КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Архітектура України” ПЛАН

Вступ

1. Архітектура і будівництво України в 13-15 ст.

1.1. Містобудівні програми XIII ст.

1.2. Храми XIII ст.

1.3. Оборонне будівництво XIV — XV ст.

1.4. Сакральне будівництво XIV — XV ст.

2. Архітектура та будівництво України від середини 15 до середини 16 ст.

2.1. Забудова міст

2.2. Оборонні споруди

2.3. Архітектура православних храмів

2.4. Пізня готика

3. Українська архітектура та містобудування 16-17 ст.

3.1. Архітектура. Містобудування

3.2. Замки та укріплені монастирі

3.3. Житлове будівництво в містах

3.4. Муровані та дерев’яні церкви

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток тогочасної архітектури, природно, пов’язаний насамперед з
містами. Їхнє планування було вільним, визначалося передовсім
особливостями рельєфу місцевості, що найкраще видно на прикладі Кременця
чи Кам’янця. Елементи регулярного планування міст з’являються на
українських землях лише від середини XIV ст. із початком поширення у
західноукраїнському регіоні міських поселень, що мали Маґдебурзьке
право. Проте навіть у таких містах регулярно планувалося лише
середмістя, тоді як забудова передмість зберігала вільний характер. Тому
навіть ці міста демонструють змішаний тип планувальної структури,
посилюваний ще й тією обставиною, що регулярна міська мережа завжди
виникала на місці вже існуючого поселення, яке неминуче так чи інакше
накладало свій відбиток на новоспоруджуване місто.

XIII ст. особливого значення набрало заснування нових міст, значною
мірою визначене започаткованою ще в період правління Романа Мстиславича
політикою, спрямованою на розвиток території князівства у
північно-західному напрямку. Очевидно, нові міста виникали насамперед як
укріплені пункти, необхідні з огляду на централізаторську політику
Данила в рамках його напруженої боротьби проти боярської опозиції за
зміцнення княжої влади, безперервних княжих міжусобиць та постійної
зовнішньої загрози з боку литовців, поляків і угорців. Від 1241 р., коли
до Галицько-Волинського князівства докотилася монголо-татарська навала,
міста набирають також функції укріплених пунктів проти ординців.

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. увійшли до історії
архітектури та містобудування на українських землях як період подальшого
розвитку усталених традицій й одночасно утвердження нових напрямів
розвитку. Традиційна течія найяскравіше виступає в українському
будівництві, здебільшого дерев’яному, яке вперше вдається простежити за
відчутно більшою кількістю пам’яток. Натомість у будівництві західного
зразка на перший план висувається процес заміни стилів — утвердження від
середини XVI ст. будівництва пізньоренесансного зразка і його заміни
бароковими реалізаціями від початку XVII ст. їх приносили на українські
землі насамперед єзуїтські будівничі, з якими в Україну активно
проникали новації римського бароко. До найяскравіших нових явищ належить
діяльність в останній третині XVI ст. значної групи будівничих
італійського походження, проникнення в Україну бастіонної системи
укріплень й поширення з-перед кінця XVI ст. на територіях, які за
Люблінською унією відійшли від Великого князівства Литовського до складу
Польщі, костьольної архітектури.

1. Архітектура і будівництво України в 13-15 ст.

1.1. Містобудівні програми XIII ст.

Визначальним моментом у розвитку архітектури та будівництва другої
половини XIII — першої половини XV ст. було притаманне середньовічній
культурі домінування ансамблю, що знаходило свій вияв як у великих
містобудівних програмах, так і в малих ансамблях окремих споруд чи
комплексів споруд. Загалом, зазначений період в історії архітектури та
будівництва на українських землях відомий, фактично, лише в окремих
своїх проявах, оскільки тогочасних автентичних пам’яток збереглося мало,
а дотеперішні археологічні та історично-архітектурні дослідження
перебудованих чи втрачених споруд не завжди дають достатньо вагомий
матеріал для їхньої обґрунтованої історико-архітектурної реконструкції.
Розглядуваний період дуже скромно забезпечений писемними джерелами, за
винятком самих початків, де ситуацію певною мірою виправляють літописні
дані. Відомості до історії архітектури досить нерівномірно розподілені і
в географічному плані — як і в усій культурі українських земель
відповідного періоду, тут однозначно домінують західноукраїнські
території. З-перед кінця XIII ст. для більшості регіонів розвитку
української мистецької традиції документальні свідчення практично
повністю відсутні.

