КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Інвестиції та інвестиційна діяльність

в умовах ринку” ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ІНВЕСТИЦІЙ ТА ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

2. ІНВЕСТУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО І ПРИВАТНОГО СЕКТОРУ В РИНКОВИХ УМОВАХ

3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РЕСУРСІВ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

4. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ. ПРОБЛЕМИ
ЗАКОНОДАВЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО БІЗНЕСУ

5. ФАКТОРИ ЗРОСТАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ІНВЕСТИЦІЙ

6. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Дослідження проблеми інвестування економіки завжди знаходилось в центрі
уваги економічної науки. Це обумовлено тим, що інвестицій торкаються
самі глибинні основи господарської діяльності, визначаючи процес
економічного росту в цілому. У сучасних умовах вони виступають
найважливішим засобом забезпечення умов виходу із сформованої
економічної кризи, структурних зрушень у народному господарстві,
забезпеченні технічного прогресу, підвищення якісних показників
господарської діяльності та мікро- і макрорівнях. Активізація
інвестиційного процесу є одним із найважливіших діючих механізмів
соціально-економічних перетворить.

Актуальним на даний час є поглиблене теоритичне дослідження ринкових
форм і механізмів інвестиційної діяльності на мікро- і макрорівнях.
Важливою проблемою виступає теоретичне обгрунтування критеріїв
ефективності інвестиційних витрат, взаємозв’язку і взаємозумовленості
капітальних вкладень і структурних зрушень в економіці, визначення
пріоритетів у галузеві структурі інвестицій, а також у середині основних
народногосподарських сфер: основного виробництва (власне виробництво),
виробничої і соціальної інфраструктури. Не менше значення має також
дослідження джерел і засобів формування інвестиційних ресурсів у
сучасних умовах перехідної економіки в Україні.

Сформована нині в Україні економічна ситуація значно ускладнює
інвестиційну діяльність: потрібна розробка адекватного ринковим
відносинам інвестиційного механізму, що органічно сполучить форми
приватного і державного інвестування, оптимізації взаємозв’язків різних
суб’єктів інвестиційної діяльності, розробки відповідної
законодавчо-нормативної бази й інші міри, що регламентують інвестиційний
процес, як на рівні окремої фірми, чи компанії галузі, так і на рівні
національної економіки в цілому.

Ці питання є корінними, вони дійсно зв’язані з фундаментальними
соціально-економічними процесами розвитку суспільства, з рішення задач
по подоланню економічної кризи. Тому дослідження сучасних особливостей
інвестиційної діяльності різних господарських суб’єктів є одним із
основних пріоритетів економічної науки.

У даній роботі досліджуються ринкові механізми інвестиційної сфери,
розкривається зміст інвестиційного процесу, досліджуються особливості
взаємозв’язку між інвестиціями і структурними зрушеннями в економіці.

Інвестиції – це основний інструмент формування мікро- і макроекономічних
пропорцій, що визначає темпи економічного росту. Регулюючий вплив
суспільства на формування і структуру використання інвестицій можуть
здійснюватись тільки шляхом визначення обґрунтованих економічних важелів
і нормативів. Становлення національної економіки України, як складової
частини світового господарства, ґрунтується на обов’язковому обліку ряду
важелів загальних закономірностей у сфері інвестиційної діяльності, але,
разом з тим, воно породжує сутнісні риси, обумовлені зміною економічних
пріоритетів, розвитком національного ринку. Тому рух інвестицій варто
розглядати як результат взаємодії цих факторів. Розробки про інвестиції
і пріоритети в їхньому використанні можуть бути використанні у
викладанні економічних дисциплін. У господарській практиці можуть бути
використані обґрунтовані рекомендації з удосконалення економічного
механізму інвестиційної діяльності, визначення критеріїв в оптимізації
співвідношення нагромадження і споживання, пріоритетних напрямків
використання інвестиційного потенціалу й інше..

Поняття інвестицій та інвестиційних процесів

Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиції визначаються як
всі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти
підприємницької і інших видів діяльності, в результаті якої утворюється
прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Це визначення в основному відповідає міжнародному підходу до уявлень про
інвестиційну діяльність як процес вкладання ресурсів (благ, майнових і
інтелектуальних цінностей) з метою одержання прибутку в майбутньому.

Дещо неточним, на нашу думку, є здійснення інвестицій з метою одержання
соціального ефекту. Цей ефект може досягатись не від прямих інвестицій в
підприємництво, а через збільшення доходів від інвестиційної діяльності
і відповідних надходжень до держбюджету, що використовуються на
фінансування соціальних програм.

Відповідно до Закону, до майнових і інтелектуальних цінностей, що
вкладаються в підприємницьку діяльність, належать:

– грошові кошти, цільові банківські внески, паї, акції та інші цінні
папери;

– рухоме і нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання) та інші
матеріальні цінності;

– майнові права, що випливають з авторського права, навички і інші
інтелектуальні цінності;

– сукупність технологічних, технічних, комерційних і інших знань, що
оформлені в вигляді технічної документації навичок і виробничого вміння,
необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не
запатентованих (ноу-хау);

– права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами,
обладнанням, а також інші майнові права і цінності.

Ознакою розподілу інвестицій за формами вважається виділення фінансових
і реальних інвестицій (рис. 1).

Фінансові інвестиції – це вкладення коштів в різні фінансові
інструменти: фондові (інвестиційні) цінні папери, спеціальні (цільові)
банківські вклади, депозити, паї тощо.

Реальні інвестиції – це вкладення в виробничі фонди (основні і
оборотні). Переважно це вкладення в матеріальні активи – будівлі,
обладнання, споруди і інші товарно-матеріальні цінності, а також
нематеріальні активи (патенти, ліцензії, «ноу-хау», технічна,
науково-практична, інструктивна, технологічна, проектно-кошторисна і
інша документація).

Останнім часом в економічній літературі визначилась нова – інноваційна
форма інвестицій (вкладення в нововведення). В принципі при стабільній
економіці всі інвестиції повинні бути водночас інноваціями. За умов
кризи можливі інвестиції на підтримку діючих технічно відсталих
виробничих фондів. Інноваційна форма здебільшого складається з
інтелектуальних інвестицій.

Інтелектуальні інвестиції – це вкладення в об’єкти інтелектуальної
власності, що випливають з авторського права, винахідницького і
патентного права, права на промислові зразки і корисні моделі.

Рис. 1. Форми інвестицій

За ринкових умов слушним є розподіл інвестицій на прямі і портфельні.
Прямі інвестиції звичайно здійснюються без фінансових посередників у
виробничі фонди з метою одержання доходу і участі в управлінні
виробництвом. Іноді інвестор послідовно збільшує обсяги прямих
інвестицій з метою заволодіння контрольним пакетом акцій (паїв).

Портфельні інвестиції звичайно здійснює пасивний інвестор, отримуючи
невелику частку (пай) компанії в надії на одержання хоч і невеликого,
але стабільного прибутку. Такий інвестор звичайно не Прагне до
управління компанією, її фінансовий стан цікавить його тільки в строки
виплати дивідендів.

До суб’єктів інвестиційної діяльності Законом «Про інвестиційну
діяльність» віднесені інвестори і учасники. Ними без будь-яких
застережень можуть бути як громадяни і юридичні особи України, так і
іноземні громадяни і юридичні особи, і самі держави, що приймають
рішення про вкладення власних, запозичених і залучених майнових і
інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.

