Інститут президентства в Україні:

історія становлення та правові засади функціонування.

Дипломна робота

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………….
…………………………………

РОЗДІЛ 1

Інститут президентства в українській

історико-правовій
думці………………………………………………………….

РОЗДІЛ 2

Утвердження інституту президентства в сучасній

політичній системі
України…………………………………………………..

РОЗДІЛ 3

Юридично-правові норми функціонування

інституту президентства в
Україні…………………………………………..

3.1. Місце інституту президентства в системі органів

державної влади
України………………………………………………….

3.2. Проблема розвитку конституційного статусу

Президента
України………………………………………………………..
..

3.3. Порядок обрання Президента України та

припинення його
повноважень………………………………………….

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
…………………………..

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………………. 3

9

26

36

36

49

56

70

73

.

ВСТУП

На початку 1990-х рр. розпочалась розбудова незалежної демократичної
правової Української держави. По-новому формувалась і система державного
правління, в основу якої було покладено принцип розподілу влади. Одним
із її структурних компонентів став запроваджений Законом, прийнятий
Верховною Радою України, інститут Президентства, який за роки свого
існування встиг не тільки посісти одне з провідних місць у системі
державних інститутів влади, але й відчути трансформацію, пов’язану зі
зміною уявлень про місце і роль глави держави більш чітким втіленням в
життя принципу розподілу влад.

Загалом же, ідея запровадження посади виборного глави держави на
українських землях на теоретичному рівні обґрунтовувалась в працях
провідних суспільно-політичних діячів минулого, та всі практичні спроби
її реалізації в силу ряду причин, зазнали поразки. Інститут
президентства в його сучасному розуміння було впроваджено в нашій
державі лише наприкінці ХХ століття, в 1991 році.

Тому на сьогодні досить актуальним є питання про розвиток в українській
правовій думці інституту президентства як однієї із найважливіших
складових системи органів державного управління. Не менш важливою
проблемою сучасної науки є теоретичне осмислення інституту Президента,
аналіз його конституційного статусу, взаємовідносин із законодавчою та
виконавчою владою.

Розробка та вирішення даних питань має також важливе практичне значення.
За останнє десятиліття, з моменту введення посади виборного глави
держави, особа, що обіймала цей пост нерідко опинялася в центрі
суспільних, економічних, політичних подій та скандалів. Одним із
найвідоміших був, наприклад, так званий „касетний скандал”, який дістав
широкий резонанс в Україні та світі. Він викликав хвилю незадоволення та
протесту проти дій президента Л.Кучми. Опозиція виносила на розгляд
питання про проведення процедури імпічменту та, навіть, про доцільність
посади президента України взагалі.

Тому, щоб уникнути в майбутньому повторення подібної ситуації, нам
необхідно мати чітке розуміння місця глави держави в діючій системі
влади, детально визначити його повноваження та обов’язки.

Тож, головна мета роботи полягала у з’ясуванні історії розвитку
інституту президентства в Україні та правових засад його діяльності. Для
досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі завдання:

прослідкувати процес зміни уявлення про посаду виборного глави держави в
українській правовій традиції;

з’ясувати обставини та причини запровадження інституту президентства в
Україні;

визначити юридичні підстави функціонування даного інституту влади.

Також виходячи з мети даної роботи, основним предметом дослідження було
взято інститут президентства в Україні у різних його аспектах:
історичному, суспільно-політичному та правовому.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від початку 90-х років ХХ
століття, коли вперше на офіційному загальнодержавному рівні було
введено інститут президентства в Україні по теперішній час. Проте під
час розгляду історії розвитку поглядів на посаду виборного голови
держави в українській правовій думці, ми звертаємось до минулого нашої
країни, починаючи із XVIII століття, коли вперше в документі, який мав
статус Конституції країни, хай навіть декларативно (Конституція Пилипа
Орлика) визначалися права та обов’язки її керівника.

В науковій літературі дана тема досить добре вивчена і узагальнена.
Характерно, що на початку 1990-х, у перші роки існування посади
Президента України, науковці дуже високо оцінювали ті зміни, що
відбулися в політичній системі нашої країни. Наприклад, І.Сікора,
експерт групи стратегічних досліджень Асоціації молодих українських
політологів і політиків, у одній із своїх публікацій відстоювала думку
про те, що сильна президентська республіка є органічною потребою для
України. Він вважав, що ця форма правління передбачає ефективність і
стабільність політичної системи України (Сікора І. Сильна президентська
республіка – потреба і право нашої держави. // Україна.- 1993.- №8.-
С.1.).

О.Бердник у своєму „Заповіті Президенту України” взагалі розглядає
останнього як своєрідного месію, що повинен вивести Україну із кризи
(Бердник О. Ідеали й катастрофи: Заповіт Президенту України. //
Демократична Україна.- 1991.- 12 грудня.-С.4.).

З часом погляди на цей інститут влади стали більш реалістичними, хоча
він і сьогодні викликає чималий інтерес дослідників. Зокрема, відомий
український політолог М.Томенко в ряді своїх публікацій дотримується
тієї точки зору, що для української політико-правової думки є
традиційним обґрунтування важливості ролі керівника держави і обрання
президента сучасної України прямим шляхом та легітимне правове
закріплення його ролі має вважатися висновком української історичної
традиції. Схожу позицію займає В.Шатіло, який розглядає інститут
президентства як консолідуючий чинник розвитку суспільства, особливо у
перехідні періоди [49]. С.Агафонов висловлює думку про те, що
утвердження на території України держави зі змішаною
парламентсько-президентською формою правління це результат історичного
розвитку нашої країни від монархії Київської Русі, класичної республіки
Запорізької Січі, УНР і диктатури Скоропадського до сучасної держави.
Проблемі першого президента України присвятив свою розвідку П.Усенко
[48].

Чимало літератури присвячено подіям 1980-1990-х років. Процес формування
нової державної влади в своїх працях висвітлював С.Кульчицький, який
вважає, що впровадження і подальший розвиток інституту президентства є
гарантом того, що Україна буде політично консолідованою державою [28],
[29], [30].

У цьому ж напрямі працює відомий дослідник модерної історії України,
політичний діяч В.Литвин. Він говорить про доцільність існування
президентської влади як такої, що здатна забезпечити ефективність
соціально-економічний та політичний розвиток України [33].

Після прийняття Конституції України 1996 р. у науковій літературі
з’явилось багато робіт, присвячених проблемі конституційного статусу
Президента, його взаємовідносинам з іншими владними інститутами. Так, на
думку Т.Кіса, Конституція України, незважаючи на наявні недоліки,
заклала вагомі передумови поетапного утвердження
президентсько-парламентської форми правління, що виключає можливість
повернення України до колишньої форми політичного устрою [19]. Ф.Бурчак
[4], С.Головатенко [7], Ф.Веніславський [5], Л.Кривенко стоять на тих
позиціях, що саме президент як глава держави має забезпечити злагоджене
функціонування всього державного механізму, усувати ті протистояння, які
трапляються у відносинах між законодавчою і виконавчою владою. В цій
галузі працює ряд інших дослідників, це І.Бачило, С.Головатий, Л.Коваль,
В.Копейчиков, А.Кудряченко, В.Погорілко, Б.Страшун, Ю.Тодика,
Г.Серьогіна, В.Чиркіна, О.Ющик.

Багата й джерельна база даної роботи. Загалом, всі джерельні матеріали
можна поділити на кілька груп:

проекти, які мали декларативний характер і не були зреалізовані. Сюди
відносяться праці І.Андрузького [2], М.Драгоманова [9], М.Міхновського
[36], Конституція Пилипа Орлика [37];

документи, що отримали законний, загальнодержавний статус і положення
закріплені в них набули чинності. Сюди можна віднести Статус про
державний устрій, права і вольності УНР [43], Закони про тимчасовий
державний устрій України П.Скоропадського [42], Закон про тимчасове
верховне правління та порядок законодавства в Українській Народній
Республіці часів Директорії [11], Тимчасовий Основний закон про державну
самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії
[44], та інші;

як окрему групу можна виділити законодавчі акти сучасної української
держави. Це Закони Верховної Ради УРСР, прийняті 5 липня 1991 року „Про
заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень
до Конституції Української РСР” [15], „Про Президента Української РСР”
[16], та „Про вибори Президента Української РСР”[14], „Закон України про
вибори Президента України” від 5 березня 1999 року [12], Конституційний
договір між Верховною Радою та Президентом [23] та, власне, Конституція
України 1996 року [25].

У структурному відношенні робота складається із вступу, основної
частини, що має три розділи, висновків та списку використаних джерел і
літератури. Перший розділ висвітлює розвиток ідеї виборного глави
держави в українській історико-правовій думці. У другому розділі
розглядаються події кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття, які
провели до запровадження інституту президентства в Україні. Третій
розділ присвячено правовим засадам функціонування даного владного
інституту. В об’ємі робота має 78 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ІНСТИТУТ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ

Світова історія президентської форми правління має довгий шлях. Сам
термін латинського походження і дослівно означає – той, що сидить
спереду [39, 473].

В міжнародній правовій теорії президент – це 1) голова товариства,
спілки; 2) вибраний голова виконавчої влади в республіці, він вважається
головою республіки взагалі і репрезентує її у міжнародних відносинах.

Ця посада протягом кількох століть характерна для Сполучених Штатів
Америки і деяких країн Західної Європи та Американського континенту.
Перша конституція США 1787 року ввела дану посаду, а перший президент
Америки Джордж Вашингтон обійняв цей пост 30 квітня 1789 року. У Франції
посаду президента введено Конституцією 1848 року за часів Другої
Республіки. 20 грудня 1848 року ним став Луї Наполеон Бонапарт. Перший
президент Швейцарської Конфедерації Й.Фурер почав свою діяльність також
у 1878 році [45, 31].

На жаль, у скарбницю світової політичної думки ще не занесено
результатів інтелектуальної діяльності провідної верстви України XVIII –
XX століть. А ми маємо тут унікальний, хоча і мало знаний, досвід.

Політичним явищем в історії розвитку української політичної думки була
перша світова Конституція (в сучасному розумінні) Пилипа Орлика від 5
квітня 1710 року „Пакти й Конституція законів та вольностей Війська
Запорізького”. Ухвалені як результат спільного договору між новообраним
гетьманом та Військом Запорізьким, „Пакти” свідчать про приналежність
України XVII століття до західної політичної традиції.

Історики по-різному називають цей документ, який став одним із
показників рівня розвитку української політичної думки початку XVIII ст.
М.Грушевський називає його хартією, Д.Дорошенко, М.Костомаров,
Р.Різиченко – договором, Ю.Хорунжий – угодою, О.Субтельний і
А.Жуковський – Бендерською конституцією. Повна назва цього документу
наводиться І.Крип’якевичем, який називає його „Пакти і Конституція прав
і вольностей Запорізького війська”. Дещо інакше називає його
Б.Крупницький – „Конституція прав і свобод Запорізького війська”.
Уточнює назву цього документу Л.Мельник, коли наводить в своїй
публікації його повний текст з оригіналу латинською мовою в перекладі на
українську мову – „Пакти й конституції законів та вольностей Війська
Запорізького” [18, 128].

Ще до П.Орлика новообрані гетьмани укладали зі своїми виборцями угоди чи
статті, дотримуватися яких зобов’язувалися протягом свого правління. В
таких документах чітко визначалися повноваження глави держави –
гетьмана. Державний влад України, що встановлювався Конституцією
П.Орлика за своїми функціональними основами був ближчий до
парламентсько-президенської республіки, аніж до тогочасних європейських
монархій. Про це свідчить принцип розподілу влади, закладений в
документі. Наріжні питання мала розв’язувати Генеральна Рада, що за
козацькою традицією збирається тричі на рік. На ці ради мають з’являтися
„не лише полковники зі своїми урядниками і сотниками, не тільки
Генеральні Радники від усіх полків, але й посли від Низового Війська
Запорізького для слухання й обговорення справ, щоб узяти активну участь,
під жодним приводом не ухилятися від призначеного часу” [37, 195]. У
перервах між засіданнями Генеральної Ради гетьман має опікуватися
державою та народом. Проте перед ухваленням рішень повинен радитись з
Генеральною Старшиною. „Якщо надходитимуть якісь листи від іноземних
країн чи областей …”, варто „повідомляти (про них) Генеральну
Старшину, а також розкривати відповіді, і щоб не було таємної писемної
кореспонденції, особливої чужоземної і такої, яка могла б завдати шкоди
цілісності батьківщини і загальному благу” [37, 196].

Судова влада в уособлені Генерального Суду згідно з документом повинна
розглядати всі без винятків судові справи, у тому числі й позови
Гетьмана згідно з законом. Пункт VІІ передбачає, що Гетьман самостійно,
без суду, не має права виносити вирок чи карати [37, 197].

Тож, Конституція П.Орлика передбачає розподіл гілок влади, звітність
гетьмана перед генеральною старшиною та обмеженість його прав.

На думку дослідника М.Василенка, при обранні на гетьманство П.Орлика
козацька старшина спробувала обмежити владу гетьмана по відношенню до
себе. Думку М.Василенка можна підтвердити самим текстом Конституції,
параграф 6 якої свідчить про негативне відношення старшини до ідеї
самодержавної влади. Республіканські ідеї в цьому документі займали
значне місце, тому він своєрідним свідченням перемоги старшини над
гетьманом.

