КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“ІМІДЖ УКРАЇНИ” ПЛАН

ВСТУП

І. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ СТРАТЕГІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

1.1. РОЗШИРЕННЯ ЄС — МОЖЛИВОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

ДЛЯ УКРАЇНИ

1.2. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ З РОСІЄЮ ТА КРАЇНАМИ СНД

1.3. СПІВРОБІТНИЦТВО З МАЙБУТНІМИ

ТА НОВИМИ ЧЛЕНАМИ ЄС

2. УКРАЇНА І НАТО

3. ПРІОРИТЕТИ УКРАЇНСЬКО– АМЕРИКАНСЬКИХ ВЗАЄМИН

4. УКРАЇНА — РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ: ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

5. ІМІДЖ УКРАЇНИ ПІСЛЯ “ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ”

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема даної курсової роботи “Імідж України” є вкрай актуальною і цікавою
для дослідження.

Україна прагнула і буде прагнути до міжнародного співробітництва, до
участі в світовій інтеграції на всіх рівнях. Тому велике значення має,
як Україну сприймають ті чи інші держави, групи держав.

Так, останнім часом йде мова про те, що курс на європейську інтеграцію —
визначальний пріоритет України — є природним наслідком здобуття
державної незалежності, багатовікової історії українського народу, його
ментальності та етнічних коренів. Він передбачає європейську
самоідентифікацію громадян, визначення відповідних стратегічних
орієнтирів внутрішніх перетворень та логіки трансформаційних процесів.
Розширення ЄС відкриває нові перспективи та можливості поглиблення
євроінтеграційної політики нашої держави. Йдеться про вплив Євросоюзу на
процеси демократизації, забезпечення прав і свобод людини, зміц-нення
позицій ЗМІ, утвердження основних засад громадянського суспільства. Цей
же процес зумовлює й зворотну зацікавленість ЄС у демократичній Україні.

Євроінтеграційний процес безпосередньо пов’язаний з євроатлантичним
вектором зовнішньої політики України, реформуванням її військового
потенціалу згідно з міжнародними стандартами. Рішення Ради національної
безпеки і оборони України від 2002 року щодо перспективи набуття
Україною членства в НАТО стало помітною віхою у відносинах нашої держави
з Альянсом. Його виконання має внутрішній і зовнішній виміри, оскільки
прискорюватиме трансформаційні процеси в українському суспільстві,
сприятиме перетворенню НАТО на модерну структуру регіональної безпеки і
стимулюватиме стабільність Європи.

Не суперечить євроінтеграційному курсу активна позиція Президента
України щодо оптимізації відносин з Російською Федерацією на рівні
конструктивного партнерства. Свого рішення тут очікують проблеми
зміцнення економічного співробітництва, створення зони вільної торгівлі,
делімітації та демаркації кордону, поглиблення зовнішньополітичної і
міжпарламентської співпраці. Подальша інституалізація
українсько-російських відносин задля рівноправного взаємовигідного
співробітництва, позбавленого деструктивних політичних нашарувань,
набуває все більшого розвитку.

Україна активно працює у напрямі європейської орієнтації СНД. На
сьогодні СНД виконала свою політичну функцію — функцію цивілізованого
розлучення колишніх союзних республік, утвердження їхньої суверенності,
і нині має трансформуватися в інститут активної економічної співпраці.
Механізмом цього є утвердження Зони вільної торгівлі між державами
Співдружності. Функціонуюча на принципах і правилах Світової організації
торгівлі Зона вільної торгівлі може стати дієвим інструментом, який в
змозі не лише продовжити існування СНД, а й вдихнути в нього принципово
нове життя, істотно зміцнити його організаційні основи, суттєво
підвищити міжнародний імідж.

Сьогодні не можна залишати поза увагою і близькосхідний напрям
зовнішньополітичної діяльності, оскільки він став одним з ключових у
формуванні нової геополітичної та геоекономічної системи світу. Зі свого
боку, держави Близького Сходу ведуть активний пошук партнерів, які на
взаємовигідних умовах допоможуть вирішити їх політико-економічні
проблеми. Україна, яка завдяки своїй незаангажованій позиції у
ірак-ському конфлікті зберегла довіру арабського світу та має
відповідний геоекономічний потенціал, здатна відіграти вагому роль у
формуванні нових відносин між Заходом та Сходом.

Можливість ефективного міжнародного співробітництва значною мірою
визначається внутрішньополітичними реаліями, де пріоритетами є
активізація процесів політичного реформування, зміцнення позицій
політичних партій та становлення потужних незалежних ЗМІ як одного з
визначальних елементів демократизації суспільства. Здійснення політичної
реформи, посилення дієвості влади та держави слугуватиме головним
чинником завершення пострадянського етапу розвитку незалежної України,
гарантією незворотності її переходу до європейських норм і цінностей.

Засвоєння цих цінностей залежить одночасно від результативності
соціально-економічних перетворень, наслідком яких має стати ефективна
економічна система, побудована на ринкових принципах. Якщо перед
більшістю країн світу сьогодні стоїть завдання забезпечити два-три
відсотки економічного зростання, то для України йдеться про сталі темпи
на рівні 6 %-7 %. Нині Україна перебуває в умовах переходу від етапу
впровадження ринкових механізмів та забезпечення макроекономічної
стабілізації до формування конкурентоспроможної національної економіки
на загальновизнаних економічних, правових, організаційних та соціальних
засадах. Високі темпи економічного зростання мають закріпитися у
національній економіці за рахунок впровадження інвестиційно-інноваційної
моделі розвитку.

У свою чергу це потребує комплексного впровадження цільових заходів у
грошово-кредитній, бюджетно-податковій та інших сферах, які сприятимуть
розвитку підприємництва, розширенню реалізації трудового потенціалу
нації та зменшенню соціальної напруженості. У кінцевому підсумку країна
має отримати додаткові можливості для відчутного скорочення “тіньової”
економіки, удосконалення відносин власності, розмежування влади та
власності, зміцнення позицій національного капіталу і водночас —
забезпечення деолігархізації економічної та політичної системи держави.
Особливо важливим для України є подолання міжрегіональних диспропорцій,
котрі заважають етнополітичній консолідації суспільства, утвердженню
середнього класу.

В даній роботі спробуємо дослідити “обличчя України” в таких основних
напрямках міжнародної інтеграції як Україна і ЄС, Україна і Російська
Федерація, Україна і країни СНД, Україна і США. Гадаємо, що саме такий
підхід дозволить якнайкраще розкрити загальну тему дослідження.

І. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ

СТРАТЕГІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

1.1. РОЗШИРЕННЯ ЄС — МОЖЛИВОСТІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

ДЛЯ УКРАЇНИ

Обгрунтований Посланням Президента України до Верховної Ради
стратегічний курс “Європейський вибір” (2002 р.) відіграє ключову
консолідувальну роль не лише у визначенні довгострокової перспективи
українського суспільства, а й у вирішенні завдань поточного розвитку
нашої держави. Така ситуація має об’єктивні передумови. Курс на
європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної
незалежності. Він викристалізовується з багатовікової історії нашого
народу, його ментальності та етнічних коренів. Відповідний курс
стосується передусім європейської самоідентифікації українського народу,
стратегічних орієнтирів внутрішніх перетворень, логіки поглиблення
трансформаційних процесів, політики реформ. Це наше домашнє завдання,
реалізація якого залежить насамперед від нас самих.

Розширення ЄС відкриває для України нові перспективи та досить вагомі
можливості поглиблення євроінтеграційної політики нашої держави.

В результаті відповідного розширення Україна опиниться у статусі
безпосереднього сусіда країн-членів ЄС, що об’єктивно посилюватиме вплив
ЄС на нашу державу насамперед у політичній сфері. Йдеться про вплив
Євросоюзу на процеси поглиблення демократії, забезпечення прав і свобод
людини, зміцнення позицій ЗМІ, утвердження основних засад громадянського
суспільства. Обгрунтована Президентом України модель політичної реформи
є також практичним кроком у реалізації зазначених позицій. Вона
спрямована на утвердження європейських принципів парламентаризму,
поглиблення політичної структурованості суспільства, зміцнення ролі
політичних партій в суспільному житті держави. У кінцевому підсумку
йдеться про підвищення дієвості влади та держави, що є визначальною
передумовою в реалізації складних завдань євроінтеграційної стратегії
України.

Маємо враховувати й геополітичні аспекти розширення ЄС, розглядати цей
процес у контексті реалізації ідеї Великої Європи, об’єктивних
трансформацій від однополярного до багатополярного світу. Йдеться про
кроки у напрямі посилення геополітичної достатності Євросоюзу,
відродження Європи як визнаного лідера світового цивілізаційного
процесу. Події в Іраку загострили цю проблему. Міжнародна спільнота
зацікавлена саме у такому векторі розвитку світового цивілізаційного
процесу. Зазначена логіка цивілізаційних трансформацій відповідає
національним інтересам і США. Лише недалекоглядні політики можуть цього
не розуміти [5].

Можливість визначення та реалізації узгоджених механізмів співпраці між
ЄС та Україною на найближчий період та більш віддалену перспективу, яка
передбачається відповідним рішенням Єврокомісії, має з максимальною
ефективністю бути використана українською стороною. Потрібно творчо
осмислити досвід країн першої хвилі євроінтеграційного процесу, бачити в
ньому не лише позитивні, а й негативні сторони, все зробити, щоб
запобігти помилок, яких припустилися у цьому країни Центральної Європи.
Нам би не хотілося інтегруватися в Європу в якості “молодшого брата”. Ми
це вже проходили. Маємо запобігти цим явищам. У зв’язку з цим
відстрочення на більш віддалену, ніж це передбачалося нами раніше,
перспективу реалізації кінцевої мети щодо набуття Україною повноправного
членства в ЄС це не лише втрата для суспільства. Це водночас й
стратегічна перспектива фундаментальних системних трансформацій, які
мають бути здійснені у відповідний період. Йдеться:

•по-перше, про реалізацію у відповідний відрізок часу обгрунтованої у
Посланні Президента України “Європейський вибір” стратегії
випереджального розвитку, яка має забезпечити щорічні темпи зростання
ВВП в Україні на рівні не нижче 6 %-7 % (у півтора-два рази вищі, ніж
загалом у країнах ЄС), відчутне подолання на цій основі розриву в
обсягах ВВП на душу населення між Україною та державами-членами
Євросоюзу;

•по-друге, опанування інноваційної моделі структурної перебудови та
зростання, реалізація якої має забезпечити суттєве підвищення
конкурентоспроможності української економіки, утвердження України як
високотехнологічної держави; наявний інтелектуальний та
науково-технічний потенціал дає підстави на це розраховувати;

•по-третє, у соціальній сфері головним завданням має стати
цілеспрямоване забезпечення надійних передумов скорочення існуючого
розриву у рівні та якості життєвих стандартів з країнами ЄС, утвердження
середнього класу — основи політичної стабільності та демократизації
суспільства, суттєвого обмеження загрозливої диференціації доходів
населення та подолання бідності;

•вчетверте, завершення впродовж 2005-2007 рр. необхідних процедур, які б
забезпечили досягнення позитивних рішень щодо визнання нашої держави
країною з ринковою економікою та набуття членства в СОТ; вирішення
відповідних завдань утворить передумови утвердження, як це передбачено
Угодою про партнерство і співробітництво (1998 р.), зони вільної
торгівлі та набуття Україною у більш віддаленій перспективі
асоційованого членства в ЄС;

•вп’яте, Україна має активно працювати над вирішенням завдань т.зв.
секторальної (або галузевої) інтеграції; йдеться про поглиблення
інтеграційних процесів між нашою державою та ЄС в енергетичній сфері,
співробітництво у розвитку транспортно-комунікаційних мереж, в
інформаційній сфері та в галузях високих технологій;

•вшосте, в центрі уваги Уряду та Верховної Ради України мають бути
проблеми адаптації законодавства України, національної системи права,
включаючи правову культуру, судову та адміністративну практику до
системи законодавства та права Європейського Союзу.

