісності, визначені в ч. 2 ст. 127 Конституції.

Суддя Конституційного Суду вважається таким, що вступив на посаду, з
часу складання ним присяги, а повноваження закінчуються в останній день
місяця, в якому строк його перебування на посаді судді закінчується або
в якому йому виповнюється шістдесят п’ять років.

Конституційному Суду України надано досить широкі повноваження, які
стосуються захисту загальних засад конституційного ладу, основних прав і
свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства і прямої дії норм
Конституції України на всій території країни.

Згідно зі ст. 150 до повноважень Конституційного Суду України належить
дві основні групи питань:

1) вирішення про відповідність Конституції України (конституційність):

• законів та інших правових актів Верховної Ради України;

• актів Президента України;

• актів Кабінету Міністрів України;

• правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Суб’єктами конституційного звернення до Конституційного Суду України
згідно зі ст. 150 Конституції України є: Президент України, не менш як
45 народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений
Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної
Республіки Крим.

При вирішенні питань своєї компетенції Конституційний Суд України,
зокрема за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України,
дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних
договорів або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради
України для надання згоди на їх обов’язковість.

У свою чергу за зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд
України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розгляду і
розслідування справи про усунення Президента України в порядку
імпічменту (ст. 151 Конституції).

Щодо вирішення питань про відповідність Конституції України
вищеперелічених актів. Згідно зі ст. 152 Конституції України закони та
інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються
неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не
відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена
Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними
чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані
недійсними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом
України рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам
актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовуються державою у
встановленому законом порядку.

З питань своєї компетенції Конституційний Суд України ухвалює рішення,
які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не
можуть бути оскаржені (ст. 150 Конституції).

Конкретні питання правового статусу, завдань, організації та діяльності
Конституційного Суду України визначає Закон України «Про Конституційний
Суд України» від 16 жовтня 1996 р.

Згідно з цим Законом завданням Конституційного Суду є гарантування
верховенства Конституції України як Основного Закону на всій території
України. Закон визначає основні принципи діяльності цього органу, до
яких належать принципи верховенства права, незалежності, колегіальності,
рівноправності суддів, гласності, повноти і всебічності розгляду справ
та обґрунтованості прийнятих рішень.

Визначається також порядок призначення суддів. Зокрема, Президент
України у процесі визначення кандидатур на посади суддів Конституційного
Суду проводить консультації з Прем’єр-міністром України та Міністром
юстиції.

Призначеною на цю посаду вважається особа, стосовно якої видано указ за
підписами Прем’єр-міністра та Міністра юстиції.

У разі припинення повноваження одного з шести суддів Конституційного
Суду, які призначаються Президентом, останній у місячний строк призначає
іншу особу на цю посаду.

Що стосується Верховної Ради України, то вона призначає шість суддів
Конституційного Суду таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів.
Пропозиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України
вносить Голова Верховної Ради України, а також може вносити не менш як
одна четверта народних депутатів від конституційного складу Верховної
Ради України; при цьому депутат має право поставити підпис під
пропозицією про висунення лише однієї кандидатури, і ці підписи
депутатів не відкликаються. Відповідний комітет Верховної Ради України
подає Верховній Раді свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду
судді Конституційного Суду України, внесеної у встановленому порядку.

Призначеними на посади суддів Конституційного Суду України вважаються
кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше
половини голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради
України. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і
після їх призначення була б перевищена необхідна для призначення
кількість суддів, щодо цих кандидатів проводиться повторне голосування.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який
призначався Верховною Радою України, Верховна Рада України у місячний
строк призначає іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування Голова Верховної Ради України підписує
постанови Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного
Суду України.

У свою чергу шість суддів Конституційного Суду призначає з’їзд суддів
України. За пропозицією делегатів з’їзду відкритим голосуванням
більшістю голосів присутніх делегатів з’їзд визначає кандидатури на
посади суддів Конституційного Суду України для включення до бюлетенів
для таємного голосування.

Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається
кандидат, який у результаті таємного голосування одержав більшість
голосів від числа обраних делегатів з’їзду суддів України.

Якщо голосування проводиться щодо кандидатур, число яких перевищує квоту
для призначення на посаду суддів Конституційного Суду України,
призначеними вважаються кандидати, які за умов, визначених у Законі,
набрали більше голосів, ніж інші кандидати на ці посади.

У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду з’їзд суддів
України у тримісячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

За результатами голосування головуючим і секретарем з’їзду підписуються
рішення з’їзду про призначення суддів Конституційного Суду України.

Закон також визначає повноваження Конституційного Суду України, на
підставі яких приймаються рішення та даються висновки у справах.

До цих повноважень належать права та обов’язки щодо: конституційності
законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента
України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних
міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що
вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх
обов’язковість; додержання конституційної процедури розслідування і
розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку
імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 151 Конституції України;
офіційного тлумачення Конституції та законів України.

До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо
законності актів органів державної влади, органів влади Автономної
Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші
питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо
неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є:
невідповідність Конституції України; порушення встановленої Конституцією
України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності;
перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті.

