КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Інститут омбудсмена” План

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМЕНА

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕЯКИХ СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ
ОМБУДСМЕНІВ

РОЗДІЛ 3. ІНСТИТУТ ОМБУДСМЕНА В УКРАЇНІ

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Тема курсової роботи: “Інститут омбудсмена”. Актуальність даної теми
пояснюється тим, що більшість країн світу як в минулому, так і сьогодні
намагаються гарантувати будь-якому громадянину права реалізації та
захисту прав людини. Відомо, що перший Омбудсмен з’явився у Китаї ще
2000 років тому; зараз цей інститут закріплено у конституціях багатьох
країн. Омбудсмен – це служба, яка незалежно приймає і розглядає скарги
на погане державне управління. Головна її функція полягає у контролі
рішень, процесів, рекомендацій, випадкових або навмисних дій, які
суперечать закону, правилам або інструкціям чи мають відхилення від
встановленої практики чи процедур, а також скарги на ігнорування,
недостатню увагу, затримки, некомпетентність, неефективність і
невідповідність в керівництві або виконанні службових обов’язків. У
багатьох країнах повноваження омбудсмена також поширюються на контроль
та інспектування адміністративних систем з метою зведення корупції до
мінімуму.

Це повинна бути структура, незалежна фінансово та політично, рішення
якої матимуть рекомендаційний характер. Проте, їй належатиме і право
звернення до суду зі звинуваченням, якщо справа того вимагатиме. Це
варто зробити для того, щоб не перетворити омбудсмена на одну із
структур-маріонеток виконавчої влади. Також необхідною умовою
функціонування цієї служби є громадська підтримка, яку можна здобути
лише через ефективність виконання обов’язків. Омбудсмен є прямим і
конфіденційним інститутом, що збільшує до нього довіру.

Українським аналогом омбудсмена є Уповноважений з прав людини. Дійсно,
частина вимог тут витримана – незалежність, безперешкодний доступ до
інформації, гарантовану законом співпрацю державних органів. Але у
компетенції Уповноваженого з прав людини корупційні діяння не мають
місця. Та і механізми впливу українського Омбудсмена фактично
обмежуються формуванням громадської думки.

В даній роботі спробуємо дослідити природу інституту омбудсмена,
особливості її функціонування в ряді зарубіжних країн та спроба
реалізації даної інституції на українських теренах.

Зокрема в даній роботі будуть висвітлені такі питання як: поняття
інститут омбудсмена, міжнародний досвід функціонування деяких
спеціалізованих омбудсменів, інститут омбудсмена в Україні.

Гадаємо, що розгляд саме цих питань дає змогу якнайповніше висвітлити
таку цікаву для дослідження тему як “Інститут омбудсмена”.

При написанні роботи були використані різноманітні літературні джерела:
нормативно-правові акти, спеціалізована та навчальна література,
періодичні видання.

Методологічний апарат курсової включає в себе такі методи наукового
дослідження як: літературний метод, часовий (хронологічний) метод, метод
порівняння, аналізу, синтезу та узагальнення.

На нашу думку, дана робота дасть змогу не тільки краще зрозуміти природу
інституту омбудсмена в світі, але розкриє проблеми існування даного
інституту в Україні та покаже можливі шляхи їх усунення.

1. ПОНЯТТЯ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМЕНА

Перший Омбудсмен з’явився у Китаї ще 2000 років тому; зараз цей інститут
закріплено у конституціях багатьох країн.

Вперше (вже в наш час) інститут омбудсмена з’явився в Швеції, як орган
парламенту у боротьбі зі свавіллям королівської влади щодо додержання
прав і свобод людини і громадянина.

Головне завдання омбудсмена є здійснення правозахисної функції –
забезпечення захисту прав людини.

За своєю суттю інститут обмудсмена є додатковим інститутом захисту прав
людини. Він доповнює захист, який здійснюється органами судової влади,
прокуратури.

Омбудсмен – це служба, яка незалежно приймає і розглядає скарги на
погане державне управління. Головна її функція полягає у контролі
рішень, процесів, рекомендацій, випадкових або навмисних дій, які
суперечать закону, правилам або інструкціям чи мають відхилення від
встановленої практики чи процедур, а також скарги на ігнорування,
недостатню увагу, затримки, некомпетентність, неефективність і
невідповідність в керівництві або виконанні службових обов’язків. У
багатьох країнах повноваження омбудсмена також поширюються на контроль
та інспектування адміністративних систем з метою зведення корупції до
мінімуму [10].

Світовий досвід стверджує, що необхідність в омбудсмені виникає, коли
існуючі органи не здійснюють ефективного контролю у сфері управління, і
тому виникає необхідність у додаткових механізмах захисту прав і свобод
людини.

Так, підставою для введення посади омбудсмена у Великобританії стало
незадоволення населення зростанням тиску зі сторони бюрократії, тобто у
країні туманного Альбіону був високий тиск. У Польщі цей інститут виник
у 1988 р., коли було важке економічне становище (у картці написано —
хронічне схуднення через недоїдання).

Взагалі, такі штучні серця почали штампувати в 60-тих роках, хоча
винайдений інститут омбудсмена був у Швеції і означає: «той, що говорить
від імені інших». Слід сказати, що цей орган нормально вписався в
державний механізм і політичну структуру суспільства багатьох країн, що
обумовлено якісним виконанням омбудсменом своїх основних функцій.

14 років тому Рада Європи наголосила на значимості омбудсмена із захисту
прав і свобод людини на європейському рівні, тобто запатентувала його як
додатковий до існуючих судових засобів захисту прав людини.

Цілі, як Європейського суду, так і омбудсмена, полягають саме у
з’ясуванні умов і обставин виникнення обмежень індивідуальних прав і
свобод або небажаних дій чи бездіяльності з боку держави. Робота
«штучного серця» не регулюється і не обмежується судовим правом; він, на
відміну від суддів, може прямо використовувати міжнародні угоди і
спиратися на них.

Системний підхід до вирішення проблем є характерною рисою омбудсмена. І
головна його функція полягає у дослідженні індивідуальних скарг — їх
систематизація. Омбудсмен покликаний допомагати не тільки окремій особі,
а й виявити негативні тенденції, що мають місце у суспільстві (тобто
провести профілактику хвороб в організмі). Завдання його полягає у
підготовці детальних рекомендацій та посиланню імпульсів центральній
нервовій системі держави, тобто органам державної влади і парламенту.
Тобто кінцева мета — щоб через систематичну помилку, зафіксовану через
скаргу конкретної особи було вирішено на користь всіх і таким чином, щоб
не було шляху назад до негативів.