Таким чином, інвестиційна діяльність – це послідовна сукупність дій її
суб’єктів (інвесторів і учасників) щодо здійснення інвестицій з метою
одержання доходу або прибутку. Кожна держава як суб’єкт інвестиційної
діяльності визначає правові, економічні і соціальні умови цієї
діяльності в своєму законодавстві. У вужчому тлумаченні цього поняття
застосовують термін «інвестиційний процес». Це поняття звичайно
пов’язується з обґрунтуванням і реалізацією інвестиційних проектів.

Значні широкомасштабні проекти мають велику кількість стадій їх
виконання. Інвестиційні процеси в державі з ринковою економікою і при
адміністративно-регулюючій системі господарювання суттєво розрізняються.

На нашу думку, найбільш характерними стадіями інвестиційного процесу є
наступні: мотивація інвестиційної діяльності, прогнозування і
програмування інвестицій, обґрунтування доцільності інвестицій,
страхування інвестицій, державне регулювання інвестиційного процесу,
планування інвестицій, фінансування інвестиційного процесу, проектування
і ціноутворення, забезпечення інвестицій матеріально-технічними
ресурсами, освоєння інвестицій, підготовка до виробництва продукції,
попередня здача і приймання в експлуатацію, кінцева здача об’єкта в
експлуатацію.

Порівняльний аналіз стадій інвестиційного процесу дозволив виявити
значні розбіжності

Звичайно інвестиційний процес розпочинається з мотивації інвестиційної
діяльності (рис. 2), Основним мотивом такої діяльності є надлишок певних
коштів у суб’єкта господарювання або приватної особи, яких не
влаштовують відсотки за банківськими депозитами. Інвестор, що є
власником цих нагромаджень (збережень), прагне придбати на
інвестиційному ринку фінансові активи або інвестиційні товари (реальні
активи), тобто здійснити інвестиції.

Рис. 2. Ринкова модель організації інвестиційного проекту

Мотивів займатися інвестиційною діяльністю ще замало, щоб опанувати
якийсь певний інвестиційний проект. Як правило, власникові нагромаджень
дуже важко зупинитися на якомусь конкретному проекті, оскільки у нього
немає впевненості в тому, що інвестиції принесуть прибуток, крім того,
вони взагалі можуть бути втрачені.

З метою забезпечення охорони інвестицій при виборі проекту проводиться
ціла низка передінвестиційних досліджень: вивчаються всі інвестиційні
ризики, проводяться маркетингові дослідження, оцінюються напрямки
інвестування. Обґрунтування доцільності інвестицій потребує розгляду
якомога більшої кількості інвестиційних проектів з метою вибору
найкращого. Звичайно в цій справі інвестору допомагають інші учасники
(посередники) інвестиційного процесу.

Як правило, для здійснення інвестиційного проекту, особливо великого,
інвестору не вистачає власних коштів і він прагне одержати позичковий,
або залучений капітал, тобто використати інші джерела фінансування, крім
власних. Визначення джерел фінансування (інвестиційних ресурсів),
обґрунтування їх структури передує інвестуванню, воно необхідне для
переконання і залучення до проекту інших учасників інвестиційного
процесу.

Ресурсне забезпечення проекту здійснюється також за допомогою інших
учасників інвестиційної діяльності, як правило, на контрактних засадах.

Освоєння інвестицій означає їх капіталізацію, тобто створення фінансових
та реальних активів. Введенням в експлуатацію не закінчується реалізація
інвестиційного проекту. В процесі експлуатації проект потребує нових
інвестицій для підтримки виробництва і його розвитку.

2. ІНВЕСТУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО І ПРИВАТНОГО СЕКТОРУ В РИНКОВИХ УМОВАХ

Добре відомо, що істотна відмінність між цілями приватного і державного
секторів дійсно існую. У приватному секторі, особливо при умовах
конкуренції, вcі цілі підприємства зрештою пов’язані з одержанням
прибутків. Є відомим, що першочергова мета керівництва фірми
визначається як максимальне збільшення власності акціонерів – власників
фірми, а це те саме, що максимальне зростання ринкової вартості
акціонерного капіталу (або ринкової ціни акцій) фірми.

Відомо, що може існувати асиметрія в інформації, що породжує так звану
проблему власника-агента, коли права власників щодо прийняття рішень
передаються менеджерам, які, можливо, не мають належних стимулів для
того, щоб діяти якнайкраще в інтересах акціонерів. Це лише підкреслює
важливість ефективного контролю за керуванням з боку рад директорів (які
мають захищати інтереси акціонерів/власників фірми), а також належного
стимулювання менеджерів фірм, але не зменшує важливості максимального
підвищення добробуту акціонера, як першочергової мети фірми. Максимальне
збільшення власності акціонерів має бути головним у довгостроковому
стратегічному бізнес-плані, що враховує декілька чинників, таких, як
термін надходження прибутків, урахування ризику, організація одержання
прибутку, фінансова структура і політика виплати дивідендів, а також
темпи зростання фірми внаслідок її інвестицій.

На відміну від приватного сектора, загальновизнаною першочерговою
задачею демократичного уряду, а відповідно i урядового інституту, або
державного підприємства є максимальне зростання суспільного добробуту
(добробуту громадян). Проте практичне вираження й остаточне досягнення
цієї мети є дискусійним питанням, і знаходиться в центрі ідеологічних
дебатів про роль уряду, природи і цілей державного втручання в
економічну діяльність і величини державного сектора в сучасній ринковій
економічній системі.

Економіка суспільного добробуту є розділом економічної теорії, який
займається оцінкою економічної діяльності на основі двох фундаментальних
критеріїв: ефективностi і справедливості розподілу. Концепція
ефективності, яка є центральним поняттям в економіці суспільного
добробуту, називається Парето-ефективністью, яку можна визначити як
створення таких умов, за яких досягається і може підтримуватися
відповідною системою відносних цін на чинники виробництва і продукцію
одночасно ефективність виробництва і споживання, і загальне узгодження
через механізм ринкових цін між ефективними структурами пропозиції
товарів та попиту на споживання товарів виробництва. Гіпотетично за
існування Парето-ефективності в економічній системі, коли всі ці умови
виконуються, неможливим було б зробити когось більш багатим без
матеріальних втрат для іншого або інших.

У економіці через недосконалість ринкової системи можуть скластися
можливості для втручання уряду і державного постачання товарів і послуг
у деяких секторах економіки, що призведе до вирівнювання добробуту
визначених груп населення в суспільстві без матеріальних втрат для
будь-яких інших груп. Такий тип наближення до Парето-ефективності
називається Парето-покращанням і (при відсутності значного негативного
впливу на розподіл) може вважатись загальним поліпшенням економічного і
соціального добробуту згідно з першочерговою задачею уряду.

Отже, виправлення ринкових скривлень через державну політику, у тому
числі і через впровадження державних інвестиційних проектів, що створює
Парето-покращення, визначається як таке, що узгоджується з цілями уряду.
Проте відомо, що в демократичній системі політичний консенсус міг би
існувати для політики, що виходить за межі Парето-покращення і потребує
політики перерозподілу. Таким чином, перерозподіл через систему
прогресивного оподатковування, урядові трансферті виплати (прибуткові
субсидії), або державне постачання товарів і послуг у деяких областях
економіки може бути важливою метою уряду.

