КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Договір перевозки вантажів”

ПЛАН

Вступ

1. Правове регулювання перевозок вантажів

2. Обов’язки сторін за договором перевозок вантажів

3. Межі відповідальності перевізника

4. Звільнення перевізника від відповідальності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Тема курсової роботи: “Договір перевозки вантажів” є вкрай актуальною,
оскільки без правового регулювання перевезення вантажів не можна було б
говорити про цивілізовані стосунки в сфері транспортних послуг.

Зміст спеціальної правоздатності деяких підприємств становить виробнича
діяльність з надання послуг. Одні послуги являють собою результат певних
видів діяльності або праці (споживні вартості), втілюються у товарах,
інші, навпаки, не залишають реальних результатів, які б існували окремо
від виконавців цих послуг.

Головною особливістю договорів про надання послуг, на відміну від
договорів про виконання робіт, є те, що надання послуг невіддільне від
діяльності особи, яка надає послуги. Корисний ефект такої діяльності не
виступає у вигляді певного осяжного матеріалізованого результату, як це
має місце у підрядних договорах, а полягає в самому процесі надання
послуги. Зобов’язання з надання послуг виникають, зокрема, з
транспортних договорів.

У Законі України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. визначено
загальні основи господарської діяльності підприємств транспорту.
Перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших
транспортних послуг, експлуатація та ремонт шляхів здійснюють залізниці,
пароплавства, порти (пристані), автомобільні, авіаційні, дорожні
підприємства, якщо це передбачено їх статутами.

Підприємства транспорту здійснюють перевезення та надають послуги на
основі державних контрактів і договорів про перевезення пасажирів і
вантажів з урахуванням економічної ефективності перевізних та переробних
можливостей транспорту. Економічні відносини підприємств транспорту, що
виникають у процесі перевезення, грунтуються на принципах взаємної
вигоди, рівної та повної відповідальності.

Договори займають важливе місце в цивільному праці. Договір перевезення
вантажів належить до договору про надення послуг. Договір про надання
послуг — це договір, за яким одна сторона (виконавець) зобов’язується за
завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в
процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник
зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не
встановлено договором (ст.901 ЦК).

Договір перевезення вантажу — це договір, за яким одна сторона
(перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною
(відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка
має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник
зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст.909
ЦК).

Детально форма і порядок укладення договору перевезення вантажів
визначені транспортним законодавством, яке для усіх видів транспорту
встановлює письмову форму договору. Перевезення вантажів оформлюється
різними видами документів: вантажними накладними, вантажними
квитанціями, дорожніми відомостями і коносаментами.

Під час написання курсової роботи були використані різноманітні
літературні джерела: нормативно-правові акти, спеціалізовані видання,
посібники з цивільного права.

1. Правове регулювання перевозок вантажів

Перевезення, а також інші відносини у сфері транспортної діяльності
опосередковують транспортні договори, різні за правовою природою та
змістом.

Загальні положення про перевезення визначені у гл.64 ЦК. Згідно зі
ст.908 ЦК перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюються за
договором перевезення. Загальні умови перевезення визначаються ЦК,
іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими
нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до
них.

Умови перевезення вантажу окремими видами транспорту, а також
відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором,
якщо інше не встановлено ЦК, іншими законами, транспортними кодексами
(статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що
видаються відповідно до них.

Основними нормативно-правовими актами, що регулюють транспортні
договори, є:

1. ЦК;

2. КТМ;

3. Повітряний кодекс України;

4. Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затверджений
постановою Ради міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. №1801;

5. Статут автомобільного транспорту Української РСР, затверджений
постановою Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969 р. №401;

6. Статут залізниць України, затверджений постановою Кабінету Міністрів
України від 6 квітня 1998 р. №457.

Крім них, існує велика кількість відомчих актів: тарифи, правила
перевезень (загальні для всіх перевезень на даному виді транспорту і
спеціальні для окремих категорій перевезень), технічні умови
навантаження і кріплення вантажів.

Види транспортних договорів:

— договір на організацію перевезень;

— договір перевезення вантажу;

— договір морського та річкового буксирування;

— договір транспортної експедиції;

— договір на експлуатацію залізничних під’їзних шляхів тощо.

Найбільше значення мають договори на організацію перевезень і договори
перевезення вантажу.

До організаційних належать навігаційні договори перевезення морським і
річковим транспортом, річні договори перевезення автомобільним
транспортом. Вони укладаються за наявності між перевізником і клієнтурою
стійких господарських зв’язків через необхідність систематичних
перевезень вантажів. На їх основі не здійснюється перевезення вантажів.
Мета цих договорів — досягнення угоди на майбутні перевезення. У них
визначається кількість вантажу, що підлягає перевезенню, строки
відправлення, відповідальність сторін.

Як окремий транспортний договір в ст.912 ЦК виділено договір чартеру
(фрахтування), за яким одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати
другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в
одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для
перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це
не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам. Порядок
укладення договору чартеру (фрахтування), а також форма цього договору
встановлюються транспортними кодексами (статутами).