Закон також передбачає: вимоги до судді; порядок вступу його на посаду;
статус судді.

Окремо визначаються повноваження Голови Конституційного Суду України,
двох його заступників, які обираються на три роки.

Визначаються також підстави припинення повноважень суддів, а також
дострокового звільнення з посади Голови та заступника Конституційного
Суду за їх заявами. Зокрема, повноваження судді Конституційного Суду
України припиняються у разі: закінчення строку призначення; досягнення
суддею шістдесятип’ятирічного віку; неможливості виконувати свої
повноваження за станом здоров’я; порушення суддею вимог, передбачених
законом; порушення суддею присяги; набрання законної сили обвинувальним
вироком щодо нього; припинення його громадянства; визнання його безвісно
відсутнім або оголошення померлим; подання суддею заяви про відставку
або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Голова Конституційного Суду України, заступник Голови Конституційного
Суду України звільняються з посади за їх заявами Конституційним Судом
України.

Рішення про дострокове звільнення вважається прийнятим, якщо за нього
проголосувало більше половини конституційного складу суддів
Конституційного Суду України.

Закон визначає також порядок організації та діяльності Конституційного
Суду України.

Питання провадження у справах та діяльності Конституційного Суду
України, його Секретаріату, порядок діловодства, правила внутрішнього
розпорядку Конституційного Суду України визначаються Конституцією
України, Законом та актами Конституційного Суду України, що встановлюють
порядок організації внутрішньої роботи Конституційного Суду України.

Фінансування Конституційного Суду України передбачається в Державному
бюджеті України окремим рядком. Пропозиції щодо обсягу фінансування
Конституційного Суду України і проект відповідного кошторису подаються
Головою Конституційного Суду України до Кабінету Міністрів України та
Верховної Ради України при складанні проекту Державного бюджету України
на кожний наступний рік.

Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше
забезпечення Конституційного Суду України здійснює Секретаріат
Конституційного Суду України на чолі з керівником Секретаріату
Конституційного Суду України.

Положення про Секретаріат Конституційного Суду України, його структура і
штати затверджуються Конституційним Судом України.

Керівник Секретаріату Конституційного Суду України призначається
Конституційним Судом України за поданням Голови Конституційного Суду
України з числа громадян, які мають право на зайняття посади
професійного судді.

Керівник Секретаріату Конституційного Суду України не може належати до
політичних партій, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій
політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади,
виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та
творчої.

Керівник та інші посадові особи Секретаріату Конституційного Суду
України є державними службовцями.

Конституційний Суд України на своєму засіданні утворює з числа суддів
Конституційного Суду України постійні комісії Конституційного Суду
України, що є його допоміжними робочими органами з питань організації
його внутрішньої діяльності. Положення про ці органи затверджуються
Конституційним Судом на пленарному засіданні.

Конституційний Суд України може утворювати також на своїх пленарних
засіданнях тимчасові комісії для додаткового дослідження питань,
пов’язаних з конституційним провадженням у справі, за участю фахівців у
відповідних галузях права.

Крім того, суддя Конституційного Суду України може мати наукового
консультанта та помічника, які виконують доручення судді Конституційного
Суду України зі справ конституційного провадження. Вони є державними
службовцями.

2. Конституційні права людини і їх захист Конституційним Судом України

2.1. Конституційний Суд в системі конституційного контролю

за реалізацією прав, свобод людини і громадянина

Захист прав і свобод людини і громадянина є конституційно-правовим і
міжнародно-правовим обов’язком сучасної держави. Здійснюється він за
допомогою системи принципів, інститутів, механізмів і
процедурно-правових правил, прямо чи опосередковано призначених для цих
цілей.

Найбільш ефективним інститутом судового захисту прав людини в сучасній
демократичній державі і суспільстві є конституційне судочинство. Воно
здійснюється спеціалізованими конституційними судами або квазісудовими
органами, наділеними повноваженнями здійснювати конституційний контроль
і забезпечувати своєю діяльністю верховенство конституції і пріоритет
прав і свобод людини. Функція захисту прав і свобод здійснюється
«органами конституційної юрисдикції» шляхом використання трьох основних
форм їх діяльності: завдяки абстрактному, конкретному та індивідуальному
контролю за додержанням конституції і закріплених у ній прав і свобод
людини та громадянина.

Абстрактний контроль передбачає можливість подачі запиту конституційний
суд про конституційність прийняття законів й інших нормативних актів
незалежно від їх застосування в конкретних правовідносинах. Мета цього
виду контролю — додержання законодавцем конституції і її положень, що
регулюють права і свободи людини в процесі прийняття нормативно-правових
актів. Правом такого запиту наділяються, як правило, вищі органи
виконавчої влади в особі президента, прем’єр-міністра, групи депутатів
парламенту, органи виконавчої влади. Цей вид контролю діє в країнах з
централізованою системою конституційного контролю, коли тільки
спеціалізований конституційній суд може абстрактно, поза зв’язком з
реалізацією даної норми здійснити її тлумачення в контексті
конституційних положень.

