РЕФЕРАТ

на тему:

“Історія інституту президентства” План

ВСТУП

І. ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА У СВІТІ

2. РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ
СТОЛІТТЯ

3. ГОЛОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ
ХХ СТОЛІТТЯ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Відомо, що інститут президентства був заснований в США. Творці
американської Конституції створили сильну, одноособову президентську
владу, сполучивши в одній особі повноваження і глави держави і глави
уряду. Одночасно, для того, щоб запобігти перетворенню єдиної виконавчої
влади в режим особистої влади, попередити виникнення диктатури і
свавілля, “батьки-засновники” закріпили принцип поділу на законодавчу,
виконавчу і судову влади, доповнили його системою взаємних “стримань і
противаг” цих влад по відношенню одна до одної. Сьогодні три чверті всіх
країн світу очолюють президенти.

Україна не є винятком серед цивілізованих держав. Тому дослідження і
вивчення історії становлення інституту президентства в Україні є також
вкрай важливим і цікавим питанням. Дана робота присвячена дослідженню
саме історії інституту президентства в Україні.

В Україні зародження демократії розпочалося ще за часів козацтва, але
бурхливий її розвиток і заснування інституту президентства розпочалися в
10-х роках ХХ століття і сьогодні продовжуються процеси його становлення
і вдосконалення.

Гадаємо, що ця робота дасть змогу якнайкраще прослідкувати особливості
формування інституту президентства в нашій країні, дасть нагоду
якнайкраще збагнути усі недоліки та позитивні моменти на віхах
формування даного інституту. Особливо актуальною ця тема є зараз, коли
ходять розмови про адміністративні реформи в державі, які можуть
торкнутися і інституту президентства.

В даній роботі були використані як нормативні акти, так і спеціалізована
література по даній проблемі.

Під час написання роботи були використані різноманітні методи наукового
дослідження, зокрема: літературний метод, хронологічний метод, методи
порівняння та узагальнення та інші.

І. Етапи становлення інституту президентства у світі

 У перекладі з латини «президент» означає: «той, що сидить попереду».
Розвиток цього політичного інституту бере початок наприкінці XVIII
століття, з формуванням перших демократичних режимів у країнах Нового і
Старого Світу. Упродовж XVIII — XX ст. інститут президентства став майже
невіддільним атрибутом республіканської форми правління і вагомою
ознакою демократичного ладу.

Як відомо, республіки існували з давніх-давен. Республіками були
стародавні грецькі міста-поліси, у тому числі й ті, що існували на
території сучасної України: Херсонес, Ольвія, Пантікапей. Республікою в
часи свого становлення був і славетний Рим (VI — I ст. до н. е.). В
епоху середньовіччя (V — XV ст.) численні міста-республіки існували на
території Італії (як-от: Венеція, Генуя, Флоренція). В Новий час
утворилася Республіка Сполучених Провінцій у Нідерландах (1572 р.);
республіканський лад панував і в Англії часів революції (1649-1660). Але
жодна з цих республік не управлялася на сучасний зразок.

Перші республіки сучасного типу — себто з президентом на чолі —
з’явилися тільки в Новому Світі і лише в Новий час. Їх виникнення було
пов’язане передусім із прагненнями молодих, енергійних і неупереджених
колонізаторів позбутися обтяжливих пережитків монархічного ладу. Саме з
цієї причини посада Глави держави стала виборною, недовічною і, головне,
обмеженою конституцією. На інститут президентства було покладено головне
завдання республіканського ладу — гарантування конституції, а відтак — і
демократії [6, 15].

Інститут президентства був заснований в США. Творці американської
Конституції створили сильну, одноособову президентську владу, сполучивши
в одній особі повноваження і глави держави і глави уряду. Одночасно, для
того, щоб запобігти перетворенню єдиної виконавчої влади в режим
особистої влади, попередити виникнення диктатури і свавілля,
“батьки-засновники” закріпили принцип поділу на законодавчу, виконавчу і
судову влади, доповнили його системою взаємних “стримань і противаг” цих
влад по відношенню одна до одної.