Зовсім протилежну оцінку відносно намагань генеральної старшини зайняти
більш самостійне становище стосовно гетьмана висловив І.Крип’якевич. Він
вважав, що авторитет гетьманської влади, створений великими зусиллями
гетьманів, знову знизився, що постанови, прийняті при обрані П.Орлика,
не відбивали сподівань широкого загалу козацтва та інших верств
населення України, а мали егоїстично груповий характер, бо в них ішлося
про охорону і збільшення соціальних та політичних „вольностей” окремих
груп, а не про зріст та забезпечення держави [18, 129].

По-різному пишуть історики і про значення Конституції П.Орлика. Автори
Великої історії України (Львів, 1978) вважають, що її вартість для
історії має чисто моральний характер, вона є лише незреалізованим етапом
розвитку української політичної думки. І.Крип’якевич вважає, що творці
Конституції не виявили широкого політичного світогляду. Зовсім іншу
думку висловлюють сучасні вчені. Г.Нудьга говорить, що Конституція була
висловом перед цілим світом політичної зрілості козацької держави і її
військової організації – Січі. На думку В.Замлинського, Конституція
передбачала такі демократичні засади суспільного життя, які були не
знані на той час навіть у найрозвиненіших країнах Європи. Дуже високу
оцінку документу дає М.Ганенко. На його погляд загальні принципи
Конституції Пилипа Орлика заклали модель, дуже близьку до майбутньої
президентської республіки.

Проте, зважаючи на політичні обставини того часу, вона не стала чинною в
Україні, а тому залишилась в історії лише як видатна пам’ятка
української правової та суспільно-політичної думки, в якій було
зафіксовано погляди провідної української суспільної верстви – козацької
старшини на облаштування державного управління в країні та місце глави
держави – гетьмана в ньому.

Наступним важливим етапом у розвитку української суспільно-політичної
думки стала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846 – 1877
рр.). Цей таємний осередок еліти української інтелігенції мав
загальноєвропейське значення: сприяв посиленню національно-визвольного
руху слов’янських народів проти колоніального панування Турецької,
австрійської і Російської імперій. Кирило-Мефодіївське товариство
проголосило велику програму національного відродження усіх слов’янських
народів і серед них українського [41, 17-15].

Виходячи із засад панславізму, товариство розробило модель суспільства,
що ґрунтується на прикладах справедливості, рівності, свободи і
братерства. Слов’янський союз, який планувалося створити, мав би
об’єднати українців, росіян, поляків, чехів, словаків, хорутанів,
іліро-сербів та болгар. У „Статуті слов’янського товариства св.Кирила і
Мефодія” говориться про те, що при об’єднанні кожний слов’янський народ
зможе забезпечити свою державну самостійність, вони повинні мати у себе
„народне правління” (республіки) і повністю дотримуватися „рівності
співгромадян” [20, 150-151]. Як бачимо, мова про інститут глави держави
тут не ведеться. Посада вибраного на певний срок „правителя” кожної з
слов’янських країн та союзу в цілому передбачається у відозві
кирило-мефодіївців „Брати українці!” [20, 170].

Прихильником ідеї слов’янської конфедерації, до складу якої мали входити
сім штатів був один із членів товариства – двадцятирічний студент
юридичного факультету Київського університету імені святого Володимира
Георгій Андрузький, який під впливом Миколи Гулака „розбив „Начерки
Конституції Республіки””, де заклались основні принципи побудови
конфедерації. До її складу мало входити сім штатів, серед яких
називались: 1) Україна з Чорномор’ям, Галичиною та Кримом; 2) Польща з
Познанню, Литвою та Жмуддю; 3) Бессарабія з Молдавією і Валахією; 4)
Остзея; 5) Сербія; 6) Болгарія; 7) Дон. До складу цього державного
утворення не було включено Росію, оскільки Андрузький вважав, що
основною метою є створення самостійної України у формі Гетьманату.

Верховна рада в штаті належала президенту штату, який мав
віце-президентів та канцелярію. Влада президента обмежувалась цензурним
комітетом та прокурором, який мав право протестувати проти нього [2,
52]. Крім президентів штатів передбачалася також посада президента як
глави держави всієї конфедерації.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства відіграла значну роль у
розвитку української суспільно-політичної думки, оскільки це було перше
суто українське політичне об’єднання. І саме в програмних документах
учасників цього гуртка обґрунтовується ідея виборного глави всієї
слов’янської федерації чи конфедерації та кожної країни-учасника цієї
політичної системи зокрема.

Значного розвитку українська конституційна думка кінця ХІХ ст. Дістала у
працях видатного конституціоналіста не лише України, а й усієї колишньої
Російської імперії – Михайла Драгоманова. Як писав пізніше відомий
російський політичний діяч П.Струве, Драгоманов був першим з російських
публіцистів, хто „дав російській демократії широку та ясну політичну
програму . Він перший різко і чітко роз’яснив російському суспільству
зміст і значення конституційного ладу і, особливо, прав особистості,
початки самоуправління ” [49, 138].

Розроблений М.Драгомановим конституційний проект перетворення Російської
імперії на децентралізовану федеративну державу – „Проэкт основаный
устава украинского общества „Вольный Союз” — „Вільна Спілка” – містив
положення про те, що главою держави може бути спадковий імператор, так і
обраний на певний строк Голова Всеросійського Державного Союзу. „У
першому випадку, — писав він, — за його дії повинні відповідати міністри
…, у другому, він відповідає сам …” [9, 58].

М.Драгоманов вважав, що глава держави має наділятися правом призначати
міністрів, які повинні відповідати перед Державною і Союзною думами. Він
також уповноважений скликати обидві думи на випадок війни чи повстання в
одні з областей, а також має право, — за згодою Союзної думи, —
розпускати Державну думу. Однак у такому випадку розпускається й Союзна
дума, а глава держави у своєму маніфесті зобов’язаний призначити дату
нових виборів членів цих дум. Одночасно з виданням маніфесту мали
збиратися обласні думи, котрі й повинні були діяти до зібрання нових
загальнодержавних дум. За таких обставин вся державна влада не
зосереджувалась в руках глави держави, а отже, чітко мав діяти механізм
розподілу влади. До компетенції глави держави належало право порушувати
перед членами Сенату, який призначав глава держави за поданням Союзної
думи, питання про невідповідність постанов Державної та Союзної дум
основним законам держави або конституції. Водночас глава держави мав
певне коло обов’язків, передусім оприлюднювати закони, які приймалися
загальнодержавними зборами та постанови Сенату, а також зупиняти їх дію;
до того ж глава держави був зобов’язаний оприлюднювати постанови
Державного Собору та здійснювати нагляд за дотриманням законодавства [9,
57-58].

Як бачимо, в працях М.Драгоманова проблема інституту глави держави була
детально розроблена, передбачалися різні форми його існування,
визначалася права та обов’язки президента. Ідеї визначного мислителя
справили значний вплив на розвиток конституційного процесу в нашій
країні та дістали подальший розвиток в працях інших вчених.

Інший прихильник федералістського напрямку П.Феденко в своїй монографії
„Монархія і республіка” висував ідею колективного глави держави. Він
указував, що першою особою республіки буде не цар, а виборний на три або
чотири роки президент. Альтернативою президенту могла бути рада
міністрів [49, 139].

Загалом, в другій половині ХІХ ст. провідні діячі українського
суспільства активно займалися розробкою проектів реформування існуючої
політичної системи, пропонували свої варіанти, в яких значне місце
відводилося посаді керівника держави.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. був ознаменований появою на
суспільно-політичній арені України й національно-державницького
напрямку, представники якого, по суті, першими зробили спробу
підготувати проекти конституцій для майбутньої незалежної української
держави. Одним з основоположників ідеї національного самостійництва
України був Микола Міхновський. Разом із соратниками по Українській
народній партії у 1905 році він розробив проект „Основного закону
„Самостійної України” Спілки народу українського”. Згідно з цим проектом
в Україні пропонувалося запровадження президентської республіки, якому б
належала вся виконавча влада (пункт 34). Президент Всеукраїнської Спілки
(саме так повинна була називатись українська держава) мав виступати як
глава держави і виконавчої влади, обирання якого передбачалося „усім
народом українським через плебісцит на 6 років”. На посаду президента
мали претендувати особа, яка досягала 35-річного віку. Пункти 67 та 68
проекту уповноважували главу держави оприлюднювати закони та здійснювати
нагляд за їх виконанням; однак він не мав права зупиняти дію цих законів
або не виконувати їх. Президент наділявся правом призначати міністрів на
посади та звільняти їх з посад, а також правом дострокового скликання
двох палат парламенту („хат”). Глава держави наділявся також деякими
повноваженнями в сфері судочинства: він мав право помилування, але
амністувати засуджених міністрів він міг лише на вимогу однієї з двох
палат парламенту (пункти 70 та 80 проекту). Судді другої інстанції та
судді касаційного суду призначалися президентом з кандидатів, які були
обрані земськими радами та судами другої інстанції (пункт 88). Президент
також призначав та усував „всіх судових урядовців” (пункт 90). Президент
був головнокомандуючим війська і флоту (пункт 66). Його особа
проголошувалася недоторканою (пункт 64).

Однак у разі порушення президентом Конституції в проекті було закладено
механізм притягнення його до відповідальності. У такому разі пунктом 75
проекту передбачалося скликання обох палат парламенту та вищого
касаційного суду, які утворювали б з числа своїх представників „Народний
суд”, котрий мав право усунути президента з посади та призначити нові
вибори [36, 60-66].

Ідея запровадження інституту глави держави знайшла відображення і в
програмних документах перших українських політичних партій кінця ХІХ –
початку ХХ ст.

Однією з таких партій, в програмних документах якої вказувалося на
необхідність запровадження республіканської форми правління з наявністю
інституту глави держави, була створена в кінці 1905 року в результаті
об’єднання Української демократичної партії (лідери О.Лотоцький,
Є.Тиличенко, Є.Чикаленко та ін.) й Української радикальної партії
(лідери Б.Грінченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський та ін.) – В Українську
партію соціалістів-федералістів. „Програма …” цієї партії містила
положення про те, що реформована Російська держава „повинна стати
федерацією рівноправних автономних національно-територіальних одиниць”,
а функції глави держави (президента) мали виконувати „по черзі члени
Високої Державної влади протягом одного року кожний”.

Революційні події лютого та жовтня 1917 року не зупинили процесу
теоретичного пошуку в цьому напрямі, а навпаки, надали йому подальшого
розвитку.

За часів Центральної Ради на питання інституту президентства вперше
натрапляємо у проекті Конституції УНР, що його розробив Михайло
Грушевський. На формування політичної програми вченого великий вплив
мали ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, які він вважав однією з
підвалин українського федералізму. М.Грушевський писав: „Україна повинна
бути самостійним членом федерації, яка складається з національних тіл,
що мають самоуправління (згадаймо кирило-мефодіївське „щоб кожен народ
складав окрему річ посполиту”), об’єднаних федеральним урядом –
„загальним слов’янським собором з представників усіх племен””.
Демократична організація її повинна була вінчатися республіканським
устроєм: „правління народне з правителем, вибраним на певний час” [27,
119].

Остаточний, незалежницький, варіант доопрацьовувався комісією і тут уже
не має положення про інститут президентства. До цього питання Українська
Народна Республіка повернулась лише 29 квітня 1918 року на останньому
засідання Центральної Ради. Сьогодні в багатьох дослідження присвячених
добі Центральної Ради говориться про обрання на даному засіданні
М.Грушевського першим президентом України. Проте ця теза не
підтверджується документально [46, 325-335]. Саме на цьому останньому в
своїй історії засіданні Центральна Рада прийняла основний державотворчий
документ – „Статут про державний устрій, права та вольності УНР”
(Конституцію УНР). Згідно з ним, вищу законодавчу владу здійснювали
Всенародні Збори, які обиралися загальним, вільним, безпосереднім,
таємним і пропорційним голосуванням усіх громадян. Отже, Україна
конституювалася як парламентська республіка. Окрім того, Конституція
включала пункт, де говорилося: „Голова Всенародних Зборів, як їх
представник іменем республіки сповняє всі чинності, зв’язані з
представництвом Республіки” [43, 224-233]. Як пише П.Усенко, якщо
гіпотетично уявити обрання Грушевського президентом України, то це слід
воднораз визнавати нелегітимним актом [48, 10]. Цієї ж думки в одній із
своїх статей дотримується і С.Кульчицький: „Зрозуміло, що М.Грушевський
не був президентом. Конституція УНР такої посади не передбачала. Він
увійшов в історію як лідер української революції, зодчий національної
державності, організатор Центральної Ради, ініціатор всіх її
державотворчих документів, включно з Конституцією” [29, 6].

Вперше твердження про обрання Грушевського президентом зустрічається в
другому томі виданої в Ужгороді в 20-х роках ХХ ст. двохтомної „Історії
України: 1917-1923 рр.” Д.Дорошенка. З тих пір воно і поширилося в
роботах інших вчених [48, 10].

Майже водночас з прийняттям Конституції 1918 року відбувся державний
переворот і була проголошена Українська Держава на чолі з
П.Скоропадським.

Закони про тимчасовий державний устрій України, видані ним 29 квітня
1918 року скасували республіканський устрій, а натомість запроваджувався
монархічно-гетьманський. Законодавча і виконавча влада зосереджувалися в
одних руках – гетьмана, а тому ця посада набагато менше відповідала суті
власне українських гетьманів доби Хмельницького, а скоріше нагадувала
царський режим [42, 234-235].