Багато державних інвестиційних проектів потребують також більш широких
заходів, чим ті, що входять у схему Парето-покращення, оскільки в такому
випадку можуть з’явитися не лише ті прошарки, що сталі більш багатими, а
і ті, що пережили випробування з матеріальними втратами, i при прийнятті
рішень потрібно враховувати як критерій ефективності, так i задачі уряду
щодо розподілу.

Всі інвестиційні складові формують, таким чином, структуру засобів, що
безпосередньо впливають на ефективність інвестиційних процесів і темпи
розширеного відтворення.

3. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РЕСУРСІВ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Економічна криза, що продовжується в Україні з кінця 80-х р., має у
своїй основі багато довгострокових і короткострокових факторів, що його
обумовили і визначають його поглиблення. Але серед них є такий, котрий
періодично притаманний економікам різних країн всіх економічних систем.
Він зв’язаний із станом інвестиційного процесу в економіці країни, що в
остаточному підсумку, визначає можливості економічного розвитку, а також
стан структури економіки.

Вихід України з кризи вимагає розробки і реалізації ефективної державної
інвестиційної політики. Її необхідність обумовлена насамперед тим, що
інвестиції і зв’язані з ними структурні зрушення в економіці, відіграють
ключову роль у формуванні макроекономічних пропорцій. Інвестиційна
діяльність – це стрижень усього процесу розширеного відтворення і швидка
ліквідація багатьох диспропорцій у розвитку народного господарства
залежить безпосередньо від неї.

Необхідно відзначити, що ринкові відносини в інвестиційній діяльності,
насамперед торкаються її джерела. Якщо розглядати національну економіку
в цілому, то джерелом інвестиційних вкладень виступають фонд
відшкодування, у виді амортизаційних відрахувань і фонд нагромадження,
що виступає як частина національного доходу. На рівні ж підприємств і
об’єднань, інших суб’єктів, що хазяйнують, вона здійснюється за рахунок
власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизація, грошові
нагромадження, заощадження населення, фінансові засоби юридичних осіб),
позичених фінансових засобів інвесторів (облігаційні позики, банківські
і бюджетні кредити), притягнутих фінансових засобів інвесторів (засобів,
що одержують від продажу акцій і облігацій, пайових і інших внесків
громадян і юридичних осіб), а також бюджетних і інвестиційних
асигнувань.

Необхідно сказати , що фінансова інфраструктура ринку, забезпечує
акумуляцію нагромаджень і звертає ефективні інвестиції. Це особливо
актуально для України в дійсний період розвитку і становлення її
ринкових структур, пошуку адекватних ринкових форм господарювання форм
здійснення інвестиційного процесу. У ролі інституціальних інвесторів
виступають, як правило, інвестиційні і комерційні банки, інвестиційні і
комерційні фонди, холдингові компанії, компанії по торгівлі цінними
паперами й ін.

У цілому, говорячи про джерела інвестицій, слід зазначити, що вони
визначаються рівнем розвитку економіки, її ефективністю і віддачею
використовуваних ресурсів.

В даний час, у сфері керування інвестиціями, необхідне формування як
кінцевих, так і проміжних цілей. Для цього необхідно:

А) визначити критерії вибору головних напрямків капітальних вкладень;

Б) установити ті неодмінні умови, при яких забезпечуються можливості
розширеного відтворення для всіх учасників інвестиційного процесу;

В) сформувати принципи й умови фінансів, на різних ступенях
інвестиційного процесу.

У дійсних умовах, регулятором попиту на інвестиційні ресурси повинні
виступати ціни. Природно, що поступовий перехід до ринкових відносин в
інвестиційні сфері народного господарства немислимий без корінного
перегляду самих принципів ціноутворення. При діючій системі
ціноутворення виняткова орієнтація на фактичну норму прибутку може
привести до переважного напрямку інвестиційна користь фондоємних
галузей, до погіршення галузевих пропорцій в економіці. Таким чином, у
процесі формування ринкового середовища в інвестиційній сфері необхідно
в комплексі вирішувати задачі і по інстутиціальному оформленню суб’єктів
інвестиційної діяльності і формуванню економічно обґрунтованого
механізму ціноутворення на інвестиційні ресурси.

В умовах ринкової економіки, має значення не тільки реальний прибуток,
що складається, але і джерела його формування.

Дуже важливо, щоб розподіл прибутку між державою й окремими суб’єктами
економічної діяльності не тільки переслідував інтереси держави, але й
забезпечував об’єктивні потреби розширеного відтворення кожного
підприємства в умовах еквівалентного обліку для нагромадження (через
систему рентних платежів).

Нормативи розподілу прибутку між податками (державним бюджетом) і
інвестиціями повинні визначити не тільки пропорції фінансових фондів
держави і суб’єктів господарювання, але також і темпи вкладення в
основні фонди, що забезпечують досягнення економічно обґрунтованої
фондоємності продукції.

Наявність великої кількості застарілих фондів змушує підприємства
витрачати значні кошти на підтримку їх у робочому стані. Витрати на
ремонт основних промислово-виробничих фондів складають половину обсягу
капітальних вкладень у промисловість. У результаті такого положення
речей значна частина амортизації перерозподіляється з фонду реновації у
фонд поточного і капітального ремонту.

Вивільнення амортизації, у міру перенесення вартості фондів на готовий
продукт, носить тимчасовий характер, обумовлений повним періодом обороту
цих фонів. Відтворення в натурі знамених фондів вимагає нагромадження
повної суми амортизації; у противному випадку підприємство заміщає
відсутню суму амортизації чи прибутком покриває вимогу на інвестиції за
рахунок кредиту.

Ефективним заходом, що захищає амортизаційні фонди від інфляції і
розширювальної можливості самофінансування, може бути істотне розширення
масштабів прискореної амортизації.

Переваги прискореної амортизації можна порівняти з безпроцентною
позичкою на технічний розвиток підприємства. Прискорена амортизація має
перевагу перед іншими видами податкових пільг, тому що надані
підприємствам додаткові ресурсами, за рахунок її застосування, згодом
повертаються в державний бюджет.

Не сприяє активізації інвестиційної діяльності підприємства також і
існуючий порядок відшкодування витрат на модернізацію устаткування.

Щоб витратити на модернізацію цілком і вчасно відбивалися в собівартості
продукції, необхідно не тільки на їхню величину збільшувати балансову
вартість засобів праці, але і конкретизувати у бік підвищення діючу
норму амортизації.

Найважливішою складовою частиною ринкового самофінансування є
банківський кредит. Кредит бере участь у ринковому обороті і тим самим,
у ринковому визнанні товарів і послуг, що дуже важливо врахувати для
характеристики ролі банків у господарському обороті й акумуляції засобів
для інвестицій у структурі зрушення в народному господарстві.

Головним напрямком у роботі банків по обслуговуванню підприємств у
здійнсюваних інвестиціях є максимізація результатів використанян
кредитівю Кредитно-грошова політика, що проводилася урядом, закріплює
основи структурної політики, пріоритети в розвитку галузей, на її основі
базується діяльність комерційний структур (банків, інвестиційних фондів
і компаній), при цьому розподіл фінансових засобів носить комерційний
характер.

