КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Хімічний комплекс України”

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………3

1. СУТНІСТЬ, РОЛЬ І МІСЦЕ КОМПЛЕКСУ В НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ
УКРАЇНИ………………….4

2. ФАКТОРИ, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА РОЗМІЩЕННЯ ГАЛУЗЕЙ

ХІМІЧНОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ…………………………….7

3. ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ І РОЗВИТКУ ХІМІЧНОГО

КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ……………………………………………..11

4. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ХІМІЧНОГО КОМПЛЕКСУ
УКРАЇНИ………………………………………….…21

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….25

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………26

ДОДАТКИ………………………………………………………………27

Вступ

Тема курсової роботи: “Хімічний комплекс України”. Актуальність
дослідження даної теми полягає в тому, що на сьогоднішній день на основі
продукції даного комплексу існує і розвивається практично більшість
інших галузей народного господарства. Хімічна промисловість пов’язана з
багатьма галузями. Вона комбінується з нафтопереробкою, коксуванням
вугілля, чорною та кольоровою металургією, лісовою промисловістю.

У промисловому комплексі України частка хімічної промисловості ще
незначна (близько 6,5% вартості валової продукції).

Хімізація господарства України виявляється в широкому використанні
мінеральних добрив у різних галузях та сферах господарства, у
впровадженні хімічних технологій у промисловість і сільське
господарство, сприянні інтенсифікації виробничих процесів, економії
витрат суспільної праці.

Розміщення і розвиток продуктивних сил здійснюються на основі певних
принципів. Принципи розміщення продуктивних сил — це науково
обгрунтовані ідеї і положення, якими керуються в практичній діяльності
при вирішенні конкретних питань щодо розташування нових об’єктів,
вдосконалення територіальної і галузевої структури господарського
комплексу регіону, опрацюванні окремих напрямків регіональної політики.

Принципи розміщення і розвитку продуктивних сил регіону випливають із
закономірностей, виражають суспільне необхідні потреби і забезпечують
ефективність регіонального розвитку. Вони являють собою сукупність
головних ідей та вихідних положень, що формують першооснову розміщення
продуктивних сил. Отже, принципи — це результат пізнання особливостей
дії закономірностей розміщення окремих об’єктів, галузей та
територіальних господарських комплексів. Існують твердження, згідно з
якими принципи розміщення продуктивних сил — це правила діяльності та
управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів
розміщення.

1. Сутність, роль і місце комплексу

в народногосподарському комплексі України

Хімічний комплекс — один з провідних у структурі сучасної економіки. Від
його розвитку, як і від розвитку машинобудування, значною мірою залежить
науково-технічний прогрес. Комплекс хімічних виробництв виготовляє
продукцію для всіх основних галузей промисловості, транспорту,
сільського господарства, оборони, побутового обслуговування та інших
сфер діяльності. Він істотно впливає на рівень і темпи розвитку
економіки в цілому.

Структура хімічного комплексу досить складна. До його складу входять ряд
спеціалізованих галузей, що використовують різну сировину, виготовляють
дуже широкий асортимент продукції і об’єднуються між собою загальною
технологією. Як правило, виділяють основну (неорганічну) хімію, хімію
органічного синтезу, гірничохімічну промисловість, фармацевтичну
промисловість, мікробіологічну промисловість, побутову хімію. Провідне
місце за обсягом виробництва, в тому числі за випуском кінцевої
продукції, займають основна хімія і хімія органічного синтезу [9].

Використання хімічної продукції в промисловості дає змогу виготовляти
значну кількість високоякісних виробів, необхідних таким прогресивним
галузям виробництва, як атомна енергетика, радіоелектроніка тощо.
Продукція хімічної промисловості часто заміщує природну сировину, яка
дорого коштує, сприяє зниженню вартості кінцевої продукції, підвищенню
якості виробів.

Рівень розвитку хімічної промисловості тієї чи іншої країни є важливим
показником її індустріального розвитку і економічної незалежності. Що
стосується України, то хімічна промисловість є однією із провідних
галузей її народногосподарського комплексу, галуззю її спеціалізації у
міжнародному поділі праці.

Україна має великі потенційні можливості для розвитку хімічної
промисловості. На початку 90-х років вона налічувала понад 80 великих
підприємств. Особливістю галузі є те, що в структурі постачання
сировини, матеріалів і напівфабрикатів близько 60— 70% їх обсягу
становили поставки за зв’язками по кооперації з підприємствами республік
колишнього Радянського Союзу. У цих же регіонах реалізовувалася значна
частка виробленої продукції галузі [9].

Крім потужних підприємств, галузь характеризується наявністю суттєвого
наукового потенціалу — великої кількості науково-дослідних і
проектно-конструкторських організацій, серед яких і такі, що вели
важливі розробки науково-технічних проблем хімічної технології в
колишньому Радянському Союзі.

Таблиця 1

ВИРОБНИЦТВО ОКРЕМИХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ ХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В УКРАЇНІ у
1990—2003 pp.

Найменування продукції

Роки 2003 р. у % до 1990р.