Особливо важливо, щоб у державі було верховенство закону. Та лише цього
не досить, від законів вимагають справедливості. Звичайно, закон є
непорушним, але парадоксально — саме ці властивості закону інколи
заважають омбудсменові. Він має переконатися, що рішення, ухвалене
державним органом влади, є виваженим, яке враховує всі наявні факти та
інформацію. Омбудсмен спирається для виконання своєї місії не тільки на
закон, а й на філософську концепцію справедливості та рівності. Важливо,
що для нього немає «маленьких» або «великих» справ. І це допомагає у
випадках, які не мають шансу вирішуватись в юридичному вимірі. Омбудсмен
не має права скасувати рішення, прийняте представниками державної влади.
Його право — передусім — вказати на порушення й внести пропозицію
переглянути ухвалене рішення. Щодо омбудсмена українського зразка, то в
інструкції про експлуатацію (Закон України «Про Уповноваженого Верховною
Радою України по правам людини і громадянина») записано, що сферою його
діяльності є відносини, які виникають при реалізації прав і свобод
людини і громадянина між громадянами України, незалежно від місця їх
перебування, іноземцями чи особами без громадянства, які перебувають на
території України, та органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, їх посадовими та службовими особами, підприємствами всіх
форм власності. Цей орган здійснює свою діяльність незалежно від
державних організацій та посадових осіб. Кожного року Уповноважений
представник ВРУ представляє доповідь про стан додержання та захисту прав
і свобод людини і громадянина в Україні органами влади. Для здійснення
своїх повноважень омбудсмен made in Ukraine формує секретаріат, який є
юридичною особою, має свій рахунок в банку, печатку. При ньому, з метою
надання консультативної підтримки, проведення наукових досліджень, а
також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав і свобод
людини, може створюватись консультаційна рада із осіб, що мають досвід
роботи в цій галузі. Так, як і звичайному серцю, омбудсмену не слід
перенапружуватись [4].

Так, наприклад, у Швеції розглядається тільки 1/3 скарг. Польський
Уповноважений з 1988 по 1990 р. з 100 тис. розглянув 50 тис. Зате у
Великобританії омбудсмен одержує в рік 800-1000 скарг, і вирішує їх всі,
це пов’язано з тим, що перш ніж попасти до омбудсмена, вони потрапляють
в парламент, і якщо вони входять до компетенції парламенту, то на цьому
рівні вони і вирішуються, таким чином відбувається певна фільтрація
потоку скарг. І для ефективної роботи омбудсмена в Україні можна і
необхідно закріпити «фільтри» — парламентський, президентський,
громадський (правозахисні організації на місцях), уповноважених осіб на
місцях, щоб не завалювали омбудсмена дрібними справами, які можна
вирішувати локально, під місцевим наркозом. Важливим питанням є
визначення юридичної сили актів омбудсмена. В більшості країн сила
рекомендацій ґрунтується на переконливості його доказів та особистому
авторитеті. Практика свідчить, що в країнах, де на посаду омбудсмена
обираються особи, що користуються довірою і авторитетом у суспільстві,
його рекомендації не виконуються дуже рідко. Виконання рішень омбудсмена
залежить від рівня правової культури в країні.

Рішення омбудсмена Швеції та Фінляндії носять обов’язковий характер і
вони можуть самостійно притягувати державних службовців до
дисциплінарної і кримінальної відповідальності. Омбудсмени Австрії та
Іспанії мають право клопотати перед конституційними судами цих країн про
неконституційність правових актів. Таким чином, якщо брати за орієнтир
загальну світову практику, то логічно, що рішення омбудсмена мають
рекомендаційний характер.

Інститут омбудсмена ще дуже молодий і не має чіткої структури, функцій
та багато інших моментів є досить суперечливими щодо цієї посади.

2. МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕЯКИХ СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ ОМБУДСМЕНІВ

Сьогодні інститут омбудсмена є загальновизнаною правозахисною
інституцією, яка функціонує більш ніж у 100 країнах світу. Різноманітні
його моделі свідчать, що цей інститут продемонстрував здатність до
прагматичної, гнучкої абсорбції. Особливо це стосується так званих
спеціалізованих омбудсменів. Деякі відступи від класичних моделей цього
інституту при запроваджені спеціалізованих омбудсменів не порушили його
сутності і основного призначення — поновлення порушених прав громадян,
створення аури довіри між громадянами та органами державної влади; не
призвели до скорочення його впливу і потенціалу діяльності. Дослідник
інституту омбудсмена В.Гагнон дійшов висновку, що в тих випадках, коли
урядова політика є спірною і викликає скарги, коли існує гостра потреба
в термінових реформах державного управління, дуже корисно мати
«спеціалізованого» омбудсмена з новаторським характером, здатного
захищати громадян, гарантувати справедливість і рівність [1].

Головним принципом законочинства в Швеції с захист прав громадян у їхніх
взаєминах з органами влади. В цьому розумінні гарантом проти утисків і
перевищенням влади з боку судових і державних органів управління
виступає система омбудсменів. Інститут парламентських омбудсменів,
покликаний сприяти збереженню громадської довіри до діяльності судових
та державних установ, призначає у Швеції риксдаг (парламент). Є
омбудсмени і з багатьох інших питань, їх призначає уряд, тозк відповідно
вони підпорядковуються інституту парламентських омбудсменів, однак зобов
‘язапі так само здійснювати нагляд кожний у своїй окремій галузі. Окрім
того, існує ще омбудсмен по пресі, який фінансується за рахунок засобів
масової інформації, а отже, представляє недержавну інституцію.