Розвиток тогочасної архітектури, природно, пов’язаний насамперед з
містами. Їхнє планування було вільним, визначалося передовсім
особливостями рельєфу місцевості, що найкраще видно на прикладі Кременця
чи Кам’янця. Елементи регулярного планування міст з’являються на
українських землях лише від середини XIV ст. із початком поширення у
західноукраїнському регіоні міських поселень, що мали Маґдебурзьке
право. Проте навіть у таких містах регулярно планувалося лише
середмістя, тоді як забудова передмість зберігала вільний характер. Тому
навіть ці міста демонструють змішаний тип планувальної структури,
посилюваний ще й тією обставиною, що регулярна міська мережа завжди
виникала на місці вже існуючого поселення, яке неминуче так чи інакше
накладало свій відбиток на новоспоруджуване місто.

Початки розглядуваного періоду пов’язані з останнім століттям княжої
доби в історії українських земель, що надавало відповідного забарвлення
архітектурній творчості. Вона розвивалася під опікою представників
княжої еліти, що значною мірою визначало як загальний характер
тогочасного будівництва, так і цілий ряд специфічних особливостей його
еволюції та функціонування. За тодішніх умов основним напрямом його
розвитку, природно, виступає продовження найзагальніших тенденцій,
вироблених на місцевому ґрунті перед серединою XIII ст. Діяльність
князів галицько-волинської династії, у якій на перший план виразно
висувається краще засвідчена літописом містобудівна програма Данила
Галицького (відповідний напрям активності його брата Василька на Волині
зафіксований лише лаконічною літописною згадкою, що, однак, дає підстави
здогадуватися про так само добре осмислений характер), виступає
центральним явищем в історії західноукраїнської архітектури та
містобудування цього століття. Утвердившись на престолі в напруженій
боротьбі, Данило Галицький від 1230-х рр. розгорнув широку державницьку
діяльність у різних напрямах, одним з важливих аспектів якої стало
закладання міст. Тому, попри природну розбудову уже існуючих міських
поселень, для середини — другої половини

XIII ст. особливого значення набрало заснування нових міст, значною
мірою визначене започаткованою ще в період правління Романа Мстиславича
політикою, спрямованою на розвиток території князівства у
північно-західному напрямку. Очевидно, нові міста виникали насамперед як
укріплені пункти, необхідні з огляду на централізаторську політику
Данила в рамках його напруженої боротьби проти боярської опозиції за
зміцнення княжої влади, безперервних княжих міжусобиць та постійної
зовнішньої загрози з боку литовців, поляків і угорців. Від 1241 р., коли
до Галицько-Волинського князівства докотилася монголо-татарська навала,
міста набирають також функції укріплених пунктів проти ординців. Під
1259 р. літописець прямо вказує на таке призначення новозасновуваних
укріплених поселень, зазначаючи, що Данило закладав нові «городи» «проти
безбожних татар».

Однією з характерних особливостей містобудівної політики Данила
Галицького поряд із зрозумілою увагою до історичних теренів Галицького
князівства було акцентування ваги північно-західної території
русько-польсько-литовського пограниччя, метою якого було не лише
освоєння цих земель, але й їхнє укріплення в перспективі неминучих
приграничних конфліктів, оскільки існуюча тут система оборони мала явно
недостатній характер. Скеровуючи свої інтереси у північно-західному
напрямку, Данило, цілком очевидно, продовжував відповідний напрям
політики батька — Романа Мстиславича, обірваний його передчасною смертю.
На цій спадкоємності літописець прямо наголошує під 1251 р.

За літописними даними, до найдавніших міст фундації майбутнього
галицького короля належав названий його іменем Данилів. Час його
заснування літопис не фіксує, проте зазначає, що під час
монголо-татарського нашестя 1241 р. наїзники разом з Кременцем не змогли
його взяти, як, зрештою, не захопили вони і лише недавно спорудженого
Холма. Це вказує на важливе місце Данилова в оборонній системі
Галицько-Волинської Русі середини XIII ст. Серед нових міст слід
відзначити також Стожок, який 1259 р. разом з Даниловом, Львовом і
Кременцем «розметали» на вимогу хана Бурундая — тоді лише Холм уцілів
завдяки докладно переказаній на сторінках літопису хитрості князя
Володимира Васильковича.