Формування правового поля держави є тривалим суспільним процесом, що
органічно пов’язаний зі змінами у всіх інших сферах життя держави.
Штучно прискорити цей процес неможливо, але потрібно створити йому режим
найбільшого сприяння, адже йдеться про одну з визначальних передумов
успішної реалізації євроінтеграційної стратегії України.

У контексті практичної реалізації завдань євроінтеграційного процесу
потрібно розглядати й істотну активізацію євроатлантичного вектора
зовнішньої політики України, його чітке спрямування на реформування
військового потенціалу країни відповідно до європейських стандартів, на
повномасштабну євроатлантичну інтеграцію. Йдеться про одну з
локомотивних ланок нашої державної політики, яка стосується не лише
перспектив зовнішньої безпеки, а й філософії нашого майбутнього. Вступ
до СОТ, з одного боку, і наші активні дії щодо набуття повноправного
членства в НАТО, з іншого — це сьогодні дві найбільш продвинуті вперед
позиції щодо утвердження європейської стратегії нашої держави. Те, що
робиться Україною у цих питаннях засвідчує нову якість
євроінтеграційного процесу — його перенесення з площини суто політичних
обгрунтувань у сферу практичних рішень [8].

Прийняття у 2002 р. Радою національної безпеки і оборони політичного
рішення щодо перспективи набуття Україною повноправного членства в НАТО
стало переломним етапом у відносинах нашої держави з Альянсом. У цьому
доленосному рішенні знайшло відображення глибоке усвідомлення того, що
не лише членство України в НАТО, а й сам процес відповідної інтеграції
сприятиме вирішенню низки важливих стратегічних завдань нашої держави,
зокрема:

•забезпечення гарантованого захисту національної безпеки України, її
державного суверенітету;

•створення максимально сприятливих умов для інтеграції України в
європейські інституційні, у т.ч. й економічні структури;

•більш повна реалізація діючого науково-технічного потенціалу нашої
держави, її прилучення до високих технологій, розвиток ВПК;

•сучасне облаштування державних кордонів України;

•позитивні структурні перебудови українського суспільства, зміцнення
демократії, утвердження верховенства права, захист прав людини;

•підвищення міжнародного іміджу держави, її активне прилучення до
геополітичних процесів, загальноєвропейської та колективної безпеки,
зміцнення стабільності у Східноєвропейському та Чорноморському регіонах.

З урахуванням цих чинників процес євроатлантичної інтеграції
розглядається політичним керівництвом держави не лише як одна з
проміжних ланок реалізації мети вищого порядку — завдань
євроінтеграційної стратегії України, а й як локомотивний ланцюг цієї
стратегії.

1.2. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ З РОСІЄЮ ТА КРАЇНАМИ СНД

Україна зацікавлена у всебічному розвитку багатостороннього економічного
співробітництва з країнами СНД. Позитивну роль у цьому може відіграти
реалізація досягнутих домовленостей під час чотиристоронньої зустрічі
президентів Білорусі, Казахстану, Росії та України, яка відбулася у
Москві 22-23 лютого 2003 р. Поглиблення регіонального співробітництва
повністю відповідає принципам Євросоюзу. В основі цих принципів лежить
розуміння того, що лише через співробітництво і партнерство зі своїми
сусідами кожна окремо взята країна може максимально реалізувати свій
потенціал, гарантувати національні інтереси. Україна зацікавлена в
європейській орієнтації нового міждержавного утворення. Посилення
інтеграційних процесів між відповідними країнами може сприяти
утвердженню у східній частині європейського континенту зони сталого
розвитку та високих темпів економічного зростання. Якщо “економічним
чудом” попереднього десятиріччя стало досягнення країнами Заходу
середньорічних темпів економічного зростання на рівні 3-3,5 %, то таким
же чином реальним “економічним чудом” першого десятиріччя двотисячних
років можуть виявитися 6-7 % відповідного зростання ВВП у межах нового
регіонального інтеграційного об’єднання.

З євроінтеграційним курсом повністю узгоджується активна позиція
Президента України у питаннях, які стосуються оптимізації наших відносин
з Російською Федерацією, виведення їх на рівень справді стратегічного
партнерства. Європейська спільнота об’єктивно зацікавлена у такому
перебігу подій, у тому числі й у взаєм-ній координації євроінтеграційної
політики наших держав. Йдеться про один з важливих чинників розширення
зони стабільності на європейському просторі, утвердження якої є одним з
визначальних пріоритетів Євросоюзу.

Особливо перспективною в цьому є наша конструктивна взаємодія з
Казахстаном, який об’єктивно зацікавлений в європейському векторі нового
регіонального утворення, має наміри зблизитися з Європою через
“четвірку”. Україна може відіграти у цьому функцію зв’язної ланки.

Водночас стратегія регіональної політики України, логіка наших
економічних відносин з країнами СНД, у т.ч. з Росією, має розглядатися
як така, що підпорядкована курсу європейської інтеграції України. Це
одна з базових позицій документа “Європейський вибір”, яка не може
піддаватися сумніву. Росія — велика держава, яка відіграє і
відіграватиме зростаючу роль в європейській політиці. Європа зацікавлена
у поглибленні зв’язків з Росією. Як і Україна, Росія прагне
інтегруватися у спільний європейський економічний простір. Однак у цьому
процесі існують і принципові розбіжності. Росія не порушує питання щодо
членства в ЄС. Вона претендує на статус самостійного центру інтеграції
на євразійському просторі. Йдеться про стратегію, яка дістала назву
“Європа двох імперій”, у межах якої здійснюватиметься активна взаємодія
між Європою Євросоюзу й іншим євроінтеграційним утворенням —
євразійською або пострадянською Європою на чолі з Росією [6].

У такій ситуації Україна має бути послідовною при визначенні механізмів
своєї участі в інтеграційних процесах на пострадянському просторі.
Оптимальним є наше сприяння створенню зони вільної торгівлі. Слід
враховувати реальні складнощі цього завдання, безрезультативність спроб
його вирішення у попередній період. Ці складнощі пов’язані з
об’єктивними обставинами — за роки незалежності відбулося природне
дистанціювання національних, у т.ч. й економічних інтересів відповідних
держав, узгодження яких шляхом відновлення економічних зв’язків, що
існували раніше, є практично неможливим. У такій ситуації проголошена
лідерами чотирьох країн зона вільної торгівлі може отримати реальне
втілення лише на основі загальновизнаних у світовій практиці принципах —
на принципах СОТ, які гарантують рівність конкурентних можливостей
країн-учасниць, їхній міжнародний правовий захист.

Формування зони вільної торгівлі на принципах СОТ сприятиме вирішенню й
іншого базового завдання євроінтеграційного курсу не лише України, а й
інших країн-учасниць регіональної інтеграції — нашому приєднанню до
Спільного європейського економічного простору. Це питання набуває все
більшої актуальності. Єврокомісія своїм рішенням про сусідські відносини
підтвердила таку можливість.

З урахуванням існуючих розбіжностей у ставленні до цієї проблеми позиція
щодо синхронізованого набуття відповідними країнами членства в СОТ для
нашої держави не є конструктивною. Україна суттєво просунулася вперед у
цьому питанні. Нещодавно підписаний у Брюсселі двосторонній протокол між
Україною та ЄС про взаємний доступ на ринки товарів та послуг — важливий
крок у відповідному напрямі. Тому штучно стримувати цей процес ми не
маємо права [10].

У контексті стратегічних пріоритетів України потрібно враховувати й інші
принципові суперечності. Для України, яка зробила суттєві кроки у
питаннях адаптації чинного законодавства до законодавства ЄС, є
неможливою гармонізація законодавства з відповідними країнами СНД. Це
крок назад, шлях від Європи, шлях інтеграції України у євразійський
простір.

Цьому слугуватиме й реалізація ідеї утворення єдиного митного союзу та
використання (у перспективі) в межах нового регіонального утворення
російського рубля як єдиної розрахункової грошової одиниці. Потрібно
бути свідомим того, що вказаний ступінь інтеграційних процесів, який
активно відстоює російська сторона, виходить за межі суто економічного
співробітництва. Його реалізація передбачає обов’язкову політичну (а
також військову) інтеграцію чотирьох країн. У даному разі фактично
йдеться про утворення на чолі з Росією функціонально відособленого
інтеграційного об’єднання, розширене відтворення ЄврАзЕС, до участі в
структурах якого Україна завжди ставилася з обгрунтованим застереженням.
Участь у відповідних структурах фактично означатиме зміну стратегічної
парадигми нашої держави, що не може не викликати серйозних застережень.
Для запобігання такому розвитку подій потрібно дотримуватися такого
принципу: утвердження зони вільної торгівлі на принципах СОТ — це
найвища планка наших відносин у межах чотирьох країн, переступити яку ми
не маємо права.

Потрібно розуміти економічні підвалини відповідного застереження, не
перебільшувати потенційні можливості північно-східного вектора наших
економічних інтересів. За часів радянської влади української економіки
як цілісної самодостатньої системи взагалі не існувало. На українському
ринку використовувалося всього 17,9 % вартості власних виробів.
Аналогічною була ситуація й стосовно інших країн СНД. Слід враховувати й
те, що кожна з відповідних країн намагалася вирватися з кайданів
колишньої імперії, подолати кризові процеси, утвердити ринкові механізми
самотужки. В результаті сформувалися різні економічні структури, власні
зовнішньоекономічні інтереси та пріоритети. У 1996 р. на країни СНД
припадало 47,6 %, а на Росію — 35,9 % українського експорту. У 2002 р. —
відповідно 23,4 % та 17,1 %. Натомість наш експорт у країни ЄС та
країни-кандидати на вступ до Євросоюзу зріс за відповідний період з 23,9
% до 40,8 %. Нині український експорт в країни ЄС перевищує експорт в
Росію. Ця тенденція збереглася і у першому півріччі поточного року.
Обсяг прямих інвестицій в нашу економіку з країн ЄС на початок 2003 р.
склав 1,5 млрд дол., що становить 34,4 % загального обсягу іноземних
інвестицій в Україні. Інвестиції з Росії не перевищують 6 %. Звуження
відповідного вектора зовнішньоекономічних відносин — це об’єктивний
процес. Це водночас і добра ознака позитивних зрушень, що відбуваються в
українській економіці, певна ознака зростання її конкурентоспроможності.

Звісно, що Україні слід активно працювати на всіх економічних напрямах,
у т.ч. і на східному, використовувати для цього всі можливі інструменти.
У цьому контексті наше членство в СОТ, утвердження зони вільної торгівлі
і на цій основі більш сприятливого клімату економічних взаємовідносин з
країнами СНД — це не слабка, а навпаки, сильна позиція України. Наша
держава все робить для того, щоб максимально використати існуючі в цьому
можливості. Це безпосередній інтерес наших товаровиробників, реальної
економіки загалом.

Формування відповідно до заяви лідерів чотирьох держав Єдиного
економічного простору не може заперечувати участь України в інших
субрегіональних (транскордонних) інтеграційних утвореннях, зокрема у
ГУУАМ та ЧЕС.