1990 1995 2003

Аміак синтетичний, тис. Т — 3782,3 — —

Мінеральні добрива (в перерахунку на 100% корисних речовин), тис. т 4815

2221

2386

49,5

Сірчана кислота в моногідраті, тис. т 5011 1593 1442 28,9

Сода кальцинована, тис. Т 1120 475 370 33,1

Сода каустична, тис. Т 445 213 158 35,4

Хімічні волокна і нитки, тис. Т 179,2 41,3 26,5 14,9

Шини, тис. Т 11203 5786 7547 67,5

Хімічні засоби захисту рослин (у 100% розрахунку по діючій речовині)
50,5

4,1

2,9

5,4

Формування в Україні ринкових відносин супроводжується проявом кризових
явищ як в цілому в економіці країни, так, зокрема, і в хімічній
промисловості. Це обумовлено, з одного боку порушенням налагоджених
господарських зв’язків, а з другого — недостатньою адаптацією галузі до
ринкових умов функціонування (насамперед це стосується пошуку
компенсуючих джерел сировини, а також збереження старих ринків і
проникнення до нових товарних ринків). Слід зазначити, що вітчизняні
підприємcтва хімічної промисловості близько 60% продукції реалізують на
зовнішніх ринках (переважно в країнах далекого зарубіжжя). Все це
призвело до значного спаду виробництва основних видів продукції галузі
(табл. 1).

Стабілізація економічної ситуації в країні і активізація факторів її
зростання дадуть змогу забезпечити структурну перебудову галузі
відповідно до нових умов розвитку економіки.

2. Фактори, які впливають на розміщення галузей

хімічного комплексу України

Численні міжгалузеві, внутрішньогалузеві й технологічні зв’язки, широкий
асортимент продукції, використання великої кількості палива, енергії та
води зумовлюють своєрідність територіальної організації хімічної
промисловості. Сучасне розміщення галузі зумовлене також географічними,
економічними і технічними чинниками.

Географія сировинних ресурсів, їх потужність, умови залягання істотно
впливають на розміщення підприємств гірничо-хімічної промисловості.
Зростання потреб у нафті й газі, що стали основною сировиною в галузі
органічного синтезу та нафтохімічної промисловості, посилює вплив
чинника сировинних ресурсів на розміщення виробництва. Щоправда,
наявність розгалуженої мережі трубопроводів сприяє наближенню
виробництва до районів споживання [11].

При обгрунтуванні розміщення конкретних хімічних виробництв ураховують і
чинники, що випливають із структури витрат на одержання та споживання
хімічної продукції: сировинний (частка сировини і матеріалів в 1 т
готового продукту); енергетичний (витрати палива в умовних тоннах на 1 т
готового продукту); водний (об’єми водоспоживання і стічних вод, які
потребують очищення); трудовий (виділення виробництв з високими
затратами живої праці на одиницю готової продукції); транспортний (для
обгрунтування розміщення великотоннажних виробництв) [9].

Дуже важливим чинником впливу на розміщення хімічних виробництв є
утворення різних твердих, рідких і газоподібних відходів. Особливо
багато відходів у гірничій хімії. Значення кожного чинника залежить від
структури витрат на виробництво продукції в хімічній і нафтохімічній
промисловості.

Вирішальний вплив на основні чинники, що визначають вибір району
розміщення хімічних виробництв, має науково-технічний прогрес. Істотно
змінюється значення сировинного й енергетичного чинників. Поступово
зменшується їх лімітний вплив. Впроваджуються безвідходні технології,
автоматизація виробництва.

Хімічна промисловість належить до найбільш матеріаломістких. Характерною
її ознакою є застосування допоміжних матеріалів. Частка матеріальних
витрат у гірничо-хімічній промисловості становить 22,7%, у виробництві
хімічних волокон — 59,0, синтетичних барвників — 62,6, пластмас і
синтетичних смол — 72,2, лаків і фарб — 90,1, продукції основної хімії-
61,6%.

Сировинна база хімічної промисловості надзвичайно різноманітна (корисні
копалини, сільськогосподарська сировина, вторинні продукти промислової
переробки, синтетичні хімічні матеріали, повітря та вода). При
обгрунтуванні вибору джерел сировини необхідно проводити їх економічний
аналіз [11].

Україна має потужну сировинну базу для розвитку хімічної промисловості:
унікальні родовища самородної сірки в Прикарпатті (Роздолі, Язові,
Яворові), значні родовища калійних солей (Калуш-Голинська і Стебницька
групи), практично необмежені поклади кам’яної солі в Донбасі
(Артемівську, Слов’янську), Закарпатті (Солотвині) і Прикарпатті
(Болехові, Дрогобичі). Невичерпні запаси самоосадної солі в озерах і
лиманах Причорномор’я та Криму. Особливо багатий на хлоридні солі
натрію, магнію і брому Сиваш.

Великі запаси каоліну, вогнетривких глин, вапняків, доломітів, графіту
та інших нерудних копалин можуть сприяти розвитку багатьох хімічних і
пов’язаних з ними виробництв [9].

Сировиною для хімічної промисловості України є також вугілля, продукти
коксового виробництва, горючі гази й нафта. Завдяки розгалуженій системі
трубопроводів підприємства органічної хімії наближаються до районів
масового споживання їхньої продукції.

У хімічній промисловості використовуються різні види енергії:
електрична, теплова, механічна, світлова, штучний холод. Енергоносіями є
електричний струм, пара, гаряча вода, паливо, охолоджена вода, повітря,
інертні гази. Хімічна промисловість належить до енергомістких. За
енергомісткістю її продукції можна вирізнити три групи підгалузей (табл.
37).

Хімічна промисловість споживає багато води, яку використовують у
технологічних процесах і для охолодження продуктів. За витратами води на
1 т готової продукції виробництва хімічної промисловості поділяють на
три групи: неводомісткі (до 50 м3), середньої водомісткості (50-100 м3),
великої водомісткості (100-1000 м3). До останніх належать виробництво
хімічних волокон, пластмас і синтетичних смол, синтетичного каучуку,
деякі електрохімічні виробництва.