Регулярні татарські вимоги нищення укріплених міст і їх руйнування
ординцями свідчать, що татарська сторона добре розуміла головну
спрямованість містобудівних заходів галицько-волинських князів.

З міст, посталих на північно-західних теренах, літопис насамперед фіксує
Угровськ, у якому одразу ж засновано єпископську кафедру, що вказує на
особливі плани Данила Галицького щодо нього. Проте новозаснованому місту
судилася коротка доля — воно поступилося місцем новому «фаворитові»
майбутнього короля — Холму, заснованому, за свідченням літопису, на
порожньому місці й наділеному особливою опікою Данила Галицького, який
невдовзі переніс до нього свою столицю. Під 1248 р. літопис зазначає, що
1234 р. Холма ще не було, а при монголо-татарському нашесті 1241 р. він
став одним з небагатьох міст Галицько-Волинської Русі, які вистояли і не
були захоплені. Внаслідок активної політики князя до міста стікалося
різнорідне населення, в тому числі і, як наголошує літописець, ремісники
з країн німецького кола, що дозволило за короткий час перетворити Холм у
справжній центр держави, яка переживала період чергового піднесення.

За характером забудови Холм належить до міст з укріпленою княжою
резиденцією на природному узвишші й демонструє тип міської забудови,
відомий також з інших містобудівних фундацій Данила Галицького,
насамперед — Львова. Важливим елементом його фортифікацій була
споруджена в центрі укріплень вежа, призначена, за словами літописця,
для обстрілу — «знизу зведена з каменю п’ятнадцять ліктів у висоту, а
сама зроблена з тесаного дерева, і вибілена». Вона згоріла під час
відомої пожежі міста і далі не відбудовувалася, оскільки, за твердженням
літописця, Данило був зайнятий спорудженням інших укріплених пунктів
проти татар. Проте, мабуть, з розбудовою міста вежа втратила певні
функції свого первісного призначення, і саме це стало головною причиною
відмови від її відновлення. За походженням і типом це, безперечно, був
західноєвропейський донжон, проте поєднання у ньому каменю і дерева дає
приклад дуже своєрідної інтерпретації європейської ідеї на місцевому
ґрунті. Одночасно таке поєднання вказує, мабуть, також на початковий
характер відповідного напряму діяльності, оскільки всі пізніші відомі
галицько-волинські оборонні вежі будувалися лише з каменю. При
спорудженні веж Данило, звичайно, орієнтувався не лише на європейську
практику, а насамперед на місцеві аналогічні споруди, які вперше
з’явилися на території князівства за часів його батька — мабуть, саме до
його нетривалого правління належить найраніша з-поміж веж XIII ст. у
Стовпі (від другої половини XVI ст. Столп’є) поблизу Холма. Окрім
втраченої ще за життя Данила холмської вежі, він звів також вежу в
Білавині поблизу Холма (нині на території міста), залишки якої були
знищені під час останньої війни.

Окрім того, кам’яна вежа на дванадцять ліктів, за свідченням літопису,
була зведена «за поприще від Холма» й увінчана скульптурним зображенням
орла. Останнім часом віднайдено фундаменти вежі в Угровську. Збережену
до нашого часу вежу у Кам’янці, вірогідно, споруджено за наказом князя
Володимира Васильковича після заснування цього міста. З території Волині
відома також втрачена вежа, яку, за даними літопису, князь Мстислав
Данилович спорудив у Чорторийську на самому початку свого правління
(1289). Ця найпізніша серед зафіксованих літописом волинських веж і
завершує столітню історію цієї своєрідної сторінки оборонного
будівництва, започаткованої князем Романом Мстиславичем на зламі XII —
XIII ст.

Пам’яткою цієї групи з-поза меж Волині була втрачена вежа Спаського
монастиря біля Старого Самбора фундації, вірогідно, Льва Даниловича. До
неї ж належить також кругла вежа на подвір’ї замку в Любліні.