Надання кредиту має кінцевою метою не об’єкт будівництва як такий, а
його продукцію, доходи. Виділяючи засоби в позичковий фонд, в основному,
за рахунок тимачасово вільних ресурсів підприємств і бюджету, банки
розміщують їх у народному господарстві на основі зворотності,
терміновості і платності, тобто, на умовах відшкодування у продукції і
доходах.

Крім того, кожна гривня інвестиційних вкладень у будівництво на опдату
нової техніки може обернутися різними нагромадженнями в залежності від
обраного варіанту, витрат на зміст, інтенсивності, продуктивного
використанян об’єкта (рентабельності, фондовіддачі). Тому й у системі
інвестиційних вкладень кредит не може бути зрозумілий інакше як у полі
обмеженого ресурсу, використання якого приносвить збільшення ефекту.
Інвестиційна програма в цих умовах, з розкладу конкретних об’єктів
вкладень неминуче перетворюється в завдання по ефективності. Але для
того, щоб інвестиційна програма одержала такий зміст, важливо, щоб і
саме формування ресурсів інвестиційних вкладень було на платіжній,
комерційній основі, тому що наступне розміщення її здійснюється виходячи
з платності (у відсотках).

Таким чином, задача банківської діяльності полягає в тому, що за
допомгою найбільш доцільних форм і методів кредитних відносин сприяти
підвищенню ефективності інвестицій в економіку і тим самим забезпечувати
єдність вимог суспільства і його господарських одиниць у ході
економічного процесу.

Формування цілей банківської діяльності повинна грунтуватися на
критеріях ефективності. Це означає: по-перше, що кредитні вкладення
направляються в об’єкти з високими народногосподарськими показниками
віддачі і, навпаки, неминуче роблять “відтік” при низьких показниках;
по-друге, що державне регулювання інвестиційним процесом повинне
визначати головні параметри в роботі банків по цьому напрямку, а його
діяльність складається у виборі ефективних напрямків кредитування, що
відповідають інтересам банку.

При дослідженні сутності довгострокового кредиту як ринкової категорії,
а також банківської діяльнсоіт як найважливішої сторони регулювання і
керування ринковими процесами, варто чітко розрізняти конкретні умови їх
здійснення. Банківське довгострокове кредитування знаходиться в прямому
зв’язку із системою ціноутворення, формування і розподілу прибутку,
комплексу нормативних актів, що регулюють інвестиційний процесі і, саме
головне, рівня інфляційних очікувань.

При розгляді переваг довгострокового кредитування капітальних вкладень
найчастіше зупиняються на тих додаткових методах стимулювання
інвестиційного процесу, якими банки отримують можливість користування в
порівнянні з бюджетним фінансуванням. Звичайно, ця обставина має дуже
велике значення, тому що підвищення ефективності інвестицій у значній
мірі визначає ефективність усієї національної економіки.

Довгострокове кредитування виступає головним джерелом підкріплення
ресурсів інвестицій лише за умови, що механізм ринкової діяльності
підприємств сполучається з оптимальним оподаткуванням прибутку й інших
фінансових засобів, особливо в дійсний період, що характеризується вкрай
низькою інвестиційною активністю.

В умовах гострого дефіциту власних інвестиційних вкладень значну роль
грає залучення в Україну іноземних кредитів і інвестицій. Пожвавлення
процесу залучення іноземних інвестицій доручено безпосередньо Кабінету
Міністрів України, Національному агенству реконструкції та економічної
інтеграції.

Ефективність співробітництва з іноземними інвесторами значно залежить
від вдалого вибору його форм. Проте для України важливішим є пистання
ефективності використання цих інвестицій. Адже, як засвідчив досвід
останніх років, іноземні інвестиції перше спрямовують на ліквідацію
державної заборгованості минулих років, а не для безпосереднього
інвестування в економіку країни.

Важливим джерелом капітальних вкладень повинне стати цілеспрямоване
інвестиційне використання засобів від приватизації державного майна.
Неприпустима майже повна спрямованість їх на фінансування бюджетного
дефіциту. Тому практику потрібно змінити. Отримані від приватизації
засоби повинні стати ефективним інвестиційним ресурсом.

Необхідно, також, широко використовувати можливості для ліквідації
дефіциту інвестиційних ресурсів, що відкриваються використанням різних
форм лізингу. Лізинг є найбільш гнучкою й ефективною формою фінансування
науково-технічного розвитку, що сприяє високому рівню використаня
найбільш ефективної дорогої техніки і стимулюючої її збут.

Розширення лізингових операцій дозволило б збільшити інвестиційні
можливості підприємств, прискорити структурну перебудову економіки,
модернізацію виробничого апарату діючих підприємств, створення нових
робочих місць.

В даний час робляться спроби створення умов для розвитку інвестиційної
активності підприємств, тим більше, що розміри одержуваних підприємцями
прибутків в багато разів перевищують їх капітальні витрати. Однак, ще
більше має бути зроблено в справі створення сприятливих умов для
активізації інвестиційної діяльності в економіці країни. Особливо в
тому, що стосується стабілізації фінансової системи, зведення до
прийнятного рівня інфляціх, тому що в умовах неплатежів,
неконтрольованого росту цін, всяка інвестиційна діяльність носить
спекулятивний характер і зорієнтована, у першу чергу, на підтримку
існуючого положення, але ніяк не на формування майбутніх економічних
умов для збільшення виробництва продукції, відновлення асортименту,
поліпшення якості товарів і послуг.

4. Державне регулювання інвестиційного процесу в Україні. Проблеми
законодавчого забезпечення інвестиційного бізнесу

Регулювання з боку держави у попередні роки спиралося на менталітет
адміністративно-командного типу, що призвело до переваги державної
підтримки економіки взагалі й унаслідок цього до недостатніх темпів
структурної трансформації. Звичка озиратися на верховну владу і чекати
підтримки «про всяк випадок», очевидно, не сприяла розвитку ринкових
відносин та орієнтації підприємств на самостійність,
конкурентоспроможність, пошук джерел фінансування. Більше того, державне
регулювання поширювалося не тільки на галузі пріоритетного розвитку, а й
на збиткові підприємства, що залишало їх поза колом ринкових відносин і
забезпечувало надійний захист навіть тим, хто не дуже дбав про
ефективність та якість виробництва.

Внаслідок цього інвестиційна ситуація в Україні сьогодні великою мірою
залежить від державного фінансування, а приватний інвестор почувається
невпевнено і тому не дуже активний.

Слід зазначити, що деякі кроки щодо вдосконалення державного керівництва
інвестиційною діяльністю в країні уже зроблено. Насамперед це стосується
державних програм щодо перспективного планування розвитку інвестиційної
діяльності. І хоча ці програми ще не є панацеєю від усіх бід, вони вже
спроможні дати якийсь поштовх до позитивних змін.

Так, згідно з Указом Президента України від 18 серпня 1999 року №
1004/99 головними напрямами інвестиційної політики на 1999–2001 роки є
збільшення обсягів інвестицій і підвищення їх ефективності, що
передбачає розв’язання таких першочергових завдань, як [16, с.117]:

– уточнення пріоритетних напрямів залучення інвестицій;

– підвищення ефективності використання державних інвестиційних ресурсів;

– надання державної підтримки суб’єктам господарювання;

– запровадження механізмів стимулювання довгострокового кредитування
виробництва комерційними банками;

– удосконалення нормативно-правової бази інвестиційної діяльності та
інше.