Договори морського перевезення вантажу мають значну специфіку. Згідно зі
ст. 133 КТМ договір морського перевезення вантажу — це договір, за яким
перевізник або фрахтівник зобов’язується перевезти доручений йому
відправником вантаж з порту відправлення в порт призначення і видати
його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник
або фрахтувальник зобов’язується сплатити за перевезення встановлену
плату (фрахт).

Фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, які уклали між собою
договір щодо фрахтування судна (чартер). Договір морського перевезення
має бути укладений у письмовій формі.

Документами, що підтверджують наявність і зміст договору морського
перевезення вантажу, є:

1) рейсовий чартер — якщо договір передбачає умову надання для
перевезення всього судна, його частини або окремих суднових приміщень;

2) коносамент — якщо договір не передбачає зазначеної умови;

3) інші письмові докази.

Правовідносини між перевізником і одержувачем вантажу визначаються
коносаментом. Умови договору морського перевезення, не викладені в
коносаменті, обов’язкові для одержувача, якщо у коносаменті зроблено
посилання на документ, в якому вони викладені.

Після приймання вантажу до перевезення його перевізник, капітан або
агент перевізника зобов’язані видати відправнику коносамент, який є
доказом приймання перевізником вантажу, зазначеного у коносаменті.

Відповідно до ст.176 КТМ перевізник відповідає за втрату, нестачу і
пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що
втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини, зокрема
внаслідок:

1) дії непереборної сили;

2) виникнення небезпеки і випадковостей на морі та інших судноплавних
водах;

3) пожежі, що виникла не з вини перевізника;

4) рятування людей, суден, вантажів;

5) дій або розпоряджень влади (затримка, арешт, карантин тощо);

6) воєнних дій, терористичних актів, народних заворушень;

7) страйків або інших обставин, що спричинили зупинку чи обмеження
роботи повністю або частково;

8) дій щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища
тощо.

Це специфічні обставини, що діють при морському перевезенні.
Відповідальність перевізника виникає з моменту прийняття вантажу до
перевезення і закінчується у момент його видачі.

У морському перевезенні вживається поняття «навігаційна помилка» (ст.177
КТМ): перевізник не відповідає за втрату, нестачу або пошкодження
вантажу, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або упущень
капітана, інших осіб суднового екіпажу і лоцмана в судноводінні або
управлінні судном.

Що ж стосується «комерційної помилки», то за втрату, нестачу або
пошкодження вантажу, викликані діями або упущеннями зазначених осіб під
час навантаження, розміщення, вивантаження або здавання вантажу,
перевізник несе відповідальність згідно з правилами ст.176 КТМ.

У морському законодавстві також вживаються специфічні поняття «загальна
аварія» та «окрема аварія».

Загальною аварією визнаються збитки, яких зазнано внаслідок зроблених
умисно і розумно надзвичайних витрат або пожертвувань з метою врятування
судна, фрахту і вантажу, що перевозиться на судні, від загальної для них
небезпеки.

Ознаки загальної аварії:

1) наявність загальної небезпеки для судна, вантажу і фрахту,

2) умисність дій, що вчиняються для рятування судна, вантажу і фрахту;

3) надзвичайність витрат І пожертвувань (вони не повинні бути пов’язані
зі звичайними небезпеками на морі);

4) розумність витрат і пожертвувань.

Законодавство не встановлює вичерпного переліку випадків, що підпадають
під ознаки загальної аварії, тому не можна передбачити всі можливі
випадки. Стаття 279 КТМ називає найтиповіші обставини, за яких збитки
підпадають під ознаки загальної аварії, зокрема

1) збитки, спричинені викиданням за борт вантажу або приналежностей
судна, а також збитки від пошкодження судна чи вантажу під час вжиття
заходів щодо загального рятування, зокрема внаслідок проникнення води в
трюми;

2) збитки, заподіяні судну або вантажу під час гасіння пожежі на судні,
включаючи збитки від здійсненого з цією метою затоплення судна, що
загорілося;

3) збитки, заподіяні умисною посадкою судна на мілину і зняттям
останнього з мілини;

4) витрати, зроблені з метою отримання допомоги як за договором про
рятування, так і без нього, у тій мірі, в якій рятувальні операції
здійснювалися з метою запобігання небезпеці для судна, фрахту і вантажу;

5) збитки від забруднення навколишнього природного середовища, яке
виникло внаслідок загальної аварії.

До загальної аварії також належать або прирівнюються:

1) витрати, спричинені вимушеним заходом судна в місце сховища чи
поверненням у порт відправлення внаслідок нещасного випадку або
будь-якої іншої надзвичайної обставини, що викликала необхідність такого
заходу чи повернення заради загальної безпеки;

2) витрати, пов’язані з виходом судна з початковим вантажем або його
частиною з місця сховища чи з порту відправлення, куди воно було змушене
повернутися;

3) витрати на заробітну плату та утримання суднового екіпажу, на паливо
і предмети постачання, зроблені у зв’язку з подовженням цього рейсу в
результаті заходу судна в місце сховища або повернення його в порт
відправлення за вказаних обставин.