На загальному тлі оборонного будівництва Галицько-Волинського князівства
вежі-донжони виступають як доволі своєрідне і досить мало поширене
явище, що, очевидно, певною мірою пов’язано із значними видатками на
їхнє спорудження, але насамперед із застосуванням у них каменю, що
загалом не було притаманним оборонному будівництву Галицько-Волинської
Русі. Мабуть, саме звідсіля перша вірогідна спроба Данила Галицького у
цьому напрямі — холмська вежа — була наполовину дерев’яною. Попри свою
рідкісність, галицько-волинські донжони залишаються цікавими і
характерними пам’ятками оборонного будівництва й ще одним — поза
білокам’яними храмами — важливим свідченням наявності елементів
європейської орієнтації у галицько-волинській оборонній архітектурі.

Окрім менш дослідженого, і через те поза літописом маловідомого Холма,
найхарактернішим прикладом міст Данила Галицького виступає Львів. На
відміну від Холма, спорудженого, як підкреслює літописець, на порожньому
місці, він виник на місці не зафіксованого історичними джерелами й
відкритого щойно під час археологічних досліджень розбудованого міського
поселення з розвинутою інфраструктурою, на яку, зокрема, вказує низка
мощених деревом вулиць, невелика ділянка якої відкрита на заболоченій
низинній території на правому березі Полтви. Місто Данила продовжило
свого анонімного попередника, розвинувши вже існуючу міську структуру.
Окрім безслідно втраченого княжого замку, її визначальними елементами
виступають найдавніші храми. Центральне місце серед них посідає
Миколаївська церква, яка, з огляду на підтверджений літописом розвинутий
особисто князем культ св. Миколая Мирлікійського, може бути визнана його
фундацією. Посереднім підтвердженням на користь такого припущення
служить наявність у Холмі церкви св. Миколая біля підніжжя Замкової гори
(так само зліва від дороги до замку!) і присутність ротонди св. Миколая
праворуч від дороги до замку в Перемишлі (під пізнішим латинським
кафедральним костьолом). Очевидно, за трьома зазначеними пам’ятками
стоїть спільна традиція, яку, з огляду на наявність у переліченій групі
львівської та холмської споруд, є підстави пов’язувати з Данилом
Галицьким.

Княжою фундацією Данилового наступника Лева, мабуть, є згодом докорінно
перебудований монастирський комплекс св. Онуфрія. До княжого періоду,
очевидно, належить заснування П’ятницької церкви й латинського
парафіяльного храму Марії Сніжної на околиці княжого міста. Первісно
він, мабуть, був дерев’яним або фахверковим — принаймні Мартин Ґруневеґ,
який перебував у Львові в 1582 — 1602 рр., свідчить, що лише в його часи
костьол споруджено у камені.

Очевидно, окрім історичного ядра міста біля північно-західного схилу
Замкового пагорба, на території якого збереглися найдавніші львівські
храми, уже в княжі часи забудова зайняла також нижчу частину схилу біля
західного підніжжя Замкової гори, де згодом, у другій половині XIV ст.,
розвинувся центр «магдебурзького» Львова. За традицією, новий центр
міста заснував князь Лев Данилович 1270 р., а версія походження
львівського середмістя лише з другої половини XIV ст. утвердилася лише в
новішій літературі. Зміни у розвитку планувальної структури середмістя
засвідчує відмінність мірної системи

Хоч внаслідок особливостей історичної долі Львів виступає як
найхарактерніший приклад містобудівної фундації Данила Галицького, він
не демонструє ситуації унікальної. Його своєрідним старшим ідейним
двійником, вірогідно, був згадуваний Данилів, який, однак, не зберігся
як місто. Правдоподібно, фундація міст на честь Данила Галицького та
наступника престолу вказує на певну ширшу програму, відображення якої на
іншому рівні можна бачити також в заснуванні у Львові монастирів св.
Онуфрія та Георгія — вірогідно, на честь святих покровителів Лева
Даниловича і Юрія Львовича.

