КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Державний (політичний) режим”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ФОРМ ДЕРЖАВНОГО (ПОЛІТИЧНОГО) РЕЖИМУ

2. ДЕМОКРАТИЧНІ РЕЖИМИ

3. НЕДЕМОКРАТИЧНІ РЕЖИМИ

3.1. Тоталітаризм

3.2.Авторитаризм

4. ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Тема даної курсової роботи: “Державний політичний режим” є вкрай
актуальною для вивчення, оскільки кожна держава має свій політичний
режим, який позначає сукупність прийомів, методів, форм, способів
здійснення політичної державної влади в суспільстві, характеризує
ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві і
визначений тип політичної системи, що існує в країні.

Сучасний світ — це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції,
втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці
політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і напрямів.
Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього
поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від
світових розробок.

У сучасному світі можна говорити про 140-160 політичних режими, які дещо
відрізняються одні від одних.

Античний філософ Арістотель дає два критерії, по яких можна провести
класифікацію: по тому, у чиїх руках влада і по тому, як ця влада
використовується.

“Правильні“ форми держави: монархія (влада однієї людини), аристократія
(влада в руках деяких “кращих”).

“Неправильні” форми держави — ті, при яких люди, що стоять біля влади,
діють у власних інтересах, не піклуючись про благо суспільства. До
“неправильних” форм відносяться: тиранія (влада в руках
тирана),олігархія (у влади багатої меншості) і демократія (контроль
більшості суспільства над владою).

Політичний режим — це вираження політичного напряму здійснення
політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні
інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує
для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття
соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому
суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує
політичну систему, він пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Одна з досить простих, широко розповсюджених, класифікацій політичних
режимів — розподіл їх на тоталітарні, авторитарні і демократичні.

В даній курсовій роботі будуть розглянуті такі питання як: поняття та
види форм державного (політичного) режиму, характеристика демократичних
та недемократичних режимів (тоталітаризму та авторитаризму),
характеристика політичного режиму в Україні. Гадаємо, що розгляд саме
цих питань дасть змогу якнайкраще висвітлити обрану тему.

Під час написання курсової роботи були використані різноманітні методи
наукового дослідження: літературний метод (опрацьовувалися періодичні
видання, спеціалізована література та посібники), хронологічний метод
(дослідження питання в часі), методи аналізу та синтезу, узагальнення.

1. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ФОРМ

ДЕРЖАВНОГО (ПОЛІТИЧНОГО) РЕЖИМУ

Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів
здійснення політичної влади. Носієм зв’язків і відносин, тобто
показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є
компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи
того політичного режиму.

Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які
зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу
низку важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення
політичного змісту режиму.

Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв’язані з рівнем
розвиненості самого права, з його роллю в механізмі політичного
володарювання. Право є системою встановлених або санкціонованих державою
обов’язкових для всіх норм, які забезпечують спільне
громадсько-політичне життя людей на засадах рівності за умов мінімуму
карального насилля. Принцип рівності перед законом — головний принцип
права. Його ж суттю є права людини. Тому стан права свідчить про
правовий або неправовий характер взаємовідносин між особистістю,
державою та суспільством; про превалювання в ньому закону або виконавчої
практики;

про правосвідомість; правову культуру або правовий нігілізм. Усе це
разом є індикатором ставлення владних структур до права, яке є атрибутом
держави. Саме це ставлення свідчить про державу як правову або
неправову.

Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є
пріоритетним — права держави чи права особистості; що зі складу прав,
зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує
або обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини
(мотиви, форми, масштаби тощо) [1, c.47].

Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:

— ступінь розвиненості політичної демократії;

— реальний політико-правовий статус людини. З урахуванням цих критеріїв
сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і
антидемократичні. Існують також перехідні режими. Представимо на схемі
основні режими.

Державний (політичний) режим

демократичний антидемократичний

ліберально-демократичний авторитарний:

консервативно-демократичний революційний стабілізаційний

радикально-демократичний тоталітарний:

расистський фашистський військово-диктаторський

Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і
методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток
людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній
діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів
більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій;
формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах;
домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і
змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.

При антидемократичному режимі відбувається потоптання прав і свобод
людини, придушення опозиції, не виключається скасування представницького
вищого органу (парламенту) або перетворення його на маріонеткову
установу, формування уряду армією, що захопила владу, і т. ін.

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму.
Характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством;
одержавленням усіх легальних громадських організацій; не обмеженими
законом і закону не підвладними повноваженнями влад; забороною
демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених
конституційних прав і свобод; всепроникаючим контролем за діяльністю
громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю
гласності; войовничою тотальною нетерпимістю до усіх, хто мислить
інакше, ніж диктують правляча партія та її ідеологія; репресіями
відносно опозиції та інакомислячих; мілітаризацією суспільного життя;
прагненням до зовнішньої експансії.