Конкретний контроль (інколи має назву інцидентний) передбачає, що
питання про конституційність визначеного для застосування закону
ставиться, розглядається і вирішується тільки в зв’язку з конкретним
судовим розглядом. Найбільш широко цей вид контролю використовується в
країнах з децентралізованою системою конституційного контролю, де всі
суди правомочні самі вирішувати питання про конституційність норми
права, що застосовується ними. Конкретний контроль також діє в ряді
країн континентального права, де існує централізована система
конституційного контролю, здійснювана спеціалізованими органами
квазісудового характеру.

Централізована система виходить з того, що суди загальної юрисдикції не
здійснюють контролю за відповідністю нормативно-юридичних актів
конституції. Тут загальні суди можуть тільки ставити питання про
конституційність нормативних актів перед конституційним судом у вигляді
запиту у зв’язку з розглядом конкретної судової справи і лише в таких
рамках забезпечити відповідність закону конституції.

Конституційний контроль здійснюється і у формі індивідуальної та
колективної скарги, котра передбачає наділення індивіда—суб’єкта прав і
свобод людини, а також різних об’єднань громадян, юридичних осіб правом
подачі в конституційний суд скарги про порушення їх прав і свобод
законами, нормативними актами, судовими рішеннями. Конституційна скарга
виступає як важливий правовий засіб захисту індивіда від свавілля
держави.

Широкі повноваження конституційного судочинства при захисті прав і
свобод людини обумовлені рядом принципів, які започаткувались в
повоєнний період у системі національного, регіонального і міжнародного
права. До їх числа насамперед належать визнані права і свободи людини як
природні, невід’ємні цінності, їх пріоритетне значення в системі
внутрішньодержавного і міжнародного права закріплені на рівні
конституції і міжнародних пактів про права людини. Принцип, з якого
випливає, що права і свободи зобов’язують владу держави (законодавчу,
виконавчу, судову) як чинне діюче право визнавати індивіда суб’єктом
міжнародно-правових відносин.

Важливе місце в системі конституційного судочинства і особливо в царині
захисту прав і свобод людини і громадянина в більшості країн світу
займає інститут індивідуальної конституційної скарги, що відкриває
людині і громадянину прямий доступ до органів конституційного контролю.
Надане індивідуальне право подачі скарги до конституційного суду стає
для нього особливим правовим засобом, що дозволяє захищати свої
конституційні права і свободи. Об’єктом скарги може бути будь-який акт
публічної влади

— законодавчої, виконавчої (діяльність або навіть її бездія), а також
судової, якщо таким актом, на думку індивіда, порушують його права. До
речі, в свій час її доктрина мала і негативні відгуки, оскільки багато
європейських юристів вважало, що захист прав і свобод є «обов’язком усіх
судів, то введення такої спеціальної форми, як конституційна скарга, є
надмірним»[1]. Це пояснювалось ще й тим, що у багатьох країнах право
індивідуальної скарги вводилось через деякий час після початку
функціонування самого конституційного суду. Але попри все, авторитет
індивідуальної скарги постійно зростає, оскільки вона розширює правові
можливості в захисті прав і свобод. Індивідуальна скарга ставить кордон
і законодавчій владі, сприяючи скасуванню законів, що порушують право.

Індивідуальна скарга розцінюється доктриною і практикою не тільки як
важлива гарантія захисту прав громадян від свавілля влади, але й як
засіб забезпечення і розвитку конституційно-правових витоків демократії,
основу якої становлять права і свободи людини. Тому правомірно вважати,
щоб конституційна скарга не тільки захищає індивіда і його суб’єктивні
права, але й сприяє реалізації правової держави, пов’язаності всіх гілок
влади конституцією і законом, що гарантують права і свободи людини. В
цьому розумінні індивідуальна скарга виступає як специфічна гарантія
конституційного права. Більше того, надаючи громадянину право як сторони
вступати в спір з державою і її органами, навіть із самим законодавцем,
інститут індивідуальної скарги сприяє тим самим інтеграції громадян у
процес управління державою і суспільством.

Основними умовами і вимогами подачі і прийому індивідуальної скарги до
розгляду вважаються такі: 1. Мають бути визначені всі доступні
індивідові засоби правового захисту. Скарга не може бути прийнята, якщо
оскарження можливо здійснити іншим шляхом; 2. Зазначені в скарзі питання
повинні мати принципово важливе конституційно-правове значення; 3.
Скарга має бути переконливо обгрунтована; 4. Скарга не може бути
за-відомо безперспективною, тобто не мати шансів на позитивне вирішення.

В наш час категорія природних прав збереглась в основному на рівні
доктри-нальних розробок, а в практиці конституційних судів відійшла на
другий план і поступилась місцем позитивістській тра-ктовці прав і
свобод. Згідно з теорією юридичного позитивізму, вони діють тільки в тій
мірі і в такому обсязі, в якому гарантується конституцією і законами.

Надто значними і цікавими є запроваджені в практиці конституційного
контролю специфічні методи і принципи інтеграції прав і свобод людини,
які в останні роки ведуться переважно з позицій матеріального, а не
просто формального поняття прав і свобод. При цьому слід зазначити, що
не в усіх країнах органи конституційного контролю рівною мірою
використовують вказаний спосіб тлумачення, однак така тенденція дістає
все більше поширення.