Свій подальший розвиток ідеї інституту глави держави отримали в
конституційній теорії і практиці доби Директорії. Запровадження
інституту глави держави із значними повноваженнями передбачалося,
зокрема, в „Законі про тимчасове верховне правління та порядок
законодавства в Українській Народній Республіці” [11, 247-251], який був
затверджений 12 листопада 1920 року С.Петлюрою. Та оскільки державний
лад, встановлений законодавством Директорії, мав тимчасовий характер, то
й Рада Міністрів утворила урядову комісію з вироблення Конституції
Української держави. Один з проектів, запропонований цією комісією –
„Основний державний закон Української Народної Республіки” – також
передбачає запровадження інституту глави держави [49, 143].

Інший конституційний проект був підготовлений одним із членів
вищезгаданої комісії – О.Ейхельманом. Відповідно до положень цього
проекту, найвищим органом виконавчої влади вважався обраний на 6 років
на спільному зібранні обох палат парламенту і членів
федерально-державного суду Федерально-державний голова. Голові
надавалися досить широкі повноваження: слідкування за виконанням законів
з боку виконавчої влади, забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки
країни й затвердження вищих цивільних і військових урядовців, внесення
пропозицій до парламенту про посади послів, стосунки з іноземними
державами, затвердження надзвичайних видатків, керівництво збройними
силами в мирний час, питання помилування, нагородження тощо. Разом з
головою обиралися один чи два його заступники, які виконували обов’язки
Федерально-державного голови на випадок смерті, хвороби, відставки або
від’їзду з місця резиденції [47, 577].

Державне відродження на західно-українських землях, що входили до складу
Австро-Угорщини, також було ознаменоване репрезентацією конституційних
проектів, у яких передбачалася посада глави держави.

Українська Національна Рада Західно-Української Народної Республіки, яка
проголосила незалежність і ухвалила „Тимчасовий основний закон про
державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської
монархії”, спочатку постановила, що „до часу зібрання Установчих зборів
власть виконує Українська Національна Рада і Державний Секретаріат” [44,
272]. Але з часом життя підштовхнула діячів ЗУНР ухвалити закон про
виділ УНРади (4 січня 1919 року), згідно з яким верховна влада належить
УНРаді, а виділ на чолі з Президентом репрезентував ЗУНР в зовнішній
політиці і здійснював важливі функції суверенності (стверджував і
оповіщав закони, відкликав членів Державного Секретаріату тощо) [45,
37]. Проте така форма управління державою протрималася недовго. З
початком воєнних дій уряд передає свої повноваження Президентові УНРади
Євгенові Петрушевичу як диктаторові, який мав право вершити всю
військову та цивільну владу.

Слід згадати про низку правових актів, розроблених політичними діячами
ЗУНР пізніше, в еміграції. Це „Проект державного устрою
Західно-Української республіки”, підготовлений урядом ЗУНР і
запропонований Найвищій Раді Ліги Націй 30 квітня 1921 року, а також
проект Конституції ЗУНР, укладений професором Станіславом Дністрянським.
У „Проекті державного устрою ЗУНР” є окремий розділ „Президент держави”,
де зазначено, що президента народ обирає шляхом прямих виборів [38, 10].

Зважаючи на це, а також враховуючи заплановані функції Президента
Галицької Республіки, маємо констатувати: ЗУНР задумувалась як
президентська республіка на відміну від парламентської УНР.

Карпатська Україна, незалежність якої проголосив Сейм 15 березня 1939
року, обрала першого президента Августина Волошина, названого
„репрезентантом внутрішнього і зовнішнього життя Карпатського України”
[10, 398].

Важко оцінити результати його діяльності, бо через кілька днів угорська
навала змусила уряд емігрувати до Праги.

В еміграції діяв і Державний Центр та уряд УНР в екзині, що намагався
зберегти традиції української державності з часів Централізованої Ради
та Директорії. Його легітимність спирається на мандати й уповноваження,
надані йому Українською Центральною Радою 22 січня 1918 року і Трудовим
Конгресом 22 січня 1919 року. Спадкоємність уряду УНР в екземі
спирається на акти Директорії міністрів Уряду УНР з 21 травня та 12
листопада 1920 року, виданих ще на території України. Важливим при цьому
є і міжнародне визнання УНР де-факто і де юре сорока двома державами
світу, в тому числі й більшовицькою Росією [40, 68].

У травні 1920 року було офіційно визнано, що Директорію як колегіальний
орган не існує. Однак назва найвищої посади – голова Директорії і
головний отаман — яку обіймав С.Петлюра не змінилася. Після вбивства
С.Петлюри в травні 1926 р. В Парижі, його наступником став Андрій
Лівицький як Заступник Директорії, Головний отаман військ УНР. Відтоді
він очолював державний центр УНР і керував українською державною
політикою. Він не мав титулу „президента”, хоча, фактично, був ним після
смерті С.Петлюри.

Коли А.Лівицького змінив С.Витвицький (1957 р.), назва його посади була
визнана історично застарілою. Замість неї встановилась інша назва –
президента УНР в екземі. Заднім числом президента УНР оголошувались
А.Лівицьким, С.Петрлюра і М.Грушевьким [29, 7].

Після смерті С.Витвицького, на шостій сесії УНРади в 1967 році
президентом УНР в екземі було обрано Миколу Андрійовича Лівицького. На
цьому посту він перебував до кінця свого активного політичного життя у
1989 році. В 1973 році президент Лівицький відвідував Австралію, а в
1976 році – Канаду і США, де в тому ж році було куплено будинок у
Філадельфії для справ Державного Центру УНР і де почав діяти також
Інститут Дослідження Модерної історії України. Востаннє М.Лівицький був
переобраний президентом УНР в 1989 році. Того ж року, 8 грудня, після
важкої недуги він помер. Цього ж місяця присягу Президента УНР склав
віце – президент Микола Плав’юк.

1990 – 1991 роки були для президента Плав’юка і всього Державного Центру
УНР періодом напруженої активності, сподівань, піднесення і тривог.

Після проголошення незалежності України та проведення референдуму 1
грудня 1991 року, 15-16 березня 1992 року було скликано надзвичайно
сесію УНРади десятого скликання. На ній було вирішено припинити
діяльність Державного Центру УНР в екзині у зв’язку з утворенням
незалежної України, розглядалися питання про зміст документів, передачі
та форми цього історичного акту. А вже 27 серпня 1992 року на урочистому
засіданні Верховної Ради у Києві, М.Плав’юк передав грамоту з рішенням
про розпуск Державного Центру УНР в екзині і клейноди УНР і парламент
сучасної України продемонстрував цим, що визнають традицію української
демократичної державності від Центральної Ради, і, водночас і
засвідчило, що першого всенародно обраного Президента України визнали
всі українці світу.

Отже, проглянувши історичні етапи теоретичного та практичного
конституювання інституту слави держави в нашій країні, можна зробити
висновок, що для української політико-правової думки є традиційним
обґрунтування важливості ролі керівника держави. Статус глави держави,
пропонований у проектах конституцій та програмних документах численними
авторами, громадськими організаціями та ін., визначався, передусім,
їхніми політичним поглядами та переконаннями; інститут глави держави у
XVIII – поч. XX ст. сприймався як консолідуючий чинник у суспільстві,
завдання якого полягало у приборканні різних протидіючих політичних сил,
розбіжності між якими об’єктивно неминучі в перехідні історичні періоди.

Перші спроби практичної реалізації цих ідеї були здійснені в Україні в
період так званих національно-визвольних змагань, але зважаючи на ряд
внутрішніх і зовнішніх обставин, вони зазнали поразки. Проте, на протязі
сімдесяти років, коли Україна, фактично не існувала як незалежна
держава, за кордоном діяв центр Української Народної Республіки, який
зберігав традиції народженої в 1917р. самостійної України. Саме там,
перше в історії української правової традиції було офіційно впроваджено
інститут президента, який діяв на постійних засадах. І коли на початку
1990-х рр. Розпочалось будівництво нової, незалежної держави, свій
подальший розвиток отримав і інститут президентства як одна із складових
державної влади.

РОЗДІЛ 2

УТВЕРДЖЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ
УКРАЇНИ

Кінець 80-х – початок 90-х рр. ХХ ст. був переломним моментом в житті
тогочасного радянського суспільства. В країні відбулась „перебудова”,
проголошена М.Горбачовим, яка зачепила основи державного ладу СРСР та
мали не передбачувані наслідки. У всіх республіках Радянського Союзу
зароджувались опозиційні рухи, що пізніше трансформувалися в політичні
партії.

Після Конституційної реформи М.Горбачова, у березні 1989 року відбулись
вільні вибори народних депутатів СРСР. Але вони не привели до поразки
компартійно-радянських функціонерів, в Україні, зокрема, 88 % народних
депутатів виявилися членами КПРС [28, 19]. Та в цей же час ради
звільняються від опіки партійних комітетів. Конституційна реформа
Горбачова порушила дві фундаментальні умови існування тоталітарної влади
– її неподільність і незалежність від суспільства. В очах людей
радянський центр влади стрімко перетворювався на первинний, тому що
тільки він мав легітимне походження. Навпаки, компартійні комітети
втрачали авторитет, а з ним і владу.

На початковому етапі демократизації, ліквідації пережитків
тоталітаризму, найважливішим завданням був реальний розподіл партійних і
державних органів. Під час роботи І з’їзду народних депутатів СРСР
виявилося, що від колишньої одностайності не залишилось і сліду. Головою
Президії Верховної Ради СРСР – органу, до складу якого увійшли головним
чином депутати помірковано-консервативних поглядів – було обрано
М.Горбачова. На з’їздах народних депутатів, сесіях Верховної Ради СРСР
її Голова був змушений усе більше виконувати функції спікера (тобто
ведучого), який виявляє позиції депутатських груп, узгоджує їх. Це
значною мірою впливало на можливість його самостійних дій. Але оскільки
М.Горбачов був одночасно генсеком ЦК КПРС, він неминуче був змушений
рахуватися зі значною частиною партійного апарату, який не сприймав
нововведень останніх років.

Слід було зміцнити інститути державної влади. В засобах масової
інформації стала обговорюватись ідея про уведення посади президента.
Проте у 1989 році ця пропозиція ще не сприймалася, як така, що може бути
здійснена найближчим часом. На думку частини членів політбюро ЦК КПРС,
більшості народних депутатів СРСР, президентство було несумісне з
принципом організації держави на базі Рад з їх поєднанням законодавчої і
виконавчої влади та принципом колективного керівництва. Але після того,
як М.Горбачов підтримав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли
свої пропозиції. Значною мірою це пояснювалося тим, що були вирішенні
два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей
пост. В країнах з президентською формою правління президент традиційно
обирається загальними виборами громадян, які мають право голосу. Саме
такий порядок спочатку і був запропонований для включення в Конституцію
СРСР. Однак на передодні ІІІ з’їзду народних депутатів СРСР (березень
1990 року) була підготовлена пропозиція, щоб саме з’їзд, здійснивши
зміни в Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його
безпосередньо на з’їзді. Тоді будь-яких сумнівів щодо кандидатури
(М.Горбачов) не було [17, 428].

І вже 15 березня 1990 року ІІІ з’їзд народних депутатів СРСР прийняв
постанову про обрання М.Горбачова президентом СРСР, що було досить
радикальним кроком у реформуванні державного апарату. М.Горбачов став
президентом, одержавши лише 59,2 % голосів від спис очного складу з’їзду
народних депутатів СРСР. Запровадження інституту президентства в країні
було логічним втіленням у практику державного будівництва теорії
розподілу влади, що передбачало функціонування трьох самостійних гілок
влади, в тому числі й виконавчої [31, 5]. Саме постановою ІІІ з’їзду
народних депутатів СРСР на території Радянського Союзу, до складу якого
входила й Україна, вперше було юридично закріплено інститут
президентства, поки що на загальносоюзному рівні.

Події в Москві, звичайно, впливали і на розвиток ситуації в союзних
республіках. Сформована на вільних виборах Верховна Рада УРСР розпочала
свою роботу у травні 1990 року. З перших днів роботи Верховної Ради
депутати поділились на компартійно-радянську більшість, очолювану
О.Морозом та опозиційну „Народну раду” на чолі з І.Юхновським. Своїм
головою парламент обрав першого секретаря ЦК Компартії України В.Івашка.
Останній не виримав навантажень, викликаних поєднанням найвищих посад і
через місяць черговий з’їзд КПУ звільнив його від партійних посад [33,
236].

В цей час загострюється загальна обстановка в СРСР. Навесні 1990 року
Верховні Ради союзних республік стали працювати на постійній основі.
Раніше вони збиралися на декілька днів, щоб проштампувати рішення
підготовлені партійними комітетами. На сесіях відразу ж постало питання
про долю загальносоюзної федерації. Першими його постали республіки
Балтії. 11 березня Верховна Рада Литовської РСР прийняла законодавчий
акт „Про відновлення незалежної Литовської держави”, та позачерговий
з’їзд народних депутатів СРСР, що відбувся, визнав цей акт не дійсним.

Ситуація змінилася після прийняття 12 червня Російською Федерацією
Декларації про державний суверенітет [28, 20-21]. Інші союзні республіки
наслідували приклад Росії. Зокрема, Верховна Рада України прийняла таку
декларацію 16 липня 1990 року. Після цього вона розглянула заяву свого
голови В.Івашка про відставку, йому було запропоновано М.Горбачовим
посаду генерального секретаря ЦК КПРС. Політична і морально-психологічна
ситуація, в якій опинилась КПУ внаслідок вчинку В.Івашка, не дозволили
першому секретарю ЦК С.Гуренку висунути свою кандидатуру. Серед 27
претендентів більшість парламенту віддала перевагу другому секретареві
ЦК КПУ Л.Кравчуку. Він був обраний 18 липня 1990 року голосами 239
депутатів на найвищу посаду в країні, що відкрило йому нові можливості
для подальшої політичної кар’єри.