Тогочасна містобудівна система передбачала спорудження міст насамперед
як укріплених поселень, проте відомостей про оборонну архітектуру міст
другої половини XIII — першої половини XIV ст. поки що зібрано небагато,
а мало не єдиним конкретним писемним джерелом тут виступають скупі
свідчення Галицько-Волинського літопису. Вони стверджують, що у
новоспоруджуваних містах Данила Галицького увага концентрувалася на
будівництві укріпленої княжої резиденції. Нерідко на території княжого
замку розміщувався також головний храм міста, як, наприклад,
кафедральний собор св. Іоанна Златоуста у Холмі, у чому проявилася
тенденція, вперше засвідчена на західноукраїнських землях ще в Перемишлі
близько 1120 р. За літописними повідомленнями, укріплення таких
резиденцій були земляними, з ровами і валами та дерев’яними стінами, що
прямо підтверджено щодо Львова та Холма. Комбінований характер укріплень
потверджують також свідчення літописця, що на вимогу монголо-татар
окремі міста були «розметані» або ж розкопані самими татарами на знак
перемоги. Такий характер укріплень становить одну з прикметних рис
оборонного будівництва Галицько-Волинської Русі, що продовжувало
традиційну для цього регіону систему фортифікацій із засипаних землею
клітей і дерев’яних стін, обнесених ровами.

Окрім Данила Галицького, активну містобудівну політику, як зазначалося,
проводив також його брат Василько на Волині, проте про неї не збереглося
майже ніяких конкретних відомостей поза лаконічною літописною згадкою
під 1276 р. про численні городи, споруджені в часи правління князя.
Продовжувачем цієї діяльності став його наступник Володимир Васильковим,
який успадкував від батька не лише сам інтерес до містобудівного руху,
але й тих майстрів, які реалізували відповідні задуми. Одним з них,
безперечно, був згаданий у літопису під 1276 р. у зв’язку із заснуванням
Кам’янця княжий будівничий — Олекса, який, за словами літописця,
спорудив чимало укріплених городів для Василька Романовича і продовжував
працювати для Володимира Васильковича. Наведене свідчення вказує, що
діяльність Олекси мала розпочатися задовго до 1276 р., й він належав до
артілі майстрів, яку Володимир Василькович успадкував від батька. Це дає
підстави висловити здогад, що засвідчена значно скромнішими даними
містобудівна діяльність волинських князів так само була результатом
широкої продуманої політики, що спиралася, як свідчить особа Олекси,
насамперед на місцеві кадри майстрів.

Як і в Данила Галицького, містобудівна політика Володимира Васильковича
також скеровувалася перевалено у напрямку північно-західного
прикордоння. Тут, за свідченням літопису, князь заснував Кам’янець,
перебудував Берестя. Проте, як і Данило, він не полишав поза увагою
давні волинські терени, хоч про них літописець повідомляє значно менше.
Наприкінці життя Володимира Васильковича улюбленим місцем його
перебування став Любомль, проте сліди місцевої княжої резиденції до
цього часу не віднайдені. Єдина джерельна згадка щодо Луцька початку
правління Мстислава Даниловича стосується заміської княжої резиденції в
урочищі Гай, до комплексу якої, за свідченням літопису, як і в Любомлі,
також входив храм.

Скромний характер доступних відомостей про оборонну архітектуру княжої
доби не дозволяє розглянути її докладніше, оскільки у своїх
найхарактерніших виявах вона стала фактично втраченою сторінкою історії
українського будівництва, а нечисленні її залишки досліджені мало.

До маловідомих аспектів історії тогочасного будівництва належить міська
забудова. Княжі та боярські двори створювали у ній своєрідний акцент,
проте суттєво вирізнялися, мабуть, насамперед розмірами і декорацією,
кількістю поверхів. Тодішня рядова міська забудова — виключно дерев’яна,
нерідко, очевидно, поверхова, як на це вказує будинок ще з-перед
середини XII ст., відкритий на території передмістя Звенигорода поблизу
Львова. Конкретних прикладів такої забудови з розглядуваного періоду до
цього часу не віднайдено. У літописній розповіді під 1261 р. про взяття
татарами Судомира 1259 р. згадано, що будинки у місті були вкриті
соломою, що засвідчує одну з прикметних особливостей тодішніх міських
рядових житлових будівель.

1.2. Храми XIII ст.

