КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Бюджетна система в Україні”

ПЛАН

ВСТУП

1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ ТА ПРИЗНАЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ

2. СКЛАД І СТРУКТУРА БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

2.1. Етапи становлення бюджетної системи України, принципи бюджетного
устрою

2.2. Структура бюджетної системи України

3. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ МІЖ ЛАНКАМИ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ

3.1. Види взаємовідносин між бюджетами

3.2. Розвиток концепцій реформи системи міжбюджетних відносин в Україні

4. ШЛЯХИ СТАБІЛІЗАЦІЇ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Бюджет та бюджетна система загалом відноситься до тієї сфери суспільного
життя, що безпосередньо стосується інтересів всіх і кожного. В бюджеті
будь-якої країни відбиваються важливі економічні, соціальні, політичні
проблеми життя суспільства і людини.

В умовах ринкових відносин і особливо в перехідний період до ринку
бюджетна система є найважливішим економічним регулятором. Від того,
наскільки правильно побудовано бюджетну систему залежить ефективне
функціонування всього народного господарства країни, зовнішніх відносин.

Кожна країна має свою бюджетну систему, що відображає її економічну,
соціальну, зовнішньоекономічну політику. Важливість питання побудови
ефективної бюджетної системи полягає у тому, що через бюджетну систему,
зокрема, через її ланки перерозподіляється частина національного доходу,
що обумовлено необхідністю створення централізованого фонду грошових
коштів для забезпечення суспільних потреб та повного виконання державою
своїх функції.

Актуальність теми посилюється тим, що бюджетна система нашої країни на
сьогоднішній день є фактичною копією бюджетної системи колишнього СРСР.
На пострадянському і постсоціалістичному європейському просторі вже усі
держави, крім України та Білорусії, реформували або розпочали
реформувати свої бюджетні системи. І це стало дієвим фактором суттєвих
економічних зрушень в цих державах, виходу із стадії
соціально-економічної кризи.

Стало очевидно, що бюджетна система потребує вдосконалення: форм та
методів планування бюджетів різних рівнів, ефективного використання
бюджетних коштів, міжбюджетних стосунків.

За останній час тема становлення, розвитку та проблем бюджетної системи
висвітлювалась у наукових роботах зарубіжних і вітчизняних
вчених–економістів, таких як: В.Федосов, В.І.Кравченко,
С.А.Буковинський, С.Хегрут.

Метою моєї роботи є розгляд, спроба аналізу найважливіших проблем
бюджетної системи та напрямки вирішення цих проблем.

Об’єктом дослідження є бюджетна система.

Предмет дослідження – економічні відносини, що виникають з приводу
формування та використання централізованого фонду коштів на державному
та на місцевому рівні.

Під час написання даної курсової роботи були використані різноманітні
літературні джерела: нормативно-правові акти, посібники, спеціалізовані
статті по досліджуваній проблемі.

1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ ТА ПРИЗНАЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ

Розподільчі відносини у суспільстві охоплюють всі сторони
відтворювального процесу. Основне місце у регулюванні цих відносин
відводиться бюджету. Саме через бюджет держава може стимулювати або
обмежувати розвиток державності окремих підприємств, організацій,
установ, забезпечити збільшення чи зменшення матеріального або
культурного рівня розвитку, впливати на внутрішнє життя державного
організму. З метою реалізації цих заходів в умовах товарно-грошових
відносин держава повинна мати у своєму розпорядженні відповідні фонди
грошових коштів. Формування цих фондів здійснюється в процесі розподілу
і перерозподілу ВВП і НД.

Цей розподіл здійснюється при допомозі фінансових відносин, а бюджетні
відносини (БВ) є складовою частиною фінансових відносин і вони
характеризуються наступними особливостями:

1. Ці відносини є розподільчими;

2. Носієм бюджетних відносин є гроші, тобто ці відносини мають вартісне
вираження;

3. Кінцевою метою бюджетних відносин є формування і використання
централізованого фонду грошових коштів держави (ЦФГКД).

Необхідність формування ЦФГКД в умовах товарно-грошових відносин
зумовлено необхідністю виконання державою функцій, виражених у
Конституції. З метою формування ЦФГКД у відповідності з об’єктивними
економічними законами держава через законодавчі акти організує грошові
відрахування, пов’язані з цим процесом. Механізм формування цього фонду
в ринкових умовах повинен забезпечуватися з урахуванням:

— необхідності певного обсягу грошових коштів для виконання функцій
державою;

— стимулювання юридичних та фізичних осіб в процесі виробництва та
надання послуг.

Таким чином формування ЦФГКД є об’єктивно необхідним процесом.
Враховуючи принцип єдності усіх ланок бюджету. Бюджет можна розглядати:

а) як економічну категорію;

б) як ЦФГКД;

в) як централізовану ланку фінансової системи;

г) як основний фінансовий план країни.

д) як основний юридично-економічний закон країни.

Розглядаючи бюджет як економічну категорію слід зазначити, що державний
бюджет виступає складовою частиною відносин, пов’язаних з розподілом та
перерозподілом ВВП і НД з метою формування і використання ЦФГКД.
Регулювання бюджетних відносин здійснюється державою у відповідності з
економічними законами. В умовах ринкової економіки бюджетні відносини
можуть реалізовуватись шляхом різних напрямків розподільчих процесів, а
саме:

1. Між окремими сферами матеріального виробництва;

2. Між виробничою та невиробничою сферами;

3. Між окремими адміністративно-територіальними утвореннями;

4. Між окремими ланками бюджетної системи;

5. Між окремими категоріями населення;

6. Між Україною та іншими державами;

7. Між Україною та міжнародними організаціями [4, c.98].

У складі бюджетних відносин можна виділити наступні групи:

I. Грошові відносини, які виникають між підприємствами, організаціями
державної форми власності та державою. Ці відносини характеризуються
двома потоками:

— з спрямування грошових коштів від підприємств в бюджет шляхом сплати
податків та інших платежів;

— з асигнуваннями з бюджету на управління та розвиток виробництва
(централізовані капіталовкладення, дотації плановозбитковим галузям і
т.д.)

Ці відносини носять умовний характер, оскільки платник податків і
утримувач бюджетних асигнувань є держава та суб’єкти господарювання
державної форми власності.

ІІ. Грошові відносини держави з підприємствами та організаціями
колективної форми власності (та змішаної). Ці відносини відрізняються
від попередніх, підприємства вступають у відносини з державою як правило
в односторонньому порядку. Ці відносини заключаються у сплаті податків
та інших обов’язкових платежів. З бюджету асигнування виділяються цим
підприємствам в особливих випадках.

ІІІ. Грошові відносини, які виникають між державою і суб’єктами
приватної форми власності. Ці відносини характеризуються одностороннім
процесом, тобто сплата податків і платежів в бюджет, асигнування
відсутні.

IV. Грошові відносини держави з партіями та іншими організаціями.

V. Грошові відносини, які виникають між державою та населенням носять
двохсторонній рух грошових коштів.

VI. Між Україною та іншими державами і міжнародними об’єднаннями з
приводу одержання та погашення державних кредитів.

Таким чином, сукупність перерахованих грошових відносин характеризує
зміст бюджету як економічної категорії. Бюджет як економічну категорію
слід розуміти як частину економічних відносин, які виникають з приводу
розподілу і перерозподілу ВВП і НД з метою утворення і використання
ЦФГКД.

Розглядаючи місце бюджету в системі грошових фондів, слід відзначити, що
бюджетні відносини матеріалізуються у ЦФГКД. Цей фонд характеризують
наступними ознаками:

· ним розпоряджається виключно держава;

· держава забезпечує нормативно-правове регулювання процесу формування і
використання фонду;

· держава забезпечує строго-цільове використання коштів фонду;

· держава забезпечує мобільність і масштаби формування фонду.

