.

Греко-католицька церква: виникнення, специфіка віровчення і культу, існування в сучасних умовах (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
1089 20789
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“греко-католицька церква:

виникнення, специфіка віровчення

і культу, існування в сучасних умовах”

План

ВСТУП

1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ

2. ОСОБЛИВІСТЬ ВІРОВЧЕННЯ ТА ПОДАЛЬШЕ СТАНОВЛЕННЯ УГКЦ

3. ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ УГКЦ

3. ІСНУВАННЯ УГКЦ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Вступ

Тема роботи: “Греко-католицька церква: виникнення, специфіка віровчення
і культу, існування в сучасних умовах”.

Етапи становлення греко-католицької церкви в Україні є складними і
цікавими для вивчення. В даній роботі планується дослідити такі питання
як історію виникнення греко-католицької церкви, специфіка віровчення і
культу, існування в сучасних умовах.

Цікавим є вивчення провідних особистостей греко-католицької церкви, їх
життєва доля заслуговує на повагу і наслідування.

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою
Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів віруючих.

Упродовж 1989-2003 рр. відбулось тринадцять Синодів Єпископів та три
сесії Патріаршого Собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам нової
євангелізації (1996 р.), друга – ролі мирян у житті сучасної Церкви
(1998 р.), а третя – соціальним проблемам українського суспільства,
зокрема проблемам абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.).

У теперішній час греко-католицька церква активно втрутилася у суспільні
процеси, пов’язані з несправедливими президентськими виборами 2004 р.
Багато провідних діячів греко-католицької церкви висловили свою думку
стосовно подій, які на сьогодні відбиваються в нашій державі.
Греко-католицька Церква України виступає за чесність у всьому і щастя
українського народу, на яке він заслуговує.

1. Історія виникнення та розвитку

греко-католицької церкви в Україні

У 988 році князь Володимир Великий запровадив християнство в його
східному (візантійсько-слов’янському) обряді як державну релігію
Київської Русі. Це сталося перед тим, як великий церковний розкол 1054
року розділів християнський Схід і Захід. Київська Церква успадкувала
традиції візантійського Сходу і була частиною Константинопольського
патріархату. Проте, ця Церква також залишалася у повній сопричасній
єдності із латинським Заходом і його патріархом – Папою Римським.

Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечки,
київські єрархи намагалися зберегти християнську єдність. Посланці з
Русі брали участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці
(1418). Сам київський митрополит Ісидор був одним із ініціаторів
Флорентійської унії (1439).

Поки Київська митрополія працювала на відновлення єдності, на північ від
Києва, у Москві, виникла нова митрополія. Московська Церква відмовилась
визнати Флорентійську унію і відокремилась від давньої митрополії в
Києві, проголосивши свою афтокефалію (самоврядування) у 1448 році. У
1589 році, скориставшись занепадом грецького православ’я та
Константинополя під турецьким пануванням, Церква у Москві здобула статус
патріархату.

Київській Церкві був кинений виклик з боку протестантської Реформації та
посттридентійського католицизму. Водночас вона переживала серйозну
внутрішню кризу. І Синод приймає рішення перейти під юрисдикцію
Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної
східної обрядовості та власної Церковної і етно-культурної самобутності.
Таку модель Церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в
Бересті, від якого й починається інституційне існування
Греко-Католицької Церкви в Україні.

Отже, Українська католицька церква, утворена на Берестейському
церковному соборі 1596 внаслідок відмови Київської митрополії від
ієрархічного верховенства Константинопольського патріарха і переходу під
протекторат папи Римського. Первісна назва церкви – уніатська. З 1774
церкву називали Греко-католицька церква, а вірних – греко-католиками. У
1930 роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква
(раніше – Руська греко-католицька церква), а пізніше-Українська
католицька церква. Ця назва з 1960 років вживається в офіційних
документах Ватикану.

2. Особливість віровчення

та подальше становлення УГКЦ

Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і
православної догматики, проголошеної Фло0рентійським собором 1439, при
збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з’єднаної Київської
(уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські
землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської
єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.

В історії церкви виділяють два періоди – Київської православної
митрополії (до кін. 18 ст.) і Галицької митрополії (з поч. 19 ст.). За
період існування Київської митрополії її митрополитами були: Михайло
Рогоза (1596-99), Іпатій Потій (1600-13), Йосиф Веніамин Рутський
(1613-37), Рафаїл Корсак (1637-40), Антон Селява (1641-55), Гавриїл
Коленда (1656-74), Киріан Жоховський (1674-93), Лев Слюбич-Зелевський
(1694-1708), Юрій Винницький (1708-13), Лев Кишка (1714-28), Атанасій
Шептицький (1728-46), Флоріан Гребницький (1748-1762), Феліціан-Пилип
Володкович (1762-78), Лев Шептицький (1778-79), Ясон Смогоржевський
(1780-88), Теодосій Ростоцький (1788-1805).

Протягом 18 ст. уніатська церква пройшла складний період свого
становлення. Відновлення у 1620 православної ієрархії загострило
протистояння між прихильниками і противниками унії з Апостольським
Престолом. Для примирення ворогуючих сторін митрополит В.Рутський
запропонував об’єднання у рамках єдиного Києво-Руського патріархату. У
1626, 1629, 1636-37, 1680 робилися спроби порозуміння між православними
і уніатами та обрання спільного патріарха, однак вони були безуспішними.
За королівським “укладом” Владислава IV Вази від 1.11.1632 від Київської
з’єднаної митрополії відходила Луцька єпархія і частина Полоцької
(утворена нова православна Могилівська єпархія), а також усі храми
Києва, по 4 у Вільні і Мстиславі, кілька монастирів. Разом зі Львівською
і Перемиською єпархіями вони підпорядкувались православному
митрополитові П.Могилі. За Андрусівським перемир’ям 1667 відійшла ще
Смоленська єпархія. Після того, як у 1685 православний Київський
митрополит під тиском російської влади був змушений визнати верховенство
Московського патріарха, три єпархії (Перемиська, 1692; Львівська, 1700;
Луцька, 1702), Львівське Ставропігійське братство (1708) та Почаївський
монастир (1721) перейшли на унію з Римом. У 1720 відбувся Замойський
собор, який впорядкував канонічні засуди церкви і наблизив їх частково
обрядово і організаційно до латинської.