Попри важливість світських напрямів розвитку архітектурної творчості у
загальному контексті тогочасного будівництва, вони відомі значно менше;
як джерелами, так і оригінальними пам’ятками набагато краще засвідчене
церковне будівництво. Проте, аналізуючи його, слід мати на увазі, що до
нас, фактично, не дійшов навіть у перебудованому вигляді жоден з
визначніших зразків тогочасної церковної архітектури, що, цілком
природно, накладає своєрідний відбиток на систему нинішніх уявлень про
тогочасне церковне будівництво. До того ж залишки таких центральних її
пам’яток, як, наприклад, холмський кафедральний собор св. Іоанна
Златоуста, майже не досліджені. Тому нинішні уявлення про церковну
архітектуру пізньої княжої доби неминуче будуються на скупих літописних
свідченнях, а також нечисленних залишках поодиноких оригінальних споруд
здебільшого скромнішого, на тогочасному тлі, характеру та значення.

Попри активне поширення галицько-волинського церковного будівництва на
північно-західних територіях об’єднаного князівства, практично жодна з
пам’яток цього регіону, який нині знаходиться за межами України, поза
літописними даними невідома. Проте сам факт розгортання мурованого
церковного будівництва на цій території є одним з показових моментів в
історії відповідного етапу церковного будівництва на західноукраїнських
землях. Центральною спорудою цієї групи пам’яток, безперечно, був
холмський кафедральний собор св. Іоанна Златоуста. Це типова для
тогочасної архітектури чотиристовпна хрестовокупольна споруда,
характерною особливістю декорації екстер’єру якої було використання
декоративного, у поєднанні з елементами фігурного різьблення з місцевих
порід кольорового каменю, з обов’язковим для тогочасної мистецької
практики застосуванням малярського розфарбування і позолоти. Щодо цього
холмський собор продовжував традиції галицьких білокам’яних храмів
попереднього століття. Зазначене в літопису ім’я «хитреця» Авдія, який
працював над його скульптурною декорацією, — митця, безперечно,
місцевого походження — дає підстави здогадуватися, що на будівництві
була зайнята артіль місцевих майстрів, яка працювала під княжою опікою і
над виконанням княжих замовлень. Про це, зрештою, опосередковано
свідчить і характер храмового будівництва під патронатом Данила
Галицького — така широко запланована будівнича діяльність, безперечно,
мусила опиратися насамперед на належно підготовлені і фахово вишколені
кадри. Тобто відповідна політика, цілком очевидно, мусила бути
продуманою і в цьому напрямі, хоч, поза самим іменем Авдія, від неї не
залишилося жодних інших прямих джерельних слідів.

Зрештою і сама професійна діяльність майстрів Данила Галицького нині
відома майже виключно із скупих літописних свідчень — насамперед
переліку, безперечно неповного, храмів його фундації. У самому Холмі,
окрім кафедрального собору, це були також церкви Різдва Богородиці та
св. Кузьми і Дем’яна. Церкву Богородиці князь збудував також у
Дорогичині. Літопис зовсім не торкається храмів, споруджених в інших
містах Данилової фундації, тому наші уявлення про цей аспект його
діяльності, цілком природно, далеко і далеко не повні.

Ці, загалом скромні, літописні дані певним чином доповнюють вцілілі лише
у незначних залишках на рівні фундаментів найдавніші храми княжого
Львова, щодо яких немає сучасних джерельних свідчень. На перше місце
серед них висувається Миколаївська церква, яка, мабуть, стояла у своєму
первісному вигляді до кінця XVII ст. Про це дозволяє здогадуватися
зображення складеного з кам’яних блоків храму за мурами Львова в одній
із заставок львівського видання «Требника» 1682 p. Це — досить рідкісний
для українського мурованого церковного будівництва тип храму. Про
первісний вигляд докорінно перебудованої Онуфріївської церкви нині
судити важко. Так само на підставі одних лише вцілілих фундаментів
складно виробити повніше уявлення про первісний вигляд П’ятницької та
монастирської Святоюрської церков.

Завдяки літописним свідченням трохи краще відоме храмове будівництво
Волині під опікою князя Володимира Васильковича. Воно не виступає в
літопису у такому концентрованому вигляді, як у Данила Галицького,
проте, як і в нього, теж мало активний північно-західний напрям
поширення. Князь збудував церкву апостола Петра у Бересті іцеркву
Благовіщення у Кам’янці. У Володимирі-Волинському він спорудив церкву
св. Дмитрія і святих Апостолів з монастирем. Проте всі ці храми до цього
часу не віднайдені. З церковних фундацій Володимира Васильковича
збереглася тільки Георгіївська церква у Любомлі, яка дійшла до нашого
часу лише у фундаментах, значною мірою перекритих збереженою спорудою
XVIII ст.