Проте незалежно від рівня і характеру норм, що підлягають тлумаченню, в
поактиці правозастосування проходить процес зближення або навіть збігу
правил тлумачення як внутрішньодержавних, так і міжнародно-правових
норм. І цей процес треба визнати природним, оскільки таке зближення
сприяє цілі захисту прав людини. Виходячи з принципів і норм,
проголошених у міжнародних документах про права людини (Загальна
декларація прав людини — статті 29 і 30, Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права — статті 5, 46, 47, Європейська конвенція
— статті 16, 17, 60 та ін.), відомий австрійський юрист, у минулому
Голова Європейської комісії з прав людини Ради Європи Ф.Ермакера
сформулював такі універсальні принципи інтерпретації при захисті прав
людини, які утвердились і використовуються на практиці не тільки
Європейським судом, але й характерні для рішень конституційних судів
багатьох європейських країн.

Заборона зловживань правами людини означає, що жодна з норм про права
людини не може бути тлумачена так, щоб обгрунтувати визнання за
державою, групою осіб або за окремою особою певних прав, при цьому
обмежуючи чи скасовуючи права інших осіб. Подібна заборона одночасно
означає вимоги поважати права інших.

Не менш значущим принципом, який використовується в процесі тлумачення
норм права і одночасно є важливим правовим критерієм при оцінці
конституційними судами згідно з міжнародно-правовими стандартами в
галузі додержання прав людини, є принцип відповідності законодавчої
діяльності цілям і завданням, які проголошені в законі. Цей принцип
дістав широке визнання в теорії і практиці як найбільш важлива
інститу-ційна гарантія захисту основних прав від порушень з боку держави
і її органів. Ці органи зобов’язані керуватись принципом виваженості,
оскільки вони своїми діями зачіпають суб’єктивні права громадян.

Узагальнюючи сказане про принципи, форми і процедури тлумачення органами
конституційного контролю прав і свобод, можна зробити такий висновок.
Тлумачення основних прав і свобод щодо легітимних правосвідомих
громадян, наприклад, на участь у політичному і суспільному житті, на
соціальну справедливість і рівність, на захист від свавілля і
дискримінації, що виходять з принципу верховенства конституції і їх
пріоритету в системі права, дають можливість органам конституційного
контролю не тільки розширити їх зміст і гарантії захисту, але й
одночасно покласти на державу обов’язки по створенню сприятливих умов
для їх реалізації і механізмів захисту.

Проте забезпечення і захист закріплених прав і свобод в першу чергу є
головним завданням національних органів, особливо конституційних судів.
Підкреслюючи цю думку, Голова Європейського суду з прав людини Р.Рісдал
зазначив, що очолюваний ним суд може бути лише останньою інстанцією для
громадян. «Ніхто не повинен розраховувати отримати від нього більше, ніж
сприяння виконанню національними судами їх завдань по захисту прав
людини».

Прийняття 16 жовтня 1996 р. Закону України «Про Конституційний Суд
України» дало українському народові додаткові і суттєві гарантії захисту
основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, визнаних
Конституцією України і міжнародними документами, і значно розширило
можливості судового захисту даних прав і свобод. На жаль, в Конституції
України звужені функції Конституційного Суду з питань захисту прав
людини. В процедурі, безпосередньо пов’язаній з правозахисною
діяльністю, можливість розгляду індивідуальних звернень на порушення
конституційних прав, свобод і обов’язків громадян — взагалі відсутня.
Згідно зі ст. 42 Закону України «Про Конституційний Суд України» такі
звернення можуть бути подані до Конституційного Суду не в зв’язку з
правозасто-совчою практикою, а лише на предмет офіційного тлумачення
конституційності законів та інших правових актів, які будуть
застосуватись в конкретній справі. Це не посилює його правозахисну роль,
тому що правозастосовча практика і всі підзаконні акти, вилучені із
компетенції Конституційного Суду, є сферами, де скоюється найбільше
порушень прав і свобод людини.

В той же час існуючий Закон України «Про звернення громадян» від 10
лютого 1996 р. дає право громадянам України звернутися до органів
державної влади,місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ,
організацій незалежно від форм власності, підприємств, засобів масової
інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із
зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної
діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх
соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів
і скаргою про їх порушення.

Таким чином, забезпечуючи верховенство Конституції України,
Конституційний Суд України забезпечує пріоритет її норм щодо прав і
свобод над іншими нормативно-правовими актами. Такі повноваження
випливають із тексту присяги судді Конституційного Суду України, в якій
судді зобов’язуються «захищати конституційний лад держави, конституційні
права та свободи людини і громадянина» (ст. 17 «Про Конституційний Суд
України»), глави 12 «Особливості провадження у справах щодо
відповідності положень чинних правових актів, зазначених у пункті 1 ст.
13 цього Закону, конституційним принципам і нормам стосовно прав та
свобод людини і громадянина», а також із глави «Особливості провадження
у справах щодо конституційності правових актів, якими суперечливо
регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і
громадянина», Закону України «Про Конституційний Суд України».