У 1743 всі василіанські монастирі Литовської і Руської конгрегації були
об’єднані у Руський чин св. Василія Великого на чолі з єдиним
архімандритом. У серед. 18 ст. Київській з’єднаній митрополії
підпорядковувалися Полоцька, Луцько-Острозька, Львівсько-Галицька,
Холмсько-Белзська, Перемиська, Пинсько-Турівська єпархії.

Менш проблематичними були в Україні процеси, пов’язані з відродженням
Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах в
результаті Берестейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ
з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань
безпосередньо передсоборних і соборних подій, подальшого буття так
званої уніатської церкви, а також перегляду її ролі в розвитку
національної самосвідомості і культури.

Як уже зазначалося, універсальний характер київського християнства
передбачав церковну єдність. До того ж різні регіони України-Руси
сповідували християнство як у його кирило-мефодіївській, значною мірою
зорієнтованою на Рим, так і православновізантійських традиціях. Тому
київські князі і митро-полити-ієрархи вимушені були активно контактувати
як з східними (Константинополь), так і з західними (Рим) християнськими
центрами.

Перша спроба союзу (унії) української церкви із західною (католицькою),
як вважає відомий церковний історик М. Чубатий, була 1214 р., коли
угорський король мотивував це перед папою Іннокентієм (1198—1214 рр.)
бажанням Галичини бути в єдності з Римською церквою, але із
застереженням, щоб “дозволено було зберегти свій (грецький) обряд”.

Друга спроба впровадження унії припадає на роки князювання Данила.
Данило Романович (1238— 1264 рр.), організуючи хрестовий похід
європейських держав проти монголо-татарської навали, згодився на
підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи
королівську корону (1254 р.).

В подальшому спроби зняття суперечностей і об’єднання православної та
католицької традицій в християнстві проводилися під час Ліонської (1274
р.) і Флорентійської (1439 р.) уній. Ці події не могли не вплинути на
долю християнства в Україні. Москва категорично заперечила Флорентійську
унію: прихильник унії митрополит їсидор (1436—1458 рр.) був ув’язнений.
ЇЇ перехід на месіанські позиції “третього Риму” повністю зробив
українську церкву православною провінцією Московського патріархату. До
того ж українська церква постійно терпіла утиски від польської влади.
Вихід з кризи вбачався деякими ієрархами православ’я в Україні (Михайло
Рогоза (1588—1596 рр.)) у прийнятті нової унії і скликання з цього
приводу собору.

Собор відбувся у Бресті на початку жовтня 1596 р. Хоч він був скликаний,
власне, тільки для проголошення унії, на нього поряд з прихильниками
папства прибули і його супротивники. Учасники відразу поділилися на два
Собори. Члени малопредставницького уніатського Собору не припускали й
думки щодо можливості проведення спільного Собору з численними
супротивниками унії.

Уніати відкрили засідання в міській соборній церкві, а православні — у
приватному будинку, оскільки Потій (1541—1613 рр.), як місцевий єпископ,
наказав зачинити усі міські церкви Бреста.

Після відмови у проведенні засідання у міській соборній церкві, після
відмови митрополита Михайла Рогози на триразове запрошення прибути з
єпископами на православний Собор було оголошено накази, дані учасникам
собору дворянами, міщанами і братствами зі Львова, Володимира, Галича,
Скали, Під-гайців, Кам’янця-Подільського, Києва, Луцька, Мінська, Вільни
та ін. міст: позбавити єпископів-відступ-ників кафедр, не допустити
укладання унії з Римом на місцевому соборі без відома патріархів та
участі усієї Східної церкви, і домагатися, щоб православна церква
користувалася правами, затвердженими королівською присягою.

На підставі цих наказів православний собор засудив проголошення
митрополитом Рогозою та його однодумцями унії з Римом, відкинув унію та
позбавив усіх духовного сану.

Уніатський собор, виконуючи волю папи, 9 жовтня 1596 р. схвалив унію,
піддав анафемі Львівського, Перемишльського єпископів та інших
представників православної церкви, позбавивши їх сану.

Король Польщі затвердив ухвали нечисленного уніатського Брестського
собору, а супротивників унії оголосили злочинцями. Так утворилася
Брестська унія, яку запроваджено насильницьким шляхом, під моральним і
фізичним тиском зовнішніх сил. Польські феодали, напучувані єзуїтами,
почали запроваджувати унію жорстокими, насильницькими методами.
Розпочалося справжнє гоніння на православ’я.

Уніатські єпископи скрізь виганяли православних священиків з приходів і
ставили на їхні місця уніатів. Братства були оголошені кримінальними
зборищами і піддавалися всіляким утискам. У православних забирали
церкви, священиків кидали до в’язниць. Уніати заволоділи навіть
київським Софійським собором. Спираючись на такий прикрий факт, сучасні
віруючі Українсько-католицької церкви за кордоном обґрунтовують своє
“право” на цей історичний пам’ятник Київської Русі, побудований
Ярославом Мудрим ще за кілька століть до унії. На Софійський собор
претендують і автокефалісти.

Однак якщо сам Брестський собор 1596 р. було проведено як насильницьку й
облудну акцію, то історичні наслідки цього були не тільки негативними.
Унія з Римом опісля певного часу дала можливість за умов силоміць
нав’язуваних латинізації та полонізації зберегти східний обряд. Це було
надзвичайно важливо, адже обряд — це не просто форма віросповідання, а
історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і
культури даного народу, це вияв і фактор його духовності.

Унія викликала пробудження національної свідомості українців. Виникав
внутрішній опір, приходило усвідомлення себе як носія ознак, що
складають народ, націю, виникала потреба їх захисту.