Ефективність розміщення окремих підприємств хімічної промисловості прямо
залежить від форм організації виробництва: концентрації, спеціалізації,
кооперування та комбінування. Особливо ефективною є концентрація
виробництва, зумовлена його значною фондомісткістю, великою потребою
господарства в хімічній продукції, високими темпами науково-технічного
прогресу [11].

Отже, на розміщення підприємств хімічної промисловості впливають такі
фактори, як наявність води, палива, енергії, споживача. На форми
розташування хімічної промисловості впливає технологічний фактор. Якщо
виробництво не схильне до внутрішньогалузевого комбінування і являє
собою технологічно самостійні спеціалізовані підприємства, — воно не
зосереджується на певній території. Таким є виробництво мінеральних
добрив, фарб, лаків, переробка пластмас [9].

У хімічній промисловості більше, ніж в інших галузях, використовується
води. Для виробництва 1 т хімічних волокон потрібно у 25 разів більше
води, ніж для виплавляння 1 т чавуну, і удесятеро більше, ніж для
виплавляння 1 т міді, свинцю або цинку. Загалом норми витрати води у
хімічній промисловості коливаються від 50 м3 у виробництві хлору й соди
— до 6000 м3 у виробництві синтетичних волокон. Фактор водомісткості
дуже обмежує можливості вибору при розміщенні підприємств хімічної
промисловості. Це тим більш важливо, що чимало видів сировини
зустрічається у маловодних місцевостях.

У багатьох галузях хімічної промисловості спостерігається висока потреба
у паливі та енергії. Наприклад, для виробництва синтетичного каучуку на
базі ацетилену необхідно 15 тис. кВт-год, а фосфору — 20 тис. кВт-год на
1 т продукції. При виробництві багатьох видів синтетичної продукції
поглинається теплова енергія — пара. Тому дуже часто хімічні виробництва
орієнтують лише на паливно-енергетичний фактор. Використання лісових
ресурсів залежить від їхньої правильної промислової експлуатації. Ліси
розробляються у транспортне приступних районах. Там роблять поетапний
поруб, пильнуючи, щоб річна заготівля не перевищувала річний приріст
лісу. Але це не завжди виконується, і тому придатні для промислового
виробітку лісові площі скорочуються. У важкоприступних районах
лісорозробки практично нема. Ліс там гине від перестою (райони Амазонки,
Тропічної Африки, гірські місцевості Канади й Сибіру) [11].

3. Особливості розміщення і розвитку хімічного

комплексу України

Хімічна промисловість належить до складних галузей. У структурі хімічної
та нафтохімічної галузей виділяють такі підгалузі: гірничо-хімічну;
основну хімію; хімію органічного синтезу; галузі з виробництва
полімерних матеріалів; хімію тонкого органічного синтезу (лаки, фарби,
фотохімічні товари); побутову хімію. Останнім часом відокремилася
мікробіологічна промисловість, яка тепер не належить до хімічної. Основу
хімічної промисловості становлять видобуток сировини, виробництво
мінеральних добрив і полімерних матеріалів [6].

Хімічна промисловість пов’язана з багатьма галузями. Вона комбінується з
нафтопереробкою, коксуванням вугілля, чорною та кольоровою металургією,
лісовою промисловістю.

Завдяки складній системі зв’язків з’являються такі або інші поєднання
виробництв, з яких формуються міжгалузеві комплекси. До таких комплексів
належать і хіміко-лісовий. В одних випадках роль хімічної промисловості
у цих комплексах провідна, в інших вона не має формівного значення, лише
доповнюючи усталену систему зв’язків. Проте загалом хімічну
промисловість слід розглядати як головну галузь, що визначає склад і
напрям розвитку комплексу. Здебільшого лісова промисловість
розглядається у цьому комплексі як постачальник деревини для хімічної
переробки.

Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру, що охоплює
близько двохсот взаємопов’язаних виробництв з великою номенклатурою
продукції. Ці виробництва об’єднані у три великих групи галузей:
неорганічна або основна хімія, хімія органічного синтезу та
гірничо-хімічна промисловість.

Неорганічна хімія переважно виробляє напівфабрикати, що використовуються
в інших галузях промисловості. Виняток становлять мінеральні добрива,
котрі продукує окрема галузь.

До органічної хімії входять виробництва вуглеводневої сировини,
органічних напівфабрикатів, синтетичних матеріалів. Основною сировиною
для хімії органічного синтезу є вуглеводні нафти, природний та супутній
газ. Використовуються також вуглеводнисті сполуки, що одержуються з
вугілля. Гірничо-хімічна промисловість утворює сировинну базу передусім
для неорганічної хімії [11].

Хімічна промисловість становить основу виробничого потенціалу України.
Ця галузь не має великої міцної сировинної бази, крім калійних та
магнієвих солей, кухонної солі, самородної сірки, цеолітових туфів.
Україна цілком залежить від імпорту каучуку, на 50—60%— синтетичних
волокон, пластмас, гірничо-хімічної сировини, фарб, на 30—40% —,
продуктів основної хімії та мінеральних, добрив.

Багатогалузева хімічна промисловість України випускає продукцію більш як
120 тис. найменувань. До її складу входить більше 200 підприємств таких
галузей: гірничо-хімічної, коксохімії, основної хімії, хімічних волокон,
синтетичних волокон і пластмас, лакофарбових і синтетичних фарбників.
Найбільш важливі галузі: гірничо-хімічна та основна хімія [6].

Функцією гірничо-хімічної промисловості є видобуток сировини: сірки,
фосфатів і калійних солей, кухонної солі, карбонату. Підприємства
гірничо-хімічної галузі розміщуються у Прикарпатті, Придніпров’ї та
Донбасі.