На думку В. Лазарева, Конституційний Суд самим фактом свого створення і
діяльності покликаний гарантувати політичну і правову стабільність
суспільного життя, надійно охороняти права і свободи громадян, захищати,
а не засуджувати. В центрі його юрисдикції перебувають основні права,
людська гідність.

Здійснюючи контроль за відповідністю Конституції України законів та
інших правових актів, Конституційний Суд України може визнати їх чи
окремі положення неконституційними, якщо вони не відповідають Основному
Закону. На захист прав і свобод спрямовані також і рішення з питань
офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Зокрема, у
справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Г.П. Конституційний
Суд України дав тлумачення частини другої ст. 55 Конституції України,
яку треба розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець,
особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді
загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу
державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових
осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства
вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють
права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи
перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених
відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий
захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.

Частину другу ст. 124 Конституції України необхідно розуміти так, що
юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про права та
інші правові питання, поширюються на всі правовідносини, що виникають в
державі.

Підставою для розгляду справи за зверненням Вільної профспілки
працівників метрополітенів України стало неодноразове застосування
окремими органами державної влади терміна «професійна спілка, що діє на
підприємстві, в установі, організації», яке вживається в абзаці шостому
частини першої ст. 411 Кодексу законів по працю України. Одні з них
визнавали такою, що діє на підприємстві, в установі, організації
профспілку, яка уклала колективний договір, інші будь-яку профспілку,
утворену на підприємстві, в установі, організації. Правильність
визначення цього терміна впливає на повноваження профспілок щодо
захисту, зокрема, трудових прав своїх членів. Конституційний Суд України
у рішенні вказав, що Конституція України закріпила не тільки право
кожного на працю, а й гарантії реалізації цього права як особисто, так і
через об’єднання громадян, зокрема профспілки, які утворюються без
попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів.

Судом дано тлумачення, що поняттям «професійна спілка, що діє на
підприємстві, в установі, організації, охоплюється будь-яка професійна
спілка ґппогЬг.піпк-пва організація), яка відповідно до Конституції та
законів України утворена на підприємстві, в установі, організації на
основі вільного вибору її членів з метою захисту їх трудових і
соціально-економічних прав та інтересів, незалежно від того, чи є така
професійна спілка стороною колективного договору, угоди. Професійні
спілки, які діють на одному й тому ж підприємстві, в установі,
організації, мають рівні права і є рівними перед законом»^]. Цим
роз’ясненням не тільки підтверджено конституційне право громадян на
утворення професійних спілок, встановлене ст. 36 Конституції України,
але й забезпечено їх право на створення таких професійних спілок, які
дійсно захищатимуть їх трудові і соціально-економічні права.

Важливою гарантією прав та свобод людини і громадянина є закріплена у
ст. 157 Конституції України недопустимість внесення до неї змін, якщо
вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і
громадянина, а також встановлення попереднього контролю за відповідністю
законопроекту про внесення змін до Конституції України наведеним вище
вимогам (ст. 19 Конституції України). Такий контроль здійснює
Конституційний Суд України, висновок якого щодо відповідності
законопроекту про внесення змін до Конституції України, вимогам статей
157 і 158 Конституції України є обов’язковими для Верховної Ради
України.

Можливості Конституційного Суду України щодо захисту прав і свобод
людини і громадянина певною мірою обмежені встановленими формами
конституційного контролю — абстрактними, факультативними, наданим
громадянам правом звертатись до Суду лише з питань офіційного тлумачення
Конституції України та законів України. Підстави для їх звернення також
обмежені певними умовами, зокрема, наявністю неоднозначного застосування
одних і тих же положень Конституції України чи законів України судами
України, іншими органами державної влади. Безпосередньо звертатись до
суду з питань конституційності законів або інших правових актів не
можуть, але це може зробити в їхніх інтересах Уповноважений Верховної
Ради з прав людини, якому таке право надане.

Конституція України значно розширила захист прав і свобод громадянина,
закріпивши право після використання всіх національних засобів правового
захисту своїх прав і свобод до відповідних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є
Україна. Це конституційне положення відповідає вимогам ст. 26
Європейської конвенції з прав людини.

В системі ж судового захисту прав людини Конституційний Суд виконує
особливу роль. І вона є виключно прерогатив-ною в тлумаченні Конституції
і його рішення в цих питаннях є обов’язковими для всіх органів
законодавчої, виконавчої і судової влад. Конституційний Суд, здійснюючи
тлумачення норм Конституції, фокусуючи права і свободи громадян, сприяє
подальшому розвитку і поглибленню їх змісту, підвищенню їх юридичної
захищеності.

Основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий
захист. Судова влада здійснюється завдяки конституційному, цивільному,
адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об’єктом оскарження
до суду можуть бути рішення, дії або бездіяльність, внаслідок яких
порушено права і свободи громадян чи створено перешкоди для їх
здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом
обов’язки, або громадянин був незаконно притягнений до будь-якої
відповідальності.

В Україні згідно з Конституцією судовий захист прав ( свобод покладено
на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125
Конституції), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону
України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p.).