Унія стала засобом захисту української мови як найважливішої ознаки
нації. Зауважимо, що Галичина від 1340 р. перебуває під чужомовним
впливом, причому дуже активним. Однак саме тут найповніше збереглася і
рідна мова, і національна самосвідомість.

Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані “уніатські
школи” (пізніше парафіяльні, отців василіан), які діяли у Галичині до
1939 р. Такі школи стали осередками української духовності.

Унія створила передумови для розвитку національної інтелігенції.
Формальне зрівняння з католицьким духовенством відкривало для
українського духовенства можливість здобувати середню й вищу освіту.
Польські, римські, а пізніше австрійські та українські духовні заклади
готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська
інтелігенція, яка започаткувала й успішно здійснювала українське
національне відродження і державотворення.

Унія, виникнувши як єдиний засіб порятунку нації, витворила українську
національну церкву, бо тільки національне надає їй самобутності в
католицькому і в православному світі, а тому здійснюване нею національне
виховання віруючих є запорукою існування самої церкви, як продовжувача
традицій київського християнства.

Шсля першого поділу Польщі Галичина потрапила під владу Австрії. Завдяки
політичному розрахунку цісаря, що полягав у прагненні ослабити польський
вплив у Галичині та протиставити йому місцеве населення і духовенство,
були зменшені або й зовсім знищені привілеї полякам і тим самим створено
умови, сприятливі для національного відродження.

Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького
духовенства, і воно виявилося на рівні вимог часу. Це визнали навіть ті,
хто ліквідовував унію у 1946 р.: “В 19 ст. наша уніатська церква
повільно скинула з себе польське духовне поневолення і саме вона
відродила наш народ націо-нально”. Що ж ми знаємо про цю діяльність
греко-католицької церкви та її ієрархів в цей період?

В 1783 р. відкривається україномовна греко-католицька Львівська духовна
семінарія, яка стає початком і центром національного відродження у
Галичині. В 1784 р. відкривається Львівський університет
(“все-училище”), у якому митрополит А. Ангелович (1808— 1814рр.) домігся
відкриття студій для українців їхньою мовою — з богослів’я та філософії.
В 1789 р. тут відкривається “Руський науковий інститут”.

Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої Київська митрополія була
розділена на дві частини між Австрією і Росією. На землях, що відійшли
до Російської імперії, унія була ліквідована указом Катерини II у 1795,
але після її смерті деякі греко-католицькі єпархії були відновлені.
Митрополити І.Лісовський (1806-09), Г.Коханович (1809-14), Й.Булган
(1817-38) були членами Духовної колегії, мали осідок у Петербурзі,
призначалися царями і не мали апостольських освячень з Риму. 12.2.1839
цар Микола 1 підписав акт про ліквідацію унії в імперії і возз’єднання
її з православною церквою. На Холмщині Греко-католицька церква була
ліквідована в 1875.

На відміну від російського царизму Австрійська держава проводила
політику сприяння унійним процесам. У 1649 була проголошена Ужгородська
унія на Закарпатті, в 1699 – Трансільванська унія в Семигороді. У 1808 у
Львові відновлена Галицька митрополія, яка перейняла духовну традицію і
правовий статус Київської митрополії. У 19 ст. УГКЦ очолювали
митрополити Антін Ангелович (1807-14), Михайло Левицький (1816-58),
Григорій Яхимович (1860-63), Спиридон Литвинович (1863-69), Йосиф
Сембратович (1870-82), Сильвестр Сембратович (1882-98), Юліан
Сас-Куїловський (1899-1900).

В умовах відсутності української державності церква відігравала
консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримувала розвиток
культурно-освітнього життя у західноукраїнських землях, чим сприяла
пробудженню національної свідомості місцевого населення. У 1885 була
створена Станіславська єпархія.

Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була
ліквідована. 11.4.1945 заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена
радянськими органами держбезпеки “Ініціативна група” на чолі з
Г.Костельником була визнана “єдиним тимчасовим адміністративним органом
УГКЦ”. 8-10.3.1946 у Львові відбувся псевдособор, який проголосив
скасування Берестейської унії 1596 і “возз’єднання” УГКЦ з Російською
православною церквою (див. Львівський собор 1946). 28.8.1949 на
регіональному релігійному з’їзді у Мукачеві таким самим чином
проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької
церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський
собор був визнаний неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась
незаконною (папська енцикліка “Східні Церкви” від 15.12.1958).
Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав
Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її
парафій та церков. Бл. тисячі греко-католицьких священиків було
заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув’язнення або депортовано.
Більше 200 священиків взялися творити структуру Української
греко-католицької церкви у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі й
вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї
церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.

У 1956 en. М.Чарнецький дозволив священикам, що перейшли в православ’я,
таємно повертатись до УГКЦ через накладання епітимії. Після смерті єп.
Чарнецького його наступником було обрано ігумена редемптористів
В.Величковського. У 1963 з ув’язнення звільнено митрополита Й.Сліпого, 4
лютого йому дозволили виїхати на Другий Ватиканський собор. У лютому
1963 И.Сліпий у Московському готелі таємно передав свої повноваження з
особливою відповідальністю за Львівську єпархію єп. Величковському
(виконував до свого арешту в 1969). У лютому 1972 (перед виїздом за межі
СРСР) Й.Сліпий передав свої повноваження єп. В.Стернюкові. Для
Івано-Франківської єпархії таємно було рукоположено в 1968 о.Софрона
Дмитерка. Апостольським адміністратором Мукачівсько-Ужгородської єпархії
у 1983 став Іван Семедій.

З переїздом за кордон митрополита Й. Сліпого відбулась консолідація
роз’єднаних діаспорних греко-католицьких парохій в єдину помісну церкву.
Після смерті патріарха Йосифа (1984) Верховним архієпископом УГКЦ став
Іван Мирослав Любачівський (з 1985 – кардинал).