Останній рік існування Радянського Союзу ознаменувався особливо
жорстоким протистоянням двох центрів влади у Москві. Щоб зміцнити свої
позиції у боротьбі з загальносоюзним центром, голова Верховної Ради
РРФСР Б.Єльцин 12 червня 1991 року балотувався на посаду президента
Росії і був обраний. Це знову ж таки стало певним прикладом і для інших
союзних республік. Саме в такій складній політичній ситуації Верховна
Рада України підійшла до обговорення питання про запровадження інституту
президентства.

Питання про реформу державної влади в Україні постало відразу після
прийняття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний
суверенітет України. Адже саме в ній вперше було проголошено, що
„державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на
законодавчу, виконавчу і судову” [8, 5].

Як відомо, за радянських часів ідея розподілу влад оголошувалась
буржуазною, такою, що суперечить принципам народовладдя. Конституція
Української РСР 1978 року передбачала, що „вся влада в Українській РСР
належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних
депутатів, які становлять політичну основу Української РСР. Всі інші
державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів” [26,
стаття 2]. В статті 82 Конституції прямо зазначалось, що „Ради народних
депутатів безпосередньо і через створювані ними органи керують усіма
галузями державного, господарського, соціального і культурного
будівництва, приймають рішення, забезпечують їх виконання, здійснюють
контроль за проведенням рішень у життя”.

Зрозуміло, що за таких умов ні про який розподіл влад не могло бути й
мови. І тому проголошення в Декларації про державний суверенітет України
принципу розподілу влад обумовлювало необхідність запровадження корінної
реформи державної влади.

Одним з таких кроків, спрямованих на реформування держапарату, стало
застосування в Україні інституту президентства. Адже до того суто
президентські функції виконував той же парламент — Верховна Рада України
в особі її Президії [4, 5].

25 червня 1991 року Верховна Рада України ухвалила постанову „Про вибори
Президента Української РСР”, в пункті першому якої визнавала „за
доцільне заснувати пост Президента Української РСР”. В цій постанові
передбачалось також, що вибори Президента Української РСР мають
відбутися у 1991 році.

Згодом – 5 липня 1991 року – було прийнято три закони Української РСР,
присвячені цьому питанню, а саме: „Про заснування поста Президента
Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного
Закону) Української РСР” [15, 113-116], „Про Президента Української РСР”
[16, 117-119], „Про вибори Президента Української РСР” [14, 120-139].

Конституцію Української РСР, зокрема, було доповнено новою главою –
12-1, присвяченою посаді Президента. В цих актах визначався статус і
повноваження Президента Української РСР, умови і порядок його обрання. В
основу цих актів було покладено концепцію нової Конституції України, що
її було схвалено Верховною Радою України 19 червня 1991р.

Серпень 1991 року поклав кінець сімдесятирічному існуванню СРСР. Правом
спроби перевороту став катастрофічною поразкою компартійних сил. Перш за
все, він означав крах усіх унітарних структур, злам тоталітаризму.
Республіки були, фактично полишені на себе і стали брати усю повноту
влади в свої руки. За цих умов позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24
серпня 1991 року прийняла історичний документ – Акт проголошення
незалежності України.

Наступною подією, яка остаточно перетворила союзну республіку на
самостійну державу, став референдум 1 грудня 1991 року. Він увійшов в
історію України як одна з найсвітліших подій, день національної гідності
її народу, коли населення України майже одноголосно висловилося за
незалежність України та обрало свого першого Президента. На питання в
бюлетені для голосування „Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення
незалежності України?” 90,32% виборців відповіли: „Так, підтверджую”.
Щодо кандидатів у Президенти, голоси розділилися так: за Гринькова
висловилося 4,17% виборців, Л.Кравчук отримав 61,59% голосів,
Л.Лук’яненко – 4,49%, Л.Табурянський – 0,37%, В.Чорновіл – 23,27%,
І.Юхновський – 1,74%. Отож, залишивши далеко позаду своїх суперників,
перемогу отримав голова Верховної Ради України Л.Кравчук [34, 54].

Тож, саме 1 грудня були реалізовані закони, прийняті 5 липня 1991 року,
вперше в своїх історії український народ шляхом вільних виборів обрав
керівника нової незалежної держави – першого президента України.

За час існування України як незалежної держави, президентські вибори
проводилися три рази. Перші – це вже згадані вибори 1991 року. Наступні
позачергові вибори Президента України відбулися 26 червня 1994 року.
Рішення про їх проведення було прийняте в другій половині 1993 року, в
умовах поглиблення загальної кризи в країні. Відсутність пріоритетів у
напрацюванні нової законодавчої бази, зволікання з прийняттям
Конституції України. Глибоке зубожіння народу спричинило цілковиту
недовіру народу до органів влади, неспроможних зупинити деструктивні
процеси, забезпечити ефективне управління суспільством. Вищі органи
влади, виконавши свою роль в атрибутивній розбудові держави, дедалі
помітніше не встигали за динамізмом назрілих проблем, відстали від
життєвих потреб реформування суспільства. Невдоволення мас діяльністю
Президента і Верховної Ради невпинно зростало. Саме за таких обставин
діючий Президент Л.Кравчук і подав ідею про проведення дострокових
виборів до Верховної Ради та президентських виборів.

У цих виборах участь взяло сім кандидатів: В.Бабич, Л.Кравчук. Л.Кучма,
В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ та П.Таланчук. У першому турі виборів ніхто з
цих кандидатів не набрав більш як половину голосів виборців, котрі взяли
участь у голосуванні. Центрвиборчком призначив повторне голосування по
двох кандидатах, що набрали найбільшу кількість голосів (Л.Кравчук
(37,72%) і Л.Кучма (31,27%)). Другий тур виборів вивів на найвищу
посадову сходинку в Україні Л.Кучму.

Виборча кампанія останніх президентських виборів 1999 року відзначалась
особливим напруженням. Закон про вибори Президента України передбачав
реєстрацію претендентів після подання мільйона підписів громадян на їх
підтримку. Вважалося, що такий бар’єр здатний обмежити пошукачів
найвищої посади. Однак Центральна виборча комісія змушена була
зареєструвати півтора десятки претендентів. Це робило саму процедуру
виборів досить складною В останній момент двоє зареєстрованих
претендентів зняли свої кандидатури і в бюлетенях залишилось тринадцять
прізвищ (О.Базилюк, Н.Вітренко, М.Габер, Ю.Кармазін, В.Кононов,
Ю.Костенко, Л.Кучма, Є.Марчук, О.Мороз, В.Онопенко, О.Ржавський,
П.Симоненко, Г.Удовенко).

Найбільше голосів виборців набрав діючий Президент – 36,49%. На друге
місце вийшов лідер КПУ П.Симоненко, якого підтримали 22,24% виборців. З
великим відставанням від лідерів президентської гонки третє місце посів
досвідчений політик О.Мороз. На його користь висловилися 11,29%
виборців. Майже стільки ж дісталося його безкомпромісній супротивниці
Н.Вітренко – 10,97% голосів.

Є.Марчук отримав 8,13%, що було істотно нижче прогнозів політологів.
Цілковитий крах спіткав обох лідерів Народного Руху, котрі виявилися
неспроможними домовитися про об’єднання партії, яка мала винятково
великі заслуги у державотворчому процесі 90-х рр.: Г.Удовенка підтримали
1,22% виборців, Ю.Костенка – 2,17%. Інші претенденти не набрали навіть
1% голосів виборців.

Хоча Л.Кучма мав відносний успіх за результатами першого туру,
голосування дало сукупну перевагу представникам лівої опозиції. Ліві
претенденти, які програли вибори, закликали громадян України віддати
свої голоси за П.Симоненка. Лідери правих висловилися на підтримку
діючого Президента [30, 23].

Відповідно до Конституції України Центральна виборча комісія призначила
другий тур виборів на 17 листопада 1999 року, в ході якого, отримавши
56,2% голосів виборців переміг діючий Президент Л.Кучма. Те, що
П.Симоненко є лідером Комуністичної партії України відштовхнуло від
нього значну частину електорату, особливо в західних областях України,
яка не допускала можливості повернення минулого. Це зіграло свою роль на
користь Л.Кучми.

Таким чином, на рубежі 80-90-х років ХХ століття в Україні відбулися
епохальні історичні події. В умовах гливої соціально-економічної і
політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток
процес реформування компартійно-радянської системи і демократизації
соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес проявився,
перш за все, в утвердженні гласності і політичного плюралізму,
ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні.

Важливіше значення в демократизації політичного життя мало проголошення
принципу розподілу влади та будівництво нового державного апарату
відповідно до нього. Одним із перших кроків у цьому напрямі стало
впровадження інституту Президента України. Він сприймався як
консолідуючий елемент розвитку молодої держави та як та правова
інстанція, що має слугувати підвищенню політичної й державно-правової
відповідальності всіх владних структур за стан справ у державі.
Інституювання посади Президента відбулося з прийняттям Верховною Радою
України низки відповідних законодавчих актів, що за умов відсутності
певної конституційної традиції визначили основні принципи діяльності
Президента, його права та обов’язки. Сьогодні ж функціонування інституту
президентства в Україні відбувається на основі Конституції України 1996
року та ряду Законів України. Він займає одне з провідних місць у
системі органів державного управління та виконує ряд важливих як
внутрішніх, так і зовнішніх функцій.

РОЗДІЛ 3

ЮРИДИЧНО-ПРАВОВІ НОРМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ

3.1 Місце інституту президентства в системі органів державної

влади України

Політична система, що її встановлює нова Конституція України, прийнята
28 червня 1996 р., типологічно значно відрізняється від тієї, що її
закладала попередня Конституція України. Вона також відрізняється від
тієї, що передбачалася Конституційним Договором і в окремих проектах
нової Конституції. Відповідно до цього видозмінювався й інститут
президента. З початку вставлення нового політичного устрою України,
президент за своїм статусом був лише найвищою посадовою особою в
державі, потім (за Конституційним Договором) главою держави і главою
виконавчої влади [23, 133], а нині (за новою Конституцією) є главою
держави [25, стаття 102].

Порівняно до попередніх чинних і пропонованих владних конструкцій у
новоствореній Конституцією політичній системі України, приматність
інституту президента щодо парламенту з одного боку, та до
Прем’єр-міністра і Кабінету Міністрів (уряду), з іншого боку, визначено
по-новому, а сам статус президентства дещо зменшено. Можна стверджувати,
що нова Конституція України частково звузила соціально-економічну сферу
повноважень Президента – якщо не враховувати тимчасових повноважень
видання, протягом трьох років після ухвалення Конституції, указів з
економічних питань, не врегульованих законами. Зате, розширилися його
кадрові повноваження, що є дуже важливим компенсуючим фактором [19, 23].

Президент і парламент обираються всеукраїнським електоратом, і тим
самим, забезпечуються однаковим ступенем легітимності. Прем’єр-міністр
та „його” Кабінет Міністрів є спільними творіннями як президента, так і
парламенту. Усі три інститути виступають як рівні суб’єкти влади і як
такі, що структурно самостійні, а у виконанні своїх компетенцій один
одному не підпорядковується. Конституція чітко визначає і перелічує
повноваження кожного з них: у президента їх 31, у Верховної Ради – 36, а
в уряду – 10. Проте Конституція точно не визначає об’єктів управління
Президента, як, зрештою, і Кабінету Міністрів, міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій
[22, 512].

Однією з найголовніших типологічних ознак нового політичного устрою є
те, що президент України не є главою виконавчої влади взагалі та уряду
зокрема (як це було попередньо згідно із Конституційним договором). За
Президентом, однак, закріплено чимало міжвладних компетенцій, через які
він реально може (і повинен) впливати на дії виконавчих структур [19,
23].

Владні співвідношення між суб’єктами влади побудовані на засадах
розподілу влади, взаємного стримування і противаг, добровільного або
вимушеного співробітництва, спів діяння, співзалежності та політичної
спів відповідальності (або осібної відповідальності у разі хибного
виконання чи невиконання обов’язків).

Згідно з типологічними ознаками змішаної моделі правління, інститут
Президента України відрізняється як від президентського, так і від
парламентського зразка. Окремою властивістю президентства в Україні є
те, що в ньому інститут Президента „уособлено”, а за Президентом
закріплено певну інституціональну приматність. Президентська влада в
Україні є виділеним видом влади, виходить далеко за межі законодавчої,
виконавчої і судової влади. Приматний характер інституту Президента
знаходить свій безпосередній вираз в особливих повноваженнях,
прерогативах та функціях, які покладені на президента.

Під президентською приматністю треба, насамперед, розуміти першість
Президента як суб’єкта влади, речника і представника народу і держави.
Це, однак, не означає, що у відношенні до інших інститутів, зокрема щодо
парламенту, його компетенції мають переважаюче значення [19, 24].

Найширший обсяг президентських компетенцій – у виконавчій владі. Як уже
зазначалося, Президент не є главою виконавчої влади, але як глава
держави, захисник „інтересів всього народу” та речник держави, він має
широкі можливості та важелі як безпосередньо, так і опосередковано
виступати або втручатися як спрямовуючий і наглядовий інститут
державного правління.