Показово, що побудоване в середині XIV ст. (за іншими даними —
наприкінці XIII ст.) перше місто німецьких колоністів так само було
дерев’яним. Значення дерев’яної забудови у тогочасному місті засвідчує
той факт, що навіть львівська резиденція галицького архієпископа ще на
початку XV ст. була дерев’яною.

Впродовж другої половини XIV ст. частинами споруджено мури середмістя з
вежами. Поступово складався відомий у пізнішій традиції готичний Львів.
Проте, незважаючи на поширення мурованої забудови, значна частина
будинків середмістя і переважаюча — передмість й надалі залишалася
дерев’яною, й у загальній картині міської забудови дерево продовжувало
домінувати. Вірогідно, значного поширення набула також характерна для
країн німецького кола фахверкова дерев’яна конструкція з цегляним
заповненням, яка, однак, не пережила відомої пожежі міста 1527 р. Проте
загалом, завдяки новій європейській орієнтації міського оборонного
будівництва, стався відхід від притаманних княжій добі
дерев’яно-земляних фортифікацій. Характерним акцентом міських укріплень
став включений у їхню систему розташований у південно-західній дільниці
Низький замок з мурованими стінами, королівською і старостинською
резиденціями, приміщеннями для гарнізону й окремо стоячою каплицею св.
Катерини. В останній третині століття у середмісті постали парафіяльний
та монастирські костьоли, що заклали початок готичної будівельної
традиції на західноукраїнських землях.

Приклад Львова найвиразніше демонструє характер тих змін, які від
середини XIV ст. набирали дедалі більшого розвитку в західноукраїнському
реґіоні. Важко конкретно стверджувати, наскільки вони проявилися у
менших осередках міського життя, де не дійшло до таких виразних слідів
вестернізації, оскільки їхня насамперед дерев’яна давня забудова
безслідно зникла. Проте перенесена на західноукраїнський ґрунт від
середини XIV ст. планувальна структура міських поселень на
Магдебурзькому праві чітко виступає у цілому ряді міст з теренів
Галицького князівства (Дрогобич, Самбір), навіть таких, де вціліла
забудова походить лише з-перед кінця XIX ст. (Золочів, Стрий, Яворів).

До важливих моментів історії цього періоду належить та обставина, що
внаслідок польського просування на схід з другої половини XIV ст. для
української мистецької традиції значною мірою було втрачено
північно-західні й західні терени Галицько-Волинського князівства, на
території яких особливо активно розвивалося будівництво під княжою
опікою у середині — другій половині XIII ст. У перспективі це призвело,
зокрема, до втрати посталих тут пам’яток.

1.3. Оборонне будівництво XIV — XV ст.

У літературі існує підтримуваний польськими дослідниками погляд, нібито
вагому роль у поширенні оборонних укріплень на західноукраїнських землях
мав відіграти король Казимир III, якому приписують будівництво оборонних
споруд Львова, Галича та ряду інших міст (у контексті пущеної в хід Яном
Длуґошем заманливої романтичної формули, що нібито він зайняв дерев’яну
Русь, а залишив її по собі кам’яною). Проте насправді за нею стоїть лише
відзначена зміна будівельних традицій, пов’язана з переходом від системи
дерев’яно-земляних укріплень княжої доби до мурованого оборонного
будівництва західноєвропейського типу. Окрім того, слідом за Я.
Длуґошем, нерідко також значно перебільшується особиста роль Казимира
III в поширенні оборонного будівництва західноєвропейського зразка на
приєднаних до Польщі землях Галицької Русі. Принаймні львівські дані
вказують на спорудження міських укріплень у пізніший період, і, як
завжди в містах, королівська влада не докладала до цього якихось
особливих зусиль. Не знайдено слідів казимирівських фортифікацій і в
Галичі, де найновіші археологічні дослідження засвідчили натомість
розбудовану систему укріплень Замкової гори ще з XII ст. Незалежно від
цього, не може підлягати сумніву, що нова історична ситуація привела до
докорінної переміни системи і характеру оборонного будівництва,
пов’язаних з утвердженням західної традиції. Це знайшло вираз не лише у
містах, а й у резиденційній архітектурі, поширюваній з напливом на
західноукраїнські землі магнатерії та шляхти з території Польщі. З
розглядуваного періоду до нашого часу не дійшла жодна її пам’ятка, проте
серед них мусили бути характерні для свого часу споруди, як, наприклад,
резиденції короля Владислава II Яґайла у Городку чи Добростанах на
Яворівщині. Унікальним прикладом оборонного залишку провінційної
резиденції є вежа (інші елементи укріплення були дерев’яними) у
П’ятничанах на Жидачівщині — вірогідний релікт «форталіціум», існування
якого потверджене документальною згадкою 1454 р.

