КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Конкуренція і монополія” План

ВСТУП

1. ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ТА ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК МОНОПОЛІЇ І
КОНКУРЕНЦІЇ В ГОСПОДАРСЬКОМУ ЖИТТІ

2. ОСНОВНІ ФОРМИ, ВИДИ ТА ТИПИ ФУНКЦІОНУВАННЯ МОНОПОЛІЙ. МОНОПОЛІЯ –
ЯК КРАЙНЯ ФОРМА НЕДОСКОНАЛОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

3. КОНКУРЕНЦІЯ – ЦИВІЛІЗОВАНА ФОРМА БОРОТЬБИ ЗА ІСНУВАННЯ ТА
ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЦТВА

4. МОНОПОЛІЯ І КОНКУРЕНЦІЯ В ГОСПОДАРСЬКІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Спосіб ринкової поведінки економічних суб’єктів залежить від
індивідуального попиту та пропозиції, які складаються на той чи інший
час на ринку. Чисельність продавців та покупців і їхня економічна сила є
тими критеріями, які визначають тип ринкової поведінки кожного з
суб’єктів.

В теоретичному аспекті можна виділити два типи ринкової поведінки:
досконалу (вільну, чисту) й недосконалу конкуренцію. На практиці домінує
недосконала конкуренція. Вона виникає тоді, коли далеко не всі фірми
галузі можуть запропонувати певний товар за діючою ціною. Залежно від
кількості продавців і покупців одного і того ж товару чи послуги, на
ринку розрізняють типи їхньої ринкової поведінки і ймовірні результати
ринкової діяльності кожного з суб’єктів.

Найпростішим типом ринкової поведінки економічних суб’єктів є монополія.

В основі її виникнення був процес розвитку продуктивних сил наприкінці
дев’ятнадцятого – на початку двадцятого століття[2:355]; становлення
розвинутої підприємницької діяльності вимагало відповідної робочої сили,
бази у вигляді машинного виробництва; з розвитком техніки невеликі
виробники не могли конкурувати з гігантами, адже новітня техніка була
дорогою, а, отже, недоступною для дрібних виробників.

Проблеми монополізації господарського життя, конкуренція на товарних
ринках привертають сьогодні увагу не лише спеціалістів, але й широкі
маси населення.

З початку 90-х років ці проблеми гостро постали перед економікою
України. Успіх економічних перетворень в значній мірі залежить від
зваженої, обміркованої системи регулювання державою монопольних процесів
і конкурентних відносин. В нашій державі, промисловості якої у спадок
залишився цілий комплекс гігантів-монополістів, особливо важливою стає
проблема демонополізації економіки і недопущення посилення ролі вже
діючих на ринку монополій.

Виходячи з актуальності теми в даній курсовій роботі ми розглянемо
основні причини виникнення монополій та конкуренції, принципи їх
взаємозв‘язку та співвідношення, розглянемо поняття “монополії” та
“конкуренції” в структурі ринку, їх основні види та характеристики.

1.Основні причини виникнення та історичний розвиток монополії і
конкуренції в господарському житті

Проблеми монополізації господарського життя, конкуренція на товарних
ринках привертають сьогодні пильну увагу не тільки спеціалістів, але і
широких прошарків населення.

Наприкінці ХІХ ст. ринок чи не вперше за багатовікову історію свого
існування та розвитку зіткнувся з серйозними проблемами. Саме в той час
виникла досить реальна загроза функціонування того атрибуту, існування
якого було просто необхідним для існування самого ринку — конкуренції.
На її шляху виникли вагомі та істотні перепони у вигляді монополістичних
утворень.

Історія монополії вираховується тисячами років і сягає глибокої давнини.
Ще видатний давньогрецький філософ Арістотель згадував про неї,
відносячи її до “мистецтва наживати майно”. Він зазначав, що “вигідно в
розумінні наживання майна, якщо хтось зуміє захопити будь-яку
монополію”.

Англійський філософ Томас Гоббс описував монополії, створені ще
феодальною державою для зарубіжної торгівлі. Він їх називає
корпораціями, зазначаючи, що “метою подібної корпорації є збільшення
прибутків шляхом монопольного права купівлі і продажу як вдома, так і за
кордоном”.

Проте в обох цих випадках поява монополій пов’язувалась із накопиченням
багатства, прибутків, а засобом досягнення цього вважалося панівне
становище на ринку.

Взагалі монополістичні тенденції в різних формах та з різною силою
проявлялися на всіх етапах розвитку ринкового суспільства (з IV
тисячоліття до н.е. до останньої третини ХІХ ст.), проте панівними вони
стають лише наприкінці ХІХ ст. Саме в цей час (а особливо під час
економічної кризи 1873 р.) почалася їх новітня історія.
Взаємопов’язаність цих двох явищ — криз та монополій — показує одну з
причин монополізації, а саме: намагання багатьох фірм вберегтися від
кризових потрясінь у монополістичній практиці. Не випадково тогочасна
економічна література давала досить дотепну і влучну назву монополіям:
“діти криз”.

Що ж являють собою різноманітні монополістичні утворення? У вузькому
розумінні монополія означає виключне право на володіння будь-чим або на
здійснення якихось заходів. В економічній теорії під монополією
розуміють велике підприємство, фірму або об’єднання (спілку), що
концентрують значну частину виробництва і збуту певного виду продукції,
пануючи на ринку з метою одержання монопольного прибутку. Завдяки цьому
такі підприємства посідають домінуюче становище на ринку, набувають
можливості впливати на процес ціноутворення, домагаючись вигідних для
себе цін і, як результат, отримують більш високі (монопольні) прибутки.
Отже, найбільш визначальним критерієм монопольного утворення є панування
на ринку (проте тут слід звернути увагу: як для контролю над акціонерним
товариством потрібно зосередити в одних руках 20, а інколи й 10% акцій,
і цього буде достатньо, так і для панування на ринку одному великому
підприємству буде достатнім виробляти 10-20% продукції. У світовій же
практиці монополією вважається зосередження в одних руках 30% ринку).
Таке домінування дає змогу підприємцю самостійно, або разом з іншими
підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.

Взагалі монопольного становища бажають досягти кожен підприємець чи
підприємство. Це дозволило б їм уникнути цілого ряду проблем та
небезпек, пов’язаних з конкуренцією, зайняти привілейовану позицію на
ринку. Шляхом концентрації у своїх руках переважної більшості
виробництва, маючи так звану господарську владу, такі підприємства в
змозі нав’язувати іншим суб’єктам ринкових відносин свою волю. По суті
справи, це можна вважати підкоренням інтересів суспільства власним
інтересам фірми. Така тенденція була чітко виствітлена у відомому
вислові: “Що вигідно для “Дженерал Моторз”, те вигідно й для Америки”.

Сучасна ринкова економіка являє собою складний організм, що складається
з різноманітних виробничих, комерційних, фінансових та інформаційних
структур, які взаємодіють на тлі розгалуженої системи правових норм, і
об’єднуються єдиним поняттям — ринок.

За визначенням ринок — це організована структура, де «зустрічаються»
виробники і споживачі, продавці і покупці, де в результаті взаємодії
попиту споживачів (попитом називаеться кількість товару, яку споживачі
можуть купити за певною ціною) і пропозиції виробників (пропозиція — це
кількість товару, яку виробники продають за певною ціною) встановлюються
і ціни товарів, і обсяги продаж. При розгляді структурної організації
ринку визначальне значення має кількість виробників (продавців) і
кількість споживачів (покупців), що беруть участь у процесі обміну
загального еквіваленту вартості (грошей) на якийсь товар. Ця кількість
виробників і споживачів, характер і структура відносин між ними
визначають взаємодію попиту і пропозиції.

Наприкінці XIX сторіччя ринок чи ледве не вперше за свою багатовікову
історію розвитку зіткнувся зі складними проблемами. Виникнула реальна
погроза для функціонування конкуренції (цього необхідного атрибута
ринку). На шляху конкуренції виникнули істотні перешкоди у виді
монополістичних утворень в економіці.

Центральним поняттям, що виражає сутність ринкових відносин є поняття
конкуренції (competition). Конкуренція — це найважливіша ланка всієї
системи ринкового господарства. Стимулом, що спонукає людину до
конкурентної боротьби, є прагнення перевершити інших. Предметом
конкурентного суперництва на ринках є частки ринку, контрольовані тими
чи іншими товаровиробниками. Конкурентна боротьба — це динамічний
процес. Вона сприяє ліпшому забезпеченню ринку товарами.

В якості засобів в конкурентній боротьбі для поліпшення своїх позицій на
ринку компанії використовують, зокрема, якість виробів, ціну, сервісне
обслуговування, асортимент, умови поставок і платежів, рекламу.

Що являють собою монополістичні утворення? Якщо звернути увагу на
промислове виробництво, то це окремі значні підприємства, об’єднання
підприємств, господарські товариства, що роблять значну кількість
продукції визначеного виду, завдяки чому займають домінуюче положення на
ринку; одержують можливості впливати на процес ціноутворення,
домагаючись вигідних цін; одержують більш високі (монопольні) прибутки.

Що ж таке монополія? Монополія являє собою виключне право, що надається
державі, підприємству, організації, фізичній особі на здійснення
якої-небудь діяльності. В той же час монополія — це концентрація
виробництва, об’єднання технологічних, інтелектуальних та фінансових
ресурсів. Отже, монополія — шкода чи благо?

В Концепції національної безпеки однією з “економічних” загроз названа
і наявність монополізму виробників. “Монополія”, “монополізований
ринок”, “монопольна ціна”, “монополістичний протекціонізм” — все це є
антиподи обов’язковому атрибуту ринкової економіки, без якого не можна
будувати ринкові відносини — вільній та необмеженій конкуренції.

Монополії спричиняють зниження продуктивності, погіршення якості, ріст
цін, перебої в постачанні, недобросовісність у виконанні договірних
зобов’язань, “відкачку” з економіки і без того недостатніх коштів; вони
поглиблюють проблему неплатежів, утруднюють залучення іноземних
інвестицій, здійснюють основний тиск на уряд, чинячи перешкоди
проведенню економічних реформ, закріплюють чиновницьку владу.

“Монополізм” — поняття змінне, діалектичне. Так, в міру наближення до
ринкових відносин відбувається модифікація звичних структур і на зміну
традиційним монополіям приходять нові. Для прикладу: за рахунок
обвальної приватизації в Україні таких елементів інфраструктури ринку,
як складське господарство та транспортування вантажів виникла нова
монополія — монополія посередників у сфері вантажообігу.

Особливе місце у вищенаведеному списку належить природним монополіям, до
сфери існування яких відносяться транспортування нафти, нафтопродуктів
та газу по магістральних трубопроводах, виробництво електричної та
теплової енергії і надання послуг з їх передачі, залізничні перевезення,
послуги транспортних терміналів, морських та річкових портів,
аеропортів.

Отже, головною ознакою монопольного утворення (монополії) є заняття
монопольного положення. Останнє визначається як домінуюче положення
підприємця, що дає йому можливість самостійно або разом з іншими
підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку визначеного товару.

Монопольне положення є бажаним для кожного підприємця або підприємства.
Воно дозволяє їм уникнути цілий ряд проблем і ризиків, пов’язаних із
конкуренцією, зайняти привілейовану позицію на ринку, концентруючи у
своїх руках визначену господарську владу, вони мають можливість із
позицій сили впливати на інших учасників ринку, нав’язувати їм свої
умови. Можна вважати, що вони нав’язують свої контрагентам, а іноді і
товариству свої особисті інтереси.