У кін. 1980 років розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з
двох українських національних церков. 4.8.1987 у Львові група
представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла
та тодішнього керівника СРСР М.Горбачева про вихід греко-католиків
України з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за
легалізацію УГКЦ в Україні. Протягом 1989-90 відбувалися масові віча,
пікетування, голодівки в краю і в Москві з вимогою визнання офіційного
статусу Української католицької церкви в Україні. У грудні 1989 уряд
СРСР офіційно визнав легальною діяльність УГКЦ в Україні. 20.3.1991
патріарх УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський повернувся до свого
престолу на Святоюрській горі у Львові.

3. Видатні особистості УГКЦ

В 1816 р. перемишльський священик І.Могильницький (1777—
1831 рр.) засновує перше в Галичині культурно-освітнє товариство під
назвою “Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду”.
Головним завданням товариства була праця над удосконаленням української
мови, видання книжок рідною мовою, передусім шкільних підручників,
книжи-чок для народного читання, організація народних шкіл, щоб підняти
культурно-освітній рівень народу, який на той час перебував у
жалюгідному стані. І. Могильницький склав першу в Галичині граматику
нової української мови.

Митрополит М. Левицький (1816—1858 рр.) ще у 1816 р. створив “Товариство
галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма і освіти і
культури серед вірних на основах християнської релігії” із завданням
видавати книжки “мовою простою, уживаною по селах”. У 1821 і 1830 рр. М.
Левицький видає меморіали “В обороні державного управлення і
самостійності української мови”. Ним утворюються ще дві україномовні
організації — “Просвітнє товариство священиків” та “Інститут для
образованія дяко-учителів”. У 1821 р. ним видано пастирський лист
кирилицею і українською мовою, через що поляки підняли такий скандал, що
митрополитові зробили зауваження з Риму.

Наведемо розпорядження ректора Львівської духовної семінарії того часу
професора теології В. Ле-вицького: “…питомцям займатися читанням
рідної історії, збиранням словника цієї мови, випрацьову-ванням
проповідей у рідній мові та виголошуванням їх до народу, перекладами
пожиточних економічних книжок або таких, які потрібні для ужитку
парафіяльних шкіл”.

Не можна не згадати багатогранну, благодійну і просвітницьку діяльність
Перемишльського єпископа 1. Снігурського (1784—1847рр.), сучасника і
сподвижника І. Могильницького. Здобувши блискучу освіту (певний час був
деканом Віденського університету), 1. Снігурський упродовж всього життя
займався просвітницькою діяльністю. На ту пору видавнича діяльність у
Галичині настільки занепала, що абетки для народних шкіл вчителі та учні
писали самі, від руки, а церковні книги завозили з Почаївського
монастиря. Розуміючи нагальну потребу в організації видавничої
діяльності, 1. Снігурський 1829 р. на власні гроші викупив друкарню і
добився дозволу на заснування української друкарні в Перемишлі, де
негайно було налагоджено масовий випуск підручників для народних шкіл.
І. Снігурський матеріально підтримував і заохочував українських авторів,
виплачуючи їм гонорари з власних коштів.

Заходами І. Снігурського при Перемишльській консисторії створено музичну
школу, що започаткувала хорову музику в Галичині. Єпископ І.
Снігур-ський відновив діяльність в Перемишлі братства св. Миколи, яке
допомагало бідним студентам пере-мишлянської гімназії й займалося
охороною пам’ятників старовини. І. Снігурський розгорнув надзвичайно
широку благодійну роботу, в тому числі започаткував фонд допомоги вдовам
і сиротам. Його заходами у Перемишлі 1845 р. відкрито духовну семінарію,
ще одну — в Східній Галичині. Все своє майно 1. Снігурський віддав у
розпорядження собору.

Говорячи про роль греко-католицької церкви у просвіті, духовному
збагаченні народу Галичини, нагадаємо, що у її лоні зародилася славна
“Руська трійця” на чолі з відомим священиком, поетом і великим патріотом
М. Шашкевичем (1811—1843 рр.).

Важко переоцінити внесок священика греко-католицької церкви
В.Герасимовича (1870—1940 рр.) у розвиток української культури
поневоленої Галичини, який був ще й письменником, драматургом,
етнографом, перекладачем. В. Герасимович збирав народні пісні, вивчав
звичаї. Його драма “Мамона” протягом тривалого часу не сходила зі сцени
театрів Галичини і за кордоном. З-під його пера вийшло близько 30
художніх творів та наукових досліджень. Діяльність В. Герасимовича
високо цінували І. Франко (1856— 1916 рр.), М. Грушевський (1866—1934
рр.), А. Шепти-цький (1900-1944 рр.).

Цей релігійно-національний рух відіграв особливу роль під час “весни
народів” 1848 р. Саме духовенство створило Головну Руську Раду, яку
очолив єпископ, професор Львівського університету (пізніше митрополит)
Г. Яхимович (1860—1863 рр.). Головна Руська Рада видавала власний
друкований україномовний орган “Зоря Галицька”. До створеної Головної
Руської Ради входили греко-католицькі священики. Ця перша політична
організація у Галичині ставила перед урядом у Відні вимоги політичного,
культурного і соціального характеру: поділ Галичини на Східну
(українську) і Західну (польську); скликання у Львові крайового сейму;
створення народних шкіл з українською мовою викладання; впровадження
української мови в гімназіях Східної Галичини як окремого предмета;
доступ української мови до державних установ. Австрійський уряд
задовольнив вимоги, крім однієї — Галичина так і залишилася неподіленою.
Найбільшим досягненням Головної Руської Ради є створення українських
шкіл під наглядом консисторій у 12 округах Галичини.