Треба зазначити, що першовідкривачами багатьох моделей спеціалізованих
омбудсменів стали США. Так, саме тут вперше була втілена в практику ідея
запровадження омбудсмена компанії. Фірма Information Technology Group of
Xerox Corp., на якій працювало 13 000 робітників, запровадила
омбудсмена, обравши на цю посаду Роберта Г.Гудгера [2]. Схема роботи
цього спеціалізованого омбудсмена доволі-таки проста: всі службовці
компанії, які вважають, що керівництвом компанії, будь-яким її відділом
чи підрозділом порушені їх права, подають омбудсмену письмову скаргу для
її перевірки у вищестоящого керівництва. Якщо аргументи керівництва по
вирішенню скарги службовця фірми не задовольняють омбудсмена, він може
запропонувати свій варіант вирішення конфлікту. У випадку, коли
омбудсменівський варіант не сприймається керівництвом, омбудсмен має
право звернутися безпосередньо до президента компанії, який може дати
розпорядження виконати пропозицію омбудсмена. Стверджують, що для
компанії Information Technology Group of Xerox Corp. запровадження
інституту омбудсмена було дуже вдалим варіантом вирішення кадрової
проблеми та інших питань, пов’язаних з дисципліною на виробництві,
відносинами між працівниками та управлінським персоналом та ін.,
оскільки велика кількість скарг і заяв, дуже часто справедливих, було
легко вирішена завдяки посередницькій діяльності омбудсмена компанії.
Роберт Г.Гудгера зумів створити надійний і ефективний механізм захисту
інтересів службовців компанії, що позитивно позначилося на іміджі самої
фірми, її керівництва та продукції. Експериментом зацікавилися інші
могутні компанії, такі як Ford Motor Compani, Ohio Bel., Canadian
National Rys, American Airlines, Sanddia Corp. та ін.[3, 185].

Ідея запровадження спеціалізованого відомчого омбудсмена стала у США
настільки популярною, що в 1976 р. голова Асоціації адвокатів штату
Мічіган призначив 17 колишніх голів асоціації омбудсменами для вирішення
скарг адвокатів на посадових осіб їх асоціації (адвокатські омбудсмени)
[4].

Діють у США і омбудсмени по нагляду за виправними установами. Про
необхідність їх запровадження в країні вперше заговорили після бунту
ув’язнених у нью-йоркській в’язниці «Аттика». Суддя Верховного суду США
Уоррен Бергер у 1972 p. заявив, що в даний час існує гостра необхідність
у створенні додаткових механізмів вирішення скарг і відновлення прав
ув’язнених у кожній виправній установі [5, 317]. Під впливом цих подій
цього ж року в жіночій виправній колонії в Міннесоті вперше
започаткували експеримент по функціонуванню спеціалізованого омбудсмена
«Corrections Commissioner», в обов’язки якого входило розглядати скарги
ув’язнених на внутрішній режим в’язниці, поведінку персоналу, порушення
прав ув’язнених та ін. Цей уповноважений по нагляду за виправною
установою призначається губернатором штату Міннесоті. Основним
інструментом його діяльності є прямий контакт з засудженими та
персоналом в’язниці (він повною мірою користується правом вільного
пересування в межах в’язниці), прямий і невідкладний прийом начальником
в’язниці, доступ до всіх документів і прямий доступ до губернатора на
той випадок, коли адміністрація в’язниці не побажає виконати його
рекомендації по усуненню порушених прав ув’язнених. Ефективність роботи
омбудсмена по нагляду за правами ув’язнених стала очевидною вже через
півроку, коли він розглянув 380 скарг осуджених[3, 186]. Ув’язнені не
боялися звертатися за допомогою до омбудсмена, оскільки постійна
присутність омбудсмена захищала їх від репресій з боку керівництва.

Приклад виправної колонії в Міннесоті наслідували й інші штати. Так,
майже з такими ж повноваженнями і компетенцією у 1975 р. запроваджено
омбудсмена у справах в’язниць в Канзасі. Діють тюремні омбудсмени і в
таких штатах, як Орігон, Алясці, Гаваї, Айова, Неброскі, Коннектикут,
Ме-ріленд, Нью-Джерсі, Канзас, Нью-Йорк, Огайо, Південна Короліна,
Вісконсін, Мічіган (на відміну від усіх інших омбудсманів, які
призначаються виконавчими органами влади, омбудсмен Мічігану обирається
законодавчими зборами штату і підзвітний місцевій законодавчій владі).
До 1981 р. функціонував омбудсмен у справах в’язниць і в штаті Індіана.

Подібні спеціалізовані омбудсмени розповсюджилися не тільки у США, а і в
Канаді, де з 1973 р. функціонує Федеральний слідчий за виправними
установами, який призначається генеральним прокурором (генеральним
соліситором Канади). Він підконтрольний генеральному прокуророві та
готує йому щорічну доповідь про результати своєї діяльності за рік[6,
321]. Федеральний слідчий розслідує за власною ініціативою чи за запитом
генерального соліситора або ж за скаргою ув’язнених (за умови, що вони
вичерпали доступні їм судові та адміністративні засоби правового захисту
своїх прав) усі дії тюремної адміністрації, які обмежують чи порушують
права ув’язнених, за винятком тих, що підлягають розгляду особисто
генеральним прокурором чи Національним управлінням Канади з питань
умовного звільнення.

Спеціалізовані омбудсмени по нагляду за виправними установами США та
Канади успішно застосовують при розгляді скарг засуджених принцип
«третьої сторони», гарантують швидкий і недорогий нагляд за здійсненням
адміністративних дискреційних повноважень, виступають надійним
інструментом втручання в кризові ситуації, що виникають у в’язницях,
забезпечують зворотний зв’язок ув’язнених з органами влади, символізуючи
переваги аргументації і переконання перед силою в процесі урегулювання
різноманітних конфліктів.

Інший різновид спеціалізованих омбудсменів — омбудсмен з захисту прав
людей похилого віку, який здійснює контроль за дотриманням прав
престарілих, розглядаючи їх скарги на дії тих органів, в обов’язок яких
входить захист прав людей похилого віку. Такі омбудсмени функціонують у
США. Вони виникли в середині XX ст. завдяки реалізації програми
довготривалого піклування над людьми похилого віку — «омбудсменівська
програма». Вперше омбудсмени у справах престарілих почали функціонувати
як модельні проекти у 1972 р. у п’яти штатах. З 1975 р. починають
розгортатися місцеві програми довгострокового піклування над
престарілими. Починаючи з 1978 р. більшість штатів приймає та реалізує
ці програми, основною метою яких є розгляд та вирішення скарг людей
похилого віку; контроль за дотриманням законів установами
довгострокового піклування; заохочення участі громадян у наданні
допомоги престарілим; навчання добровольців роботі зі скаргами
престарілих; надання державним органам інформації про проблеми, з якими
стикаються особи, що постійно проживають в установах довгострокового
піклування.