Чому ж монополії взагалі почали своє існування? В чому полягають причини
їх виникнення? Перед розглядом цих причин необхідно зазначити, що
існують різні види монополій, які можна звести до трьох основних:
природної, адміністративної та економічної.

Природна монополія виникла внаслідок об’єктивних причин. Вона відбиває
ситуацію, коли попит на даний товар чи послугу найкраще задовольняється
однією або декількома фірмами. В її основі полягають особливості
технології виробництва та обслуговування споживачів. Тут конкуренція
неможлива, та вона й небажана. Прикладом можуть слугувати
енергозабезпечення, телефонні послуги, зв’язок, трубопровідний транспорт
і т.д.

Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів. З
одного боку, це надання одній або декільком фірмам виключного права на
виконання певного роду діяльності. Так, англійській Ост-Індській та
голандській Вест-Індській компаніям на початку XVII ст. держава надала
виняткове (монопольне) право на торгівлю з Індією.

З іншого боку, це організаційні структури для державних підприємств,
коли вони об’єднуються і підпорядковуються різним главкам,
міністерствам, асоціаціям. В цьому випадку, як правило, групуються
підприємства однієї галузі. Вони виступають на ринку як єдиний
господарський суб’єкт і між ними немає конкуренції. Так, економіка
колишнього СРСР була однією з найбільш змонополізованих у світі.
Провідну роль відігравала саме адміністративна монополія, де основна
влада знаходилася у руках всесильних міністерств і відомств. У СРСР
взагалі існувала абсолютна монополія держави на організацію та
управління економікою, що базувалася на державній власності на засоби
виробництва. Істотною ознакою цієї системи є прямий розподіл всіх
основних ресурсів, що також є потужним помічником адміністративній
монополії.

Таким чином, адміністративна монополія, що виникає в неринковому
середовищі, має набагато більше монопольної влади, аніж економічна, про
яку буде вестися далі.

Економічна монополія є найпоширенішою. Саме її при розгляді проблеми
монополізму найбільше торкаються в економічній літературі. Її поява
зумовлена економічними причинами, вона виростає на базі закономірностей
господарського розвитку. Ці причини пов’язані передусім зі змінами в
технологічному способі виробництва. Передумовою цих змін була промислова
революція кінця XVIII — початку ХІХ ст., поява цілої низки винаходів,
виникнення нових галузей промисловості та швидкий розвиток виробництва в
багатьох із них, насамперед у легкій промисловості. Так , обсяг
промислового виробництва в Англії у першій половині ХІХ ст. зріс у
чотири рази.

До завоювання підпримцями монопольного становища на ринку ведуть два
основні шляхи. Перший з них полягає в концентрації виробництва, тобто
зосередженні засобів виробництва, працівників та обсягів виробництва на
крупних підприємствах. Якщо процес концентрації виробництва відбувається
безперервно протягом тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхідним
для розвитку економіки, то він вже набуває рис закону концентрації
виробництва, дія якого з різною інтенсивністю спостерігалася на всіх
етепах розвитку капіталізму, тобто починаючи з XVI ст. Щоб вижити у
конкурентній боротьбі, яка була неминучою для процесу концентрації,
підприємці були змушені впроваджувати нову техніку, розширювати далі
масштаби виробництва. При цьому відбувалося розшарування підприємців на
дрібних, середніх та крупних. І саме перед найкрупнішими з них нарешті
постала проблема вибору: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу,
яку однозначно б “пережили” не всі, або дійти згоди щодо масштабів
виробництва, цін, ринків збуту тощо. Звичайно, далекоглядні виробники
віддавали перевагу другому шляху і укладали між собою угоди (гласні і
негласні, таємні), які й зараз є однією з найхарактерніших рис
монополізації економіки. Отже, як можна бачити, виникнення
підприємств-монополістів — закономірний етап розвитку продуктивних сил,
еволюції ринку.

Існує також інший шлях, внаслідок якого монополії виникають набагато
швидше, ніж внаслідок концентрації. Мається на увазі централізація
виробництва і капіталу, тобто добровільне об’єднання компаній або
поглинання фірмами-переможцями банкрутів. Централізація капіталу — це
збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або злиття раніше
самостійних капіталів. Типовим прикладом такого об’єднання можуть
слугувати акціонерні компанії.

За останні 15-20 років у ведучих капіталістичних країнах виникли потужні
стимули до централізації капіталу, до злиття та поглинення одних фірм
іншими, особливо в рамках великого бізнесу. Економічні труднощі 70-80-х
років, зумовлені ними падіння норми прибутку та посилення інвестиційного
ризику змусили багато великих компаній поглинати суперників.

Хвиля зливань та поглинень капіталів буквально захопила господарство
всіх розвинутих капіталістичних країн.

Сучасна хвиля зливань та поглинень вихлюпнулася на міжнародну арену. В
стратегії транснаціональних корпорацій придбання діючих компаній
розглядається як найбільш ефективний спосіб закріплення на зарубіжних
ринках. І тут перевага надається великим національним фірмам та їхнім
філіалам. В останні роки відбувається швидке і глибоке переплітання
активів компаній різної національної приналежності. Американська фірма
“Крайслер” придбала частину активів “Пежо”; “Форд” володіє частиною
активів “Тойо когьо”; компанія “Дженерал моторз” — фірм “Ісудзу” і
“Судзукі”. Західнонімецькі, французькі і японські фірми, в свою чергу,
купляють підприємства американської хімічної, металургійної,
автомобільної та інших галузей.

З’ясуємо, що є причинами виникнення та подальшого розвитку
монополістичних тенденцій. Думки з цього приводу в економічній
літературі розділилися. Перша точка зору звинувачує державу, яка, з
одного боку, сама організовує монополії (адміністративні) і провокує до
цього підприємців, а з другого — своєю бездіяльністю дозволяє їм
створити і використовувати монопольне становище. Бачимо, що монополізм
тут розуміється не як притаманний ринковому господарству, а як
випадковий процес.

Більш реалістичною виглядає інша точка зору, яка стверджує, що
монополістичні утворення є закономірними. Англійський економіст Пігу,
який є одним з прихильників таких поглядів, наголошує на тому, що
“монополістична влада не виникає випадково”. Вона є логічним завершенням
ринкової стратегії підприємців. Ще Адам Сміт колись сформулював принцип
економічної вигоди, який не дає спокою підприємцям, а змушує їх постійно
шукати нових і нових можливостей до збільшення своїх прибутків. А якраз
однією з найбільш бажаних таких можливостей є досягнення монопольного
становища.

Ще однією важливою причиною монополістичних тенденцій в економіці є
перетворення індивідуальної капіталістичної власності на гальмо розвитку
продуктивних сил. Це означає, зокрема, що в останній третині ХІХ ст. під
впливом ряду нових прогресивних винаходів (нові методи виплавки сталі,
нові види двигунів і т.ін.) потрібно було будувати нові великі заводи,
будівництво яких було не під силу окремим капіталістам. Крім того, в той
же час починається масове будівництво залізниць та інших крупних
об’єктів, які потребували значних капіталовкладень. Щоб зібрати потрібну
суму, капіталіст мав чекати, затягнувши пасок, не один десяток років. Та
не кожен з них був згодний на це. Потрібна була кардинально нова форма
власності, яка змогла б швидко розв’язати ці проблеми. Нею стала
акціонерна капіталістична власність, яка виникала в результаті злиття,
об’єднання декількох капіталістів. Тому не дивно, що масово такі
товариства утворюються в останній третині ХІХ ст.

Теорія монополії є порівняно молодою. Через домінування на протязі
всього ХІХ ст. першої точки зору на причини виникнення монополістичних
тенденцій розробка такої теорії не стимулювалася. Одним з перших, хто
спробував створити її, був уже згадуваний англійський економіст А. Пігу,
який написав книгу “Економічна теорія добробуту”, що була видана вперше
у 1912 р. На теренах колишнього СРСР більше відома праця В.І. Леніна
“Імперіалізм як найвища стадія капіталізму”, у якій ідеолог комунізму,
узагальнивши численні дослідження західних економістів, науково
обгрунтував нові теоретичні положення. Проте перелом у економічному
мисленні здійснили праці, шо були опубліковані майже водночас у 1933 р.
Йдеться про книгу викладача економіки Кембріджського університету Джоан
Робінсон “Економічна теорія недосконалої конкуренції” та твір американця
Едварда Чемберліна “Монополістична конкуренція”. Як висловився історик
економічної думки Б. Селігмен, вони “вивели економістів із стану
летаргічного сну” і навіть здійснили “малу революцію” в економічній
теорії (великою революцією вважається поява теорії Кейнса).

2. Основні форми, види та типи функціонування монополій. Монополія –
як крайня форма недосконалої конкуренції

Форми монополій різноманітні, вони змінювалися з розвитком
імперіалізму. Вперше монополії виникли в кінці XIX ст., насамперед
у важкій промисловості, а потім почали розповсюджуватись в інших
галузях виробництва. Зокрема, після кризи 1873 року вони почали
виникати в легкій та інших галузях промисловості, а потім охопили й
інші галузі економіки. На початку XX ст. монополістічні об’єднання
стали основою господарського життя.

Існує багато форм монополістичних об’єднань. Найпростіші з них —
це конвенції, корнери, пули, ринги. Це короткочасні угоди про ціни.
Такі угоди мають тимчасовий характер, вони розпадаються при зміні умов
на ринку. Вищими, основними формами монополістичних об’єднань є
картелі, синдикати, трести і концерни. На початку XX ст. такі
об’єднання капіталістів дістали найбільшого поширення.

Монополії проникають в усі сфери суспільного відтворення –
безпосередньє виробництво, обмін, розподіл і споживання. Першою
монополізується сфера обігу. На цій основі виникають найпростіші форми
монополістичних об’єднань — картелі і синдикати.

Картель ( від франц. – “союз” ) — це така форма монополістичного
об’єднання, учасники якого зберігають власність на засоби
виробництва і вироблений продукт, а також виробничу і комерційну
самостійність. Це означає що виробництво і збут продукції кожне
підприємство, яке входить до картелю, здійснює самостійно. Учасники
картелі складають угоди про регулювання об’ємів виробництва, умов
збуту продукції ( розподіл ринків збуту ), визначають єдині монопольно
високі ціни, обмін патентів на нову техніку, найм робочої сили з
метою вилучення монополістичного прибутку.

Оскільки кожне підприємство, як було сказане вище, здійснювало
виробництво і збут продукції самостійно, було зобов’язане
продавати свої товари по єдиній, встановленій картельною угодою,
ціні. Звичайно, така угода передбачала і поділ ринку:
встановлювалося де тому чи іншому учаснику картелю дозволяється
збувати свою продукцію. Іноді картельна угода встановлювала для
кожного підприємства частку ( квоту ) його участі у виробництві чи в
обсязі продажу. Відповідно до цієї квоти ( норми ) кожен з учасників
картелю не повинен перевищувати обсяг виробництва і збуту. За
порушення накладався штраф, який ішов у загальну касу.
Встановлювалася також так звана картельна ціна – різновид
монопольної ціни, яка встановлювалася з метою знищення конкурентів
та забезпечення умов для получення монопольного прибутку.
Картельна ціна була корисна для розвитку монополій. Важливим для
кожного учасника картелі було те, що вони зберігали свою
виробничу і комерційну самостійність.

Картелі були розповсюджені досить широко в Германії, складалися
навіть міжнародні картелі. Це такі союзи монополій різних країн,
між якими також складалися угоди про розподіл ринків збуту, джерел
сировини, встановлення монопольних цін, використання патентів. Як
правило, такі міжніродні картелі існували в рамках однієї галузі.