Державний бюджет є основою ЦФГКД. Серед ланок фінансової системи бюджет
займає центральне місце, саме за допомогою бюджету здійснюється розподіл
та перерозподіл ВВП і НД у всій його повноті. Тобто між галузями
матеріального виробництва, між виробничою і невиробничою сферами, між
окремими ланками фінансової та бюджетної системи, між окремими
категоріями населення.

Бюджет як основний фінансовий план забезпечує мобілізацію усіх грошових
коштів, здійснює їх розподіл по основним ланкам [15, c.105].

Державний бюджет України є одним з основних юридично — економічних
законів. Він визначає основну спрямованість фінансової політики держави,
її зміст та структуру: основи фінансової діяльності держави, порядок
формування бюджету держави та використання асигнування бюджету. Всі
економічні та юридичні закони в тій чи іншій мірі пов’язані з бюджетом.

Необхідність бюджету обумовлена:

— наявністю товарно-грошових відносин;

наявністю держави;

дією об’єктивних економічних законів розвитку суспільства.

Рис. 1. Структура бюджетної системи України 2. СКЛАД І СТРУКТУРА
БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

2.1. Етапи становлення бюджетної системи України,

принципи бюджетного устрою

Засади бюджетного устрою і склад бюджетної системи України визначаються
в бюджетному законодавстві — спочатку в Законі «Про бюджетну систему
України», а нині в «Бюджетному кодексі України». У першій редакції Закон
був прийнятий у 1991 р. Він юридичне визначив побудову бюджетної системи
нашої країни після проголошення державного суверенітету і незалежності.
До цього самостійної бюджетної системи Україна не мала. Бюджети, які
формувались у республіці, входили як складові ланки до єдиного бюджету
СРСР. Відповідно до прийнятого Закону бюджетна система України
будувалася на тих самих принципах, які раніше були закладені в основу
бюджетної системи СРСР. По суті, Законом 1991 р. було зафіксовано лише
виокремлення бюджетної системи України в самостійну структуру. Цей закон
належить до числа тих, які відіграли основну роль у державотворенні,
адже без бюджету і бюджетної системи держава існувати не може.

У перші роки незалежності процес розбудови держави і формування її
бюджетної системи відбувався досить динамічно, у зв’язку з чим виникла
необхідність удосконалення бюджетного законодавства. У 1995 р. Закон
«Про бюджетну систему України» був прийнятий у новій редакції. У ньому
давалось таке визначення бюджету: це план утворення і використання
фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами
державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим та
місцевими Радами народних депутатів. Однак це визначення характеризувало
тільки одну сторону бюджету — як фінансового плану. Водночас воно дещо
звужувало сутність бюджету, оскільки трактувало його як фінансову базу
органів державної і представницької влади. Але ж бюджет є фінансовою
базою й органів управління, причому аж ніяк не меншою мірою [7,
c.15-16].

У Законі 1995 р. було визначено принципи бюджетного устрою: єдність,
повнота, достовірність, гласність, наочність і самостійність усіх
бюджетів. Що ж вкладалося в їх зміст?

Відповідно до Закону принцип єдності означає існування єдиного рахунка
доходів і видатків кожної ланки бюджетної системи. Єдність бюджетної
системи забезпечується єдиною правовою базою, єдиною бюджетною
класифікацією, єдністю форм бюджетної документації, погодженими
принципами бюджетного процесу, єдиною грошовою системою, єдиною
соціально-економічною політикою, наданням необхідної статистичної та
бюджетної інформації бюджетом одного рівня бюджету іншого рівня [3].

Принцип повноти передбачає відображення у бюджеті всіх доходів і
видатків.

Принцип достовірності — це формування бюджету на основі реальних
показників, науково обгрунтованих нормативів та відображення у звіті про
виконання бюджету тільки тих доходів і видатків, які є результатом
кінцевих касових операцій банків.

Принцип гласності забезпечує висвітлення в засобах масової інформації
показників бюджетів і звітів про їх виконання.

Принцип наочності — це відображення показників бюджетів у взаємозв’язку
із загальноекономічними показниками в Україні та за її межами шляхом
використання засобів максимальної інформованості результатів
порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій економічного
розвитку.

Закон 1995 р. підкреслював, що всі бюджети, які входять до складу
бюджетної системи, є самостійними. Самостійність бюджетів забезпечується
наявністю власних дохідних джерел і правом визначення напрямів їх
використання відповідно до законодавства України. Водночас при складанні
і виконанні своїх бюджетів відповідні органи влади враховують
загальнодержавні інтереси.

Аналіз зазначених у Законі 1995 р. принципів дає можливість зробити
кілька висновків. По-перше, була допущена неточність і неузгодженість
окремих статей Закону. Стаття 4 називалась «Принципи бюджетного устрою».
Це неправильно, адже бюджетний устрій сам визначає принципи побудови
бюджетної системи [3, cт.4].

На це ж указувалось у ст. 3: «Бюджетний устрій — це організація і
принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв’язок між
окремими ланками бюджетної системи». По-друге, окремі принципи —
повнота, достовірність, гласність, наочність — жодною мірою не
стосуються ні бюджетного устрою, ні бюджетної системи. Це принципи
організації бюджетного процесу. Також до бюджетного процесу належить
принцип єдності, якщо брати до уваги його трактування в Законі. Однак
єдність бюджетної системи — це об’єднання всіх бюджетів в єдине ціле —
зведений (консолідований) бюджет, а не наявність одного рахунка для
доходів і видатків. Але такий бюджет як окремий фінансовий план не
формується. Він, як було зазначено в ст. 2 Закону, використовується для
аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і
соціального розвитку. Тобто принцип єдності фактично не реалізується у
побудові бюджетної системи України. По-третє, в Законі чітко не
визначалось, на яких принципах базувалась бюджетна система України.
Єдність, як зазначено вище, не досягалась і не досягається. Принцип
автономності не встановлювався. Натомість виділявся розпливчастий термін
«самостійність», однак тут же наголошувалося на необхідності урахування
загальнодержавних інтересів [3].

Таким чином, Законом 1995р. принципи побудови бюджетної системи в
Україні чітко не були визначені. Фактично єдності бюджетної системи не
було. Закон установлював лише єдине керівництво бюджетною системою і
бюджетним процесом. Самостійність же зовсім не означає автономності,
хоча вони і мають певні спільні ознаки. За таких умов бюджет стає погано
керованим, бо за нього не відповідають сповна ні вищі владні структури,
ні місцеві органи.

Редакція 1995 р. Закону «Про бюджетну систему України» була значно
досконаліша за редакцію 1991 р. Але вона так і не визначила чіткої
організації побудови бюджетної системи.

У 2001 р. був прийнятий «Бюджетний кодекс України», який став певним
кроком уперед у розбудові дієздатної бюджетної системи у нашій країні.
На його основі здійснено більш обгрунтований і чіткий розподіл доходів і
видатків між бюджетами, на прозору основу переведено міжбюджетні
відносини, упорядочено бюджетний процес. Але у завершеному вигляді
засади побудови бюджетної системи так і не визначені. Це багато в чому
пояснюється тим, що в ньому взагалі зникло поняття «бюджетного устрою»,
а замість принципів побудови бюджетної системи встановлені принципи
бюджетної системи. До них віднесено принципи:

— єдності бюджетної системи;

— збалансованості;

— самостійності;

— повноти;

— обґрунтованості;

— ефективності;

— субсидіарності;

— цільового використання бюджетних коштів;

— справедливості й неупередженості;

— публічності і прозорості;

— відповідальності учасників бюджетного процесу. Трактування принципів
єдності, самостійності і повноти, по суті, залишилося незмінним. Принцип
обґрунтованості — формування бюджету на реалістичних макропоказниках —
фактично ідентичний попередньому принципу достовірності [2].