Функції омбудсмена полягають у розслідуванні скарг громадян, що
проживають в установах довгострокового піклування (лікувальні санаторії,
пансіони, піклувальницькі будинки (будинки-інтернати)). Своєю діяльністю
він домагається, щоб приміщення, де проживають люди похилого віку, були
чисті та пристосовані для лікування і відпочинку, щоб пацієнти могли
користуватися послугами адвокатів для захисту своїх прав, щоб їм
надавалося висококваліфіковане обслуговування. Омбудсмен формує банк
даних про людей похилого віку, стежить, щоб забезпечувалися процедури
гарантування їх права на приватне життя. Важливе значення у діяльності
омбудсмена має його участь у законодавчому процесі по розробленню та
прийняттю федеральних законів, законів штатів, місцевих законів і
інструкцій, пов’язаних із системою довгострокового піклування
престарілих у штатах. Він забезпечує необхідною інформацією публічні
агентства, що займаються проблемами людей похилого віку. Крім того,
омбудсмени у справах престарілих виконують різноманітні функції,
пов’язані з розвитком програм піклування за людьми похилого віку. Ці
функції включають: 1) забезпечення розвитку і підтримки місцевих програм
з допомогою контрактів і угод з організаціями-спонсорами; проведення
засідань керівників місцевих програм; 2) доведення до відома
громадськості інформації про свою діяльність і про програми
довгострокового піклування щодо людей похилого віку шляхом випуску на
території штату спеціальних інформаційних буклетів про права пацієнтів,
довідників лікувальних санаторіїв, пансіонів, брошур та плакатів,
присвячених службі омбудсмена; 3) обслуговування установ, що взаємодіють
з органами, які реалізують програми довгострокового піклування над
престарілими; 4) сприяння діяльності рад пацієнтів колективних рад та
установ довгострокового піклування, надання технічної допомоги членам
рад [6, 321—324].

Омбудсмени штатів перебувають під прямим керівництвом департаментів у
справах престарілих або розміщені при канцелярії губернатора штату чи в
управлінській структурі штату, що займається соціальним забезпеченням.
При цьому відповідальність за діяльність омбудсменівської служби несе
департамент у справах престарілих.

Омбудсмен у справах престарілих користується великим авторитетом у
населення, має значний вплив у суспільстві, тому надає ефективну
допомогу в удосконаленні системи піклування, виявляючи та вирішуючи
проблеми, які стосуються значного числа людей похилого віку. У 1986 р.
Американська асоціація пенсіонерів фінансувала всебічне вивчення
ефективності омбудсменівської програми. Було проведено анкетування з
метою забезпечити сенат детальною інформацією про юрисдикцію омбудсмена
у справах престарілих, персонал, який задія-ний у цій програмі, зміст
скарг людей похилого віку, взаємодію служб з іншими агентствами тощо. За
результатами дослідження конгресу було подано доповідь, в якій
схвалювалося запровадження в штатах та на місцевому рівні омбудсменів у
справах престарілих [7].

Серед спеціалізованих обмудсменів слід назвати і омбудсмена у справах
споживачів. Цей інститут діє у Швеції та в Норвегії. У Швеції омбудсмен
у правах споживачів виник у 1971 р. і, за словами його першого керівника
Свена Гейргрена, основною метою діяльності цього інституту є
перетворення «споживача-об’єкта» в «споживача-громадянина»[3, 47].
Омбудсмен у справах споживачів захищає громадян від неправдивої реклами,
іншого небажаного комерційного маркетингу. Його діяльність спрямована на
дотримання законів про маркетинг в умовах контрактації. Тобто він
стежить, щоб суворо дотримувалося правило, згідно з яким особа, яка
використовує засоби масової інформації для реклами певного товару чи
послуг, обов’язково могла підтвердити те, що зміст реклами точно
відповідає реальній якості рекламованого товару чи послуг. Омбудсмен
дбає про захист громадя-нина-споживача від можливих комерційних
махінацій, ошуканства, щоб у договорі купівлі-продажу в завуальованій
формі не передбачалися переваги для продавця. Механізм захисту прав
споживачів омбудсма-ном передбачає як розгляд ним та задоволення скарги
чи позову громадян, так і усунення порушень прав споживачів за власною
ініціативою. Скарги йому подаються в письмовій та усній формі, а можна
також по телефону. Виявивши в діях певних осіб чи органів порушення прав
споживачів, омбудсмен намагається вирішити проблему мирно, але якщо це
не вдається, він має право звернутися до Ринкового трибуналу. Рішення
цього органу не підлягають оскарженню і виконуються терміново під
загрозою накладення серйозних економічних санкцій. Крім того, омбудсмен
у справах споживачів широко використовує у своїй діяльності гласність,
співпрацю із засобами масової інформації, тому невиконання його
рекомендацій трапляється дуже рідко. Омбудсмен у справах споживачів
призначається урядом терміном на три роки. Йому допомагає його апарат у
складі 27 співробітників.

Майже аналогічний статус омбудсмена у справах споживачів Норвегії, якого
запроваджено Законом про контроль над ринком від 1 січня 1973 р. Він теж
головним чином здійснює контроль за дотриманням норм маркетингу і
становищем споживачів у контексті ринкових відносин, реклами та ін.

У Швеції ще функціонує омбудсмен у справах преси, який відповідає за
розслідування порушень правил видання друкованих засобів масової
інформації та контролює обов’язки журналістів в аспекті дотримання ними
правил професійної етики і недопущення випадків втручання у приватне
життя громадян. Його спонсором виступає Організація преси і
призначається він комітетом, членами якого є парламентський омбудсмен,
голова Асоціації адвокатів і голова Корпоративної ради у справах
пре-си[5, 39]. У своїй діяльності омбудсмен у справах преси незалежний
від будь-яких органів, у тому числі і від комітету, що його призначає.
Свою роботу він будує головним чином на врегулюванні виниклої суперечки
між друкованим засобом масової інформації в особі видавництва, редактора
чи журналіста та іншою стороною, чиї права порушено. Таке врегулювання
має посередницький характер, тобто омбудсмен прагне насамперед найти
консенсус між сторонами, для чого спочатку звертається до головного
редактора, щоб зі сторони ЗМІ було вжито відповідних заходів по
відновленню порушених прав людини (надруковано спростування, уточнення
тощо). Коли з боку видавництва немає бажання мирно урегулювати спір,
омбудсмен може направити йому попередження із зобов’язанням оплатити
потерпілій стороні компенсацію за заподіяння моральної шкоди. Омбудсмену
в його діяльності допомагає комісія, яка складається з шести членів,
двоє з яких представляють читачів (широку публіку). Омбудсмен у справах
преси користується великим авторитетом у населення Швеції.
Спостерігається зацікавленість та бажання у громадськості запровадити
його в інших країнах [3, 49—50].

Інститут парламентських омбудсменів Швеції бере витоки з 1809 року,
заснований із метою забезпечити риксдаг механізмом нагляду за тим, щоб
судді, державні та військові службовці суворо дотримувалися законів і
встановлених правил.