Розміщення коксохімічної промисловості зорієнтоване на сировину —
кам’яне вугілля та споживача — виробництво чорних металів. Протягом
багатьох десятиріч Україна експортувала кокс у Росію (1,5—2,0 млн т
щорічно), країни східної Європи (біля 4 млн т щорічно). В останні роки
виробництво коксу скоротилось. Обсяг його експорту становить не більше
0,6 млн т на рік. Ресурсна база Донбасу для коксохімічного виробництва
майже вичерпана і ця галузь залежить від імпорту сировини з Росії (5 млн
т на рік), Казахстану (2 млн т), Польщі (3—4 млн т). Коксохімічне
виробництво зосереджене на 16 підприємствах в Донбасі та Придніпров’ї.

Важлива роль у хімічній промисловості належить виробництву мінеральних
добрив. У структурі виробництва мінеральних добрив переважає випуск
азотних добрив, що наближений до центрів коксу та переробки природного
газу. Азотні добрива виробляють у Дніпродзержинську, Горлівці,
Лисичанську, Сєвєродонецьку, Запоріжжі, Черкасах, Рівному.

Україна займає одне з провідних місць у світі і має великі експортні
можливості щодо мінеральних добрив. Це визначається сировинним фактором
— наявністю багатих родовищ калійних солей і фосфоритів. Калійні солі є
в Прикарпатті (Калуш, Стебник), а фосфорити — у Донбасі та
Придністров’ї. Наявність сировини дозволила Україні створити розвинену
технологічну базу для виробництва мінеральних добрив на експорт. Більше
90% експорту мінеральних добрив становлять азотні добрива, а їх
головними покупцями є Китай, Індія, Бразилія, Туреччина, Молдова,
Туркменистан.

Недостатньо використовуються експортні можливості виробництва калійних
добрив. Значну кількість цих добрив Україна імпортує. В той же час в
Україні є калійна галузь, потужності якої можуть задовольнити багатьох
зарубіжних споживачів. Калійні добрива виробляють в Калуші й Стебнику.
Виробництво фосфітних добрив налагоджено на основі привізних (кольських)
апатитів і північно-африканських фосфоритів у Вінниці, Одесі, Сумах,
Костянтинівні [6].

У хімічній промисловості широко використовуються кислоти. Найбільше
застосовується сірчана кислота, сировиною для неї є самородна сірка,
котру видобувають у західних регіонах, сірчані колчедани, сірчані
домішки у газах тощо. У зв’язку з низькою транспортабельністю сірчаної
кислоти її виробляють здебільшого у місцях споживання. Так, найбільшими
споживачами цього хімічного продукту є підприємства фосфатних добрив:
основні центри випуску добрив є й центрами виробництва сірчаної кислоти
(Суми, Вінниця, Одеса, Костянтинівка). Сірчану кислоту виробляють також
коксохімічні заводи Придніпров’я та Донбасу [11].

Підприємства содового виробництва у своєму розміщенні тяжіють до
сировини — вапняків та кухонної солі. Напрочуд сприятливі умови для
розташування содового виробництва є у Донбасі (Слов’янську та
Лисичанську) та в Криму (Червоноперекопськ). Відмітною особливістю
содового виробництва є висока питома вага випуску кальцинованої соди. У
багатьох містах в усіх регіонах держави налагоджене лакофарбне
виробництво.

Виготовляються у нас і гумоазбестові вироби й пов’язана з ними
продукція, що інтенсивно використовується в автомобільній промисловості.
Найбільшими центрами цієї галузі є Дніпропетровський шинний завод,
Білоцерківський завод гумотехнічних виробів тощо. Технічну сажу для
виготовлення гуми роблять у Дашаві, Кременчуці, Лисичанську.

Виробництво хімічних волокон та ниток зосереджено в Києві, Черкасах,
Сахалі, Житомирі, Чернігові. Виробничий процес на підприємствах цієї
галузі в значній мірі залежить від імпортної сировини. Так, для
виробництва віскозних ниток необхідна целюлоза, яку в Україні
виготовляють в обмеженій кількості, до того ж незадовільної для цього
виробництва якості. Підприємства з виробництва смол і пластмас розміщені
в районах видобутку кам’яного вугілля, нафти, газу (Донбас,
Придніпров’я) [6].

Рівень спеціалізації в основних підгалузях хімічної промисловості
різний. У багатьох з них профільна продукція не є головною, що
пояснюється високою ефективністю комбінування, що зумовлене наявністю
великої кількості виробничих процесів з послідовної і комплексної
переробки мінеральної та органічної сировини, значними масштабами
виробництва малотранспортабельних напівфабрикатів, високим рівнем
споживання паливно-енергетичних ресурсів, наявністю потужних
обслуговуючих і допоміжних цехів. Комбінування виробництва в
нафтохімічній промисловості поєднується з його концентрацією і зменшує
використання нафти й газу на 25-31%, а в промисловості хімічних волокон
сприяє зниженню собівартості 1 т волокна на 4%. Комбінування на базі
комплексної розробки родовищ або комплексного використання сировини,
утилізації відходів дає змогу успішно розв’язувати проблеми охорони
навколишнього середовища.

Хімічна промисловість найбільш розвинена в Донбасі, Придніпров’ї та
Прикарпатті.

Продукцією гірничо-хімічної промисловості є калійні солі Калуша і
Стебника, сірка Роздолу та Яворова, кам’яна сіль Артемівська і
Слов’янська, вапняки Донецької області та АР Крим. Галузь сконцентрована
переважно в Карпатському, Донецькому і Придніпровському економічних
районах.