Загальна аварія розподіляється між судном, фрахтом і вантажем
пропорційно їх вартості. Загальна аварія розподіляється в зазначеному
порядку і у тому разі, коли небезпека, що спричинила надзвичайні витрати
або пожертвування, виникла з вини особи, яка має майновий інтерес щодо
судна, фрахту або вантажу. Однак такий розподіл не позбавляє інших
учасників загальної аварії права на стягнення з відповідальної особи
понесених збитків, так само як і не позбавляє цю особу можливих засобів
захисту.

Збитки, що не підпадають під дію ст.ст.277, 279, 280 КТМ, визнаються
окремою (незагальною) аварією

Не визнаються загальною аварією навіть у разі наявності ознак,
зазначених у ст.277 КТМ:

1) вартість викинутого за борт вантажу, що самозайнявся, і того, який
перевозився на судні не у відповідності з правилами і звичаями
торговельного мореплавства;

2) збитки, заподіяні (будь-яким чином) під час гасіння пожежі на борту
судна, внаслідок дії диму або нагрівання;

3) збитки, заподіяні обрубуванням уламків або частин судна, знесених чи
загублених у результаті нещасного випадку до проведення пожертвувань з
метою врятування від загальної небезпеки;

4) будь-які збитки або втрати, зазнані судном або вантажем внаслідок
збільшення тривалості рейсу (збитки від простою, зміни цін тощо).

Відповідно до ст.388 КТМ до вимог, що випливають з договору морського
перевезення вантажу, застосовується річний строк позовної давності
незалежно від того, здійснюється перевезення у каботажному чи
закордонному сполученнях.

За договором морського перевезення пасажира перевізник зобов’язується
перевезти пасажира і його каютний багаж у пункт призначення, а у разі
здавання пасажиром багажу — також доставити останній у пункт призначення
і видати його уповноваженій на отримання багажу особі; пасажир повинен
сплатити встановлену плату за проїзд, а при здаванні багажу — і плату за
його провезення (ст.184 КТМ).

Права пасажира:

1) перевозити із собою дітей безоплатно або на пільгових умовах;

2) перевозити із собою каютний багаж безоплатно в межах встановлених
норм;

3) здавати для перевезення багаж за плату за тарифом.

Згідно зі ст.193 КТМ перевізник відповідає за шкоду, заподіяну внаслідок
смерті пасажира або ушкодження його здоров’я, а також У результаті
втрати чи ушкодження багажу, якщо подія, внаслідок якої заподіяно шкоду,
сталася під час перевезення і була наслідком вини або недбалості
перевізника, його працівників, агентів, які діють у межах своїх
службових обов’язків.

Перевізник відповідає за нестачу або пошкодження прийнятого До
перевезення багажу, а також за прострочення у його доставці, якщо не
доведе, що нестача, пошкодження чи прострочення у доставці сталися не з
його вини.

За втрату або пошкодження каютного багажу перевізник відповідає лише у
випадку, якщо пасажир доведе, що втрата або

пошкодження сталися внаслідок наміру або необережності перевізника.

Перевізник не відповідає за втрату чи пошкодження грошей, цінних
паперів, дорогоцінних металів і виробів з них, коштовностей, прикрас,
творів мистецтва або інших цінностей, за винятком випадків, коли такі
цінності були здані на збереження перевізнику, який погодився зберігати
їх у безпеці.

За договором морського буксирування власник одного судна зобов’язується
за винагороду відбуксирувати інше судно чи плавучий об’єкт на певну
відстань або буксирувати його протягом певного часу чи для виконання
маневру (ст.222 КТМ).

Кожна із сторін договору морського буксирування зобов’язана завчасно
привести своє судно або інший плавучий об’єкт у стан, придатний для
виконання передбачених договором морського буксирування робіт.

КТМ визначає особу, відповідальну за шкоду, заподіяну під час
буксирування, залежно від того, хто управляв буксирувальною операцією —
капітан буксируючого судна або судна, що буксирується

Відповідальність за шкоду, заподіяну при буксируванні судну, що
буксирується, або іншому плавучому об’єкту чи майну і вантажу, які
знаходяться на ньому, у випадку коли капітан буксируючого судна управляє
буксирувальною операцією, у разі відсутності іншої угоди сторін, несе
власник буксируючого судна, якщо останнім не буде доведено відсутність
його вини.

У випадку коли капітан судна, що буксирується, або іншого плавучого
об’єкта управляє буксирувальною операцією, відповідальність за шкоду,
завдану при буксируванні буксируючому судну чи майну і вантажу, що
знаходяться на ньому, у разі відсутності іншої угоди сторін, несе
власник судна, що буксирується, або іншого плавучого об’єкта, якщо
останнім не буде доведено відсутність його вини.

КТМ розрізняє два види договору морського буксирування: договір
портового буксирування (судновласник за винагороду здійснює введення у
порт або виведення з нього суден та інших плавучих об’єктів, виконання
маневрів судна, що буксирується, швартовних та інших операцій у портових
водах) та договір міжпортового буксирування (власник одного судна
(буксира) зобов’язується за винагороду буксирувати інше судно чи інший
плавучий об’єкт з одного порту до іншого).