Чотирьох омбудсменів обирають на термін у чотири роки. Один із них
відповідає за керівництво парламентським інститутом омбудсменів і
визначення головного напрямку його діяльності.

Парламентські омбудсмени контролюють всі центральні й місцеві урядові
установи й органи, їхніх працівників, а також усіх інших осіб, що
представляють державну владу. Але є і винятки. Парламентські омбудсмени
не вповноважені контролювати Кабінет міністрів, членів риксдагу і
керівників місцевих урядів. Кожен парламентський обмудсмен має свою
окрему сферу нагляду.

Будь-який громадянин, який вважає, що з ним повелися несправедливо, може
подати письмову скаргу до парламентського омбудсмена. Щороку розглядають
близько 5 000 таких скарг. При цьому з різних причин приблизно 40
відсотків із них відкидають відразу. Так, скарга може стосуватися особи,
дії якої парламентський омбудсмен не контролює. Може також ітися про
події понад дворічної давності. Або ж — що найчастіше — позивач вимагає
якихось дій, що виходять за межу повноважень парламентського омбудсмена,
скажімо, перегляду судового вироку. Ще 35-40 відсотків скарг відкидають
після початкового розгляду, залишаючи 20-25 відсотків для всебічного
дослідження. Парламентські омбудсмени зосереджуються на важливих
справах, тобто на тих, що пов’язані з порушенням справедливої рівноваги
між вимогами суспільства і свободою особистості. Багато скарг надходить
від людей, яких «засмоктала» бюрократична тяганина.

Риксдаг наділяє парламентських омбудсменів цілковитими повноваженнями в
питанні вирішення, які справи брати на розгляд. Окрім того, омбудсмени
наділені правом передавати іншим установам та урядовим органам ті
справи, що стосуються радше їхньої юрисдикції.

До обов’язків парламентських омбудсменів входить перевіряти час від часу
діяльність підконтрольних їм інстанцій. Так останнім часом неодноразово
проводилося інспектування органів центральної влади, місцевого
самоуправління, судових установ, в’язниць, органів правопорядку,
військових властей тощо.

Окрім того, парламентські омбудсмени проводять і довготривалі перевірки.
Переважно це пов’язано з аналізом законів та наглядом за їхнім
дотриманням. Здійснення такого контролю часто обумовлене питаннями,
заторкнутими пресою чи громадськістю. Утім, парламентські омбудсмени не
зобов’язані об?рунтовувати підстави для здійснення тієї чи іншої
перевірки.

Коли йдеться про зловживання з боку державних службовців, парламентські
омбудсмени виступають у ролі особливого звинувачувача й мають право в
таких випадках вживати дисциплінарних заходів. І хоч звинувачень і актів
розслідування, що тягнуть за собою дисциплінарні покарання, не так уже й
багато щороку, однак те, що парламентські омбудсмеии мають право
ініціювати попереднє розслідування, судовий процес і дисциплінарні
рішення, дуже важливо для авторитетності їхнього офіційного статусу.

Якщо парламентські омбудсмени виявляють порушення, але не настільки
серйозне, що вимагало б покарання чи дисциплінарного стягнення,
суперечило б чи не відповідало адміністративній процедурі, вони можуть
обмежитися висловленням критичних зауважень чи особливої думки. Саме до
цієї категорії належать щороку близько 650 рішень парламентських
омбудсменів.

Парламентські омбудсмени уповноважені також звертати увагу законодавчих
органів (риксдагу і/чи уряду) на невідповідності, прогалини чи інші вади
в чинній правовій системі, що з’ясувалися під час проведення перевірки.
Кілька подібних ініціатив на рік виливаються, як правило, в поправки до
певного закону чи постанови.

Інститут парламентських омбудсменів цілковито незалежний від чільної
організації, риксдагу, що не має права видавати йому розпорядження.
Однак офіційний звіт парламентських омбудсменів розглядає одна з
постійних парламентських комісій. Окрім різноманітних статистичних
показників щодо діяльності інституту парламентських омбудсменів,
щорічний звіт містить повідомлення про найцікавіші й найважливіші, з
точки зору закону, рішення — як правило, близько 130 щороку. До цього
додається також стислий виклад англійською мовою. Після вибіркової
перевірки змісту комісія представляє свій висновок риксдагові.

Можна сказати, що і засоби масової інформації здійснюють контроль над
діяльністю парламентських омбудсменів, оскільки часто виносять на
обговорення суперечливі справи.

Після прийняття у 1983 р. в Канаді Закону про доступ до інформації в
країні запроваджений уповноважений з питань інформації, який
призначається після схвалення кандидатури резолюцією сенату і палатою
громад терміном на 7 років і достроково може бути зміщений з своєї
посади тільки з подання обох палат парламенту. Він діє в ранзі
заступника керівника департаменту і одержує винагороду рівну винагороді
судді федерального суду. В обов’язки омбудсма-на з питань інформації
входить забезпечення дотримання основних вимог зазначеного закону в
плані вільного доступу громадян і постійних жителів Канади до
інформації, що міститься в документах державних органів влади. Омбудсмен
стежить, щоб винятки щодо права доступу до державної інформації були
чітко визначеними і однозначними і щоб рішення, пов’язані з розкриттям
інформації, могли переглядатися незалежно від позиції в цьому питанні
уряду. Уповноважений з інформації має широкі права щодо розслідування
скарг від осіб, яким відмовлено в доступі до документації, а також по
виробленню рекомендацій, які стосується демократизації такого доступу і
його відкритості [5, 263].

Ще з 1969 р. в Канаді у відповідності з Законом про офіційні мови
функціонує уповноважений з офіційних мов. Незважаючи на те, що він
призначається генерал-губернатором Канади, уповноважений розглядається
як посадова особа парламенту, перед якою поставлене завдання сприяти
мовній реформі у сфері федерального управління. Уповноважений
зобов’язаний строго стежити за рівністю двох офіційних мов Канади
(англійської і французької) та здійснювати нагляд за федеральними
урядовими інститутами, щоб вони дотримувалися своїх зобов’язань по
застосуванню офіційних мов і поважали лінгвістичні права окремих осіб.
Як і уповноважений з інформації, він призначається на свою посаду
терміном на 7 років. У 1988 р. у зв’язку з прийняттям нового Закону про
офіційні мови статус омбудсмена з офіційних мов дещо змінено — його
наділено ширшими правами та збільшено його фінансову незалежність.
Омбудсмен відповідає за дотримання трьох компонентів лінгвістичної
рівності: а) рівність обслуговування громадян на відповідній мові; б)
рівність участі членів обох мовних спільнот у федеральних інститутах
влади; в) рівність у виборі мови роботи [6, 279].