У новій ситуації особливої ваги набуває ініціативна позиція України і
щодо інтенсифікації взаємодії з країнами Центральної Азії та Кавказу,
зокрема у розвитку міжнародних транспортно-комунікаційних мереж та
освоєнні покладів вуглеводів Каспійського басейну. Поглиблення
відповідного співробітництва повною мірою кореспондується з інтересами
Євросоюзу. У цих та інших питаннях Україна може стати важливою зв’язною
ланкою між Сходом і Заходом [5]

1.3. СПІВРОБІТНИЦТВО З МАЙБУТНІМИ

ТА НОВИМИ ЧЛЕНАМИ ЄС

З розширенням Євросоюзу формуються нові можливості поглиблення
економічного і політичного співробітництва з майбутніми новими членами
ЄС, насамперед з країнами, що утворюють Балтійсько-Чорноморську вісь.
Йдеться про країни Центральної Європи, які відрізняються особливою
культурною спадщиною, традиціями та ментальністю, є близькими до
відповідних цінностей українського народу. Вступ до ЄС виокремлює
проблему статусу цих країн, збереження їхньої специфічної ідентичності.
Потрібно враховувати і наявність спільних економічних та політичних
інтересів між нашими країнами, що зумовлює їхнє природне зближення.

Зазначені обставини визначають об’єктивну зацікавленість країн
Центральної Європи в реалізації євроінтеграційної стратегії України,
офіційну (публічну) підтримку цієї стратегії. Це створює об’єктивні
передумови поглиблення субрегіональних інтеграційних процесів на рівні
країн Центральної Європи за участю України. Не виключається можливість
формалізації відповідних відносин, надання їм у відповідності з існуючою
світовою практикою інституційно визначеної форми. Формування
відповідного субрегіонального угруповання не повинно стимулювати
поглиблення суперечностей між “старою” та “новою” Європою, які виявилися
в період іракської кризи. Україна не зацікавлена у відповідному
протистоянні, виступає за утвердження моделі Великої Європи. Це наша
принципова позиція.

Стимулом поглиблення інтеграційних процесів між країнами Центральної
Європи та Україною є адекватність завдань економічних перетворень.
Йдеться про освоєння моделі інноваційного розвитку та запровадження
постіндустріальних систем виробництва, структурну перебудову АПК,
соціалізацію економіки та подолання на цій основі глибокої диференціації
доходів населення, забезпечення випереджальних темпів зростання.

Потрібно враховувати й те, що відставання України за показниками ВВП на
душу населення, розрахованому за паритетом купівельної спроможності, не
є критичним. У 2001 році цей показник складав в Україні близько 4500
євро, а по 10 країнам-кандидатам на вступ в ЄС — 10,7 тис. євро, в т.ч.
у Латвії — 7750, Литві — 8960, Естонії — 9240, Польщі — 9410 євро. В
країнах-кандидатах другої хвилі відповідно: у Болгарії — 5710, Румунії —
5560, Туреччини — 5230 євро. З урахуванням “тіньового” сектору цей
показник для України буде значно більшим. Маємо враховувати і більш
високі темпи зростання, які демонструє українська економіка в останні
три роки (2000-2003 роки). В країнах-десятки вони в середньорічному
вимірі не перевищують 2,5 %, в т.ч. у Польщі — 1,6 %, Чехії — 2,7 %,
Угорщині — 3,5 %. В Україні відповідне зростання склало 7,1 %, за І
півріччя 2003 року — 7,3 %. До того ж в Україні стабільніша валюта,
менший рівень зовнішніх боргів, позитивне платіжне сальдо та значно
менший бюджетний дефіцит [3].

Позначається і така обставина: країни Центральної Європи не мають
відчутного потенціалу розширення торгівлі на Захід. Цей потенціал вже
значною мірою вичерпано. Відповідно зазначені країни прагнутимуть
використати потенційну місткість українського ринку, яка велика. Можна
передбачити й активізацію інвестиційного процесу — перенесення низки
орієнтованих на експорт виробництв з території Чехії, Словаччини,
Угорщини та Польщі на територію України з метою використання її
конкурентних переваг, а також (що не менш важливо) виходу з-під дуже
жорстких регуляторних вимог, які діють на території ЄС. Прикладом може
слугувати Угорщина, яка тепер схильна розглядати Україну як стратегічну
територію для виходу на ринки інших пострадянських країн. У цьому ж
контексті конче важливим є поглиблення прикордонного співробітництва між
нашими країнами.

В реалізації євроінтеграційного курсу України важливого значення набуває
стратегічне партнерство з Польщею. Останнім часом ця країна набула
принципово нового геополітичного статусу, перетворюється на одного з
найсерйозніших європейських партнерів США, перебирає на себе роль
своєрідного трансатлантичного інтегратора в Центральній та Східній
Європі. Нині Польща опинилася у пікантній ситуації, коли війна в Іраку
підняла цю країну на гребінь світової політики, але її політичні та
економічні можливості не відповідають цьому рівню. Це зумовлює
об’єктивну зацікавленість не лише української, а й польської сторони у
поглибленні всебічного співробітництва між нашими країнами. “Зв’язка”
США-По льща-Україна має бути ефективно використана для просування
України до Європи. Існує реальна перспектива зміцнення такої “зв’язки”,
її утвердження в стійку взаємозалежність геостратегічного значення, що
має обов’язково враховуватися українською дипломатією.

У цьому контексті принципове значення має взаємна співпраця української
та польської сторін в реалізації нафтотранспортного коридору
Одеса-Броди-Гданськ, який по праву розглядається політичними аналітиками
як самий перспективний європейський економічний проект найближчого
десятиріччя. Після того як Польща отримала доступ до нафтових родовищ
Іраку, геостратегічна значимість цього нафтопроводу суттєво зростає.
Йдеться не лише про перспективи транспортування до Європи каспійської
нафти, а й нафти близькосхідного регіону. Поглиблення економічного
співробітництва України з Туреччиною, суттєве зближення інтересів між
нашими країнами, що відбулося останнім часом, наші спільні прагнення
щодо європейської інтеграції утворюють вагомі передумови приєднання до
відповідного проекту і турецької сторони. Загалом, різновекторна
інтеграція України у загальноєвропейську систему транспортування нафти
може стати одним з визначальних чинників обопільної зацікавленості у
прискоренні євроінтеграційного процесу України.

Розширення ЄС вже у визначених параметрах — приєднання до Євросоюзу
спочатку 10, потім — двох і далі — ще однієї країни може мати для
України два альтернативні наслідки. Йдеться, з одного боку, про
утвердження між ЄС та країнами-сусідами (пострадянською Європою) границі
остаточного розмежування. У цій ситуації Україна виявиться вимушеною
інтенсифікувати східний інтеграційний вектор. Інша альтернатива —
активна і послідовна євроінтеграційна політика нашої держави, в якій
основні акценти розставлятимуться на реалізації визначених стратегією
“Європейський вибір” завдань внутрішніх перетворень, демократизації
суспільства. Кожен реальний крок у відповідному напрямі сприятиме
зростанню міжнародного іміджу нашої держави, а відтак — і європейській
привабливості [11].

2. УКРАЇНА І НАТО

До найважливіших інтересів НАТО в Україні у сфері воєнної безпеки варто
віднести виконання умов Договору про звичайні збройні сили в Європі
(ДЗЗСЄ). Виконання Україною цього Договору сприяло усуненню дисбалансу
сил у Європі, що склався ще в період “холодної війни”. До числа
пріоритетних інтересів безпеки НАТО у воєнній сфері варто віднести також
дотримання Україною заходів воєнної довіри і відкритості у воєнній
сфері. У цьому відношенні ратифікація Україною Договору “Відкрите небо”
у березні 2000 року відповідає стратегічним інтересам Альянсу, що
зафіксовано в Новій стратегічній концепції НАТО.

Таким чином, від реалізації вищезгаданих інтересів НАТО у воєнній сфері
безпосередньо залежить як безпека самого Альянсу, так і міжнародна
безпека загалом. Через наявний військовий компонент, а також винятково
важливе геостратегічне положення, Україна більш за інші країни здатна
впливати на стан безпеки в Центральній та Східній Європі.

Проте головні інтереси Альянсу, пов’язані з Україною, зосереджені не у
воєнній сфері, за всієї її важливості та першорядності, а в площині
політичній. Вони полягають у ствердженні демократичних цінностей і
всього того, що називається просуванням західної європейської
цивілізації. Ці інтереси є глобальнішими, довготривалішими і
найважливішими. За суттю вони полягають у заповненні вакууму, що
утворився внаслідок краху комуністичної ідеології у країнах колишнього
соціалістичного табору в Європі. Реалізація цих інтересів зрештою має
ввести нові, незміцнілі демократії, що постали на посткомуністичному
просторі, в євроатлантичне співтовариство. Виходячи з визначальної ролі
політичної функції Альянсу, НАТО висуває до країн-кандидатів і
відповідні вимоги: вони є насамперед політичними, а вже потім —
військовими. Головними вимогами НАТО до країн-кандидатів є побудова
демократичного суспільства в державі та встановлення демократичного
цивільного контролю над збройними силами. Отже, намір України вступити
до НАТО передусім є виявом прагнення розбудувати демократичне
суспільство.

З наближенням НАТО до кордонів України значущість країни для Альянсу
зростає. Йдеться насамперед про геополітичний вимір. Поза Україною
неможливе завершення політичного оформлення Європи. Тому за другою
хвилею буде третя і, очевидно, остання хвиля розширення НАТО. І в цьому
русі Україна відіграватиме значно більшу роль для НАТО, ніж усі сім
країн другої хвилі розширення НАТО. У процесі розширення Україна набуває
для НАТО надзвичайно важливого геостратегічного значення. Якщо
приєднання країн Балтії до НАТО означає завершення формування
північно-східного флангу НАТО, то вступ України до НАТО означатиме
завершення формування південно-східного флангу Альянсу. Членство
Туреччини, Болгарії і Румунії в НАТО без України не вирішує проблему
контролю Альянсу над Чорноморським регіоном і виходу його на Кавказ [9].

Геостратегічна важливість членства України в НАТО визначається також
російським чинником. Росія потребує співробітництва з Євросоюзом,
оскільки намагається відігравати роль самостійної геополітичної сили в
Європі. У цьому співробітництві вона дотримується старої геополітичної
концепції — домінування в близькому зарубіжжі. Така політика Росії є
певним викликом для безпеки і стабільності нової політичної Європи.
Захід зацікавлений співробітничати з Росією не тільки задля економічного
зиску, а й для того, щоб нейтралізувати її геополітичні амбіції. За
такого розкладу без України Росія позбавляється необхідного
геостратегічного маневру, отже, опиняється в ситуації геостратегічної
незавершеності, що унеможливлює її відтворення як геополітичної потуги в
Європі. Тому скільки б ми не говорили про важливість економічних
зв’язків з Росією, вона дивитиметься на Україну в контексті відносин з
НАТО з точки зору своїх геостратегічних інтересів. Отже, Україна набуває
винятково важливого значення для НАТО як з погляду оборони його нових
членів, так і з точки зору збереження євроатлантичного партнерства.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України розпочати процес,
кінцевою метою якого є приєднання до НАТО, має для нашої держави
доленосне значення, оскільки визначає не тільки перспективи нашої
зовнішньої безпеки, а й надає гарантії для внутрішніх демократичних та
економічних перетворень. Членство в НАТО вирішує багато важливих для
майбутнього України як незалежної суверенної європейської держави
питань.

1. Надає міцні гарантії її національної безпеки, територіальної
цілісності та державного суверенітету. Членство в НАТО дозволяє уникнути
тих глобальних та регіональних загроз, з якими Україна самотужки
впоратися неспроможна.

2. Зміцнює національну обороноздатність країни, змушуючи її приводити
свої збройні сили у відповідність до сучасних стандартів.

3. Сприятиме залученню високих технологій в оборонну промисловість та
повнішій реалізації науково-технічного потенціалу нашої країни.

4. Посилює внутрішньополітичну та соціальну стабільність країни,
оскільки країни НАТО є світовими лідерами у забезпеченні
соціально-економічних та соціально-політичних стандартів.

5. Створює сприятливі політичні передумови для залучення потужних
західних інвестицій в економіку країн-членів Альянсу.

6. Сприятиме консолідації суспільства, зміцненню демократії, утвердженню
верховенства права та захисту прав людини.