Ідеологія тоталітарних режимів завжди є революційною (або
псевдореволюційною).

Авторитарний режим не є настільки різким у крайніх, реакційних проявах,
як тоталітарний режим. Він поєднує в собі риси тоталітарного і
демократичного режимів. Як і демократичний режим, він зберігає автономію
особи і суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається
радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає
економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний
плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити
загальний контроль за населенням, обмежується жорстким політичним
контролем; може ґрунтуватися на праві, моральних засадах [6, c.190].

На відміну від демократичного режиму, при якому джерелом влади є народ,
авторитарний режим характеризується:

(1) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної
народу, яка формується головним чином не шляхом конкурентної виборної
боротьби, а за допомогою нав’язування чиєї-небудь волі зверху;

(2) наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за
своїм розсудом, у тому числі й з порушенням норм закону;

(3) здійсненням управління, як правило, централізовано; концентрацією
влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів, рішення
яких повинні виконуватися беззаперечно;

(4) використанням насильства і позасудових методів примусу людей;

(5) спиранням на поліцейський і військовий апарат;

(6) субординацією суб’єктів громадських відносин, дією принципу
пріоритету держави над особою, відсутністю гарантій здійснення
конституційне проголошених прав і свобод особи, особливо у
взаємовідносинах особи з владою.

Авторитарний режим може бути двох видів:

• революційний — спрямований на зміну типу суспільно-політичного
розвитку;

• стабілізаційний — орієнтований на збереження існуючого
суспільно-політичного ладу.

Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення
мобілізаційних заходів на подолання труднощів, що виникли внаслідок
надзвичайних обставин, а також у зв’язку з:

а) революційними рухами (прогресивними, консервативними або
реакційними);

б) рухами, що прагнуть відновити старі, віджиті порядки;

в) загально-соціальною кримінальною злочинністю;

г) іноземним утручанням.

Авторитарний режим встановлюється в державах, які:

відкидають демократичні принципи організації і здійснення державної
влади;

намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не
встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

є демократичними, проте змушені, з огляду на обставини, вводити модель
надзвичайного функціонування державної влади.

Влада при авторитарному режимі займається у першу чергу питаннями
забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони і зовнішньої
політики, хоча вона може впливати на стратегію економічного розвитку,
здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм
ринкового саморегулювання, проводити достатньо активну соціальну
політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний характер
[3, c.24].

Державний (політичний) режим

(загальна характеристика)

демократичний антидемократичний

— порядок (стан) державного (політичного) життя суспільства. при якому
додержується демократична конституція, реалізується принцип «поділу
влади». Державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі
громадян і їх об’єднань в управлінні державою. Допускається легальна
діяльність різних партій. Гарантується здійснення прав і свобод громадян
і меншостей відповідно до міжнародних стандартів прав людини — порядок
(стан) державного (політичного) життя суспільства, при якому не
реалізується (найчастіше юридичне не закріплений) принцип «поділу
влади». Звужується або припиняється вплив громадян і їх об’єднань на
управління державою. Відсутня або перетворюється на формальну
виборність. Забороняється діяльність опозиційних партій і організацій.
Застосовуються політичні репресії. Звужуються або порушуються політичні
права громадян і меншостей. Реальна влада зосереджується в руках групи
осіб або однієї особи, неконтрольованих народом

2. ДЕМОКРАТИЧНІ РЕЖИМИ

Демократія — (від давньогрецького demos — народ і crutos — влада) —
народовладдя — це одна з основних форм устрою будь-якої організації,
заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і прийнятті в
ній рішень згідно поглядів більшості; ідеали суспільного устрою: воля,
рівність, повага людського гідності, солідарність і т.д.; соціальний і
політичний рух за народовладдя.

З моменту виникнення демократія пов’язана з державою, а значить із
примусом, і в кращому випадку є владою більшості над меншістю, а
найчастіше формою правління добре організованої привілейованої меншості,
у більшій чи меншій степені підконтрольній народу.

Демократичний режим — характеризується високим ступенем політичної волі
людини, реальним здійсненням її прав, які дозволяють їй впливати на
державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить
вузька, але вона спирається на широку соціальну базу [6].

Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичного режиму
є влада народу. Термін «демократія» в часи свого виникнення у грецькому
полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть
участь усі, хто складає народ — демос. Широковідома формула демократії
шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна — це правління народу, за
допомогою народу, для народу. Проте демос в античні часи не ототожнювали
навіть з низовими категоріями вільних громадян — апорою, а поготів з
рабами, які становили переважну більшість населення полісу. Серед
принципів демократичного правління, зазначених Арістотелем у «Політиці»,
є такий: на посади допускають усіх повноправних громадян.