Самодисциплінарна система шведської преси не спирається на
законодавство. Вона повністю добровільна і фінансується цілковито за
рахунок трьох журналістських організацій. Ці організації відповідають
також за випрацювання шведського Кодексу етики для преси, телебачення і
радіо.

Рада з питань преси Швеції, заснована 1916 року, є найдавнішим у світі
трибуналом такого типу. Вона була створена Національним пресовим клубом,
Спілкою журналістів Швеції та Асоціацією газетних видавців.

Рада з питань преси складається з судді, який виконує обов’язки голови,
по одному представникові з кожної з вищезгаданих організацій і двох
представників громадськості, що не повинні бути пов’язаними ні з
газетними видавцями, ні з пресовими установами.

Інститут омбудсмена по пресі для широкого загалу був створений 1969
року. Службовця на цю посаду призначає спеціальна комісія в складі
парламентського омбудсмена, голови Асоціації адвокатів Швеції та голови
Пресового клубу.

До створення інституту омбудсмена по пресі скарги про порушення норм
журналістської практики збирала Рада з питань преси. Тепер ці скарги
надходять у першу чергу до омбудсмена по пресі, уповноваженого, окрім
того, розглядати справи за власною ініціативою, якщо на те є згода
зацікавлених особи чи осіб.

Громадяни можуть звернутися до омбудсмена по пресі з оскарженням
газетних матеріалів, якщо вбачають у них порушення встановлених норм
журналістської етики. Але ті особи, яких зачіпає певна стаття, повинні
гарантувати згоду, в разі якщо їхня скарга призведе до засудження
газети.

Завдання омбудсмена по пресі, після отримання скарги, з’ясувати, чи
можна вирішити справу шляхом поправки чи спростування у відповідній
газеті. Для цього омбудсмен може зв’язатися з редакцією газети. Якщо
справу не вдається розв’язати в такий спосіб, омбудсмен може — за
переконання, що були порушені норми журналістської практики — розпочати
розслідування, з’ясувавши насамперед думку головного редактора газети.
Однією з умов є обов’язкове подання скарги в тримісячний термін після
публікації матеріалу.

Після завершення розслідування омбудсмен по пресі має дві можливості:
або (1) вирішити, що справа не заслуговує на висунення позову проти
газети, або ж (2), що отриманих свідчень досить для збудження
розслідування Радою з питань преси.

Рішення (1) може бути оскаржене в Раді з питань преси. За бажання
позивач має змогу передати справу до звичайного суду після розслідування
омбудсмена по пресі й Ради з питань преси.

За подання скарги омбудсменові по пресі не платять жодних зборів.
Омбудсмен відповідає також на запити громадськості з питань порушення
журналістської етики.

Газеті, де виявлено порушення норм журналістської практики, пропонується
опублікувати висновки Ради з питань преси. На неї можуть накласти також
адміністративне стягнення.

Останнім часом було зареєстровано 400-450 скарг щороку. Вони переважно
стосувалися висвітлення кримінальних процесів і втручання в приватне
життя. Близько 30% цих скарг були розглянуті Радою з питань преси після
передачі їх омбудсменом по пресі або після оскарження рішення омбудсмена
позивачем. Решта були анульовані з різних причин, скажімо, оскільки не
підтвердилися або ж газета надрукувала поправку. Приблизно 15% скарг
призвели до засудження газети Радою з питань преси.

1986 р. у зв’язку з прийняттям закону проти етнічної дискримінації у
Швеції призначений омбудсмен з питань боротьби з етнічною
дискримінацією, який веде роботу в трьох напрямах: 1) надання
консультацій і допомоги населенню в окремих випадках дискримінації, 2)
діяльність, спрямована на запобігання випадкам такої дискримінації, 3)
надання консультативних послуг уряду, в тому числі підготовка та подання
пропозицій щодо внесення змін у законодавство. Однак закон не дозволяє
омбудсмену подавати позов до суду і не наділяє його повноваженнями по
нагляду за іншими органами [5, 73].

Існують і інші різновиди спеціалізованих омбудсменів. Так, у 1993 р.
Законом «Про права національних і етнічних меншин» запроваджено
уповноваженого з прав національних і етнічних меншин в Угорщині. В
Швеції діє також омбудсмен у галузі трудових і соціальних відносин
(займається питаннями заробітної плати, звільнень працівників, прийому
на роботу тощо)[6], омбудсмен по забезпеченню рівності статей та
антитрестівський омбудсмен, який виступає проти обмежувальної торгової
практики, щоб заохочувати здорову конкуренцію в економіці. Подібні
спеціалізовані омбудс-мани діють у Фінляндії (омбудсмен з питань
рівноправ’я чоловіків і жінок, омбудсмен по захисту прав споживачів та
омбудсмен з питань розслідування обмеження конкуренції) [9]. У
Великобританії згідно із Законом про соліситорів 1974 р. введено
інститут омбудсмена, в обов’язки якого входить перевіряти скарги
громадян на дії соліситорів та службовців Товариства юристів; а згідно
із Законом про поліцію 1976 р. створено колегіальний омбудсменівський
орган — Управління з розслідування скарг на дії поліції [10].

Значна робота по введенню спеціалізованих омбудсменів ведеться у
Російській Федерації, де уже на регіональному рівні функціонують дитячий
омбудсмен, омбудсмен у справах військовослужбовців, студентський
омбудсмен, омбудсмен у справах учнів і, крім того, пропонується створити
інститути Уповноваженого по контролю за діяльністю правоохоронних
органів, установ пенітенціарної системи, уповноваженого у справах
біженців і вимушених переселенців, уповноваженого з прав громадян і
народів на національно-культурний розвиток та уповноваженого з прав
народів РФ.

Останнім часом в ряді держав-членів Ради Європи запроваджуються
спеціалізовані омбудсмени у справах дотримання європейської Конвенції
про захист прав і основних свобод. Такі омбудсмени функціонують у
Німеччині, Польщі, Великобританії, Україні, Португалії та в інших
країнах. Ведеться робота по його введенню в РФ.