Основна хімічна промисловість виробляє соду, сірчану кислоту й
мінеральні добрива. Виробництво кальцинованої соди зосереджене в районах
залягання солей та вапняків у Слов’янську й Лисичанську, каустичної соди
— в Слов’янську, Лисичанську і Красноперекопську. Сірчанокислотне
виробництво розміщене здебільшого в районах споживання сірчаної кислоти,
яка відзначається низькою транспортабельністю. Підприємства галузі
тяжіють до основних районів і центрів хімічної промисловості. Вони
розміщені разом з виробництвом фосфорних і азотних добрив у
Костянтинівці, Сумах, Вінниці, Одесі, Горлівці, Дніпродзержинську й
Лисичанську.

Виробництво мінеральних добрив (азотних, калійних, фосфорних і
комбінованих гранульованих з домішками мікроелементів) є провідною
галуззю хімічної промисловості України [11].

Фосфорні добрива виробляють з привізних апатитів Кольського півострова
на Вінницькому й Костянтинівському хімічних заводах. Сумському ВО
«Хімпром» та Одеському суперфосфатному заводі. Використовують також
фосфорити Кролевецького (Сумська область), Ізюмського (Харківська) та
Придністровських родовищ [6].

Азотно-тукова промисловість, що виникла поблизу коксохімічних
підприємств, використовує коксовий газ для виробництва аміаку.
Кардинальні зміни в географії цієї промисловості сталися внаслідок
переходу на більш економічну сировину — природний газ. Розгалужена
система газопроводів уможливила наближення її підприємств до районів
споживання. Азотно-тукова промисловість України випускає азотні добрива:
сульфат амонію, аміачну селітру, карбамід тощо. Основні центри їх
виро-бництва — Дніпродзержинськ, Горлівка, Лисичанськ, Алчевськ,
Сєверодонецьк, Запоріжжя, Черкаси, Рівне.

Складною є ситуація у виробництві калійних добрив. Для його відродження
розроблено спеціальну програму, за якою рівень виробництва калійних
добрив необхідно довести до 1,5 млн т за рік. Виробництво зосереджене на
Стебниківському «Полімінералі» (потужність до 100 тис. т сульфатів
калію), Калуському концерні «Оріана», який виготовляє суль-фатохлориди
(80 тис. т), підприємстві «Сірка» (Розділ) — понад 100 тис. т хлориду
калію, Вінницькому «Хімпромі», а також Костянтинівському хімічному
заводі, який виробляє хлорид калію (10 тис. т). Програма передбачає
реконструкцію галузі, впровадження нових технологій, збільшення
видобутку руди до 2,8 млн т, що дасть змогу отримати понад 150 тис. т
оксидів калію за рік (на Калуському та Стебниківському родовищах).
Планується пошук нових запасів [11].

Українське виробництво пестицидів, яким займаються 7 підприємств
загальною потужністю 149 тис. т, у 2003 р. випустило 2,7 тис. т хімічних
засобів захисту рослин. Нині Україна випускає тільки хлорид міді, мідний
купорос, ДНОК, оксихом, сірку. За січень-травень 2002 р. потужності
підприємств були завантажені тільки на 2,3%. У 2002 р. сільське
господарство України використало лише 297 тис. т мінеральних добрив, або
84%, а засобів захисту рослин — тільки 60% від потреби.

Обсяги виробництва зменшуються внаслідок того, що наша продукція
приблизно на 10% дорожча за імпортну. Для підприємств невигідно
освоювати виробництва нових видів хімзасобів через неможливість їх
реалізації споживачеві.

Хімія органічного синтезу. Нафтопереробна промисловість зосереджена в
районах видобутку нафти, портових містах, в Донбасі, Придніпров’ї,
Прикарпатті та центральній частині України. Це нафтопереробні
підприємства Одеси, Херсона, Бердянська, Кременчука, Лисичанська,
Запоріжжя, Вінниці, Дрогобича, Борислава, Надвірної та Львова [6].

На базі нафтопереробки, виробництва сажі, переробки привізного
синтетичного й натурального каучуку розвивається нафтохімічна
промисловість.

Гумова промисловість виробляє тисячі найменувань продукції. Вона
представлена Дніпропетровським шинним, Білоцерківським комбінатом шин та
гумоазбестових виробів, Київським АТ «Київ-Гума», Київським і Сумським
регенераторними заводами, підприємствами у Бердянську, Запоріжжі,
Харкові, Одесі, Ніжині та інших містах. Сажу виробляють у Дашаві,
Стаханові та Кременчуці [11].

Розміщення полімерної промисловості залежить від достатньої кількості
вуглеводневої сировини, палива, електроенергії, води, а деяких
підгалузей — від трудових ресурсів. Пластмаси виробляють на
нафтохімічних комбінатах, азотно-тукових і хлорних заводах, а також у
спеціалізованих цехах підприємств. Найбільшими виробниками синтетичних
смол і пластмас є Донецьк (поліхлорвінілові смоли й пластмаси),
Сєверодонецьк (склопластики та пластмасові вироби), Запоріжжя
(крем-нійорганічні сполуки, синтетичні смоли), Дніпродзержинськ і
Первомайськ (полівініл і полістирол), а також Калуш, Одеса, Київ,
Фастів, що стали центрами переробки синтетичних смол на пластмасові,
плівкові та інші вироби.

Хімія тонкого органічного синтезу. Промисловість хімічних волокон
характеризується високою матеріале-, енерго- і водомісткістю.
Розрізняють хімічні волокна штучні, які виробляють з целюлози, й
синтетичні, сировиною для яких є синтетичні смоли. Найбільші
підприємства розміщені в Чернігові (синтетичні волокна), Києві
(Дарницький шовковий комбінат), Черкасах (штучний шовк), Сокалі (штучне
волокно) [6].