В Україні лише впроваджується система адміністративної юрисдикції, яка
відіграє значну роль у механізмі захисту прав людини у багатьох країнах,
зокрема у Франції.

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю
за додержанням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень
Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у
світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі
звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів та у
вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних
прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав
громадян є: «конституційна скарга» (ФРН, Австрія), наказ «хабеас корпус»
(як у країнах загального права, так і в державах з іншими правовими
системами), процедура «ампаро» (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).

Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному вигляді.
Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При
цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного
звернення чи письмового клопотання до Конституційного Суду України про
необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України для
забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини
і громадянина (ч. 1 ст. 42 Закону України «Про Конституційний Суд
України»).

Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством
України не передбачені.

Найважливішими передумовами і водночас елементами захисту прав людини і
громадянина в системі гарантій в Україні повинні виступати норми та
принципи матеріального і процесуального права, які закріплені у
Конституції і які мають бути реалізовані у поточному законодавстві й
судовій практиці. До таких норм та принципів, наприклад, належать:
принцип, що конституційні права і свободи не можуть бути скасовані, а
при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається
звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод [2, стаття 22]; принцип
передбачуваності та ясності законів, які приймаються.

Проте основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий
захист. Судова влада здійснюється завдяки конституційному, цивільному,
адміністративному та кримінальному судопровадженню. Об’єктом оскарження
до суду можуть бути рішення, дії або бездіяльність, внаслідок яких
порушено права і свободи громадян чи створено перешкоди для їх
здійснення, або на громадянина покладено якісь не передбачені законом
обов’язки, або громадянин був незаконно притягнений до будь-якої
відповідальності.

В Україні згідно з Конституцією судовий захист прав ( свобод покладено
на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст. 125
Конституції), а також на Конституційний Суд України (ст. 42 Закону
України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p.).

В Україні лише впроваджується система адміністративної юрисдикції, яка
відіграє значну роль у механізмі захисту прав людини у багатьох країнах,
зокрема у Франції.

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю
за додержанням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень
Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у
світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі
звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів та у
вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних
прав і свобод. Такими спеціальними засобами захисту конституційних прав
громадян є: «конституційна скарга» (ФРН, Австрія), наказ «хабеас корпус»
(як у країнах загального права, так і в державах з іншими правовими
системами), процедура «ампаро» (Іспанія, ряд країн Латинської Америки).

Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному вигляді.
Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При
цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного
звернення чи письмового клопотання до Конституційного

Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції та
законів України для забезпечення реалізації чи захисту конституційних
прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 42 Закону України «Про
Конституційний Суд України»).

Спеціальні процедури забезпечення прав і свобод громадян законодавством
України не передбачені.

Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод
людини, включає не лише правові інститути. У багатьох державах є
спеціальні служби омбудсмана (походить від королівського уповноваженого
в Швеції XVII ст.), які відповідають за своєчасне й адекватне реагування
влади на звернення та скарги громадян. В одних країнах ця служба
представлена однією особою (Росія, Польща, Португалія, Велика Британія,
Іспанія, Франція, Австрія та ін.), в інших — колегіальними органами
(Угорщина та ін.).

Хоч омбудсман, як правило, призначається і звільняється з посади органом
законодавчої влади, він розглядається як орган, незалежний від іншої
публічної влади у сфері здійснення своєї компетенції.

До повноважень цієї служби, звичайно, належать: розгляд скарг
громадянина на порушення його конституційних прав; проведення
розслідування за власною ініціативою, якщо є підозра, що дії
адміністрації порушують закон або суперечать справедливості і
доцільності, чи є факти зловживання владою. Омбудсман зобов’язаний
викривати корупцію в діяльності службових осіб, розглядати скарги щодо
публічної служби, адміністрації держави, тюремної служби, нерівних
можливостей доступу до державної служби. Він має право викликати
необхідних осіб, вимагати пред’явлення документів, вести допит будь-якої
особи, вимагати від будь-яких осіб співпраці та використовувати їх
знання при розслідуванні.

Акти і рішення, які приймає омбудсман, не мають юридичної сили.
Омбудсман щорічно представляє доповіді парламенту і останній приймає
відповідні заходи до порушників закону.

Сфера діяльності омбудсмана — це відносини, між громадянином і
представниками держави (органами, посадовими і службовими особами). До
його компетенції не входять справи, у яких громадяни взаємодіють між
собою.

Важливою правовою гарантією захисту прав людини є відповідальність за їх
порушення. Ефективність цієї гарантії визначається обсягом правового
захисту, який є у особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.

Обсяг правових засобів захисту в сучасний період значно розширено
завдяки підключенню до національних, внутрішньодержавних інститутів і
органів системи міжнародної юрисдикції. Йдеться про міжнародно-правові
гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних
міжнародних документах (наприклад, у таких універсальних актах, як
Загальна декларація прав людини, і таких регіональних, як Європейська
конвенція із захисту прав людини).

Проте, інститут судового захисту прав людини має істотний недолік.
Скарги на порушення прав людини звичайно приймаються до судового
розгляду лише після того, як вичерпано інші засоби правового захисту.