Виконавча влада в цілому є „відповідальною” перед Президентом (в усіх
аспектах і напрямках своєї діяльності керуються його актами), а
одночасно підконтрольна і підзвітна Верховній Раді. Підзаконні
нормативні акти, укази й розпорядження Президента виконуються Кабінетом
Міністрів, тобто виконавчою владою. З метою формулювання або реалізації
своєї політики, Президент за власною ініціативою скликає засідання
Кабінету Міністрів, яке тоді проводить він, а не Прем’єр-міністр.

Політично найвагоміша компетенція Президента у виконавчій владі – це
його право інвеститури кадрів. Президент призначає (за згодою
парламенту) або звільняє Прем’єр-міністра, інших членів Кабінету
Міністрів (за поданням Прем’єр-міністра) та посадових осіб, а також
голів державної адміністрації ні місцях.

Політичну відповідальність за виконавчу владу перед Президентом і
парламентом несе Прем’єр-міністр і уряд. Важливим інструментарієм впливу
Президента на виконавчу владу є також його право „утворювати,
реорганізовувати та ліквідовувати за поданням Прем’єр-міністра
міністерства та інші центральні органи виконавчої влади” [25, стаття
106, пункт 15].

Для здійснення своїх компетенцій і прерогатив Президент створює
консультативні, дорадчі та інші допоміжні служби [25, стаття 106, пункт
28]. Керує цими службами Адміністрація Президента, своєрідний кабінет
Президента.

Від 13 грудня 1991 р. ця президентська структура існувала відповідно до
Розпорядження Президента України „Питання Адміністрації Президента
України”. Адміністрація Президента України не передбачена Конституцією
як окремий суб’єкт влади, вона підпадає під дію згаданої статті 106
пункту 28 про право Президента формувати консультативні, дорадчі та інші
допоміжні органи і служби у межах коштів передбачених у Державному
бюджеті. Згідно з Указом Президента України від 19 лютого 1997 р.
затверджено „Положення про Адміністрацію Президента України”. За
положенням Адміністрація Президента України є постійно діючим органом,
що утворюється Президентом України для забезпечення виконання ним своїх
повноважень як глави держави [1, 40].

Загальне керівництво Адміністрацією здійснює Глава Адміністрації, який
призначається на посаду і звільняється з посади Президентом.

Основні завдання діяльності Адміністрації передбачають організаційне,
правове, консультативне, інформаційно, експертно-аналітичне забезпечення
діяльності Президента України.

Реалізуючи виконання завдань, постановлених перед цією структурою,
Адміністрація Президента:

аналізує економічні, політичні, соціальні та інші процеси, що
відбуваються в державі, та готує пропозиції Президентові України за
результатами аналізу;

здійснює підготовку проектів послань Президента України до народу,
щорічних і позачергових послань до Верховної Ради України до народу,
щорічних і позачергових послань до Верховної Ради України про внутрішнє
і зовнішнє становище України, інших важливих документів;

розробляє пропозиції Президентові України щодо здійснення заходів, які б
забезпечували економічний розвиток та економічну безпеку країни;

здійснює організаційне забезпечення діяльності Ради регіонів при
Президентові України, інших консультативних, дорадчих та допоміжних
органів, утворених Президентом України, а також постійних представників
Президента України;

розробляє пропозиції з питань кадрової політики Президента України;

за дорученням Президента України попередньо опрацьовує позиції щодо
призначення та звільнення з посад керівників органів виконавчої влади,
інших посадових осіб, призначення та звільнення яких належить до
повноважень Президента України;

провадить експертизу законів України, які передаються Верховною Радою на
підпис і оприлюднення Президентові України, а також підготовку за його
дорученням пропозицій до Верховної Ради України для повторного розгляду
законів, проектів подань та звернень до Конституційного Суду України;

за дорученням Президента України організовує контроль за виконанням
законів України, указів і розпоряджень Президента України органами
виконавчої влади та їх посадовими особами;

здійснює зв’язок Президента України з Верховною Радою України, органами
місцевого самоврядування, політичними партіями та іншими організаціями
громадян;

забезпечує систематизацію нормативно-правових актів України;

забезпечує оприлюднення законів України, указів та розпоряджень
Президента України, а також висвітлення його діяльності засобами масової
інформації;

здійснює фінансове, морально-технічне та інше забезпечення діяльності
Президента України.

За поданням Глави Адміністрації Президент України затверджує граничну
чисельність працівників, структуру, штатний розпис та кошторис видатків.

Керівники структурних підрозділів Адміністрації призначаються і
звільняються з посад Президентом України.

Згідно з Положенням Президентові безпосередньо підпорядковані:

Глава Адміністрація Президента України;

Перший помічник Президента України;

Перший заступник та заступники Глави Адміністрації;

Помічники Президента України;

Постійний представник Президента України у Верховній Раді;

Постійний представник Президента України у Конституційному Суду України;

Наукові консультанти та референти Представника України;

Управління зовнішньої політики;

Контрольне управління [1, 39-42].

Окремі критики Адміністрації Президента дорікають їй за те, що вона має
тенденцію відати справами, які за Конституцією належать до повноважень
Кабінету Міністрів, тобто до виконавчої влади. І справді,
взаємовідносини між Адміністрацією Президента та урядом у правовому
порядку ще не визначено і не унормовано [19, 25].

Цей доволі широкий набір вирішальних владних повноважень і прерогатив
Президента, а до того ще й можливе втручання його Адміністрації і служб
в урядом справи, дозволяють главі держави діяти як фактичному керівнику
виконавчої влади, й особливо тоді, коли Президент може спертися на
парламентську більшість у Верховній Раді.

Крім вище названих компетенцій Президента України стосовно виконавчої
влади, Президент наділений ще й особливими повноваженнями. На нього
покладається весь обсяг повноважень з питань стратегії, формування та
здійснення зовнішньої політики, забезпечення обороноздатності і
національної безпеки країни [25, стаття 106, пункти 1, 3, 4, 5, 17, 18].
З цією метою Конституція України встановлює спеціальний орган при
Президентові – Раду національної безпеки і оборони України (стаття 107),
яку очолює Президент.

РНБОУ – єдиний конституційно визначений орган при Президентові, а його
рішення у сфері зовнішньої політики вводяться в дію указами Президента
та іншими підзаконними актами.

Відповідно до Закону „Про Раду національної безпеки і оборони України”
від 5 березня 1998 р. головними функціями Ради є: „1) внесення
пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і
зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; 2)
координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої
влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час; 3)
координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої
влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного та
надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують
національній безпеці України” [13, 383-388].

До складу Ради за посадою входять Прем’єр-міністр, міністр оборони,
голова Служби безпеки, міністр внутрішніх справ, міністр закордонних
справ, а також Міністерство інформації та Міністерство енергетики. На
засіданнях Ради можуть брати участь Голова Верховної Ради та, на
запрошення Президента, голови комітетів парламенту, інші народні
депутати, керівники центральних органів виконавчої влади та інші особи.

Ще до прийняття Закону про РНБОУ, у грудні 1996 р. Президент Л.Кучма
своїм указом підпорядкував силові міністерства – оборони, внутрішніх
справ, Службу безпеки, а також міністерства закордонних справ та
інформації безпосередньо собі. Можна сперечатися, чи таке
підпорядкування цих відомств відповідає Конституції [19, 26].

Треба, отже, констатувати, що відведені Конституцією і Законом про РНБОУ
компетенції Ради – надзвичайно широкі і мають тенденцію до постійного
зростання, а роль Президента тут завжди ключова [22, 676-706].

Повертаючись до попередньої теми, зазначимо, що одноосібне або
співрішальне право кадрової інвеститури і спів інвеститури на паритетних
засадах Президента і Верховної Ради застосовується ще й у формуванні
інших державних (урядових) органів та виконавчих структур. Найголовніші
з них такі: Президент призначає (за згодою Верховної Ради) Генерального
прокурора України (та звільняє його з посади); Президент подає до
Верховної Ради кандидатуру на голову Національного банку України та
призначає половину його складу; призначає (за згодою Верховної Ради)
голову Національної ради з питань телебачення та радіомовлення та
половину її складу; призначає (за згодою Верховної Ради) голову
Антимонопольного комітету, Фонду державного майна [25, стаття 106,
пункти 11, 12, 13, 14]; а також голову Центральної виборчої комісії,
подає до Верховної Ради кандидатів у члени цієї комісії.

Окреме значення має право Президента України стосовно законодавчої
влади, чи точніше, законодавчого процесу. Президент є один із суб’єктів
законодавчої ініціативи [25, стаття 93]. Конституція України наділяє
правом законодавчої ініціативи Президента, народних депутатів, Кабінет
Міністрів і Національний банк.

Наділення правом безпосередньої законодавчої ініціативи Президента
України треба трактувати як відступлення від установленої моделі
президентсько-парламентської форми правління [19, 27]. Зумовлене воно
мабуть тим, що Президент України наділений широкими компетенціями та
прерогативами в усіх структурах влади. Будучи безпосереднім суб’єктом
законотворчої ініціативи, він може успішніше досягти бажаних результатів
у здійснення своєї політичної програми. Але це тільки за певних
передумов. Позитивні наслідки застосування цього права стають реальними
лише за умов існування відповідно формованої і розвинутої системи
політичних партій та сприятливої конфігурації в парламенті та уряді.
Коли Президент України політично не може спертися на „свій” Кабінет
Міністрів і не має президентської, чи щонайменше, пропрезидентської
більшості у Верховній Раді – його законодавча ініціатива фактично
залишається радше пасивним правом.

У Верховній Раді Президент України має свого постійного парламентського
представника, через якого він впливає на законодавчий процес. Але й тут
необхідні ці самі важелі, про які йшлося вище.

Важливим засобом у застосуванні президентського права законодавчої
ініціативи є ще й те, що президентські законопроекти, визнані
Президентом як невідкладні, розглядаються Верховною Радою позачергово.
Як правило, більшість президентських законопроектів характеризуються як
„невідкладні”.

Президентська участь у законотворчому процесі вагома ще й тим, що
Президент схвалює (підписує) та оприлюднює закони і при цьому має право
відкладного вето з наступним поверненням законів на повторний розгляд
парламентом. Разом з тим необхідно зазначити, що Конституція України
закріпила тільки активне право вето Президента. Ситуація, при якій
президент не повертає закон зі своїми зауваженнями до Верховної Ради,
але й не підписує його протягом встановленого строку, Конституції не
врегульована, що може призвести до конфлікту з законодавцем. У деяких
державах така поведінка Президента називається „пасивне право вето”. В
цьому випадку закон автоматично набирає чинності після закінчення
встановленого строку на його підписання, а Президент умовно знімає з
себе відповідальність за такий закон. Закріплення такого положення в
Конституції України сприяло б налагодженню взаємодії між владними
структурами [5, 9].

Президент наділений досить широким законодавчим правом похідного
порядку. Він має право видавати на основі закону та на його виконання
нормативні укази [25, стаття 106, пункт 31]. Президентські укази можуть
бути або індивідуально-правові, які не містять правових норм, або
нормативно-правові, що випливають із конституційного статусу Президента
[22, 62-63]. До того ж, Перехідні Положення Конституції (розділ XV,
положення 4) надали Президентові право протягом трьох років (до червня
1999 року) приймали нормативні укази з економічних питань, не визначених
законодавством, які за сьогоднішніх умов стали тимчасовими законами. Від
дня прийняття Конституції до 28 червня 1999 року Президент Л.Кучма видав
близько 140 указів [19, 27].

Щодо указотворчого права Президента, а також щодо указових актів
центральних органів влади, то ані в Конституції, ані в законодавстві не
визначено змісту поняття „акти Президента України”. Не визначено також
процедури розроблення, прийняття і вступу в дію указів Президента.

Важливим засобом стримувань і противаг Президента України є його право
на дотермінове припинення повноважень Верховної Ради, якщо протягом
тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть
розпочатися [25, стаття 90], а також призначити позачергові вибори
Верховної Ради [25, стаття 106, пункт 7].

Окрім того, Президент як суб’єкт законодавчої ініціативи має право
вносити законопроекти про внесення змін і доповнень до всіх розділів
Конституції України, в тому числі до розділу І „Загальні засади” і
розділу ІІІ „Вибори. Референдум”, та розділу ХІІ „Внесення змін до
Конституції України”. Законопроект щодо змін Конституції подається не
менше як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради.
Зміни й доповнення до Конституції приймаються також не менше як двома
третинами від складу Верховної Ради і затверджуються всеукраїнським
референдумом, який призначається Президентом. З метою запобігання
дестабілізації конституційного ладу, зміни й доповнення до Конституції
підлягають складній і жорсткій процедурі.

Що стосується судової влади в Україні, то вона здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, а також
спеціалізованими судами, найвищим органом яких є Верховний Суд України.
Президент України бере участь у судовій владі через своє право
співінвеститури, тобто порядком формування судових органів. Судова
влада, звичайно, є у повному обсязі своєї чинності самостійною
незалежною від інших видів та інститутів влади і підкоряється лише
Конституції.

У формування Конституційного Суду, який стежить за конституційністю
актів законодавства, виконавчої влади і Президента та тлумачить
Конституцію, Президент, за попередньою консультацією з Прем’єр-міністром
та міністром юстиції, призначає, згідно статті 106, пункту 22, третину
його складу. Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти
суддів, котрих по шість призначають Президент, Верховна Рада та з’їзди
суддів.

У формуванні судів загальної юрисдикції Президент здійснює перші
призначення на посаду професійного судді на перші п’ять років.