Хімічна промисловість є одним з найбільших забруднювачів навколишнього
середовища, але водночас це єдина галузь, яка займається утилізацією
виробничих відходів. Впровадження прогресивних хімічних технологій, що
дають змогу звести до мінімуму промислові відходи, максимальне очищення
стічних вод і викидів в атмосферу, сприятимуть оздоровленню місць
надмірної концентрації хімічних підприємств, а також забезпечуть
лімітний вплив природних чинників на розміщення об’єктів хімічної
промисловості в регіонах з порівняно високим рівнем заселення.

Україна є одним з відомих у світі експортерів карбаміду. Основні
споживачі цієї продукції у світі-Індія (2,8 млн т), Китай (бизько 2,8
млн т), країни Латинської Америки (особливо Бразилія), Філіппіни,
В’єтнам, США. Експортують карбамід також країни Перської затоки (Катар,
Кувейт, Саудівська Аравія) — 3 млн т, країни СНД (Росія, Україна) — 3
млн т, Індонезія, Мексика, Бангладеш. Тринідад і Тобаго, Венесуела,
Румунія, Лівія, Болгарія, Хорватія. Китай купує карбамід у країнах СНД,
Перської затоки, іноді в Індонезії; Індія — у країнах Перської затоки,
Індонезії, Україні, Росії (особливо останнім часом). Порт Південний в
Україні спеціалізується на відправленні карбаміду з Росії та України в
дальнє зарубіжжя. Філіппіни та В’єтнам купують його в Індонезії за
найнижчими цінами; США та Бразилія — у Мексики, Тринідаду й Тобаго,
Венесуели, а також у Росії, України, Румунії, Болгарії, Хорватії, Лівії.
Мінімальна Ціна 1 т карбаміду в 1993 р. становила $76-77. Прогнозується
максимальне зростання її до $165-215. Проти України на світовому ринку
ведеться антидемпінгова політика. Світову торгівлю карбамідом
контролюють фірми Могзк Нудга (Норвегія), СопА§га (США), Тгапзаттопіа
(Швейцарія), РеІЧісЬет, Регісо та ін. [6]

Значне місце у хімічній промисловості належить фармацевтиці.

За нормативами Всесвітньої організації охорони здоров’я, країна з
населенням більше 50 млн чол. для забезпечення власних потреб повинна
мати на фармацевтичному ринку не менше 3000 найменувань медичних
препаратів, самостійно забезпечувати потреби національної медицини
необхідними ліками, а також забезпечувати своїх громадян вакцинами
вітчизняного виробництва для лікування найбільш поширених інфекційних
хвороб. Цим стандартам Україна поки що не відповідає. Вітчизняна
фармацевтична промисловість виробляє більше 100 найменувань препаратів,
з яких біля 80% виготовляється з імпортної сировини. Відсутність власної
сировини знижує конкурентоспроможність українських ліків.

За рахунок власного виробництва потреби ринку ліків задовольняються лише
на 1/5, через що Україна знаходиться в критичній залежності від імпорту
лікарняних препаратів. На українському ринку діє безліч зарубіжних фірм.
Тільки в Києві зареєстровано більш як 100 західних фармацевтичних фірм,
що успішно реалізують свою продукцію. Виробництва фармацевтичної
промисловості за технічною оснащеністю поступаються зарубіжним
підприємствам. Останнім часом в галузі йде процес запровадження сучасних
технологій ї модернізація заводів, що виробляють найнеобхідніші ліки.
Деякі зарубіжні фірми почали виробництво запатентованих препаратів на
українських заводах.

Фармацевтична промисловість України має у своєму складі 87 підприємств.
За останні 20 років в Україні не споруджено жодного нового
фармацевтичного підприємства.

В Україні ведеться: будівництво потужного заводу «Фармація», який
належить концерну «Стирол». Цей завод буде виготовляти біля 950 млн
таблеток і капсул на рік. Розміщується він у м. Горлівка.

Фармацевтична промисловість складається з п’яти груп підприємств:

Перша група— це підприємства медичної промисловості. До її складу
входять хіміко-фармацевтичні заводи.

Друга група — мікробіологічна промисловість, заводи якої виготовляють
ферментні препарати, кормові добавки і антибіотики.

Третя група — підприємства з виготовлення продукції медичного
призначення: шприців, систем переливання крові, діалізаторів тощо.

До четвертної групи відносяться підприємства з виготовлення медичного
скла.

У п’яту групу входять різноманітні науково-дослідні і проектні,
інститути, тобто підприємства і установи галузевої науки. [6]

Найбільшими центрами фармацевтичної промисловості в Україні є: Київ,
Львів, Одеса, Луганську Дубни, Горлівка та ін.

Хімічна промисловість зосереджена у Донбасі, Придніпров’ї та
Прикарпатті. З інших районів виділяються Сумщина, Причорномор’я,
Черкащина, Волинь: Але тільки у Донбасі зосереджена майже третина
виробництва всієї галузі; На Луганщину припадає 17% випуску хімічної та
нафтохімічної продукції. В області сформувався Лисичансько-Рубіжанський
промисловий вузол, хімічної спеціалізації. На Донеччині створено
потужний Горлівсько-Слов’янський промвузол, на Дніпропетровщині —
Дніпропетровське-Дніпродзержинський вузол, на Львівщині —
Дрогобицько-Бориславський, Львівський та інші промислові центри. Великі
промислові Центри є також в Івано-Франківській, Сумській областях, у
Причорномор’ї. Важливими регіонами хімічного виробництва стали Київ,
Чернігів, Рівне.