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмана.
Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради
України належать: призначення на посаду та звільнення з посади
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування
щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні.

Докладно питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини визначені в Законі України «Про Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини» від 13 листопада 1997 р.

Згідно з Законом парламентський контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території
України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності
Уповноважений керується Конституцією, законами України та чинними
міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України.

Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав
і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від
місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які
перебувають на території України, та органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами,
установами, організаціями, незалежно від форм власності, та їх
посадовими і службовими особами.

Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина, що його здійснює Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини, є: захист прав і свобод людини і
громадянина, проголошених Конституцією, законами України та міжнародними
договорами України; додержання та повага до прав людини і громадянина з
боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і
службових осіб; запобігання порушенням прав і свобод людини і
громадянина або сприяння поновленню порушених прав; сприяння приведенню
законодавства України про права і свободи людини і громадянина
відповідно до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі;
поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі
захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам
дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння
правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації
про особу.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою
діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і
громадянина, які отримує за зверненнями громадян України, осіб без
громадянства чи їхніх представників, народних депутатів України, а також
за власною ініціативою. Уповноважений приймає та розглядає звернення
громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в
їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян».
Такі звернення подаються Уповноваженому протягом року після вчинення
порушення прав і свобод людини і громадянина. За виняткових обставин цей
строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більш як до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений відкриває провадження у справі про
порушення прав і свобод людини і громадянина; роз’яснює заходи, що їх
має вжити особа, яка подала звернення, направляє його за належністю в
органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та контролює
розгляд цього звернення, або відмовляє в подальшому розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами,
зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов,
заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або про відмову у
прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі,
яка його подала, причому відмова у прийнятті звернення до розгляду має
бути вмотивованою.

Відповідно до Закону Уповноважений повинен реагувати на порушення
положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України
стосовно прав і свобод людини і громадянина.

Актами такого реагування є звернення Уповноваженого (конституційне
подання та подання до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій,
незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб).

Конституційне подання вноситься до Конституційного Суду України з
приводу вирішення питання про відповідність Конституції закону України,
чинного правового акта Верховної Ради України, акта Президента України
та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки
Крим, офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Подання Уповноваженого — це акт, який він вносить до органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян,
підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх
посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний
строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і
громадянина.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які
мають захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент
України, як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102),
Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи
людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1 ст. 22), Кабінет
Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і
свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 116), місцеві державні
адміністрації на відповідній території, які повинні забезпечувати
додержання прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 199), підсистема судів
загальної юрисдикції та спеціалізованих судів (ст. 125), Конституційний
Суд України (ст. 147 Конституції і ст. 42 Закону України «Про
Конституційний Суд України»); Уповноважений Верховної Ради України з
прав людини (ч. 17 ст. 85 Конституції), прокуратура, адвокатура, інші
правоохоронні органи України.

Конституційний Суд України ще у 1999 р. визнав положення ст. 24
Загальної частини та положення санкцій статті Особливої частини
Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як міру
покарання такими, що не відповідають Конституції України (є
неконституційними). Тому положення цього Кодексу, що визнані
неконституційними, було визнано такими, що втратили чинність з дня
ухвалення судом цього рішення.

2.2. Сутність конституційних прав людини

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості)
особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі
забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного
стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від
певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі
нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй
від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у
тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади
держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і
не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони
належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від
природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття
власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей
суспільства — рівня його економічного, політика-соціального,
духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства
не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до
законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному
рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті
угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є
свідченням про те, що вони стали не лише об’єктом міжнародного
регулювання, але й міжнародними стандартами.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких
соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних
державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не
тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка законом визнається
юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в
міжнародно-правових актах, то права громадянина — у конституції певної
держави.

Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеалі повинні
збігатися, оскільки:

• здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з
боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають
громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та
міжнародного права;

• громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав
людини.

До обов’язків держави входить здійснення постійної створюючої
діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами,
створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні,
економічні та культурні права. Реалізувати ці права набагато складніше,
ніж права негативні. Безпосередній захист їх правовими засобами не
можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання
суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресурсів
держави. Їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від
національного доходу країни та її політичного режиму.

У разі обмеженості ресурсів і антидемократичності режиму позитивні права
можуть гарантувати громадянам лише «рівність у злиднях», як це мало
місце у переважній більшості так званих «соціалістичних» держав за часів
тоталітарних режимів.

ВИСНОВКИ

Можна зробити наступні висновки:

Важливою гарантією прав та свобод людини і громадянина є закріплена у
ст. 157 Конституції України недопустимість внесення до неї змін, якщо
вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і
громадянина, а також встановлення попереднього контролю за відповідністю
законопроекту про внесення змін до Конституції України наведеним вище
вимогам (ст. 19 Конституції України). Такий контроль здійснює
Конституційний Суд України, висновок якого щодо відповідності
законопроекту про внесення змін до Конституції України, вимогам статей
157 і 158 Конституції України є обов’язковими для Верховної Ради
України.