7. Дозволяє Україні вийти зі сфери геополітичного домінування Росії і
досягти зі своєю північно-східною сусідкою рівноправних відносин.

8. Створює також вагомі передумови інтеграції в європейську спільноту,
його політичні та економічні структури, зокрема в ЄС.

9. Сприятиме підвищенню міжнародного авторитету України, активнішій
участі в загальноєвропейських процесах, посиленню ролі в зміцненні
стабільності та безпеки в Східноєвропейському та Чорноморському
регіонах.

Отже, приєднання до Альянсу — це проблема історичного вибору між
європейською і євразійською циві-лізацією, між демократією і
авторитаризмом. І цей історичний вибір має зробити кожна країна,
розташована на Європейському континенті. Але вступ до НАТО для України
потребує значних і тривалих зусиль. Для того, щоб досягти поставлених
цілей, потрібно розробити чітку і обґрунтовану стратегію євроатлантичної
інтеграції України, яка б враховувала національні інтереси,
зовнішньополітичні умови та внутрішні особливості розвитку нашої країни.

Вагомим кроком у цьому напрямку стало ухвалення на Празькому (2002 р.)
самміті НАТО Плану дії “Україна — НАТО”, реалізація якого стала основним
змістом відносин між Україною і НАТО протягом 2003 року. План дії має на
меті чітко визначити стратегічні цілі та пріоритети України на шляху
інтеграції у євроатлантичні структури безпеки, а також забезпечити
стратегічні межі поточного та майбутнього співробітництва між Україною
та НАТО. У документі викладені принципи, що охоплюють політичні та
економічні питання; інформаційні аспекти співробітництва; питання
безпеки, оборони та іншу воєнну тематику; гарантування захисту та
безпеки інформації; а також правові питання.

Щорічний Цільовий план “Україна — НАТО”, в якому визначені внутрішні
заходи, що запроваджуватимуться Україною, а також спільні заходи з НАТО,
має на меті забезпечити досягнення цілей, окреслених Планом дії. Загалом
План було сприйнято в Україні неоднозначно. Одні вбачали в ньому
проміжний “залік” для приєднання до Плану дій з набуття членства в НАТО,
інші — довготривалу стратегію політики співробітництва України з
Альянсом, яка не потребує вжиття якихось термінових конкретних заходів.
У той же час зобов’язання, взяті Україною в Плані дії “Україна — НАТО” і
Цільовому плані “Україна — НАТО” на 2003 рік, досить вагомі. Ці
документи передбачають, що Україна вживатиме заходів щодо боротьби з
корупцією, відмиванням грошей, отриманих злочинним способом, а також
підвищуватиме рівень життя населення. Серед важливих цілей Плану дій —
введення мораторію на ініціювання законопроектів про податкові пільги,
створення умов для вступу до Світової організації торгівлі та
диверсифікація джерел енергопостачання. Наша держава взяла на себе
зобов’язання значно просунутись шляхом демократичних реформ, зокрема
поліпшити ситуацію зі свободою слова та засобів масової інформації.

За перше півріччя 2003 року Україні вдалося досить успішно вжити низку
заходів, передбачених зазначеним Планом. Зокрема був створений
інституційний механізм втілення заходів Плану дій України на державному
рівні, основними складовими якого є Державна рада з питань європейської
та євроатлантичної інтеграції, що її очолює Президент України, а також
Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. Державна
рада є основним координаційним органом роботи державних установ у сфері
євроатлантичної інтеграції. Національний центр робить оперативні
моніторинги, здійснює координацію і контроль за вжиттям заходів
Цільового плану.

Та найбільш вагомим внеском України в реалізацію Плану дій, що
підтверджує її спроможність надавати певні військові ресурси для
виконання завдань, що постають перед Альянсом, зокрема проведення
миротворчих та гуманітарних операцій під проводом НАТО, стало
направлення українського окремого батальйону радіохімічного, хімічного і
біологічного захисту (РХБЗ) до Кувейту, а також участь українського
військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку. Важливим кроком
України в плані підтримання мобільної спроможності сил Альянсу стала її
згода про надання українських літаків АН-124 для використання країнами
НАТО на умовах лізингу. Загалом за перше півріччя 2003 року з 256
запланованих заходів Цільового плану виконано 150. Таке інтенсивне
виконання заходів Цільового плану було позитивно оцінене керівництвом
НАТО на засіданнях спільної комісії Україна — НАТО.

Проте Україна має ще подолати кілька складних проблем, що постають перед
нею на шляху до НАТО. Зокрема, вони стосуються відповідності військовим
критеріям членства в Альянсі.

1. Головною проблемою тут є спроможність робити свій внесок воєнного
характеру в колективну оборону, а також готовність взяти на себе
зобов’язання щодо поступового удосконалення своєї обороноздатності. Ця
проблема обумовлена насамперед обмеженістю бюджетних асигнувань для
зміцнення обороноздатності України.

Але НАТО і не вимагає від нових членів значних витрат на оборону.
Основним напрямом поліпшення становища фінансування Збройних Сил України
та інших країн-кандидатів є скорочення чисельності ЗС, застарілого
озброєння та інфраструктури без скорочення відсотка ВВП, призначеного
для оборонного бюджету. Верхньою межею оборонних витрат, що відповідає
вимогам для країн НАТО, слід вважати 2 % ВВП. Україна щорічно витрачає
на свої оборонні потреби близько 1,3 % ВВП. У разі вступу України до
НАТО вона буде зобов’язана вносити до бюджету НАТО щорічно від 0,5 % до
1 % свого оборонного бюджету. Такий фінансовий внесок для України не
видається надто обтяжливим. Для прикладу, військові витрати Польщі
складають приблизно 1,93 % від ВВП. Чеський уряд з урахуванням усіх
чинників погодився на фінансування бюджету НАТО в обсязі 0,9 %.

2. Стандартизація та досягнення оперативної сумісності. Про певні
зрушення можна говорити тільки стосовно оперативної сумісності сил і
засобів, що виділені для участі у спільних діях з підтримання миру.
Головна проблема полягає у відсутності значних результатів переведення
Збройних Сил на стандарти НАТО. Поки програма закупівлі озброєнь
переважно зорієнтована на росій-ських виробників військової техніки.
Вирішення цієї проблеми ускладнюється обмеженістю кваліфікованих кадрів
та незнання військовими іноземної мови.

3. Повільне формування цивільних структур у Міністерстві оборони
України. Призначення цивільного міністра є першим суттєвим внеском у
формування цивільних структур у Міністерстві оборони України. Але
проблема тут, з одного боку, полягає в недостатній компетентності
цивільних у військовій сфері, а з іншого — у неприйнятті й недовірі до
цивільного керівництва з боку професійних військових. Очевидно, що
способами вирішення цієї проблеми можуть бути: досягнення оптимальних
пропорцій між цивільними і військовими в цивільних структурах
Міністерства оборони, впровадження освітніх програм щодо військової
сфери для цивільного персоналу, чітке розмежування повноважень і функцій
цивільних і військових у Міністерстві оборони.

4. Відсутність належної інформаційної підтримки курсу євроатлантичної
інтеграції України. Підтримка цього курсу з боку суспільства є
визначальною за набуття Україною членства в НАТО. Соціологічні
опитування свідчать, що в цьому питанні серед населення немає
консенсусу. У 1995 році ідею вступу України до НАТО підтримувало 27 %
респондентів, у 1996 р. — 36 %, у 1997 р. — 38 %, у 2000 р. — близько 34
%, у 2002 р. — 32 %, у 2003 р. — 28 %. “Проти” у 1995 році було 27 %
респондентів, у 1996 р. — 19 %, у 1997 р. — 21 %, у 2000 р. — 34 %, у
2003 р. — 35 % [9].

Усвідомленню українським суспільством потреби бути членом Альянсу
заважають старі стереотипи. Один з них — “НАТО залишається агресивним
блоком”, другий — “НАТО — це клуб багатих країн і на Україну там не
чекають”, третій — “Україна не потрібна НАТО, ми маємо жити разом в
одній країні — Великій Росії з нашими братами-росіянами або щонайменше
бути нейтральною державою”.

Головна проблема полягає в тім, що українські засоби масової інформації
тиражують старий стереотип НАТО, стереотип недружньої до України
організації. Це має своє пояснення, оскільки за радянських часів НАТО
розглядалося як агресивний блок, і цей стереотип досі живе у свідомості
старшого покоління. Одночасно непродуманість відповідних програм, що
спостерігаємо на українському телебаченні, певною мірою сприяє
продовженню життя цього старого міфу про НАТО, крім того, у суспільстві
не існує чіткого усвідомлення того, що вступ до НАТО корисний з погляду
саме пересічного громадянина. Відповідно до соціологічних опитувань 24 %
українських громадян не можуть відповісти на запитання стосовно вступу
України до НАТО.

Очевидно, що засоби масової інформації мають стати ефективним
інструментом реалізації політики євроатлантичної інтеграції України.
Завдання органів державної влади — усунути старий стереотип про НАТО,
стимулювати на державних телевізійних каналах показ реалістичних
програм, що віддзеркалюють сучасне НАТО та його перспективу.

Слід зазначити, що повного консенсусу щодо приєд-нання до Альянсу не
було й у країнах-кандидатах на членство. Так, у Польщі за вступ до НАТО
висловилося трохи більше 50 % опитаного населення. В Іспанії перед
вступом до НАТО за це рішення висловлювалося близько 57 % опитаних. Для
України особливість цієї ситуації полягає у тім, що розмежування на
прихильників і супротивників вступу України до НАТО відбувається за
регіональною ознакою. Так, у Західній Україні вступ до НАТО підтримують
34 %, у Східній — 20 %, отже, західні та східні регіони держави мають
різну геополітичну орієнтацію. Така розбіжність визначається насамперед
різними історичними умовами розвитку західних і східних регіонів
України, етнічним складом населення, а отже, відмінною ментальністю,
специфікою економічного розвитку та зовнішньоторговельних зв’язків.

5. Недостатня розробленість вивіреної політичної стратегії і тактики
набуття членства в НАТО. Альянс не може розширюватися безмежно. У
процесі вступу до НАТО неабияке значення має його динаміка. Міжнародна
обстановка змінюється настільки швидко, що Україна вже сьогодні
запізнюється з поданням заявки на вступ до НАТО. Розраховувати на те, що
в НАТО на Україну чекатимуть ще 20 років, немає підстав. Щоб
розраховувати на успіх на самміті НАТО у 2004 році, вкрай важливо
пришвидшити всі процеси та реформи, пов’язані з євроатлантичною
інтеграцією. Рішення РНБО України було досить несподіваним як для самого
українського суспільства, так і для НАТО. Сьогодні Україна може подати
заявку про вступ до НАТО, проте для її прийняття потрібно, щоб самі
країни НАТО сприймали це позитивно.

З іншого боку, не можна погодитися з запропонованою українською стороною
процедурою набуття членства в НАТО, згідно з якою Україна може подати
заявку після того, як виконає Цільовий план, перейде до Плану дій щодо
членства, візьме участь в інтенсифікованому діалозі, пройде внутрішню
процедуру, здобуде консенсус у себе вдома та забезпечить підтримку
населення не менше ніж 51 % і здійснить ще цілу низку процедур. Це
довготривалий і неефективний шлях.

Зазначена процедура значно віддалить реальні терміни вступу України до
НАТО. Зазвичай такі процедури країни-кандидати проходять вже після того,
як подали заявку на приєднання до Альянсу. А про те, що ці терміни є
значно коротшими, свідчать заяви високих американських посадовців про
те, що доля України щодо вступу до НАТО вирішиться у найближчі півтора
року.

