КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Декларація про державний суверенітет України

і її значення для утвердження суверенітету України” ПЛАН

Вступ

1. Початки новітнього конституційного процесу в Україні.

Декларація про державний суверенітет України

2. Структура і основна характеристика основних розділів Декларації про
державний суверенітет

3. Поняття і принцип державного ладу України

4. Принцип суверенітету України та їх закріплення в Декларації про
державний суверенітет України

5. Правові принципи, які зазначені Декларації та інших законодавчих
актах

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Процес “перебудови” суспільного життя в СРСР, який розпочав у другій
половині 80-х років минулого століття тодішній радянський лідер Михайло
Горбачов, його фактична відмова від тоталітаризму, спроба встановлення
цивілізованих відносин з країнами західної демократії дуже швидко
призвели до загальної демократизації суспільства, розвитку гласності,
заклали мінімальні основи для утвердження плюралізму в політичному,
ідеологічному та економічному житті країни.

У таких умовах доля радянської держави, названої у свій час “імперією
зла”, незалежно від волі ініціаторів “перебудови”, здається, була вже
визначена наперед. Саме тому, ні внесення змін до Конституції СРСР 1
грудня 1989 р., ні зміна виборчої системи, ні значне реформування
органів державної влади (створення З’їзду народних депутатів СРСР,
реально працюючої Верховної Ради СРСР, запровадження інститутів
Президента СРСР, Комітету конституційного нагляду і т.д.), ні ідея
нового “союзного договору” не могли вже зупинити рух національних
республік до незалежності, до створення (а в ряді випадків – і
відновлення) власної національної державності.

В Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною
Радою тоді ще Української РСР, 16 липня 1990 року сказано, що:
“Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України,
прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб
всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні
права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний,
соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність
побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і
самоврядування народу України, проголосила державний суверенітет
України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність
влади Республіки в межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах.“ Цей історичний документ
поклав початок розбудові суверенної, незалежної держави, став поворотним
пунктом в історії цілої нації, змінив хід подій на користь України.
Декларація стала одним із перших рішень Верховної Ради, в якому було
розгорнуто програму політико-правового, соціально-економічного і
культурного будівництва незалежної України. Прийняття Декларації
вселило великі надії у громадян у відродження і економічне зростання
для забезпечення матеріальних і духовних потреб українського народу.
Декларація дала підґрунтя для прийняття надзвичайно
важливих, основоположних законів нашої держави – Акт про проголошення
незалежності України та Конституція України.

Підтримані українським народом на всеукраїнському референдумі 1
грудня 1991 року, ці ідеї були послідовно реалізовані Верховною Радою,
яка створила правову базу демократичної держави з соціально
орієнтованою ринковою економікою, кінцевим результатом чого стало
політичне і юридичне визначення України як незалежної держави.

Саме сьогодні Україні дуже потрібні серйозний, неупереджений і
критичний аналіз ситуації, що склалася, чесне викриття причин помилок
і невдач, визначення насущних потреб суспільства, справжніх цілей і
завдань соціального розвитку, а також вибір найкращих засобів і методів
для їх здійснення. Інакше ми не зможемо рухатися у вірному напрямку.
Звертання до цієї проблеми далеко не випадкове. Стимулом до
цього послужив очевидний факт: після 16 років свого незалежного
існування, Україна опинилася на піку затяжної, дуже тяжкої
і глибокої загальносистемної кризи, що охопила практично всі
сторони життя нашого суспільства. По своїх масштабах і глибині вона
вже об’єктивно наближається до національної катастрофи.

1. Початки новітнього конституційного процесу в Україні.

Декларація про державний суверенітет України

Від балтійського узбережжя, через багатонаціональну Росію, від України
і Молдови – до Закавказзя і Середньої Азії, – просторами агонізуючої вже
на той час радянської держави прокотився так званий “парад
суверенітетів”. На порядку денному життя реально поставило питання про
створення нових Конституцій для нових держав. Не була винятком у цьому
процесі й Україна. Однак заради справедливості варто зазначити, що
України не було і серед лідерів даного руху.

Пізніше, відомий український вчений-правознавець Л.П.Юзьков (1938-1995)
згадував, що “задум прийняти принципово нову Конституцію України виник
ще у середині 80-х років, тобто на початку так званої перебудови. Але в
практичну площину ця ідея була поставлена лише після ухвалення Верховною
Радою України 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет
України”.

Тоді, 16 липня 1990 року, Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю
народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з
потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні
права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний,
соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність
побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і
самоврядування народу України, урочисто проголосила державний
суверенітет України – як верховенство, самостійність, повноту і
неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і
рівноправність у зовнішніх зносинах. У Декларації вперше в новітній
національній історії поруч із “Українською РСР” вжито слово “Україна” як
офіційна назва держави, повернуто до повноцінного політико-правового та
наукового обігу поняття “національна держава”, “право української нації
на самовизначення”, “національна державність”.

Положення Декларації про державний суверенітет України, зокрема,
визначали, що Українська РСР як суверенна національна держава
розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією
свого невід’ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює
захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які
насильницькі дії проти національної державності України з боку
політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих
осіб переслідуються законом. Розділи Декларації (“Народовладдя”,
“Державна влада”, “Громадянство Української РСР”, “Територіальне
верховенство”, “Економічна самостійність”, “Екологічна безпека”,
“Культурний розвиток”, “Зовнішня і внутрішня безпека”, “Міжнародні
відносини”) містили положення про народ України (громадян Республіки
всіх національностей) як єдине джерело державної влади, верховенство
Конституції та законів Республіки на своїй території, розподіл влади на
законодавчу, виконавчу і судову, верховенство Української РСР на всій
своїй території, необхідність запровадження громадянства Української
РСР, виключне право народу України на володіння, користування і
розпорядження національним багатством України, самостійність Української
РСР у встановленні порядку організації охорони природи на території
Республіки та порядку використання її природних багатств, право
Української РСР на власні Збройні Сили, внутрішні війська, органи
державної безпеки, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах
тощо. Закінчувався текст даного документа положеннями, якими було
визначено, що “Декларація є основою для нової Конституції, законів
України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод.
Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для
укладання союзного договору”.

Прийняття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний
суверенітет України сьогодні вважається початком, своєрідною точкою
відліку процесу відновлення державної незалежності України загалом та
трансформації попередньої (радянської) правової системи зокрема. Ця
подія мала й безпосереднє відношення до конституційного процесу в
Україні (у вужчому, юридичному розумінні – до процесу підготовки та
прийняття нової Конституції). Фактично, саме прийняттям Декларації про
державний суверенітет України було розпочато (дано старт) те, що згодом
почали називати конституційним процесом в Україні. І хоч тоді, під час
ухвалення самої Декларації про державний суверенітет України, не йшлося
про розроблення Конституції незалежної Української держави, а лише про
майбутню Конституцію для країни, учасниці нового союзного договору,
однак, саме ці положення Декларації, на думку Л.П.Юзькова, виявилися
надто “привабливими у плані прискорення державно-правової розбудови
України. Чимало народних депутатів у цьому зв’язку навіть ставили
питання про надання Декларації статусу Конституційного закону. Перемогла
ж ідея, за якою Декларація має залишитись у якості, зумовленій її
сутністю саме як декларації – документа урочистого проголошення
державного суверенітету України. Керуючись її засадами, необхідно
створити принципово нову Конституцію, яка відповідала б кращим світовим
стандартам, ґрунтувалася на теоретичних засадах і практичному досвіді
національного і міжнародного конституціоналізму”.

Більшість авторів, які у своїх працях торкалися питання загального
перебігу конституційного процесу в Україні 1990-1996 рр., як правило,
виділяють декілька його етапів (періодів), при цьому висловлюють різні
позиції. Як на наш погляд, у конституційному процесі в Україні 1990-1996
рр. можна виділити декілька відносно самостійних та взаємопов’язаних
етапів. Першим є так званий підготовчий етап, часові рамки якого
охоплюють період від 16 липня 1990 р. до середини серпня 1991 р., тобто
від прийняття Декларації про державний суверенітет України і до
державного перевороту в СРСР («ГКЧП»). «Підготовчим» цей етап називаємо
тому, що його початок та сам перебіг проходив ще в рамках попередньої
радянської політико-правової системи.

На його початках не йшлося про прийняття в кінцевому варіанті
Конституції України як незалежної держави, а тільки про оновлення
існуючої радянської нормативно-правової системи. Однак через об’єктивні
причини, саме в цей час було проведено велику підготовчу роботу,
насамперед, щодо утвердження в суспільстві думки про необхідність з
часом приступити в Україні до створення власної конституції. З
прийняттям 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення
незалежності України конституційний процес в Україні набув якісно нового
рівня, оскільки розпочалася підготовча робота щодо створення Конституції
України як незалежної держави. Часові рамки цього «першого» етапу
конституційного процесу – від кінця серпня 1991 р. до початку 1994 р.
(дострокові парламентські вибори).

Наступний (другий) етап конституційного процесу охоплює період: осінь
1994 р. (створення нової Конституційної комісії) – середина 1995 р.
(підписання Конституційного Договору 08.06.1995 р.). І останній (третій)
етап конституційного процесу – від початку червня 1995 р. до прийняття
Конституції України 28 червня 1996 р.

На виконання положень Декларації про державний суверенітет України 24
жовтня 1990 р. Постановою Верховної Ради Української РСР було створено
Комісію з розробки нової Конституції України (Конституційну комісію)
(всього 59 осіб), яку очолив Голова Верховної Ради Української РСР
Л.М.Кравчук. До складу Конституційної комісії, окрім народних депутатів
Української РСР (серед яких була й група представників
національно-демократичного руху: Бедь В.В., Головатий С.П.,
Голубець М.А., Драч І.Ф., Ємець О.І., Лук’яненко Л.Г., Павличко Д.В.,
Чорновіл В.М., Юхновський І.Р.), увійшли відомі юристи-практики та
вчені-правознавці – Бойко В.Ф. (міністр юстиції), Козюбра М.І.
(завідувач кафедри теорії держави і права Київського державного
університету імені Т.Г.Шевченка), Мацюк А.Р. (керівник групи наукових
консультантів Секретаріату Верховної Ради Української РСР), Тацій В.Я.
(ректор Харківського юридичного інституту), Шемшученко Ю.С. (директор
Інституту держави і права АН УРСР) та Юзьков Л.П. (професор кафедри
державного та адміністративного права Київського державного університету
імені Т.Г.Шевченка). Конституційній комісії було доручено створити
робочі групи з підготовки окремих розділів проекту Конституції України,
залучивши до них провідних вчених і фахівців з відповідних галузей
знань, а Президії Верховної Ради Української РСР внести на розгляд сесії
Верховної Ради Української РСР у грудні 1990 р. Концепцію нової
Конституції України. Для оперативного вирішення питань, пов’язаних із
підготовкою Концепції нової Конституції України, на першому засіданні
Конституційної комісії, що відбулося 1 листопада 1990 р., було створено
Робочу групу, яку очолив проф. Леонід Юзьков. Перед Робочою групою
Конституційної комісії було “поставлено завдання відобразити в Концепції
нової Конституції вузлові питання щодо майбутнього державного устрою
Республіки, її назви, політичної, економічної та виборчої систем,
громадянства, системи прав, свобод та обов’язків людини і громадянина,
державної і національної символіки, територіального устрою тощо”.

2. Структура і основна характеристика основних розділів Декларації про
державний суверенітет

Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає зверхність і
незалежність влади. Розрізняють три види суверенітету: державний,
національний і народний.

Державний суверенітет — верховенство державної влади всередині країни та
її незалежність у зовнішньополітичній сфері.

Національний суверенітет — повновладдя нації, її реальна можливість
вільно вирішувати всі питання свого національного життя аж до створення
самостійної держави.

Народний суверенітет — повновладдя народу, який здійснює свою невід’ємну
й неподільну владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил.

У різних країнах юридичне закріплення та реальне існування цих трьох
видів суверенітету різне. Так, нині в Україні всі три види суверенітету
знайшли юридичне закріплення в розгляданій Декларації.

Поняття «державний суверенітет», висвітлене в преамбулі Декларації,
розкривається в десяти її розділах.

Розділ І. Самовизначення української нації. — Україна як суверенна
національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі
здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення
.

Розділ II. Народовладдя. — Громадяни Республіки всіх національностей
становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної
влади в Республіці.

Розділ ІІІ. Державна влада. — Україна є самостійною у вирішенні
будь-яких питань свого державного життя.

Розділ IV. Громадянство Української РСР. — Українська РСР має своє
громадянство… Всі громадяни мають гарантовані права та свободи,
передбачені Конституцією України і міжнародним правом. Українська РСР
забезпечує рівність перед законом всіх громадян Республіки.

Розділ V. Територіальне верховенство. — Українська РСР здійснює
верховенство на всій своїй території. Територія Української РСР в
існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана
без її згоди.

Розділ VI. Економічна самостійність. — Українська РСР самостійно
визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ
України має виключне право на володіння, користування та розпорядження
багатством України.

Розділ VII. Екологічна безпека. — Українська РСР самостійно встановлює
порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок
використання природних ресурсів.

Розділ VIII. Культурний розвиток. — Українська РСР є самостійною у
вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку
української нації, гарантує всім національностям, що проживають на
території Республіки, право їх вільного національно-культурного
розвитку.

Розділ IX. Зовнішня і внутрішня безпека. — Українська РСР має право на
власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та
органи державної безпеки…

Розділ X. Міжнародні відносини. — Українська РСР як суб’єкт міжнародного
права здійснює безпосередні зносини з іншими державами,., бере участь в
діяльності міжнародних організацій… Українська РСР виступає
рівноправним учасником міжнародного спілкування… Українська РСР визнає
перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет
загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами
внутрішньодержавного права.

Декларацію було покладено в основу нової Конституції, низки прийнятих
законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення
міжнародних договорів.

Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була
спрямована на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому
окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого
значення й дотепер.

Юридичне закріплення повної самостійності України поза СРСР було
здійснено Актом проголошення незалежності України, прийнятим Верховною
Радою України 24 серпня 1991 р. Сутність цього документа полягає в
закріпленні трьох головних положень:

• Проголошувалася незалежність України і створення самостійної
Української держави з офіційною назвою «Україна».

• Встановлювалося, що територія України є неподільною (єдиною) і
недоторканною.

• Закріплювалося, що (з моменту прийняття Акта) на території України
діють виключно Конституція і закони України.

З огляду на проголошення незалежності України і створення самостійної
Української держави необхідно було визначити долю державної території;
державно-правових закладів; законодавчих нормативно-правових актів;
міжнародних майнових прав та обов’язків України; громадянство. З цією
метою 12 вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про
правонаступництпво України». Він складається з дев’яти статей і містить
такі основні положення:

З моменту проголошення незалежності України вищим органом державної
влади на Україні є її Верховна Рада.

До прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР. Закони
УРСР та інші акти діють на території України, якщо вони не суперечать
законам України, прийнятим після проголошення незалежності України.

Органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діють до
створення органів держави на основі нової Конституції України.

Державним кордоном України є її колишній кордон у складі СРСР за станом
на 16 липня 1990 р.

Україна підтверджує свої обов’язки за міжнародними договорами,
укладеними УРСР до проголошення незалежності України, і є
правонаступницею прав та обов’язків за договорами СРСР, які не
суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Україна дала згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР за станом на
16 липня 1990 р., в частині, визначеній державною угодою.

Україна не несе відповідальності за кредитні договори СРСР, укладені
після 1 липня 1991 р. без згоди України.

Всі громадяни СРСР, які постійно проживали на момент проголошення
незалежності України на її території, є громадянами України.

Виходячи з Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення
незалежності України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла
Декларацію прав національностей України. Вона складається з невеличкої
преамбули (введення) і семи статей.

Стаття 1 встановлює рівноправ’я всіх народів і націй України.

Стаття 2 гарантує національностям збереження їх традиційного поселення.

Стаття 3 надає всім народам і національним групам право вільного
користування рідною мовою в усіх сферах життя.

Стаття 4 встановлює, що будь-яка національність має право сповідувати
свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати
національні свята та відправляти традиційні обряди своїх народів.

Стаття 5 закріплює, що пам’ятки історії та культури народів і
національних груп на території України охороняються законом.

Стаття 6 гарантує всім національностям право створювати свої культурні
об’єднання.

Стаття 7 встановлює, що національні культурні об’єднання, представники
національних меншин мають право на вільні стосунки зі своєю історичною
батьківщиною.

Отже, з вищевикладених нормативно-правових актів випливають такі головні
положення, що потім стали конституційними і сутність яких убачається в
тому, що «… громадяни Республіки всіх національностей складають народ
України». Вказується також, що «… народ України є єдиним джерелом
державної влади в Республіці». Це означає, що виключно народ формує
державну владу. Тільки народ має невід’ємне право визначати і змінювати
форми та зміст свого державного життя, себто створити чи ліквідувати
інститут президентства, вводити парламентаризм і т. д.

Далі випливає, що повновладдя народу реалізується на основі Конституції
через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної)
демократії. До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують
ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять:
референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах
органів державної влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депутатів
і виконавчих органів перед населенням.

3. Поняття і принцип державного ладу України

Перш ніж говорити про поняття та принципи здійснення
суверенітету України, слід з’ясувати питання про поняття і
принципи державного ладу України, так як суверенітет не може існувати
відокремлено від держави, народу, який живе на її території.

Поняття державного ладу є дуже важливим, проте, на жаль, і досі не
існує єдиної та усталеної дефініції цього поняття. І це при тому, що
категорія “державний лад” вживається часто і неадекватно
тлумачиться різними дослідниками. На сьогоднішній день існує декілька
підходів до цього питання, кожне з яких науково обґрунтоване. Але, на
мою думку, визначення державного ладу як єдності типу та форми
держави є найбільш повним та правильним. Форму держави визначають як
такий устрій (будову) держави, за якого дістають вияв її провідні
характеристики та який забезпечує в комплексі, в системі
організацію державної влади, методи, прийоми і способи її здійснення, а
також територіальну організацію суспільства.

Для того, щоб з’ясувати зміст цих трьох складових державного ладу
розглянемо їх докладніше.

Форма правління – це організація верховної влади в державі,
характер і принципи її взаємодії з іншими органами держави, з
політичними партіями, класами і соціальними групами. Форми правління
залежать від форми демократії, від наявності певної виборчої системи
або її відсутності, від наявності виборних органів тощо.

Державний устрій – це територіальна організація державної влади,
поділ її на певні складові частини з метою найкращого
управління суспільством, це взаємозв’язок окремих складових частин
держави між собою і їх спільними вищими державними органами.

Політичний (державний) режим – це сукупність або система методів,
способів, за допомогою яких здійснюється державна влада в
суспільстві, і характеризується станом демократичних прав і свобод
людини, відношенням державної влади до правових основ діяльності її
органів.

Тепер слід охарактеризувати форму держави України, де закріплюються ці
поняття і що вони означають.

Згідно з Конституцією України (ст.5) за формою правління Україна є
республікою. Що це означає? Слово “республіка” в тексті Конституції
не є складовою частиною найменування держави, а лише є
свідченням конституційного прийнятої в Україні форми правління.

У найбільш загальному визначенні республіка означає таку форму
державного правління, за якою вищий законодавчий орган держави є
колегіальним і обирається всім народом або його частиною. Україна є
змішаною або напівпрезидентською республікою. Це означає, що президент
– глава держави, обирається народом, так як і парламент; уряд
обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента.
Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює
уряд і не несе юридичної відповідальності.

В статті 6 Конституції України закріплено, що державна влада
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та
судову. Головними державними владними інститутами в Україні є органи:

1. Верховна Рада України (інститут законодавчої влади).

2. Кабінет Міністрів України (уряд, інститут виконавчої влади).

3. Вся система центральних і місцевих державних органів та установ,
що здійснюють владно-політичні та адміністративно управлінські
функції – Президент (глава держави).

Відповідно до статті 75 Конституції України, “єдиним органом
законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада
України”. Кількісно Верховна Рада складається з 450 депутатських
місць. Народні депутати України обираються за принципом загального,
рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.
Порядок проведення виборів визначається спеціальним законом.
Структурно Верховна Рада — однопалатний парламент.

Внутрішньоорганізаційно парламент України складається з Голови та
його заступників, постійних комітетів, тимчасових слідчих комісій.
Функціонально Верховна Рада України здійснює такі повноваження (їх
повний перелік зазначено у статті 85 Конституції України):

1) Законодавчі – внесення змін до Конституції України, ухвалення
законів країни з питань прав і свобод людини, громадянства;
статусу національних меншин, корінних народів, іноземців та осіб без
громадянства, порядку застосування мов; засад використання
природних ресурсів, організації та експлуатації енергосистем,
транспорту і зв’язку; основ соціального захисту; правового режиму
власності і підприємництва, засад зовнішніх зносин, регулювання
міграційних процесів; виборів діяльності об’єднань громадян, органів
виконавчої влади; територіального устрою і місцевого
самоврядування; судоустрою, організації і діяльності прокуратури,
слідства, адвокатури, нотаріату; структури і чисельності структур
Збройних Сил, СБУ, МВС, порядку використання Збройних Сил країни за
її межами та статусу іноземних військ на території України,
правового режиму надзвичайного та воєнного стану та інше.

2) Бюджетно-фінансові – затвердження Державного бюджету, внесення до
нього змін , контроль за його використанням, в т.ч. через
створення Рахункової палати; встановлення податків і зборів;
визначення статусу національної валюти та іноземних валют на території
України; встановлення порядку утворення і погашення державного
внутрішнього і зовнішнього боргу, випуску та обігу державних цінних
паперів, їх видів та типів.

3) Контрольні – здійснення парламентського контролю за діяльністю
уряду та інших установ, що передбачає заслуховування їх керівників
на пленарних засіданнях та на засіданнях депутатських комітетів і
комісій; отримання від посадових осіб необхідної інформації, вироблення
висновків і пропозицій щодо відповідальності того чи іншого керівника
тощо.

4) Кадрові – призначення і звільнення голови і членів Рахункової
палати, парламентського Уповноваженого з прав людини; половини складу
ради Національного банку, Національної ради з питань
телебачення і радіомовлення; третини складу Конституційного Суду
України; обрання суддів ні безстроковий термін; надання згоди на
призначення Президентом Прем’єр- міністра, на призначення і
звільнення Президентом голів Антимонопольного комітету, Фонду
державного майна, Державного комітету телебачення і
радіомовлення; голови та членів Центральної виборчої комісії; надання
згоди та призначення Президентом Генерального Прокурора та
висловлення йому недовіри, що тягне за собою його відставку.
Конституція України (ст. 113) визначає Кабінет Міністрів України як
“вищий орган у системі органів виконавчої влади”.

Формування Кабінету Міністрів відбувається таким чином (ст. 114
Конституції): 1. Президент призначає Прем’єр-міністра за згодою більш
ніж половини конституційного складу Верховної Ради України (не менше
ніж 226 депутатів).

2. Прем’єр-міністр подає Президентові кандидатури до складу Уряду:
першого віце-прем’єра, трьох віце-прем’єрів, міністрів.

3. Президент приймає рішення про призначення кандидатур, поданих
Прем’єр-міністром на відповідні посади в Уряді.

Згідно зі статтею 115 Конституції, Кабінет Міністрів припиняє свої
повноваження у разі: 1) обрання нового Президента; 2) заяви про
відставку Прем’єр-міністра; 3) звільнення Прем’єр-міністра Президентом;
4) ухвалення парламентом резолюції недовіри Урядові. Відставка
Прем’єр-міністра призводить до відставки усього складу Уряду. Після
відставки формування Уряду відбувається за наведеною вище
процедурою. Президент України має право в будь-який момент
звільнити з посади будь- якого члена Уряду (окрім голови Фонду
державного майна).

Структура Кабінету Міністрів України складається із Прем’єр-міністра,
першого віце-прем’єр-міністра, трьох віце-прем’єр-міністрів та
міністрів. Такий склад Уряду визначається конституційно. Однак
ані кількість міністерств, ані зв’язки між різними складовими Уряду і
його апарату поки що нормативно не визначені.

До виконавчої влади, окрім Уряду як її вищого органу, належать
державні комітети, агентства, міжвідомчі комісії тощо, а також
обласні і районні держадміністрації. Підпорядкованість тих чи інших
міністрів та підрозділів урядового апарату Прем’єр-міністрові
і віце-прем’єрам визначається спеціальною Постановою Кабінету
Міністрів.

Слід звернути увагу також на підпорядкованість “силових” міністрів,
міністрів закордонних справ та інформації безпосередньо главі держави.

Функціонально Кабінет Міністрів виконує цілу низку завдань (ст.116).
ці завдання можна поділити на: 1). Загальні – здійснює внутрішню і
зовнішню політику держави, виконує Конституцію, закони, укази
Президента. 2). Внутрішньополітичні –
забезпечує дотримання прав і свобод людини, громадянського порядку;
здійснює заходи щодо боротьби зі злочинністю, підтримання належного
стану обороноздатності і нацбезпеки. 3). Економічні – забезпечує
проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової
політики у сферах зайнятості. Праці та соціального захисту та
інше. 4). Бюджетні – розробляє проект Закону України про
Держбюджет, забезпечує виконання ухваленого верховною Радою Закону
про Державний бюджет, подає Парламентові звіт про його виконання. 5).
Гуманітарні та екологічні – забезпечує проведення політики у сфері
науки, освіти, культури, охорони довкілля і природокористування. 6).
Адміністративно-організаційні – спрямовує і координує роботу
міністерств, інших органів держвлади. Конституція України визначає
статус Президента як глави держави, що “виступає від її імені, є
гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянства
”(ст.102). 5 березня 1999 року було прийнято новий закон України
“Про вибори Президента України”, який з моменту його
опублікування набув чинності і діє зараз.

За формою політичного режиму Україна є демократичною державою
(ст.1). Демократичний – це такий режим, коли державна влада
здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли
враховуються інтереси всіх соціальних верств населення через
демократичні інститути – вибори, референдуми, засоби масової
інформації.

Система закріплених в Конституції прав і свобод людини і громадянина
свідчить про високий рівень демократії в Україні. Громадяни мають
рівні конституційні права і свободи, багато з яких є визначальними для
розуміння України як демократичної держави. Зокрема, це право на
свободу і особисту недоторканність, право на свободу думки і слова, на
вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і
віросповідання, об’єднання у політичні партії та громадські
організації , право брати участь в управлінні державними
справами, у всеукраїнських та місцевих референдумах тощо.

4. Принцип суверенітету України та їх закріплення в Декларації про
державний суверенітет України

Принципи та ознаки суверенітету України були закріплені в Декларації
про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, згідно з якою
принципи суверенітету України зводяться до наступного:

1) верховенство – відсутність іншої більш високої суспільної влади
на території держави: державна влада може відмінити, признати
недійсним будь-який прояв іншої суспільної влади;

2) самостійність – можливість самостійно приймати рішення
усередині країни та зовні при дотриманні норм національного
та міжнародного права;

3) вичерпність – розповсюдження державної влади на всі сфери
державного життя, на все населення та суспільні організації
країни;

4) неподільність влади держави в межах її території — єдність
влади в цілому і тільки функціональний її поділ на гілки
влади: законодавчу, виконавчу та судову; безпосереднє
здійснення власних велінь по їх каналам;

5) незалежність у зовнішніх зносинах – можливість самостійно
приймати рішення зовні країни при дотриманні норм міжнародного права
та повазі суверенітету інших країн;

6) рівноправ’я у зовнішніх зносинах – наявність в міжнародних
відносинах таких прав та обов’язків, як і в інших країнах;

7) невідчужуваність — неможливість свавільного відчуження
легітимної та легальної влади, тільки наявність закріпленої
законами можливості делегувати суверенні права держави
органам місцевого самоуправління.

В Конституції України 1996 року проголошується: “Суверенітет України
розповсюджується на всю її територію” (ст. 2). Це означає, що жодна
частина цієї території не може проголосити себе незалежною від
суверенної влади держави.

Однак держава не має право робити все, що вважає за потрібне, по
відношенню до інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне
право. Наприклад, державам забороняється застосовувати силу проти інших
держав, за винятком самооборони або вповноваження з боку Ради
безпеки ООН. Іншим обмеженням щодо свободи дій держави є юридичні
зобов’язання виконувати укладені нею договори.

Суверенітет володіє такими основними властивостями:

1) Суверенітет єдиний і неподільний, він не може бути розділений.

2) Суверенна влада постійна — її не можна передати на деякий
період кому-небудь.

3) Суверенна влада необмежена і надзаконна — жоден людський закон не
може обмежувати суверенітет.

4) Суверенна влада підкоряється тільки божественним і природним
законам, але не релігійним догмам.

Спробуємо зрозуміти, що означає кожна із цих тез.

1) В залежності від того, кому належить суверенітет, держава може бути
класифікована як монархія (абсолютна) чи демократія (республіка).
Монархія — держава, у якій суверенітетом володіє одна людина —
монарх. У цьому випадку воля однієї людини є непорушним законом для
всіх громадян цієї держави.

Неподільність суверенітету передбачає збереження форми керування
державою в будь-яких умовах. Неподільність повинна бути
одночасно тимчасовою і просторовою.

Просторова неподільність означає, що якщо суверенітет належить
монарху, то, наприклад, мер будь-якого містечка повинний підкорятися
саме монарху, і нікому іншому, і у всякому разі не учиняти сваволю.
Зрозуміло, що мер не завжди може підкорятися монарху безпосередньо. Тоді
він повинний підкорятися відповідному органу, що у свою чергу прямим
чи непрямим шляхом буде підкорятися монарху. Такі органи, а також і
сам мер є представниками суверенітету. Це, зрозуміло, не виходить,
що мер повинний по будь-якому питанню звертатися до монарха чи його
представника. Але монарх, визначивши що рішення мера не відповідає
його думці по цьому питанню, може скасувати це рішення. Однак, і
монарх не може влаштовувати сваволю в державі. Взагалі, монарх
може скасувати будь-які рішення свого представника. Очевидно,
принцип показності дає можливість створити процедуру оскарження
рішення суду у вищій інстанції. Передбачається, що чим тісніше зв’язок
між сувереном і його представником, тим точніше цей представник зможе
виразити волю суверена..

Особливо цікава взаємодія монарха з якими-небудь впливовими
структурами, що існують у державі. Теоретично монарх ні якою мірою
не повинний залежати ні від кого. Забезпечити цю незалежність повинен
закон. Здавалося б, випадок демократії більш складний.
Насправді це не вірно. Замість монарха можна підставити який-небудь
колегіальний орган. При цьому можна собі представити як постійно
діючий, так і тимчасовий орган. Демократичне правління
відбувається звичайно за допомогою референдуму. Зробленої демократії
бути не може, тому що неможливо все населення залучити в керуванню
державою. Тому парламент і президент є органами представницької
демократії.

Тимчасова неподільність суверенітету означає, що суверен ні на мить
не може втрачати правління. Якщо це демократична держава, то народ
завжди повинний контролювати діяльність президента чи парламенту, якщо
це монархія, то монарх не повинний цілком покладатися на
тимчасових правителів, але, навпроти, завжди могти скасувати невірне з
його погляду рішення і не тільки могти, але і робити це.

Суверенітет не можна передавати на якийсь термін іншій людині.
Наприклад, у демократичній республіці народ не повинний передавати
право безконтрольного керування країною одній людині чи групі людей.

Цей пункт дозволяє суверену змінювати закони так, як він хоче чи
вважає за потрібне. Якби не існувало божественних і природних
законів, то в демократичній республіці (приклад демократичної республіки
узятий для того, щоб показати, що суверенна влада незалежна від
форми суверена, її здійснюючого), народ міг би домовитися і раз у
рік страчувати по тисячі чоловік “просто так”. У реальності це
значить, що суверен може змінювати будь-які закони крім тих, котрі
входять у природні і божественні права, заборонені концепцією
суверенітету. Наприклад, оскільки суверенна влада нескінченна,
остільки суверен не може призначати собі правонаступника. 4)
Сказавши про необмеженість суверенної влади не можна забувати, що
маються на увазі тільки людські закони, а не природні і
божественні. Серед таких можна назвати право на життя, на приватну
власність, на волю слова і пересування і тому подібні.

Суверенітет – невід’ємний атрибут держави, основа ефективної
реалізації своїх багатогранних функцій. Із суверенітету України випливає
її незалежність, самостійність органів державної влади у вирішенні
зовнішніх і внутрішніх проблем. Державний суверенітет і незалежність
– основоположні ознаки держави.

Тепер слід розкрити поняття державного суверенітету, але необхідно
відмітити, що, крім державного суверенітету існує ще два
види суверенітету, а саме: національний і народний.

Суверенітет держави – це властивість держави, яка визначає її
верховенство, самостійність, та незалежність при виконанні внутрішніх
та зовнішніх функцій, незалежність держави від інших політичних і
соціальних влад всередині суспільства та від іноземних держав і
організацій у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики.
Суверенітет не може бути основою для антиправових дій, для сваволі.
Суверенітет має економічну, політичну і юридичну сторони. За цією
ознакою держава відрізняється від колоній та напівколоній.
Суверенітет – це право самостійно вирішувати економічну, державну,
соціальну та міжнародну політику, визначати завдання і функції
держави. Суверенітет має абсолютно-відносний характер, він не
повинен шкодити самій державі, народу і іншим державам. Аналіз
правового статусу України дає підстави вважати, що Україна
відповідає всім ознакам суверенної держави. Цьому слугує і
міжнародне визнання України у світі, розширення її двосторонніх та
багатосторонніх зв’язків. Національний суверенітет — повновладдя
нації, її політична свобода, реальна можливість визначити характер
свого національного життя. Для колишнього Союзу РСР, який об’єднував
53 національно-територіальні державні утворення, даний суверенітет
набув особливого значення. Важливим він є також для України, де
проживає 110 національностей. Народний суверенітет — повновладдя
народу, володіння ним соціально- економічними і політичними засобами,
які забезпечують участь громадян в управлінні суспільством і
державою. Народ України реалізує суверенітет через обрані
демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також
безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні
громадські організації та формування. Головним виразником
суверенітету народу є держава, яка поставила за мету
формування правового, демократичного суспільства.

Існує декілька підходів щодо визначення видів суверенітету. За
першим із них розрізняють внутрішню та зовнішню сторони
суверенітету.

Внутрішня сторона виражає верховенство та повноту державної влади по
відношенню до всіх інших організацій в політичній системі суспільства,
її монопольне право на законодавство, управління та юрисдикцію внутрі
країни в межах всієї державної території.

Зовнішня сторона виражає незалежність та рівноправ’я держави як
суб’єкта міжнародного права у взаємозв’язку із іншими
державами, неприпустимість втручання у внутрішні справи держави.
Також державний суверенітет поділяється на потенційний і реальний.

Потенційний суверенітет – це такий суверенітет, який належить будь-
якому народу, незалежно від того, утворює даний народ державу чи
ні, визнають їх інші держави чи ні.

Реальний суверенітет – це втілення в життя суверенних прав народу, які
виражають найважливіші інтереси і вважаються найкращими для даного
народу. Забезпечення суверенітету України. В Декларації про
державний суверенітет від 16 липня 1990 року Україна проголосила
державний суверенітет, який характеризується як верховенство,
самостійність, повнота і неподільність влади у межах
національної території, незалежність і рівноправність у зовнішніх
відносинах. Джерелом такого суверенітету і незалежності є воля народу,
виражена населенням на референдумі 1 грудня 1991 року. 24 серпня 1991
року відкрилася позачергова сесія Верховна Рада України, на якій було
розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято
низку надзвичайно важливих документів. Серед них — постанова та Акт
проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю
(Постанова: за — 321, Акт: за — 346). У результаті Україна стала
незалежною демократичною державою з неподільною та
недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція,
закони та постанови уряду. За незалежність проголосували — 90,32
відсотки голосуючих (близько 29 млн. чол.). На урочистому засіданні
5 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла звернення “До
парламентаріїв і народів світу”, в якому наголошувалося, що договір
1922 року про утворення СРСР вважає стосовно себе недійсним і
недіючим. Заявлялось, що Україна будує демократичну правову державу,
першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини.
Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від
1 листопада 1991 року щодо гарантування усім народам і
громадянам республіки рівних політичних, громадянських,
економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався
перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм
власності, висловлювалася готовність до активізації
міжнародного співробітництва на засадах рівноправності,
суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання
територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів.
Неподільною і недоторканою Україна оголосила і власну територію,
водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави.
Задекларовано також було без’ядерний статус республіки, оборонний
характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на
засадах мінімальної достатності. Суверенітет полягає у ефективному
функціонуванні органів держави — законодавчих, виконавчих,
судових, а також у правовій системі. Реалізуючи суверенні права,
Україна зміцнює триєдину владу. В цьому плані слід розглядати
введення поста президента і обрання цієї вищої службової особи шляхом
всенародного голосування. Важливе значення має також введення посад і
призначення представників президента України, формування
місцевої державної адміністрації. Вироблена концепція судово-правової
реформи, яка реалізується вже у законодавчих актах і на практиці.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова
розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все
здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим
суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної
Ради УРСР від 17 вересня 1991 року до Конституції були внесені
зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний
суверенітет республіки. У тексті Конституції слова “Українська
Радянська Соціалістична Республіка” і “Українська РСР” були змінені
на споконвічну назву нашої держави – “Україна”. В розділі
Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни
розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного
учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з
розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави.
Україну визнали понад 130 країн світу.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення
власного демократичного державного апарату, без втручання в цей
процес сторонніх сил, з усуненням залишків
командно-адміністративної системи управління.

5. Правові принципи, які зазначені Декларації та інших законодавчих
актах

Доцільно розглянути окремі правові принципи, закріплені у
Декларації та Акті і розвинуті в інших законодавчих актах. У
Декларації, зокрема, визначається необхідність побудови правової
держави.

Називатись правовою може тільки та держава, яка точно додержується
принципів: верховенство закону щодо інших правових актів і у
суспільному житті; зв’язок законом самої держави, всіх її
органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;
непорушність свободи особи, її прав та законних інтересів, честі і
гідності, їх охорона і гарантування ; взаємна відповідальність
держави і особи; ефективність контролю за здійсненням законів та інших
нормативних актів. Підготовлена і продовжує напрацьовуватись
нормативна база для здійснення принципів правової держави.

У Декларації проголошено, що Україна забезпечує верховенство її
Конституції і законів на своїй території, закріплюється один з
основоположних принципів правової держави, за яким Конституція та
інші закони мають верховенство щодо інших правових актів. При
розбіжності відомчих актів, у тому числі указів президента, постанов
і розпоряджень уряду, із законом — діє останній.

Для правового забезпечення суверенітету і незалежності України було
зроблено чимало, але найважливішим кроком було прийняття нової
конституції України — Основного закону України.

Після проголошення суверенітету почався процес створення
нормативної бази, без якої Україна як держава не могла існувати.
Декларація про державний суверенітет України проголосила принцип
поділу влади в республіці на законодавчу, виконавчу і судову

До 1996 року розбудова державного апарату першу стадію практично
пройшла. ЇЇ можна умовно визначити такими подіями:
проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р., підписанням 8
червня 1995 р. Президентом України Л.Кучмою і головою Верховної
Ради України О.Морозом Конституційного договору, покликаного усунути
кризовий стан влади в країні.

На першій стадії створення нового державного апарату України одним з
важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 року,
про внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено
спробу більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою,
виконавчою і судовою владою. Були також затверджені символи
України як незалежної держави: Державний герб, Державний прапор і
Державний гімн.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства часто вживають термін
“правова держава”, при цьому одні автори виходять з того, що вони
бажають підкреслити, що проголосивши себе суверенною і незалежною,
Україна стала і правовою державою, а інші з прагнення довести, що
побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

Згідно зі статтею 1 Конституції нашої держави Україна є суверенна і
незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Проте це лише
загальні конституційні засади. Для того, щоб побудувати таку державу
необхідне міцне теоретичне підґрунтя, глибокі наукові розробки
юристів – вчених і практиків, із врахуванням як вітчизняного, так
і зарубіжного досвіду. Прийнята 16 липня 1990 року Декларація
про державний суверенітет, відіграла важливу роль у становленні в
Україні конституційного ладу на демократичних засадах, заклала
цінності, які стали підґрунтям для Конституції України 1996
року, визначила напрямок державно-правових процесів. За
час, що пройшов з дня прийняття Декларація про державний
суверенітет України, в країні відбулися істотні якісні зміни. Була
прийнята Конституція України, більш ніж тисяча законів, серед них
закони: про громадянство, про всеукраїнський та місцеві референдуми,
про об’єднання громадян, про Президента України, про статус
народного депутата України, про прокуратуру, про вибори народних
депутатів України, про правовий статус іноземців, про власність та
інші, що створили міцну нормативно-правову базу становлення України як
суверенної, незалежної держави, що беруть початок з ідей Декларація
про державний суверенітет України.

Разом з тим існує чимало невирішених проблем щодо забезпеченням
суверенітету України, пов’язаних із деякими принципами. Принцип
верховенства права визначає умови життєдіяльності усього
соціального організму, тобто створення і функціонування державних
органів та громадських організацій, ставлення до них, а також стосунки
між окремими громадянами. У нашій державі наукове осмислення і
аналіз цього принципу розпочалися лише після його закріплення у ст. 8
Конституції України. З урахуванням цього Верховна Рада України
повинна приймати закони, що мають відповідати принципам
справедливості, гуманізму; забезпечувати права, свободи і законні
інтереси громадян; відображати суспільні відносини, які склалися у
нашій країні.

Доводиться констатувати, що поки що у нашій державі не досягнуто
панування принципу верховенства права. Зокрема, приймаються нестабільні
та не досконалі закони, видаються підзаконні нормативно-правові
акти, які суперечать вимогам законів. Відповідно до принципу
поділу влади остання має бути поділена між законодавчими,
виконавчими та судовими органами. При цьому кожна з гілок влади
повинна бути незалежною, що має виключати можливість узурпації влади
якоюсь особою чи окремим органом. Проте, нині в Україні
спостерігається протистояння між законодавчою та виконавчою гілками
влади.

Чим же поясняється відсутність взаємодії між органами виконавчої влади
та Верховною Радою України? Причин декілька, але основні такі:
недостатній рівень політико-правової культури та професіоналізму
парламентаріїв та урядовців; мітингово-популістський характер роботи
верховної Ради та занадто заформалізований, бюрократичний
процес прийняття важливих економічних рішень в уряді;
амбіціозність окремих народних депутатів України під час здійснення
контактів з урядовими структурами. Принцип реальності прав і
свобод людини та громадянина передбачає, що вони мають бути не
тільки продекларовані у законодавчих актах, а й забезпечені та
гарантовані усіма соціальними суб’єктами, насамперед державою.
Цей принцип закріплено у ст.3 Конституції України, яка
встановлює, що людина, її життя, здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпека визнаються у нашій державі
найвищою соціальною цінністю.

Однак нині в Україні через об’єктивні та суб’єктивні причини існує
проблема реальності прав та свобод людини та громадянина, яка має не
тільки правовий аспект, а й тісно пов’язана з політичним та
економічним станом суспільства, рівнем його духовності та
консолідованості. Важливим є принцип законності, який означає, що
державою керує закон, усе здійснюється згідно з законом, ніхто не
підноситься над ним. Закон сам панує, виражаючи загальну волю.
Наслідком реалізації цього принципу стає правопорядок, тобто система
правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму
законності. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності
та правопорядку як елементів правової держави є юридична
відповідальність та вживання у межах закону справедливих заходів у
разі вчинення того або іншого правопорушення. А будь-яка
несправедливість викликає невдоволення людей і може призвести до
соціальних конфліктів. Державний суверенітет України визначається
не тільки і не стільки юридичним закріпленням на конституційному
рівні положення про те, що Україна є суверенною державою, а
забезпеченням цього політико-правового стану державної влади
економічними, дипломатичними та іншими засобами. Особливо важливо,
щоб суверенітет України базувався на міцній економічній основі. Для
зв’язків з іншими державами це досить важливий фактор. Тому
утвердження України як суверенної держави передбачає прийняття мір
щодо забезпечення реальної економічної самостійності та незалежності.

Висновки

Отже, з всього вищесказаного можна зробити такі висновки:
державний суверенітет — це “збірна ознака держави” він концентрує в
собі найбільш істотні риси державної організації суспільства.

Поняття «державний суверенітет», висвітлене в преамбулі Декларації,
розкривається в десяти її розділах.

Розділ І. Самовизначення української нації. — Україна як суверенна
національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі
здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення
.

Розділ II. Народовладдя. — Громадяни Республіки всіх національностей
становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної
влади в Республіці.

Розділ ІІІ. Державна влада. — Україна є самостійною у вирішенні
будь-яких питань свого державного життя.

Розділ IV. Громадянство Української РСР. — Українська РСР має своє
громадянство… Всі громадяни мають гарантовані права та свободи,
передбачені Конституцією України і міжнародним правом. Українська РСР
забезпечує рівність перед законом всіх громадян Республіки.

Розділ V. Територіальне верховенство. — Українська РСР здійснює
верховенство на всій своїй території. Територія Української РСР в
існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана
без її згоди.

Розділ VI. Економічна самостійність. — Українська РСР самостійно
визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ
України має виключне право на володіння, користування та розпорядження
багатством України.

Розділ VII. Екологічна безпека. — Українська РСР самостійно встановлює
порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок
використання природних ресурсів.

Розділ VIII. Культурний розвиток. — Українська РСР є самостійною у
вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку
української нації, гарантує всім національностям, що проживають на
території Республіки, право їх вільного національно-культурного
розвитку.

Розділ IX. Зовнішня і внутрішня безпека. — Українська РСР має право на
власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та
органи державної безпеки…

Розділ X. Міжнародні відносини. — Українська РСР як суб’єкт міжнародного
права здійснює безпосередні зносини з іншими державами,., бере участь в
діяльності міжнародних організацій… Українська РСР виступає
рівноправним учасником міжнародного спілкування… Українська РСР визнає
перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет
загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами
внутрішньодержавного права.

Декларацію було покладено в основу нової Конституції, низки прийнятих
законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення
міжнародних договорів.

Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була
спрямована на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому
окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого
значення й дотепер.

Я вважаю, що після здобуття незалежності нашої держави її
керівництво та і вся українська нація повинна всякими засобами
зміцнювати її суверенітет, авторитет на міжнародній арені, а також
добробут та незалежність власної країни.

Список використаної літератури

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.
Конституція України 1996 року.

Васькович Й. Проблеми та перспективи побудови правової держави в
Україні.// ПравоУкраїни. — 2000. — №1.

Кісь Роман . Аспекти національної ідеї — К.,1997. Проблеми формування
суверенної правової України.- Львів.,1993.

Коментар до Конституції України. Інститут законодавства ВРУ.-К., 1998.

Котюк В.О. Основи держави та права: навч. посібник для
абітурієнтів, студентів, учнів середніх шкіл і ліцеїв.- К.: Вентурі,
1998.

Линецький С. Методологічні засади осмислення місця і ролі державного
режиму в структурі державного ладу України // Право України.- 2000. —
№6. – С. 19- 23.

Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник / Спілка юpистів Укpаїни;
С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

Правові проблеми суверенітету і незалежності України //П.У.-1992,
№10.С.54 — 58.

Основи деpжави і пpава: Hавч.посібник у запитаннях і відповідях
для вступників до юpид.закладів / Спілка юpистів Укpаїни;
С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.:Юpінфоpм, 1995.

Тодика Ю.Н. Основи конституційного ладу України. – 1999.

Телешун С. Поняття державного устрою України: проблеми теорії
і практики//Право України.- 2000. — №6. – С.14-19.

Правові проблеми суверенітету і незалежності України // Право
України,- 1992-№10,С. 10-22.

Тацій В. Й., Грошевий Ю. М. Правові заходи охорони Конституції //
Вісн. Академії правових наук України. — 1995. — № 3. — С. 41- 43.

Терен В., Чмир Ю., Україна сьогодні і завтра// Розбудова
держави.,1994-№1.

Скакун О. Ф. Теорія держави та права: Підручник.- Харків: Консум;
Ін-т внутр. справ, 2000.

PAGE

PAGE 28

Похожие записи