Можливості Конституційного Суду України щодо захисту прав і свобод
людини і громадянина певною мірою обмежені встановленими формами
конституційного контролю — абстрактними, факультативними, наданим
громадянам правом звертатись до Суду лише з питань офіційного тлумачення
Конституції України та законів України. Підстави для їх звернення також
обмежені певними умовами, зокрема, наявністю неоднозначного застосування
одних і тих же положень Конституції України чи законів України судами
України, іншими органами державної влади. Безпосередньо звертатись до
суду з питань конституційності законів або інших правових актів не
можуть, але це може зробити в їхніх інтересах Уповноважений Верховної
Ради з прав людини, якому таке право надане.

Конституція України значно розширила захист прав і свобод громадянина,
закріпивши право після використання всіх національних засобів правового
захисту своїх прав і свобод до відповідних судових установ чи до
відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є
Україна. Це конституційне положення відповідає вимогам ст. 26
Європейської конвенції з прав людини.

В системі ж судового захисту прав людини Конституційний Суд виконує
особливу роль. І вона є виключно прерогатив-ною в тлумаченні Конституції
і його рішення в цих питаннях є обов’язковими для всіх органів
законодавчої, виконавчої і судової влад. Конституційний Суд, здійснюючи
тлумачення норм Конституції, фокусуючи права і свободи громадян, сприяє
подальшому розвитку і поглибленню їх змісту, підвищенню їх юридичної
захищеності.

Здійснюючи контроль за відповідністю Конституції України законів та
інших правових актів, Конституційний Суд України може визнати їх чи
окремі положення неконституційними, якщо вони не відповідають Основному
Закону.

На захист прав і свобод спрямовані також і рішення з питань офіційного
тлумачення Конституції України та законів України.

Конституційний Суд України посідає особливе, відокремлене від інших
органів держави, місце. Конституційно-правовий статус Конституційного
Суду визначається розділом XII Конституції та Законом України «Про
Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р.

Значне місце у механізмі захисту прав і свобод людини належить контролю
за додержанням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень
Конституції про права і свободи людини і громадянина. Такий контроль у
світовій конституційній практиці здійснюється у двох формах: у формі
звичайної процедури контролю за конституційністю нормативних актів та у
вигляді спеціальних процедур, формально-юридичного забезпечення основних
прав і свобод.

Перша форма контролю в Україні здійснюється у специфічному вигляді.
Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів України. При
цьому захист прав і свобод людини можливий шляхом конституційного
звернення чи письмового клопотання до Конституційного Суду України про
необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України для
забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини
і громадянина (ч. 1 ст. 42 Закону України «Про Конституційний Суд
України»).

Використана література

Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996.

Конституція України. – К., 1996.

Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 1.

Вісник Конституційного Суду України. — 1998. — № 1, — С.34—38.

Волинка Катерина. Проблема збереження прав і свобод особи в Україні //
Юридичний вісник. — №3. – 2001.

Денисов В.Н., Евентов В.И. и др. Реализация международно-правовых норм
во внутреннем праве. — К., Наукова думка, 1992. — 244 с.

Жуйков В.М. Права человека и власть закона: Вопросы судебной защиты. —
М., 1995. — 284 с.

Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду.
— К.,1999. — 248 с.

Захаров Є., Речицький В. Права людини в Конституції України // Правник.
– 2002. — №4.

Карташкин В.А. Права человека в международном и внутригосударственном
праве. — М.,1995. — 132 с.

Конституционное (государственное) право: Справочник / Под ред. В.И.
Лафитского. — М., 1995. -191 с.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
1998.

Лысенков С.Л. Гарантии прав и свобод личности в Советском обществе:
Дисс. на соискание ученой степени канд. юр. наук. — К., 1976. — 204 с.

Международное сотрудничество и права человека. — М., 1989. — 162 с.

Общая теория прав человека / За ред. Е.А.Лукашеві. – М, 1996.

Общая теория прав человека / Руководитель авторского коллектива и
ответственный редактор Лукашева Е.А. — М., 1996. — 509 с.

Орзіх М.Ф. Міжнародно-правові стандарти прав людини в Україні // Право
України. — 1992. — №4.

Право України. – 1998. — №8.

Права человека в современном мире / Отв. ред. Рагозин Н.П. — Донецк,
1995. — 292 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656 с.

Ткач Г. Адміністративно-правовий захист: окремі питання прав, свобод та
законних інтересів громадян // Вісник Львівського університету. Серія
юридична. – 2001. – Випуск 36. – 629 с.

Тодика Ю.М., Марцеляк О.В. Конституційний Суд України і’прокуратура в
конституційно-правовому механізмі забезпечення основних прав громадян //
Вісник Українського центру прав людини. — 1998. — Число 3. — С. 16.

Хаманева Н.Ю. Охрана прав граждан в зарубежных странах: Институт
омбудсмена. — М.,1991. — 54 с.

Конституція України. – К., 1996.

Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996

Конституція України. – К., 1996.

Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 2001.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656 с.

PAGE

PAGE 2

PAGE

Похожие записи