Зарубіжний досвід діяльності спеціалізованих омбудсменів, вважаю, слід
вивчати і в нашій державі з метою подальшого їх запровадження у нас з
урахуванням специфіки правового статусу Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини, механізму державної влади, чинної правової
системи та менталітету українського народу, їх введення, на мою думку, є
одним з ефективних варіантів інституційного посилення захисту прав і
свобод таких членів нашого суспільства, як людей похилого віку,
споживачів, військовослужбовців, неповнолітніх та студентів. Вважаю
своєчасним поставити на обговорення питання про запровадження в Україні
цих та інших спеціалізованих омбудсменів.

3. ІНСТИТУТ ОМБУДСМЕНА В УКРАЇНІ

В Україні з прийняттям Конституції запроваджено службу омбудсмена.
Згідно з ч. 17 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради
України належать: призначення на посаду та звільнення з посади
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування
щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в
Україні.

Докладно питання організації і діяльності Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини визначені в Законі України «Про Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини» від 13 листопада 1997 р. [8]

Згідно з Законом парламентський контроль за додержанням конституційних
прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території
України і в межах її юрисдикції здійснює на постійній основі
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У своїй діяльності
Уповноважений керується Конституцією, законами України та чинними
міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України.

Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав
і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від
місця його перебування, або іноземцем чи особою без громадянства, які
перебувають на території України, та органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами,
установами, організаціями, незалежно від форм власності, та їх
посадовими і службовими особами.

Метою парламентського контролю за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина, що його здійснює Уповноважений Верховної
Ради України з прав людини, є: захист прав і свобод людини і
громадянина, проголошених Конституцією, законами України та міжнародними
договорами України; додержання та повага до прав людини і громадянина з
боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і
службових осіб; запобігання порушенням прав і свобод людини і
громадянина або сприяння поновленню порушених прав; сприяння приведенню
законодавства України про права і свободи людини і громадянина
відповідно до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі;
поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва у галузі
захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам
дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння
правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації
про особу [10].

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою
діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і
громадянина, які отримує за зверненнями громадян України, осіб без
громадянства чи їхніх представників, народних депутатів України, а також
за власною ініціативою. Уповноважений приймає та розглядає звернення
громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в
їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян».
Такі звернення подаються Уповноваженому протягом року після вчинення
порушення прав і свобод людини і громадянина. За виняткових обставин цей
строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більш як до двох років.

При розгляді звернення Уповноважений відкриває провадження у справі про
порушення прав і свобод людини і громадянина; роз’яснює заходи, що їх
має вжити особа, яка подала звернення, направляє його за належністю в
органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та контролює
розгляд цього звернення, або відмовляє в подальшому розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами,
зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов,
заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або про відмову у
прийнятті звернення до розгляду надсилається у письмовій формі особі,
яка його подала, причому відмова у прийнятті звернення до розгляду має
бути вмотивованою.

Відповідно до Закону Уповноважений повинен реагувати на порушення
положень Конституції, законів України, міжнародних договорів України
стосовно прав і свобод людини і громадянина.

Актами такого реагування є звернення Уповноваженого (конституційне
подання та подання до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій,
незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб).

Конституційне подання вноситься до Конституційного Суду України з
приводу вирішення питання про відповідність Конституції закону України,
чинного правового акта Верховної Ради України, акта Президента України
та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки
Крим, офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Подання Уповноваженого — це акт, який він вносить до органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян,
підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, їх
посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний
строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і
громадянина.

Головними функціями українського омбудсмена є розгляд звернень, заяв і
скарг громадян України, іноземців, осіб без громадянства та їхніх
представників з приводу порушення їхніх прав і свобод, а також вжиття
заходів щодо усунення таких порушень. Звернення до Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини надходять у письмовому вигляді та
за телефоном. Веде він і особистий прийом громадян (іноземців, осіб без
громадянства та їхніх представників). Таким чином, щороку за допомогою
та захистом до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини
звертається понад 60 тисяч осіб [10].

Повноваження українського омбудсмена поширюються лише на відносини між
людиною та органами державної влади, органами місцевого самоврядування
та їхніх посадовими і службовими особами. Тобто, якщо права особи
порушено діями якоїсь іншої особи (сусіда, партнера по бізнесу тощо),
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини не втручатиметься у
вирішення такого конфлікту.

Виконуючи свої обов’язки, Уповноважений має право:

невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради
України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду
України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України,
Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів,
органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств,
установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та
службовими особами;

бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів
України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих
спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших
колегіальних органів;

звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

про відповідність Конституції України законів України та інших правових
актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету
Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого
самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми
власності, бути присутнім на їх засіданнях;

на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та
отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого
самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах,
організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури,
включаючи справи, які знаходяться в судах.

вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно
від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності
підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій,
виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і
надання відповідних висновків;

запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та
осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень
щодо обставин, які перевіряються по справі;

відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього
ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи
примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати
осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх
тримання;

бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на
закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах
якого судовий розгляд оголошено закритим;

звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і
громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть
цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника
брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених
законом;

направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі
виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими
органами заходів;

перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і
громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що
здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Таким чином, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має
повноваження, завдяки яким в деяких випадках він виступає чи не єдиною
можливістю для людини представити власні інтереси в органах влади та
перед вищими посадовими особами держави.

Виявивши порушення прав людини з боку того чи іншого органу держави чи
місцевого самоврядування, Уповноважений може внести до відповідного
органу (того ж, контролюючого тощо), об’єднання громадян, підприємства,
установи, організації незалежно від форми власності подання для вжиття
відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень
прав і свобод людини і громадянина. Щоправда, законодавство не
встановлює відповідальності перелічених органів, установ, організацій,
підприємств та їх посадових і службових осіб за невиконання вимог
Уповноваженого. Тому сьогодні цей механізм захисту прав людини в Україні
не можна назвати достатньо дієвим [8].

Кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну
доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і
громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами,
організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і
службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і
свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві
щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Парламент враховує
висновки та рекомендації омбудсмена у своїй подальшій діяльності, у тому
числі під час прийняття законів, внесення до них змін та доповнень.

Статус омбудсмена визначається Конституцією України [9] та законом „Про
уповноваженого Верховної Ради з прав людини” 23 грудня 1997 року [8].

Уповноважений являє собою одноособовий постійно діючий орган державної
влади, який здійснює парламентський контроль за додержанням прав і
свобод людини і громадянина України.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Система органів, які здійснюють нагляд за додержанням прав і свобод
людини, включає не лише правові інститути. У багатьох державах є
спеціальні служби омбудсмена (походить від королівського уповноваженого
в Швеції XVII ст.), які відповідають за своєчасне й адекватне реагування
влади на звернення та скарги громадян. В одних країнах ця служба
представлена однією особою (Росія, Польща, Португалія, Велика Британія,
Іспанія, Франція, Австрія та ін.), в інших — колегіальними органами
(Угорщина та ін.).