Сьогодні три чверті всіх країн світу очолюють президенти. Ось деякі
хронологічні віхи в історії президентства в країнах Нового Світу: 1789
року першим президентом Сполучених Штатів Америки обраний Джордж
Вашингтон; президенти очолили: 1807 року — Гаїті, 1814 — Парагвай, 1816
— Аргентину, 1817 — Чилі, 1819 — Колумбію, 1821 — Коста-Ріка і Перу,
1824 — Мексику, 1825 — Болівію, 1830 — Венесуелу, Еквадор та Уругвай,
1835 — Нікарагуа, 1839 — Гватемалу, 1841 — Гондурас і Сальвадор, 1844 —
Домініканську Республіку. Першими президентами — главами держав у
Старому Світі — стали 1848 року дві особи: Луї Наполеон Бонапарт у
Франції та Й. Фурер у Швейцарії. В Азії першим президентом став 1911
року Сунь Ятсен у Китаї, незабаром — 1923 року — Мустафа Кемаль,
прозваний Ататюрком, у Туреччині. Що ж до Африки — то 1847 року перший
президент очолив Ліберію, 1854 — Оранжеву Республіку (1910 року увійшла
до складу нинішньої Південно-Африканської Республіки).

У наш час президенти очолюють понад три чверті всіх держав світу. До
функцій президента входять: представництво держави у внутрішніх і
зовнішніх відносинах, забезпечення державного суверенітету і
національної безпеки, призначення і звільнення глав дипломатичних
представництв за кордоном і певної частини урядовців усередині держави,
командування збройними силами, нагородження державними нагородами,
присвоєння військових і цивільних звань, здійснення помилування,
прийняття до громадянства тощо.

     Залежно від того, є республіка президентською чи парламентською,
президент має, відповідно, ширші чи вужчі повноваження у сфері
призначення прем’єр-міністра і нормотворчої діяльності. У переважній
більшості республік президент є визначальною політичною постаттю, і лише
в деяких країнах, як, наприклад, у Німеччині чи Ізраїлі, він виконує
винятково представницькі функції [6, 24].

2. Розвиток інституту президентства в Україні

в першій половині ХХ століття

В Україні інститут президентства розвивався власним шляхом. Зародження
демократичного суспільства розпочалося ще за часів козацтва, але
бурхливий розвиток демократії та інституту президентства розпочався в
10-х роках ХХ століття.

За часів діяльності Центральної Ради було видано чотири Універсали
(Укази), які мали покласти основу демократизації українського
суспільства. Останнім Універсалом, від 22 січня 1919 року, Центральна
Рада проголосила повну політичну незалежність України від Росії. А 29
квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом
Української Народної Республіки. Відповідно до конституції УНР мала б
стати парламентською республікою. Центральна Рада приймала конституцію
як перспективний документ, як своєрідний заповіт, бо добре усвідомлювала
свою приреченість; однак, сподіваючись на краще, прагнула зміцнити свої
позиції. Саме для цього і був потрібен президент [8, 489].

Особливе місце в структурі вищих органів УНР займала Центральна Рада. У
деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення
Центральної Ради: «законодавчий орган», «представницький орган»,
нарешті, «революційний, демократичний парламент». Проте, не зважаючи на
всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою певну специфіку.

По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної
Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має
припинити свою діяльність, після скликання Всеукраїнських Установчих
зборів. По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загальних
виборів, а на основі делегування до її складу представників різних
демократичних громадських організацій.

Функції українського уряду виконував Генеральний Секретаріат. Після
оголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився на Раду
Народних Міністрів.

У галузі державотворення після проголошення УНР на перший план постає
проблема, яка полягала в прагненні розділити «сфери впливу» між
Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою, хоча вона так і не
дістала свого розв’язання. В результаті сталося так, що Центральна Рада
як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як орган виконавчий
займалися одними й тими ж самими питаннями, по яких приймались то
постанови, то закони.Однак за тих умов українській справі значно більшої
шкоди завдавало не протистояння «гілок влади», а партійні чвари й
суперечки між політичними силами, які реально впливали на державне
будівництво.

Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування
державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок
видання нових законів. На початку березня Центральна Рада затвердила
новий адміністративно-територіальний поділ України, поділивши її на
тридцять земель. Отже, організація місцевої влади мала відповідати новим
умовам, але Центральна Рада не встигла це здійснити. [11, 98]

В умовах іноземної окупації одночасно з втратою популярності Центральної
Ради поширювався рух проти неї. 29 квітня у Києві відбувся хліборобський
з’їзд, організований з ініціативи «Союзу земельних власників», на якому
генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч
з 29 на 30 квітня його прибічники захопили усі державні інституції й
найважливіші об’єкти. Місце УНР заступила Українська гетьманська
держава.