Після 1848 р. посилився наступ польського шовінізму. Він був настільки
ефективним, що здобутки українського національного відродження,
здавалося, зведуться на ніщо. Головним об’єктом репресій стала
греко-католицька церква. Духовні заклади, школи, гімназії, товариство
“Просвіта”, науково-літературне товариство “Галицко-Русская Матица”,
товариство їм. Т. Шевченка, кооперативний та жіночий рухи — усе це,
породжене багаторічними зусиллями греко-католицького духовенства, що
продукувало власну українську інтелігенцію, підводило економічну базу
під національний рух, несло просвіту і культуру в широкі маси, виводило
національні змагання далеко за межі церковного життя, стало об’єктом
переслідувань. Тому безслідно для греко-католицької церкви польський
наступ не минув, і наприкінці XIX ст., за митрополита С. Сембратовича
(1882—1898 рр.), церква переживає справжню кризу. Здолати цю кризу,
вивести церкву на рівень нових завдань, зробити її фактом уже не тільки
національного відродження, а й національного державотворення, витворити
з неї цілком національне, українське релігійне об’єднання судилося
митрополиту А. Шептицькому.

А.Шептицького (1900—44).

Упродовж 44-років очолював Церкву й українське суспільство в період двох
Світових воєн, пережив сім режимів: австрійський, російський,
український, польський, радянський, нацистський і знову радянський.

Народився 22 липня 1865року в селі Прилбичі на Львівщині. Походив зі
стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав
полонізації, члени родини стали франкомовними римо-католиками.
Незважаючи на сильну опозицію з боку батька, він вирішує повернутися до
свого коріння і стати ченцем Василіянського чину, щоб служити
“селянській”, як її називали в той час, Греко-Католицькій Церкві.

У віці 36 років Андрей Шептицький, обдарований надзвичайними духовними
харизмами, стає Главою Греко-Католицької Церкви. Він невтомно трудиться,
щоб примирити різні етнічні групи, і залишає по собі багату спадщину
творів на тему суспільних проблем і духовности. Розробляє нові методи
служіння. Засновує чин Редемптористів та монастирі Студійського Уставу в
Україні та інші релігійні згромадження. Він стає фундатором лічниці,
Національного музею, HYPERLINK “http://www.lta.lviv.ua/” \o
“Богословської Академії” \t “_blank” Богословської Академії , надає
грошову допомогу різним релігійним, культурним та освітнім установам.

Митрополит Андрей був покровителем митців, студентів, в тому числі і
багатьох православних християн, а також піонером в екуменізмі. Він
опанував єврейську мову настільки добре, що міг спілкуватися з євреями.
Під час його душпастирських візитів у міста єврейські громади зустрічали
його з Торою. За роки нацистської окупації він переховував у своїх
палатах сотні євреїв. У цей період митрополит пише пастирського листа
“Не убий”, який став сміливим протестом проти звірства нацистів.

Митрополит Андрей помер 1 листопада 1944 року. Зараз успішно триває
процес його беатифікації.

Протягом свого перебування на чолі УГКЦ А.Шептицький приділяв постійну
увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у
західноукраїнських землях. Зокрема, за його ініціативою і сприянням було
засновано чин студитів (1904); Станіславська (1906) і Перемиська (1907)
духовні семінарії; Богословське наукове товариство (1923) і Богословська
академія у Львові (1929), Національний музей (1905) та ін.У вересні 1914
після захоплення Галичини російськими військами митрополит А.Шептицький
був інтернований і утримувався у Нижньому Новгороді, Курську, Суздалі. У
1917 провів низку заходів, спрямованих на поширення і зміцнення
католицької церкви в Росії та підросійській Україні. У березні 1917
організував у Петрограді синод Російської католицької церкви і призначив
о.Леоніда Федорова екзархом для католиків візантійського обряду в Росії.
Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о.Михайла Цегельського
екзархом для католиків візантійського обряду в Україні.

У міжвоєнний період А.Шептицький, як і все керівництво УГКЦ, обстоював
ідею незалежності та соборності України. УГКЦ засуджувала окупацію
Польщею Галичини, насильну полонізацію краю та антиукраїнську
національну політику польського уряду.

Митрополит А.Шептицький неодноразово наголошував на необхідності
об’єднання всіх християн України навколо Київського патріархату в
єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих
ієрархів церкви та української інтелігенції.

У радянських джерелах ця постать спотворена до невпізнання, але це інша
тема. Ми ж торкнемося особистості відомого митрополита у її впливі на
розвиток національної культури західної гілки народу України.

Уже сама його поява в лоні греко-католицької церкви була сенсаційною, а
жертовність його кроку — безсумнівною (титул, становище, кар’єру, маєток
— гнаній “хлопській церкві”). Особливо вражаючим було не стільки те, що
з римо-католика він став греко-католиком, скільки те, що з поляка він
став українцем. Це стало важливим фактором піднесення національної
свідомості галичан. Культурно-просвітницька діяльність А. Шептицького
була скерована на піднесення моралі й духовності народу до того рівня,
на якому з’являється свідома і масова готовність до практичної роботи у
справі національного державного будівництва. А. Шептицький займався
широкою меценатською діяльністю, надавав матеріальну допомогу окремим
митцям, здібній молоді, провадив виховну роботу через школи, спортивні
та просвітні товариства, газети, часописи, масові заходи з обов’язковим
поєднанням двох початків — національного й релігійного. Ось тільки деякі
з тих заходів, які були ним здійснені: засновник часописів “Місіонер”,
“Наш приятель”, духовної семінарії у Станіславі (сучас.
Івано-Франківськ), першої української дівочої гімназії василіанок;
віддав власний маєток в Миловані для літнього відпочинку дітей з бідних
родин; там же заснував господарчу рільничу школу, народну “лічни-цю”
безкоштовної медичної допомоги, український національний музей тощо.

Після смерті А.Шептицького (1944) його наступником став Йосип Сліпий.

Патріарх Йосиф Сліпий, Верховний Архиєпископ, Кардинал і Митрополит
(1944-1984). Народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрість у сім’ї Івана
Коберницького-Сліпого й Анастасії Дичковської на Тернопільщині. Закінчив
народну школу в рідному селі та гімназію в Тернополі. Вивчав богослов’я
у Львові, відтак закінчив філософські і богословські студії в Інсбруку
(Австрія).