У разі ефективного виконання цих завдань якісний рівень інвестиційної
діяльності зазнає докорінних перемін, що викличе поліпшення
інвестиційного клімату та пожвавлення інвестиційної активності взагалі.

За роки перехідного етапу обсяги внутрішніх інвестицій в Україні
скоротилися майже у 5 разів. Питома вага інвестицій у валовому
внутрішньому продукті зменшилася за 1991–1999 роки на 4,6%. Обсяги
бюджетних інвестицій скоротилися у 12 разів [7, с.46]. Тут є декілька
причин.

Передусім головним чинником стримування та дезорганізації фінансових
потоків стали високі темпи інфляції. Протягом 1991–1995 років держава
постійно підтримувала виробництва, які втратили свого споживача, що
призвело до вимивання інвестиційних коштів із сфери малого та середнього
бізнесу та з пріоритетних галузей виробництва. Така практика існує і
сьогодні, хоча меншою мірою.

Друга важлива причина падіння обсягів інвестицій – нарощування
внутрішніх та зовнішніх державних боргів, що призвело до підвищення
ризиковості інвестиційної діяльності.

Крім того, інвестиційна криза в Україні стосується не лише скорочення
обсягів інвестицій, а й погіршення структури та якості інвестицій.

Недосконале державне регулювання податкового навантаження, процесів
ціноутворення, митно-тарифних важелів – теж важливий чинник обмеження
інвестиційної активності.

З точки зору виробників і підприємців не сприяють поліпшенню
інвестиційного клімату в країні відсутність власних коштів, високі
ставки кредиту, труднощі з отриманням довгострокових кредитів, страх
заборгованості та недостатня прибутковість інвестицій.

Треба наголосити, що негативний вплив на інвестиційну активність нині
має економічна ситуація взагалі, тобто фінансовий стан підприємств,
погіршення їхньої ліквідності, великий податковий тиск, який скорочує
обсяг обігових коштів, недостатні податкові пільги для підприємств
малого та середнього бізнесу і для нових підприємств. Деяких заходів для
поліпшення цього стану було вжито на державному рівні. Так, було
запроваджено значні податкові пільги для нових підприємств малого
бізнесу, списано частину штрафів і пені з податкових платежів,
підприємства аграрного сектору мали податкові канікули до 2000 року.
Однак значних змін в інвестиційній сфері це не викликало. Цілком
зрозуміло, що виняткові заходи не можуть докорінно поліпшити
інвестиційний клімат і стимулювати одночасно усі сфери та галузі
економіки.

Для розв’язання цієї проблеми необхідно поряд зі здійсненням заходів
щодо оздоровлення фінансового стану підприємств і удосконаленням
законодавчої бази інвестиційної діяльності не оминути й таких заходів,
як, наприклад, централізована оцінка податкоспроможності регіонів і
визначення особливого механізму оподаткування на підставі цієї оцінки,
обгрунтовані податкові пільги для підприємств та осіб, які впроваджують
інноваційну та інвестиційну діяльність, бюджетна підтримка інвестицій,
така як централізовані бюджетні капіталовкладення, бюджетні кредити,
інвестиційні премії тощо.

У прагненні до структурної перебудови економіки слід більшу увагу
зосередити на використанні коштів акціонерних товариств. Придбання
корпоративних прав в обмін на внесені у вигляді інвестицій кошти є
привабливим для багатьох інвесторів. Окрім того, використання в
інвестиційному процесі акціонерних коштів вигідніше з точки зору
оподаткування. Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку
підприємств» кошти акціонерних товариств, які спрямовані на інвестиції
або реінвестиції в корпоративні права, не підлягають оподаткуванню.

На нашу думку, безперечне значення має розробка методів оцінки
інвестиційного попиту, які б враховували специфічні риси
трансформаційної економіки. Це дасть змогу виявити реальні потреби в
інвестиційних ресурсах, а в комплексі з обґрунтованою оцінкою
податкоспроможності сприятиме досконалому плануванню та моделюванню
інвестиційних напрямів та оптимізації процесів інвестування.

Метою державного регулювання сьогодні має бути встановлення інших
методик оцінки інвестиційних параметрів, які були б спрямовані на
врахування впливу інвестицій не тільки на поширене відтворення, а й на
оновлення продукції, на забезпечення структурних змін у виробництві й
соціальній сфері. Та поки що держава не регулює, а перерозподіляє, хоча
цілком зрозуміло, що такий перерозподіл великою мірою іде на користь
певним колам і враховує поточні потреби, незважаючи на довгострокову
перспективу.

Нa поточному етапі розвитку інвестиційного бізнесу в Україні набули
значної актуальності питання вдосконалення законодавчого поля, на якому
базується робота інвестиційних структур і фондового ринку в цілому.

Зараз Україна переживає переломний етап. Адже нещодавно було прийнято
новий Закон України «Про інститути спільного інвестування», який
продемонстрував, що під час падіння активності на ринку цінних паперів
його учасники все ж таки спроможні спільними зусиллями покращити
законодавчу базу. Хотілося б, щоб цей приклад став поштовхом для
подальшої плідної праці.

Серед першочергових завдань законотворчої та нормативно-правової
діяльності, що сьогодні стоять на порядку денному, треба назвати роботу
над 30-40 документами на виконання Закону «Про інститути спільного
інвестування», які розроблятимуться спільною групою, що складатиметься з
фахівців ДКЦПФР та учасників ринку.

Крім того, важливе значення має впровадження блоку документів з
корпоративного управління, які мають сприяти розвитку підприємств з
акціонерною формою власності, а також вирішення цілого ряду питань щодо
розвитку інфраструктури фондового ринку та надання відповідних
пропозицій до проекту закону «Про цінні папери та фондову біржу».

5. Фактори зростання ефективності інвестицій

Вибір показників ефективності використання ресурсів, що інвестуються в
активи господарських структур, а також виявлення факторів, які
справляють найбільш істотний вплив на динаміку цих показників, значною
мірою залежать від цілей, що домінують у планах стратегічного розвитку
господарських структур. До найінформативніших показників, які
характеризують ефективність використання ресурсного потенціалу, слід
віднести норму прибутку на капітал, інвестований в активи підприємств.

Для аналізу впливу різних факторів на ефективність використання
капіталу, інвестованого в активи підприємств, доцільно використати
методи моделювання. Ці методи дають змогу на основі багатофакторних
моделей дослідити як стохастичні, так і детерміновані функціональні
залежності між аналізованим показником – нормою прибутку на вкладений
капітал і факторами її зростання. В даній праці розглядаються
економіко-математичні моделі визначення детермінованого впливу різних
факторів на ефективність використання капіталу, інвестованого в активи
господарських структур. Ці моделі базуються на встановленні
детермінованої функціональної залежності між досліджуваними показниками.
Причому ця залежність має бути подана у вигляді певної аналітичної
функції кількох змінних.