Інша річ, що заявка України має бути вагомою. Її доцільно подати одразу
після успішного завершення виконання Плану дій “Україна — НАТО” на 2003
рік, тобто на початку 2004 року. Цей крок має бути імплементований,
закріплений конкретною письмовою офіційною заявою про набуття Україною
статусу хоча б кандидата в члени НАТО. Тобто має бути відповідний указ
Президента України, далі — відповідне рішення Кабінету Міністрів і
схвалення указу щодо вступу до НАТО Верховною Радою. Наявність цих трьох
ключових документів дозволить продемонструвати Альянсу серйозність
намірів України, що буде не декларативною, а реальною політикою.

Друга хвиля розширення НАТО означає трансформацію самого Альянсу з
воєнної на переважно політичну організацію. З другою хвилею в НАТО
прийде нова генерація політиків Східної і Центральної Європи, яка
інакше, ніж країни Західної Європи, дивиться на Україну та її східних
сусідів. Це відкриває додаткові шанси для України стати членом Альянсу.

З розширенням набуває ще більшого значення політична функція НАТО. Вона
стає політичною організацією, що захищає демократичні цінності. Відтак,
незважаючи на суперечки між європейськими членами НАТО та США, ця
організація буде потрібна як Сполученим Штатам Америки, так і Європі.
Для Америки — це організація, яка забезпечуватиме її інтереси в Європі,
для європейського співтовариства, поряд з Європейським Союзом, НАТО є
основною інституцією розбудови нової політичної Європи.

Україна заклала ґрунтовну базу для співробітництва з цією організацією.
Але сьогодні час вимагає інших підходів. Він потребує концепції
відносин, яка б вказувала чіткий шлях переходу від поглибленого
співробітництва до набуття членства в Альянсі. До першочергових завдань
інтеграції України в НАТО необхідно також віднести проведення
“Оборонного огляду” та реалізацію цілей, зазначених в Плані дій “Україна
– НАТО”. Наступний важливий крок — це прийняття політичної Декларації
про початок інтенсивного діалогу щодо членства в НАТО та приєднання до
Membership Action Plan, що необхідно для початку конкретної підготовки
до вступу до НАТО. Після цього слід розпочати тривалий період набуття
Україною членства в Альянсі, який, зокрема, передбачатиме:

•завершення та втілення в життя рекомендацій “Оборонного огляду”;

•зміну інформаційної політики в українському інформаційному середовищі
щодо іміджу НАТО;

•широкі дипломатичні заходи в країнах НАТО щодо формування позитивної
міжнародної думки про вступ України до Альянсу;

•розробку та здійснення переходу на єдині з НАТО стандарти і систему в
сфері контролю над повітряним простором;

•стандартизацію засобів зв’язку, управління, штабних процедур з метою
досягнення оперативного сумісництва;

•здійснення економічних й політичних реформ, спроможних забезпечити
добробут і стабільність, без яких Україна не виглядатиме в очах
країн-членів НАТО повноцінним членом, що заслуговує на довіру.

І останнє — необхідне відновлення стратегічного партнерства з США, без
підтримки яких Україна не зможе розраховувати на успіх у процесі
інтеграції до євроатлантичних структур безпеки.

3. ПРІОРИТЕТИ УКРАЇНСЬКО– АМЕРИКАНСЬКИХ ВЗАЄМИН

Від самого початку новітньої історії незалежності Української держави
розвиток взаємин із Сполученими Штатами Америки міцно утримує місце
одного з зовнішньополітичних пріоритетів. У базовому документі —
“Основних напрямах зовнішньої політики України”, — ухваленому Верховною
Радою 2 липня 1993 р., зазначено: “Особливе значення для України мають
відносини із Сполученими Штатами Америки як країною, політика якої
суттєвим чином впливає на розвиток міжнародних подій”. Як свідчить
аналіз, українська дипломатія на американському напрямі послідовно діяла
у повній відповідності до цієї настанови.

Так, під час державного візиту до США у листопаді 1994 р. Президента
України Л. Кучми лідерами двох держав було підписано Хартію
українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, чим
відкрито шлях до повномасштабного міждержавного співробітництва в
політичній, економічній, науково-технічній, гуманітарній та інших
галузях. Відтак цю подію можна вважати початком якісно нового етапу
українсько-американських відносин: вже у вересні 1996 р., під час
робочого візиту до США Секретаря Ради національної безпеки і оборони
України, сторони констатували вихід українсько-американських взаємин на
рівень стратегічного партнерства. Цю констатацію було підкріплено
оголошенням про створення Українсько-американської міждержавної комісії
на чолі з Президентом України Л. Кучмою та віце-президентом США А. Ґором
(“комісія Кучма-Гор”).

На початку червня 2000 р. відбувся офіційний візит в Україну президента
США У. Клінтона, який став демонстрацією зміцнення відносин
стратегічного партнерства між Україною та США: президентами було
ухвалено Спільну заяву, зміст якої зобов’язував сторони до поглиблення
цих відносин. Протягом зазначеного періоду була напрацьована солідна
юридично-правова база українсько-американських відносин: вона
складається з більш ніж сотні документів різного рівня (міждержавного,
міжурядового, міжвідомчого) та змісту (галузі економічна, торговельна,
енергетична, екології, культури, науки та технологій, транспортна,
безпеки, військова тощо).

На жаль, у 2002 р. була втрачена динаміка українсько-американських
взаємин, які взагалі зазнали неабияких випробувань, спричинених так
званою “кольчужною справою”. Обидві сторони досить швидко зрозуміли
необхідність якнайшвидшого розблокування цієї ситуації, і вже наприкінці
того ж року почався інтенсивний пошук шляхів виходу з неї. Відтак одним
з пріоритетів української зовнішньої політики поточного року було
визначено виправлення існуючих негативних тенденцій в
українсько-американських відносинах і виведення їх на рівень усталеного
стратегічного партнерства. У Зверненні до Верховної Ради України у
зв’язку з Посланням Президента України до Верховної Ради України “Про
внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році” Главою держави
наголошується на особливому значенні “відновлення конструктивного
діалогу зі Сполученими Штатами Америки, спрямованого на утвердження
принципів стратегічного партнерства, розвиток відносин на засадах
взаємоповаги, невтручання у внутрішні політичні процеси, усунення
бар’єрів на шляху двосторонньої торгівлі та інвестицій”.

Поставлене завдання вимагає усвідомлення наявних активів, що можуть бути
покладені у підвалини такого партнерства та визначення напрямів їхнього
ефективного використання [4].

Важливо пам’ятати, що “стратегічне партнерство” між державами може
виникнути на підґрунті несуперечності їхніх базових стратегічних
інтересів, а послідовна реалізація партнерами намічених напрямів
діяльності у життєво важливих для них вимірах національної безпеки є
взаємовигідною та спрямовується на досягнення основних цілей, які вони
ставлять перед собою на конкретний, визначений термін. У цьому зв’язку
слід зауважити, що не тільки Україна, але й увесь пострадянський простір
не належить до пріоритетів поточної стратегії США. Це пояснюється двома
причинами.

По-перше, характерною особливістю стилю адміністрації президента Дж.
Буша є те, що усі її наявні ресурси зосереджуються на вирішенні не
більше як однієї-двох проблем, що визнані найактуальнішими. До таких
сьогодні віднесені міжнародний тероризм і країни-ізгої, першою серед
яких був визначений Ірак.

По-друге, вважається, що успішна реалізація завдання ядерного
роззброєння трьох ядерних спадкоємців колишнього СРСР — України,
Казахстану і Білорусі — та зміцнення за допомогою США системи
забезпечення безпеки і фізичного захисту ракетно-ядерного арсеналу РФ
дозволили викреслити цей простір з переліку джерел найбільших небезпек і
загроз стабільності.

Проте викладене не означає втрату з боку США зацікавленості у
пострадянському мегарегіоні взагалі. Передусім американські інтереси
щільно прив’язані до зазначеного вище основного завдання адміністрації —
боротьби з тероризмом. Тому не дивно, що особливої уваги Білого дому на
пострадянському просторі стрімко набули регіони Центральної Азії й
Кавказу. Невипадково єдиною пострадянською країною, стратегічне
партнерство якої із США зафіксоване документально, є Узбекистан. (У
березні 2002 р. США та Узбекистан домовилися про стратегічне
партнерство: Сполучені Штати зобов’язалися надати Ташкенту загальні
гарантії безпеки. Зокрема передбачаються консультації з узбецькою
стороною “за невідкладною потребою” стосовно зовнішніх загроз узбецькій
безпеці. Сторони зобов’язуються інтенсифікувати військове
співробітництво, включаючи “переоснащення збройних сил Узбекистану”.
Примітно, що при цьому до Ташкента висунуті вимоги щодо “інтенсифікації
демократичних трансформацій” та забезпечення свободи преси.)

Невдала політика Російської Федерації під час загострення ситуації
навколо Іраку та бойових дій у цій країні спричинила втрату довіри до
Москви з боку Вашингтона, що матиме далекосяжні наслідки для
американсько-російських відносин і політики США щодо пострадянського
простору взагалі. Зокрема йдеться про таке.

На відміну від російського напряму американської зовнішньої політики,
якому притаманна виразна автономія завдань, український вектор міцно
прив’язаний до європейського контексту. Передусім це стосується проблем
європейської безпеки та стабільності, для яких ця велика, за
європейськими вимірами, країна має бути не загрозою, а чинником
зміцнення. За американським геополітичним проектом, Європа має бути
єдиним, стабільним континентом.

Відтак зрозуміло, що в цьому проекті немає місця потенційним джерелам
небезпек — штучним лініям поділу, державному егоїзму та ворожнечі,
неузгодженості оборонних завдань тощо. Тому зацікавленість США в
повномасштабній участі України в провідних європейських та
євроатлантичних інституціях — передусім ЄС і НАТО — є природною, а їх
готовність сприяти руху Києва в європейському напрямі не викликає
сумнівів у щирості.

З огляду на зазначену стратегію, США зацікавлені у наступному:

•утвердження в Україні демократії та ринкової економіки західного
зразка;

•готовності Києва посісти відповідне місце в системі забезпечення
регіональної безпеки;

•спроможності України до надійного партнерства у глобальній справі
боротьби з тероризмом, очолюваній Сполученими Штатами.

Питанню становлення демократії в Україні невипадково відведено головне
місце, адже воно є для США принципово важливим. В Америці вважають, що
динамічне просування у напрямі утвердження демократії має стати головним
реальним підтвердженням остаточного обрання країною європейського шляху
розвитку. Успіхи демократичних перетворень є абсолютно необхідною умовою
для лобіювання американцями українського європроекту. За відсутності
суттєвих змін в Україні Вашингтон не матиме достатніх підстав для тиску
на Брюссель, навіть за наявності позитивних економічних показників.
Зрештою неабияка увага американців до проблеми демократії в Україні,
попри усю її подразливість для української влади, є підтвердженням
існуючого за океаном сподівання на те, що країна не відмовиться від
задекларованого нею європейського вибору. Водночас другорядність для США
проблеми демократії в Росії можна вважати відображенням існуючої в
Америці переконаності в тому, що в РФ утверджується авторитарна модель і
ця країна рухається власним шляхом, залишаючись при цьому на засадах
ракетно-ядерного стримування зі США, не поділяючи євроатлантичні
цінності [12].

Отже, є підстави стверджувати, що хоча пострадянський простір наразі не
відноситься до пріоритетних зон американської уваги, а
українсько-американське партнерство ще не перетворилося на стратегічне,
проте поточна ситуація є сприятливою для вирішення Києвом низки
стратегічно важливих завдань.

По-перше, стратегію, обрану Україною під час подій навколо Іраку, можна
вважати близькою до оптимальної: був наданий конче необхідний імпульс
українсько-американським відносинам, Києвом продемонстрована готовність
і спроможність до стратегічної взаємодії у галузі безпеки на глобальному
та регіональному рівнях. Співробітництво у цій пріоритетній для США
сфері варто активно продовжувати.