Кожен з цих договорів має певні особливості. Договір портового
буксирування може бути укладено в усній формі; управління портовим
буксируванням здійснює капітан судна (об’єкта), що буксирується, якщо
договором не встановлено інше; угода про покладення обов’язків
управління буксируванням на капітана судна, що буксирує, може доводитися
лише письмовими доказами. Договір міжпортового буксирування укладається
у письмовій формі та має містити умови про порти (пункти) відправлення і
призначення, про час буксирування, про права і обов’язки сторін, про
відповідальність за порушення договору, про ті особливості об’єктів, що
буксируються і можуть впливати на безпеку буксирування, про інші
обставини, які сторони вважають за необхідне обумовити окремо.
Управління міжпортовим буксируванням здійснюється капітаном судна, що
буксирує.

2. Обов’язки сторін за договором перевозок вантажів

Договір перевезення вантажу — це договір, за яким одна сторона
(перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною
(відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка
має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник
зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст.909
ЦК).

Характеристики договору. На відміну від договорів на організацію
перевезення договір перевезення вантажу є реальним. Для його укладення
недостатньо угоди сторін, а необхідне передання зазначеного в договорі
вантажу перевізнику і прийняття останнім вантажу до перевезення. Договір
перевезення вантажу автомобільним транспортом належить до категорії
консенсуальних, оскільки він укладається попередньо, до прийняття
вантажу перевізником.

Договір перевезення вантажу — двосторонній і сплатний договір:
відправник зобов’язаний сплатити за перевезення встановлену провізну
плату. Договір укладається перевізником і вантажовідправником.
Вантажоодержувач не є стороною в договорі перевезення вантажу, однак у
нього виникають за договором певні права та обов’язки: прийняття і
вивезення вантажу, внесення провізних та інших зборів у ряді випадків.

Згідно зі ст.909 ЦК договір перевезення вантажу укладається у письмовій
формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням
транспортної накладної (коносамента) або іншого документа, встановленого
транспортними кодексами (статутами). Законом можуть бути передбачені
особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу.

Детально форма і порядок укладення договору перевезення вантажів
визначені транспортним законодавством, яке для усіх видів транспорту
встановлює письмову форму договору. Перевезення вантажів оформлюється
різними видами документів: вантажними накладними, вантажними
квитанціями, дорожніми відомостями і коносаментами.

При укладенні договору перевезення залізничним транспортом
вантажовідправник повинен подати станції відправлення на кожне
відправлення вантажу накладну, що є основним перевізним документом.
Накладна складається на ім’я певного вантажоодержувача, підписується
вантажовідправником. Вона супроводжує вантаж на всьому шляху його
проходження і на станції призначення видається вантажоодержувачу разом
із вантажем. На посвідчення прийняття вантажу до перевезення станція
відправлення видає вантажовідправнику вантажну квитанцію.

У разі перевезення морським транспортом наявність та зміст договору
можуть бути підтверджені чартером, коносаментом або іншими письмовими
документами. Після прийняття вантажу до перевезення перевізник
зобов’язаний видати відправнику коносамент, що є доказом прийняття
перевізником зазначеного в ньому вантажу. Коносамент є не тільки
підтвердженням прийняття вантажу перевізником, а й товаророзпорядницьким
документом. Ця функція коносамента передбачає зобов’язання перевізника
видати вантаж юридичній особі, зазначеній у коносаменті.

Предмет договору перевезення вантажу — транспортні послуги, тобто
послуги щодо переміщення (транспортування) матеріальних цінностей.

Обов’язки перевізника:

— надати транспортні засоби під завантаження у строк, визначений
договором;

— своєчасно відправити прийняті до перевезення вантажі;

— вживати заходів до забезпечення збереження вантажу на шляху
проходження;

— доставити вантаж найкоротшим шляхом;

— видати вантаж одержувачу, зазначеному в перевізних документах.

Обов’язки вантажовідправника:

— пред’явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в
належній тарі та упаковці, а також замаркірувати його відповідно до
встановлених вимог;

— своєчасно вносити провізну плату. За перевезення вантажу стягується
провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо
інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо
розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата. Плата за
перевезення вантажу, Що здійснюється транспортом загального
користування, визначаться за домовленістю сторін, якщо вона не
встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку;

— дотримуватися норм часу на вантажно-розвантажувальні роботи, коли вони
проводяться вантажовідправником.

3. Межі відповідальності перевізника

Відповідно до загального правила, закріпленого у ст.920 ЦК, у разі
порушення зобов’язань, що випливають із договору перевезення, сторони
несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше
не встановлено ЦК, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).

Окремо урегульована відповідальність перевізника за ненадання
транспортного засобу і відповідальність відправника за невикористання
наданого транспортного засобу. Перевізник за ненадання транспортного
засобу для перевезення, а відправник за ненадання вантажу або
невикористання наданого транспортного засобу з інших причин несуть
відповідальність, встановлену договором. Перевізник і відправник вантажу
звільняються від відповідальності, якщо ненадання транспортного засобу
або невикористання наданого транспортного засобу сталося не з їх вини,
зокрема у разі припинення (обмеження) перевезення вантажу у певних
напрямах, встановленого у випадках і порядку, передбачених транспортними
кодексами (статутами) — ст.921 ЦК.