Є очевидним, що складні економічні явища або процеси неможливо описати
за допомогою аналітичної функції, яка відбивала б всю різноманітність
діючих взаємозв’язків. Будь-які економічні явища і процеси об’єктивно
формуються під впливом багатьох факторів, виявити які в повному обсягу в
моделі об’єктивно неможливо. Отже, при розробці моделі немає
необхідності враховувати всі фактори, що діють у реальних економічних
системах. За такого підходу до побудови всеохоплюючої моделі, що є
повним аналогом реального економічного процесу, втрачаються основні
переваги методу моделювання. Крім того, повне моделювання не може бути
реалізованим на практиці внаслідок діяння таких причин: відсутності
вичерпної інформації про кількісні зміни показників, що характеризують
багато які з факторів підвищення ефективності використання капіталу,
інвестованого в активи господарських структур; недосконалості
розробленого математичного апарату; високої трудомісткості і
громіздкості системи розрахунків, які необхідно виконувати при
підготовці аналітичних висновків І прийнятті конкретних управлінських
рішень, спрямованих на підвищення ефективності інвестиційної діяльності
промислових підприємств.

З урахуванням наведених причин у процесі виконаного нами дослідження
було визнано за доцільне для виявлення основних факторів зростання
ефективності використання капіталу, інвестованого в активи господарських
структур, розробити систему детермінованих мультиплі-кативних
аналітичних залежностей з обмеженим числом найістотніших факторів,
включених до моделі. В загальному вигляді аналітична функція, що
відбиває взаємозв’язки між нормою прибутку на вкладений в активи
підприємства капітал і факторами його зростання, може бути подана в
такому вигляді:

Розглядається вплив п’яти факторів на норму прибутку на капітал,
інвестований в активи господарської структури. В цьому зв’язку
залежність може бути конкретизована [4, с.31]:

У=Х1(Х2(Х3(Х4(Х5

– питома вага основних засобів в активах господарської структури – АП.

Наведені фактори можна розглядати як показники, що характеризують, з
одного боку, прибутковість виробничо-господарської діяльності (фактор
x1) та рівень організації виробництва (фактор х2), а з другого –
структуру оборотних коштів (фактор x3 і структуру активів господарської
системи (фактори х4 і х5).

В цілому по промисловості найістотніший вплив на зміну норми прибутку на
капітал, інвестований в активи господарських структур, протягом
розглядуваного періоду мали негативні зміни рентабельності реалізованих
товарів та послуг, тобто фактора, який визначає рентабельність продажів.
Слід наголосити, що кількість збиткових підприємств в Україні зростає.
Наприклад, якщо в 1993 р. їх питома вага дорівнювала 8%, то в 1997 р.
вона зросла до 50%, а в 1998 р. –до 55%. Зростання кількості
підприємств, які в результаті своєї виробничо-господарської діяльності
отримують не прибуток, а втрати, призводить до зниження середніх значень
рентабельності реалізованих товарів і послуг у промисловості в цілому, а
також по її галузях. Так, у 1998 р. рентабельність реалізованих товарів
і послуг в цілому по промисловості істотно знизилася.

Таким чином, активізація інвестиційної діяльності господарських структур
у промисловості України має здійснюватися, насамперед, в напрямах,
пов’язаних з впровадженням матеріало-, трудо- та енергозберігаючих
технологій. Використання цих технологій дозволить знизити затрати на
виробництво товарів та послуг, що забезпечить підвищення рентабельності
продукції і збільшення норми прибутку на капітал.

Зміни кількості оборотів оборотних коштів, які перебувають у сфері
виробництва, пов’язаній з основним напрямом виробничої діяльності
промислових підприємств, потягли за собою різноспрямовані зміни норми
прибутку на вкладений капітал у різних галузях промисловості. Наприклад,
у 1998 р. в цілому по промисловому комплексу за рахунок збільшення на
6,12% оборотності оборотних коштів, вкладених у сферу виробництва,
вдалось підвищити норму прибутку на вкладений капітал на 0,13 коп./грн.
В електроенергетиці, металургії, машинобудуванні, целюлозно-паперовій,
скляній і фарфоро-фаянсовій, харчовій та поліграфічній промисловості
позитивний вплив збільшення кількості оборотів оборотних коштів, які
перебувають у сфері виробництва, забезпечив приріст норми прибутку на
капітал. Однак ці позитивні зміни виявилися менш значними порівняно з
негативним впливом інших факторів, і насамперед, скорочення
рентабельності продажів.

Важливу роль у підвищенні використання коштів, інвестованих в активи
господарських структур, відіграють зміни структури оборотних коштів.
Структура оборотних коштів визначає структуру тривалості повного їх
обороту. Повний оборот оборотних коштів включає в себе час виробництва,
обігу і перебування оборотних коштів у сферах виробництва та обігу, які
безпосередньо не пов’язані з основним напрямом виробничої діяльності
підприємств. Очевидно, що чим вищою є частка часу виробництва у
загальній тривалості повного обороту оборотних коштів, тим ефективніше
використовуються ресурси. На жаль, у 1998 р. в господарських структурах
промисловості мало місце скорочення питомої ваги часу виробництва в
загальній тривалості повного обороту оборотних коштів, що є рівноцінним
зменшенню питомої ваги оборотних коштів, вкладених у сферу виробництва,
в загальному обсягу оборотних коштів. Ці негативні зміни призвели до
зниження норми прибутку на 0,83 коп./грн. в цілому по промисловості. За
винятком металургії, хімічної, скляної і фарфоро-фаянсової, легкої,
мікробіологічної промисловості, в решті галузей промисловості у 1998 р.
зниження питомої ваги оборотних коштів, вкладених в сферу виробництва,
справило негативний вплив на зміну норми прибутку. Причому найзначніше
зниження функціонального показника, отримане за рахунок цього фактора,
мало місце в електроенергетиці (2,28 коп./грн.) і в медичній
промисловості (6,08 коп./грн.).

Особливе значення у розв’язанні проблеми підвищення ефективності
використання інвестицій має досягнення раціональних пропорцій між
основними засобами і оборотними коштами. В умовах гострого дефіциту
оборотних коштів, який відчувають нині більшість промислових підприємств
України, абсолютне збільшення обсягу їх, а також збільшення обсягу
оборотних коштів, які припадають на кожну гривню оборотних коштів,
сприяють підвищенню норми прибутку на капітал. В цілому, по
промисловості в 1998 р. за рахунок позитивного впливу цього фактора
норма прибутку зросла на 1,13 коп./грн., в електроенергетиці – на 2,58
коп./грн., у медичній промисловості – на 6,39 коп./грн., у паливній
промисловості – на 0,99 крп/грн. Разом з тим по ряду галузей (атомній
енергетиці, металургії, хімічній, скляній та фарфоро-фаянсовій, легкій)
зменшення обсягу оборотних коштів, що припадають на 1 грн. основних
засобів, призвело до скорочення норми прибутку на капітал, інвестований
в активи господарських структур.

Зниження питомої ваги вартості основних засобів в активах господарських
структур промисловості призводить до зниження норми прибутку на капітал.
Наприклад, в цілому по промисловості у 1998 р. за рахунок негативного
впливу цього фактора норма прибутку скоротилася на 0,20-коп./грн, в
електроенергетиці – на 0,72 коп/грн., в медичній промисловості – на 2,83
коп/грн.