Установлений принцип публічності та прозорості не тільки замінив принцип
гласності, а й істотно звузив трактування відкритості бюджетного
процесу, звівши його до затвердження Верховною Радою України, Верховною
Радою Автономної Республіки Крим та місцевими Радами відповідних
бюджетів та прийняття рішень щодо звіту про їх виконання. Досить
розпливчатий принцип наочності у Бюджетному кодексі вже не виділяється,
а зміст нових принципів визначається у такий спосіб:

— принцип збалансованості — повноваження на здійснення витрат бюджету
повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету;

— принцип ефективності — у процесі складання та виконання бюджетів усі
учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей
при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення
максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу
коштів;

— принцип субсидіарності — розподіл видів видатків між державним
бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен
ґрунтуватися на максимальному наближенні надання суспільних послуг до їх
безпосереднього споживача;

— принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти
використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

— принцип справедливості і неупередженості — бюджетна система України
будується на засадах справедливого і неупере-дженого розподілу
суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

— принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник
бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність
на кожній стадії бюджетного процесу [3].

Таким чином, як видно із змісту встановлених Бюджетним кодексом
принципів бюджетної системи, вони є, як і в попередньому Законі,
принципами бюджетного процесу і не визначають засади побудови бюджетної
системи.

2.2. Структура бюджетної системи України

Бюджетним кодексом визначено структуру бюджетної системи України, до
складу якої віднесено державний бюджет та місцеві бюджети. Місцевими
бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні,
районні, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування,
до яких віднесено бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх
об’єднань. У цьому переліку «втрачено» два види бюджетів, що формуються
в Україні, — республіканський бюджет Автономної Республіки Крим
(центральний бюджет даної автономії) та міські бюджети (централізовані
бюджети міст з районним поділом).

Бюджетна система України включає чотири рівні, що відповідають її
адміністративно-територіальному поділу:

— загальнодержавний;

— обласний та Автономної Республіки Крим;

— районний;

— низовий.

На загальнодержавному рівні формується центральний бюджет нашої країни —
Державний бюджет України. На обласному рівні формуються Республіканський
бюджет Автономної Республіки Крим та обласні і міські (міст державного
значення) бюджети. На районному рівні формуються районні бюджети
(сільських районів) та міські (міст обласного значення з районним
поділом) і бюджети міст обласного значення без районного поділу. Сюди ж
можуть бути віднесені бюджети районів у містах. На низовому рівні
формуються бюджети міст районного значення, селищ, сіл та бюджети
сільських Рад (якщо одна сільська Рада об’єднує двоє чи більше сіл, то у
них формується один бюджет). Усі бюджети, які утворюються в населених
пунктах, належать до бюджетів місцевого самоврядування [15, c.112].

Структура бюджетної системи характеризується питомою вагою окремих видів
бюджетів у зведеному бюджеті. В Україні склалася структура бюджетної
системи, в якій переважає централізація бюджетних коштів (табл. 1).

Таблиця 1

СТРУКТУРА БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ЗА ДОХОДАМИ

(1992—2005 рр.), %

Види бюджетів 1992 1994 1996 1998 2000 2002 2005

Зведений бюджет 100 100 100 100 100 100 100

Державний бюджет 52,4 64,9 61,3 51,8 73,5 67,7 68,6

Республіканський бюджет Автономної Республіки Крим та обласні бюджети
14,4 10,7 20,5 17,0 12,1 14,0 11,0

Бюджети міст державного та обласного значення 21,2 17,6 14,4 17,2 6,9
10,7 13,2

Районні бюджети 8,6 5,0 5,0 10,9 5,9 5,6 4,6

Бюджети міст районного значення 0,9 0,5 0,7 0,8 0,4 0,5 0,8

Бюджети селищ 0,9 0,5 0,4 0,7 0,3 0,5 0,7

Бюджети сіл 1,6 0,8 0,7 1,6 0,9 1,0 1,1

3. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ МІЖ ЛАНКАМИ

БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ

3.1. Види взаємовідносин між бюджетами

Кожна ланка бюджетної системи є відносно відокремленим фондом грошових
коштів, який формується і використовується на підставі окремо
затвердженого плану. Водночас між ланками бюджетної системи відбувається
рух грошових потоків, який характеризує взаємовідносини між бюджетами.

За формами руху коштів можливі такі взаємовідносини між бюджетами:

— бюджетне субсидіювання;

— вилучення коштів;

— взаємні розрахунки бюджетів;

— бюджетні позички.

Бюджетне субсидіювання — це виділення коштів із бюджету вищого рівня
бюджетам нижчого рівня. Воно може здійснюватися з різних причин.
По-перше, для надання фінансової допомоги тим бюджетам, в яких відносно
слабка дохідна база порівняно з їхніми видатками. Така ситуація
характерна практично для всіх країн світу, оскільки в кожній із них є
економічно розвинуті і відносно відсталі регіони. Поки що нікому не
вдалось досягти абсолютно збалансованого розвитку регіонів, тим більше,
що в історичному плані характерною є нерівномірність і нерівноцінність
розміщення продуктивних сил. По-друге, необхідність бюджетного
субсидіювання обумовлена пропорціями розподілу доходів між центральним і
місцевими бюджетами. Нині переважає централізація бюджетних коштів.
Спочатку вони концентруються у центральному бюджеті, а потім
розподіляються між регіонами. Тому, відзначаючи недостатню дохідну базу
місцевих бюджетів, слід пам’ятати, що це дуже відносно. Змінивши
розподіл доходів між бюджетами різних рівнів, можна змінити і рівень
забезпеченості кожного бюджету доходами. По-третє, необхідність
субсидіювання може визначатись тимчасовими факторами, наприклад
реалізацією окремих державних програм, на які виділяються кошти із
центрального бюджету, а фінансування здійснюється з місцевих бюджетів
[16, c.147].

Видами бюджетного субсидіювання є: бюджетні субсидії, бюджетні
субвенції, бюджетні дотації. Бюджетні субсидії як загальна форма
бюджетного субсидіювання означають перерахування коштів з одного бюджету
іншому для надання йому фінансової допомоги. Вони можуть мати як
цільовий, так і знеособлений характер. Цільові бюджетні субсидії
виділяються під_певні видатки чи програми і не можуть використовуватись
не за призначенням.

Знеособлені субсидії для бюджетів, що їх отримують, являють собою
звичайні доходи і тому можуть використовуватись на будь-які цілі. Для
органів влади, які виділяють бюджетні субсидії, більш характерним є
прагнення до надання цільових субсидій. Навпаки, ті, хто отримує
бюджетні субсидії, заінтересовані в їх знеособленому характері. Але так
чи інакше будь-які бюджетні субсидії посилюють фінансову базу
відповідних бюджетів. Адже, отримавши цільову бюджетну субсидію, можна
кошти, що звільнилися на цих видатках, спрямувати на фінансування інших
видатків.

Бюджетні субвенції — це такий вид бюджетного субсидіювання, який
передбачає пайову участь кількох бюджетів у фінансуванні певних видатків
чи проектів. Як правило, вони виділяються за умови, коли бюджет, який
отримує бюджетну субвенцію, забезпечує покриття встановленої для нього
частки видатків. Такий вид бюджетного субсидіювання має активніший
вплив, оскільки передбачає пошук місцевих ресурсів. Бюджетні субвенції
мають цільовий характер, що зумовлено безпосередньо їхньою суттю. Як
правило, вони виділяються з бюджету розвитку, а не на фінансування
поточних витрат.

Бюджетні дотації — це виділення коштів з бюджету вищого рівня для
збалансування бюджетів нижчого рівня. Якщо розміри бюджетних субсидій і
субвенцій не пов’язуються безпосередньо зі станом того чи іншого
бюджету, то бюджетна дотація видається саме для покриття тих видатків,
на які не вистачає доходів і, як правило, в розмірі, який визначається
як різниця між видатками і доходами. Як інструмент впливу бюджетні
дотації значно слабкіші, ніж бюджетні субсидії, й особливо бюджетні
субвенції.