30 вересня 1917 року Митрополит Андрей Шептицький висвятив його на
священика. Після цього він знову поїхав на навчання до Інсбрука, де
дістав ступінь доктора теології. З Інсбрука переїхав на навчання до
Рима, де дістав ступінь „Магістер Аґреґатус”.

З 1922 року викладав догматику у Львівській духовній семінарії.
Наприкінці 1925 року призначений ректором цього закладу, а в 1929 році –
новоствореної Богословської академії. У 1939 році HYPERLINK
“http://www.ugcc.org.ua/ukr/ugcc_history/leaders/” \l “shept#shept”
Митрополит Андрей висвятив о. Йосифа на єпископа з правом наступництва.
1 листопада 1944 року, після смерті Митрополита Андрея, перейняв провід
Української Греко-Католицької Церкви.

11 квітня 1945 року був заарештований більшовиками і засуджений на 8
років каторги і примусової праці в Сибіру. Після закінчення цього
терміну, без жодної причини засуджений вдруге на невизначений термін. У
1957 році засуджений втретє – на сім років каторжний робіт. Завдяки
втручанням Папи Івана XXIII та президента США Кенеді його було звільнено
у 1963 році для участі у Другому Ватиканському Соборі.

Упродовж наступних двадцяти років Патріарх Йосиф намагався активізувати
життя Української Греко-Католицької Церкви на Заході. Він заснував
Український Католицький університет і збудував Церкву Святої Софії в
Римі. Написав багато наукових праць, декотрі мають двадцять томів.

Помер 1984 року. У 1992 році його останки перевезли до Львова, де вони,
за участю понад мільйона вірних, були поховані в Архикатедральному
соборі Святого Юра.

Архиєпископ Володимир Стернюк, виконував обов’язки голови Української
Греко-Католицької Церкви (1972-1991). Народився 12 лютого 1907 року в
Пустомитах біля Львова. Після закінчення навчання у Львові та Бельгії і
вступу в чин Редемптористів був висвячений на священика. Переховуючись
на горищі собору Святого Юра, став свідком ліквідації УГКЦ на
Львівському “Синоді”.

Після арешту 1947 року провів п’ять років у в’язниці і таборах праці в
Сибіру. Після повернення до Львова працював сторожем, бухгалтером,
двірником та санітаром швидкої допомоги, одночасно таємно виконував
священичі обов’язки.

У 1964 році Стернюк був рукоположений на єпископа і очолював УГКЦ в
Україні з 1972 до 1991 року аж до повернення Глави УГКЦ HYPERLINK
“http://www.ugcc.org.ua/ukr/ugcc_history/leaders/” \l “lubachivsky” \o
“Митрополита Мирослава Івана” Митрополита Мирослава Івана . Це час
жорстоких брежнєвських репресій та остаточної боротьби за визволення
нарикінці 80-тих.

Будучи пастирем і харизматичним лідером підпільної Церкви, Архиєпископ
Володимир керував нею з однокімнатної комунальної квартири, де кухня і
ванна були спільними з сусідами. Його добре пам’ятають за розважливість,
рішучість, теплоту і розуміння. Він помер 29 вересня 1997 року. Цього
дня центральними вулицями Львова пройшла велика похоронна процесія.

Блаженніший Мирослав Іван Любачівський, Верховний Архиєпископ і Кардинал
(1984-2000). Народився і виріс у Західній Україні, три роки навчався у
Львові в Греко-Католицькій Духовній Семінарії, попередниці сьогоднішньої
HYPERLINK “http://www.lta.lviv.ua/” \o “Львівської Богословської
Академії” \t “_blank” Львівської Богословської Академії . Здобуваючи
освіту за кордоном, довгі роки не міг повернутися на окуповану
радянськими військами батьківщину. Був священиком в американській
діаспорі; у 1979 році призначений Митрополитом УГКЦ у Філадельфії, а у
1984 обраний Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької
Церкви.

Після повернення до Львова 30 березня 1991 року Блаженніший Мирослав
Іван очолив відродження Української Греко-Католицької Церкви в Україні.
Уже через п’ять років, як пастир семи мільйонів вірних, опинився у
непростій ситуації. Перед ним постало величезне завдання, яке вимагало
щоденнної праці, а саме: духовно оновити понівечену Церкву, зняти
напругу у взаєминах із православними, відбудовувати різні церковні
інституції, вирішувати потреби священства, налагодити зв’язки із
представниками влади і виправдати сподівання активних мирян.

У 1995 році він захворів на запалення легенів, що серйозно вплинуло на
його здоров’я. Наступного року, з огляду на його важкий стан, Синод
Єпископів УГКЦ обрав Владику HYPERLINK
“http://www.ugcc.org.ua/ukr/ugcc_history/leaders/” \l “husar” \o
“Любомира (Гузара)” Любомира (Гузара) єпископом-помічником Глави
Української Греко-Католицької Церкви. Після смерті кардинала
Любачівського 14 грудня 2000 року тисячі вірних прийшли віддати йому
останню шану.

Блаженніший Любомир Гузар, Верховний Архиєпископ і Кардинал (2001р.).
Народився у Львові 26 лютого 1933 року. Разом із сім’єю емігрував до
Сполучених Штатів у 1944 році. Був висвячений на священика у 1958 році,
а в 1972 р. поїхав до Риму, де вступив до монастиря Студійського Уставу.
У 1977 році Патріарх HYPERLINK
“http://www.ugcc.org.ua/ukr/ugcc_history/leaders/” \l “slipiy” \o
“Йосиф” Йосиф рукоположив його на єпископа Церкви в Україні.

У 1992 році Архимандрит Любомир переїжджає зі своєю монашою спільнотою в
Україну. 17 жовтня 1996 року призначений єпископом-помічником Глави УГКЦ
HYPERLINK “http://www.ugcc.org.ua/ukr/ugcc_history/leaders/” \l
“lubachivsky” \o “Мирослава Івана Любачівського” Мирослава Івана
Любачівського . Після смерті Блаженнішого Мирослава Івана Синод
Єпископів обрав його наступним Верховним Архиєпископом. Інтронізація
відбулася 28 січня 2001 року, і того ж дня повідомили, що папа Іван
Павло II іменував його кардиналом.