Крім того, у ЦК передбачена відповідальність перевізника за наступні
порушення:

1) за прострочення доставки вантажу — у разі прострочення доставки
вантажу перевізник зобов’язаний відшкодувати другій стороні збитки,
завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності
не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами);

i

?

???????$??$?????? або пошкодження вантажу сталися внаслідок обставин,
яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.
Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження
прийнятого до перевезення вантажу в розмірі фактичної шкоди, якщо не
доведе, що це сталося не з його вини.

Таким чином, за загальним правилом перевізник відповідає за втрату,
нестачу і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе,
що втрата, нестача, псування або пошкодження сталися не з його вини.
Транспортні статути і кодекси закріплюють принцип відповідальності за
вину. Перевізник несе майнову відповідальність за незбереження вантажу
не тільки в процесі його транспортування, а й у період перебування
вантажу у віданні перевізника на станції відправлення.

Відповідно до транспортного законодавства відповідальність настає, якщо
перевізник не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження
сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення
яких від нього не залежало, тобто з незалежних від нього причин.

Такими обставинами можуть бути:

— вина вантажовідправника або вантажоодержувача;

— особливі природні властивості перевезеного вантажу;

— нестача тари або упаковки, що зовні не могли бути помічені при
прийманні вантажу до перевезення;

— застосування тари, що не відповідає властивостям вантажу або
встановленим стандартам, за відсутності слідів ушкодження тари в шляху;

— здавання вантажу до перевезення без зазначення у накладній його
особливих властивостей, що вимагають особливих умов і запобіжних заходів
для зберігання вантажу під час перевезення або збереження;

— здавання до перевезення вантажу, вологість якого перевищує
встановлену норму тощо.

За цими обставинами діє презумпція винності перевізника. Відсутність
вини (тобто наявність однієї з названих обставин) має доводити
перевізник.

Наприклад, парфумерно-косметична фабрика звернулася до арбітражного суду
з позовом про стягнення з об’єднання вантажного автомобільного
транспорту вартості відсутньої композиції, отриманої за
товарно-транспортною накладною.

АТП прийняло до перевезення парфумерну композицію в кількості 52 місця
вагою 14 тонн. При здачі вантажу фабриці було встановлене пошкодження
одного товарного місця, з якого витекла композиція, що засвідчено актом,
складеним за участю водія-експедитора. Про порушення одного товарного
місця була відмітка у товарно-транспортній накладній.

Спочатку рішенням арбітражного суду в позові було відмовлено на тій
підставі, що недостача композиції відбулася з вини вантажовідправника,
який завантажив її в нестандартні бочки. Однак доказів, які свідчать про
те, що вантаж був поміщений відправником у неякісні бочки, що при
транспортуванні не забезпечували його цілість, автотранспортним
підприємством не було подано. Оскільки автоперевізник не довів
відсутності своєї вини в нестачі, суд вирішив, що відповідальність за
незбереження вантажу має нести автотранспортне підприємство.

4. Звільнення перевізника від відповідальності

Транспортне законодавство передбачає не тільки підстави відповідальності
перевізника, а обставини, що звільняють його від відповідальності за
порушення договірних зобов’язань.

Ці обставини однотипні при перевезеннях усіма видами транспорту.
Наприклад, обставинами, що звільняють залізничного перевізника від
відповідальності за незбереження вантажу за договором, якщо не буде
доведена його вина, є:

1) прибуття вантажу в непошкодженому вагоні (контейнері) з
непошкодженими пломбами вантажовідправника або без пломб, якщо таке
перевезення дозволене Правилами перевезень пасажира, багажу,
вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затвердженими
Міністерством транспорту України від 28 липня 1998 р. №297, а також
прибуття вантажу в непошкодженому відкритому рухомому складі,
завантаженому засобами відправника, якщо немає ознак втрати, псування,
пошкодження вантажу під час перевезення;

2) якщо незбереження вантажу відбулося внаслідок природних причин,
пов’язаних із перевезенням вантажу на відкритому рухливому составі;

3) якщо вантаж перевозився в супроводі провідника вантажовідправника або
вантажоодержувача;

4) якщо недостача вантажу не перевищує норм природної втрати і
граничної розбіжності визначення маси;

5) зіпсований швидкопсувний вантаж, виявлений у вагоні, прибув без
порушення встановленого режиму перевезень (охолодження, опалення,
вентиляція), і термін перебування вантажу в шляху не перевищив
граничного терміну перевезень, встановленого Правилами перевезень
пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом
України;

6) втрата, псування або пошкодження вантажу сталися внаслідок:

а) таких нестач тари та упаковки, які неможливо було виявити під час
приймання вантажу до перевезення;

б) завантаження вантажу відправником у непідготовлений, неочищений або
несправний вагон (контейнер), що перед цим був розвантажений цим же
відправником (здвоєна операція);

в) здачі вантажу до перевезення без вказівки в накладній особливих його
властивостей, що вимагають особливих умов або попереджуючих засобів для
забезпечення його цілості під час перевезення;

г) стихійного лиха та інших обставин, що залізниця не могла передбачити
й усунення яких від неї не залежало (п. 111 Статуту залізниць України).