Тому принципи ідентичності інтересів керівників та керованих,
гомогенності волі народу не були безперечними і дедалі більше
піддавались сумнівам. Ще у середньовіччя виникає ідея представницької
демократії, репрезентованої володарями, парламентами тощо. Така
демократія означає не владу народу, а владу за згодою народу. На цьому
ґрунті виникають дві гілки теорії демократії: 1) плюралістичні теорії,
які виступають за множинність і конкурентність владних еліт, за
суперництво й баланс інтересів як підґрунтя демократичної влади, за
державну підтримку соціальне пригноблених груп і прошарків, за відкрите
суспільство; 2) ліберально-демократичні теорії, зорієнтовані на
обмеження компетенції й сфери діяльності держави, на невтручання й у
справи громадянського суспільства, а також на створення для неї «системи
стримувань», на поділ влади, на пріоритет прав особистості над правами
держави, на індивідуальну свободу як відсутність обмежень.

Отже, традиційно демократія передбачає різні моделі політичного
правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі
«Віхи у майбутнє» (1990 р.) визначає моделі демократичного правління.
Це:

1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть
участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні
консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства.

2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються
джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право
через обраних ними представників. Обґрунтуванням цієї моделі є те, що
дуже важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для
їх безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських
рішень. Розв’язком цієї проблеми є система виборних представників, котрі
як делегати своїх виборців повинні відстоювати їхні інтереси.

3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні представники,
проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі законів і
повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції
очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною.

4. Соціальна, або економічна демократія — головна мета якої — швидше
послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності
можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод.
Інший провідний принцип цієї моделі — безпосереднє залучення до
ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.

5. Тоталітарна демократія — це гранична форма прояву економічної
демократії. Вона ґрунтується на таких ідеях: економічні умови життя
людини — вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу;
необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність;
концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою,
обов’язковою для забезпечення економічної рівності [8].

Демократичний політичний режим звичайно пов’язаний з республіканською
формою держави.

Перша демократична форма політичного режиму — президентське
республіканське правління, яку відзначає сильна інтегруюча й координуюча
влада президента, наділеного широкими повноваженнями (він очолює
виконавчу владу — уряд, має право домінуючої участі у доборі глави уряду
і його членів, має право законодавчої ініціативи, є головнокомандуючим
збройними силами країни, має особливі повноваження на випадок
надзвичайних обставин), але однозначно підпорядкованого конституції,
закону. При президентському республіканському правлінні, згідно з
конституцією, верховна влада належить президентові, якого обирають на
певний термін і який не може бути відкликаний або переобраний достроково
без наявності обставин, передбачених конституцією.

Іншою демократичною формою політичного режиму є парламентське
республіканське правління. Тут верховна влада належить парламентові —
виборному законодавчому органу, який формує уряд, обирає
прем’єр-міністра, як правило, і президента; він має право й відкликати
їх. За умов парламентської форми правління виконавча влада розділена
так: представницькі державні функції виконує переважно президент, а
виконавча влада належить прем’єр-міністру (канцлеру). Уряд має
можливість законодавчої ініціативи і право вето на видання законів.

Ще однією демократичною формою політичного режиму є змішана, яка поєднує
риси, функції парламентського та президентського правління. Президент
при цьому може бути обраний на прямих виборах, впливати на розподіл
ключових посад в уряді, мати більшість прихильників своєї політики у
парламенті. Уряд залежить як від президента, так і від парламенту, але
формується лише останнім.

Однак, незалежно від зазначених форм демократичних режимів, головний
метод у межах їх панування — принцип демократизму, який передбачає:
рівноправність суб’єктів суспільних відносин; мажоритарність — право
більшості; захист прав меншості; право на опозицію; запобігання
державному свавіллю, законодавче обмеження впливу окремих носіїв влади;
культуру консенсусу.

Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є: юридична й
фактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості;
плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль
громадянського суспільства й правової держави; створення органів влади
шляхом змагальних відкритих виборів; легітимність влади; реалізація
принципу поділу влади; наявність багатопартійної системи й політичної
конкуренції; інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх
урегулювання; консенсус між головними суспільними структурами; базова
єдність суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні
соціальної організації; високий рівень професійних й моральнісних
якостей лідера.

Демократичні держави різні, але усі вони мають загальні об’єднуючі риси:

Народовладдя — тобто визнання народу джерелом влади, сувереном (від
франц. souverain — носій верховної влади в державі);

Уряд заснований на згоді керованих;

Правило більшості;

Правило меншості;

Гарантії основних прав людини;

Вільні і чесні вибори;

Рівність перед законом;

Справедливе судочинство;

Конституційне обмеження уряду;

Соціальний, економічний, ідеологічний і політичний плюралізм;

Цінності співробітництва і компромісу [6].

Отже, демократія — це продукт спектру певних еволюційних соціальних
змін. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить передусім
від конкретних якостей політичної еліти, від пріоритетів реорганізації
нею системи влади та управління, від домінуючих способів балансування
взаємовідносин правлячої та опозиційних політичних сил, від методів,
спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні й розв’язанні криз
соціального розвитку.

3. НЕДЕМОКРАТИЧНІ РЕЖИМИ

3.1. Тоталітаризм

Недемократичні режими поділяються на два типи: тоталітарний і
авторитарний.

Поняття тоталітаризму походить від латинських слів “totalitas”-
цілісність, повнота і “totalis” — весь, повний, цілий. Звичайно під
тоталітаризмом розуміють політичний режим, заснований на прагненні уряду
країни підкорити уклад життя людей одній, безроздільно пануючій ідеї й
організувати політичну систему влади так, щоб вона допомагала реалізації
цієї ідеї.

Найбільш теоретично й практично складна класифікація тоталітаризму.
Деякі автори вважають, що авторитаризм і тоталітаризм — це принципово
різні політичні режими. Дискутують лише щодо обсягу та якості їх
відмінностей. Інша точка зору ототожнює тоталітаризм і авторитаризм.
Існують і тлумачення тоталітаризму як однієї з форм авторитарного
режиму. Так, колишній американський представник в ООН Джин Кірклатрік до
тоталітарних режимів віднесла всі комуністичні держави, сприймаючи їх
виключно негативно, а до авторитарних — різноманітні некомуністичні
диктатури, виявляючи до них певну прихильність. Джордж Сорос написав, що
він має певні сумніви стосовно цього розмежування, оскільки його
критерієм було розрізнення між друзями та ворогами Америки.

Термін «тоталітарний» походить від лат. Total — цілісність, ціле.
Поняття «тоталітаризм» з’явилося у філософсько-політичному лексиконі XX
ст. з праць Джованні Дженгіле — ідеолога фашистської Італії. Відтоді це
поняття використовують у таких трьох аспектах: 1) емоційно-оціночному —
своє негативне забарвлення термін дістав у 20-гі роки, коли були
репресовані опозиційні політичні партії Італії, а диктаторські методи
всеосяжного державного контролю стали повсякденною нормою; позитивно цей
термін сприймався італійськими і нацистськими ідеологами фашизму; 2)
політико-ідеологічному — до політичного лексикону термін увів в 1925 р.
Беніто Муссоліні, котрий проголосив метою створення тоталітарної
держави; після другої світової війни його використовували деякі
політичні діячі для обгрунтування свого політичного курсу; 3) науковому
— дослідження почалися ще у 20 — ЗО-гі роки, але особливо активізуються
в середині сторіччя; авторами класичних праць з аналізу тоталітаризму є
К. Поплер, Т. Адорно, К. Фрідріх, 3. Бжезінський, X. Арендт, Ф. Хайєк та
ін. [13, c.94]

Дати чіткі окреслення тоталітарних режимів — складне завдання. Теорія
тоталітаризму багато чого спрощує й залишає поза увагою. Не виключено,
що наука досі не виробила поняття, яке адекватно описує політичні режими
такого роду. Однак, мабуть, має рацію американський політолог Л. Шапіро,
який стверджує, що критика концепції тоталітаризму загрожує виплеснути
дитину разом з водою, позаяк відмовитися від цієї концепції взагалі
означало б істотно збіднити політичну науку.

Поняття «тоталітаризм» цілком придатне для характеристики певних
політичних режимів XX ст., або зрозумілих як авторитарні, або відмінних
від поняття авторитаризму. Можливо, для сучасної політичної теорії й
практики більш важливий не цей ракурс дискусій, а інший, який
започатковано уроками К. Манхейма й який полягає в неможливості
переродження авторитарності самої по собі на демократію. Такого в
історичній практиці ще не було. Навпаки, агресивна некомпетентність,
тотальний абсурд у царинах економіки, культури, моралі -чи це не плоди
поверхової захопленості демократією?

Тоталітарними є режими, при яких :

є масова партія (із твердою, напіввійськовою структурою, що претендує на
повне підпорядкування своїх членів символам віри і їхніх виразників —
вождям, уряду в цілому), ця партія зростається з державою і концентрує в
собі реальну владу в суспільстві;

партія організована не демократичним способом — вона будується навколо
лідера. Влада йде вниз — від лідера, а не нагору — від мас.

домінує роль ідеології. Тоталітарний режим — це ідеологічний режим, де
завжди є своя “Біблія”. Ідеологія режиму відбивається також у тому, що
політичний лідер визначає ідеологію. Він протягом доби може змінити своє
рішення, як це трапилося влітку 1939 року, коли радянські люди зненацька
довідалися, що нацистська Німеччина більше не є ворогом соціалізму.
Навпаки, її система з’являлася кращою, ніж помилкові демократії
буржуазного Заходу. Ця несподівана інтерпретація підтримувалася протягом
двох років до віроломного нападу нацистської Німеччини на СРСР.

тоталітаризм будується на монопольному контролі виробництва й економіки,
а також на подібному контролі всіх інших сфер життя, включаючи освіту,
засоби масової інформації і т.д.

при тоталітаризмі існує терористичний поліцейський контроль. Поліція
існує при різних режимах, однак, при тоталітаризмі поліцейський контроль
терористичний у тому змісті, що ніхто не стане доводити провину, щоб
вбити людину.

Всі перераховані вище характеристики професор з Хайденберга Карл Фрідріх
(спільна праця К.Фрідріха і його польського колеги Збігнєва
Бжезинського “Тоталітарна диктатура й автократія”, 1956 р.) називає
“синдромом”. Наявність однієї чи кількох цих характеристик ще
недостатньо для того, щоб система стала тоталітарною. Наприклад, існують
режими, де поліція здійснює терор, однак вони не тоталітарні, згадаємо
Чилі: на початку правління президента Піночета 15 тисяч чоловік
загинуло в концтаборах. Але Чилі не тоталітарна держава, тому що там
були відсутні інші “синдроми” тоталітаризму: не було масової партії, не
було “священної” ідеології, економіка залишалася вільною і ринковою.
Уряд лише частково контролював освіту і засоби масової інформації.

У визначенні Фрідріха є одне слабке місце. Чи може тоталітарна система
змінюватися й еволюціонувати? Фрідріх і Бжезинський стверджували, що
тоталітарний режим не змінюється, його лише можна знищити ззовні. Вони
запевняли, що всі тоталітарні держави гинуть, як загинув нацистський
режим у Німеччині. Життя показало, що цей аспект помилковий. Тоталітарні
режими здатні змінюватися, еволюціонувати. Після смерті Сталіна СРСР
змінився. Правління Л.І.Брежнєва заслуговує критики. Однак не можна
сказати, що вони однакові. Це так званий посадовий тоталітаризм.
Посадовий тоталітарний режим — це система, коли тоталітаризм втрачає
частину своїх елементів і як би розмивається і послабляється (наприклад,
СРСР при М.С.Хрущові). Отже, тоталітарний режим варто підрозділяти на
чисто тоталітарний і посадово- тоталітарний [2].

У залежності від пануючої ідеології тоталітаризм звичайно підрозділяють
на комунізм, фашизм і націонал-соціалізм.

Комунізм (соціалізм) у більшій степені, ніж інші різновиди
тоталітаризму, виражає основні риси цього ладу, оскільки припускає
абсолютну владу держави, повне усунення приватної власності і, отже,
будь-якої автономії особистості. Незважаючи на переважно тоталітарні
форми політичної організації соціалістичній системі характерні і гуманні
політичні цілі. Так, наприклад, у СРСР різко підвищився рівень освіти
народу, стали доступними досягнення науки і культури, була забезпечена
соціальна захищеність населення, розвивалася економіка, космічна і
воєнна промисловість і т.д., різко скоротився рівень злочинності, до
того ж протягом десятиліть система майже не використовувала масові
репресії.

Фашизм — право-екстремістський політичний рух, який виник в обстановці
революційних процесів, що охопила країни Західної Європи після першої
світової війни і перемоги революції в Росії. Вперше він був встановлений
в Італії в 1922 р. Італійський фашизм тяжів до відродження величі
Римської імперії, встановленню порядку, твердої державної влади. Фашизм
претендує на відновлення чи очищення “народної душі”, забезпечення
колективної ідентичності на культурному чи етнічному ґрунті. До кінця
30-х років фашистські режими утвердилися в Італії, Німеччині,
Португалії, Іспанії і ряді країн Східної і Центральної Європи. При усіх
своїх національних особливостях фашизм скрізь був однаковий: він виражав
інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, що робили
фашистським рухам фінансову і політичну підтримку, що прагнуть
використовувати їх для придушення революційних виступів працюючих мас,
збереження існуючого ладу і здійснення своїх імперських амбіцій на
міжнародній арені.

Третій різновид тоталітаризму — націонал-соціалізм. Як реальний
політичний і суспільний лад він виник у Німеччині в 1933 р. Ціль:
світове панування арійської раси і соціальна перевага — німецька нація.
Якщо в комуністичних системах агресивність спрямована насамперед
всередину — проти власних громадян (класового ворога), то в
націонал-соціалізмі — зовні, проти інших народів.

І все-таки тоталітаризм — історично приречений лад. Це суспільство —
самоїд, не здатне до ефективного творення, дбайливого, ініціативного
господарювання й існуюче головним чином за рахунок багатих природних
ресурсів, експлуатації, обмеження споживання більшості населення.
Тоталітаризм — закрите суспільство, не пристосоване до сучасного
якісного відновлення, обліку нових вимог світу, який безупинно зазнає
змін.

3.2.Авторитаризм

Одним з найбільш розповсюджених в історії типів політичної системи є
авторитаризм. По своїх характерних рисах він займає проміжне положення
між тоталітаризмом і демократією. З тоталітаризмом його ріднить звичайно
автократичний, не обмежений законами характер влади, з демократією —
наявність автономних, не регульованих державою суспільних сфер, особливо
економіки і приватного життя, збереження елементів цивільного
суспільства.

Авторитарний режим визначає такий метод володарювання, як авторитаризм,
що характеризується командним стилем керівництва, безумовним
підпорядкуванням без права заперечити рішення панівного суб’єкта,
централізацією влади. Способи володарювання тут переважно силові,
примусові, жорстко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливість
будь-яких конфліктів, а отже, й необхідність їх розв’язання. Цей режим
неправовий ще й тому, що владна доцільність керує законністю, виконавча
влада домінує над законодавчою, принцип поділу влади ігнорований,
реальна влада є монопольною незалежно від того, йдеться у цьому разі про
владу однієї особи (наприклад, монарха) чи групи осіб (номенклатурна
верхівка партії або армії). Західні дослідники вважають важливою
характеристикою цього політичного режиму обмежений плюралізм. Тут
припускається багатопартійність, але панувати в політичному житті
реально може лише правляча партія. Тут дозволені тільки політичні сили й
засоби масової інформації, лояльні щодо влади. Допускається незначна,
така, що не торкається владних підвалин режиму, критика на адресу
можновладців, але при цьому діє цензура. Осереддям авторитарного режиму
є неправова держава, де закон підпорядкований її охороні, а не захисту
істотно обмежених прав і свобод людини. Примітне, що у різних
авторитарних режимах все це здійснюється за тієї самої гаслової
аргументації: в ім’я розв’язання назрілих суспільних проблем,
згуртування народу, наведення порядку в боротьбі проти внутрішніх та
зовнішніх ворогів [6].

Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохи чи
країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників та
пріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIX
ст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво виражену
ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччя
переважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XX
сторіччя вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного
характеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітність
авторитаризму. Найвідомішими його формами є такі:

військовий режим, що має кілька різновидів: а) військово-диктаторський
режим, де армія є пріоритетною правлячою силою, ділячи виконавчу владу з
правлячою бюрократією (наприклад, Нігерія, Судан та ін.); б)
військово-демократичний режим, при якому армія є однією з політичних
інституцій і не підмінює інших, має місце політична діяльність, режим
стартує в результаті активізації партизанського руху (наприклад,
Нікарагуа, 1979 р.), військового державного перевороту (наприклад,
Панама, 1968 р.) і позначений недовготривалістю; в) авторитарний
преторіанізм (преторіанці — привілейовані військові частини в Римі,
гвардія імператорів, які за доби імперії були значною політичною силою,
що брала участь у двірських переворотах) — режим, що базується на
насиллі найманих військ;

монархічний режим, що поділяється на: а) абсолютну монархію, де влада
належить монарху, парламенту немає (наприклад, Саудівська Аравія); б)
дуалістичну (подвійну) монархію, в якій парламент хоч і діє, але його
роль є мінімальною, такою, що не заірохує самодержавному режиму
(наприклад, Кувейт);

теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю
релігійних діячів;

персоніфікований режим, репрезентований: а) персональною тиранією, в
якій влада належить вождю, котрий спирається за відсутності розгалужених
політичних інституцій передусім на поліцію (наприклад, режим Аміна в
Уганді); б) матримоніальною тиранією, де влада впродовж десятиріч
передається спадково (наприклад, режим Стресснера у Парагваї);

однопартійний режим, який має: а) напівконкурентний характер, оскільки
хоч вибори до органів влади проводяться, але кількість суб’єктів, що
беруть участь, зумисно звужена, оскільки відбір і відсіювання
претендентів здійснюють спочатку в рамках «партії влади», а відтак
відібраних висувають далі, незаперечне творячи «новий» суспільний
порядок; б) патронажно-клієнтальний характер, коли в політичний світ
впроваджують сімейно-родинні, кланові, етнічні, конфесійні та інші
взаємозв’язки, на грунті чого формується «партія патрона», котрий стає
для мас уособленням режиму й життєстверджувальним гарантом;

конституційний режим, що має такі різновиди: а)
конституційно-патріархальний, де життя позначене простотою політичних
звичаїв, відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни
Океанії); б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки
тут чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за
реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої в руках
однієї людини або в одному органі влади.

Авторитарній політичній системі характерні наступні риси:

Автократизм (самовладдя) невелике число носіїв влади. Ними можуть бути
одна людина (монарх, тиран) чи група осіб (військова хунта, олігархічна
група і т.д.).

Необмеженість влади, її не підконтрольність громадянам, при цьому влада
може правити за допомогою законів, але їх вона приймає за своїм
розсудом.

опора (реальна чи потенційна) на силу. Авторитарний режим може не
прибігати до масових репресій і користатися популярністю серед широких
шарів населення. Однак він має достатню силу, щоб у разі потреби за
своїм розсудом використовувати силу і примусити громадян до покори.

Монополізація влади і політики, недопущення політичної опозиції і
конкуренції. При авторитаризмі можливе існування обмеженого числа
партій, профспілок і інших організацій, але лише за умови їхньої
підконтрольності владі.

Відмовлення від тотального контролю над суспільством, невтручання в поза
політичні сфери і насамперед в економіку. Влада займається головним
чином питаннями забезпечення власної безпеки, суспільного порядку,
оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може впливати ні на стратегію
економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не
руйнуючи при цьому механізми ринкового самоврядування.

Рекрутування політичної еліти шляхом введення до складу виборчого органу
нових членів без проведення додаткових виборів, шляхом призначення
зверху, а не конкурентної електоральної боротьби [12].

Виходячи з вищевикладеного, авторитаризм — політичний режим, при якому
необмежена влада сконцентрована в руках однієї людини чи групи осіб, які
не допускають політичну опозицію. Авторитаризм цілком сполучимий з
повагою всіх інших, крім політичних, прав особистості.

Слабкі сторони авторитаризму: повна залежність політики від позиції
глави держави чи групи вищих керівників, відсутність у громадян
можливостей запобігання політичних авантюр чи сваволі, обмеженість
політичного вираження суспільних інтересів.

Переваги авторитарного режиму: висока здатність забезпечувати політичну
стабільність і суспільний порядок, мобілізовувати суспільні ресурси на
рішення визначених задач, переборювати опір політичних супротивників.

4. ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНІ

Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму — це звичайна
в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас
монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком
становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад
суспільного життя за відсутності характерного для нього стану
несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби
за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної
соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С. П.
Хантінгтона, частиною «великого процесу модернізації» в світі. Головні
завдання модернізації суспільства здатні розв’язувати політичні режими
різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись
з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний
істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля
економічних реформ.

В сучасній Україні існує специфічний «змішаний» політичний режим, в
якому поєднуються ознаки всіх основних «чистих» різновидів політичних
режимів:

а) демократичного,

б) авторитарного,

в) автократичного,

г) тоталітарного,

д) анархічного,

е) охлократичного.

Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід
відзначити:

1) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так
і громадських);

2) юридичну рівність громадян;

3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.

В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів
демократичного режиму — вирішення найголовніших політичних проблем
відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола
особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є
належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за
бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання
інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та
свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних
прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними
процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання —
антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність
зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків
[15].

Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку
про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного
політичного режиму. До таких елементів також належать:

1) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та
президента);

2) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади
та реальної відповідальності їх керівників та інших представників за
зміст та наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості є
інформація про фактичні основні джерла та реальний розмір доходів вищих
посадових осіб у державі.

Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка притаманна
сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну
політичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від
процесу її здійснення.

До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси
політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків
та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості,
нетерпимість до політичного інакомислення, анти-інтелектуалізм у сфері
гуманітраних знань, догматизм, примітивізація полі-гичної культури. В
основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні
тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть
регіональному та секторному рівнях політичної системи.

Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми
компонентами, як:

1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних
відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій
безпеки населення та представників органів політичної влади;

2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм
координації їхніх дій;

3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в
діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на
виключне право репрезентувати «справжні інтереси народу» та вимагати
заборони діяльності своїх опонентів);

4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії
на організоване застосування насиля.

І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму
характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним
структурам притаманні:

1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової
цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній ситуації
простими засобами і дуже швидко розв’язувати складні проблеми
суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої
праці;

2) відсутність у представників органів політичної влади реального
почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та
світом; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з
середовища «соціальних низів» та «маргінальних верств» суспільства,
представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та
групового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя.

Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної
України досить складно, тому що характер цієї еволюції залежатиме від
дуже великої кількості факторів (у тому числі випадкових), і не лише
внутрішніх, тобто таких, що мають відношення до процесів всередині
України, але й зовнішніх — тих, що стосуються процесів у інших країнах
та у світовому співтоваристві в цілому. Існує велика кількість
факторів, які можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але
все ж таки переліченні чинники — основні в нашій державі і найбільше
впливають на розвиток суспілства взагалі.

ВИСНОВОК

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з
яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові.

Політичний режим — це вираження політичного напряму здійснення
політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні
інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує
для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття
соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому
суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує
політичну систему, він пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим, можна
за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям
сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний. Зрозуміло,
у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у різних
пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає
можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які
переважають у кожному із зазначених типів політичних режимів.

Найбільш поширена типологія політичних режимів:

а) демократичний політичний режим;

б) ліберальний політичний режим;

в) авторитарний політичний режим;

г) тоталітарний політичний режим.

Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і
методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток
людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній
діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів
більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій;
формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах;
домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і
змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.

При антидемократичному режимі відбувається потоптання прав і свобод
людини, придушення опозиції, не виключається скасування представницького
вищого органу (парламенту) або перетворення його на маріонеткову
установу, формування уряду армією, що захопила владу, і т. ін.

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму.
Характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством;
одержавленням усіх легальних громадських організацій; не обмеженими
законом і закону не підвладними повноваженнями влад; забороною
демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених
конституційних прав і свобод; всепроникаючим контролем за діяльністю
громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю
гласності; войовничою тотальною нетерпимістю до усіх, хто мислить
інакше, ніж диктують правляча партія та її ідеологія; репресіями
відносно опозиції та інакомислячих; мілітаризацією суспільного життя;
прагненням до зовнішньої експансії.

Авторитарний режим не є настільки різким у крайніх, реакційних проявах,
як тоталітарний режим. Він поєднує в собі риси тоталітарного і
демократичного режимів. Як і демократичний режим, він зберігає автономію
особи і суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається
радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає
економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний
плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити
загальний контроль за населенням, обмежується жорстким політичним
контролем; може ґрунтуватися на праві, моральних засадах.

За останні 20 років дуже багато недемократичних: тоталітарних і
авторитарних режимів розпалося чи трансформувалося в демократичні
республіки чи держави на демократичній основі. Загальний недолік
недемократичних політичних систем полягає в тому, що вони не були
підконтрольні народу, а виходить, характер їхніх взаємин із громадянами
залежав насамперед від волі правителів. У минулі століття можливість
сваволі з боку авторитарних правителів істотно стримувалася традиціями
правління, щодо високою освіченістю і вихованістю монархів і
аристократії, їхнім самоконтролем на основі релігійно-моральних
кодексів, а також думкою церкви і погрозою народних повстань. У сучасну
епоху ці фактори або взагалі зникли, або їх дія сильна послабла. Тому
надійно приборкати владу, гарантувати захист громадян від державної
сваволі може тільки демократична форма правління. Тим народам, що готові
до індивідуальної волі і відповідальності, обмеженню власного егоїзму,
повазі закону і прав людини, демократія дійсно створює найкращі
можливості для індивідуального і суспільного розвитку, реалізації
гуманістичних цінностей: волі, рівноправності, справедливості,
соціальної творчості.

Очевидно, що для України оптимальна модель політичного і господарського
реформування може бути знайдена лише на шляху ретельного обліку власної
специфіки і світового досвіду, проведення активної і реалістичної
державної політики з метою формування більш динамічного і гуманного
суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 2000.

Влада при переході від тоталітаризму до демократії // Вільна думка. —
2001 — № 8.

Вятр Е. Лекції по політології Т- 1. Типологія політичних режимів. 1991.

Гуггенберг Б. Теорія демократії. // Поліс. — 2000. — №4.

Дзюба І. Політологія. Курс лекцій. — Київ, 2003.

Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / За редакцією
В.В.Копєйчикова.- К.:Юрінком,1999.

Лазоренко О. Теорія політології. Для тих, хто прагне успіху. Київ, 1996.

Основи теорії права: Навчальний посібник/ А.А.Нечитайленко — Харків,
1998.

Потульницький В. Нариси з української політології. Київ, 1994.

Потульницький В. Теорія української політології. Курс лекцій. Київ,
1993.

Стародубский Б.А. Політичні режими європейських країн. Свердловськ.,
1989.

Теорія держави: Навч. посібник / М.С.Кельман -Тернопіль, 2000.

Теория права: Підручник/ С.С.Алексєєв — видавництво БЕК, Харьков, 2000.

Теория государства и права: Підручник/ під ред. В.М.Корельского і
В.Д.Перевалова — М., 2001.

Характер політичного режиму // Політична думка. — 2003. — №6.

Якушик В. Різновиди політичних режимів. // Віче. – 1995. — №9.

Похожие записи