Інтерв’ю з кардиналом Гузарем з’явилося в американській газеті NewYork
Times 23 лютого 2001 року, наступного дня після того, як він отримав
кардинальський перстень. У ньому він говорив про роль Української
Греко-Католицької Церкви у взаєминах між Римом і Східним Православієм.
Це тема, до якої Блаженніший Любомир постійно повертається. Подаємо його
промову на цю тему, виголошену у HYPERLINK “http://www.lta.lviv.ua/”
\o “Львівській Богословській Академії” \t “_blank” Львівській
Богословській Академії .

Діяльність митрополита А. Шептицького та інших ієрархів
греко-католицької церкви є свідченням подвижницької ролі УГКЦ у житті
українського народу Галичини. Це були не винятки, а принцип в діяльності
УГКЦ. Але 1946 р. в силу історичних причин на Львівському соборі УГКЦ
була насильницьким шляхом об’єднана з Руською православною церквою.
Тільки починаючи від 1990 р. чимало греко-католиць-ких релігійних громад
у західних областях України відновили свою діяльність і були
зареєстровані органами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце
проживання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кордоном Мирослав Іван
кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з
українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адмі-ністративний
центр і свої громади переважно в західних областях України, їх понад
3000, котрі об’єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В
УГКЦ діють 4 семінарії.

3. Існування УГКЦ в сучасних умовах

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою
Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів віруючих.

За статистичними даними Державного Комітету у справах релігій в Україні,
станом на 1 січня 2004 року Українська Греко-Католицька Церква
нараховує:

Громад Монастирів Навчальних закладів Священнослужителів Недільних
шкіл Періодичних видань Культових споруд

3328/12 92

(1134 ченців і черниць) 13

(1385/196 слухачі) 2051 1132 27 2721

(будується 306)

Очолює УГКЦ Верховний Архиєпископ, Митрополит Львівський і Галицький,
єпископ Кам’янець-Подільський Кардинал Любомир Гузар.

У Римі постійно перебуває Прокуратор Верховного Архиєпископа – Владика
Гліб Лончина.

Упродовж 1989-2003 рр. відбулось тринадцять Синодів Єпископів та три
сесії Патріаршого Собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам нової
євангелізації (1996 р.), друга – ролі мирян у житті сучасної Церкви
(1998 р.), а третя – соціальним проблемам українського суспільства,
зокрема проблемам абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.)
.

Після виходу з підпілля, в період з 1989 до 1992 року, греко-католики
України належали до трьох єпархій – Львівської, Івано-Франківської та
Мукачівської. На Синоді Єпископів, який відбувся у Львові 16-31 травня
1992 року, було визначено новий територіальний устрій, згідно з яким
кількість єпархій збільшилась на чотири: Тернопільську, Зборівську,
Самбірсько-Дрогобицьку, Коломийсько-Чернівецьку. Окремий статус отримав
Києво-Вишгородський екзархат, який охоплює територію поза Галичиною,
Закарпаттям і Буковиною.

Згідно з рішенням Синоду Єпископів, який проходив у Бучачі в серпні 2000
року, створено дві нові єпархії – Стрийську і Сокальську – та
реорганізовано Тернопільську і Зборівську: утворено
Тернопільсько-Зборівську та Бучацьку єпархії.

Із листопада 2000 р. юрисдикції Верховного Архиєпископа та Синоду
Єпископів підлягає вся Україна.

У лютому 2002 року проголошено утворення Донецько-Харківського
eкзархату.

28 липня 2003 року проголошено утворення Одесько-Кримського екзархату.

ВЕРХОВНЕ АРХИЄПИСКОПСТВО В УКРАЇНІ ПОДІЛЕНО НА ТАКІ ЄПАРХІЇ ТА ЕКЗАРХІЇ:

Львівська архиєпархія , яку очолює Верховний Архиєпископ Любомир
Кардинал Гузар;

Івано-Франківська єпархія – Єпарх Владика Софрон Мудрий;

Коломийсько-Чернівецька єпархія – Єпарх Владика Павло Василик;

Самбірсько-Дрогобицька єпархія – Єпарх Владика Юліан Вороновський;

Тернопільсько-Зборівська єпархія – Єпарх Владика Михаїл Сабрига;

Бучацька єпархія – Єпарх Владика Іриней Білик;

Стрийська єпархія – Єпарх Владика Юліан Ґбур;

Сокальська єпархія – Єпарх Владика Михаїл Колтун;

Києво-Вишгородський екзарахат – Екзарх Владика Василь Медвіт;

Донецько-Харківський екзарахат – Екзарх Владика Степан Меньок;

Одесько-Кримський екзархат – Екзарх Владика Василь Івасюк.

Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія ГКЦ, яка формально є
окремою Церквою свого права і не підпорядкована Главі УГКЦ. Мукачівською
єпархією з осідком в Ужгороді керує Владика Мілан Шашік.

ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ ДО ВЕРХОВНОГО АРХИЄПИСКОПСТВА ВХОДЯТЬ:

у Польщі Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія, яка
нараховує понад 100 парафій. Число вірних перевищує 300 тисяч. До її
складу входять Перемишльсько-Варшавська архиєпархія та
Вроцлавсько-Ґданська єпархія;

у Західній Європі три апостольські екзархати для українських
греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії;

у Північній Америці дві греко-католицькі митрополії:

США – Філадельфійська митрополія, яка складається з чотирьох єпархій: у
Філадельфії, Пармі, Чикаґо і Стемфорді;

Канада – Вінніпеґська митрополія, яка складається з п’яти єпархій: у
Вінніпегу, Едмонтоні, Нью-Вестмінстері, Саскатуні й Торонто.

Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі
(Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають
також громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига і Даугавпілс), Естонії
(Таллінн), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії,
Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії.