Як вже згадувалось, Президент України призначає за згодою Верховної Ради
на посаду (на п’ять років) Генерального прокурора України та звільняє
його з посади. Інститут прокуратури України не віднесений до жодної з
гілок влади, а становить єдиний державний центральний інститут,
покликаний здійснювати окремі функції, одні з яких тяжіють до виконавчої
влади, інші – до судової, а ще інші визначаються законодавством [19,
28].

Загалом, можна зробити висновок, що система державного управління
сучасної України спирається на три фундаментальні принципи: 1)
структурного і функціонального розподілу триєдиної влади (законодавчої,
виконавчої і судової) та на закладених у кожній із цих владних структур
механізмів противаг і стримувань; 2) систематичного функціонального
переплетення законодавчої та виконавчої влади (але згідно із правилом
посадової несумісності); 3) Президент як глава держави виділяється як
єдиний міжвладний інститут. Відповідно до цього Президент наділений
певними повноваженнями, котрими він забезпечує цілісність владної
системи.

Згідно з Конституцією і за своєю політичною сутністю інститут Президента
становить єдину та в певному сенсі „нейтральну” владу, а у відношенні до
інших інститутів виділяється як приматний і, за певних умов,
домінантний. Проте це не означає, що Президент „всевладний”, і що
законодавча влада позбавляється можливості ефективно здійснювати свої
повноваження. Це саме стосується й виконавчої влади – Прем’єр-міністра
та Кабінету Міністрів. А щодо судової влади, то вона, звичайно,
непідлегла жодній владній структурі.

Стрижень політичної системи України складають парламент, Президент і
Кабінет Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром, який посідає своє власне
інституційне місце між Президентом та Верховною Радою. Конституція
встановлює між ними надійно виважений баланс. Незважаючи на
домінантність Президента, реалізація президентських між владних
повноважень вирішальною мірою залежить як від самого Президента, так і
від готовності до співробітництва усіх владних інститутів.

3.2 Проблема розвитку конституційного статусу Президента України

З часу заснування інститут Президента Української держави зазнав певної
трансформації. Правовий статус Президента, його повноваження та коло
обов’язків декілька раз змінювались. Так, за Законом „Про застосування
поста Президента Української РСР” Президент проголошувався „найвищою
посадовою особою української держави і главою виконавчої влади” [15,
113]. Саме таке формулювання і було внесено до Конституції Української
РСР. Однак невдовзі Законом від 14 лютого 1992 р. „Про внесення змін і
доповнень до Конституції (Основного закону) України” редакція ч.1 цієї
норми була змінена. Президент віднині став главою держави і главою
виконавчої влади [1, 30].

Зміна статусу Президента як найвищої посадової особи держави на статус
глави держави мала принципове значення, тому що Президент репрезентує
державу в цілому як у своїй країні, так і за її межами. Інші державні
органи виконують в державному механізмі відповідні функції –
законодавчі, виконавчі та судові. Тому визначення статусу Президента
тільки як найвищої посадової особи зводило б його роль лише до ролі
першого чиновника держави.

Стаття 19 Конституційного договору визначила Президента як главу держави
і главу державної виконавчої влади [23, 133].

Конституцією України інституту Президента відведено особливе місце в
системі органів державної влади, що було вже детально розглянуто вище.
Нагадаймо, що Президент формально не є главою виконавчої влади, втілюючи
єдність держави і державної влади в цілому, а не тієї чи іншої її гілки.
Глава Української держави займає, по-суті, найвище місце у
внутрішньополітичному житті і на міжнародній арені.

Визначаючи статус Президента України, слід проаналізувати зміст статті
102 Конституції, яка є своєрідним підґрунтям його повноважень. У цій
статті Основного закону зафіксовано, що Президент України є главою
держави і виступає від її імені. Розглядаючи це положення, слід мати на
увазі, що в Конституційному праві не склалось загальноприйнятого поняття
глави держави. Але держава завжди відчуває потребу в існуванні посадової
особи, яка забезпечує конституційний порядок, стійкість і спадкоємність
механізму влади, а також найвище представництво в міжнародних
відносинах. Нею і є глава держави, якого наділено широкими
повноваженнями у сфері взаємовідносин із законодавчою, виконавчою і
судовою владами та який виступає як своєрідний символ держави та її
офіційний представник. „Глава держави, — зазначається у книзі
„Конституционное право зарубежных стран”, — це найвищих її представник
всередині і поза країною і разом з тим є символом єдності нації і
держави” [24, 566]. На цих позиціях стоять і автори коментаря до
Конституції України, вказуючи, що „статус Президента України, як він
визначений в статті 102 Конституції, дає підставу вважати його втіленням
держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що
обумовлено колом повноважень, його роллю та місцем в політичному житті
суспільства” [21, 232].

Аргументи на користь висновку про необхідність існування державного
органу (державної посади), на який покладено завдання здійснювати
найвище представництво держави як на міжнародній арені, та і в середині
країни, полягають у тому, що кожна управлінська система повинна мати
свій головний координаційний центр. Цим центром не може бути велика за
чисельністю колегія, у роботі якої неминуче виникатимуть розходження у
діях і підходах до поставлених на вирішення проблем. Координуючим і
таким, що усуває розбіжності, керівним центром і має бути глава держави
[32, 89].

Конституційна формула про те, що Президент України виступає від імені
держави, означає, що він є головним представником держави у сфері
міжнародних відносин і наділений відповідними повноваженнями. Президент
України здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю, веде
переговори та укладає міжнародні договори [25, стаття 106, пункт 3]. Він
уповноважений приймати рішення про визнання іноземних держав, призначати
і звільняти глав дипломатичних представництв України в інших державах і
при міжнародних організаціях, приймати вірі і відкличні грамоти
дипломатичних представників зарубіжних країн. Будь-яка інша особа, яку б
високу посаду вона не обіймала в державному механізмі, виступати від
імені України не має права. Вона може репрезентувати відповідний орган
держави – Верховну Раду чи Кабінет Міністрів, укладати угоди від імені
цих органів, але не від держави в цілому. Таке повноваження є виключно
прерогативою глави держави, тобто Президента України [3, 25].

Аналіз тексту Конституції дає змогу стверджувати, що Президент України
виступає як найвищий представник держави і всередині країни, хоч прямої
вказівки про це Основний Закон не містить. Про це свідчать повноваження
Президента з питань прийняття до громадянства України та його
припинення, надання притулку в Україні, право помилування засуджених,
здійснення нагород державними нагородами. Президент виступає від імені
держави і у випадку винесення ним рішення про введення в Україні чи
окремих його місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення окремих
місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації, незважаючи
на те, що акти Президента з цих питань потребують наступного
затвердження Верховної Ради [7, 31].

В частині 2 статті 102 Конституції України зазначено, що Президент є
гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,
додержання Конституції, прав та свобод людина і громадянина. До того ж
він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави (стаття 106 пункт 1). Виступаючи гарантом
державного суверенітету, територіальної цілісності України та
забезпечуючи державну незалежність і національну безпеку, Президент діє
в межах своїх повноважень, встановлених Конституцією, однак вказані
функції передбачають широке право глави держави діяти на свій розсуд,
виходячи не тільки з букви, але й з духу Конституції та законів,
реагуючи на непередбачені правовою системою миттєві обставини. Так,
тільки Президент повинен визначати порушення чи загрозу порушення
державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і
національної безпеки України та вжити відповідних оперативних заходів,
включаючи і застосування сили. Зокрема, глава Української держави
особисто виносить рішення про використання Збройних Сил у разі агресії
проти України (стаття 106 пункт 19), про загальну або часткову
мобілізацію і введення воєнного стану в Україні або в окремих її
місцевостях (стаття 106 пункт 20), а також щодо оголошення окремих
місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації (стаття 106
пункт 21). Оголошення стану війни здійснюється шляхом внесення
Президентом відповідного подання до Верховної Ради (стаття 406 пункт
19).

Успішному здійсненню зазначених функцій Президента України сприяє й те,
що він, в силу своєї посади, є Верховним Головнокомандуючим Збройних
Сил, інших військових формувань, здійснює керівництво у сферах
національної безпеки та оборони держави.

Функція гаранта додержання Конституції, прав та свобод людини і
громадянина передбачає використання Президентом особливої дискреційної
влади, яка неминуча в будь-якій країні, вона сама по собі не є
порушенням демократії, якщо, звичайно, дії глави держави не призводять
до репресій і порушень прав людини. Дискреція не перекреслює
конституційного права громадян на судове скарження дій Президента.

Як гарант прав та свобод людини і громадянина Президент зобов’язаний в
разі відсутності певних законів видавати укази, спрямовані на захист
правового становища особи в цілому і окремих груп населення.

Те, що глава Української держави є гарантом додержання Конституції,
свідчить про його широкі повноваження у вирішення різноманітних питань
життя держави і суспільства. Однак, на думку деяких фахівців у галузі
конституційного права, формулювання статті 102 Основного Закону України
щодо визначення Президента гарантом додержання прав і свобод людини і
громадянина є спірним, оскільки гарантування одержання прав людини – це
завдання судів. Схожою є думка, що Президент не може і не повинен
одноособно концентрувати в своїх руках функції „гаранта Конституції”. Це
розпливчасте твердження є небезпечним, оскільки може мати необмежені
інтерпретації.

Світовий демократичний досвід свідчить, вважають деякі юристи, що при
певному рівні політичної та правової культури гарантом конституційного
ладу може виступати лише вся система спрямувань і противаг, включаючи і
недержавні інститути громадянського суспільства. З цими аргументами
важко погодитись, оскільки, по-перше, звернення до суду за захистом
порушення прав – це останній засіб у механізмі забезпечення прав та
свобод людини і громадянина. Завдання Президента – максимально
забезпечити таке функціонування держави та її органів, яке практично
виключило б можливість порушення прав і свобод людини та громадянина,
зводило б до мінімуму випадки звернення громадян до суду за захистом
порушених прав [7, 32].

На думку В.Головатенка, твердження проте, що концентрації в руках
Президента функції гаранта Конституції містить в собі небезпеку
необмежених інтерпретацій безпідставне, оскільки будь-які трактування
цього положення обмежуються тими нормами Конституції, які чітко
визначають компетенцію глави держави в конкретній галузі життя. З іншого
боку, існує багато державно-правових чиновників, які перешкоджають
Президенту діяти свавільно і самостійно визначати рамки своєї
діяльності, як гаранта Основного Закону. Тому, на його думку, внесення
до Конституції України положення про Президента як гаранта додержання
Конституції, прав та свобод людини і громадянина свідчить про створення
своєрідного керівного центру, який координуватиме діяльність всієї
системи державних інститутів по захисту прав та свобод людини і
громадянина [7, 32].

Отже, відповідно до тенденцій сучасного розвитку, які характеризуються
взаємопроникненням гілок влади, та нових уявлень про єдність державної
влади по-іншому ставить питання про суть інституту глави держави. В
президентсько-парламентських республіках, якою є і Україна, президент
немов би ставиться над гілками влади, він починає грати координуючу роль
по відношенню до інститутів державної влади. Інститут резидентури
набуває своєрідного характеру, все більше відокремлюється як
універсальний орган держави, займаючи роль посередника по відношенню до
кожної з гілок державної влади.

Не включення Президента в жодну з трьох гілок влади не означає
невизначеності його правового статусу. В світовій конституційній
практиці не існує моделі розподілу влад у „чистому вигляді”. Включення
Президента до тієї чи іншої гілки влади, чи виокремлення президентської
влади в самостійну гілку державної влади, позбавило б його можливості
виступати гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності,
додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Загалом, Президент України – це офіційна особа, яка займає провідне
місце в системі органів державної влади, здійснює верховне
представництво України у внутрішньополітичному житті і відносинах з
іншими державами, виступає гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод
людини і громадянина, він є символом єдності Українського народу та
державної влади.

3.3 Порядок обрання Президента України та припинення його повноважень

У другому розділу роботи ми вже розглянули ту політичну ситуацію, що
склалася в Україні, в умовах якої було прийнято рішення про
запровадження інституту президентства, та як саме відбувалася його
інституціоналізація. В цій же частині роботи більш детально на порядку
обрання Президента, з’ясуємо основні вимоги, що висуваються до
кандидатів у Президенти та схему проведення самих виборів.

Запровадження в Україні інституту президентства відбулося одночасно з
виданням закону про вибори Президента. Цей закон врегулював весь спектр
питань, пов’язаних з виборами Президента. Зокрема, в ньому було
визначено вимоги, що ставляться до кандидата в Президенти, принципи
участі громадян у виборах, гласність при підготовці і проведення виборів
тощо.

Зрозуміло, що з прийняттям нової Конституції, Закон про вибори
Президента, як і все виборче законодавство України, зазнав певних змін,
які забезпечують відповідність цього законодавства нормам і положенням
Конституції.

Стаття 103 Конституції встановлює, що Президент обирається на основі
загального рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування
строком на п’ять років.

Призначення виборів Президента в строки, передбачені Конституцією,
здійснюється Верховною Радою. Чергові вибори Президента проводяться в
останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента. В разі ж
дострокового припинення повноважень Президента, вибори його проводять в
період 90 днів з дня припинення повноважень [25, частина 5, ст.103].

Президент обирається на п’ять років. Одна і та сама особа не може бути
Президентом більш ніж два строки підряд. Такі обмеження встановлюються в
більшості країн світу. Їх мета – запобігти тривалому перебуванню при
владі однієї і тієї ж особи, оскільки це інколи може призвести до
узурпації влади, перетворення її на особисту диктатуру. Вперше такі
обмеження були запроваджені Конституцією США 1787 р. і відтоді
вважаються одним з найважливіших досягнень республіканізму [4, 17].