По-друге, варто скористатися нагодою, що надається інтенсифікацією
взаємин США з країнами регіонів Центральної Азії та Кавказу, і підвищити
активність у співпраці з ними. Зокрема, є підстави вважати, що США
підтримали б ініціативи України, спрямовані на зміцнення як
двосторонньої, так і багатосторонньої взаємодії України з Грузією,
Азербайджаном, Узбекистаном, Молдовою.

Шанси України увійти до кола стратегічних партнерів США значно зростуть,
якщо вона зможе посісти чільне місце у перспективних проектах
транспортування каспійських вуглеводнів до Європи.

По-третє, загалом сприятливий для України новий політичний клімат, що
створюється у зв’язку із покращенням українсько-американських взаємин,
дає можливість вирішити деякі проблеми українсько-російських відносин на
користь України.

Позиція США щодо українсько-російських відносин залишається незмінною:
вони зацікавлені у розвитку рівноправних, дружніх стосунків та
економічного співробітництва між двома державами. Відтак будь-яка форма
підпорядкування України Російській Федерації (особливо після подій
навколо Іраку) не в інтересах Вашингтона. США непокоять надмірна
присутність “сірого” російського капіталу в Україні (особливо це
стосується участі у приватизації стратегічних об’єктів); тісна
кооперація військово-промислових комплексів в окремих секторах, що, на
думку американців, породжує проблеми розповсюдження зброї; енергетична
залежність України від РФ, яка не тільки не зменшується, а у зв’язку з
планами створення газового консорціуму навіть може зрости; невирішеність
проблеми українсько-російського кордону.

Вчетверте, з огляду на крайню подразливість для американської
адміністрації теми розповсюдження ЗМЗ, передачі озброєнь і критичних
технологій, Україні варто будь-що уникати ситуацій, пов’язаних з
підозрами Вашингтона щодо її участі в передачах озброєнь підоз-рілим
країнам, на кшталт “кольчужної справи”.

Зазначене дає підстави стверджувати, що окремі завдання поточної
українсько-американської взаємодії варті особливої уваги уряду. До них
можуть бути віднесені такі.

1. З огляду на наведену вище критичну важливість для США проблеми
становлення демократії, слід очікувати підвищеного інтересу Вашингтона
до перебігу наступних президентських виборів в Україні. Вже зараз
американські посадовці доводять, що подальший розвиток
українсько-американських взаємин значною мірою залежатиме від того,
наскільки прозорими та легітимними будуть виборчі технології та процеси.
Невипадково Джон Гербст, який мав замінити Карлоса Паскуаля на посаді
посла США в Україні, виступаючи з доповіддю перед членами Комітету з
міжнародних справ американського конгресу, зазначив, що вибори
українського Президента, заплановані наступного року, “є критичним
випробуванням обов’язків уряду перед демократією”. І додав, що
“наявність виборчого процесу за стандартами ОБСЄ і результат, який
відображає волю народу, є життєво необхідними для успіху у прагненні
України приєднатися до НАТО та просунутися ближче до Європейського
Союзу. США також наполегливо підтримуватимуть свободу слова в Україні”.
Отже, усім гілкам української влади слід мати це на увазі та докласти
усіх зусиль, аби уникнути нарікань та обвинувачень з боку як
вітчизняних, так і закордонних спостерігачів.

2. Перманентним завданням відповідних органів державної влади має бути
удосконалення національної системи експортного контролю, забезпечення її
ефективної взаємодії з відповідними системами США, Європи та Російської
Федерації.

3. Необхідною умовою запобігання нелегальним трансферам є остаточне
вирішення проблеми державного кордону України, в тому числі його
морської ділянки. Судячи з досвіду Центральноазіатських держав, можна
сподіватися, що спільна програма Державного департаменту США та
Департаменту енергетики США “Друга лінія оборони” з питання оснащення
пунктів перетину кордону в Україні стаціонарними портативними
детекторами, здатними виявляти ядерні матеріали, може бути доповнена й
іншими проектами.

4. Не можна виключати, що підйом американсько-українського
співробітництва на тлі охолодження американсько-російських відносин може
мати наслідком посилення спроб Москви зашкодити зближенню Києва та
Вашингтона, зокрема поширенням компромату через різноманітні
інформаційні джерела. Особливо це стосується галузі нерозповсюдження та
контролю над озброєннями. (Наприклад, 22 березня 2003 р. американські
дипломати у Москві передали МЗС РФ офіційну ноту протесту з приводу
передачі російськими фірмами військового майна Іраку. 23 березня 2003 р.
інформація про ці передачі з’явилася в газеті “Вашингтон Пост”. Реакція
Кремля на американські звинувачення була стандартною — їх повністю
відкинули як такі, що не відповідають дійсності. Але буквально через
кілька днів російська позиція змінилася: під тиском фактів у Москві
висунули припущення, що буцімто російські компанії могли передати зброю
третій стороні, яка й поставила її Іраку. Зокрема було вказано на
Україну. Примітно, що це припущення було виголошене відомим депутатом
Держдуми РФ А. Кокошиним.) У цьому зв’язку уявляється важливим
налагодження тісного співробітництва між відповідними українськими та
американськими відомствами з метою запобігання спотворенню реального
стану справ.

5. Варто докласти зусиль для отримання Україною подальшої допомоги у
галузі нерозповсюдження. У цьому зв’язку певні перспективи має
використання започаткованої під час минулорічного самміту “Великої
вісімки” (ВВ) у Кананаскісі (Kananaskis, Канада) ініціативи Глобального
партнерства (ГП), головним змістом якої є зупинення розповсюдження зброї
та технологій масового знищення. Передбачається, що протягом десяти
років ВВ витратить на це 20 млрд дол. Головна увага приділятиметься
Російській Федерації, проте й для України існують реальні можливості
отримати допомогу для вирішення проблем, пов’язаних з її роззброєнням:
наразі “Вісімка” запрошує й інші держави приєднатися до ГП. Деякі
європейські країни, зокрема Польща, вже виявили таке бажання. З огляду
на те, що поява цієї ініціативи значною мірою спричинена активністю
американських парламентарів, парламентська активність з українського
боку і міцні контакти народних депутатів профільного комітету ВР з
американськими колегами можуть стати критично важливим чинником. Певні
можливості відкриваються також у зв’язку з проголошенням Вашингтоном у
березні поточного року ініціативи “Партнерство з радіологічної безпеки”,
спрямованої на підвищення безпеки джерел радіоактивності. Цьогорічні
фінансові зобов’язання США на підтримку зазначеного проекту складають 3
млн дол.

6. З огляду на стрімке набуття Польщею ознак пріоритетного партнера США
у Європі зростає і значення польського напряму для української політики.
Усталені зв’язки по лінії Україна – Польща – США мають бути ефективно
використані для просування України до Європи.

7. Слід звернути увагу на те, що проблема інфекційних захворювань
вважається в США однією з загроз національній безпеці. Згідно оцінок
ЦРУ, вони становитимуть зростаючу глобальну загрозу здоров’ю та
ускладнюватимуть для США завдання забезпечення глобальної й національної
безпеки протягом наступних 20 років. Вважається, що ці захворювання
створюватимуть небезпеку для американців на батьківщині й за кордоном,
загрожуватимуть військовим контингентам США, дислокованим за океаном,
додаватимуть соціальної та політичної нестабільності в ключових країнах
і регіонах, де Сполучені Штати мають суттєві інтереси. При цьому
найбільш уразливими, а відтак небезпечними, визнано СНІД і туберкульоз.

На думку американських аналітиків, колишнім радянським республікам
загрожує зростання інфекційних захворювань та людські втрати від них.
Стверджується, що вже зараз туберкульоз набув масштабів епідемії на
усьому пострадянському просторі, а кількість ВІЛ-інфікованих лише в
Російській Федерації оцінюється у понад 2 млн осіб. Унаслідок цього
сповільняться місцеві й регіональні соціально-економічні перетворення на
пострадянському просторі, що, у свою чергу, не сприятиме демократичному
розвитку, а стимулюватиме ризик введення надзвичайного стану, небезпеку
зростання соціального напруження та виникнення конфліктів. Поза тим,
пов’язані з інфекційними захворюваннями ембарго та обмеження на подорожі
та міграцію можуть спричинити додаткові ускладнення між розвиненими та
рештою країн. Отже, проголошена в Україні кампанія боротьби зі СНІДом та
туберкульозом має усі підстави стати одним з напрямів
українсько-американської стратегічної взаємодії.

8. Американською стороною позитивно сприймається активність України у
сфері протидії організованій злочинності та корупції. Тому важливими є
імплементація рекомендацій FATF щодо запобігання відмиванню грошей і
фінансуванню тероризму та виконання решти завдань законодавчого та
інституційного забезпечення протидії цим злочинним виявам у терміни,
визначені Законом України “Про запобігання та протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”. На черзі — взаємодія
з FATF з питань розроблення та виконання плану реалізації положень
законодавства в галузі запобігання та протидії боротьбі з відмиванням
грошей з метою виключення України з “чорного” списку.

9. З огляду на неабиякий позитивний досвід співпраці між українським та
американським військовими відомствами, Україні варто підтримувати
високій рівень активності на цьому напрямі. Серед пріоритетних завдань —
залучення американської сторони до здійснення оборонного огляду Збройних
Сил України та їхнього реформування, що мають на меті забезпечення
сумісності з силами НАТО; реалізація Плану дій “Україна-НАТО”,
ухваленого у листопаді 2002 р.; поглиблення співпраці в галузі
протиракетної оборони, яка може виявитися потужним поштовхом для початку
реальної інтеграції українського ОПК до європейської оборонної
промисловості. Останнє вимагає невідкладного ухвалення
українсько-американської міждержавної Угоди з взаємного захисту таємної
інформації.

10. Потребує нового, потужного імпульсу з української сторони діяльність
існуючих міждержавних консультативних механізмів —
українсько-американських комітетів з питань економічного
співробітництва, зовнішньої політики, оборони та культурної спадщини.

Зрозуміло, що пріоритетні завдання розвитку українсько-американської
взаємодії не обмежуються викладеними вище, їх значно більше. Але головне
полягає в тому, що вони добре узгоджуються зі стратегією США щодо
України, метою якої, як зазначив вже згаданий новий посол США в Україні
Дж. Гербст, є “забезпечення інтеграції України до Євроатлантичної
співдружності”.

4. УКРАЇНА — РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ:

ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Українсько-російські відносини мають усі підстави стати чи не головною
інтригою для європейської політики початку століття. Чи спроможна
Україна виконати стратегічне завдання повномасштабної інтеграції до
Європи, не тільки не загострюючи при цьому відносини з РФ, а навпаки,
зближуючись з останньою? Відсутність конфлікту між двома країнами для
європейців не просто бажана: за інших умов євроукраїнський проект не
матиме шансів на реалізацію.

Водночас надмірне зближення між Москвою та Києвом також не відповідає ні
національним інтересам України, ні стратегічним розрахункам Заходу.
Отже, українська зовнішня політика на цьому векторі вимушена балансувати
на тонкій межі можливостей, що вимагатиме від неї ювелірної вивіреності
та справжнього мистецтва компромісу.

Підґрунтям сучасних українсько-російських міждержавних взаємин є Договір
про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською
Федерацією від 1997 року. До інших визначальних міждержавних документів
можна віднести Угоду про економічне і культурне співробітництво на
період до 2007 року, Угоду про суходільну ділянку українсько-російського
міждержавного кордону, а також три угоди про умови перебування і
функціонування в Україні Чорноморського флоту РФ.