4. Проблеми і перспективи розвитку хімічного

комплексу України

Хімічна промисловість є одним з найбільших забруднювачів навколишнього
середовища. Водночас це по суті єдина галузь, що утилізує відходи
виробництва. Оновлення та використання прогресивних технологій у
хімічній промисловості дає змогу обмежити її негативний вплив на
природні умови життєдіяльності населення.

Хімічна промисловість України потребує корінної реконструкції, яка
передбачає насамперед закриття неконкурентоспроможних підприємств,
налагодження виробництва сировини, необхідної для внутрішнього
споживання. Плануються створення на Черкаському об ‘єднанні «Азот»
потужностей з виробництва капролактаму (для легкої промисловості),
рідкого аргону, реконструкція виробництва сечовини; на Сєвєродонецькому
об ‘єднанні «Азот» — реконструкція виробництва ацетилену та бутандіолу
(для автомобільної, взуттєвої, лакофарбової, меблевої, електротехнічної,
текстильної, деревообробної промисловості), створення сучасного
виробництва засобів хімічного захисту рослин; на підприємстві «Сірка»
(м. Новояворів Львівської області) — нового виробництва екологічних
гербіцидів; на Рівненському об ‘єднанні «Азот» — виробництва гексилуру
[6].

Очікуються часткова перебудова коксохімічної промисловості
-реконструкція установок газифікації вугілля для виробництва хімічної
продукції (на Баглійському коксохімічному заводі м. Дніпродзержинськ);
реконструкція коксохімічного виробництва зі створення потужностей для
випуску метанолу й етилену в м. Авдіївці (нині газ спалюється). Впродовж
десятиліть Україна вивозила 1,5-2,0 млн т коксу в Росію і ще 4 млн т — в
колишні соцкраїни Європи, а також у Фінляндію, Швецію. Проте вже в 1994
р. її експорт становив лише 0,6 млн т при обсязі виробництва 17 млн т.
Частка України в СНД у виробництві коксу сьогодні становить 44-45%,
чавуну — близько 43%, сталі та прокату — до 35%. Доменне виробництво
споживає 83-85% виробленого в Україні коксу. Маркетингові дослідження
показали, що Україна може експортувати 2-2,5 млн т коксу за рік. Це б
дало змогу окупити витрати на технічне переобладнання галузі. Проте,
згідно з програмою розвитку гірничо-металургійного комплексу,
коксохімічне виробництво розвиватиметься тільки для забезпечення власних
потреб через його екологічну небезпечність. На проведення екологічних
заходів підприємства не мають коштів. Крім того, оптові ціни на коксівне
вугілля в нашій країні вищі за світові на 30-40%, тому це вугілля стає
неконкурентоспроможним на світовому ринку. Сучасний рівень видобутку
коксівного вугілля не відповідає і вимогам внутрішнього ринку. При
потребі в ньому 65 млн т у 1994 р. було видобуто лише 35 млн т, у 1995
р. — на 8% менше. За оцінками спеціалістів, ресурсна база Донбасу для
коксохімічного виробництва вичерпана практично повністю. Нині певна
кількість коксівного вугілля ввозиться в Україну з Росії. До 2010 р.
Україна може розраховувати на видобуток лише 28,5 млн т коксівного
вугілля за рік. За рахунок власного видобутку можна задовольнити 65%
потреби в ньому. Імпорт коксівного вугілля становитиме 9-Ю млн т за рік.
Прогнозні джерела імпорту: Росія (5 млн. т за рік),
Казахстан (2 млн т), Польща (3-4 млн т). Тепер на світовому ринку
пропозиція коксівного вугілля перевищує попит. Таким чином, пріоритети
України в закупівлях вугілля ще можуть змінитися [11].

Коксохімічне виробництво зосереджене на 15 спеціалізованих
підприємствах, на одному фенольному заводі здійснюється глибока
переробка коксохімічної продукції. Асортимент готової продукції
складається з коксу вологістю 6%, коксу сухого, коксу пекового, коксу
металургійного, сульфату амонію, бензолу сирого, бензолу чистого,
коксових горішків, коксу дрібного, сірчаної кислоти, сірки технічної,
смоли кам’яновугільної, фталевого ангідриду та ін. На експорт ідуть
пековий кокс, сульфат амонію, фталевий ангідрид, бензол [6].

Останнім часом відбувається процес старіння виробничих потужностей,
практично не проводяться роботи з нового будівництва та реконструкції.
Основні виробничі фонди зношені на 65%, а хімічні — понад 70%. Станом на
01.01.95 в експлуатації перебували 68 коксівних батарей сумарною
потужністю 31,3 млн т (досягнута потужність 27,1 млн т). Середній вік
батарей — 19,86 року (нормативний строк експлуатації -20 років), а 27
батарей (39,7%) зношені повністю. Найбільші підприємства галузі — ВАТ
«Авдіївський КХЗ», Маріупольський КХЗ «Маркохім», ВАТ «Запоріжкокс», АТ
«Криворіжкокс».

У перспективі в галузях хімічного комплексу України передбачається
здійснити систему заходів.

В азотній промисловості планується поетапна реконструкція здернізація
агрегатів синтезу аміаку, що забезпечить істотне зниження витрат
енергоносіїв. Поряд з розширенням мережі аміакопроводів очікується повна
переорієнтація на використання каталізаторів синтезу аміаку і азотної
кислоти вітчизняного виробництвa та поступова переорієнтація збуту
аміаку й карбаміду із зовнішнього ринку на внутрішній.