Вилучення коштів є формою взаємовідносин, протилежною за змістом і за
напрямом руху коштів бюджетному субсидіюванню, а саме такому його виду,
як дотації. На відміну від бюджетного субсидіювання, яке поширене в
усьому світі, вилучення коштів є характерною ознакою бюджетних систем,
побудованих за принципом єдності. Кошти вилучаються на суму перевищення
доходів над видатками з тих бюджетів, де воно виникає. Звісно, це досить
відносне перевищення, адже завжди можна знайти напрями використання
коштів. Таке перевищення може встановити тільки орган влади чи
управління вищого рівня на основі нормування видатків. Про відносність
такого перевищення свідчить той факт, що в Україні вилучення коштів
відбувається в умовах нестачі коштів у бюджетах усіх рівнів. В умовах
автономності бюджетів про вилучення коштів не може бути й мови. Більше
того, і політика бюджетного субсидіювання організується у такий спосіб,
щоб не підривати заінтересованості в зростанні доходів і в економному та
раціональному фінансуванні видатків [16, c.158].

Взаємні розрахунки між бюджетами виникають під час перерозподілу доходів
і видатків між бюджетами після їх затвердження. Перерозподіл доходів
може відбуватись унаслідок змін податкового законодавства або зміни
нормативів розподілу доходів. При цьому один бюджет втрачає доходи, хоча
вони були для нього заплановані, другий — отримує додаткові,
непередбачені планом надходження. Оскільки така зміна дохідної бази не
відображає ні прорахунків однієї сторони, ні зусиль другої (а бюджети
обох мають профінансувати заплановані видатки), то здійснюються взаємні
розрахунки, за якими передаються додаткові, непередбачені планом доходи
від одного бюджету до іншого. Перерозподіл видатків відбувається у разі
зміни відомчого підпорядкування суб’єктів фінансування (за відомчого
принципу розподілу видатків), або коли передається фінансування певних
заходів з одного бюджету до іншого. При цьому в одному бюджеті
відбувається вивільнення доходів, утворюється їх відносний (до плану)
надлишок, а в другому — навпаки, нестача доходів для фінансування
непередбачених видатків. Для усунення дисбалансу необхідно передати на
суму перерозподілених видатків доходи з одного бюджету до іншого.

Бюджетні позички — це взаємовідносини між бюджетами з приводу
тимчасового передання коштів з одного бюджету до іншого. Потреба в цьому
виникає у разі тимчасових касових розривів у виконанні бюджету. Касовий
розрив характеризується незбігом у часі фінансування видатків і
отримання доходів: видатки випереджають надходження доходів. Він може
виникати з кількох причин. По-перше, від неузгодженості термінів
фінансування видатків і сплати податків та інших платежів до бюджету.
Такі прорахунки загалом неприпустимі, однак в умовах, наприклад,
постійної зміни податкового законодавства можуть мати місце. По-друге,
касовий розрив може виникнути через затримку в надходженні доходів, що є
цілком імовірним і в звичайних умовах, і, особливо, під час економічної
та фінансової кризи, зокрема кризи неплатежів. По-третє, касовий розрив
може бути пов’язаний з необхідністю фінансування непередбачених видатків
або перенесення їх фінансування на більш ранні терміни.

Слід наголосити, що бюджетні позички пов’язані саме з касовим розривом у
виконанні бюджету як тимчасовим явищем. Тобто доходів бракує саме на
певну дату, потім вони надійдуть.

Стосовно дефіцитного бюджету бюджетні позички не можуть
використовуватись. Адже для їх погашення не буде відповідних надходжень.
Тому в такому разі використовується бюджетне дотування, а не бюджетні
позички.

За стадією бюджетного процесу, на якій виявляється потреба у
взаємовідносинах між бюджетами, вони поділяються на дві групи. До першої
належать ті, необхідність в яких визначається в процесі бюджетного
планування. Це бюджетне субсидіювання та вилучення коштів. Складаючи й
розглядаючи проект бюджету, одні органи влади й управління повинні
визначати потребу в отриманні бюджетних субсидій, субвенцій чи дотацій,
інші — в можливості їх надання. Аналогічно визначаються й обсяги
вилучення коштів. На підставі цих розрахунків під час затвердження
бюджету приймається рішення про субсидіювання окремих бюджетів чи
вилучення коштів у тих бюджетів, де є їх надлишок. Обсяги бюджетних
субсидій, субвенцій і дотацій та вилучення коштів установлюються окремою
статтею в Законі про Державний бюджет чи в рішенні про затвердження
відповідного місцевого бюджету. Саме ж бюджетне субсидіювання чи
вилучення коштів відбувається в процесі виконання бюджету. До другої
групи належать ті взаємовідносини між бюджетами, потреба в яких
визначається вже під час виконання бюджету. Це взаємні розрахунки
бюджетів та бюджетні позички, які не плануються і не входять до
затвердженого бюджету. Навпаки, вони виникають якраз унаслідок відхилень
виконання бюджету від його затверджених показників. Тобто
взаємовідносини другої групи і визначаються, і здійснюються під час
виконання бюджету.

За напрямом руху коштів розрізняють вертикальні і горизонтальні
взаємовідносини бюджетів. Вертикальні характеризують рух коштів між
бюджетами різних рівнів, а горизонтальні — між бюджетами, що належать до
одного рівня. Більш поширеними і розвиненими є вертикальні
взаємовідносини, оскільки вони контролюються органами влади й управління
вищого рівня.

За правовим регламентуванням взаємовідносини між бюджетами поділяються
на дві групи: регламентовані законодавчими актами та інструктивними
документами й договірні. Це дещо умовна класифікація, оскільки в деяких
формах взаємовідносин наявні елементи і правового регламентування, і
договірні стосунки. Наявність навіть окремих елементів правового
регулювання дає підставу зараховувати такі відносини до регламентованих.

Основна форма взаємовідносин між бюджетами — бюджетне субсидіювання —
має в цілому регламентований характер. Угоди на виділення бюджетних
субсидій можуть не складатися, хоча певні домовленості між органами
влади та управління, безперечно, існують: одні звертаються з проханням
про одержання субсидій, інші розглядають ці звернення. Однак виділення
бюджетних субсидій може відбуватись і без звернення відповідних органів
влади чи управління.

Регламентований характер мають також вилучення коштів і взаємні
розрахунки бюджетів. Вони виникають за певних обставин і здійснюються за
чітко встановленим порядком. Бюджетні позички регулюються на підставі
рішень відповідних органів місцевої влади та управління. Вони мають
договірні елементи, хоча теж досить жорстко регламентуються.

В Україні згідно з Бюджетним кодексом установлені взаємовідносини між
бюджетами у формі міжбюджетних трансфертів, до яких віднесено:

— дотацію вирівнювання;

— субвенцію;

— кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих
бюджетів з інших місцевих бюджетів (вилучення коштів);

— інші дотації.

Взаємні розрахунки в кодексі не виділяються, що пов’язано з досить
чітким розподілом доходів і видатків між бюджетами. Однак у розробленій
згідно з його змістом бюджетній класифікації взаємні розрахунки
зафіксовані. Бюджетні позички зі складу міжбюджетних відносин фактично
виключені, оскільки визначено, що для покриття тимчасових касових
розривів, які виникають під час виконання бюджетів, відповідні органи
управління можуть отримувати кредити у фінансово-кредитних установах (на
термін до трьох місяців) у межах поточного бюджетного періоду. Надання ж
позичок з одного бюджету іншому забороняється [15, c.99].

Основною формою міжбюджетних трансфертів є дотація вирівнювання та
зворотне їй вилучення коштів. Дотація вирівнювання надається бюджетам
нижчого рівня і визначається як перевищення обсягу видатків, обчислених
із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та
коригуючих коефіцієнтів, над відповідними (визначеними кодексом)
доходами бюджетів. Вилучення коштів визначається у протилежному порядку.
Отже, дотація вирівнювання і вилучення коштів є формою бюджетного
регулювання — забезпечення збалансованості бюджетів усіх рівнів.