Офіційні політичні оцінки стану міждержавних відносин з обох сторін
практично не відрізняються. Так, здобутками українсько-російської
міждержавної взаємодії за перше півріччя 2003 р. можна вважати наступне:

•узгодження позицій стосовно Угоди про створення Єдиного економічного
простору за участю РФ, Білорусі, Казахстану, України та Організації
регіональної інтеграції (ЄЕП-ОРІ);

•ухвалення Угоди про суходільну ділянку міждержавного кордону та Угоди
про екологічне відродження басейну Дніпра;

•заходи, пов’язані з проведенням “Року Російської Федерації в Україні”;

•розробка концепції створення Міжнародного газотранспортного консорціуму
(МГТК);

•стимулювання розвитку військово-технічної співпраці;

•інтенсифікація міжпарламентських зв’язків та співробітництва в галузі
юстиції.

Аналіз стану українсько-російських торговельних відносин протягом
2000-2002 рр. також дає підстави для висновку щодо їхнього пожвавлення.
Зокрема у січні-квітні 2003 р. експорт українських товарів до РФ
збільшився на 26,6 % порівняно з аналогічним періодом 2002 р., а імпорт
— на 43,3 %. Серед країн СНД Російська Федерація залишається для України
основним партнером на ринку послуг — на неї припадає 95,2 %, що складає
55,3 % загального обсягу українського експорту послуг.

У поточному році активізувалося політико-економічне і військово-технічне
співробітництво між країнами, проголошено амбітні плани поглиблення
інтеграційних процесів. Втім, залишається нерозв’язаною низка проблем,
які негативним чином позначаються на стані національної безпеки України.
Зокрема неоформленість міждержавного кордону, питання створення Єдиного
економічного простору та Міжнародного газотранспортного консорціуму
тощо.

Україна знаходиться у сфері впливу одразу двох інтеграційних зон —
європейської та російської (євразійської). У європейській головними
об’єднуючими чинниками є розвиток взаємодоповнюючого політичного,
економічного і безпекового співробітництва. Євразійська формується
єдиним центром — Москвою, тому природно, що головним завданням виступає
забезпечення російських національних інтересів, передусім — запобігання
дезінтеграційним процесам в самій РФ, створення преференційних умов
російському капіталу на просторі СНД і утворення воєнно-політичного
союзу. (У нещодавній публікації В. Третьякова, відомого наближеністю до
російського політичного керівництва, завдання сформульовано абсолютно
однозначно: “Наша держава (РФ. — Авт.) повинна докласти усіх зусиль щодо
відновлення щонайменше на конфедеративній основі Великої Росії у складі
України, Білорусі, Казахстану й Росії. Сьогодні ми маємо, можливо,
останній унікальний шанс досягти цього.) Зазначене, за усієї
зацікавленості України у збереженні стабільності на території сусідньої
держави й на пострадянському просторі в цілому, не може відповідати її
національним інтересам. Відтак Україна ідентифікує себе складовою
європейського об’єднуючого процесу, а її стратегічні завдання мають
чимало принципових відмінностей від російських стратегічних настанов.

Для України неприйнятним є, зокрема, таке:

•визнання пострадянського простору Російською Федерацією виключною
сферою власних геополітичних інтересів;

•неконтрольована експансія російського капіталу в національну економіку;

•затягування процесу повноцінного оформлення міждержавного кордону (28
січня 2003 р. Президенти України і РФ підписали Договір про державний
кордон, яким визначена його суходільна частина. У травні поточного року
узгоджений Атлас карт українсько-російської суходільної частини кордону.
Проте не вирішеною залишається проблема вододільної частини.
Продовжується обговорення питання організації взаємодії в Азовському
морі та Керченській протоці. Україна погодилася визнати акваторію
Азовського моря і Керченської протоки внутрішніми водами обох країн, як
того прагне РФ, але наполягає на проведені делімітації цих акваторій
згідно норм міжнародного морського права.);

•надмірна російська присутність в українському інформаційному просторі;

•пролонгація російської військової присутності на теренах України;

•синхронізація процесу отримання членства в СОТ;

•збереження монопольного стану Росії у постачанні енергоносіїв та
забезпеченні паливом ядерної енергетичної галузі України;

•надмірні кооперація та узгодженість виробничих планів і експортної
політики ОПК;

•створення економічного та воєнно-політичного об’єднання держав на
пострадянському просторі, підпорядкованого (навіть неформально) РФ;

•можливість миротворчої діяльності РФ на теренах колишнього СРСР поза
межами мандату ООН чи ОБСЄ тощо.

Останнім часом, незважаючи на існуючі стратегічні відмінності й
протиріччя, взаємини між двома країнами позбулися вираженого
конфліктного характеру. Проте міждержавні відносини повинні пройти
тривалий період випробування на сталість і толерантність. Протягом цього
періоду сторони мають відшукати прийнятні форми взаємовигідної
кооперації з урахуванням існуючих розбіжностей, що створить підґрунтя
для переходу до реального стратегічного партнерства.

Неупереджений аналіз свідчить, що РФ, формально не заперечуючи
європейського вибору України, на практиці намагається створювати
перепони на шляху її просування до ЄС. Ця стратегія маскується різного
роду проектами “інтеграції”, у спосіб нарощування договірного багажу
міждержавних відносин. Ризик полягає в тому, що навіть не реалізовуючись
у своїй більшості, угоди залишаються офіційними міждержавними
зобов’язаннями, якими звужується поле політичного маневру для України,
гальмуються і ускладнюються процеси адаптації українського законодавства
до європейського та інституалізації відносин з провідними
євроатлантичними структурами. До цього додаються цілеспрямовані
намагання Москви створити на Заході політично і культурно чужорідний та
непривабливий імідж України.

На поточний стан українсько-російських відносин відчутно впливають
суттєві зміни міжнародної ситуації. Антитерористичними кампаніями в
Афганістані й Іраку створені нові умови, які визначально впливають на
природу міжнародних відносин та існуючу систему міжнародної безпеки.
Зазнають відчутних змін значення й роль міжнародних структур, в тому
числі й головної з них — ООН, помітні тенденції до перегляду традиційних
норм міжнародного права, спостерігається послаблення ролі неформального
утворення ВВ. У Європі ведеться інтенсивна робота зі створення нової
політико-економічної, безпекової моделі ЄС, оскільки у 2004 році
Євросоюз буде нараховувати 25 суб’єктів. Наполегливо опрацьовується
юридично-правова база, зокрема готується Конституція ЄС, що має сприяти
зміцненню оновленого Союзу.

Водночас виникли серйозні розбіжності стосовно ситуаційних оцінок між
США та їхніми європейськими союзниками, насамперед Францією та
Німеччиною, що невдало спробувала використати у власних інтересах РФ;
помітно позначилися розбіжності в природі політичного і стратегічного
мислення та зовнішньополітичних орієнтаціях “старих” і “нових”
європейців. Усе це спричинило падіння політичного рейтингу Москви та у
черговий раз обмежило її вплив на світову геополітику. Отже, як
своєрідну компенсацію цих втрат слід очікувати посилення російської
активності на пострадянському просторі, передусім на українському
напрямі. Тим більше, що на відміну від російської, українська зовнішня
політика останнім часом має чимало здобутків.

Перспектива українсько-російської взаємодії: можливості та застереження

Основними проектами, які мають на меті реалізувати інтеграційні плани РФ
на пострадянському просторі, є ЄврАзЕС та Єдиний Економічний Простір —
Організація регіональної інтеграції. Розробляється концепція ЄЕП, що має
бути ухвалена восени поточного року. Ззовні ці проекти відповідають
загальносвітовим і регіональним інтеграційним тенденціям. Проте у своїй
сутності вони не орієнтовані на ствердження на пострадянському просторі
європейських стандартів плюралізму та покликані закріпити в цих
утвореннях політико-економічне домінування РФ. Відтак повномасштабна
участь в них України уявляється невиправданою, оскільки безпосередньо
загрожує її національним інтересам. Участь України у ЄЕП доцільна лише
настільки, наскільки вона не суперечитиме Угоді про партнерство і
співробітництво з ЄС та проголошеному “європейському вибору України”.

Залишається невирішеною проблема вододільної частини
українсько-російського кордону. Державні зони відповідальності на морі
повинні визначатися відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982
р. Згідно положень цього документа, мають бути встановлені 12-мильні
“територіальні води”, де сторони зберігатимуть повний суверенітет на
повітряний простір над ними, на шельф і надра. За межами територіальних
вод дозволяється вільне судноплавство, проліт повітряних суден й інші
дії, які не суперечать принципам і нормам міжнародного права.

200-мильна “виключна економічна зона” (ВЕЗ), в якій узбережна держава
має суверенні права розпорядження природними ресурсами, відміряється від
тієї ж берегової лінії, від якої визначаються й територіальні води.
Проте обмежена площа водної поверхні Азова не дозволяє обом сторонам
мати ВЕЗ зазначених параметрів. Тому ширину ВЕЗ доцільно вимірювати до
серединної лінії моря. Від цієї ж лінії слід встановлювати також і
кордон континентального шельфу між державами.

Щодо проекту створення МГТК, то для України бажане розширення кола
учасників Консорціуму: українські інтереси як транзитера не збігаються
ні з російськими, ні з німецькими як продавців і покупців, тому варто
розглянути можливість залучити до переговорного процесу інших впливових
учасників. Якщо взяти до уваги геополітичні настанови РФ, неважко
помітити, що ініціативи зі створення Міжнародного газотранспортного
консорціуму і ЄЕП-ОРІ взаємопов’язані. Якщо Україна не погоджуватиметься
на створення ЄЕП на російських умовах, Москва матиме можливість тиску на
неї як партнер по МГТК (на німецьку підтримку навряд чи варто
розраховувати, позаяк “Рургаз” є стратегічним партнером “Газпрому”).

Підписання базових угод про умови перебування і функціонування в Україні
Чорноморському флоту РФ дозволило зняти напруженість між двома
державами. Проте залишаються невирішеними деякі чутливі проблеми,
зокрема:

•невизначений правовий статус ЧФ РФ на випадок його участі у бойових
діях проти третьої сторони;

•залишається непідконтрольною Україні модернізація озброєння російських
військових угруповань;

•відсутні механізми контролю з боку України за дотриманням російськими
військовими екологічних норм у районах базування.

Невирішеність цих проблем не лише створює загрози національній безпеці
України, а й для усього Причорномор’я. Отже, Україна має усі підстави
для завершення юридичного оформлення тимчасового перебування російських
військових контингентів на її теренах.

Існуючі базові основи формування українсько-російського інформаційного
простору дозволяють вивести відносини у цій сфері на рівень
стратегічного партнерства. Проте внаслідок неспівставних з українськими
фінансових та технічних можливостей російської сторони забезпечення
інформаційного суверенітету України від впливу російських мас-медіа
залишається серйозною проблемою. Для убезпечення від інформаційної
експансії доцільним видається поточний моніторинг чинного законодавства
України щодо його відповідності вимогам національної безпеки в
інформаційній сфері та необхідності оперативного внесення відповідних
запобіжних змін.

5. ІМІДЖ УКРАЇНИ ПІСЛЯ “ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ”

Не дивлячись на сьогоднішні постреволюційні проблеми, можемо сказати
однозначно, що події “помаранчевої революції” привернули до України
загальносвітовий погляд.

Ряд політологів та соціологів відзначають після революції значно кращий
імідж України за кордоном. І це набагато серйозніший позитивний
наслідок для України після революції — увага, яку українці привернули до
себе в інших куточках світу.

Зараз можна пишатися тим, що ми українці. Світовий резонанс від
помаранчевої революції пролунав по всьому світу. Найвпливовіші газети
Заходу тижнями відкривались повідомленнями з України на першій сторінці.
В подальшому, напевно, менше іноземців плутатимуть Україну з «Раша».

Відбулась одна конкретна і важлива подія на користь України. Коли 467
депутатів Європейського парламенту проголосували 13-го січня на
підтримку вступу України до Європейського Союзу і лише 19 голосували
«проти», стало остаточно ясно, кого не чекали в Європі –»Кучму і Ко».
Європа стала доступною перспективою для України.