Це вичерпний перелік обставин, що звільняють перевізника від
відповідальності, якщо пред’явник претензії не доведе, що незбереження
вантажу сталося з вини перевізника. За цих обставин діє презумпція
невинуватості перевізника, коли передбачається відсутність вини
перевізника, а наявність його вини доводиться клієнтурою перевізника. У
цьому її відмінність від презумпції винності перевізника, за якої тягар
доведення відсутності вини перевізника покладається на нього самого.

Наприклад, торговельна база звернулася до арбітражного суду з позовом до
управління залізниці і моторного заводу про стягнення вартості 9
відсутніх насосів. Рішенням суду позов був задоволений за рахунок
вантажовідправника. Перевізник був звільнений від відповідальності в
зв’язку з відсутністю його вини в нестачі вантажу.

Постачальник звернувся з заявою у вищестоящий арбітражний суд про
перегляд рішення і просив його скасувати, посилаючись на те, що
мотонасоси були відвантажені в кількості, що відповідає даним
залізничної накладної. Оскільки вантаж був доставлений у вагоні з
відкритим верхнім люком, вину за нестачу насосів, на думку заводу, слід
віднести на перевізника.

При вивченні матеріалів справи було встановлено, що вантаж дійсно був
доставлений одержувачеві з відкритим верхнім люком, у зв’язку з чим
вантаж видавався станцією призначення з перевіркою кількості насосів, що
надійшли, однак пломби порушені не були.

У комерційному акті були зазначені відомості про розміри отвору
верхнього люка І габарити мононасоса. Аналіз цих даних дозволив дійти
висновку про неможливість вилучення мононасосів через верхній люк.

З огляду на це, а також враховуючи ту обставину, що пломби відправника
на дверях вагону були справні, суд визнав, що нестача не могла
утворитися на шляху проходження. Тому рішення про звільнення перевізника
від відповідальності за нестачу продукції І стягнення вартості насосів
із постачальника судом було залишено без змін’.

Претензії та позови, що випливають із договору перевезення. Відповідно
до ст.925 ЦК до пред’явлення перевізникові позову, що випливає із
договору перевезення вантажу, є обов’язковим пред’явлення йому претензії
у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).

Це означає встановлення претензійного порядку врегулювання спорів, що
випливають з порушення перевізником договору перевезення. У разі
недотримання цього порядку позови відповідних осіб до перевізника не
підлягають розгляду в судовому порядку.

Згідно з транспортним законодавством претензії можуть пред’являтися
протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій —
протягом 45 днів. Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію
і повідомити заявника про задоволення або відхилення її протягом трьох
місяців, а щодо претензії з перевезення, здійснюваного перевізниками
різних видів транспорту за одним документом, — протягом шести місяців і
претензії щодо сплати штрафу або премії — протягом 45 днів.

Транспортні статути і кодекси передбачають імперативне правило,
відповідно до якого передача права на пред’явлення претензії іншим
юридичним особам або громадянам не допускається, за винятком випадків
передачі такого права вантажовідправником одержувачу, вантажоодержувачем
вантажовідправнику, а також вантажовідправником і вантажоодержувачем
своїм вищестоящим організаціям (ст.133 Статуту залізниць України,
ст.ст.160, 163 Статуту автомобільного транспорту Української РСР, ст.380
КТМ).

Спеціальні нормативно-правові акти, що регулюють перевезення на окремих
видах транспорту, визначають момент початку перебігу претензійних
строків, а також особу, яка має право пред’являти претензію до
перевізника і порядок пред’явлення претензій.

Так, згідно із ст.130 Сатуту залізниць України право на пред’явлення
претензій і позовів до залізничного перевізника мають: у разі втрати
вантажу — відправник (за умови пред’явлення вантажної квитанції і
документів, що підтверджують кількість і вартість вантажу) і одержувач
(за умови пред’явлення вантажної квитанції з відміткою станції про
неприбуття вантажу і документів, що свідчать про кількість і вартість
вантажу); у разі нестачі, псування або пошкодження вантажу — одержувач
(за умови подання накладної, комерційного акта і документа, що посвідчує
кількість і вартість вантажу); у разі прострочення доставки вантажу —
одержувач (за умови подання накладної).

У разі прострочення доставки вантажу право на пред’явлення до залізниці
претензій і позовів має зазначений у накладній одержувач вантажу.

Президія Вищого арбітражного суду України, розглянувши протест
Генеральної прокуратури України на постанову судової колегії з перегляду
рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України у справі за
позовом закритого акціонерного товариства (далі — Позивач) про стягнення
із залізниці (далі — Відповідач) штрафу за порушення строку доставки
вантажу, встановила наступне.

Позивач звернувся до арбітражного суду області з позовом про стягнення з
Відповідача штрафу за прострочення доставки вантажу. Рішенням
арбітражного суду області позов був задоволений у зв’язку з доведеністю
факту порушення. Постановою голови арбітражного суду області рішення
залишене в силі за тим же мотивом. Судова колегія Вищого арбітражного
суду України також не знайшла підстав для зміни рішень, що були прийняті
у справі.