На сучасному етапі картелі існують у формі петентних пулів,
ліцензійних договорів, консорціумів з проведення науково-дослідних
розробок тощо.

Синдикат ( від грец. – “згода” ) – це така форма монополістичного
об’єднання, де розподіл заказів, закупки сировини та реалізація
виробленої продукції здійснювався через єдину збутову контору або
інший аналогічний орган. Наприклад, в дореволюційній Росії такими
конторами були “Продамет”, “Продуголь”, Сахарний синдикат.

Синдикат зв’язував підприємства, що увійшли до нього, тісніше. Ці
об’єднання підприємств виробляли, як правило, масову однотипну
продукцію. Кожне окреме підприємство в ньому не продавало своєї
продукції самостійно, а здавало її синдикату, який здійснював збут
через свою контору. Отже, учасники синдикату втрачали власність на
вироблений продукт, вони зберігали виробничу самостійність, але
втрачали комерційну. Кожен учасник, будь – то підприємство чи
фірма, одержує від контори відповідну частину прибутку, який залежить
від квоти виробництва та інших умов. Тобто прибуток розподілявся
відповідно до частки кожного підприємства в обсязі продажу.

В сучасних умовах коли у ряді країн існує антимонополістичне
законодавство, синдикати втратили своє значення як форма
монополістичного об’єднання. Нині синдикати існують переважно у
сфері торгівлі, деякі у сфері виробництва, так , наприклад,
алмазний синдикат контролює світовий ринок необроблених алмазів.

В Україні, як правило, синдикати створилися у формі акціонерного
товариства. Вони підпорядковують собі необ’єднаних підприємців
шляхом встановлення цін на сировину, матеріал, свою продукцію.

Трест ( від англ. – “довір’я” ) — це такий вид монополій, де
учасники втрачають не тільки комерційну, а й виробничу і навіть
юридичну самостійність, підкоряючись єдиному контролю. Хоча трести є
найбільш тіснішою формою об’єднання, кожне з підприємств окремо вже
не могло вирішувати, що і як виробляти. Вони не могли вести
справи і укладати угоди на свій страх і риск. Ними управляв і від
їх імені вів усі справи трест. Реальна влада в тресті
сконцентровувалася в руках правління або головної компанії. Кожний
з власників підприємств получає певну кількість акцій у
відповідності з величиною вкладеного капіталу, тим самим получає
право на участь в правлінні та на відповідну частину прибутку –
дивіденди.

Як правило, трести об’єднують однорідні підприємства. Вони виникли у
США в останній третині XIX ст. Першим трестом вважається утворена
Дж.Д. Рокфеллером нафтова компанія «“Стандарт ойл» ( 1879 ). Поширення
трестів у Європі почалося після першої світової війни.

В наші дні синдикати і трести майже не трапляються, а картельні
угоди об’єднують вже не окремі підприємства, а монополістичні
об’єднання – великі акціонерні компанії. ( корпорації ). Зате
з’явилася і стала поширена нова форма монополістичного об’єднання
– концерни. На відміну від старих форм, концерн є багатогалузевою
монополією, котра охоплює найрізноманітніші підприємства.

Концерн ( від англ. – “підприємство, фірма” ). Це об’єднання формально
самостійних підприємств різних галузей виробництва, транспорту,
торгівлі, банків і страхових компаній на основі повної фінансової
залежності від власників контрольного пакету акцій. Ядром концерну
є велике промислове підприємство, трест, банк або спеціально створене
головне товариство — холдинг. Ця форма монополістичних об’єднань
найбільш розповсюджена. Для концерна характерна децентралізована
система управління підприємствами (по основним групам продукції або
регіонам ), великий об’єм внутрішньо-фірмених постачань;
централізованими в ньому являються, як правило, капіталовкладення та
фінанси.

Охоплюючи найрізноманітніші підприємства, концерни відображають
потребу розвитку продуктивних сил, які диктують необхідність
комбінування, а також прагнення до диверсифікації. Диверсифікація –
нове явище в економіці розвинутих країн світу, яке почало
розвиватися з середини 50-х рр. XX ст. Сутність її полягає в
проникненні великих фірм у галузі, що не мають прямого виробничого
зв’язку з основною галуззю їхньої діяльності. Мотивами, які
спонукають монополію до диверсифікації є:

а) прагнення пом’якшити проблему реалізації, послабити залежність
від кон’юктури ринку в зв’язку з падінням попиту на той чи інший
вид продукції;

б) прагнення пом’якшити наслідки економічних криз.

На початку виникнення монополістичного капіталу в кожній країні
найбільш характерною була та чи інша форма монополій. У
Німеччині, наприклад, переважали картелі, в Росії і Франції –
синдикати, у США – трести, в Японії — концерни. В сучасних умовах
синдикати і трести в чистому вигляді майже не трапляються, а
картельні угоди об’єднують уже не окремі підприємства, а
монополістичні об’єднання- великі акціонерні компанії (корпорації).
При цьому картельні угоди найчастіше укладаються негласно, часто вони
навіть не оформляються юридично, щоб зберегти цілковиту таємницю.
Переважною формою монополістичних об’єднань стали багатогалузеві
концерни. Ця форма набула великого поширення. На відміну від старих
форм, концерн охоплює найрізноманітніші підприємства. Така форма
об’єднання відображає потреби розвитку продуктичвних сил, які диктують
необхідність комбінування, а також прагнення до диверсифікації,
впровадження в інші галузі виробництва, що полегшує боротьбу з
конкурентами і дає можливість краще використовувати кон’юктуру
ринку. В концерни входять не тільки підприємства, які належать їм,
але і заводи і фірми, які формально не є їх власністю, але
постачають підприємствам концерну деталі, приладдя або виконують
якісь послуги.

Як приклад сучасних концернів можна навести американський концерн
“Дженерал моторс” або “Форд мотор”,американську фірму “Інтернешнл
бізнес мешінс”, яка випускає три чверті вироблюваних у
капіталістичному світі електронно-обчислюваних машин, або концерн
Круппа в Західній Німеччині, до складу якого входять металургійні,
машинобудівні і електротехнічні підприємства, торговельні фірми і
транспортні компанії, банки. На чолі концерну стоїть звичайно якесь
одне найбільше підприємство (чи банк), що здійснює фінансове
керівництво усіма підприємствами концерну.

В міру розростання концерни утворюють конгломерати, велетенські
промислові комплекси. Конгломерат ( від лат. “зібраний”) – це одна з
форм монополії, в якій під єдиним фінансовим контролем
зосереджені компанії, що діють у різних, технологічно не пов’язаних
між собою галузях. Як правило, конгломерати належать одній фірмі і
випускають на одній або більше стадіях виробництва різнорідні
неконкурентні товари або оперують на сегментах ринку, які не
перетинаються. Підприємства при цьому мають широку автономію
економічної діяльності управління ними централізоване. Структура
конгломеративних об’єднань нестійка: вони можуть розпадатись або
утворювати концерн. ВІдома класична копія – об’єднання – американський
“ІТТ” ( Інтернешнл телефоун енд телеграф), яке виробляє
телекомунікаційне устаткування, комплектуючі деталі для автомобілів.
Сюди входять деревообробні підприємства, готелі тощо.

Різниця між багатогалузевим концерном і конгломератом з погляду
самостійного прийняття важливих управлінських рішень полягає у тому,
що в першому лише найсильніші підприємці мають право на участь
у спільному фінансовому контролі, який здійснюють головна фірма
або банк; у конгломераті право на участь у спільному управлінні
має обмежене коло учасників ( порівняно з концерном ).

Останнього часу розвинулася така форма монополістичних об’єднань, як
консорціуми. Консорціум — це вже об’єднання не окремих підприємств,
а монополій. Іноді об’єднуються монополії різних країн для
проведення якоїсь фінансової операції, напрклад для надання позички
якій – небудь країні. Консорціум може створюватися і для
розмежовування інтересів монополій, яеі конкурують, в галузі добування
та збуту певного товару, наприклад, нафти. Можна сказати, що
консорціуми є своєрідними “картелями монополій”. Їх особливо часто
створюють для спільного хазяйнування у країнах, що розвиваються.

Таким чином, організаційні форми монополій різні. Розвиток продуктивних
сил, загострення конкурентної боротьби між монополіями викликають
до життя нові або змінюють старі форми. Але якою б не була
організаційна форма монополістичного об’єднання, вона в будь-якому
випадку має одну і ту ж мету: забезпечити хазяям монополії
одержання найбільших прибутків.

Крім різних форм монополій, існують окремі їх види та типи.
Розрізняють два види ринкових монополій, кожний з яких має свої
підвиди.

Схема 1.

Види ринкових монополій.

До першого виду ( власне монополія ) відносяться фірми, які є
єдиним виробником товару, що надходить на ринок, причому в нього
немає близького замінника. Ціна такого товару повністю визначається
фірмою й не залежить від кон’юктури ринку. Монополія – продавець, а
точніше виробник ( картелі, синдикати, трести ), може бути
однопродуктовою, тобто такою, яка монополізує виробництво і збут
одного виду продукції, багатопродуктовою, коли монополізується
виробництво і збут багатьох видів продукції однієї або ряду
галузей. Якщо такі монополії стають головною формою організації
виробництва в кожній галузі, то вони істотно обмежують конкуренцію,
деформують ринок. Тому держава всіляко повинна обмежувати рішучі
заходи для обмеження їх впливу на економіку. Різновидом монополії –
продавця виступає итак звана технологічна монополія. Суть такої
монополії полягаїє в тому, що монополізується виробництво і збут не
багатьох продуктів і навіть не одного, а певного різновиду даного
продукту. Наприклад, одна з модіфікацій двокамерного холодильника або
кольорового телевізора. Така монополія пов’язана з диференціацією
продукту. В результатаі будь-яке підприємство, якщо воно має
можливість зацікавити продавців якими – небудь особливостями (
якостями ) свого товару, здобуває певну монополію на цей товар і
може користуватися нею для підвищення цін з метою отримання
додаткового прибутку. Особливість такої монополії, на відміну від
попередніх, у тому, що вона не обмежує конкуренції, а розвиває й
поглиблює її. Чому? Тому, що скрізь, де існує диференціація
продуктів, будь – який продавець, хоча й володіє монополією, в той
же час зазнає конкуренції з боку більш-менш досконалих замінників.
Тобто, заволодівши монополією на виробництво і збут якогось
різновиду продукту, монополіст спонукає тим самим конкурентів
конструювати рівноцінні замінники цього різновиду. В результаті
конкуренція між виробниками різновидів одного й того ж продукту
ще більше розгортається. Тому такий вид монополій антимонопольним
законодавством не повинен обмежуватися.

Другим видом є монополія – покупець. В якості таких монополій мае
виступати держава, а також окремі фірми. Наприклад, монополізація
однією або декількома переробними фірмами збуту сировини, яка
вирощується й реалізується сотнями сільськогосподарських
підприємств. Теж саме можна сказати про металургійні комбінати, які
монополізують збут сировини підприємств добувної промисловості.
Більшість таких споживчих монополій, які у світовій економічній
науці отримали назву монополій, виникає завдяки створенню штучних
умов, що обмежують конкуренцію виключно з метою забезпечити
перерозподіл прибутку на користь монополістів. Тому нормальне
функціонування ринкової економіки передбачає обмеження сфери їх
дій.

Отже, в якому б вигляді монополія не фігурувала, вона так чи
інакше деструктивно впливає на ринок. Найбільш деформує ринок
двостороння монополія, коли взаємодіють один продавець і один
покупець. У цій ситуації, практично неможливий контроль
суспільства за цінами, якістю, бо вони встановлюються шляхом угоди
між ними. Прикладом подібної ринкової структури є військово –
промисловий комплекс, де в якості виробника виступає одна
фірма, а покупця – військове відомство.

У реальному житті монополізація економіки відбувається
найрізноманітнішими методами ( способами ) і проявляється в
багатоточисельних видах і формах, що викликає необхідність певної
їх типізації. В економічній теорії і практиці відомі принаймні
шість основних типів монополізму. Див. схему 2.

Істотно, що в чистому вигляді названі типи монополізацій не
зустрічаються, бо вони, так як і всі процеси в економіці,
взаємопов’язані і взаємопереплітаються. Але для теоретичного
аналізу і з’ясування напряму певних практичних дій, наприклад,
держави в умовах ринкової економіки, така класифікація досить
конструктивна.

Схема 2

Типи монополізму.

Економічний монополізм. Цей тип монополізму є стержневим. Саме він
дав змістовне наповнення всім іншим монополістичним процесам в
економіці, які відбиваються в результаті подальшого поділу праці в
умовах товарного виробництва. Економічний монополізм виростає з
конкуренції, базується на концентрації і централізації капіталу.
Суть його полягає в утворенні великих підприємств, об’єднань
підприємств, які концентрують у своїх руках виробництво і збут
основної частини продукції певної галузі або декількох галузей, що
дає їм можливість впливати на рівень цін з метою забезпечення собі
високого (монопольного) прибутку. Такий тип монополізму являє собою
загрозу ринковій економіці і тому повинен бути постійно в полі зору
держави, щоб не допускати перетворення великого бізнесу, виникаючого
на основі концентрації і централізації, в монополію.

Технологічний монополізм проявляється в тому, що влада над ринком
великих корпорацій ( контроль виробництва і збуту певної продукції )
зумовлена не стільки прагненням захопити ринок, подавити конкурентів,
максимізувати ринок, наприклад, як металургія, електроенергетика,
транспорт, тобто галузі, де сама технологія робить економічно
ефективними лише великі ( іноді навіть централізовані) виробництва.

Технолонічний монополізм певною мірою можна назвати природним, саме
тією мірою, якою є природна своєрідна конфігурація виробництва, що його
породила. Звідси випливає дуже важливий, особливо для сучасної
України, висновок, що на ті сектори економіки, де домінує
технологічний монополізм, демонополізація не повинна
розповсюдживатися. У всякому разі, не приймати в них тотального
характеру. Важко, наприклад, уявити собі утворення висококонкурентного
ринку, якщо поруч з діючою залізницею збудується нова, конкуруюча з
нею. Ринки, окуповані технологічними монополіями, є монопольними
цілком на природній основі і ще довго будуть залишатися такими.

Рекламний монополізм. Це особливий різновид монополізму, зумовлений
диференціацією продуктів. Суть його в штучному створенні виключних
умов для реалізації того чи іншого товару рекламою або іншими
діями комерційних служб. Наприклад, виникненню такого механізму
сприяє позначка підприємством своїх товарів торговою маркою,
заманювання магазинами покупців незвичним упакуванням товару або
зниженням цін для постійних клієнтів, використання барвистих реклам
тощо. Все це вносить у ринкову конкуренцію певні монополістичні
мотиви, і комерційний успіх потрапляє в залежність не лише від
ціни й споживчих якостей самого товару, але й від певних штучно
створених умов.

Інноваційний монополізм. Він характерний для підприємств ( фірм ),
які лідирують на тих чи інших напрямках науко-технічного прогресу
( НТП ). Суть його в тому, що окремі фірми, використовуючи передові
технології, нові форми організації праці або виробництва, опиняються
в кращих умовах, з точки зору виробництва і реалізації своєї
продукції, порівняно з іншими фірмами.

За цих умов конкурентна рівновага на ринку порушується на
користь таких фірм, що забезпечує їм додатковий ( монопольний )
прибуток.

Характерною особливістю монополізації цього типу є, по-перше, те, що
вона має тимчасовий характер і зникає в міру розповсюдження і
технологічних розробок. По-друге, вона є відображенням об’єктивних
закономірностей розвитку людського суспільства, зокрема закону
економії часу. Тому обмеження такого монополізму з боку держави
повинно бути мінімальним.

Державний природний монополізм. Сюди відносяться природні державні
монополії. А саме: монополія держави на організацію й регулювання
грошового обігу: монополія держави на ринку соціально – приоритетних
або соціально – шкідливих товарів ( вона може виражатися в
націоналізації виробництва таких товарів, адміністративному контролю
над цінами, встановленні фіксованих ставок акцизного податку тощо
); монополія держави на забезпечення населення суспільними
товарами.

Державний адміністративний монополізм. Він характерний для
економіки, де панує адміністративно – командне управління. Суть його
в тому, що держава монополізує всі сфери життєдіяльності
суспільства, максимально обмежуючи ринкову конкуренцію. Якщо
підходити до цього з позицій економічної доцільності, то лише
незначну частину його можна визнати природною. В цілому ж
монополізм цього типу являє собою негативне явище й підлягає
безсумнівній ліквідації.

Державний адміністративний монополізм має такі основні
особливості:

Він швидко стає тотальним, охоплює економіку в цілому, проникаючи
в усі сфери суспільного вмробництва ( виробництво, розподіл, обмін,
споживання ).

Йому властивий виключно високий рівень монополізації ринків.

Державному монополізму властива особлива внутрішня структура. В
основі її лежить державний сектор. Над ним розташовані відомчі
структури, які контролюють окремі сфери виробництва. Нарешті, кожна
з них поділена між підприємствами й організаціями, які
монополізували випуск певних товарів і послуг. Класичним прикладом
такого типу монополізму була економічна система колишнього СРСР.

Розглянуті основні типи монополізму вказують на те, що монополізм,
по – перше, за своєю природою неоднорідний. Тому й ставлення до
нього не може бути однозначним. Якщо монополістичні структури, які
відносяться до першої й шостої груп, небезпечні для економіки й
повинні бути демонтовані або обмежені, то природні монополії (
технологічні, державні, природні й ті, що передбачають лідерство в
НТП ) не суперечать, у всякому разі не зовсім суперечать
нармальному функціонуванню сучасного ринкового господарства й
можуть бути з ним сумісні. По – друге, границі дії природного
монополізму не постійні. Вони рухомі хоча б тому, що наприклад,
монополія, зумовлена виходом тих чи інших фірм на передові рубежі
НТП, недовговічна, й статус монополісті переходить періодично з
“рук в руки” як результат зміни фірм – лідерів на передових рубежах
НТП.

Монополії виникли з вільної конкуренції, в якій перемагають
найбільш сильні і могутні підприємства. Але чи означає це, що
встановлення панування монополій кладе край конкуренції? Західні
економісти намагаються довести, що поява монополій докорінно змінює
природу капіталізму, знищує стихійність, властиву ніби лише
домонополістичному капіталізму, дає можливість внести порядок у
господарство і позбавляє суспільство тих втрат, які несла з собою
вільна конкуренція. Однак насправді це не так.

Звичайно, з появою монополій конкуренція змінила свої форми, іншими
стали її учасники. Раніше боротьба точилася між сотнями тисяч
власників дрібних і середніх підприємств. Тепер конкурентна
боротьба точиться:

а) між монополіями і підприємствами, які не не увійшли в
об’єднання;

б) між самими монополіями;

в) всередині монополій.

Економічна могутність підприємств нечувано зросла, боротьба між ними
стала ще запеклішою і більш руйнівною.

Хоча монополії і панують в економіці капіталістичних країн, але вони
не можуть цілком усунути дрібне виробництво, домонополістичні форми
господарства.

Монополістичне об’єднання майже ніколи не охоплює всю галузь. Якщо
цього і вдається добитися, то лише на деякий час, бо саме
утворення монополій породжує конкуренцію: встановлені нею ціни
звичайно такі високі, що для підприємств, не охоплених об’єднанням,
виявляється досить вигідним продавати аналогічну продукцію і по
нижчих цінах. Виникають нові підприємства, які не підкоряються
монополії. В результаті знову виникає конкуренція.

Так, наприклад, у США до другої світової війни все виробництво
алюмінію зосередила в своїх руках “Алюмінєєва компанія”. Але в роки
війни їй не вдалося втримати своє монопольне становище. Держава
купувала алюміній для воєнних цілей по неймовірно високих цінах.
Це зробило можливим виникнення нових фірм, які побудували ряд
заводів. “Алюмінієва компанія” втратила свою монополію і вже не
зуміла повернути її і після закінчення війни. Навіть в автомобільній
промисловості, де рівень монополізації дуже високий, збереглися
порівняно дрібні підприємства, які ведуть запеклу боротьбу за своє
існування, посилюючи експлуатацію своїх робітників, виробляючи машини на
індивідуальні замовлення і т.д.

Таким чином, поряд з найбільшими капіталістичними монополіями
зберігаються і неохоплені монополіями підприємства. Між цими
підприємствами і монополіями точиться боротьба, в якій монополії
вдаються до найбільш безсоромних способів і методів, щоб розорити
конкурентів.

Конкурентна боротьба відбувається і між монополіями. Це вже сутичка
велетнів між собою. Наприклад, в автомобільній промисловості США
конкурують такі компанії, як “Дженерал моторз” і “Форд мотор”. Кожна
з цих компаній має величезні засоби. Обсяг продажу першої з них
перебільшує другу. Протягом останніх років “Дженерал моторз”
тіснить свого суперника, збільшуючи випуск автомобілів швидше, ніж
“Форд мотор”.

Нарешті і всередині монополістичного об’єднання боротьба не
припиняється. Вона точиться, наприклад, навколо розподілу квот у
виробництві і збуту продукції. Кожне підприємство хоче збільшити
свою квоту і, отже, свою частку у прибутку. Якщо йдеться про повне
злиття підприємств, то кожний власник бореться за збільшення своєї
частки акцій триває і після організації монополій.

Отже, монополії, виростаючи з вільної конкуренції, не знищують
конкуренцію, а видозмінюють її стосовно до нових економічних умов,
змінюють її монополістичною конкуренцією, ще гострішою і
запеклішою.

Процес монополізації має позитивні і негативні наслідки. Позитивним є
те, що у гігантських підприємств та їх об’єднань більше можливостей
:

а) розвивати сучасне виробництво,

б) фінансувати крупні науково –дослідні лабораторії,

в) отримувати нові наукові результати,

г) впроваджувати новітню техніку і технологію,

д) здійснювати перекваліфікацію працівників, а отже, пристосовуватися
до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в
економіці. Тому не дивно, що нині розвиваються такі форми
співробітництва гігантських корпорацій, як організація спільних
підприємств, фірм, обмін патентами, науково-технічною інформацією тощо.
Гігантські підприємства завдяки масовому виробництву мають змогу
економити на витратах виробництва, забезпечувати споживачів дешевими
якісними товарами.

Позитивними сторонами монополій є те, що завдяки привласненню
монопольно високих прибутків вони стимулюють конкуренцію, інноваційну
діяльність ( з кожним зниженням цін після впровадження нової техніки
у крупних компаній не було б стимулів до нововведень, що
виправдовує встановлення монопольно високих цін ), а тривалий період
їх існування й складність проникнення інших фірм у монополізовані
галузі переконує монополії у доцільності довготермінових інвестицій.

Негативною рисою монополізації економіки є передусім практика
встановлення монопольних цін, створення штучного дефіциту. Покупці
змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки крупні компанії
виробляють переважну масу продукції.

Монополія гальмує науково-технічний прогрес. Це відбувається тому, що
монополія виробництва і збуту дає змогу крупним компаніям отримувати
певний час високі прибутки, навіть не впроваджуючи нові досягнення
науки і техніки у виробничий процес, стримуючи повне використання
ресурсів, максимально можливе зниження витрат виробництва й відповідне
зростання ефективності виробництва. У гонитві за прибутками
крупні компанії вкладають кошти у проекти, які дають віддачу,
вилучаючи або істотно зменшуючи при цьому інвестиції у важливіші
населення виробництва.

Монополії придушують конкуренцію – важливу рушійну силу економічного
прогресу. Тому Самуельсон називає монополію економічним злом. У
поєднанні позитивних і негативних сторін монополії полягає одна з
найважливіших сутнісних її сторін як економічної категорії.

3. Конкуренція – цивілізована форма боротьби за існування та
підвищення ефективності виробництва

Одним із найважливіших елементів ринкового механізму є конкуренція.
Без конкуренції ринкові відносини теоретично уявити неможливо, а
практично вони просто не можуть існувати. Конкуренція в сучасній
економічній теорії і практичній діяльності господарюючих суб’єктів
завжди знаходиться поруч з монополією, породжує монополію.

Отже, що ж таке конкуренція? Конкуренція (від лат. – “зіштовхуюсь”)
— це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови
виробництва і збуту товарів та послуг, за привласнення найбільших
прибутків; це механізм регулювання пропорцій суспільного
виробництва.

Сутність конкуренції глибше розкривається у дії відповідного
закону. Закон конкуренції є об’єктивним економічним законом
розвинутого товарного виробництва, дія якого є для товаровиробників
зовнішньою примусовою силою до підвищення продуктивності праці на
своїх підприємствах, збільшення масштабів виробництва, форм і систем
заробітної плати тощо. Для інших економічних законів також
відбувається у формі примусових сил конкурентної боротьби, в
результаті чого конкуренція виступає рушійною силою розвитку
економічної системи, складовою частиною її господарського механізму.
На нижчій стадії розвитку капіталістичного способу виробництва ( поч.
XVI ст. – до 60-х років XX ст.) панувала вільна конкуренція між
власниками невеликих підприємств, які виробляли товари на невідомий
ринок. Така конкуренція здійснювалась у формі внутрігалузевої та
міжгалузевої конкуренції. Вільна конкуренція зумовлює розвиток
концентрації та централізації виробництва і капіталу, на певному
етапі ( остання третина XIX ст. ) призвела до виникнення
монополій. В сучасних умовах конкуренція існує між гігантськими
монополістичними об’єднаннями, в середині них, також між
підприємствами немонополізованого сектору економіки та різних форм
власності. Її особливістю є те, що центр боротьби все більше
переміщується із сфери обігу у сферу виробництва, з галузевого на
міжгалузевий, з національного на інтернаціональний рівень.

Методами конкурентної боротьби є поліпшення якості, дизайну товарів і
послуг, швидке оновлення асортименту продукції, надання гарантії
і післяпродажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо.
Поряд з цим використовуються “мирні” методи обмеження конкуренції
: таємні угоди про єдину політику цін і поділ ринків збуту,
реалізацію крупних науково – технічних проектів, обмін інформацією з
різних питань наукової, технічної, ринкової стратегії.

Серед неекономічних методів конкурентної боротьби – фінансові
махінації та спекуляції цінними паперами, промислове шпигунство,
підкуп чиновників державного апарату з метою отримання урядових
контрактів, субсидій тощо.

У ході еволюції економічної системи змінюється і конкуренція. Так,
на нижній стадії капіталізму, панувала вільна ( або чиста, досконала )
конкуренція.

Вільна ( досконала ) конкуренція — це конкуренція, для якої характерні
велика кількість конкурентів–виробників і конкурентів–покупців,
вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності.
Тобто це економічне суперництво між великою кількістю дрібних та
середніх підприємств, які виробляють однорідну продукцію, мають
рівний доступ до інформації, абсолютну мобільність матеріальних,
трудових та фінансових ресурсів. Ні одна із фірм не може
впливати на ринкову ціну. Більш повною мірою ознакам досконалої
конкуренції відповідають деякі ринки сільськогосподарської продукції
( пшениці, кукурудзи ), а також деякі фінансові ринки. З точки
зору суспільства досконала конкуренція є стандартом, за яким
оцінюється ефективність реальної економіки. Вона включає всі форми
дискримінації споживачів, розподіляє ресурси відповідно до їх
смаків, найефективніше. Дана структура дозволяє побудувати точну
модель поведінки фірм на шляху до максимілізації прибутку. В умовах
чистої конкуренції в довгостроковому періоді ціна встановлюється
на рівні мінімуму середніх витрат виробництва. Тобто фірми
використовують найефективніші технології і визначають найнижчу з
можливих цін.

За капіталізму вільна конкуренція виявляється у конкурентній
боротьбі як між різними формами приватного капіталу ( промислового,
торговельного, банківського та ін.), так і всередині кожного з них.
Така конкуренція набуває форми внутрігалузевої та міжгалузевої.

Конкуренція внутрігалузева — це боротьба між виробниками однієї
галузі (сфери) виробництва. Вона сприяє зниженню витрат виробництва,
впровадження НТП, підвищенню ефективності виробництва, стимулює
концентрацію капіталу та централізацію виробництва. В сучасних
умовах переросла в конкуренцію на окремих вузькоспеціалізованих
ринках конкретних видів продукції ( наприклад, на ринку
мінікомп’ютерів, телевізорів, легкових автомобілів тощо ).

Конкуренція міжгалузева – це боротьба між виробниками різних галузей
економіки. В епоху вільної конкуренції міжгалузева конкуренція
відігравала значну роль в переливі капіталу між галузями під
впливом галузевої норми прибутку. В сучасних умовах переважна
частина міжгалузевого руху капіталу здійснюється в межах
багатогалузевих компаній (концернів і конгломератів). Різниця в
галузевих формах прибутку має значення лише для дрібних
новоутворених капіталів. Їх вступ у високоприбуткову галузь при
цьому стримується вимогами до мінімального розміру капіталу, який
може забезпечити необхідний прибуток.

З виникненням монополій вільна конкуренція перетворюється на
монополістичну, або недосконалу.

Недосконала конкуренція — це конкуренція між крупними компаніями (
всередині монополізованого сектора, між членами групових монополій )
і дрібними та середніми фірмам. Це боротьба за монополізацію
ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних
контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю (
патентами, ліцензіями тощо ). Їх найважливіші риси — встановлення
монопольно високих цін і привласнення на цій основі монопольно
високих прибутків. Характеризується поєднанням елементів конкуренції і
ринкової влади, яка полягає у здатності продавців чи покупців
впливати на ціну товару. Характерна для більшості ринків. Змушує
фірми турбуватия не лише про затратний бік виробництва, але і про
характеристики попиту.

Особливістю недосконалої конкуренції є й те, що вона все більше
переміщається зі сфери обігу безпосереднього виробництва, з
галузевого на міжгалузевий рівень. Це означає, що недосконала
конкуренція базується на впровадженні нових досягнень науки і
техніки у виробництво і спрямована на поліпшення якості
продукції. Тому розрізняють ціновий та неціновий види конкуренції.

Цінова конкуренція — це боротьба між товаровиробниками споживача
через зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги
без істотної зміни їх якості й асортименту. Підприємці при цьому
нерідко маніпулюють цінами (встановлюють занижені, поки товар завоює
ринок збуту, а відтак значно підвищить їх), вдаються до цінових
поступок, сезонного розпродажу тощо. Важливою рисою цінової
монополістичної конкуренції є цінова дискримінація ( наприклад,
диктат транспортних компаній при перевезенні сільськогосподарської
продукції, що швидко псується ), за якої один і той же товар або
послугу продають різним групам покупців за неоднаковими цінами.

Нецінова конкуренція — це боротьба між товаровиробниками споживача
через впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво,
що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту. Це свого
роду завоювання конкретної переваги за рахунок покращення якості
продукції, реклами, подовження строків гарантійного обслуговування,
надання більшого обсягу послуг тощо. В умовах диференціації
продукту, властивої для монополістичної конкуренції, економічне
суперництво зосереджується не лише на цінових, але й на нецінових
факторах: якості, реклами, умовах продажу. Фірми доводять переваги
своєї продукції за допомогою торгових знаків та фабричних клейм. У
цілому нецінова конкуренція зумовлює поліпшення товару і повніше
задоволення потреб споживачів. Хоча нерідко зміни в продукті є
уявними, що не збільшують його корисності, ефективності,
довговічності. Здебільшого нецінова конкуренція має місце в умовах
панування олігополістичної структури монополій.

Олігополія (від грец. – “небагато, мало”) – це панування декількох
міцних фірм у виробництві продукції в більшості галузей
промисловості та їх диктат на ринку. За своїм характером
олігополії є колективною монополією, в якій своєрідно поєднується
монополія і конкуренція. Ціни, що встановлюється олігополією, є
монопольними, а типовим механізмом їх встановлення є практика
лідерства в цінах.

Олігополія ускладнює цінову конкуренцію через небезпеку війни цін. У
процесі конкурентної боротьби олігополії укладають між собою як
відкриті угоди картельного типу, так і таємні, негласні угоди.
Неціновій конкуренції властива певна стабільність цін, вона більше
контрольована, забезпечує триваліші переваги перед конкурентами за
рахунок зміни продукту, вдосконалення виробничої технології, вдалої
реклами. Нецінова конкуренція повніше відображає інтереси споживачів.
А олігополія, в свою чергу, характеризується значними фінансовими
прибутками, що дозволяють повніше займатись нецоновою конкуренцією,
ніж в умовах монополістичної конкуренції.

Різновидом недосконалої конкуренції виступає нечесна конкуренція,
що ведеться переважно неекономічними методами.

Нечесна конкуренція — це нецивілізована форма боротьби з
конкурентами, яка перешкоджає їхньому вступові в галузь. Особливо
характерна для етапу становлення ринкових відносин. В сучасних
умовах значною мірою ( але не повністю ) долається державним
регулюванням, вдосконаленням господарського законодавства. Прояви
нечесної конкуренції :

жорстокі, агресивні дії проти конкурентів;

тиск на постачальників ресурсів і банки з метою перешкодити в
отриманні матеріалів та кредиту;

переманювання працівників;

різке зниження цін з метою розорення суперників;

шантаж;

шпигунство та інше.

Говорячи про монополістичну конкуренцію, слід згадати й про
немонополістичну конкуренцію. Отже, немонополістична конкуренція – це
боротьба між декількома фірмами, які випускають неоднорідну
продукцію. Вона характеризується вільним виходом фірм на ринок. У
сферу цієї конкуренції входить велика кількість реально існуючих
ринків, зокрема галузей сфери обслуговування.

Досить велика кількість фірм обмежує контроль монополій над
ціною. Відсутня взаємна залежність фірм, тому таємний зговір між
ними фактично неможливий. Продукти характеризуються реальними
(функціональні особливості, матеріали, якість роботи, дизайн ) та
уявними (реклама, торгові знаки, марки, упаковка) відмінностями і
різними умовами їх продажу ( послуги, розміщення та інше). Протягом
незначного часу в умовах немонополістичної конкуренції фірми
можуть мати як прибутки , так і збитки. В довгостроковому періоді
легкий вступ і масовий вихід фірм викликає тенденцію до отримання
через пошуки оптимального поєднання відповідної ціни, продукції та
рекламно – пропагандистську діяльність.

Залежно від форми і видів конкуренції формуються відповідні види
цін. В умовах панування монополій вони називаються монопольними
цінами.

Монопольна ціна – це різновид ринкової ціни товару або послуги,
яка встановлюється монополіями вище або нижче вартості товару
чи послуги і забезпечує їм прибуток. Монопольна ціна
встановлюється внаслідок виробництва монополіями переважної
кількості товарів чи послуг певного виду, обмеження ними
конкуренції, досягнення панівного становища на ринку. Монопольно
високі ціни встановлюються товаровиробником, який є монополістом у
виробництві й на ринку або крупнимии компаніями на товари та
послуги воєнного призначення, виконані на замовлення держави. В
цьому випадку монополісти обмежують конкуренцію, порушують права
споживачів і отримують внаслідок цього високі прибутки. Монопольно
низькі ціни встановлює товаровиробник під тиском монополістів.
Такого тиску зазнають дрібні та середні фірми при укладанні
контрактів з монополіями. Монопольно низькі ціни встановлюються на
товари та послуги, які закуповує крупна компанія на комплектуючі
деталі дрібних та середніх фірм через контрактну систему; на
сировину, яка закуповується в країнах, що розвиваються; на товари,
виготовлені у державному секторі економіки і т.д.

Практика встановлення монопольних цін призводить до зменшення
платоспроможного попиту населення, зменшення їх реальних доходів,
ціни “притягують” конкурентів, тим самим вони сприяють розвиткові
інфляційних процесів тощо. Ціни на товари, які виробляють державні
підприємства, регулює держава. Такими типовими товарами і
послугами є електроенергія, послуги зв’язку й пошти тощо.

Уряд України в 1993 році запровадив пряме державне встановлення
цін на продукцію природних монополістів. Для інших монополій
передбачено встановлення жорсткого державного контролю за цінами
через систему декларування.

Конкуренція – категорія явно суперечлива. З одного боку існує
твердження, що без конкуренції ринку не буває, а з іншого, — цілком
конкурентним є той ринок, на якому учасники ( фірми ) не ведуть між
собою конкурентної боротьби. І далі. Якщо конкурентна боротьба
існує, такий ринок не вважається цілком конкурентним. Більш того,
чим сильніша конкуренція, тим повніше формуються умови для її
обмеження. Але ринок рухається вже не до цілком конкурентного, а до
монопольного. Ця суперечливість конкуренції виступає передумовою
найпротилежніших оцінок її ролі в економіці. Одні економісти
стверджують, що конкуренція — це велика благо ( між іншим, ця точка
зору є характерною для сучасних українських реформаторів ), інші
наполягають на тому, що конкуренція, протиставляючи суб’єктів ринку і
породжуючи монополію, — велике зло для економіки.

Як і чому виникає конкуренція ? Оптимального становища на ринку
господарюючі суб’єкти досягають у результаті отримання ними
економічної самостійності. Тобто, коли вони отримують право
володіння, користування й розпорядження виробленою продукцією. В
той же час економічна самостійність породжує прагнення виділитися
серед рівних, довести свої переваги, утвердити своє панування,
забезпечити собі більш вигідне становище, більший прибуток і т.д.
Це породжує між економічно самостійними й відокремленими
господарськими одиницями певне суперництво, боротьбу, яка й отримала
назву конкуренції. В конкуренції важлива не перемога, а участь: цей
жорстокий і конфліктний метод взаємодії ринкових суб’єктів створює
такі поняття як “конкурентність ринку”, “конкурентна боротьба”.
Конкурентність ринку визначається тими межами, в рамках яких окремі
фірми здатні впливати на ринок, тобто на умови реалізаціїї своєї
продукції, насамперед на ціни. Чим менше окремі фірми впливають на
ринок, де вони реалізують свою продукцію тим більш конкурентним
вважається ринок. Найвищий ступінь конкурентності ринку досягається
тоді, коли окрема фірма на ринку товарів не впливає зовсім. Це
можливо лише в разі, коли на ринку товарів діє так багато фірм, що
кожна з них зокрема ніяк не може вплинути на ціну товару, й
сприймає її як таку, що визначається ринковим попитом і
пропозицією. Таким ринок називається цілком конкурентним. А фірми,
що діють в умовах цілком конкурентному ринку, не ведуть між собою
конкурентної боротьби. Якщо ж окремі фірми мають можливість впливати
на умови реалізації своєї продукції ( в першу чергу на ціни ),
то вони ведуть між собою конкурентну боротьбу, але ринок, де ця
можливість реалізується, цілком конкурентним уже не вважається

Суть конкуренції проявляється і в тому, що вона, з одного боку,
створює такі умови, за яких покупець на ринку має безліч
можливостей для придбання товарів, а продавець – для їх
реалізації. З іншого боку, в обміні беруть участь дві сторони,
кожна з яких ставить свій інтерес вище інтересу партнера. В
результаті і продавець, і покупець при укладенні угоди повинні йти
на взаємний компроміс при визначенні ціни, інакше угода не
відбудеться, а кожен з них понесе збитки. Конкуренція також є
важливим інструментом регулювання пропорцій суспільного виробництва
в умовах ринку.

В силу своєї суперечливої природи конкуренція несе в собі одночасно
як позитивні так і негативні наслідки і дії. З одного боку,
вона виступає як зовнішня примусова сила, що спонукає її учасників у
процесі дбання про свої власні мікрогосподарчі інтереси сприяти
суспільному прогресу. Див. схему 3.

Як будь-який суспільний процес, конкуренція має й негативні
наслідки. Тому переоцінювати її можливості в реальній
підприємницькій діяльності не слід. Більш того, враховуючи, що
негативні наслідки конкуренції органічно властиві ринковому
механізму, заснованому на приватній власності (стихія, анархія),
необхідно в конкурентній стратегії постійно передбачати локалізацію
цих наслідків. Негативні моменти конкуренції див. на схемі 4.

Конкуруючі об’єкти поводять себе на ринку по-різному, виходячи з
конкретних умов і тих завдань, які вони перед собою ставлять, які
вони перед собою ставлять. Можна виділити три основних типи
конкурентної поведінки. Див.схему 5.

Схема 3.

Позитивні наслідки конкуренції.

Схема 4.

Негативні наслідки конкуренції.

Схема 5.

Типи конкурентної поведінки

Креативний тип конкурентної поведінки передбачає забезпечення
переваг суперникам шляхом введення нових компонентів ринкових
відносин ( нова продукція, нові технологіЇ або нові форми організації
виробництва і т.д. ). Суттєвою ознакою креативної конкуренції є
прагнення ринкових контрагентів до зміни існуючої структури попиту
і пропозиції.

Пристосувальна конкурентна поведінка — це упереження дій конкурентів
у галузі модернізації виробництва. Вона застосовується тоді, коли
підприємець не впевнений у своїх інноваційних можливостях. У цьому
випадку намагається скопіювати насамперед у стислі терміни
досягнення своїх суперників.

Гарантуюча конкурентна політика покликана забезпечити стабілізацію
на тривалу перспективу досягнутих позицій на ринку за рахунок
підвищення досягнутих позицій на ринку за рахунок підвищення
якості продукції, зміни її асоритменту, надання додаткових послуг,
пов’язаних з гарантійним обслуговуванням. Цей тип конкурентної
поведінки застосувується, як правило, тоді, коли підприємець не має
можливості суттєво змінювати виробничу й комерційну програми і
має слабку інноваційну базу.

Названі типи конкурентної поведінки в різноманітних формах
застосовуються залежно від обраних методів конкурентного суперництва.
Виділяють дві основні групи конкуренції: цінові й нецінові. Див.
схему 6.

Як свідчить схема, застосуваня того іншого методу, який у подальшому
визначає й тип конкурентної поведінки підприємця на ринку, не є
самоціллю. Визначальним у цьому процесі є прагнення завоювати таке
становище на ринку, яке зазабезпечує вилучення додаткового прибутку.
Історично конкуренція в ринковій економіці починалася із
застосування переважно методів цінового суперництва. В умовах же
сучасної конкуренції переважають нецінові методи. Основу суперництва
між сучасними фірмами складає диференційований попит. Це означає, що
розробляючи стратегію й тактику поведінки на ринку, фірма
(підприємець ) насамперед дбає про те, щоб створена продукція за
своїми споживчими якостями відповідала запитам споживачів. Тому
неодмінною умовою економічної політики фірми є врахування динаміки
очікувань споживачів. А вже в рамках цих параметрів вона
визначає шляхи зменшення витрат і зниження ціни.

Схема 6

Методи і форми конкуренції

Методи Форми

Конкуренція — досить складний і багатогранний процес. Щоб
забезпечити успіх у ньому, фірма ( підприємець ) повинна
дотримуватись певної стратегії дій фірми, спрямованих на
досягнення її кінцевої мети. Кожна фірма прагне, як правило,
монополізувати ринок для максималізації прибутку. Проте досягнути
цього, особливо в сучасних умовах, практично неможливо. Тому фірма
повинна передбачати у своїй діяльності одночасно принаймні дві
стратегічні настанови – настанову на монополізацію ринку й настанову
на інтеграцію своєї діяльності в єдиний процес функціонування
ринку. Основу цієї системи дій складає полістратегічний пошук.

Полістратегічний пошук — типове явище для країн з розвинутою
ртнковою економікою тому, що конкуренція і монополія завждт
виступали в ній як парні характеристики. Конкуренти суперничають за
досягнення монопольного становища, але монополізація ринку кожним з
них виявляється неможливою. В той же час вони не можуть припинити
боротьбу, тому що будуть усунені суперниками. Де ж вихід ? Виходом
і є інтеграційна стратегія, яка орієнтується на розуміння фірмами
співвідношення “ конкуренція — монополія”.

Вибір стратегії здійснюється фірмами залежно від їхньої ролевої і
змістовної функції у процесі конкурентної взаємодії. Відповідно до
цих функцій ринкові конкуренти класифікуються за певними типами. Див.
схему 7.

Схема 7.

Типи конкурентів.

Наявність таких різнорідних конкурентів робить конкурентну боротьбу
невичерпною. Великі фірми, маючи перевагу над суперниками в
могутності, поступаються перед ними в гнучкості, пристосованості до
особливих сегментів ринку, інноваційної активності. Тому певної
монополізації ринку великими фірмами не відбувається, хоча прагнення
до цього існує.

Щоб зайняти монопольне становище на ринку можуть бути використані
різні прийоми. Фірма може підкорити суперників своїй волі, нав’язати
їм свої інтереси або ж витіснути їх з ринку. В минулому переважала
війна за повне знищення конкурентів. У сучасних умовах під
впливом різноманітних факторів монопольні посягання здійснюються в
основному через приєднання суперників і підкорення їх своїм
інтересам. Відбувається це шляхом скуповування, надання кредитів, а
також укладання договорів про злиття фірм.

Істотно, що це стосується країн з розвинутою ринковою економікою. В
Україні ситуація дещо інша. Вітчизняний ринок фактично
монополізований і довго ще буде залишатися таким. За цих умов
описані вище властивості конкуренції проявитися повністю не
можуть. Під питанням знаходиться й сама наявність конкурентних
відносин. Проте, про здійснення в Україні реформ, націлених на
справжнє становлення ринкової економіки, названі особливості
конкуренції безсумнівно почнуть діяти і їх необхідно буде
враховувати підприємцям у практичній господарській діяльності.

Конкуренція передбачає такий стан ринку, коли жодна фірма не в змозі
впливати на ринкову ціну товару чи послуги. Такий варіант
конкуренції є ідеальним і характеризується як досконала конкуренція.
У реальному господарюванні ця конкуренція може існувати лише як
епізод, окремий момент тому, що розвиток конкурентних відносин
об’єктивно веде до появи монополії.Це відбувається тому, що:

конкуренція виходить з прагнення отримати максимальний прибуток, а
цей інтерес може бути досягнутий лише створенням переваг для себе
проти інших ( механізм подавлення кращих сильнішим );

конкуренція за своєю природою передбачає монополію тому, що вона
споконвічно спирається на приватну власність, а власність – це
монополія володіння, користування і розпорядження чимось.

Як пише відомий американський економіст П.Самуельсон в ”Економіці”,
сучасна система є змішаною системою державного й приватного
підприємства, монополії і конкуренції. Але тут є свої “за” і
“проти”. Наприклад, візьмемо монополізм. Він руйнівно впливає на
ринковий механізм, а через нього і на економіку в цілому. В чому це
проявляється? Не маючи турбот про підтримання сильного конкурентного
тонусу, монополія неминуче породжує високий прибуток, їй зовсім
необов’язково засвоювати нові технології, знижувати затрати й
розширяти збут. Достатньо встановити монопольно високі ціни й
нав’язати їх споживачам. Останнім доведеться змиритися з тим, що
кількість товарів зменшиться , бо підвищуючи ціни, монополія отримає
той самий прибуток (або й більший), реалізуючи меншу кількість
товарів. Монополізм також приводить до зниження стійкості механізмів
відтворення, може привести до розриву господарських зв’язків. Особливо
це стосується вітчизняної економіки, де будь – які неполадки на
підприємстві – відразу ж відбиваються на роботі сотень підприємств –
суміжників.

Гальмуючи стимули використання досягнень НТП, монополія робить
економіку надзвичайно марнотратною, стримує її інтенсифікацію. Там,
де панують монополії, ціни втрачають ринкову гнучкість, недостатньо
реагують на коливання попиту і пропозиції, характеризуються
невисокою еластичністю. Монополія глушить імпульси, які йдуть від
попиту до виробництва, що дезорієнтує інвестиційні потоки, а потреби
споживачів залишаються незадоволеними. Зваживши позитивні і негативні
риси й наслідки монополізму, можна зробити однозначний висновок, як
його зробив П.Самуельсон, що монополізм – економічне зло.

Визнаючи це, породжується необхідність з боку суспільства обмежувати
можливість монополістів впливати на конкурентні процеси,
деформувати структуру ринкових відносин. Західні економісти ці питання
почали інтенсивно розробляти ще на початку 60-х років нашого
століття, що було пов’язане з активізацією державного регулювання
ринку. Щоб здійснювати правове переслідування
підприємств-монополістів, необхідно було встановити межі, починаючи з
яких підприємство або група підприємств можуть суттєво впливати на
ринок, регулювати його в своїх інтересах.

Це саме стосується і конкуренції. Щоб її зберегти, суспільство
повинно сприяти організації певної системи конкурентних відносин. Як
же цивілізований світ захищається від монополізму? Щоб послабити
негативні наслідки монополізації економіки, зокрема практики
монополістичного ціноутворення, в розвинутих країнах світу приймають
антимонопольні закони, здійснюють контроль за угодами між крупними
компаніями тощо. Уперше такі закони були прийняті наприкінці XIX – на
початку XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки монополізація у
цих країнах відбувалася найінтенсивніше.

Антимонопольна діяльність – це комплекс заходів, розроблених і
впроваджених у багатьох країнах світу, які спрямовані на обмеження
діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.

Антимонопольні закони формально забороняли трести та деякі інші
форми монополій. Вони грунтувалися на такому розумінні сутності
монополій, як повне (абсолютне) панування однієї компанії ( чи їх
об’єднання ), або цілковита відсутність конкуренції. Таке тлумачення
сутності монополій майже не зачіпало олігополій, вони переважно не
підпадали під дію антимонопольного господарства.

До антимонопольного законодавства належать також закони, які
забороняють або регулюють угоди підприємств, спрямовані на обмеження
конкуренції через поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі.

Існують американська та європейська системи антимонопольного права.
Американська система бере свій початок від закону Шермана, котрий є
єдиним антитрестівським законом Америки. Цей закон забороняє не лише
різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю.

Тим самим законом заборонялися трести і картелі ( пули ). Щоб обійти
його, монополії створювали холдінг – компанії, здійснювали повне
злиття корпорацій, за якого ліквідовувалися виробнича і правова
самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди
замінювалися негласними джентльменськими угодами або так званим
лідерством у цінах.

Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно істотно
послаблювало конкуренцію або призводило до утворення монополій.

Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи. У
США – Федеральна торговельна комісія й Антитрестівське управління
Міністерства юстиції. Головною метою антимонопольних законів є
обмеження монополій та їх влади, ставорення конкурентного середовища,
підтримка дрібного бізнесу та сприяння йому. Найсуворіше
антимонопольний закон контролює горизонтальні злиття, тобто
об’єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги.
Це призводить до монополізації галузі слідуючими методами втілення
антимонопольних законів:

а) ліквідація фірми;

б) високе оподаткування монопольних прибутків;

в) контроль за цінами монополістів;

г) розукрупнення монополій та ін.

Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не
саму монополію, а лише її зловживання владою.Так, картелі
вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою
державного контролю є система реєстрації картельних угод у
спеціальних органах ( у Німеччині – Федеральне управління картелів, в
Японії – Комісія із справедливих операцій ). Більшість
антимонопольних законів у європейських країнах забороняють такі види
монополних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. У
Німеччині монополією вважається компанія, яка зосередила у своїх руках
третину обігу, в Японії – коли частка компанії перевищує 50%, а двох
– 75% і більше. В ЄС реєстрації підлягають лише ті угоди, які
обмежують конкуренцію між членами — учасниками цієї організації.
Перші антимонопольні законодавчі акти в Європі були прийняті в
30-ті роки XX ст. При великій різноманітності всі вони передбачають
головне- забезпечення свободи конкуренції шляхом обмеження
монополізму.

Прийняття антимонопольних законів послаблює процес монополізації
економіки, сприяє посиленню конкуренції. Водночас воно спрямовує
утворення монополістичних об’єднань у нові форми (групові монополії),
у створення вертикальних структур (об’єднання фірм, пов’язаних
виробничою і технологічною залежністю).

Щоб визначити, чи є ціни, за якими продаються товари, конкурентними
чи монопольними, органи влади проводять їх аналіз, здійснюють
контроль над прибутками та витратами, порівнюють з цінами на
інших, паралельних ринках.

Аналіз антимонопольного законодавства закордонних країн дозволяє
виділити такі антиконкурентные дії: горизонтальні обмеження конкуренції,
вертикальні обмеження конкуренції, зловживання домінуючим положенням на
ринку, диверсифікацію та ін.

Горизонтальні обмеження конкуренції визначаються як договори між
сторонами, що ведуть справи на тому самому рівні виробництва або
розподілу товарів (послуг). Вони можуть варіюватися від простих
двосторонніх угод до багатосторонніх угод. До типових горизонтальних
обмежень можна віднести картельні договори, що, зокрема, регламентують
ціни, розділяють ринки збуту, установлюють своєрідні умови торгівлі,
включаючи дисциплінарні санкції за порушення договору його учасниками.
Горизонтальні обмеження конкуренції ставляться до найбільше серйозних
порушень антимонопольного законодавства.

При вертикальному обмеженні конкуренції, як правило, обмежувальні умови
приймаються в односторонньому порядку, оскільки пануючий на ринку
підприємець у стані нав’язати свої умови більш слабкому контрагенту. До
категорії вертикальних обмежень конкуренції можна віднести насамперед
договори про виняткові торгові операції (мова йде про договори продажі
лише визначеним покупцям або про придбання товарів тільки у визначених
постачальників), що зв’язують договори (продаж із примусовим
асортиментом, коли продавець обумовлює продаж основного товару
придбанням другорядного, пов’язаного з основним), встановлення або
підтримка перепродажных цін, обмежувальні умови в договорах про передачу
прав на об’єкти промислової власності (договори поступки і ліцензійні
договори). Але незважаючи на вищесказане, не завжди буває легко
відрізнити горизонтальні обмеження конкуренції від вертикальних,
наприклад, у випадку перехресного ліцензування у відношенні прав на
промислову власність або коли конкуруючі підприємці призначають один
одного винятковими дистрибьюторами своїх товарів.

Монополізація ринку в закордонних країнах проходить в основному двома
шляхами:

а) придбанням підприємств конкурентів (горизонтальна інтеграція) або

б) налагодженням своєї власної системи постачання і побуту товарів
(вертикальна інтеграція).

Антиконкурентным можна також вважати придбання конкуруючих компаній:
ніяка корпорація, що займається торгівлею, не має права одержувати,
прямо або побічно, весь або частину акціонерного капіталу (або майна
іншої корпорації).

4. Монополія і конкуренція в господарській системі України.

Підводячи результати, можна сказати, що в західних країнах проведення
антимонопольної політики й антимонопольне законодавство одержали широкий
розвиток, а головне, що цей механізм контролю за монополіями і її
негативними наслідками успішно діє протягом багатьох років. Тут теж є
свої негативні чинники, наприклад, порушення непорушності загальної
заборони монополій шляхом винятки з цієї заборони, що поширюється як на
окремі компанії, так і на цілі галузі. Але в цілому можна сказати, що
антимонопольні законодавства США і країн Західної Європи, хоч і
принципово відрізняються друг від друга в багатьох відношеннях, є
скурпулезно продуманими й економічно обгрунтованими, що обумовлює
можливість їхнього часткового використання в антимонопольній політиці
України.

А яка ж ситуація з антимонопольною діяльністю в Україні? За словами
спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної політики
являються настільки новими та незвичними, що не сприймаються інколи
навіть досвідченими експертами.

Разом з тим, специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період
її входження в народногосподарську систему СРСР вона відрізнялася одним
з найвищих рівнів концентрації та централізації виробництва, його
монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації не тільки
зберігся, але у деякій мірі навіть збільшився, оскільки держава протягом
останніх років, послабивши контроль над виробником, своєчасно не
впровадила механізм його обмеження шляхом створення і підтримки
конкуренції.

Про масштаби монополізму в нашій країні поки що доводиться говорити,
оперуючи наближеними цифрами. За твердженням голови Антимонопольного
комітету України в 1993 році в Україні було близько 540
підприємств-монополістів, доля яких на загальнодержавних ринках
відповідних товарів перевищує 35%, а в подальші роки значних змін не
відбулося.

Україна являється монополістом в СНД з видобутку та збагачення титанової
сировини, а також монопольно виробляє рідкісноземельні метали. Найбільш
змонополізованими в Україні являються ринки машинобудування — 97,7%,
медичної промисловості — 75,7%, хімічної та нафтохімічної промисловості
— 68,9%, металургії — 44,9%. На початок 1995 року нараховувалось понад
400 підприємств, котрі займали монопольне становище на 460 регіональних
ринках. Занадто монополізовані також посередницькі структури в
агропромисловому комплексі.

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження
монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням.
Законом України “Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, прийнятим у
березні 1992 р., змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р. на його
розвиток Законом України “Про захист від недобросовісної конкуренції”
караються всі дії підприємця, які спрямовані на створення перешкод
доступу на ринок іншим та на встановлення дискримінаційних цін на свої
товари. Закони спрямовані на здійснення “демонополізації економіки,
фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та
іншої підтримки підприємців, які сприяють розвитку конкуренції”.

Україна, формуючи ефективне ринкове середовище, в Законі “Про
обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції
у підприємницькій діяльності”, теж зробила перші кроки до
цивілізації конкурентних процесів. В ньому зокрема:

1. Дано визначення монопольного становиища підприємства. Згідно з
Законом, монополістом вважається підприємство, частка якого на
ринку певного перевищує 35%.

2. Визначено, що кваліфікується як зловживання монопольних становищем:

а) нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів в
нерівне становище; пропонування прийняти додаткові умови або купити
непотрібні товари;

б) обмеження чи припинення виробництва з метою створення або
підтримки дефіциту на ринку і встановлення монопольних цін;

в) часткова або повна відмова від реалізації чи закуплі товару
при відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою
створення дефіциту і встановлення мінімальних цін;

г) інші дії з метою створення перешкод для доступу на ринок і
виходу з ринку інших підприємств;

д) встановлення дискримінаційних цін на свої товари, що обмежують
права окремих споживачів.

3. Дається тлумачення поняття “недобросовісна конкуренція”. Це:

а) неправомірне використання товарного знаку, фірмового найменування
або маркування товару або імені іншого підприємця;

б) умисне поширення неправдивих або неточних відомостей про свого
конкурента;

в) отримання, використання й розголошення комерційної таємниці з
метою заподіяння шкоди іншим підприємцям.

4. Визначено санкції у випадку зловживань монопольним становищем.
Закон дає право антимонопольному комітету:

а) приймати рішення про примусовий поділ монопольних об’єднань;

б) накладати штрафні грошові санкції на порушників;

в) вилучати до бюджету отриманий прибуток.

За твердженням закордонних спостерігачів, Антимонопольне законодавство
України відповідає світовим стандартам. Проте створювалося воно, на
жаль, не в рамках реалізації єдиної програми соціально-економічних
перетворень. Її немає і донині. Не бачачи орієнтирів, український уряд,
як показала життя, уже начально обрало неправильний шлях. Світова
практика свідчить про те, що тільки після запуску демонополізації
основних сфер виробництва варто проводити лібералізацію цін і
фінансово-грошове реформування. Наш уряд надійшов навпаки й одержало
відомі результати. Але при цьому було б бажаним і введення на прикладі
антимонопольної практики закордонних країн жорсткого контролю за
виконанням даного законодавства. Це одне із самих “хворих” місць у
державно-правовій структурі України: приймаються в принципі непогані
закони, але введення їх у життя або постійно одержує відстрочку, або
взагалі не відбувається. Тому для нормального функціонування
антимонопольного законодавства необхідно створити ще один ланцюжок —
комісію з контролю за виконанням розпоряджень антимонопольних органів,
надавши їй усі повноваження по застосуванню санкцій стосовно порушників
антимонопольного законодавства.

Безумовно, від проведення антимонопольної політики в теперішніх важких
економічних умовах України чудес очікувати не припадає. Але дуже
важливо, щоб проведення антимонопольної політики завоювало довіру і
підтримку населення, щоб люди знали, що вони можуть звернутися в
антимонопольні служби зі своїми проблемами. Необхідно переконати людей,
що вільна конкуренція є добром для усіх.

Таким чином, у процесі удосконалювання українського антимонопольного
законодавства можуть бути використані антимонопольне законодавство
промислово розвитих країн і практика його застосування, але з
урахуванням особливостей нашого перехідного періоду.

ВИСНОВКИ

Отже, після всього вищесказаного можна зробити висновок, що в
економічній теорії монополія є однією з найбільш суперечливих, але в той
же час однією з найбільш цікавих тем. Різні провідні економісти постійно
намагалися висловити свої думки з приводу них. Ще давні вчені виявили
існування такого явища в суспільному житті.

Серед причин їх появи вказуються різні передумови. Деякі вважають, що це
був об’єктивний процес, інші твердять, що їх було створено штучно. На
сучасному етапі розвитку людства виникли 3 шляхи утворення
монополістичних об’єднань: концентрація виробництва і капіталу,
централізація того самого виробництва і того ж таки капіталу, та
диверсифікація. Ці шляхи виникали послідовно на кожному етапі
прогресивного розвитку суспільства і кожен з них мав та має свій
механізм дії та застосування.

Форми монополій існують різноманітні і загальною тенденцією розвитку
різних монополістичних форм був їх шлях від найпростіших утворень (таких
як картелі) до надвеликих та надмогутніх, прикладами яких можуть
слугувати сучасні багатогалузеві концерни та конгломерати.

Монополія, як економічний процес має результатами своєї діяльності певні
наслідки. Переважна частина з них була перерахована в роботі, та слід
зазначити, що серед цих наслідків, як і скрізь, є позитивні, а є й
негативні. І реальність на сьогодні така, що негативні, на жаль,
набагато переважають позитивні. Одним з найголовніших таких наслідків є
придушення конкуренції, без якої неможливе нормальне існування ринку.

Щоб запобігти деяким з цих негативних наслідків, держава була змушена
проводити регулюючу антимонопольну політику, до складу якої входить
видання різних актів, які мають силу законів, обмеження сфери впливу
монополістичних об’єднань і, звісно, застосування різних санкцій до
порушників — від економічних (штрафи, пені) до кримінальних (тюремні
ув’язнення).

Що стосується конкуренції, то вона є необхідною і визначальною умовою
нормального функціонування ринкової економіки. Явище конкуренції має
свої плюси й мінуси. До позитивних рис можна віднести: активізацію
інноваційного процесу, гнучке пристосування до попиту, висока якість
продукції, високу продуктивність праці, мінімізацію витрат, реалізацію
принципу оплати праці за її якістю й кількістю, можливість регулювання з
боку держави. До негативних наслідків – те, що перемога одних
супроводжується тяжкою, а подекуди катастрофічною поразкою інших,
застосування нечесних прийомів, надмірна експлуатація природних
ресурсів, екологічні порушення і т.і.

Як показано в курсовій роботі, надмірна монополізація, поява
конкурентної боротьби між монополіями, без відповідного контролю з боку
держави може призвести до створення, так би мовити, «держав у державі».
Монополізм призводить до уповільнення науково-технічного прогресу,
консервує низька якість продукції, роблять цю продукцію
неконкурентноспроможною на світовому ринку, втрачаються стимули пошуку
більш ефективних рішень при розв’язанні проблем організації виробництва.

Говорячи про негативні методи здійснення конкурентної боротьби
необхідно зазначити, що конкуренції притаманне й таке явище, як
промислове шпигунство. Звичайно, не можна заперечувати певну
ефективність промислового шпигунства, наприклад він здійснює значний
вплив на розвиток військово-промислового комплексу. Проте промислове
шпигунство не може замінити розвитку в галузевих, державних і глобальних
масштабах, не може замінити науково-дослідницькі роботи, відкриття,
адже, якщо постійно користуватися чужим, вкраденим, то при цьому
втрачається деякий власний потенціал розвитку, що зрештою веде до
регресу.

В цілому ж, конкуренція має менше негативних ознак, ніж позитивних;
конкуренція — значно менше лихо, ніж монополія, яка зловживає своїм
панівним положенням в економіці.

Конкуренція – визначальна умова підтримання динамізму в економіці, за
умов конкуренції створюється більше національне багатство при меншій
вартості кожного виду продукції порівняно з монополією й плановою
економікою.

Вирішальну роль у створенні на ринку сприятливого конкурентного
середовища грають антимонопольне законодавство і діяльність
антимонопольних органів, правильне поводження яких сприяє стабілізації
всієї економіки в цілому.

Отже, як бачимо, світові монопольні процеси змусили державу посилити
регулюючі засади в економіці. Спеціальна антимонопольна політика та
антимонопольне законодавство дали змогу поставити під контроль процеси
монополізації, зберегти і посилити конкуренцію.

Прийнятий в Україні Закон “Про обмеження монополізму та
недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності” спрямований на демонополізацію економіки, фінансову,
матеріально – технічну, інформаційну, консультативну підтримку
підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції.

Підводячи результати, можна охарактеризувати антимонопольне
законодавство й антимонольную політику України як необхідні атрибути
структурних перетворень у всіх сферах економіки країни. На даному етапі
проблема монополізації і несумлінної конкуренції перестає бути чисто
економічної вона усе більше стає політичної і суспільної. Тому
надзвичайно необхідно, щоб населення України усвідомило всю згубність і
всі негативні наслідки монополії. Безперечно, у деяких випадках (але
лише в малій дещиці від їхньої загальної кількості) існування монополії
є виправданим і необхідним, але за цими процесами повинний здійснюватися
жорсткий контроль із боку держави по недопущенню зловживання своїм
монопольним положенням.

Антимонопольна служба України ще дуже молода, але вже зроблені її перші
кроки до нормалізації ситуації за даними проблемам. Їй ще багато
потрібно зробити рішучих дій, та ці дії повинні здійснюватися одночасно
з удосконаленням антимонопольного законодавства України. У даному
напрямку потрібно звернути особливу увагу на більш ніж віковий досвід
антимонопольного законодавства США і на антимонопольну практику інших
розвитих країн.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Г.І.Башнянин, П.Ю.Лазур, В.С.Медедів. Політична економія. – Підручник
для студентів вузів. – Київ: Ніка – Центр Ельга 2000р.

В.Я.Бобров. Основи ринкової економіки. – Київ: Либідь,1995р.

А.Барановский. Что такое монополия и как с ней бороться?
//Фінансова Україна. – 26 грудня 1995р. № 52.

Закон України “Про обмеження монополізму і недопущенні
несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності” – “Правда
України”, 1992р. 15 травня

Закон України “Про антимонопольний комітет України” — “Голос
України”, 1993 р.,21 грудня

А.В.Калина, В.В.Осокіна – Економічна теорія і практика
господарювання: Навч. посібник. – Київ: МАУП,1998 р.

С.В.Мочерний — Економічна теорія. – Посібник для студентів вищих
закладів освіти, Київ “Видавничий центр “Академія””,1999р.

М.Портер – Международная конкуренция, Москва,1994г.

Р.М. Нуреев. – Типы рыночных структур: конкуренция и монополия //
Вопросы экономики. – 1994г. № 6.

Советский энциклопедический словарь ( СЭС ). – Мосвка “Советская
энциклопедия”, — 1990г. изд. 4-ое.

Види

Монополія — продавець

Монополія — покупець

Однопро-продуктова

Техноло-гічна

Багатопро-

дуктова

Держава

Фірми

Економічний

Технологічний

Інноваційний

Типи монополізму

Рекламний

Державний

(адміністративний)

Державний

(природний)

Сприяє розвитку НТП

Примушує економити ресурси, сприяє зниженню цін

Веде до покращення якості продукції й обслуговування споживачів

Вирівнює норму прибутковості і рівень зарплати в усіх сферах
економіки

Конкуренція

Створює умови для безробіття, інфляції та банкрутства окремих
підприємств.

Веде до збільшення диференціації доходів і створює умови для їх
несправедливого розподілу

Сприяє виникненню економічних криз

Виступає важливим фактором монополізації економіки

Конкуренція

Типи

Креативний

Пристосувальний

Гарантуючий

Зменшення витрат

виробництва й обігу

Зниження цін

Зміни властивостей товару

Створення нових товарів для задоволення тих самих потреб

Оновлення властивостей товару відповідно до зміни моди

Вдосконалення послуг, що супроводжують реалізацію

Передба-чають вилучення додатко-вого прибутку за рахунок

Цінова

Нецінова

Рольова

Функції фірми

Змістовна

Лідери

Претенденти на лідерство

Ведені

Новачки

Т

И

П

И

Великі компанії, які виготовляють масову продукцію

Спеціалізовані компанії (діють у певних нішах )

Дрібні й середні фірми, які здійснюють експериментальне виробництво

Дрібні універсальні фірми (гнучкість і маневровість )

Похожие записи