Після “помаранчевої революції імідж України у світі змінився
кардинально. Наприклад, колись навіть побутували анекдоти про
український менталітет, дещо зверхньо говорилося: українці — такі собі
сентиментальні, зворушливі. Але зараз є можливість наочно побачити
справжній український менталітет.

Однак зміни українського суспільства не закінчилися разом з революцією,
це процес, який не вчора стартував і не завтра закінчиться. Він триває
впродовж усього періоду української незалежності, і, попри всі
негаразди, які виникали при становленні українського суспільства, привів
до двох складових. По-перше, виник прошарок людей, які усвідомлюють
власні інтереси й настільки усвідомлюють, що готові їх захищати. По-
друге, виник прошарок, який має відмінну від старшого покоління етику та
користується іншими технологіями (мобільними телефонами, інтернетом). Це
люди, які бачили, як живуть в Європі. Історична аналогія: після перемоги
Росії у війні з Наполеоном у 1815 році виник прошарок російської
освіченої інтелігенції, яка побачила Париж і спричинилася до спроби
заколоту декабристів у 1825 році. Приблизно такі ж процеси відбувалися і
в українському суспільстві. І коли цьому суспільству брутально,
нетехнологічно спробували нав’язати певну владу, суспільство абсолютно
нормально проявило свій розвинутий імунітет і спробувало її відторгнути.
Надзвичайно позитивним у процесі «помаранчевої революції» є те, що
організовані суспільні спільноти чи елементи громадянського суспільства,
вплинули на легітимні органи влади — парламент і Верховний Суд, які
перевели суспільну енергію в законне ненасильницьке річище.

Можна розглядати цей рух з кількох позицій. Безумовно, це за цілями та
метою буржуазно-демократична революція. Безумовно, її носій — середній
клас. Але є ще кілька складових, на яких слід наголосити. Насамперед, ці
події треба розглядати не в контексті оксамитових революцій 1989 року,
а, скоріше, в контексті подій 1997—2001 рр., які відбувалися в
балканських й інших православних країнах. Основним посланням цих подій
був рух за справедливість і правду. Підйом був не тільки і не стільки за
конкретного кандидата, скільки проти брутального порушення прав людей. І
цим ми довели наявність певних особливостей нашої політичної культури.

І ще один, найважливіший, момент. Основне завдання цього масового
суспільного руху — це реальне вбудовування України в західний контекст,
пошук нашого місця в загальноєвропейській архітектурі. Тобто не тільки і
не стільки вирішення внутрішньодержавних проблем, скільки пристосування
внутрішньої української архітектури до загальноєвропейської.

Імідж України після революції покращився в очах західноєвропейських
держав, США та країн, які претендують називатися демократичними чи
цивілізованими. Щодо країн ближнього, зокрема – східного зарубіжжя, то
картина тут протилежна. Прихильність сучасного керівництва Російської
Федерації до претендента, який так і не став Президентом України дещо
напружила стосунки між Україною та Російською Федерацією. В цьому
напрямку можна очікувати холодні відносини у багатьох напрямках:
економічному в першу чергу. Також, Україна може зазнати труднощів у
спілкуванні з країнами, які “прислуховуються” до порад керівництва
Російської Федерації (країни, які економічно і політично є залежними
перед РФ): Білорусія, азіатський блок СНД і т.п.).

Однак досить теплі стосунки урядів України та Грузії, США, ЄС.

Важливим моментом є те, як використає Україна свою демократичну перемогу
на виборах. Чи вдасться їх оздоровити українське суспільство, чи стануть
мрії чи плани дійсністю? Від цього залежатиме подальше міжнародне
ставлення до України, яка заявила в голос про те, що її народ прагне
справедливого управління.

ВИСНОВКИ

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Сьогодні України, як ніколи, стоїть близько до міжнародного товариства.
Нещодавні події “помаранчевої революції” ще більше привернули увагу
світової громадськості до нашої країни, до її проблем та до її
перспектив. Велика частина цивілізованих держав світу, зокрема – США,
країни ЄС та багато інших видзначили для себе, що Україна має шанс стати
сучасною і цивілізованою державою, є перспективи з нею співпрацювати на
різних рівнях. Україна – це країна, яка прагне справедливості і
цивілізованого розвитку.

Розширення ЄС відкриває для України нові перспективи та досить вагомі
можливості поглиблення євроінтеграційної політики нашої держави.

В результаті відповідного розширення Україна опиниться у статусі
безпосереднього сусіда країн-членів ЄС, що об’єктивно посилюватиме вплив
ЄС на нашу державу насамперед у політичній сфері. Йдеться про вплив
Євросоюзу на процеси поглиблення демократії, забезпечення прав і свобод
людини, зміцнення позицій ЗМІ, утвердження основних засад громадянського
суспільства. Обгрунтована Президентом України модель політичної реформи
є також практичним кроком у реалізації зазначених позицій. Вона
спрямована на утвердження європейських принципів парламентаризму,
поглиблення політичної структурованості суспільства, зміцнення ролі
політичних партій в суспільному житті держави. У кінцевому підсумку
йдеться про підвищення дієвості влади та держави, що є визначальною
передумовою в реалізації складних завдань євроінтеграційної стратегії
України.

З євроінтеграційним курсом повністю узгоджується активна позиція
Президента України у питаннях, які стосуються оптимізації наших відносин
з Російською Федерацією, виведення їх на рівень справді стратегічного
партнерства. Європейська спільнота об’єктивно зацікавлена у такому
перебігу подій, у тому числі й у взаєм-ній координації євроінтеграційної
політики наших держав. Йдеться про один з важливих чинників розширення
зони стабільності на європейському просторі, утвердження якої є одним з
визначальних пріоритетів Євросоюзу.

З розширенням Євросоюзу формуються нові можливості поглиблення
економічного і політичного співробітництва з майбутніми новими членами
ЄС, насамперед з країнами, що утворюють Балтійсько-Чорноморську вісь.
Йдеться про країни Центральної Європи, які відрізняються особливою
культурною спадщиною, традиціями та ментальністю, є близькими до
відповідних цінностей українського народу. Від самого початку новітньої
історії незалежності Української держави розвиток взаємин із Сполученими
Штатами Америки міцно утримує місце одного з зовнішньополітичних
пріоритетів. Питанню становлення демократії в Україні невипадково
відведено головне місце, адже воно є для США принципово важливим. В
Америці вважають, що динамічне просування у напрямі утвердження
демократії має стати головним реальним підтвердженням остаточного
обрання країною європейського шляху розвитку. Успіхи демократичних
перетворень є абсолютно необхідною умовою для лобіювання американцями
українського європроекту.Українсько-російські відносини мають усі
підстави стати чи не головною інтригою для європейської політики початку
століття. Чи спроможна Україна виконати стратегічне завдання
повномасштабної інтеграції до Європи, не тільки не загострюючи при цьому
відносини з РФ, а навпаки, зближуючись з останньою? Відсутність
конфлікту між двома країнами для європейців не просто бажана: за інших
умов євроукраїнський проект не матиме шансів на реалізацію.

Водночас надмірне зближення між Москвою та Києвом також не відповідає ні
національним інтересам України, ні стратегічним розрахункам Заходу.
Отже, українська зовнішня політика на цьому векторі вимушена балансувати
на тонкій межі можливостей, що вимагатиме від неї ювелірної вивіреності
та справжнього мистецтва компромісу.

Підґрунтям сучасних українсько-російських міждержавних взаємин є Договір
про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською
Федерацією від 1997 року. До інших визначальних міждержавних документів
можна віднести Угоду про економічне і культурне співробітництво на
період до 2007 року, Угоду про суходільну ділянку українсько-російського
міждержавного кордону, а також три угоди про умови перебування і
функціонування в Україні Чорноморського флоту РФ.

Офіційні політичні оцінки стану міждержавних відносин з обох сторін
практично не відрізняються.

На сам кінець, хочеться висловити припущення про те, що проблеми
сьогодення, зокрема – можливість розколу України, все ж таки вирішаться
цивілізованим шляхом, без розколу народу і держави, і Україна не
втратить свого оновленного обличчя, обличчя молодої, демократичної і
цивілізованої держави, яка з впевненістю крокує до свого процвітання та
міжнародної інтеграції.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Баранцева К. Проблема формування державно-управлінської еліти:
світовий досвід та Україна // Молода нація. – 1997. – № 6. – С. 115 –
130.

2. Валігурський П., Валігурський Ю. Політологічні виміри української
еліти // Віче. – 1998. – № 6. – С. 31 – 36.

3. Вовканич С., Копистянська Х. Формування національної еліти // Вісник
НАН України. – 1996. – № 7 – 8. – С. 90 – 97.

4. Гаврилишин Б. Українська еліта: шляхи відродження // Український
світ. – 1993. – № 1 – 2.

5. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В. Липинського як фактор
національно-державної ідентичності України // Нова політика. – 1998. –
№2.

6. Горелов Н. Е. Номенклатурная власть в Украине и России как фактор
дестабилизации межгосударственных отношений // Национальные интересы
Украины и России: совпадения и расхождения. Материалы межгосударственной
научной конференции. – К., 2001. –С. 70 – 74.

7. Гринчук І. Сучасні політичні еліти України і Росії (спроба
порівняльного аналізу) // Політологічні та соціологічні студії. – Т. 1.
– 2000. – С. 202 – 205.

8. Долженков О. Тіньовий аспект політичного процесу в Україні: феномен
адміністративно-економічних кланів // Людина і політика. – 2000. – № 2.
– С. 2 – 6.

9. Еліти в суспільстві: навчальний зміст теоретичної проблеми / М.
Шульга, О. Потєхін, Н. Бойко та ін. // Розбудова держави. – 1998. – № 7
– 8. – С. 13 – 27.

10. Журавський В., Кучеренко О., Михальченко М. Політична еліта України:
теорія і практика трансформації. – К., 1999.

11. Круглашов А. Місцева еліта: регіональна чи периферійна? // Віче. –
1998. –№5.

12. Кузьменко Б. Політична еліта у пострадянській Україні: яка вона? //
Право України. – 2001. – №1.

13. Курас І. Політична опозиція в Україні: історичний досвід і
сьогодення // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та
українська практика. – К., 1996. – C. 3 – 9.

14. Латигіна Н. А. Сучасні теорії еліт в політичній науці США і
Великобританії // Трибуна. – 1998. – № 7 – 8. – С. 25 – 27.

15. Михальченко М. Еліта в Україні: їжте, куме, що зварили // Віче. –
2003. – № 1. – С. 7 – 11.

16. Мойсеїв І. Національна еліта, її культурна і політична роль //
Розбудова держави. – 1996. – № 6.

17. Политические элиты в Центральной и Восточной Европе. – М.: Институт
научной информации по общественным наукам РАН. 1998.

18. Полохало В. Структурування політичних еліт в процесі виборчих
кампаній в Україні і Росії: порівняльний аналіз / Україна і Росія
напередодні виборів. Матеріали українсько-російського експертного
семінару // Політична думка. – 1999. – № 3. – С. 3 – 7.

19. Правляча еліта сучасної України: соціологічний портрет / М. Шульга,
О. Потєхін, Н. Бойко та ін. // Вісник НАН України. – 1998. – № 7 – 8. –
С. 33 – 55.

20. Скуратівський В. Історична ритміка українських еліт // Політична
думка. – 1994. – №3.

21. Федоров А. Нарциссизм посткоммунистической украинской элиты //
Политическая мысль. – 2000. – №3.

22. Фесенко В. В. Политическая элита Украины: противоречия формирования
и развития // Полис. – 2001. – №6. – С. 87 – 94.

23. Шульга М. Правляча еліта: що думають про неї в Україні // Віче. –
2003. – № 8. – С. 93 – 108.

24. Шульга М., Бойко Н. Уряди України: соціологічний портрет владної
еліти (1990 – 1997 рр.) // Соціологія : теорія, методи маркетинг. –
1998. – №3.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи