Курсова робота

на тему:

“Державний лад і право

Української Народної Республіки”

ПЛАН

Вступ

1. Утворення Української Народної Республіки. Державний лад і право УНР

1.1. Організація центральної влади

1.2. Організація місцевої влади

1.3. Військове будівництво та спеціальні служби УНР

1.4. Судова система УНР

1.5. Законодавча діяльність Центральної Ради

1.6. Останні дні Центральної Ради

2. Українська Народна Республіка часів Директорії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність даної теми зумовлена тим, що боротьба за державність
України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої
громадянської війни та іноземної інтервенції. У цій боротьбі можна
виділити кілька етапів. На першому — етапі національну революцію
очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено
Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це правління з кінця
квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та
німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному
відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p.
Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже
паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з
листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і
об’єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в
національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 — на
початку 1921 p. процес національного державного відродження був
перерваний перемогою об’єднаних радянських збройних сил, встановленням
радянської влади на більшій частині України та окупацією
західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

1. Утворення Української Народної Республіки.

Державний лад і право УНР

У ніч з 24 на 25 жовтня 1917 р. в Петрограді перемогло збройне
повстання, очолюване більшовиками

Полії у Петрограді вітала пробільшовицьки настроєна частина трудящих
України, однак переважна більшість її народних мас підтримувала політику
партій, які входили до складу Центральної Ради, — партій соціальних
реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні влади до Рад
більшовикам вдалося здійснити лише в пролетарському Донбасі. В більшості
ж районів України події розвивалися інакше. Особливо напружене становище
склалося у Києві. Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового
уряду, керівництво Центральної Ради прийняло резолюцію, в якій
засуджувалось збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати
Тимчасовий уряд, українські партії все ж таки висловилися проти переходу
влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли
всієї революційної демократії.

Центральна Рада вважала, що в такій ситуації можливий єдиний вихід, щоб
вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, — це утворення
Української Народної Республіки. 7 листопада 1917 p. був оголошений
текст /// Універсалу Центральної Ради. «Віднині Україна стає Українською
Народною Республікою… — говорилося в Універсалі.— Ми твердо станемо на
нашій землі, щоби силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка
Російська стала федерацією рівних і вільних народів».

М.Грушевський наголошував: на тому, що подібна «широка автономія
об’єктивно дає початок «її перетворенню у «повну державу ‘*. І вже через
два місяці після проголошення УНР на весь голос заявила, що вона є
«повною державою»: 22 січня IV Універсал Центральної Ради сповістив, що
«віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого не
залежною державою». Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з
Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий
поворот до повної незалежності, однак, з точки зору еволюції «чистих»
державних форм, цей шлях є закономірним.

З цього часу досить активно відбувається процес формування і
удосконалення державного ладу УНР.

1.1. Організація центральної влади

Особливе місце в структурі вищих органів УНР займала Центральна Рада. ‘У
III Універсалі міститься конструкція, згідно з якою Центральна Рада
поставлена українським народом «разом з братніми народами України…
берегти права, здобуті боротьбою», а в IV Універсалі сказано: «Ми,
Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян,
робітників і солдатів».

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення
Центральної Ради: «законодавчий орган», «представницький орган»,
нарешті, «революційний, демократичний парламент».

Проте, не зважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою
певну специфіку.

По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної
Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має
припинити свою діяльність, після скликання Всеукраїнських Установчих
зборів. По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загальних
виборів, а на основі делегування до її складу представників різних
демократичних громадських організацій.

Прагнучи у питаннях державного будівництва спиратися на всі соціальні
верстви населення України, Центральна Рада намагалася розширити свою
соціальну базу. Саме з цією метою на початок грудня 1917 р. був
спланований і Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та
солдатських депутатів. За нормами представництва депутати з’їзду мали
представляти усі українські землі.

Свої наміри щодо цього з’їзду мали і більшовики України. Вони намагалися
шляхом переобрання складу Центральної Ради перетворити її на зразок
російського ЦВК*.

Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів
розпочав свою роботу 4 грудня 1917 р. у Києві. На нього прибуло понад
2000 депутатів, переважно селян, серед яких більшовики складали трохи
більше 100 чоловік. Зрозуміло, що при такому співвідношенні сил з’їзд
висловив повну довіру і підтримку Центральній Раді та Генеральному
Секретаріату. В резолюції з’їзду, зокрема, говорилося: «З проголошенням
Третього Універсалу Центральна Рада стала на шлях широких соціальних і
політичних реформ і приступила до скликання Українських Установчих
зборів, яким єдино Центральна Рада може передати усю повноту влади в
Україні… З’їзд вважає переобрання Центральної Ради несвоєчасним і
недоцільним».

Більшовики були змушені залишити з’їзд і переїхати до Харкова, де
провели свій окремий з’їзд.

Незважаючи на всі свої зусилля, лідери Центральної Ради не змогли швидко
добитися повноцінного територіального представництва, хоча це питання не
сходило з порядку денного практично до останньої хвилини існування
Центральної Ради. Підсумок проблем представництва підбивався 20 березня
1918 р. На засіданні Малої Ради виступив М.Грушевський. Він нагадав, що
склад Центральної Ради поповнився новими організаціями українських мас,
які одна за одною виходили на політичну арену. Центральна Рада прагнула
якнайскоріше передати своє місце представництву, утвореному на підставі
виборчого права української землі.

Приймалися окремі акти, що визначали правові засади діяльності
Центральної Ради. Зокрема, 25 листопада 1917 p. було схвалено закон про
утримання Центральної Ради за державний кошт, 16 квітня 1918 р, — закон
про недоторканість членів Центральної Ради, тобто вони користувались
такими ж правами, як і «класичний» парламент. 9 квітня Центральна Рада
затвердила закон про право безмитного придбання книжок та інших видань
бібліотекою Центральної Ради.

Функції українського уряду виконував Генеральний Секретаріат. Після
оголошення IV Універсалу Генеральний Секретаріат перетворився на Раду
Народних Міністрів.

Уже після утворення УНР український уряд пережив чимало криз, зумовлених
різними факторами, і в результаті за часів Центральної Ради його склад
мав такий вигляд: голова міністрів — Голубович (укр. с.-р.); міністри:
внутрішніх справ — Ткаченко (укр. с.-д.); військових і морських справ —
Жуковський (укр. с.-р.); судових — Шелухін (укр. с.-ф.); земельних —
Ковалевський (укр. с.-р.); харчових — Коліух (укр. с.-д.); праці —
Михайлів (укр. с.-д.); пошт і телеграфів — Сидоренко (с. сам.);
залізничних шляхів — Сокович (укр. с.-р.), фінансів — Перепелиця (укр.
с.-р.); просвіти — Прокопович (с.-ф.); торгівлі й промислу —
Фещенко-Чоповський (с.-ф.); державний секретар закордонних справ — —
Любинський (укр. с.-р.); державний контролер — Лотоцький (с.-ф.).

Перед українським урядом постали ті ж самі проблеми, що й перед
Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми і проблеми
державотворення.

У галузі державотворення після проголошення УНР на перший план постає
проблема, яка полягала в прагненні розділити «сфери впливу» між
Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою, хоча вона так і не
дістала свого розв’язання. В результаті сталося так, що Центральна Рада
як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як орган виконавчий
займалися одними й тими ж самими питаннями, по яких приймались то
постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917 р. і Центральна
Рада, і Генеральний Секретаріат зверталися до проблеми ціноутворення. На
жаль, навіть конституція УНР не вирішила цієї проблеми.

Однак за тих умов українській справі значно більшої шкоди завдавало не
протистояння «гілок влади», а партійні чвари й суперечки між політичними
силами, які реально впливали на державне будівництво.

Центральна Рада все ж таки зробила важливий крок в напрямі формування
державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок
видання нових законів, відповідно до якого залишалися «в силі до
прийдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди і установи, які
зоставалися на території Української Народної Республіки по день 7
листопада 1917. p.». Цей акт фактично заклав правові основи державного
будівництва, Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації
мали здебільшого політичний і пропагандистський характер та були
розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо
кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте
жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацію і поставили
Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати державу в повному
обсязі.

Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики ламали стару державну
машину. Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до
потреб національного самовизначення. Наприклад, відповідно до
спеціального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917р.,
функції Головної скарбниці та Українського Державного Банку виконували
Київська губернська скарбниця та Київська контора Держбанку.

Варто звернути увагу й на таку деталь. Одні інституції починали діяти ще
до того, як відповідним чином «легалізувалися». Так, посада Генерального
контролера існувала ще в першому складі Генерального Секретаріату, однак
23 березня 1918 р. його канцелярія подає на розгляд Центральної Ради
проект закону «Про тимчасову організацію державного контролю». Створення
ж деяких інших, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них
доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату
передбачила організацію економічного комітету. Однак ця ідея стала
реалізуватися лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31
березня 1918 р. до неї надійшов проект закону «Про вищу економічну раду
УНР».

1.2. Організація місцевої влади

Її загальні принципи вперше окреслив ще до утворення УНР М.Грушевський,
який розробив таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям,
щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути
іншої власті, тільки з вибору народнього!»

В 1 Універсалі з цього приводу зазначалось таке: «Кожне село, кожна
волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси
українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з
Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках
людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести
широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати
адміністрацію».

У III Універсалі також йшлося про проблеми місцевого самоврядування:
«Генеральному Секретарству внутрішніх справ приписуємо: вжити всіх
заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що
являються органами найвищої адміністративної влади на місцях».

Як бачимо. Центральна Рада намагалася об’єднати два момента. З одного
боку, домінує ідея надання органам місцевого самоврядування широких прав
і повноважень, а з другого — визначення меж цих повноважень з
покладенням керівництва всією системою самоврядування в масштабах країни
на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Та не тільки й не стільки
ця, до певної міри теоретична дилема, заважала нормальному формуванню
місцевої адміністрації й самоврядуванню. Три основні проблеми, зрештою,
визначили долю цього процесу. По-перше, невизначеність самої системи
інституцій, які мали закласти фундамент місцевої влади. Поряд з органами
місцевого самоврядування, більшість з яких перейшла в спадщину ще від
Російської держави, діяли губернські і повітові комісари Центральної
Ради та згадані в III Універсалі «органи революційної демократії». Всі
вони функціонували за власним розсудом без механізму взаємодії й точного
розмежування «сфер впливу». Навпаки — деякі найважливіші питання взагалі
вилучалися з їх компетенції, що в свою чергу призводило до утворення
нових органів.

Універсал зобов’язав «правительство додати до помочі місцевим
самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів,
вибраних з місцевих людей», тобто з’явилася, точніше — легалізувалася,
ще одна ланка, оскільки Ради не припиняли своєї діяльності. Справді, їх
не можна було ігнорувати, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно
«не вписав» їх в існуючу структуру місцевих органів.

На початку березня Центральна Рада затвердила новий
адміністративно-територіальний поділ України, поділивши її на тридцять
земель. Отже, організація місцевої влади мала відповідати новим умовам,
але Центральна Рада не встигла це здійснити.

По-друге, органи місцевого самоврядування і місцева державна
адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і
реального впливу на місцеве життя.

По-третє, відсутність належної правової бази; законодавство в цій сфері
обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними нормами,
що містилися в універсалах Центральної Ради і деклараціях її
Генерального Секретаріату. Правовий статус комісарів Центральної Ради
фактично визначався положенням, прийнятим ще Тимчасовим урядом для своїх
представників. В Україні розроблявся закон про утворення нових органів
влади на місцях, однак до цього проекту, за свідченням П.Христюка, «було
тільки приступлено».

Наприкінці січня 1918 p. Центральна Рада нарешті ухвалила довгожданий
земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати відносини між
численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях.
«Верховне порядкування всіма землями з їх водами, надземними і
підземними багатствами, — зазначалось у ст. 4 закону, — належить до
скликання Українських Установчих зборів Українській Центральній Раді.
Порядкування в межах цього закону належить: землями міського
користування…— органам міського самоврядування; іншими — сільським
громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах
їх компетенції». Ця спроба так і не одержала свого завершення.

Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існування
Центральної Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня
1918 p., не звела все до спільного знаменника. У ст. 5 говорилося: «Не
порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і
громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу
децентралізації».

Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які
визначали відносини суб’єктів самоврядування з державною адміністрацією.
Так, Радам і Управам громад, волостей і земель «належить єдина
безпосередня місцева вдасть. Міністри УНР тільки контролюють їх
діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись
до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах
рішає Суд Української Народної Республіки». Що ж до самої Ради Народних
Міністрів, то до її компетенції входили лише ті питання, які «зістаються
поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР»,
причому Рада Народних Міністрів не може «порушувати законом установлених
компетенцій» органів місцевого самоврядування.

1.3. Військове будівництво та спеціальні служби УНР

Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по
українізації військових формувань як на території України, так і на
фронті, хоча її лідери і стояли на позиціях створення не регулярної
армії, а народної міліції. З цього питання в Україні йшла гостра
політична боротьба.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом
було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада
стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкінці грудня він
подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло
рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило
кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і
відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський,
артилерійський, зв’язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати
проблеми офіцерів-українців, які служили в російській армії й залишилися
«без роботи». М.Порш видав спеціальний наказ згідно з яким до
українського війська приймалися лише «офіцери, що були родом з України».

Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23
грудня з’явився закон «Про відстрочення призова на військову службу і
відкомандирування з неї громадян Української Республіки», потім — закон
«Про утворення Комітету по демобілізації армії» і, нарешті, 16 січня —
тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який
остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння
народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати
й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому
до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструкторів, які
після відповідної підготовки приступили б до організації народної
міліції. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли
під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральній Раді не
вистачає регулярної армії.

Після того, як на початку березня 1918 p. Центральна Рада повернулася ло
Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію
Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й
Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі
територіального набору. Українська армія мала складатися з 8 корпусів
піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема, план
призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування
регулярної армії. Крім того, Центральна Рада прагнула розв’язати
питання, пов’язані із соціальним захистом військовослужбовців. Так, 16
квітня Генеральне Писарство надіслало Центральній Раді законопроект про
допомогу сім’ям військовополонених.

Та було вже пізно. Однак не варто причини загибелі Центральної Ради
шукати лише в її прорахунках на військовій справі — вони тільки
поповнили низку фатальних помилок, що їх допустила Центральна Рада за
свою недовгу історію.

Організація, що сьогодні визначається узагальнюючим терміном «спеціальні
служби», теж була уразливим місцем в діяльності Центральної Ради, хоча й
привертала увагу її лідерів ще до утворення УНР.

Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революції» вийшло на
передній план. Спочатку цією справою займався, так званий, Революційний
комітет охорони революції на Україні, який було створено за рішенням
Малої Ради 25 жовтня. Серед прийнятих ним за кілька днів існування актів
можна виділити «Обов’язкову постанову», якою, зокрема, заборонялися
«зібрання і віча під відкритим небом і всякі інші виступи на вулиці».

Майже одночасно Мала Рада видала постанову «Про загальне керівництво
чинностями властей по охороні революції», згідно з якою ці функції
покладалися на Генеральний Секретаріат, той, у свою чергу, мав
«спиратися на органи революційної демократії». Крім того, при Головному
начальнику Київського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне
розпорядження виходило без її затвердження». До її складу входили по
одному представнику від Генерального Секретаріату, Українського
Генерального військового комітету. Ради III Українського військового
з’їзду, Київського міського самоврядування.

Для виконання цієї постанови Генеральний Секретаріат утворив при
Генеральному секретарстві внутрішніх справ «особливу комісію з
представників відомств, до якої перейшли справи по охороні порядку та
спокою на Україні». В інформації Генерального Секретаріату з цього
приводу містився заклик «по всіх справах, що торкаються охорони порядку
на Україні, звертатися до комісії». Було опубліковано й затверджено
Генеральним Секретаріатом «Правила приїзду до Києва під час теперішньої
війни в зв’язку з загальним планом розгрузки Києва».

Інша справа, що відповідні органи як в центрі, включаючи й сам
Генеральний Секретаріат, так і на місцях не мали реальних сил і
можливостей для здійснення своїх повноважень, і заклики встановити
порядок не давали позитивних результатів.

Отож, не дивно, зазначав з цього приводу В.Винниченко, що населення
«шукало якихось засобів рятунку», а це, на його думку, цілком природнім
шляхом призвело до організації, так званого, «вільного козацтва».
В.Винниченко тримався досить ідеалізованої точки зору на ці формування.
«Найбільш свідомий, політичне й національне, елемент села, — писав він,
— брав на себе завдання охорони порядку й ладу в своїй околиці».

Втім не тільки романтичні почуття, а цілком практичні міркування
визначили інтерес лідерів Центральної Ради до формування «вільного
козацтва» та їх прагнення повернути його у річище загального
державотворчого процесу. Це засвідчує, зокрема, Декларація Генерального
Секретаріату від 12 жовтня 1917 р., в якій наголошувалося, що в умовах
«епідемії грабежів, самосудів, анархістських виступів безвідповідальних
груп» найкращим засобом боротьби з цим лихом слід вважати активну
самодіяльність і самооборону населення.

16—19 жовтня в Чигирині відбувся з’їзд вільного козацтва, який ухвалив
«обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став
П.Скоропадський), а також «скликати губерніальні з’їзди, щоб обрати
кошових отаманів, з старшиною, що надасть організованості і сили
козацькому рухові». Намічена з’їздом структура вільного козацтва мала
такий вигляд: «Село нехай гуртується з селом, волость — в курінь, повіт
— в полк, губернія — в кіш, з сотенними, курінними, полковими та
кошовими отаманами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і
додержуються військового строю…'»». З’їзд також обговорив статут
вільного козацтва, затверджений Генеральним Секретаріатом 26 листопада,
згідно з яким вільне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в
Україні.

З метою підтримання громадського порядку формувалися також міліцейські
структури. Вільним козацтвом і міліцією «відало» одне й те саме
секретарство внутрішніх справ. На початку січня 1918 p. проблеми
«вільного козацтва» перейшли до компетенції секретарства військових
справ.

Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику каральної політики
Центральної Ради, то вона від самого початку була двозначною. Очевидним
є факт, що Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історії,
навпаки, можна навести чимало прикладів її повної безпорадності. Так,
навіть, напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у неї під
боком активно і майже вільно діяли більшовицькі організації,
публікувалися опозиційні видання, серед них найзапекліший опонент
Центральної Ради — газета «Пролетарская мысль». Разом з тим, відомими є
й протилежні факти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні
1918 p.

Втім, ця роздвоєність була зумовлена загальною хворобою Центральної
Ради, яка впливала на її діяльність, — насамперед організаційною
неспроможністю,

Весною 1918 p., вже після повернення до Києва, Центральна Рада вдалася
до останніх спроб якось змінити ситуацію. Саме тому пропонувалося
розширити повноваження губернських комісарів — їм надавалося право
«видавати обов’язкові постанови по справах, які торкаються порушення
громадського порядку та спокою і державної безпеки». Губернські комісари
мали застосувати за порушення виданих ними обов’язкових постанов штраф
до 3000 крб. або карати тюрмою строком до 3 місяців.

Крім того, 6 квітня Центральна Рада ухвалила утворити «Анкетно-слідчу
комісію для досліду випадків анархії й неправомірного поводження властей
цивільних і військових, з’ясування політичних і соціальних умов на
місцях». Анкетно-слідча комісія утворювалася у складі 25 членів
Центральної Ради і мала виконувати такі функції:

«дослід неправомірного поводження властей цивільних і військових на
місцях, вживання заходів і видання розпоряджень щодо усунення і
попередження цих явищ, з’ясування політичної і соціальної ситуації на
місцях», а також інші завдання. Все це свідчило про позитивну тенденцію
в політиці Центральної Ради, яка прагнула боротьбу з анархією поєднати з
боротьбою проти зловживань представників місцевої влади, а головне, мати
якусь об’єктивну картину того, що відбувається за межами столиці.

1.4. Судова система УНР

27 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним
Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні
твориться іменем Української Народної Республіки». 12 грудня
Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради
законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового
Генерального Суду, і через три дні він був ухвалений Центральною Радою.

«Генеральний Суд, — йшлося в ст. 1, — складається з трьох департаментів:
цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території
України всі функції, належні досі Правительствующему Сенатові в справах
судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового
відомства». Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їх
повноваження — до затвердження Генерального Суду на основі конституції —
визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема
«Учреждением судебных установлений». Цим же законодавством керувалися й
суди першої інстанції.

Проблем чинності законодавства колишньої Російської імперії торкалися ще
дві статті зазначеного акта. Так, у ст. 8 вказувалося, що «Генер. Суд в
своїй чинності пристосовується до законів, нормуючих чинність Правит.
Сенату, і порядкує їх з нинішнім законом про утворення Генер. Суду і
ухвалами законодавчого органу України», а ст. 9 підтверджувалося, що
«декрети Правит. Сенату в справах повсталих на території України і
подані йому до проголошення Генер. Судом своєї діяльності визначаються
У. Н. Республікою за правосильні і обов’язкові для судових установ
України».

Генеральний Суд після формування свого персонального складу мав
розробити свій «докладний регламент» і через секретарство судових справ
подати його на затвердження Центральною Радою. Взагалі це секретарство
мало значний вплив на діяльність Генерального Суду.

У подвійному підпорядкуванні опинилася так звана «прокураторія». З
одного боку, вона діяла при Генеральному Суді і називалася —
Прокураторія Генерального Суду, а з другого — її регламент
затверджувався секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з
прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторією». На
початку січня 1918 p. Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон «Про
упорядження прокураторського нагляду на Україні».

Важливий крок на шляху формування судової системи Центральна Рада
зробила 30 грудня 1917 p. Вона спеціальним законом визнала
«неправомочність київської, харківської й новочеркаської судових палат з
1 грудня 1917 p.» і одночасно ухвалила ще один закон — «Про заведення
апеляційних судів». Повноваження, «обсяг ділання» й внутрішня
організація нових апеляційних судів за деякими деталями майже не
відрізнялись від попередніх судових палат.

Нарешті, необхідно назвати й закон «Про умови обсадження і порядок
обрання суддів Генерального і апеляційних судів» від 23 грудня 1917 p.
Всі судді обиралися Центральною Радою більшістю в 3/5 голосів.

Цікаво, що на практиці вибори суддів проходили в обстановці конкурентної
боротьби. Як свідчать протоколи засідання Центральної Ради від 2 квітня
1918 р., на ньому було обрано п’ятеро Генеральних суддів, причому для
голосування пропонувалося 17 кандидатур. Так само для обрання членами
Київського апеляційного суду пропонувався 41 кандидат, за списком для
голосування було внесено ЗО кандидатів, а обрано лише 10.

Наприкінці квітня 1918 p. Центральна Рада знову мала розглянути питання
про Генеральний суд. Так, 18 квітня Генеральне писарство винесло на її
розгляд проект закону «Про зміну Артикулу І Закону про Генеральний Суд»,
яким, зокрема, йому пропонувалося надати й функції Головного Військового
Суду щодо справ, вирішуваних на території України.

1.5. Законодавча діяльність Центральної Ради

Проголошення У HP докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода
держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого
регулювання найважливіших проблем життя країни.

25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів,
згідно з яким «до сформування Федеративної Російської республіки і
утворення її конституції виключне й неподільне право видавати закони для
Української Народної Республіки належить Центральній Раді», а «право
видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить
Генеральним Секретарям Української Народної Республіки». Разом з тим цей
закон не підтвердив дію «всіх законів і постанов», які мали чинність на
території У HP до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були
скасовані Універсалами, законами і постановами Центральної Ради й
Генерального Секретаріату. Водночас розпочався процес формування власної
правової системи.

В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні
завдання Центральної Ради став закон «Про вибори до Установчих зборів
Української Народної Республіки». Це був найбільший за обсягом закон,
прийнятий Центральною Радою, 183 статті якого детально регламентували
порядок організації й проведення виборів.

Закон затверджувався в два етапи. Спочатку, 11 листопада 1917 p.,
Центральна Рада ухвалила його перший розділ, що складався з десяти глав:
«Загальні статті» (у ній, зокрема, наводився перелік «виборчих округ»);
«Про виборче право» (відповідно до ст. З «право участі в виборах до
Установчих зборів Української Народної Республіки мають громадяни
Російської республіки обох полів, котрим до дня виборів вийде 20 років»,
позбавлялися ж виборчих прав «засуджені правосильними судовими
вироками», «невиплатні боржники, признані правосильною судовою установою
зловмисними банкротами», «служащі у війську, що самовільно покинули
військо», а також «члени роду, що царював в Росії»);

«Про установи, котрі відають проведенням виборів до Українських
Установчих Зборів» (ці функції належали «головній, окружним, повітовим і
городським комісіям по справах виборів до Українських Установчих зборів
та дільничним виборчим комісіям» (головній комісії, яка обиралася
Центральною Радою у складі 16 осіб, доручалося, зокрема, «загальне
пильнування ходу виборів і обмірковування засобів, необхідних для їх
прискорення», а також «вироблення і видання загальних інструкцій і
постанов на доповнення чи розвиток цього закону та інструкцій про його
здійснення»); «Про виборчі списки», «Про кандидатські списки», «Про
подавання і підрахунок виборчих карток», «Про встановлення результату
виборів» (в основу покладалася пропорційна система), «Про порядок
вступления на місце членів, які виступають з Українських Установчих
зборів», «Про забезпечення вільності і правильності виборів» (цей закон
прямо встановлював систему покарань за ті чи інші порушення — наприклад,
«винуватий в самовільнім здійманні, розірванні, закритті або зміненні
привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків, які
виходять від груп виборців», карався арештом на строк до одного місяця
або штрафом до 100 крб.); «Про трати на вибори до Українських Установчих
зборів».

16 листопада Центральна Рада затвердила другий розділ закону про вибори
до Українських Установчих зборів, три глави якого визначали специфічні
особливості виборів «в армії, флоті і тилу». Законом було затверджено ще
й «Правила про спільну з цивільним населенням участь в виборах частин
армії і флоту» та «Інструкцію для користування розділом першим Закону
про вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки».

Вибори мали відбутися 27 грудня 1917 p., а Установчі збори відкритися —
9 січня 1918 р. В деяких округах вибори справді пройшли. Потім війна
відсунула вибори на другий план, і лише 11 квітня Мала Рада ухвалила
провести їх 12 травня там, де вони не відбулися.

Досить неоднозначно розвивалася діяльність Центральної Ради в сфері,
умовно кажучи, «правового забезпечення економічної реформи «. Тодішня
ідеологія цих перетворень визначалася проголошеними III Універсалом
гаслами «упорядкування праці робітництва», «доброго упорядкування
виробництва», «рівномірного розпроділення продуктів споживання».
Відповідно Центральна Рада мала виробити правові підходи до реалізації
своєї концепції «соціальне орієнтованої» і «керованої» економіки, однак
вона не досягла цієї мети, насамперед через політичні причини, хоча в
той же час прийняла ряд важливих актів.

На перший план вийшла проблема власної валюти — в умовах кризи грошового
обігу. На початку січня Центральна Рада ввела вдію Тимчасовий закон про
випуск державних кредитних білетів У HP. Закон встановлював, що вони
випускаються Державним банком в розмірі, суворо обмеженому дійсними
потребами грошового обігу.

Деякі акти регламентували оподаткування. Зокрема, відповідно до закону
від 9 грудня 1917р. всі державні податки і прибутки, які на підставі
існуючих законів збиралися на території УНР, визнавалися «прибутками
державного скарбу УНР». Генеральний Секретаріат закликав населення
сумлінно і своєчасно вносити податки.

Нарешті, справжнім каменем спотикання для Центральної Ради виявився
державний бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних рішень. II
квітня 1918 p. був ухвалений закон «Про тимчасові розписки видатків на
1918 рік». Поки буде «складений і ухвалений перший бюджет Української
Народної Республіки, — зазначалося в цьому законі, — державні видатки
переводяться на підставі тимчасових розписів, які складаються
відповідними міністерствами на кожні чотири місяці і подаються через
Міністерство фінансів на затвердження Центральної Ради».

Певні кроки зробила Центральна Рада й в галузі соціального
законодавства, ухваливши, щоправда з великим запізненням, закон «Про
8-годинний робочий день», причому цей закон виходив за межі своєї назви,
оскільки визначав не тільки тривалість «робочого часу», а й
регламентував найм жінок і неповнолітніх, нічну працю, торкався
«особливо шкідливих виробництв і робіт» та інше.

Центральна Рада торкнулася багатьох інших галузей права — від
кримінального (скасувавши III Універсалом смертну кару й видавши 19
листопада 1917 p. закон про амністію) до міжнародного (наприклад, 26
квітня Генеральне писарство подало на її розгляд законопроект про
приєднання до Всесвітнього поштового союзу).

Оцінюючи ж чинники, що негативно вплинули на законодавчу діяльність
Центральної Ради, слід, звичайно, вказати на брак часу й
професіоналізму. Проте найбільш відчутно на ній відбилися політичні й
ідеологічні пристрасті. Найхарактерніший приклад — проблема власності.

Як відомо, Центральна Рада, її лідери постійно декларували прагнення
розбудувати Українську державу на соціалістичних засадах. Так,
наприклад, М.Грушевський відзначав: «Будуємо республіку не для
буржуазії, а для трудящих мас України». Це визначило ставлення лідерів
Українського уряду й до приватної власності. Грушевський вживає терміни
«належати» й «користуватися». В документах Центральної Ради бачимо ті ж
самі терміни «право порядкування», «право користування». М.Грушевський,
зокрема, був рішучим противником самого поняття «святість прав
власності». Особливе заперечення у нього викликала ідея власності на
землю. III Універсал скасував право приватної власності на землю.

Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз’яснення до Універсалу,
яким підкреслив, що скасування прав власності на землю й перехід їх до
трудящого народу слід розуміти «у тому смислі, що право власності на ці
землі переходить до народу Української Республіки, отже, від дня
опублікування Універсалу колишнім власникам забороняється землю
продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у
власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською
Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям,
а всьому трудящому народу, причому скасування власності, як і весь
земельний лад на Україні, мають підтвердити й остаточно встановити
Українські Установчі збори». Відповідно до цього документа заборонялися
самочинні захоплення земель й всі подібні «революційні» акції.

Аналогічний принцип був покладений в основу і земельного законопроекту,
ухваленого наприкінці січня 1918 р. Ним, зокрема, встановлювалося, що
«землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування
сільським громадам та добровільно складеним товариствам». Незважаючи на
те що закон дозволяв «перехід права користування в спадщину», основна
проблема — людини, землі й ріллі — так і лишилася неврегульованою, що
врешті-решт призвело до фатальних наслідків. За свідченням В.Винниченка,
«сільський пролетаріат в обіцянки і закони про землю не вірив, більше
вірячи реальним фактам, а з іншого боку, ідея «соціалізації землі»
викликала обурення заможного селянства, «яке лаяло Центральну Раду й
агітувало на всі боки проти неї». У цих суперечностях Центральна Рада й
зустріла свій останній день — 29 квітня. Більше того, одночасно з
конституцією, де взагалі нічого не сказано про власність, Центральна
Рада нарешті ухвалює поправку до земельного закону, відповідно до якого
ділянки розміром до 30 десятин не підлягають «соціалізації». Проте це
вже нічого не могло змінити.

Такі ж політичні чинники визначили й долю закону про
національно-персональну автономію від 9 січня 1918 p., де йшлося про
право національних меншин на «самостійне устроєння… національного
життя в межах Української Народної Республіки». Відповідно до закону для
здійснення цього права передбачалося, зокрема, укладання спеціальних
«національних кадастрів», або іменних списків, відповідних
національностей, а остаточне рішення всіх проблем національних меншин,
зокрема компетенція, так званих, «Національних союзів» (саме їм, згідно
з законом, «виключно належить право представництва даної нації, яка живе
на території УНР, перед державними і громадськими установами»), підлягає
розгляду і затвердженню українським парламентом.

Однак, незважаючи на всю зовнішню привабливість, цей закон, який інколи
характеризують як «прояв великодушності українських політичних лідерів,
подію, що не мала прецеденту в історії людства», викликав неоднозначну
реакцію в тодішньому суспільстві. Як зауважує Д.Дорошенко, проблема
полягала в тому, що серед всіх «запланованих» національних меншин тільки
поляки прагнули організуватися на ґрунті захисту своїх національних
інтересів. Найбільш складною виявилася ситуація з російськомовним
населенням: «Говорити про якусь великоруську народність, яка жила в
Україні відокремленими колоніями, взагалі було дуже важко, бо й мова
йшла не за якісь там дійсно великоруські села, вкраплені подекуди серед
української етнографічної маси на Чернігівщині, Катеринославщині,
Харківщині чи ще десь там, навіть не про робітників Донецьких копалень»,
які в значній більшості складалися з захожих росіян: мова йшла про
насичення більшості міст, яке складалося з зросійщених українців з
домішкою природних росіян, які прибували на Україні як урядовці,
військові, купці, робітники. «Це все були елементи, які зжилися з
російською культурою, виховалися в ній, дорожили нею, були пройняті
загальноросійським патріотизмом… Всі вони зовсім не хотіли визнавати
себе на Україні за якусь «національну меншість». Та відокремити всіх цих
людей в якусь осібну національність було важко ще й тому, що
сьогоднішній «русский» чи «малорос» міг завтра національне усвідомитись
і стати вже українцем. Навпаки, сьогоднішній соціаліст-українець, ставши
більшовиком, дивився на «український націоналізм» як на щось реакційне і
вступав з українським рухом в боротьбу».

В результаті, підсумовує Д.Дорошенко, закон про національно-персональну
автономію, яким так пишалися лідери Центральної Ради, вважаючи його
зразком того, як треба будувати міжнаціональні відносини, в «дійсності
не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку
національних меншостей…»

Ще складнішою виявилася доля закону про громадянство від 2—4 березня
1918 p., згідно з яким громадянином УНР визнавався той, «хто народився
на території України і зв’язаний з нею постійним перебуванням». Всі інші
могли клопотатися про прийняття їх в українське громадянство. Однак таке
право реально мали лише ті особи, які постійно прожили три роки на
території республіки й ніколи не були помічені в «діяльності,
спрямованій проти української державності», причому ця норма не
поширювалась на Тих, хто до 1 серпня 1917 p. мешкав за межами У HP і
тільки під час війни прожив три роки на території республіки як
військовослужбовець або біженець. Крім того, в законі визначалися досить
стислі терміни подачі клопотань, пов’язаних з українським громадянством
(від 3 до 6 місяців з дня опублікування закону), а також дозволу на
перебування в Україні іноземців і тих, хто відмовився від українського
громадянства (знов-таки від 3 до 6 місяців)*.

Закон про громадянство викликав обурення насамперед фахівців-юристів.
Професор Б.Кістяковський заявив таке: «Якщо цей закон вийде, то я, як
українець-патріот, побоюсь, як би українська державність себе не
скомпрометувала». Міністр судових справ У HP С.Шелухін визнав, що закон
«складений поспіхом».

Незабаром з’явилися два альтернативні проекти нового закону про
громадянство. Перший від імені єврейської фракції був внесений 20 квітня
й передбачав практично нинішній «нульовий» варіант — громадянами УНР
визнавалися всі без винятку піддані колишньої Російської імперії, що
народилися на території України або на день опублікування цього закону
постійно жили на її території. Інший проект був підготовлений комісією
міністерства судових справ. Відповідно до нього під громадянством УНР
розумілася «державноправова належність людини до Української держави, що
утворює права і обов’язки громадянина». Стаття 4 визнавала громадянами
УНР «всіх російських підданих, що перебували осіло на Україні до 19
липня 1914 року». Особи ж, «які оселилися після 19 липня 1914 року і
проживали на території УНР до оголошення цього закону, коли хто з них
схоче стати громадянином Республіки, повинні протягом двох тижнів з дня
одержання закону подати заяву місцевому комісару».

Слід упом’янути і закон про державну символіку. Він мав цікаву
передісторію. У листопаді 1917 p. з ініціативи Генерального секретарства
освіти під головуванням М.Грушевського відбулася нарада, яка розглянула
питання про державний герб України. Як згадує М.Гру-шевський, ця нарада
мала «чисто теоретичний характер» — йшлося про конкурс в цій справі.
Серед варіантів гербів були традиційні. М.Грушевський звертає увагу на
три основних символи: «гарно стилізований геральдичний знак неясного
значення, щось вроді тризубця ще з часів Київської Русі», «пізніший
київський герб, як його бачимо на печатках київського магістрату
XVII—XVIII вв.— лук або арбалет, самостріл», і, нарешті, «козак з
мушкетом і шаблею» як герб козацького війська. Однак тоді вони не
«пройшли».

М.Грушевський вважав, що гербом України міг би стати «як символ творчої
мирної праці золотий плуг на синім тлі». Навколо плуга голова
Центральної Ради пропонував розмістити «знак старої Київської держави
Володимира Великого», герби Галицько-Волинського князівства та
Гетьманщини («козак з мушкетом»). Внизу, під плугом, мали бути розміщені
герби Києва і Львова, а вгорі — голуб з оливковою гілкою. «Взагалі, —
писав М.Грушевський, — хотів би я в атрибутах нашого герба бачити
якнайбільше підчеркнений культурний, творчий, об’єднавчий характер нашої
нової республіки».

Проте більш злободенні проблеми відсунули геральдичні пошуки на другий
план, до того ж змінилася й позиція М.Грушевського, який, навпаки,
вирішив повернутися в минуле. Отож, 12 березня 1918 р. Мала Рада
затвердила «Володимирів тризуб» державним гербом УНР.

Паралельно продовжувалася робота над проектом конституції УНР. 12
листопада VII сесія Центральної Ради на своєму засіданні заслухала
доповідь М.Грушевського про проект конституції України. Згадує її й IV
Універсал, де сказано, що Установчі збори мають ухвалити конституцію й
закріпити в ній «свободу, порядок і добробут на тепер і на будучі часи».

Та історія, як відомо, повернула все по своєму, і конституцію ухвалила
Центральна Рада. Це сталося 29 квітня 1918 p., тобто в останній день її
існування.

Перший же погляд на конституцію переконує в тому, що вона позбавлена
будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забарвлення. Вражає те,
що у вирі політичних пристрастей народився такий нейтральний документ,
де лише перша стаття «прив’язувала» його до тодішніх реалій: «Відновивши
своє державне право, яке Українська Народна Республіка, Україна, для
кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони
вільностей, культури і добробуту своїх громадян проголосила себе і нині
єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною».

Всі ж інші 82 статті конституції, об’єднані у сім розділів (загальні
постанови, права громадян України, органи влади УНР, Всенародні збори
УНР, Суд УНР, національні союзи, про тимчасове припинення громадянських
свобод), послідовно визначали соціально-політичну організацію
українського суспільства. Так, відповідно до конституції «верховним
органом власті У HP являються всенародні Збори, які безпосередньо
здійснюють вищу законодавчу власть в У HP і формують органи виконавчої і
судової власті в УНР», вища виконавча влада належить «Раді Народних
Міністрів», а «вищим органом судовим єсть Генеральний Суд УНР»; місцеве
самоврядування представлене «виборними Радами» і «Управами громад,
волостей і земель», лише їм «належить єдина безпосередня місцева власть:
міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність,
безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до
справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах
рішає Суд Української Народної Республіки».

Одне з центральних місць у конституції посідають права людини: свобода
слова, друку, совісті, «переміни місця перебування», недоторканість
«домашнього вогнища», рівність всіх громадян незалежно від походження,
віри, національності, майнового стану. Конституція визначала
законотворчу процедуру.

Відповідно до конституції УНР мала б стати парламентською республікою. У
свій передостанній день Центральна Рада обрала президента УНР. Ним став
М.Грушевський. Центральна Рада приймала конституцію як перспективний
документ, як своєрідний заповіт, бо добре усвідомлювала свою
приреченість; однак, сподіваючись на краще, прагнула зміцнити свої
позиції. Саме для цього і був потрібен президент.

1.6. Останні дні Центральної Ради

4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами
Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до
того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська.
Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили
в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два
дні на засіданні Всеукраїнського з’їзду Рад М.Грушевський заявив, що в
Україну вже вступила війська Раднаркому.

У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Петлюра)
Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на «право самовизначення
України шляхом нав’язування їй своїх форм політичного устрою».
М.Грушевський заявив, що «народні комісари» не мають права втручатися в
українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з’їзді Рад резолюції
ультиматум визначався як «агресивний крок проти Української Центральної
Ради». Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з
українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в
селянському з’їзді, підкреслили, що основою для переговорів між
Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних
комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж,
навпаки, незважаючи на численні декларації про «самовизначення націй аж
до відділення», не переводили своїх відносин з Україною в площину
міжнародного права.

Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше
після вітальних телеграм Центральній Раді, після багатотисячних
маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обгрунтованих
заяв, що український рух підтримують мільйони багнетів, чому все ж таки
Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу, а в творах
В.Винниченка з’явилися такі сумні рядки: «Я під той час уже не вірив у
особисту прихильність народу до Центральної Ради».

Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів — зовнішнього й
внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної
орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В.Винниченко в своєму
«Заповіті борцям», опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти
ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була
однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучі
назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла
«Вільна Україна» зробити гасло «Вільна Україна без холопа і пана», щоб
з’єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у
всебічне. Інша частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні
мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю
голосів висловилась «за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на
поміч проти більшовицької навали німецького війська».

По закінченні переговорів у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем
члени української делегації звернулися із закликом до німецького народу
з такими словами: «У цій тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо
помочі». Між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний
договір. 2 березня українські й німецькі війська вступили до Києва.
Центральна Рада повернулася, але якою ціною?

Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус,
М.Грушевський наголосив, що вона «залишатиметься рівно стільки, скільки
це буде потрібно для визволення України».

У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР
потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які
почували себе не «приятелями», а повноправними хазяями. Інакше не можна
розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами
генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів
воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького
судочинства.

Результати такої «дружби» показали себе дуже швидко. «Будучи в гущі
народу, — писав В.Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації
«орієнтація на зовнішні сили».

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається
універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його
втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати
намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре
усвідомлювали вирішальне значення соціально-економічних перетворень. Та
цей далекоглядний висновок лишився тільки політичним заповітом. Так само
фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити
ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Центральної Ради
М.Грушевський запропонував визнати «всякі прояви українського шовінізму,
виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним
злочинством». Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак,
зіткнувшись з цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав
людини, все ж таки обирає перше. 1 це породило низку труднощів.

У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні
картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому
суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти
оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.

2. Українська Народна Республіка часів Директорії

Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично
прийшла до влади. Прихід Директорії до влади вилився не в практичні
справи, а в цілу низку святкувань. Безпосередній учасник тих подій
В.Винниченко писав:

«Перед нами стояв цілий ряд кричущих питань нашої політики, від яких
залежало існування Республіки; круг нас творився хаос, з яким треба було
негайно почати найсерйознішу боротьбу; нас жагуче жадали всі серйозні
політичні партії в Києві. А ми не могли туди їхати, бо штаб готував
вступ Головного Отамана в Київ».

18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто
вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на
чолі з В. Чеховським.

Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею
прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам,
що відтепер вся влада в У HP має належати лише трудящим класам:
робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати
державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження
лише трудовому народові самостійної УНР.

Віддаючи належне програмним цілям Директорії, накресленим в заяві, слід
зазначити, що остання з’явилась дуже пізно: тільки через півтора місяця
після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по
взяттю Києва. Весь час населення майже нічого не знало про основні
завдання соціальної й політичної програми Директорії. Більш того, ця
заява залишалась на папері, оскільки влада керувалася іншою, неписаною і
неоголошеною програмою.

Становище нової влади було дуже тяжким. Армія повстанців, що забезпечила
переможний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою
створилась. Масу її складали селяни, які, поваливши гетьманський режим,
поспішили додому, щоб ділити панську землю.

Україна була оточена ворогами з усіх боків. Шість різних армій діяли на
її території. На заході стояли польські війська. Після повалення
гетьманської держави посилився рух радянських військ в Україну. На
південно-східному кордоні виступили російські сили антибільшовицького
спрямування, які очолив генерал Денікін. Південна смуга, з Одесою,
Миколаєвом, Херсоном, була зайнята французами.

Німецька та австро-угорська армії тримали «нейтралітет», бо їх солдати
кидали зброю і амуніцію й шукали нагоди для виїзду додому. Крім того, в
Україні почали діяти сотні загонів під проводом різних отаманів.

Велике лихо Директорії полягало в тому, що вона не мала відповідних
органів, які б проводили в життя її програму. Становище уряду було
важким ще й тому, що усередині його не було єдності, не було спільної
політичної лінії. Єдиним, що спочатку об’єднувало прихильників
Директорії, була боротьба проти гетьмана та його уряду. З падінням
гетьманату розбіжності посилились. У керівництва Директорії не було
сталої думки — ні політичної, ні соціальної. Тертя між течіями
Українського національного союзу, з членів якого було обрано Директорію,
не припинялось. Більшість його — В.Винниченко, В.Чеховський, М.Шаповал —
стояла за союз (з певними застереженнями) з більшовиками проти Антанти.
Інша частина, яку підтримував С.Петлюра, була за спільну дію уряду з
Антантою проти більшовиків.

Політична структура України була такою: представники соціалістичних
партій на початку грудня 1918 p. ухвалили, що найвища влада належить
Директорії, а законодавча — трудовому конгресові, обраному «трудовим
населенням». Виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, а влада
на місцях — трудовим радам селян, робітників та «трудової інтелігенції».
В уряді точилася дискусія щодо поняття «народ». Прем’єр В. Чеховський
наполягав, що право на участь в конгресі мають тільки представники
«трудящих мас». Але кого визнавати за «трудящих»? Виборчих прав були
позбавлені «не тільки «капіталісти» та «поміщики», а й частина
інтелігенції: професори, .адвокати, лікарі, педагоги середніх шкіл тощо.
Виборчих прав дістали представники інтелігенції, які мали «безпосередні
стосунки з народом: лікарські помічники, фельдшери, вчителі народних
шкіл, службовці канцелярій та ін. Так розуміли автори інструкції
«трудовий принцип».

5 січня 1919р. з’явився закон, яким було призначено перше засідання
Трудового конгресу на 22 січня 1919 р. В законі говорилось, що на
Трудовий конгрес треба обрати 593 делегати: 377. — від селян, 118 — від
робітників, 33 — від трудової інтелігенції і 65 — від західноукраїнських
земель.

Перебуваючи у скрутному становищі. Директорія, її уряд і український
народ нетерпляче очікували відкриття Трудового конгресу сподіваючись, що
його представники знайдуть вихід з важкого становища держави і вживуть
заходів до виведення України з міжнародної ізоляції і подолання
внутрішніх труднощів.

23 січня, в перший день своєї роботи, сесія Трудового конфесу
одноголосно прийняла Акт соборності. Конгрес ухвалив закон «Про форму
влади в Україні», яким вся влада передавалася Директорії;

були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи,
бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня тощо.

Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або
відкинуті наступною сесією конгресу. Директорія призначала або усувала з
посад членів кабінету. Конгрес висловився за демократичний устрій в
Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завдання підготувати вибори
майбутнього Сейму України. Конгрес схвалив також протест проти порушення
цілісності української території більшовицькою Росією, Денікіним і
Польщею.

Ситуація, в якій опинився Трудовий конгрес, була непростою. Більшовики
підходили до Києва. Головну увагу конгрес присвятив орієнтації — чи на
більшовиків, чи на Антанту.

Директорія не була спроможна об’єднати українські сили. На бік
більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під
командуванням отамана М.Григор’єва, яка перед тим тривалий час боролася
з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст
Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік
більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою
отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не
визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у
своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік
Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у
Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними
настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.

Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — цивільної людини на
пост Головного отамана.

В міру відходу німецьких та австрійських військ з України почалось її
захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для боротьби з
ними Директорія не мала. 2 лютого 1919р. Директорія була змушена
залишити Київ і переїхати до Вінниці. Київ негайно зайняли більшовики.
Цими подіями було завдано шкоду не лише військову, а й політичну і
моральну.

Ці обставини визначили прагнення багатьох членів уряду встановити
контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які
окупували південну Україну. Командування французького експедиційного
корпусу в Одесі теж мало доручення шукати контактів з Директорією. Проте
французи висунули цілу низку вимог до Директорії. Так, вони бажали, щоб
э неї вийшли В.Винниченко, С.Петлюра та прем’єр В.Чеховський; вони
вимагали формування нового, правого уряду, що створив би протягом трьох
місяців 300-тисячну українську армію під протекторатом Франції. Під час
боротьби з більшовиками остання мала контролювати українські залізниці,
щоб не було перерв у постачанні людей і військового спорядження для
фронту. Франція прагнула також мати вплив на господарську політику
українського уряду. Справу ж самостійності України мала вирішити мирна
конференція.

І хоча Директорія не бажала поступатися української державності і не
приймала всерйоз французьких пропозицій, вона все ж таки вислала свою
делегацію до Одеси з метою розпочати переговори з французькими
представниками.

Здавалось, що все йде до згоди України з Францією, бо В.Винниченко склав
повноваження і виїхав за кордон, відійшов також від справ прем’єр
В.Чеховський.

Позиція С.Петлюри, котрий після В.Винниченка вийшов на перше місце в
державі, заздалегідь прирікала на невдачу переговори з французами, які
домагалися його відставки. 13 лютого 1918 p. С.Петлюра створює новий
кабінет на чолі з С.Остапенком, який був прихильником союзу з Антантою,
і Кабінет Міністрів одержав завдання розпочати з французами нові
переговори.

Саме в той час почалася мирна конференція в Парижі, де французький
прем’єр Ж.Клемансо почав поволі формувати неприйнятну для України думку
між західними державами.

Таким чином, домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося,
оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії.
Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками,
Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану
генералом Денікіним.

Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду
почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти
Директорії як «буржуазного уряду».

Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала
дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовицьких сил Директорія
переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося
останнє засідання Директорії повного складу.

На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії:
вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, одного представника від
ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функції
Директорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджувати
закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження
лише останнім.

Створено новий уряд: головою кабінету став Б.Мартос. Новий Уряд
звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з
більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а
на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапенка, а праві кола
стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Мартоса.

Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в
руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну
роль.

У серпні 1919 p. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти
більшовиків. Командування Української галицької армії пропонувало йти
походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити
зв’язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план — найбільш
раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке
вважало, що обстановка вимагає спершу заволодіти Києвом. Було прийняте
компромісне, але не краще рішення — одночасно йти і на Одесу і на Київ.

У той же час до Києва спішно наближалися загони Добровольчої армії
генерала Бредова. 30 серпня 1919р. більшовики без бою залишили Київ. 31
серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії. Війська УНР
відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками, армією
та Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь та Поділля.

Директорія фактично розпалась. 15 листопада 1919 p. вона передала владу
С.Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і
далі треба вести її в формі партизанської боротьби.

На початку 1920 p. Польща окупувала Полісся, Холмщину, Підляшшя, Західну
Волинь, Галичину. В Польщі не було одностайного ставлення до Української
держави: соціалісти ставилися до неї прихильно, побоюючись відродження
російського імперіалізму, але більша частина партій ставилась до України
відверто ворожо.

В цих умовах українська місія у Варшаві без погодження з Директорією
подала польському урядові декларацію, в якій пропонувала визнати УНР
незалежною державою, обмеживши її кордони з Польщею по річці Збруч та
лінією через Волинь до Прип’яті.

Незабаром у Варшаві головою дипломатичної місії УНР і міністром
закордонних справ Польщі було підписано відповідний договір. Головні
пункти Варшавського договору були такі: 1) польський уряд визнав право
УНР на незалежне існування, а Директорію та Головного отамана С.Петлюру
за найвищу владу УНР; 2) кордони між УНР та Польщею встановлювались
вздовж р. Збруч, а на заході і сході кордоном між колишньою
Австро-Угорщиною та Росією; 3) польський уряд зобов’язувався не укладати
міжнародних угод, спрямованих проти УНР, те ж саме зобов’язувалася УНР
та ін.

Отже, Польща визнала за Україною право на незалежність, але за це
одержала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся.
Згідно з воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала велику
перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським
командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути
спільна валюта; залізниці підпорядковувались польському управлінню.
Український уряд зобов’язувався постачати польському війську харчування,
коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в Галичині.
Він перекреслював усю боротьбу Галичини за незалежність і передавав її
під владу Польщі.

Уряд Директорії був приголомшений цим договором, хоча С.Петлюра був
обізнаний з його умовами.

З липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським
урядом. Представники двох держав зустрінулись у Ризі. 12 жовтня 1920 р.
польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому
були визначені кордони між Україною і Польщею: по р. Збруч, далі Волинню
через Остріг до впаду Горині в Прип’ять. На три тижні було встановлено
перемир’я.

Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу по всьому
фронту. 10 листопада більшовицька кіннота здійснила глибокий прорив на
українському фронті і примусила українську армію після тяжких боїв
відступити за Збруч.

16 листопада 1920 р. в Криму було розбито армію Врангеля.

18 березня 1921 р. у Ризі підписали мирний договір Польща та радянська
Росія. Польща визнавала Українську Радянську Соціалістичну Республіку.
Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь
та Західне Полісся дісталися Польщі, Східна Волинь — радянській Україні.

Ризьким договором заборонялося перебувати на території Польщі
антибільшовицьким організаціям, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та
всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони
продовжували свою діяльність нелегально.

Долю Галичини було вирішено лише у 1923 р. Конференція послів у Парижі
ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних
прав.

Висновки

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг
бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов
згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та
партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на
тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало
будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до
кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася
перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про
ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної
інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного
відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше
зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким
лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій.
Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка
іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні
сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в
кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні
інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного
етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали
підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога
російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили
прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р.
більшовицького уряду і в підсумку — утворення УСРР та встановлення
радянської влади на більшій частині України.

Список використаної літератури

Винниченко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 222, 223

Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. К., 1997. — С. 4.

Грушевський М. На порозі нової України. К., 1994. — С. 84.

ГунчакТ. Українська Народна Республіка і національні меншини // Слово і
час. — 1990. — № 10. — С. 62.

Гончаренко В. Д., Рогожин А. Й. Центральна Рада і її правові акти //
Вісник Академії правових наук. — X., 1993. — № 1. — С 42—50.

Дорошенко Д. Історія України. 1917, 1920. Ч. 1. Мюнхен, 1966. — С.
270-271.

Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих
навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад. Академії правових наук
України А. Й. Рогожина. — К., 1996. — 448 с.

Кульчицький С.В. Центральна Рада. Утворення УНР // УЇЖ. — 1992. — № 6. —
С. 82.

Мироненко О.М. Світоч української державності. К, 1995. — С. 177—181.

Права національних меншинств і граждан УНР. — К., 1918. — С. 5, 7.

Романчук О. К. Ультиматум. К., 1990. — С. 17—19.

Слюсаренко А. Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К.,
1993. — С. 79—85.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Ч. II.
Прага. 1999. — С. 132.

PAGE

PAGE 34

Похожие записи