У своєму протесті Генеральна прокуратура України просила скасувати
рішення, що були винесені за позовом, та відмовити, вважаючи, що він
пред’явлений неналежним позивачем, оскільки відповідно до чинного
законодавства договір перевезення є договором між вантажовідправником і
перевізником на користь третьої особи — вантажоодержувача. Із доданих до
справи накладних видно, що вантажоодержувачем зазначено морський порт,
тому відповідно до п.»у» ст. 130 Статуту залізниць України право на
пред’явлення до залізниці претензій і позовів у зв’язку з порушенням
строку доставки вантажів має вантажоодержувач, тобто морський порт, а не
Позивач.

Розглянувши матеріали справи і протест Генеральної прокуратури України,
президія Вищого арбітражного суду України дійшла наступних висновків.

Згідно зі ст.6 Статуту залізниць України терміни, зазначені в ньому,
вживаються в наступному значенні: «вантажовідправник (відправник
вантажу, власник вантажу), вантажоодержувач (одержувач вантажу, власник
вантажу) — це юридична або фізична особа, зазначена в документі на
перевезення вантажу (накладній).

Згідно зі ст.130 Статуту залізниць України у разі прострочення доставки
вантажу право на пред’явлення претензії до залізниці має одержувач за
умови пред’явлення накладної. У цьому разі в накладних на перевезення
вантажу одержувачами зазначаються як морський порт, так і Позивач, який
є власником вантажу і має накладні, необхідні для пред’явлення претензії
і позову. Наявні у справі митні декларації також свідчать, що
вантажоодержувач і власник вантажу — одна і та ж особа, тобто Позивач.

Виходячи з викладеного, Президія Вищого арбітражного суду України
визнала за Позивачем право звертатися до Відповідача з позовом про
стягнення штрафу за прострочення доставки вантажу. Правила перевезення
вантажів не регламентують порядку розгляду претензій з приводу
прострочення доставки вантажів, а нині суперечать Статуту залізниць
України (ст.6).

Факт порушення строку доставки вантажу підтверджений матеріалами справи,
Відповідачем не заперечувався. У зв’язку з цим Президія Вищого
арбітражного суду України відхилила протест Генеральної прокуратури
України, залишивши без змін рішення і постанови, що були прийняті у
справі’.

Згідно з ч.2 ст.925 ЦК позов до перевізника може бути пред’явлений
відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової
відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від
останнього відповіді у місячний строк.

Це правило деталізоване у транспортних статутах і кодексах. Зокрема
ст.136 Статуту залізниць України передбачає, що позови до залізниць
можуть бути пред’явлені лише у разі повної або часткової її відмови
задовольнити претензію, або у разі неотримання від залізниці відповіді у
встановлений строк — у двомісячний термін з дня одержання відповіді
залізниці або з дня закінчення строку, встановленого для відповіді.

До вимог, що випливають з договору перевезення вантажу, застосовується
позовна давність в один рік з моменту, який визначається відповідно до
транспортних кодексів (статутів) — ч.З ст.925 ЦК.

Позовна давність, порядок пред’явлення позовів у спорах, пов’язаних з
перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними
договорами України, транспортними кодексами (статутами).

Висновки

Цивільний Кодекс України обговорює особливості укладення договорів
перевезення вантажів.

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник)
зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником)
вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на
одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити
за перевезення вантажу встановлену плату.

Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.

Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням
транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого
транспортними кодексами (статутами).

Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання
договору перевезення вантажу.

Перевізник і власник (володілець) вантажу в разі необхідності здійснення
систематичних перевезень можуть укласти довгостроковий договір.

За довгостроковим договором перевізник зобов’язується у встановлені
строки приймати, а власник (володілець) вантажу — передавати для
перевезення вантаж у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі
перевезення вантажу встановлюються обсяг, строки та інші умови надання
транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок
розрахунків, а також інші умови перевезення.

За перевезення вантажу стягується провізна плата у розмірі, що
визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом
або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не
визначений, стягується розумна плата.

Плата за перевезення вантажу, що здійснюється транспортом загального
користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не
встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку.

Пільгові умови перевезення вантажу транспортом загального користування
можуть встановлюватися організацією, підприємством транспорту за їх
рахунок або за рахунок відповідного бюджету у випадках, встановлених
законом та іншими нормативно-правовими актами.

Робота та послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця)
вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю
сторін.

Перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж
для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів, якщо інше
не встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами або не
випливає із суті зобов’язання.

Перевізник зобов’язаний надати транспортні засоби під завантаження у
строк, встановлений договором.

Відправник вантажу має право відмовитися від наданого транспортного
засобу, якщо він є непридатним для перевезення цього вантажу.

Відправник повинен пред’явити у встановлений строк вантаж, який підлягає
перевезенню, в належній тарі та (або) упаковці; вантаж має бути також
замаркований відповідно до встановлених вимог.

Перевізник має право відмовитися від прийняття вантажу, що поданий у
тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам, а
також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу.

Завантаження (вивантаження) вантажу здійснюється організацією,
підприємством транспорту або відправником (одержувачем) у порядку,
встановленому договором, із додержанням правил, встановлених
транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами
та правилами, що видаються відповідно до них.