У діаспорі діють Апостольські Екзархати Німеччини, Франції,
Великобританії, Чехії, 5 єпархій у Канаді (Вінніпезька Архієпархія,
Едмонтонська, єпархії Торонто, Сакстауна і Нью-Вестмінстера), 4 єпархії
у США (святого о.Миколая в Чикаго, Стемфорді, св. Йосафата у Пармі і
Філадельфійська Митрополича Архієпархія), єпархія українців католиків в
Австралії, Новій Зеландії і Океанії, св. Покрови Буенос-Айреса в
Аргентині, Куритибська св.Івана Хрестителя в Бразилії, Гайдудорська в
Угорщині, Пряшівська в Словаччині, Криживецький єпископат у Хорватії,
вікаріат єпархії Бая Маре в Румунії, прокураторія в Італії,
Перемисько-Варшавська митрополія в Польщі і підпорядкована їй
Вроцлавсько-Гданська єпархія.

Висновки

Українська католицька церква, утворена на Берестейському церковному
соборі 1596 внаслідок відмови Київської митрополії від ієрархічного
верховенства Константинопольського патріарха і переходу під протекторат
папи Римського. Первісна назва церкви – уніатська. З 1774 церкву
називали Греко-католицька церква, а вірних – греко-католиками. У 1930
роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше
– Руська греко-католицька церква), а пізніше-Українська католицька
церква. Ця назва з 1960 років вживається в офіційних документах
Ватикану.

Особливість віровчення УГКЦ полягала у поєднанні католицької і
православної догматики, проголошеної Фло0рентійським собором 1439, при
збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція з’єднаної Київської
(уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські
землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської
єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.

В історії церкви виділяють два періоди – Київської православної
митрополії (до кін. 18 ст.) і Галицької митрополії (з поч. 19 ст.). За
період існування Київської митрополії її митрополитами були: Михайло
Рогоза (1596-99), Іпатій Потій (1600-13), Йосиф Веніамин Рутський
(1613-37), Рафаїл Корсак (1637-40), Антон Селява (1641-55), Гавриїл
Коленда (1656-74), Киріан Жоховський (1674-93), Лев Слюбич-Зелевський
(1694-1708), Юрій Винницький (1708-13), Лев Кишка (1714-28), Атанасій
Шептицький (1728-46), Флоріан Гребницький (1748-1762), Феліціан-Пилип
Володкович (1762-78), Лев Шептицький (1778-79), Ясон Смогоржевський
(1780-88), Теодосій Ростоцький (1788-1805).

Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях УГКЦ була
ліквідована. 11.4.1945 заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена
радянськими органами держбезпеки “Ініціативна група” на чолі з
Г.Костельником була визнана “єдиним тимчасовим адміністративним органом
УГКЦ”. 8-10.3.1946 у Львові відбувся псевдособор, який проголосив
скасування Берестейської унії 1596 і “возз’єднання” УГКЦ з Російською
православною церквою (див. Львівський собор 1946). 28.8.1949 на
регіональному релігійному з’їзді у Мукачеві таким самим чином
проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької
церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський
собор був визнаний неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась
незаконною (папська енцикліка “Східні Церкви” від 15.12.1958).
Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав
Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її
парафій та церков. Бл. тисячі греко-католицьких священиків було
заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув’язнення або депортовано.
Більше 200 священиків взялися творити структуру Української
греко-католицької церкви у підпіллі. Понад 40 років священнослужителі й
вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї
церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.

У 1956 en. М.Чарнецький дозволив священикам, що перейшли в православ’я,
таємно повертатись до УГКЦ через накладання епітимії. Після смерті єп.
Чарнецького його наступником було обрано ігумена редемптористів
В.Величковського. У 1963 з ув’язнення звільнено митрополита Й.Сліпого, 4
лютого йому дозволили виїхати на Другий Ватиканський собор. У лютому
1963 И.Сліпий у Московському готелі таємно передав свої повноваження з
особливою відповідальністю за Львівську єпархію єп. Величковському
(виконував до свого арешту в 1969). У лютому 1972 (перед виїздом за межі
СРСР) Й.Сліпий передав свої повноваження єп. В.Стернюкові. Для
Івано-Франківської єпархії таємно було рукоположено в 1968 о.Софрона
Дмитерка. Апостольським адміністратором Мукачівсько-Ужгородської єпархії
у 1983 став Іван Семедій.

З переїздом за кордон митрополита Й. Сліпого відбулась консолідація
роз’єднаних діаспорних греко-католицьких парохій в єдину помісну церкву.
Після смерті патріарха Йосифа (1984) Верховним архієпископом УГКЦ став
Іван Мирослав Любачівський (з 1985 – кардинал).

У кін. 1980 років розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з
двох українських національних церков. 4.8.1987 у Львові група
представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла
та тодішнього керівника СРСР М.Горбачева про вихід греко-католиків
України з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за
легалізацію УГКЦ в Україні. Протягом 1989-90 відбувалися масові віча,
пікетування, голодівки в краю і в Москві з вимогою визнання офіційного
статусу Української католицької церкви в Україні. У грудні 1989 уряд
СРСР офіційно визнав легальною діяльність УГКЦ в Україні. 20.3.1991
патріарх УГКЦ кардинал Іван Мирослав Любачівський повернувся до свого
престолу на Святоюрській горі у Львові.

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою
Церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйонів віруючих.

Використана література

Калінін Ю., Харьковщенко Є. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Наукова
думка, 1995.

Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Вілбор, 1997.

Релігієзнавство / За ред. Рибачука. –К.: Освіта, 1997.

Релігієзнавство / За ред. Бублика. –К.: Юрінком Інтер, 1998.

Дулуман Е.К. Релігія як соціально-історичний феномен. –К.: Знання, 1974.

Липинський В. Релігія і церква в історії України. –К.: ПБП
“Фотовідеосервіс”, 1993.

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII
століття. –К.: Генеза, 1997.

Українська культура: історія і сучасність. – Львів: Світ, 1994.

Історія релігій в Україні: Навч. посібник. –К.: Знання, 1999.

PAGE

PAGE 4

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020