До складу субвенцій віднесено такі їх види:

а) з Державного бюджету України:

— на здійснення програм соціального захисту;

— на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на
виконання власних повноважень унаслідок надання пільг, установлених
державою;

— на виконання інвестиційних проектів;

— інші субвенції;

б) з місцевих бюджетів:

— на утримання об’єктів спільного користування чи ліквідацію негативних
наслідків діяльності об’єктів спільного користування;

— субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл,
селищ, міст та їх об’єднань;

— на виконання інвестиційних проектів;

— інші субвенції.

3.2. Розвиток концепцій реформи системи міжбюджетних відносин

в Україні

Останніми роками фіскальні тенденції в Україні засвідчують існування
фундаментальних вад у роботі субнаціонального сектора держави. Деякі з
цих проблем пов’язані із скороченням контролю цього сектора над коштами
і викликають занепокоєння в зв’язку з погіршенням якості послуг, які він
надає, особливо в соціально важливих сферах, таких як охорона здоров’я,
освіта та соціальний захист. Наприклад, видатки місцевих бюджетів у
першому кварталі 2004 р. скоротились на 11% (у номінальному виразі)
порівняно з відповідним періодом 2005 р. Видатки на охорону здоров’я
зазнали 8.2%-ого скорочення, а видатки на освіту впали на 13.2%. В
основі цього скорочення видатків лежить непередбачуваність та
нестабільність надходжень податку на прибуток підприємств, який є
основним джерелом доходів субнаціональних бюджетів.

Інші проблеми, пов’язані з доходами, віддзеркалюють нестабільність з
року на рік як у рівнях, так і в методах фінансування видатків
субнаціональних органів влади.

Існуюча система субнаціональних державних фінансів має дві небажані
риси. Перша з них – брак добре визначеної системи видаткових
повноважень. Не існує, наприклад, консенсусу з питання про те, який
рівень місцевої влади має відповідати за надання та фінансування
комунальних послуг. У деяких областях ця стаття видатків передбачена в
обласному бюджеті; в інших областях це покладено на райони, а в окремих
випадках, порядок змінюється з року на рік, видаткові повноваження
переходять з області до районів і навпаки.

Іншим аспектом цієї проблеми є складні відносини між місцевими та
обласними бюджетами. Місцеві посадові особи нарікають, що обласні
бюджети в 2000 р. забирають собі левову частку всіх додаткових планових
доходів, одержаних в області. Такого роду нестабільні видаткові
повноваження та зобов’язання з фінансування спотворюють і позбавляють
сенсу фіскальну відповідальність.

Іншою непривабливою рисою існуючої системи є повернення до практики
податкового розщеплення. Податкове розщеплення підриває ефективне
бюджетне управління, позбавляючи місцеві органи влади стимулів до
мобілізації додаткових доходів та економії видатків. За діючої системи
місцеві органи влади, яким вдалося впорядкувати свої видатки або
збільшити доходи, будуть «винагороджені» урізанням частки податків.

Короткий огляд основних вад існуючої системи міжбюджетних відносин
свідчить про те, що Україна мусить якнайшвидше знайти стабільніший і
прогнозований метод фінансування субнаціональних бюджетів — метод, який
сприятиме створенню нормальних бюджетних стимулів, посиленню фіскальної
підзвітності та досягненню ефективнішого та надійного фіскального
вирівнювання.

Дискусія щодо подальших шляхів розвитку міжбюджетних стосунків в Україні
набула особливої гостроти в зв’язку з активізацією розробки та
обговорення проекту Бюджетного Кодексу України [17, c.68].

У світлі відчутної слабкості загальних реформ міжбюджетних фінансових
стосунків нижче пропонується альтернативний підхід до програми реформ,
що може посилити існуючий проект Кодексу і позбавити його помилок.
Розробка нової системи міжбюджетних стосунків багато в чому подібна
розробці й прокладанню нового шляху. Найважливіше вирішити, де має
проходити шлях, а тоді – як включити до проекту певні заходи безпеки,
такі як обмеження швидкості, щоб забезпечити, що транспорт досягне мети
свого призначення.

Які основні критичні політичні пункти намагається з’єднати між собою
новий шлях міжбюджетних відносин? Кінцевою метою реформи
міжбюджетних відносин, яку переслідує також і проект Бюджетного кодексу,
є забезпечення стабільного та передбачуваного фінансування
субнаціональних органів влади в рамках загальної структури державних
фінансів, яке сприяло б ефективності видаткових рішень та успішності
зусиль місцевих органів влади щодо наповнення доходної частини бюджетів.
Осереддям концепції щодо того, як досягти цієї мети є система формульних
трансфертів, що передаються згори донизу, яка забезпечує дотримання
макроекономічного контролю, сприяє стабілізації фінансування місцевих
органів влади та усуває як горизонтальний, так і вертикальний дисбаланс,
що виникає внаслідок нашого вибору щодо доходних та видаткових
повноважень, наданих місцевим органам влади.

Пропонована схема трансфертів складається з кількох ярусів, причому
субнаціональні органи влади всіх рівнів будуть субсидованими. Однак
субсидованість не є внутрішньо притаманною метою реформи міжбюджетних
відносин, радше, вона віддзеркалює раціональний розподіл прав на доходи
та обов’язків щодо видатків, про що йдеться нижче, а також той факт, що
легше досягти децентралізації видатків, ніж децентралізації доходів.
Діятимуть два окремі канали трансфертів, причому обидва вони
спиратимуться на формулу. Трансферти спершу передаватимуться з
Держбюджету до обласних бюджетів через відповідні транзитні рахунки в
сумах, які, з урахуванням їхніх власних ресурсів, є адекватними для
фінансування сумарно як обласного, так і субобласних бюджетів. Частина
цього трансферту використовуватиметься для фінансування обласного
бюджету, а решта – передаватиметься з обласного бюджету до бюджетів міст
обласного підпорядкування та сільських районів, також на формульній
основі. Міста обласного значення випадають з трансфертного циклу на
цьому етапі, а сільські райони використовуватимуть свої трансферти для
фінансування своїх власних бюджетів, і знову-таки на формульній основі —
трансфертів міст районного підпорядкування, сіл та селищ. Лише у
виняткових випадках потрібні будуть негативні (знизу вгору) трансферти
для досягнення бюджетного вирівнювання. Наведена нижче схема потоку
трансфертів унаочнює щонайістотніші риси пропонованої системи
трансфертів.

На всіх етапах застосовується однотипна формула, за якою розмір
трансферту прив’язується до фіскального дефіциту між видатковими
потребами та доходними можливостями. Як видаткові потреби, так і доходні
можливості оцінюються статистичне й не пов’язані з фактичними видатками
та фактичними доходами. У кожному випадку трансферт має бути
скоригований таким чином, щоб бюджет-одержувач міг профінансувати
«стандартний» набір видатків за умови застосування стандартних ставок
оподаткування до стандартної бази оподаткування.

Виходячи з принципу відповідності, кожен рівень субнаціональних органів
влади має відповідати за ідентичний пакет видаткових повноважень,
географічний обсяг яких відповідає території, що перебуває під його
юрисдикцією. Не повинно бути перекриття повноважень різних рівнів
субнаціональних органів влади, це сприятиме ефективному прийняттю
рішень. Однорідність видаткових зобов’язань на кожному рівні сприятиме
також застосуванню обчислених за допомогою формули середніх рівнів
видатків на душу населення [18, c.82].

З погляду доходної частини бюджету, всі податки, чий тягар лягає на
місцевих жителів, повинні залишатися на місцевому рівні. Надходження
прибуткового податку з громадян повинні використовуватися на рівні міст
обласного підпорядкування та сільських районів. Ці доходи не повинні
переходити на нижчий рівень, оскільки вони збираються за принципом
походження — залежно від того, де людина працює, а не від того, де вона
мешкає; нема також жодної непереборної причини, чому вони мають
передаватися на вищий рівень. Надходження від податку на прибуток
підприємств та акцизних зборів мають бути виключно джерелом Держбюджету,
якщо ми хочемо досягти стабілізації рівнів доходів субнаціональних
бюджетів, зменшити необхідність у фіскальному вирівнюванні і спростити
механізм оцінки доходного потенціалу, що застосовується у формулі. Крім
того, ні податок на прибуток підприємств, ні акцизи не є по-справжньому
місцевими податками, бо значну частку їхнього тягаря несуть не місцеві
мешканці. Власні доходи міст районного підпорядкування, сіл та селищ
мають складатися з поєднання різноманітних місцевих податків та зборів,
про по йдеться нижче.

Для того, щоб забезпечити стимули до збирання на місцях усіх податків,
надходження від зібраних на місцях прибуткових податків слід спрямувати
на фінансування трансфертів, на які має право кожна територія. Аби
посилити бюджетну дисципліну та бюджетне обмеження місцевих органів
влади, здійснення видатків понад плановий рівень, що веде до
заборгованості, слід «карати» зменшенням трансферту. Для досягнення
поєднання контролю з центру з певною свободою вибору на місцях,
мінімальні видаткові норми мають встановлюватися з центру для міст
районного підпорядкування та сіл, і мінімальні частки видатків на освіту
та охорону здоров’я, тобто функції, спільні для всіх рівнів
субнаціональних органів влади, мають встановлюватися на всіх рівнях. Щоб
ослабити фіскальний вплив об.ластей на нижчі рівні, обласні бюджети слід
обмежити видатковими лімітами, що їх накладає формула [15, c.173].

Цей альтернативний проект повністю відповідає положенням статей 142 та
143 Конституції України та Закону про місцеве самоврядування. Він дає
простір для розвитку в бік фіскальної децентралізації в межах унітарної
держави й є адміністративне здійсненним, бо вимагає лише незначних
інституційних можливостей для обрахунку формульних трансфертів для
різних рівнів субнаціональних бюджетів.

Найістотніших змін зазнає система соціального захисту. Пільги ветеранам
війни, сім’ям з дітьми, допомога репресованим мають фінансуватися з
Держбюджету, що відповідає загальнодержавній природі цих платежів.

За районними та міськими (міст районного підпорядкування) бюджетами слід
залишити повноваження фінансувати житлово-комунальні субсидії, бо ці
платежі носять місцевий характер. Однак це повноваження слід посилити
правом встановлювати тарифи на комунальні послуги. Очікується, що
децентралізація цього права дозволить підвищити відповідність між
тарифами та вартістю надання послуг.

Видаткові повноваження органів місцевого самоврядування міст районного
підпорядкування слід якнайбільше уніфікувати. Без такої уніфікації
видаткових повноважень неможливо встановити мінімальний бюджет місцевого
самоврядування. Перегляд видаткових функцій торкнеться насамперед сфери
освіти та охорони здоров’я. На сьогодні частина територіальних громад
утримує установи освіти та медичні заклади, а інші — ні. Міста районного
підпорядкування та села мають утримувати дошкільні заклади, передавши
утримання загальноосвітніх шкіл, поліклінік та лікарень районному
бюджету. Міста районного підпорядкування та села повинні фінансувати із
своїх бюджетів лише технічне обслуговування цих закладів. Ця передача
повноважень сприятиме гармонізації мережі місцевих бюджетів і
раціоналізації обрахунків місцевих бюджетів.

Після такого перерозподілу видаткових повноважень на області
покладатиметься надання послуг, які мають загальнообласний масштаб дії:
спеціалізовані медичні та освітні послуги, утримання дитячих будинків та
інтернатів для інвалідів, міжміських доріг та транспорту, захист
навколишнього середовища, утримання парків відпочинку, резервуарів для
водопостачання, які обслуговують значні території. Райони та міста
обласного підпорядкування надаватимуть комунальні послуги
загальнорайонного значення, послуги з середньої та початкової освіти,
утримання лікарень та місцевих клінік, утримання та ремонт місцевих
доріг та забезпечення транспортних послуг. Міста районного
підпорядкування й певною мірою села й селища мають відповідати за
утримання дитячих садків, надання партонажних послуг літнім, утримання
будинків та місцевих доріг, транспортування дітей до школи та додому,
утримання місцевих кладовищ, збирання та вивезення сміття, а також
утримання шкіл, лікарень та клінік, що належать до комунальної
власності.

Аби посилити підзвітність місцевих органів влади та заохочувати громадян
до участі в місцевому самоуправлінні, доходні джерела слід закріпити за
бюджетами в такий спосіб, щоб між сплатою податків і наданням суспільних
послуг громадянам, які живіть і працюють у межах певної
адміністративно-територіальної одиниці, існував зв’язок..

За бюджетами міст районного підпорядкування, сіл та селищ доцільно
закріпити місцеві податки і збори, податок на землю, податок з власників
автотранспорту та державне мито з фізичних осіб. У більшості випадків ці
податки сплачуються мешканцями відповідного міста, села, чи селища.
Однак істотна частина їхніх бюджетів потребуватиме фінансування за
рахунок трансфертів з районних бюджетів.

Джерелами доходів міст обласного підпорядкування мають бути ті самі
джерела, що й у районів, міст районного підпорядкування, сіл та селищ.
Тож міста обласного підпорядкування мають бути вправі одержувати доходи
від прибуткового податку з громадян, плати за землю, місцевих податків
та зборів, податків з власників автотранспорту, державного мита з
фізичних осіб та фіксованого податку на підприємницьку діяльність, які
збираються на підпорядкованій ним території.

Обласні бюджети повинні мати свої власні джерела доходів на додачу до
невеликих надходжень від плати за користування лісовими ресурсами та
плати за геологорозвідувальні роботи, які всі мають збиратися в єдиний
фонд на рівні області через те, що джерела цих надходжень розподілені
нерівномірно по території. Однак області продовжують отримувати цільові
відрахування до дорожнього фонду. Трансферти з Державного бюджету мають
бути основним джерелом обласних доходів, а обласні бюджети мають
відповідати за розподіл трансферних платежів між містами обласного
підпорядкування та районами. Райони повинні делегувати певні функції
обласним бюджетам і фінансувати їх за допомогою внесків із районних
бюджетів (слід розробити механізм фінансування таких спільних проектів
на районному рівні).

Податок на прибуток підприємств повинен стати загальнодержавним
податком, який повністю зараховується до Держбюджету, і виконувати
цільову функцію фінансування розрахованих за допомогою формули
трансфертів, які має отримувати кожна область. Фонд таких трансфертів
має бути створений на рівні обласного відділення Казначейства.
Розраховані за формулою субвенції обласним, районним та міським
(районного значення) бюджетам передаватимуться з цього фонду. Цей фонд
посилюватиметься негативними трансфертами з невеликої кількості міст
обласного значення та районів, у яких надходження від прибуткового
податку з громадян перевищить видатки, розраховані на основі норм. Крім
цього, до фонду можна зараховувати також надходження від акцизних зборів
[18, c.25-26].

Як зазначалося вище, передбачається наскрізна система трансфертів, за
якої трансферти передаватимуться спершу з Держбюджету до обласних
бюджетів, а потім з обласних бюджетів до районних бюджетів і бюджетів
міст обласного значення, й насамкінець, з районних бюджетів до бюджетів
міст районного підпорядкування, сіл та селищ. У цій піраміді трансфертів
як обласні бюджети, так і районні бюджети відіграють перерозподільчу
роль, і на кожному етапі має застосовуватися певна формула для
визначення суми трансферту, яка належить чи то обласним, чи районним
бюджетам, і суми трансферту, яка має передаватися далі – бюджетам
нижчого рівня у формі трансферту.

Наприкінці треба відзначити, що реформа міжбюджетних відносин в Україні
тільки тоді буде доцільною, коли її безпосередньою метою буде одночасне
досягнення таких фундаментальних цілей:

підвищення стабільності та передбачуваності потоку доходів місцевих
бюджетів з метою поліпшення бюджетного планування та уникнення бюджетної
заборгованості ;

чітке розмежування видаткових повноважень, з одного боку, між Державним
та місцевими бюджетами, а з другого – між різними типами місцевих
бюджетів;

місцеві органи влади повинні мати істотну свободу у визначенні того, як
їм використовувати загальні наявні в них кошти для виконання своїх
видаткових зобов”язань;

заохочення місцевих органів влади до розвитку своїх економічних
можливостей та розширення власних баз оподаткування, причому вони
повинні мати гарантії, що центр у них не відбере одержані від цього
додаткові доходи;

справедливий розподіл соціальних послуг у різних регіоних країни;
місцеві органи влади всіх рівнів повинні мати приблизно однаковий рівень
доходів для надання соціальних послуг, за які вони відповідають;

досягнення консенсуу щодо ролі в бюджетному процесі району і особливо
області, якого дуже важко досягти з політичних причин;

простота політики трансфертів з тим, щоб міжбюджетні фіскальні потоки
були прозорими, відносоно захиченими від маніпулювання та достатньо
простими для адміністрування; при цьому необхідно створити новий
інституційний механізм, який забезпечував би повне й вчасне виконання
всіх зобов(язань, щодо трансфертів.

Переслідуючи ці цілі, пропозиції щодо реформи міжбюджетних відносин
мають відповідати важливім конституційним та законодавчим положенням,
які, зокрема, передбачають, що:

обласним бюджетам має бути відведена роль у забезпеченні спільних
проектів триторіальних громад і функція передачі трансфертів від
Державного бюджету до бюджетів нижчих рівнів.

Крім того, як передбачено Законом про місцеве самоврядування:

мінімальні бюджети міст, сіл та селищ мають бути складовою бюджетного
процесу.

Фактично кожна країна, яка справді намагається досягти цих цілей,
дотримується таких трьох основних принципів:

1. Чіткий і раціональний розподіл видаткових повноважень поміж рівнями
органів влади.

2. Розподіл доходних повноважень, за якого податки, закріплені за
місцевими бюджетами, породжуються місцевими мешканцями і можуть
ефективно адмініструватися на місцевому рівні.

3. Розробка прозорої формульної трансфертної системи, здатної заповнити
фіскальні «щілини» між доходними повноваженнями місцевих бюджетів та
видатками, які вони мають здійснювати [11, c.75].

4. ШЛЯХИ СТАБІЛІЗАЦІЇ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Створити ефективну бюджетну систему, яка б стала інструментом досягнення
економічного зростання та забезпечення належного виконання державою
своїх функцій.

Слід визначитись із моделлю бюджетної системи, що відповідала б
закріпленому в Конституції державному та територіальному устрою країни.
Це найпринциповіший момент, що забезпечує альтернативи політичного
вибору.

Під моделлю бюджетної системи розуміємо спосіб побудови бюджетної
системи та організації міжбюджетних взаємовідносин. Світова практика
свідчить, що існують три основні моделі організації бюджетної системи
держави.

Перша з них базується на принципах автономії кожного рівня влади,
повному розмежуванні різних податків між територіальними рівнями і
закріпленні їх за відповідними бюджетами. Це означає, що в країні, яка
має таку бюджетну систему, справляються центральні, регіональні й
місцеві податки. Вони повністю надходять до відповідних бюджетів. Кожен
рівень влади при цьому відносно незалежний один від одного і забезпечує
фінансовими ресурсами покладені на нього функції, в основному, за
рахунок власних податкових надходжень.

Друга модель бюджетної системи базується на фіксованому пайовому
розподілі основних податків між різними територіальними рівнями. Це
означає, що в країні, де запроваджено подібну бюджетну систему,
центральна влада, регіони й місцеве самоврядування мають зафіксовану
частку доходів від кожного з податків. Ця частка є стабільною, не
змінюється і забезпечує формування основної частини фінансових ресурсів
кожного рівня влади.

Третя модель, базується на тому, що у державі різні рівні влади
застосовують спільну базу оподаткування. Це означає, що кожен рівень
влади – центральний, регіональний та місцевий – встановлює свої ставки
оподаткування в межах одного і того ж податку. Таким чином, загальна
ставка податку по країні є сумою податкових ставок центральної,
регіональної й місцевої влади [16, c.208].

Звичайно, в чистому вигляді такі моделі не існують. Кожна країна
сформувала специфічну, властиву лише їй, модель бюджетної системи. Таке
завдання постало і перед Україною. Враховуючи світовий досвід й життєві
реалії, в Україні можна було б побудувати модель бюджетної системи з
такими ознаками. Доцільно запровадити центральні, регіональні й місцеві
податки, які б повністю зараховувалися до відповідних бюджетів. Такий
принцип розподілу фінансових ресурсів слід було б доповнити пайовим
розподілом окремих з нинішніх, так званих «регульованих доходів», на
сталій основі. Що могло б бути зроблено за рахунок закріплення на
законодавчому рівні, на довгостроковій основі, частки центрального,
регіональних і місцевих бюджетів у таких доходах.

Слід відмовитися від поділу бюджетних доходів в Україні, на так звані
«закріплені» й «регульовані». Основна частка доходів центрального,
регіональних і місцевих бюджетів має формуватись на основі їх власних
податків 1 паїв у податках.

Фінансове вирівнювання так званих «бідних» і «багатих» територій слід
забезпечувати не за рахунок регульованих доходів, а лише на основі
системи бюджетних трансфертів (дотацій, субсидій, субвенцій). Саме на
цих засадах здійснюється фінансове вирівнювання у всіх розвинених
країнах.

Механізм фінансового вирівнювання має забезпечити створення відносно
однакових умов для проживання громадян України на всій території
держави. На відміну від інших європейських країн, ми маємо разючі
відмінності між рівнем та якістю життя у містах та селах, різних за
географією та політичною вагою регіонах, що є свідченням, по суті,
відсутності державної регіональної політики. Слід у законодавчому
порядку визначити рівень державних мінімальних соціальних стандартів,
які забезпечуються органами місцевого самоврядування на всій території
України. Відповідно до потреб забезпечення державних мінімальних
соціальних стандартів, кожен орган місцевого самоврядування повинен мати
знову ж таки законодавче гарантований мінімальний бюджет і доходну базу.

Заходи фінансового вирівнювання мають охопити лише території, які не
можуть за рахунок власної доходної бази сформувати гарантовані
мінімальні бюджети, а також території, що мають значні надлишки
фінансових ресурсів, порівнюючи із середньодушовою забезпеченістю в
державі.

Потреби органів місцевого самоврядування у трансфертах із державного
та регіональних бюджетів мають визначатись на основі
нормативно-розрахункових методів. Нам слід розробити відповідну формулу
вирівнювання -математичну модель, на основі якої території, що
потребують фінансової підтримки, отримуватимуть гарантовані трансферти.

Світовий досвід свідчить: у систему заходів фінансового вирівнювання
включаються території, які мають власну доходну базу на душу населення
обсягом менше 95% від середньої по країні і території, що мають
відповідну базу на душу населення обсягом більше 120% від середньої по
країні.

Потребує розв’язання проблема акумуляції фінансових ресурсів для
формування трансфертних фондів (фондів фінансового вирівнювання). За
умов України фонди фінансового вирівнювання доцільно створити на рівні
Державного бюджету України, а також на рівні республіканського бюджету
Автономної Республіки Крим. обласних бюджетів, міських бюджетів Києва та
Севастополя. Доцільно, щоб кошти фондів фінансового вирівнювання
формувались за рахунок одного або кількох центральних податків [6,
c.214].

Можливий варіант, що фонд трансфертів у складі Державного бюджету
України буде формуватися за рахунок частини податку на додану вартість.
Необхідно розробити і прийняти Закон «Про порядок надання дотацій,
субсидій, субвенцій та інших трансфертів з Державного бюджету України».
Термінової розробки потребує Закон України «Про Державний бюджет України
і бюджетні процедури». Критерієм у розподілі фінансових ресурсів між
рівнями влади має стати обсяг обов’язків щодо фінансування тих чи інших
сфер, які покладаються на центральну, регіональну та місцеву владу.
Таким чином, розподілові фінансових ресурсів між рівнями влади, має
передувати розмежування функцій між державою і місцевим самоврядуванням,
між центральною, регіональною і місцевою владами. Саме завдяки цьому
буде покладено край нинішній практиці бюджетних «торгів» між центром і
регіонами, практиці, по суті, окремих стосунків Києва з кожним регіоном,
залежно від того, яку політичну вагу має та чи інша територія та її
керівник у державі.

Реформуванню підлягає існуюча податкова система України. Слід значно
зменшити частку в системі загальнодержавних податків і збільшити частку
місцевих та регіональних податків. Подальший розвиток податкової системи
України має передбачати розширення повноважень місцевих та регіональних
органів влади в сфері запровадження місцевих та регіональних податків.
Саме за таких умов може бути оподаткована «тіньова економіка»,
послаблений податковий тиск на тих платників податків, які їх сьогодні
дисципліновано сплачують. Першим кроком у реформуванні податкової
системи могло б стати прийняття Закону України «Про місцеві податки і
збори», згідно з яким запроваджувався б новий порядок зарахування до
місцевих бюджетів місцевих податків і зборів. Доцільно встановити, що
місцеві податки і збори не враховуються при визначенні нормативів
відрахувань від загальнодержавних податків до бюджетів місцевого
самоврядування. Одночасно слід встановити, що місцеві податки і збори
використовуються виключно на видатки розвитку. Це заохочуватиме органи
місцевого самоврядування розширювати власну доходну базу. Слід розробити
нову правову базу фінансової діяльності органів місцевого
самоврядування. Вона має передбачати, що органи місцевого самоврядування
складають два самостійних бюджети — поточний та бюджет інвестицій і
розвитку. Бюджет інвестицій і розвитку має формуватися за рахунок
місцевих позик, кредитів, інвестиційних трансфертів та частини
податкових надходжень. Слід встановити, що використання коштів бюджету
інвестицій на поточні потреби забороняється. Слід створити умови
дляучасті органів місцевого самоврядування у фінансово-кредитних
відносинах. Треба надати їм право створювати власні фінансово-кредитні
установи, утворити Центральний банк комунального кредиту, який би
функціонував за прикладом західноєвропейських ж й ро центр алей.
Потрібно законодавче врегулювать питання створення ринку комунальних
цінних паперів. Доцільно розробити та прийняти закони України «Про
фінансові основи місцевого самоврядування», «Про правовий режим майна
комунальної власності», «Про унітарні державні та комунальні
підприємства», «Про державні та комунальні землі» та інші акти.

ВИСНОВКИ

Бюджет – складна економічна категорія. Як категорія, державний бюджет
являє собою систему економічних відносин, що складаються в суспільстві в
процесі формування, розподілу, та використання централізованого
грошового фонду країни, призначеного для задоволення суспільних потреб.
Важливою є роль бюджету у розподілі сукупного суспільного продукту та
національного доходу.

Бюджетна система – це заснована на економічних відносинах та юридичних
нормах сукупність усіх видів та ланок бюджету країни, які об’єднані на
єдиних принципах.

Складовими елементами бюджетної системи є:

структура;

принципи побудови;

організація функціонування.

Бюджетна система складається з державного бюджету України,
республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих
бюджетів. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної
системи України, є зведеним бюджетом України.

Нові економічні відносини потребують змін і в бюджетній системі. Щодо
вирішення цієї проблеми існують різні підходи:

зберегти бюджетну систему і бюджетний устрій до виходу з економічної
кризи, щоб мобілізувати використання фінансів у державі з метою
подолання кризових явищ за рахунок розвитку приоритетних напрямків
виробництва, стабілізації національної валюти;

при збереження централізованої бюджетної системи надати право місцевим
органам влади і управління розпоряджатися коштами, що надходять від
комунальної власності підприємств через податки, регулюючи бюджети за
рахунок загальнодержавних податків та доходів;

надати самостійність місцевим бюджетам, консолідувавши у бюджеті
України всі бюджети, що становлять бюджетну систему.

Економічне оновлення об’єктивно потребує зміцнення державного бюджету як
основного важеля ефективного розвитку господарства країни, що прагне до
соціально орієнтованої економіки. Акумуляція у бюджетній системі значних
грошових фондів створює можливість для забезпечення рівномірного
розвитку економіки та культури на усій території країни. Бюджет є
могутнім інструментом державного управління.

Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів, які
зосереджено в ньому. В безпосередньому взаємозв’язку з бюджетом і під
його впливом функціонують усі інші ланки фінансової системи.

Наявність бюджету створює можливість для маневрування при розподілі
коштів на потреби суспільства з урахуванням їхньої пріоритетності
протягом певного проміжку часу.

У майбутньому роль державного бюджету у соціальних процесах зростатиме.
Обумовлено це тим, що саме бюджетні кошти у сукупності з позабюджетними
фондами є фінансовим підґрунтям для здійснення соціальних перетворень,
переходу на новий рівень соціального обслуговування населення. Крім
того, державний бюджет покликаний нівелювати соціальні наслідки
розшарування громадян за їхніми матеріальними статками, о викликано
переходом до ринкових умов господарювання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. Затверджена ВРУ 28.06.96 № 254/96 – ВР.//Відомості
ВРУ. – 1996. — № 30.

Бюджетний Кодекс України. – К., 2001.

Закон України “Про бюджетну систему України” №253/95-ВР від 29.06.95.//
Відомості ВРУ. – 1995. — № 26.

Бескид Й.М. Державний бюджет України. – Тернопіль. – 2004.

Бескид Й.М. Теоретичні підвалини дослідження суті державного бюджету. //
Фінанси України. – 1998. — №1.

Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. – К.: Вища школа,
1997.

Василик О.Д., Павлюк К.В. Шляхи зміцнення фінансового становища держави.
// Фінанси України.-1998.-№7.

Государственные финансы. Учебник под редакцией д.э.н. Федосова В.М., —
К., — Либідь. – 2004.

Дерлиця А.Ю. Інституційне регулювання бюджетного процесу. // Фінанси
України.-2001.-№10.

Єпіфанов А.О., Сало В.І., Д’яконова І.І. Бюджет і фінансова політика
України. – К.: Наукова думка. – 2005.

Кириленко О.П. Фінанси. – Тернопіль: Економічна думка. – 2003.

Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика).- К.:
НІОС, 2000.

Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навчальний посібник. – К.: Т-во
“Знання”, КОО, 2002.

Кулик В.В., Кулик А.В. Бюджет як інструмент розвитку внутрішнього ринку.
// Фінанси України.-2001.-№7.

Пасічник Ю.В. Бюджетна система: Навчальний посібник. – Черкаси:
Відлуння. – 2004.

Юрій С.І., Бескид Й.М. Бюджетна система України. – К.: НІОС. – 2000.

Юрій С.І., Бескид Й.М. Державний бюджет України. Навчальний посібник. –
Тернопіль: ТАНГ, 2000.

Юрій С.І. Концептуальні засади сутності бюджету. // Фінанси України.-
2004.-№10.

PAGE

PAGE 14

Похожие записи