Завантаження (вивантаження) вантажу, що здійснюється відправником
(одержувачем) вантажу, має провадитися у строки, встановлені договором,
якщо такі строки не встановлені транспортними кодексами (статутами),
іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно
до них.

Перевізник зобов’язаний доставити вантаж до пункту призначення у строк,
встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними
кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами,
що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків — у
розумний строк.

Вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом тридцяти днів
після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не
встановлений договором, транспортними кодексами (статутами), вважається
втраченим.

Одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу
зазначених вище строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником
за втрату вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними
кодексами (статутами).

У разі порушення зобов’язань, що випливають із договору перевезення,
сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін,
якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними
кодексами (статутами).

Перевізник за ненадання транспортного засобу для перевезення вантажу, а
відправник за ненадання вантажу або невикористання наданого
транспортного засобу з інших причин несуть відповідальність, встановлену
договором, якщо інше не встановлено транспортними кодексами (статутами).

Перевізник і відправник вантажу звільняються від відповідальності, якщо
ненадання транспортного засобу або невикористання наданого транспортного
засобу сталося не з їхньої вини, зокрема у разі припинення (обмеження)
перевезення вантажу у певних напрямках, встановленого у випадках і
порядку, передбачених транспортними кодексами (статутами).

У разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов’язаний
відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушенням строку
перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором,
транспортними кодексами (статутами).

Перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту
прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе,
що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти
сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення
яких від нього не залежало.

Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження
прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної
шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України (435-15 редакція від 16.01.2003).

2. Кодекс торговельного мореплавства України //Відомості Верховної Ради.
– 1995. – № 47. – с. 349.

3. Закон України „Про автомобільний транспорт” //Відомості Верховної
Ради. – 2001. – № 22. – с.105

4. Закон України „Про перевезення небезпечних вантажів” //Відомості
Верховної Ради. – 2000. – № 28. – с. 222.

5. Закон України „Про приєднання України до Конвенції про міжнародні
залізничні перевезення”.

6. Постанова Кабінету Міністрів України „Про заходи щодо запобігання
надзвичайним ситуаціям під час перевезення небезпечних вантажів
автомобільним транспортом”.

7. Конвенция ООН по морской перевозке грузов 1978 года //Шемякин О.М.
Правовое регулирование морской перевозки грузов и пассажиров. Учебное
пособие. – Одесса: ЛАТСТАР, 1999. – 172 с.

8. Протокол об изменении Международной Конвенции об унификации некоторых
правил о коносаменте //Шемякин О.М. Правовое регулирование морской
перевозки грузов и пассажиров. Учебное пособие. – Одесса: ЛАТСТАР, 1999.
– 172 с.

9. Аксютин Л.Р., Бондарь В.М., Ермолаев Г.Г. и др. Справочник капитана
дальнего плавания. – М.: Транспорт 1988. – 248 с.

10. Белоусов Л.Н., Корхов Я.Г. Технология морских перевозок грузов. М.:
Транспорт, 1967. – 304 с.

11. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України.
Загальна частина. – К. : Наукова думка, 2000. – 304 с.

12. Бойцов Ф.С., Иванов Г.Г., Маковский Л.М. Морское право. – М.:
Транспорт, 1976. – 271 с.

13. Бурмистров М.М. Фрахтование судов и внешнеторговые операции. – М.:
Транспорт, 1975. – 248 с.

14. Гуцуляк В.Н. Морское право. – М.: РосКонсульт, 2000. – 368 с.

15. Демський Е.Ф., Гіжевський В.К., Демський С.Е., Мілашевич А.В.
Транспортне право України. – К.: Наукова думка, 2002. – 430 с.

16. Забелин В.Г. Фрахтовые операции во внешней торговле. – М.:
РосКонсульт, 2000. – 256 с.

17. Иванов Г.Г., Маковский А.Л. Международное частное морское право. –
Л.: Судостроение, 1984 г. – 287 с.

18. Калпин А.Г. Чартер (природа, структура отношений, сопоставление со
смешными морскими договорами). – М.: Транспорт, 1978. – 160 с.

19. Киселев Ю.В. Договор перевозки грузов автомобильным транспортом:
Акты, претензии, иски // Хозяйство и право. – 2001. – № 6.

20. Киселев Ю.В. Договор перевозки и особенности регулирования правовых
отношений, связанных с перевозкой груза, пассажиров и багажа
автомобильным транспортом: Правовой комментарий //Хозяйство и право. –
2001. – № 5.

21. Кокин А.С. Юридический справочник по торговому мореплаванию. – М.:
Спарк, 1998. – 560 с.

22. Якушев В. Общие тенденции развития права перевозок грузов и их
влияние на правовое регулирование смешанных перевозок //Хозяйство и
право. – 1996. – № 9.

Закону України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. – Стаття 6.

Цивільний Кодекс України. – К., 2004. – ст.908.

Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна
частина. – К. : Наукова думка, 2000. – С.124.

Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна
частина. – К. : Наукова думка, 2000. – С.156.

PAGE

PAGE 4

Похожие записи