Разом з тим, буквальне тлумачення частини третьої статті 103 Конституції
дає підстави стверджувати, що особа, яка була обрана Президентом України
і двічі підряд обіймала цю посаду, може і втретє балотуватися на цей
пост, за умов, якщо між її попереднього легіслатурою і цими виборами
хтось інший посідав пост Президента.

Конституція України встановлює ряд умов, якими має відповідати особа, що
обирається Президентом. Таких умов 5. По-перше, вона має бути
громадянином України. При цьому не має значення чи є вона громадянином
за народженням, чи набула громадянства шляхом прийому до громадянства
України за власною заявою. По-друге, вона має на день виборів досягти 35
років. Такий віковий ценз встановлюється для того, щоб особа, яку
обирають Президентом, мала певний життєвий досвід і могла приймати
продумані рішення. По-третє, вона повинна мати право голосу, тобто право
брати участь у виборах. По-четверте, вона має проживати в Україні
протягом останніх 10 років. Запровадження такого обмеження має
найважливіше значення. Адже особа, що претендує на обіймання поста
Президента, повинна бути добре ознайомлена з життям держави,
орієнтуватися як в політичних, так і в економічних реаліях, мати чітке
уявлення на що вона претендує. І, нарешті, по-п’яте, вона має володіти
державною, тобто українською мовою. Ця остання вимога, мабуть, і не
потребує коментарів, адже брати участь в управління державними справами
не знаючи мови громадян України, мови якою ведеться діловодство в
державі – неможливо. Конституція не обмежує перебування на посту
Президента певним віком.

Існують спеціальні обмеження і щодо особи, яку обрано Президентом
України. Зокрема, Конституція в частині 4 статті 103 встановлює, що
Президент не може мати іншого представницького мандата, або обіймати
посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також
займатись іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до
складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті
одержання прибутку.

Оскільки Президента обирають на певний п’ятирічний строк, передбачено
чітке визначення моменту вступу його на посаду і моменту, коли його
повноваження закінчуються.

Як правило, існує певний розрив в часі між офіційним оголошенням
результатів виборів і днем, коли новообраний Президент вступає у
відправлення своїх повноважень. В ряді країн цей розрив сягає кількох
місяців. В США, наприклад, за 200 років сформувалися і відшліфувались
всі процедури перехідного періоду. При цьому, новообраний Президент
протягом 3-х місяців співробітничає з Президентом, який програв на
виборах, але протягом цього періоду продовжує виконувати функції глави
держави [4, 18].

За Конституцією України новообраний Президент вступає на пост не пізніше
ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів. Це
відбувається шляхом складання присяги народові на урочистому засіданні
Верховної Ради. Саме з моменту складання присяги новообраний Президент і
вступає на цей пост.

Дещо інакше щодо строків складання присяги вирішується питання, коли
Президента обирають на позачергових виборах. В цьому випадку він має
скласти присягу у п’ятиденний строк після офіційного оголошення
результатів виборів. Таким чином, Президент починає виконувати свої
повноваження з часу складання присяги народу України на урочистому
засіданні Верховної Ради і виконує їх до вступу на пост новообраного
Президента.

Порядок обрання Президента України, з урахування всіх конституційних
положень зафіксований у Законі України „Про вибори Президента України”
від 5 березня 1999 року. Розглянемо основні моменти, регульовані даним
законом.

В главі І „Загальні положення” сказано, що Президент України обирається
громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого
права шляхом таємного голосування, строком на 5 років. Виборчий процес
здійснюється на засадах багатопартійності, вільного і рівноправного
висування кандидатів у Президенти України, гласності і відкритості,
свободи агітації, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведення
виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку органів
державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і
службових осіб цих органів. Участь громадян України у виборах Президента
є добровільною. Організацію і проведення виборів здійснюють виборчі
комісії, які утворюються і діють у порядку, визначеному цим законом.
Підготовка і проведення виборів Президента України повинна здійснюватись
відкрито і гласно [12, 3].

Вибори Президента України проводяться по єдиному загальнодержавному
одномандатному виборчому округу, який включає в себе всю територію
України. Ця територія поділяється на 225 територіальних округів.
Кількість таких округів в Автономній Республіці Крим, областях та м.
Києві та Севастополі встановлюється Центральною виборчою комісією з
урахуванням їх адміністративно-територіального устрою та кількості
населення. Для проведення голосування і підрахунку голосів по виборах
Президента України, територія сіл, селищ, міст, районів у містах, що
входять до складу територіального виборчого округу, поділяється на
виборчі дільниці. Загалом же вибори Президента України організовують і
проводять:

1) центральна виборча комісія;

2) територіальні виборчі комісії;

3) дільничні виборчі комісії.

Закон України „Про вибори Президента України” регулює і порядок
висування кандидатів у Президенти, яке починається за 170 днів і
закінчується за 140 днів до дня виборів. У разі висунення претендента
партія, виборчий блок партій повідомляє про це особу, яку висунуто
претендентом, і після одержання її згоди балотуватися на виборах, подає
заяву до Центральної виборчої комісії. У заяві зазначається прізвище,
ім’я, по-батькові, число, місяць і рік народження, громадянство, дані
про місце його проживання в Україні протягом останніх 10 років та
володіння державною мовою, а також прізвище, ім’я, по-батькові, адреса,
номер телефону уповноваженої особи партії, виборчого блоку партій. Заява
підписується керівником відповідної партії. До заяви додається:

копія свідоцтва про реєстрацію партії, звіреного Міністерством Юстиції
України;

угода про утворення виборчого блоку партій;

витяг з протоколу з’їзду партії, виборчого блоку партій про висунення
претендента на кандидата у Президенти України;

заява про згоду балотуватися на виборах Президента України;

передвиборна програма претендента;

декларація претендента про майно та доходи за попередній рік [12, 5]

Реєстрація претендента на кандидата у Президенти України здійснюється
Центральною виборчою комісією. Вона приймає рішення про реєстрацію
претендента в 5-денний строк з дня подання заяви про реєстрацію
претендента та потрібних документів і протягом 48 годин після реєстрації
видає уповноваженій особі партії, ініціативної групи виборців довідку
про реєстрацію претендента і необхідну кількість підписних листів
встановленої форми для збирання підписів виборців на підтримку
претендента.

Претендент має бути зареєстрований як кандидат у Президенти України,
якщо його кандидатуру своїми підписами не менше як 1 млн. громадян
України, які мають право голосу, в тому числі не менше як 30 тис.
громадян у кожному з двох третин регіонів (АРК, областях, м. Київ та
Севастополь) України.

Реєстрація кандидатів у Президенти України повинна бути завершена не
пізніше як за 90 днів до дня виборів.

Кандидат у Президенти України не пізніше як за 3 дні до дня виборів може
зняти свою кандидатуру і звернутись із відповідною письмовою заявою до
Центральної виборчої комісії [6, 3-12].

Законодавчо регламентується і проведення передвиборної агітації.
Зокрема, глава V закону присвячена даній проблемі. Тут перш за все,
визначено строки проведення передвиборної агітації: вона розпочинається
після реєстрації претендента кандидатом в Президенти України Центральною
виборчою комісією і закінчується за один день до дня виборів.
Передвиборна агітація може здійснюватися у будь-яких формах і будь-якими
засобами, що не суперечать Конституції та законом України.

Забороняється брати участь у передвиборній агітації:

органам державної влади, включаючи судові органи та органи прокуратури
і органи місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам;

членам виборчих комісій;

особам, які не є громадянами України.

Дуже важливим і відповідальним етапом виборів є саме голосування
виборців та підрахування результатів цих виборів. Голосування
проводиться за допомогою виборчих бюлетенів, які є документами суворої
звітності. Виборчий бюлетень містить назву та дату виборів, номер
територіального виборчого округу і номер виборчої дільниці. До бюлетеня
вносяться в алфавітному порядку всі кандидати у Президенти України із
зазначенням прізвища, ім’я, по-батькові, року народження, посади, місця
роботи та проживання, партійності, а також ким висунутий кандидат. У
виборчих бюлетенях після переліку прізвищ кандидатів зазначається: „не
підтримую жодного кандидата” і праворуч від цих слів розташовується
порожній квадрат.

Видача бюлетенів дільничним виборчим комісіям здійснюється в кількості,
яка дорівнює кількості виборців на дільниці, з резервом, обсяг якого
встановлюється Центральною виборчою комісією.

Голосування проводиться в день виборів, або в день повторного
голосування з восьмої до двадцятої години. Про час і місце голосування
дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніше як за 15 днів до
дня виборів. Після голосування дільнична виборча комісія складає
протокол, до якого прописом заноситься:

загальна кількість виборців, включених до списку виборців по виборчій
дільниці;

кількість одержаних на дільницю бюлетенів;

кількість невикористаних бюлетенів;

кількість виборців, які отримали виборчі бюлетені;

кількість виборців, які взяли участь у голосуванні;

кількість виборчих бюлетенів, визнаних недійсними;

кількість поданих голосів за кожного кандидата;

кількість голосів виборців, які не підтримують жодного кандидата.

Протокол дільничної виборчої комісії складається в 4-х примірниках, що
підписуються головою, заступником голови, секретарем та членами виборчої
комісії, які брали участь в засіданні, та скріплюється печаткою. Перший
і другий примірники протоколу разом із пакетом виборчих бюлетенів та
контрольних талонів негайно надсилаються до територіальної виборчої
комісії, третій – зберігається в секретаря дільничної виборчої комісії,
четвертий — відразу обов’язково вивішується для загального ознайомлення
у приміщенні дільничної виборчої комісії. Центральна виборча комісія на
підставі протоколів територіальних виборчих комісій та протоколів
дільничних виборчих комісій, утворених при представництвах України за
кордоном, не пізніше як у 5-денний строк після дня виборів встановлює
результати виборів по єдиному загальнодержавному одномандатному
виборчому округу по виборах Президента України, про що складається
відповідний протокол. У разі, коли голосування, а саме його результати
не можуть визначити кандидата, обраного Президентом України, Центральна
виборча комісія приймає рішення про проведення повторного голосування,
про що зазначається у протоколі.

Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах
більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Після складання присяги, Центральна виборча комісія вручає новообраному
Президентові посвідчення Президента України.

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним
довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку
імпічменту.

Імпічмент – це виняткова і досить складна процедура. Застосовуватись
вона може лише у випадках, передбачених законом, із додержанням певних
процедурних правил.

За Конституцією підставою для порушення питання про імпічмент Президента
і для його усунення з поста є вчинення ним державної зради, або іншого
злочину [25, частина 1, стаття 111].

Ініціюється це питання більшістю від конституційного складу Верховної
Ради. Якщо таку більшість голосів зібрано, Верховна Рада створює
спеціальну слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний
прокурор і спеціальні слідчі. Завданням цієї слідчої комісії є ретельна
і всебічна перевірка обставин, які стали приводом для порушення справи
про імпічмент, і підготовка відповідних висновків і пропозицій. Ці
висновки і пропозиції передаються Верховній Раді і розглядаються на її
засіданні.

За результатами розгляду і за наявності для цього підстав, Верховна Рада
не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення
про звинувачення Президента у вчиненні ним дій, що кваліфікуються
відповідно до вимог Конституції як державна зрада або інший злочин.

Стосовно рішення про усунення Президента з поста в порядку імпічменту,
то воно приймається Верховною Радою не менш як трьома четвертими від її
конституційного складу. Розгляду цього питання на Верховній Раді має
передувати перевірка справи про імпічмент Конституційним Судом і
отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури
розслідування і розгляду справи про імпічмент, а також отримання
висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується
Президент, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Таким чином, Конституція передбачає шість обов’язкових стадій, які має
пройти процедура імпічменту Президента України.

Ініціювання питання про усунення Президента в порядку імпічменту. Таке
ініціювання здійснюється більшістю від конституційного складу Верховної
Ради, тобто 226 депутатами.

Створення спеціальної тимчасової слідчої комісії, яка має провести
розслідування щодо висунутого проти Президента звинувачення. Ця
утворювана Верховною Радою комісія включає спеціального прокурора і
спеціальних слідчих і має підготувати свої висновки і пропозиції щодо
під ставності висунутих проти Президента звинувачень на розгляд
Верховної Ради.

Розгляд висновків і пропозицій спеціальної тимчасової слідчої комісії на
засіданні Верховної Ради. Якщо Верховна Рада в ході обговорення дійде
висновку про підставність висунутих проти Президента звинувачень, вона
може не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної
Ради, тобто не менш ніж 300 голосами депутатів прийняти рішення про
звинувачення Президента.

Перевірка Конституційним Судом додержання конституційної процедури
розслідування і розгляду справи про імпічмент і підготовка висновку з
цього питання для Верховної Ради.

Підготовка Верховним Судом висновку про те, що діяння, в яких
звинувачується Президент, містять ознаки державної зради або іншого
злочину і передача цього висновку Верховній Раді.

Розгляд на Верховній Раді питання про усунення Президента з поста в
порядку імпічменту і прийняття рішення з цього питання. Таке рішення за
наявності названих вище висновків Конституційного Суду і Верховного
Суду. Верховною Радою може бути прийняте не менш трьома четвертими від
її конституційного складу. Інакше кажучи, за імпічмент Президента
України має проголосувати щонайменше 338 депутатів.

Зрозуміло, що голосування по такому гострому питанню, як імпічмент глави
держави, має бути поіменним, щоб уникнути будь-яких непорозумінь [4,
20].