У виробництві фосфорних та калійних добрив передбачається впровадження
сучасних технологій у видобуток та збагачення містких руд вітчизняних
родовищ, а також будівництво нових агрегатів сірчаної кислоти на
підприємствах — виробниках фосфорних добрив.

Велика увага приділятиметься розвитку шинної промисловості, шинній та
гумотехнічній промисловості важливо досягти збільшення асортименту та
підвищення якості продукції. Очікується частко переорієнтація на
поставку каучуку з країн північно-східної Азії. У перспективі планується
освоєння виробництва полімерної сірки та впровадження її у виробництво
шин.

На Загайпільському сірчаному руднику Коломийського району
Івано-Франківської області, де вже припинено видобуток і переробку
сірки, передбачається перепрофілювання на випуск піроксиду водню або
поліетилену, переробку смол і пластмас Калуської «Оріани».

Фармацевтична промисловість. У галузі працює 87 підприємств та
організацій, які умовно поділяють на 5 груп. До першої групи належать
підприємства медичної промисловості, до складу якої входить
хіміко-фа-рмацевтична промисловість; до другої- мікробіологічної, яка
випускає ферментні препарати, кормові добавки та антибіотики; до
третьої- виробництво товарів медичного призначення (шприців тощо); до
четвертої — виробництво медичного скла; до п’ятої — науково-дослідні
організації [6].

Тільки 20 фармацевтичних підприємств випускають готову продукцію (всього
600 найменувань). Головна причина відставання в розвитку галузі —
нестача сировини, більше половини якої доводиться імпортувати. Є
позитивні зрушення у виробництві медичних препаратів. Якщо раніше в
Україні щороку освоювали виробництво 4-5 нових медикаментів, то тепер
подібний обсяг освоюють щомісяця. Використовуються переважно західні
генерики, строк патентного захисту (7 років) яких закінчився. Новий
патент коштує дорого. Наприклад, Харківська фірма «Здоров’я» за 1,5 року
впровадила у виробництво 35 нових препаратів. Розробка одного нового
засобу триває 10-12 років. Сьогодні в Україні виготовляють 1028
найменувань ліків (три роки тому було тільки 420). Раніше українські
препарати виготовлялися на російських субстанціях, а сьогодні вигідніше
купувати західні аналоги. Наші вчені працюють ще над 45 новими
субстанціями. У перспективі планується покривати потреби в ліках за
власний рахунок на 60-70% (це відповідає світовим стандартам). Для цього
потрібно виробляти до 2,5 тис. найменувань ліків. Планується виробництво
4 тис. медичних препаратів. Для цього треба 5-7 нових підприємств. Нині
працює близько 70 підприємств, частина з яких спеціалізується на
виробництві мікробіологічних продуктів, упаковок та ін. У 2002 р. в
Дарниці почала працювати фабрика з виробництва інсуліну за технологією
німецької фірми «Хьохст», що дасть змогу забезпечити 85% потреби в ньому
країни. Концерн «Стирол» у Горлівці опанував виробництво нових 30-40
препаратів. Львівські та одеські виробники створюють практично всю гаму
вакцин (крім вакцини від поліомієліту). Потреба в них України буде
задоволена на 100%.

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки:

Сировинна база хімічної промисловості диференціюється залежно від
природних та економічних особливостей окремих країн та регіонів. В одних
районах — це вугілля, коксовий газ, в інших — нафта, супутні нафтові
гази, солі, сірчаний колчедан, газові відходи чорної та кольорової
металургії, у третіх — кухонна сіль тощо. Сировинний фактор впливає на
спеціалізацію територіальних поєднань хімічних виробництв. Хімічне
виробництво у міру вдосконалення технологічних методів може своєю чергою
впливати на сировинну базу.

Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру, що охоплює
близько двохсот взаємопов’язаних виробництв з великою номенклатурою
продукції. Ці виробництва об’єднані у три великих групи галузей:
неорганічна або основна хімія, хімія органічного синтезу та
гірничо-хімічна промисловість.

Найважливіше значення для розміщення галузей хімічної промисловості
мають сировинний, паливно-енергетичний та споживчий фактори. Сировина
для хімічної промисловості має вирішальне значення, її частка у
собівартості готової продукції коливається від 45 до 90%. У хімічній
промисловості більше, ніж в інших галузях, використовується води. У
багатьох галузях хімічної промисловості спостерігається висока потреба у
паливі та енергії.

Список використаної літератури

1.Економічна географія України / За ред. М. Д. Пістуна. – К.: Вища
школа, 1993. – 320 с.

2. Економічна та соціальна географія світу. / За ред. Б.П. Яценка, — К.:
Артек, 1997. –246 с.

3. Економічний словник-довідник / За ред. С.В. Мочерного. – К.: Феміда,
1996. – 366 с.

4. Заставний Ф.Д. Соціально-економічна географія України. – Львів: Світ,
1994. – 606 с.

5. Іщук С.1. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. –
К.: Вид-во ЄУФІСМБ, 2001. – 216 с.

6. Кистанов В.В. Территориальная организация производства. – М., 1984.

7. Леш А. Географическое размещение хозяйства: Пер. с нем. – М.: Л.,
1989.

8. Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. –К.: Знання, 1998. – 415 с.

9. Розміщення продуктивних сил України / За ред. Є.П.Качана. – К., 1996.

10. Територіальна організація продуктивних сил України / За ред.
М.О.Ковтонюка, Є.П.Качана, М.О.Петриги. — К.: НМК ВО, 1992.

11. Шаблій О.І. Соціальна та економічна географія світу. – К., 1996.

ДОДАТКИ

Хімічна промисловість України

Енергомісткість основних підгалузей

хімічної промисловості України, %

PAGE

PAGE 2

Похожие записи