Деякі українські політичні сили запропонували розглядати гетьмана як
«тимчасового президента» України. Слід визнати, що, незважаючи на деяку
специфіку, наприклад, звернення «ясновельможний пан гетьман» та інші
деталі, що мали символізувати традиції й національний характер
Української держави, це означення досить точно характеризує сутність
гетьманства. Слід звернути увагу й на заяву Ради міністрів Української
держави від 10 травня: «Гетьман не думає стати самодержцем. Назва
Гетьман — це втілення в історичній національно-українській ідеї
незалежної і вільної України». Поява гетьмана, підкреслювалося в цій
заяві, «положила початок нової епохи в історії державного життя України.
До певної міри це справді було саме так, оскільки парламентська
республіка в особі Центральної Ради в тих екстремальних умовах показала
свою неспроможність. Проте було б перебільшенням одразу ж ставити знак
рівності між президентством і гетьманством. Режим Скоропадського можна
розглядати лише як перший крок на шляху переходу до більш ефективної
моделі організації влади.

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради політичних і
соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квітня 1918 p.
«Законах про тимчасовий державний устрій України». Так, виключно
гетьману належала «влада управи» в усій Українській державі, він
призначав «отамана Ради Міністрів», і за його поданням затверджував
«Кабінет у повнім його складі». Так само він і «скасовував» його.
Гетьман виступав також як «найвищий керівничий всіх зносин української
держави з закордонними державами» і «верховний воєвода української армії
і флоту», здійснював помилування.

Більше того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу
владу, адже саме він «стверджував закони і без його санкції ніякий закон
не міг мати сили». Парламент же «Законами про тимчасовий державний
устрій України» не передбачався. Через кілька місяців, 15 жовтня, було
оприлюднено листа Скоропадського голові Ради Міністрів, в якому він,
вказуючи на завершення «першого періоду будування Української держави»,
наголошував на тому, «що настав вже час приступити до вироблення закону,
який має завершити нашу планомірну працю по будуванню державності, а
саме до вироблення закону про вибори до Державного Сейму». Що стосується
Ради Міністрів, то на неї покладалися «напрямок і об’єднання праці
окремих секцій» (тобто відомств) по «прикметах як законодавства, так і
найвищої державної управи». Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а
«керування» її справами покладалось на Генерального Секретаря і
«підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію». Щоправда, через деякий
час Отаман-Міністр став називатися традиційно — головою Ради Міністрів,
а Генеральний Секретар — державним секретарем.

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були
міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисловості, земельних
справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр, генеральний
контролер. Водночас з’являються й нові інституції — міністерство
народного здоров’я і міністерство сподівань, яке займалося релігійними
проблемами [8, 51].

3. Головні етапи становлення президентства в Україні

в другій половині ХХ століття

Після закінчення гетьманщини на Україні інститут президентства не
з’являвся аж до кінця ХХ століття. Тільки у далекому 1989 ще за часів
Радянського Союзу в засобах масової інформації почала обговорюватися
ідея про введення посади президента. Проте у 1989 p. ця пропозиція ще не
сприймалася як така, що може бути здійсненою найближчим часом. На думку
частини членів політбюро ЦК КПРС, більшості народних депутатів,
президентство несумісне з принципом організації держави на базі Рад, з
їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади та принципом колективного
керівництва. Але після того, як М. Горбачов підтримав ідею
президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропозиції. Значною
мірою це пояснювалося тим, що були вирішені два питання: про спосіб
обрання президента і про кандидатуру на цей пост. В країнах з
президентською формою правління президент традиційно обирається
громадянами, які мають право голосу. Саме такий порядок спочатку і був
запропонований для включення в Конституцію СРСР. Однак напередодні III
з’їзду народних депутатів СРСР (березень 1990 p.) була підготовлена
пропозиція, щоб саме з’їзд, здійснивши зміни в Конституції, зробив
виняток для першого президента і обрав його безпосередньо на з’їзді.
Тоді будь-яких сумнівів щодо персональної кандидатури (М. Горбачова) не
було.

Проти такої схеми виборів президента виступали, з одного боку,
радикальні демократи, котрі вважали, що М. Горбачов сконцентрував у
своїх руках занадто велику владу, а з іншого — старі
партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим більше, що
вибори в органи влади союзних республік у ряді випадків уже не дали цим
структурам «контрольного пакету» [4, 105].

Політичні процеси, які відбувалися в центрі, неминуче впливали й на
політичний розвиток України. В реформі політичної системи велику роль
відіграв політичний плюралізм, який набув розвитку ще до заборони
компартії.

Досить радикальним кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15
березня 1990 p. ІІІ з’їздом народних депутатів СРСР постанови про
обрання М.Горбачова Президентом СРСР. М.Горбачов став президентом
країни, одержавши лише 59,2% від списочного складу з’їзду народних
депутатів СРСР. Запровадження інституту президентства в країні було
логічним втіленням у практику державного будівництва теорії розподілу
влади, що передбачало функціонування трьох самостійних гілок влади, в
тому числі й виконавчої.

26 грудня 1990 p. з’їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон «Про зміни
і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв’язку з
удосконаленням системи державного управління», значне місце в якому
відводилося правовому регулюванню організації та діяльності уряду СРСР.
Замість Ради Міністрів СРСР уряд далі іменувався Кабінетом Міністрів
СРСР. В оновленій ст. 128 Конституції СРСР зазначалося, що Кабінет
Міністрів СРСР є виконавчо-розпорядчим органом Союзу РСР і підлеглий
президенту СРСР. Докладно організація і діяльність уряду СРСР
регламентувалися Законом СРСР від 20 березня 1991 p. «Про Кабінет
Міністрів СРСР». Реконструювання уряду СРСР означало логічне продовження
конституційного оформлення виконавчої влади. Галузеве управління в
країні здійснювали міністерства СРСР та інші центральні органи
державного управління Союзу РСР. Перелік названих союзних органів
наводився в Законі СРСР від 1 квітня 1991 p.

У серпні 1991 р. Верховна Рада У РСР, з огляду на небезпеку, яка
створилася у зв’язку з державним переворотом, прийняла постанову і Акт
проголошення незалежності. Україна ставала незалежною демократичною
державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території
України залишалися тільки її конституція, закони, постанови уряду та
інші законодавчі акти республіки. На 1 грудня 1991 р. було призначено
проведення республіканського референдуму щодо підтвердження Акту
проголошення незалежності, а також всенародні вибори Президента України.

1 грудня 1991 року сталася друга знакова подія в історії президентства
України. Того дня на референдумі народ віддав свої голоси за
проголошення незалежності України і обрав першого Президента вже нової
Української держави — Леоніда Кравчука.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного
демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх
сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління
[4, 132].

Уособленням виконавчої влади стали Президент і Кабінет Міністрів.
Президент — главою держави і виконавчої влади в республіці. Його
повноваження визначили Конституція і закон «Про Президента України».

А 1994 року відбулося те, чого в українській історії ніколи не було —
цивілізоване і демократичне наступництво влади. Вперше на
пострадянському просторі народ обрав наступного Президента не через те,
що попередній помер, або став недієздатним. Це був альтернативний і
демократичний вибір. Президентом став Леонід Данилович Кучма.

Запровадження в Україні інституту президентства відбувалось одночасно з
виданням закону про вибори Президента. Цей закон врегулював весь спектр
питань, пов‘язаний з виборами Президента. Зокрема в ньому були визначені
вимоги, що ставляться до кандидата у Президенти, принципи участі
громадян у виборах, організація і проведення виборів, підрахунок голосів
після виборів тощо. В Україні Президент обирається строком на 5 років.
Одна і та сама особа не може бути Президентом більш ніж два строки
підряд. Хоча буквальне тлумачення Конституції (стаття 103, частина 3)
дає підстави стверджувати, що особа, яка була обрана Президентом України
і двічі підряд обіймала цю посаду, може і в третє балотуватись на цей
пост за умов, якщо між її попередньою легіслатурою і цими виборами хтось
інший посідав пост Президента.

В Україні інститут президентства було запроваджено 5 липня 1991 року, а
1 грудня 1991 року було обрано першим Президентом України Л.М.Кравчука.
14 лютого 1992 року були внесені зміни до Конституції і главу держави
було визначено також главою виконавчої влади. Законом України «Про
Представника Президента України» від 5 березня 1992 року було
передбачено утворення місцевих державних адміністрацій в областях,
містах Києві і Севастополі, районах, районах міст Києва і
Севастополя на базі виконавчих комітетів Рад народних депутатів. Очолили
місцеві державні адміністрації представники Президента України, які ним
і призначалися. Щоправда з прийняттям 3 лютого 1994 року Закону «Про
формування місцевих органів влади і самоврядування» процес розбудови
місцевих органів державної виконавчої влади був дещо призупинений, адже
цим законом було передбачено, що обласні, районні, Київська і
Севастопольська міські Ради одночасно виконують функції органів
державної влади, а Закон «Про Представника Президента України» втратить
чинність після виборів органів місцевого самоврядування. Проте в
редакції цього Закону від 28 червня 1994 року вже було передбачено що
«голови сільських, селищних, районних, міських, районних у містах і
обласних Рад та очолювані ними виконавчі комітети у порядку і в
межах, визначених законом, здійснюють делеговані їм повноваження
державної виконавчої влади».

У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база
реформування місцевої влади. У березні 1992 p. був прийнятий Закон «Про
місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування».
Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та
регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися
представникам Президента України в областях і районах, а також у містах
Києві і Севастополі.

Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основному була
створена правова база для забезпечення організації та діяльності
державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте
безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного
механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В
діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що
склалася протягом останніх майже п’яти років в організації законодавчого
процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень. Найбільше
проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це
закономірно. Адже інститут президентства як складової частини виконавчої
влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з
елементів виконавчої влади було тісно пов’язано з впровадженням в 1992
p. інституту представників Президента України в областях і районах. Але
реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 p., коли
Верховна Рада прийняла Закон «Про формування місцевих органів влади і
самоврядування” і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та
їх виконкомам. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої
влади. Чимало проблем виникало й при реалізації Концепції
судово-правової реформи. Все практично звелося до демократизації статусу
суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади.

Причин такого ненормального стану в організації та діяльності державного
апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи
державної влади і місцевого самоврядування відбувалося нерівномірно,
нерідко без певної програми.

У середині 1995 p. склалася небезпечна ситуація — різко загострилося
протистояння владних структур, перш за все суб’єктів конституційного
права України — Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин
державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки,
породивши економічну і політичну кризу і соціальне напруження в
суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність
нової демократичної конституції України.

Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий
орган, з одного боку, та Президент,як глава держави і виконавчої влади —
з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо
від народу, уклали Конституційнийдоговір «Про основні засади організації
та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні
на період до прийняття нової Конституції України». Цей договір набрав
чинності з моменту підписання його Президентом та Головою Верховної Ради
України 8 червня 1995 р. В ст. 61 договору йшлося, що він діє до
прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції України
1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони визнані чинними
лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором. Таким чином,
Конституційний договір був основним правовим актом, який на той час мав
забезпечити організацію і діяльність державного апарату України в період
дії цього акта.

Отже, процес створення державного апарату незалежної України є складним
і тривалим. Багато проблем у цій справі вирішує нова Конституція
України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p. [4, 161]

Прийняття 28 червня 1996 року Конституції України дійсно стало другою за
важливістю подією в новітній історії України після здобуття
незалежності. Сама Конституція стала міцним фундаментом для напрацювання
методологічної бази проведення адміністративної реформи. Найважливішими,
з точки зору реформування системи державного управління положеннями
Конституції України є:

— принцип верховенства права, та визначення, що права і свободи людини
та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави;

— принцип законності: органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в
межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України. Повноваження, організація та діяльність органів виконавчої
влади визначаються виключно законами України;

— Президент України є главою держави (але не виконавчої влади) і його
повноваження вичерпно визначені в Конституції України;

— визначення Кабінету Міністрів України вищим органом у системі органів
виконавчої влади;

— до складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України,
Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри;

— Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою
більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради
України;

— персональний склад Кабінету Міністрів України призначається
Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України;

— Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України,
спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів
України, схваленої Верховною Радою України;

— міністерства та інші центральні органи виконавчої влади
утворюються, реорганізовуються та ліквідовуються Президентом України за
поданням Прем’єр-міністра України;

— акти Президента України, в передбачених Конституцією випадках,
скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і міністра,
відповідального за акт та його виконання;

— Верховна Рада України може розглянути питання про відповідальність
Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри
Кабінетові Міністрів України;

— виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі
здійснюють місцеві державні адміністрації;

— кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб [1, IV-VI].