Така ускладнена процедура прийняття рішення про імпічмент Президента має
захистити главу держави від необґрунтованих, надуманих звинувачень. Адже
опозиційні сили можуть для досягнення своєї мети спекулювати на
ініціюванні питання про імпічмент. Але наявність в конституціях багатьох
країн інституту імпічменту відіграє важливу попереджуючу роль, є засобом
стримання, свідченням того, що за певних обставин і Президент підлягає
відповідальності.

Дострокове припинення повноважень Президента можливе і за умов
проголошення ним заяви про відставку на засіданні Верховної Ради.

Отже, із сказаного вище бачимо, що президентські вибори являють собою
безпосереднє волевиявлення народу з метою формування державної влади,
яке спирається на демократичні засади.

Іншою рисою президентських виборів є їх новизна порівняно з
парламентськими виборами. Вони проводяться в Україні лише з 1991 року, а
звідси – обмаль традицій, брак відпрацьованих технологій, постійна
змінюваність окремих інститутів цих виборів, окремих стадій. З цим
пов’язана і недостатньо розроблена правова база. Закони про вибори
Президента України нестабільні, вони приймаються з кожними новими
виборами з урахування конкретної ситуації, часто з недосконалими і
неконституційними положеннями.

Важливе значення має і те, що під час президентських виборів обирається
не окремий орган влади – законодавчої, виконавчої чи судової, а глава
держави, діяльність якого стосується всіх гілок влади, що зумовлює
максимальну зацікавленість їх у результатах виборів і відповідну увагу
до них. У президентських виборах у зв’язку з цим беруть участь — прямо
чи опосередковано – не лише громадяни України, а й більшість структур з
числа органів державної влади і місцевого самоврядування.

Це дійсно загальнодержавне, загальнонаціональне явище. Загалом же,
ліквідація недоліків в організації і проведенні президентських виборів
об’єктивно сприятиме їх подальшому вдосконаленню на благо українського
народу і держави.

Отже, розглядаючи правові засади функціонування інституту президентства
в Україні ми з’ясували, що його статус змінювався в ході розвитку
системи державного управління нової України. Якщо закон „Про
застосування поста Президента Української РСР” визначив Президента як
найвищу посадову особу Української держави і главу виконавчої влади, то
вже через рік це формулювання було змінено і Президент став главою
держави і главою виконавчої влади, що дозволило йому репрезентувати
державу в цілому та виступати від її імені як у внутрішніх, там і у
зовнішньополітичних справах. Такий же статус Президента (глава держави і
глава виконавчої влади) закріпив і Конституційний договір 1995 року.

Остаточний статус та повноваження Президента на сучасному етапі
визначила Конституція України 1996 року, згідно з якою Президент
являється главою держави та не належить до жодної з гілок влади. Він
наділений широкими повноваженнями, реалізуючи які, він є тією правовою
інституцією, яка здатна реально впливати на діяльність усіх органів
державної влади. Своїм авторитетом, широким колом повноважень Президент
України може сприяти інтеграції держави, забезпечити дійовий режим
функціонування державної влади в цілому. І тому саме ця правова
інституція має виконувати функцію координації та об’єднання усіх гілок
влади. А від ефективної діяльності всіх органів державної влади, їх
взаємодії, залежить загальне становище в країні.

Важливим завдання сучасного політичного життя України є ліквідація
недоліків в організації і проведенні президентських виборів, що
сприятиме удосконаленню політичної системи нашої країни та діяльності її
Президента на благо народу.

ВИСНОВКИ

Отже, підсумовуючи результати нашої роботи можна зробити висновок про
те, що інститут президентства, який було запроваджено в Україні в 1991
році, має глибокі корені в українській історико-правовій думці.
Розробкою теоретичних засад функціонування інституту виборного глави
держави як одного із елементів системи державного управління займалися
ряд провідних суспільно-політичних діячів України, громадських
організацій, політичних партій, які в своїх програмних документах
пропонували своє бачення місця цього владного інституту в житті держави
та принципи його діяльності. Найбільшого розвитку дані ідеї зазнали на
початку ХХ століття, коли почалась активізація всього
суспільно-політичного життя країни, та склались передумови для
будівництва нової самостійної держави та нової системи державного
управління. Остаточна ж реалізація ідеї інституту президентства стала
можлива лише наприкінці ХХ століття зі здобуттям Україною незалежності
та початком формування демократичної політичної системи України.

Інститут президентства в Україні запроваджувався у складний перехідний
період і сприймався як консолідуючий чинник державного розвитку, як та
сила, що здатна реально впливати на діяльність усіх органів державної
влади, спрямовуючи її в русло компромісу та взаємодії.

Конституція 1996р. визначила Україну як республіку зі змішаною
президентсько-парламентською формою правління, де президент має досить
великі повноваження щодо здійснення державної влади. Як ми з’ясували,
Президент України не відноситься до жодної з гілок влади. Відповідно
Конституції він є главою держави та виступає від її імені. Президент
України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина. До
того ж він забезпечує державну незалежність, національну безпеку та
правонаступництво держави.

Необхідно також зазначити, що правовий статус Президента України
знаходиться в постійній динаміці та розвитку. Це зумовлено відсутністю в
нашій державі достатнього досвіду функціонування інституту президентства
та спроб побудувати свою, українську модель республіканського правління.

З метою удосконалення існуючої політичної системи в Україні необхідно
вирішити ряд важливих завдань.

По-перше, потрібно здійснити більш чітке розмежування функцій та
повноважень Президента України та виконавчої і законодавчої влади,
створити ефективну систему взаємодії та взаємоконтролю всіх владних
інститутів.

По-друге, з метою уникнення зловживання Президентом своїми
повноваженнями, треба розробити дійовий механізм імпічменту, як одного
із запобігаючих, контролюючих засобів, оскільки процедура імпічменту, що
існує сьогодні досить складна, і практично її дуже складно реалізувати.

По-третє, виходячи із важливості виборів президента як глави та
представника держави в цілому, нагальним питанням сьогодення є
удосконалення та систематизація законодавчої бази президентських
виборів, що об’єктивно сприятиме подальшій демократизації українського
суспільства.

Необхідно зважити на те, що інститут президентства в Україні існує лише
трохи більше десяти років, тому подібні недоліки, недопрацювання є
закономірним явищем. Маємо надію, що з подальшим розвитком політичної
системи України вони будуть усунені, і інститут президентства справді
буде тим консолідуючим, стабілізуючим чинником, що забезпечить
ефективний розвиток усіх сфер українського суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Абетка української політики. Довідник (під ред. Томенко М.). – К.:
Смолоскип. – 2001. – 326 с.

2. Андрузький Г. Нариси Конституції Республіки. // Слюсаренко А.,
Томенко М. Історія української Конституції. – К., 1993. – С. 44-52.

3. Бурчак Ф. Конституційний статус Президента України. // Правова
держава. – 1997. – Випуск 8. – С. 23-29.

4. Бурчак Ф. Президент України. – К.: Ін Юре, 1997. – 24 с.

5. Веніславський Ф. Роль Президента України в механізмі забезпечення
взаємодії законодавчої і виконавчої гілок влади. // Нова політика. –
1998. — №1. – С. 7-11.

6. Вибори Президента України `99. – К.: Юріском, 1999. – 30 с.

7. Головатенко В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу
Президента України. // Право України. – 1999. — №5 . – С. 30-33.

8. Декларація про державний суверенітет. // Закони України. – К., 1996.
– Т.1. – С. 5-10.

9. Драгоманов М. Проект основаный устава украинского общества «Вольный
Союз» — «Вільна Спілка». //Слюсаренко А., Томенко М. Історія
української Конституції. – К., 1993.- С. 52-60.

10. Закон Першого Сейму Карпатської України. //Українська суспільно –
політична думка в XX ст. Документи і матеріали. – 1983. – С. 398.

11. Закон про тимчасове верховне правління та порядок законодавства в
Українські Народній Республіці . // Крисаченко В. Українознавство.
Хрестоматія: в 2-х книгах. – К.: Либідь, 1997. – книга 2. – С. 247-251.

12. Закон України „Про вибори Президента України” (5 березня1999 р.) //
Голос України. – 1999. – 25 березня. – С. 3 – 10.

13. Закон України „Про Раду національної безпеки і оборони України” (5
березня 1998 р.) // Закони України. – К., 1999. – Т. 15. – С. 383-388.

14. Закон Української РСР „Про вибори Президента Української РСР” (5
липня 1991 р.) // Закони України. – К., 1996. – Т.2. – С. 120-139.

15. Закон Української РСР „Про заснування поста Президента Української
РСР і внесення змін та доповнень до Конституції Української РСР” (5
липня 1991 р.) // Закони України. – К., 1996. – Т.2. – С. 113-116.

16. Закон Української РСР „Про Президента Української РСР” (5 липня 1991
р.) // Закони України. – К., 1996. – Т.2. – С. 117-119.

17. Історія держави і права України: в 2-х частинах. (під ред. Рогатина
А.). — Харків: Основа, 1996. – 472 с.

18. Капелюшний В. Конституція Пилипа Орлика в українській історіографії.
// Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку.
Матеріали Третіх Всеукраїнських історичних читань. – Київ-Черкаси, 1993.
– С. 127-130.

19. Кіс Т. Інститут президентства в Україні. // Нова політика. – 2000. —
№1. – С. 23-31.

20. Кирило-Мефодіївське товариство: в 3-х Т. – К., 1990. – Т.1. – 275 с.

21. Коментар до Конституції України. – К., 1997. – 463 с.

22. Конституційне право України. – К.: Наукова думка, 1999. – 712 с.

23. Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом
України про основні засади організації та функціонування державної влади
і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової
Конституції України. //Відомості Верховної Ради України. – 1995. — №18.
– С. 133.

24. Конституционное право зарубежных стран. – М., 1996. – Т. 1-2. – 640
с.

25. Конституція України 1996 р. – К., 1997. – 77 с.

26. Конституція Української РСР 1978 р. // Віче. – 1998. — №10. – С.
77-94.

27. Копиленко О. „Українська ідея” М. Грушевського: історія і
сучасність. – К.: Либідь, 1991. – 182 с.

28. Кульчицький С. Відкладена революція. Про події 1989-1991 рр. в
Україні. // Політика і час. – 2001. — № 8. – С. 13-23.

29. Кульчицький С. Україна ХХ століття: від імператорів до президентів.
// Історія України. – 2000. — № 20. – С. 5-9.

30 . Кульчицький С. Формування політичної системи у незалежній Україні.
// Історія у школах України. – 2000. — № 2. – С. 13-24.

31. Лазарев Б. Президент СССР. // Советское государство и право. – 1990.
— №7. – С.3-14.

32. Леонід Кучма – Президент України. // Урядовий кур’єр. – 1994 . – 12
липня.

33. Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. –
К.:Абрис, 1994. – 494 с.

34. Литвин В. Україна на межі тисячоліть (1991-2000 рр.). – К.:
Альтернатива, 2000. – 556 с.

35. Медведчук В. Соціальна злагода у суспільстві і державна влада. //
Право України . – 1997 . — №1. – С. 38 — 41.

36. Міхновський М. Основний Закон „Самостійної України” Спілки народу
українського. // Слюсаренко А., Томенко М. Історія української
Конституції. – К., 1993. – С. 60-66.

37. Орлик П. Пакти й Конституція законів та вольностей Війська
Запорізького. // Крисаченко В. Українознавство. Хрестоматія: в 2-х
книгах. – К.: Либідь, 1997. – книга 2. – С. 187-204.

38. Проект державного устрою Західно-Української Республіки. //
Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. –
1983, — С. 7-15.

39. Політичний словник (під ред. Врублевського). — К.: Головна редакція
української радянської енциклопедії, 1982. – 654 с.

40 . Cамійленко І. Перший етап державного центру УНР в екзилі
(1920-1948). // Державний центр УНР в екзилі. Статті і матеріали (під
ред. Винара Л. і Пазуняк Н.). – Філадельфія – Київ – Вашингтон, 1993. –
С. 64-75.

41. Сергієнко Г. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї
національного відродження України в слов’янському світі. // Український
історичний журнал. – 1996. — №1. – С. 14-27.

42. Скоропадський П. Закони про тимчасовий державний устрій України. //
Крисаченко В. Українознавство. Хрестоматія: в 2-х книгах. – К.: Либідь,
1997. – книга 2. – С. 224-233.

43. Статус про державний устрій, права і вольності УНР (Конституція
УНР). // Крисаченко В. Українознавство. Хрестоматія: в 2-х книгах. – К.:
Либідь, 1997. – книга 2. – С. 224-233.

44. Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських
земель колишньої Австро-Угорської монархії. // Крисаченко В.
Українознавство. Хрестоматія: в 2-х книгах. – К.: Либідь, 1997. – книга
2. – С. 241-242.

45. Томенко М. Українська перспектива: історико-політологічні підстави
сучасної державної стратегії. – К.: Українська перспектива, 1995. – 103
с.

46. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: в 2-х Т. – К.:
Наукова думка, 1997. – Т. 2. – 421 с.

47. Українське державотворення. Невитребуваний потенціал. – К.: Либідь,
1997. – 557 с.

48. Усенко П. Чи був Михайло Грушевський Президентом України. // Голос
України. – 2001. – 15 грудня. – С. 10.

49. Шатіло В. Інститут глави держави. Його місце в українському
конституціоналізмі XIX — початку XX ст. // Віче. – 1999. — №10. – С.
137-144.

PAGE

PAGE 15

Похожие записи