Розроблені моделі дають змогу визначати найперспективніші напрями
підвищення ефективності використання ресурсів, інвестованих у активи
господарських структур промисловості України. Існуюче нині інформаційне
забезпечення реалізації розглянутих завдань дозволяє здійснювати цей
аналіз на рівні окремих підприємств, галузей промисловості, регіонів і
країни у цілому.

6. Перспективи розвитку інвестиційної діяльності в Україні

Рівень залучення інвестицій — найважливіший індикатор розвитку економіки
будь-якої країни. Від того, наскільки сприятливим є інвестиційний
клімат, багато в чому залежить успішний розвиток економічної системи і,
як наслідок, дієздатне функціонування її складових.

Протягом 2001-2004 років в Україні спостерігається економічне зростання.
За даними Держкомстату, за 8 місяців цього року темпи приросту ВВП
перевищили аналогічний показник відповідного періоду минулого року більш
ніж удвічі, склавши 10,8%, промислове виробництво збільшилося на 17%.
Вартісна оцінка ВВП за 8 місяців 2001 року становила 132,6 млрд. грн.

Враховуючи позитивні макроекономічні тенденції, фахівці УАІБ прогнозують
зростання інвестицій в економіку України вже у 2002-2003 роках. Світовий
досвід свідчить, що будь-який інвестор (стратегічний, портфельний,
венчурний, міноритарний, вітчизняний чи іноземний) повинен розраховувати
на однакове ставлення до себе і нести однакову відповідальність.

Для вирішення цих питань і закріплення позитивної тенденції економічного
розвитку є необхідним проведення якісних структурних змін в економіці, а
також наявність збалансованого бюджету. Урядом заплановано прийняття
Програми структурної перебудови економіки, Програми розвитку
інвестиційної діяльності, Програми детінізації економіки України на
2002-2004 роки. Ці документи, спрямовані на підвищення
конкурентоспроможності української економіки, передбачають заходи щодо
її дерегуляції, підвищення прозорості приватизації, підсилення її
інвестиційної та інноваційної спрямованості, вдосконалення системи
управління державними корпоративними правами та легалізації доходів
населення.

Важливу роль у розвитку інвестиційних процесів в Україні та забезпеченні
функціонування механізму проведення масової сертифікатної приватизації
державного майна протягом п’яти років відігравали інститути спільного
інвестування. (ІСІ) — інвестиційні фонди та взаємні фонди інвестиційних
компаній, що здійснюють діяльність із спільного інвестування.

Основною їх функцією була акумуляція коштів, головним чином
приватизаційних майнових сертифікатів (ПМС), переважно дрібних
інвесторів, із наступним їх інвестуванням у цінні папери інших емітентів
і формування єдиного портфеля цінних паперів та управління ним.

Під час масової сертифікатної приватизації фінансовими посередниками
було акумульовано 28 486 752 ПМС, що становить 63% їх загальної
кількості. Найбільше ПМС залучили інвестиційні фонди та компанії — 19
473 538, або 42,6% виданих, та довірчі товариства — 7 784 181, або 17%.
При цьому, за даними Фонду державного майна, найбільші вкладення були
зроблені фінансовими посередниками у 2002 році -13 826 051 ПМС, або
49,66% загального обсягу інвестування, та у 2003 році — 7 058 295 ПМС,
або 23,35%.

На етапі сертифікатної приватизації фінансові посередники крім виконання
своїх звичайних функцій, здійснювали обслуговування обігу та розміщення
цінних паперів, компенсували відсутність економічних знань і навичок у
населення, необхідних для ефективного використання цінних паперів, а
також знизили рівень розпорошеності акцій приватизованих підприємств,
сприяючи таким чином підвищенню ефективності управління акціонерними
товариствами.

Разом із тим розвиток вторинного обігу цінних паперів на фондовому ринку
України в постприватизаційний період стримується низькою пропозицією до
продажу та недостатністю платоспроможного попиту з боку вітчизняних
інвесторів.

Протягом 2003-2004 років кількість інвестиційних фондів та інвестиційних
компаній поступово зменшується. Станом на 01.07.04 р. припинили свою
діяльність у зв’язку з ліквідацією і розрахувалися зі своїми учасниками
51 інвестиційний фонд та взаємний фонд інвестиційних компаній, сім
інституційних інвесторів перебувають у стадії перетворення закритих у
відкриті.

Вищезазначений Закон спрямований на розвиток нового типу інвестиційних
фондів і створює нові можливості для Інвестування коштів як приватних
інвесторів, так і фінансових компаній, банків, підприємств та іноземних
інвесторів.

У названому Законі наведено кілька варіантів продовження діяльності
закритих фондів, а саме: вони можуть або реорганізуватися в інституції,
передбачені ним, або розрахуватися з учасниками та ліквідуватися. У свою
чергу, відкриті фонди також можуть або трансформуватися протягом двох
років, або ліквідуватися. При цьому управління активами ІСІ має
здійснювати компанія з управління активами, що створюється відповідно до
чинного законодавства.

З прийняттям вищеназваного Закону стала можливою діяльність фондів
венчурного інвестування, яка є порівняно новою для вітчизняного
Інвестиційного бізнесу. Венчурне інвестування — це різновид прямих
інвестицій, а венчурні фонди, які є джерелом венчурного капіталу,
фінансуються з пенсійних та страхових фондів. Світова практика доводить,
що компанії з венчурною підтримкою краще підготовлені до засвоєння
інновацій, швидше розвиваються і створюють більше робочих місць, ніж
великі компанії.

Слід зазначити, що проект Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення»
передбачає п’ять шляхів недержавного пенсійного забезпечення: через
відкриті пенсійні фонди, корпоративні пенсійні фонди, професійні
пенсійні фонди, банківські установи, страхові компанії.

Важливою особливістю законопроектів з пенсійної реформи є їх
спрямованість на залучення пенсійних активів до процесу інвестування.
При цьому довіру до пенсійної реформи повинні підвищити забезпечення
контролю за збереженням пенсійних активів, залучення до процесу
інвестування професіоналів — інвестиційних радників та компаній з
управління активами, а також висування високих вимог до осіб, які
зможуть проводити діяльність на цьому сегменті ринку. А довгостроковий
характер накопичувань та обережне управління пенсійними активами мають
забезпечити стабільну та прибуткову роботу пенсійних фондів.

Значну роль у процесі розвитку інститутів спільного інвестування
відіграватимуть саморегулівні організації. Прийняття вищезазначеного
Закону поставило нові завдання перед УАІБ, котра вже два роки
розвивається як організація, що об’єднує компанії з управління активами.
Серед цих завдань: участь у розробці нормативно-правової бази,
необхідної для розвитку діяльності таких компаній, організація
проведення передліцензійної підготовки, збирання звітності та
сертифікація фахівців.

Слід зазначити, що у поточному році ДКЦПФР за сприяння УАІБ розроблено
два законопроекти, схвалені Кабінетом Міністрів України. Перший — «Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з
прийняттям Закону України «Про інститути спільного Інвестування (пайові
та корпоративні Інвестиційні фонди)» — передбачає внесення змін до
законів України «Про податок на додану вартість», «Про державне
регулювання ринку цінних паперів України» та Декрету КМУ «Про
прибутковий податок із громадян»; другий — «Про внесення змін до Закону
України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Ці законопроекти були розглянуті Комітетом з питань фінансів та
банківської діяльності Верховної Ради України і рекомендовані до
прийняття, а другий — уже пройшов перше читання.