Хоч омбудсмен, як правило, призначається і звільняється з посади органом
законодавчої влади, він розглядається як орган, незалежний від іншої
публічної влади у сфері здійснення своєї компетенції.

До повноважень цієї служби, звичайно, належать: розгляд скарг
громадянина на порушення його конституційних прав; проведення
розслідування за власною ініціативою, якщо є підозра, що дії
адміністрації порушують закон або суперечать справедливості і
доцільності, чи є факти зловживання владою. Омбудсмен зобов’язаний
викривати корупцію в діяльності службових осіб, розглядати скарги щодо
публічної служби, адміністрації держави, тюремної служби, нерівних
можливостей доступу до державної служби. Він має право викликати
необхідних осіб, вимагати пред’явлення документів, вести допит будь-якої
особи, вимагати від будь-яких осіб співпраці та використовувати їх
знання при розслідуванні.

Акти і рішення, які приймає омбудсмен, не мають юридичної сили.
Омбудсмен щорічно представляє доповіді парламенту і останній приймає
відповідні заходи до порушників закону.

Сфера діяльності омбудсмена — це відносини, між громадянином і
представниками держави (органами, посадовими і службовими особами). До
його компетенції не входять справи, у яких громадяни взаємодіють між
собою.

Важливою правовою гарантією захисту прав людини є відповідальність за їх
порушення. Ефективність цієї гарантії визначається обсягом правового
захисту, який є у особи, і тим, як вона вміє користуватися цими правами.

Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України має
безпосередній вплив на визначення обсягу прав та свобод людини.
Водночас, вона не лише приймає закони та інші акти, але й контролює їхнє
виконання. Функцію парламентського контролю за додержанням в Україні
прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради
України з прав людини або — як ще називають цю особу — омбудсмен (у
перекладі зі шведської мови — представник чиїхось інтересів).

Посада Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — суто
конституційна новація: до прийняття чинного Основного Закону подібного
державно-правового інституту наша держава не знала. На розвиток положень
Конституції України 23 грудня 1997 року був прийнятий Закон України «Про
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини призначається на
посаду парламентом.

До особи, яка претендує на посаду омбудсмена, ставляться досить високі
вимоги. Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на
день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі
моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх
п’яти років проживає в Україні. Не може бути призначено на цю посаду
особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не
погашена та не знята в установленому законом порядку.

Рішення про звільнення Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини з посади приймається у тому ж порядку, що й призначення — шляхом
голосування, голосами більшості народних депутатів України (226 і
більше).

Омбудсмен обирається Верховною Радою строком на 5 років. Призначається
за пропозицією Голови Верховної Ради або 14 конституційного складу
Верховної Ради.

До кандидата висуваються наступні вимоги:

1. 40 років;

2. досвід правозахисної діяльності;

3. проживання в Україні 5 останніх років;

4. повинен мати високі моральні якості;

5. без судимості;

6. не може мати представницького мандату.

Повноваження можуть бути припинені достроково у таких випадках:

— в разі відмови;

— в разі вступу в закону силу обвинувального вироку;

— в разі набрання законної сили рішення суду про визначення особи
безвісно відсутньою;

— в разі смерті;

— в разі порушені присяги;

— в разі порушення положення щодо несумісності діяльності;

— в разі припинення громадянства;

— в разі неможливості виконання повноважень за станом здоровя більш 4
місяців.

Рішення Верховної Ради про припинення повноважень відбувається на основі
висновку комісії, яка утворюється з цих питань.

Метою діяльності є захист прав і свобод людини і громадянина,
попередження порушень прав людини, сприяння вдосконалення законодавства
про права людини, сприяння правовій проінформованності людини і
громадянина.

Основними функціями є:

— контрольна;

— правозахисна;

— організаційна;

— представницька;

— інформаційна;

— запобіжна.

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі
закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску
(саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в
окремих її місцевостях.

Обсяг правових засобів захисту в сучасний період значно розширено
завдяки підключенню до національних, внутрішньодержавних інститутів і
органів системи міжнародної юрисдикції. Йдеться про міжнародно-правові
гарантії прав людини, які закріплені в універсальних і регіональних
міжнародних документах (наприклад, у таких універсальних актах, як
Загальна декларація прав людини, і таких регіональних, як Європейська
конвенція із захисту прав людини).

Проте, інститут судового захисту прав людини має істотний недолік.
Скарги на порушення прав людини звичайно приймаються до судового
розгляду лише після того, як вичерпано інші засоби правового захисту.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Альваро Хиль-Роблес. Парламентский контроль за администрацией (институт
омбудсмена). — М.: Ad Marginem, 1997.

Башимов М.С. Институт омбудсмена (Уполномоченного по правам человека и
гражданина) в Российской Федерации и за рубежом — М.: МГАДИ, 1997. — С.
23—24.

Бойцова В.В. Правовой институт омбудсмена: американский опыт // США:
экономика, политика, идеология. — 1995. — № 1 (301). — С. 90.

Бойцова В.В. Служба защиты прав человека и гражданина. Мировой опыт. —
М.: БЕК, 1996.

Бойцова В.В. Правовой институт омбудсмена в системе взаимодействия
государства и гражданского общества. Деп. Рукопись. Ч. 1. — М.: ИНИОН
РАН. — № 48977 от 23.02.1994.

Бойцова В.В. Деятельность Уполномоченных по делам престарелых // США:
экономика, политика, идеология. — 1993. — № 10 (286). — С. 123—124.

Гарднер М. Омбудсмен по-английски // Контролинг. — 1994. — № 3. — С.
123—124.

Закон України «Про Уповноваженого Верховною Радою України по правам
людини і громадянина». – 23 грудня 1997 року.

Конституція України. – К., 1996.

Конституційне право України. Підручник. – К., 2003.

Ледях И.А., Воробьев О.В., Колесова Н.С. Механизмы защиты прав и свобод
граждан. В кн. Права человека: проблемы и перспективы. — М.: ИГиП АН
СССР, 1990. — С. 131.

Соколов А.Н., Трумпель К.Б. Парламентский омбудсмен: генезис,
функционирование, тенденции развития. — Калининград: Балтийский институт
экономики и финансов, 2000. — С. 35.

Похожие записи