Наступні вибори Президента відбудуться в жовтні 2004 року.

Висновки

В Україні зародження демократії розпочалося ще за часів козацтва, але
бурхливий її розвиток і заснування інституту президентства розпочалися в
10-х роках ХХ століття. За часів діяльності Центральної Ради було видано
чотири універсали (укази), які мали покласти основу демократизації
українського суспільства.

Останнім універсалом, від 22 січня 1919 року, Центральна Рада
проголосила повну політичну незалежність України від Росії. А 29 квітня
1918 року цей орган обрав Михайла Грушевського Президентом Української
Народної Республіки.

1 грудня 1991 року сталася друга знакова подія в історії президентства
України. Того дня на референдумі народ віддав голоси за проголошення
незалежності України й обрав першого Президента вже нової Української
держави — Леоніда Кравчука.

1994 року вперше в Україні обрали наступного Президента через вибори.
Главою держави став Леонід Данилович Кучма.

Президент України обирається громадянами України на основі загального,
рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на
5 років.

Інститут президентства; Адміністрація Президента (Головне управління
організаційно-кадрової політики та взаємодії з регіонами; Головне
управління з питань судової реформи, діяльності військових формувань та
правоохоронних органів; Головне контрольне управління; Головне
управління інформаційної політики; Головне державно-правове управління;
Головне управління з питань зовнішньої політики; Головне управління з
питань внутрішньої політики; Головне управління з питань економічної
політики; Постійний представник Президента України у Верховній Раді
України; Постійний представник Президента України у Конституційному Суді
України; Управління Державного Протоколу та Церемоніалу Президента
України; Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою
України, Конституційним Судом України і Кабінетом Міністрів України;
Управління стратегічних ініціатив; Управління з питань громадянства;
Управління з питань помилування; Управління з питань звернень громадян;
Управління документального забезпечення); Консультативна рада; Рада
національної безпеки і оборони України; Місцеві адміністрації.

Президент України — глава держави, найвища посадова особа в системі
органів держави; Президент України не очолює і не входить у жодну з
гілок державної влади, він уособлює державу й державну владу в цілому.
Президент як глава держави уповноважений виступати від її імені
всередині України і поза її межами, є гарантом державного суверенітету й
територіальної цілісності; обирається загальнодержавними прямими
виборами на 5 років, має право недоторканості.

Основні повноваження у сферах:

Законодавства — права законодавчої ініціативи, накладання вето на
ухвалені Верховною Радою закони);

виконавчої влади — відставка Прем’єр-міністра, скасування актів Кабінету
Міністрів;

військово-політичній — Верховний Головнокомандувач Збройних сил України,
голова Ради національної безпеки і оборони;

кадровій.

Видає підзаконні акти, укази і розпорядження.

У своїй діяльності Президент України керується Конституцією України;
Законом України “Про вибори Президента України”; Законом України про
всеукраїнський та місцеві референдуми; Законом України «Про звернення
громадян»

Список використаної літератури

Конституція України. Розділи ІV — VІ.

Конституція нових держав Європи та Азії. — К., 1996.

Коментар до Конституції України. — К., 1996.

Основи Конституційного права України. — К.: Юрінком, 1997.

Бурчак Ф.Г. Нова Конституція України.- К., 1997.

Сахаров Н.А. Институт президентства в современном мире. — М.: Юрид.
лит., 1994.

Шаповал В.М., Конституційне право зарубіжних країн. К.: Артек, Вища шк.,
1997.

Полонська-Василенко Н. Історія України. К., 1992. — Т. 2 С. 489, 490.

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 pp. К., 1995.

Винниченко В. Відродження нації. — Ч. Ill — С. 35.

Дорошенко Д. Історія України. 1920—1923. Ч. II. Київ, 1996. — С. 94.

Зинченко В. В. Конспект истории большевистской империи (1917— 1991).
Материалы к изучению курса истории России и СССР. X., 1992. — Ч. 2. — С.
92.

Лазарев Б.М. Президент СССР // Сов. государство и право. — 1990. — № 7.
— С. 3—14.

Ющик О. Реформування законодавчого процесу: проблеми і перспективи //
Віче. — 1995. — № 2. — С. 15.

Похожие записи