Крім того, у жовтні ДКЦПФР затверджено «Положення про реєстрацію
регламенту ІСІ і ведення єдиного державного реєстру ІСІ», яке також
розроблялося за участю фахівців УАІБ.

Запропоновані нормативно-правові акти мають позитивно вплинути на процес
залучення інвестицій в економіку України й активізувати розвиток
вітчизняних інститутів спільного інвестування, аналоги яких у світі
відіграють важливу роль як акумулятори фінансових ресурсів та професійні
інвестори.

Однією з головних проблем, що стоїть на шляху розвитку інвестиційних
процесів в Україні, є проблема розвитку корпоративного управління. За
даними ДКЦПФР, за 7 місяців 2001 року було зареєстровано 368 випусків
акцій на загальну суму 7,6 млрд. грн., що майже на 1,4 млрд. грн. більше
аналогічного показника минулого року. Сумарна вартість акцій, випущених
з метою залучення інвестицій, склала всього 0,56 млрд. грн., або 7%
загального обсягу, що свідчить про незначну роль фондового ринку в
інвестиційних процесах.

Ситуація у галузі корпоративного управління залишається незадовільною,
що негативно позначається на ефективності діяльності акціонерних
товариств, не забезпечує надійного захисту прав акціонерів та розкриття
інформації. В Україні є незахищеними права не лише дрібних акціонерів,
але й тих, як) володіють значними пакетами акцій. Чинне законодавство не
має достатнього набору норм, на основі яких можна знайти компромісне
рішення під час конфліктів в акціонерних товариствах.

Поки проект Закону «Про акціонерні товариства» не прийнято, порушення
прав акціонерів при підготовці та проведенні загальних зборів
залишаються чи не найпоширенішим видом правопорушень. За даними ДКЦПФР,
найбільший відсоток правопорушень (83%) зафіксовано саме у діяльності
емітентів цінних паперів.

За результатами опитування, проведеного УАІБ, серед першочергових питань
корпоративного управління, що потребують негайного вирішення, було
названо: пропорційне представництво акціонерів у спостережній раді,
розкриття інформації про власників великих пакетів акцій, застосування
механізму кумулятивного голосування, захист прав акціонерів при
придбанні великих пакетів акцій, розширення кола питань, які належать до
виключної компетенції загальних зборів, проблема консолідації акцій.

Висновки

На основі проведеного дослідження, фахівцями УАІБ вироблені конкретні
пропозиції щодо поліпшення ситуації з розвитку Інвестиційної діяльності
та захисту прав інвесторів в Україні. Першочерговим кроком має стати
доопрацювання і прийняття Верховною Радою Закону України «Про акціонерні
товариства», який передбачає встановлення фінансової відповідальності за
нерозкриття інформації, законодавче закріплення можливості проведення
аудиторських перевірок фінансово-господарської діяльності емітентів з
Ініціативи акціонерів за рахунок коштів емітентів, а також інші важливі
норми, які мають сприяти розвитку корпоративного управління в Україні.

Поряд із цим важливими чинниками е введення міжнародних стандартів
бухгалтерського обліку, удосконалення форм фінансової звітності,
податкового законодавства та його правозастосування, збільшення
кількості фінансових інструментів, прискорення пенсійної реформи та
розвиток недержавних пенсійних фондів, спрощення та уніфікація
механізмів інвестування коштів на західні ринки, проведення освітньої та
просвітницької діяльності.

З урахуванням того, що вітчизняний сектор інвестиційної діяльності має
певний досвід, важливим е підвищення ролі професійних асоціацій у
вирішенні перелічених проблем та узгодження з державними структурами
спільної стратегії щодо їх подолання. І саме інвесторів необхідно
залучати до розробки відповідних програм та прийняття
нормативно-правових актів.

Отже, критичний огляд літератури та сучасних концепцій інвестиційної
діяльності дає змогу зробити в даному контексті такі висновки:

Інвестиції — це вкладення засобів з метою забезпечення їх збільшення в
майбутньому.

Інвестиційна діяльність — це широкий комплекс цілеспрямованих проектних,
організаційних, фінансових робіт які виконують для реалізації
інвестицій.

Сучасні концепції інвестиційної діяльності доводять, що: метою
інвестиційної діяльності є збільшення вартості фірми; інвестиційний
прибуток формується із значним періодом запізнення.

Найпріоритетнішими напрямами інвестування українських підприємств є
різні форми реального інвестування.

Збільшення інвестицій можливе за умов:

Стабілізації цін та валютного курсу гривні;

Переходу до вільної амортизації основних фондів;

Зниження оподаткування прибутку підприємств;

Розширення і дерегуляція фондових ринків;

Нагромадження кредитних ресурсів банківської системи;

Повернення боргів держави

Комерційним банкам;

Стимулювання банківських заощаджень населення;

Активної приватизації державних підприємств,

Зниження цін продажу майна;

Введення механізмів майнової відповідальності із господарських
заборгованостей;

Досягнення позитивного балансу імпорту і експорту капіталів і балансу
зовнішньої торгівлі;

Інших заходів ринкового нагромадження капіталів економіки України.

Список використаної літератури

Закон України “Про інвестиційну діяльність” №1560 – ХІІ від 18.09.91 //
Відомості ВРУ –1991 — №47.

Закон України “Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в
Україну” від 17 грудня 1994 року.

Васильченко С.М. Теоретичні основи інвестування // Фінанси України.
–2003. –№1. –с.93-98

Гуткевич С.О. Умови залучення іноземних інвестицій в економіку України
// Економіка АПК. –2001. –№6. –с.79-84

Золотарьов А. Фактори зростання ефективності інвестицій у промисловості
// Економік України. –2000. –№12. –с.31-36

Інвестиційна ситуація в Україні // Український промисловість. –2000.
–№1. –с.26-28

Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. –М.,
2002. –298 с.

Моніторинг інвестиційної діяльності в Україні. –К.: Акціонерна компанія
«Держінвест України». – 2001. – с. 46.

Мусієнко Т. Інвестиційний процес і валютна політика // Вісник ТАНГу.
–2000. –вип.8. –с34-41

Онищенко В. Сучасні напрями формування інвестиційного процесу в Україні
// Економіка України. –2001. –№10. –с.46-57

Основи економічної теорії / під.заг.ред. С.В. Мочерного. –Тернопіль,
1993. –443 с.

Оцінка інвестиційних проектів // Фінанси України. –2001. –№10. –с.126

Полотай В. Суб’єкти інвестиційної діяльності // Предпринимательство,
хозяйство и право. –2000. –№11. –с.10-12

Рум’янцев С. Перспективи розвитку інвестиційної діяльності в Україні //
Цінні папери України. –2001. –№45. –с.12-14

Сенів Б. Економічна суть інвестицій в умовах ринкової економіки //
Наукові записки. –2001. –№7. –с.99-105.

Україна у цифрах у 2003 році. Держкомстат України, 2004, с. 203;

Статистичний щорічник України за 2003 рік. Держкомстат України. –К.:
Техніка, 2004. –с. 387.

Чистякова Н.М. Державне регулювання інвестиційного процесу в Україні //
Фінанси України. –2001. –№3. –с.116-120.

PAGE

PAGE

PAGE 37

Похожие записи