Очевидно, ще до цього періоду належать початки класичних резиденцій
волинської княжої знаті на зразок частково збереженого замку Острозьких
в Острозі. Проте найважливішим на Волині, безперечно, був Луцький замок,
який включав Верхній замок, збережений у досить доброму стані, і
частково вцілілий Нижній, або Окольний, замок, мурована частина якого
мала стіну і чотири вежі, з яких до нашого часу дійшла вежа князів
Чарторийських. Верхній замок знаходиться на території укріплень княжого
часу, які, за свідченнями Галицько-Волинського літопису, були
комбінованими — дерев’яними і земляними. На їхньому місці в XIV ст., «за
князя Любарта», як стверджено в урядовому описі замку 1545 р. 14,
споруджено муровані стіни з трьома вежами, у яких виразно виступають
елементи готичного будівництва. Розпочате за Любарта спорудження обох
замків згодом продовжив князь Свидриґайло.

На території замку був розташований також палац. Мурований Верхній замок
споруджувався поступово, починаючи від в’їзної вежі. На відміну від
нього, Нижній був мурований лише частково. Інші вежі й частина стін
замку залишалися дерев’яними — він не був домурований. Така комбінація,
безперечно, існувала й в інших замках у період їх перебудови, проте у
луцькому Нижньому замку заміну не було завершено, що й визначило
своєрідне поєднання мурованого та дерев’яного оборонного будівництва. У
другій половині XIV — першій половині XV ст. Луцьк був головним центром
литовської частини українських земель, що і визначило загалом
малотиповий для них характер його фортифікацій.

До регіонів, на території яких найактивніше поширювалася оборонна
архітектура, належить також Поділля. Тут з-перед кінця XIV ст.
розвивається унікальний оборонний комплекс Кам’янця-Подільського,
характер якого багато в чому визначений розташуванням міста на острові,
утвореному глибоким природним каньйоном. Зрештою фортифікації
Кам’янця-Подільського найдавнішого періоду їхньої історії збереглися
лише у незначних фрагментах, оскільки згодом міські укріплення
неодноразово істотно перебудовувалися. Кінець XIV ст. ознаменований
виникненням на Поділлі цілого ряду укріплених замків — у Бучачі,
Язлівці, Сатанові, Скалі Подільській, Теребовлі, Хотині, пізніше
неодноразово добудовуваних і перебудовуваних, від яких починається
історія мурованого резиденційного оборонного будівництва на місцевому
ґрунті.

Починаючи від XIV ст., досить активно укріплюється територія Закарпаття.
Цим століттям датується збережений в руїнах замок у Королевому та рештки
замку в Невицькому під Ужгородом. З-перед кінця XIV ст. веде свою
історію найкраще збережений у регіоні Мукачівський замок, заснований
після того, як 1386 р. цю територію отримав князь Федір Коріятович. Його
первісним ядром був донжон (втрачений), навколо якого згодом
розросталася розбудована система укріплень, більшість яких виходить поза
часові рамки розглядуваного тут періоду.

Коли на включених до складу Польщі західноукраїнських землях внаслідок
перенесення на місцевий ґрунт європейської будівельної традиції
поширюється мурована оборонна архітектура, витісняючи на дальший план
притаманні попередній епосі дерев’яно-земляні укріплення, які й надалі
зберігалися у вжитку й мали чимале поширення, на «литовській» території
України і далі продовжували активно використовувати дерево, не
переходячи на привнесений з Європи тип мурованого оборонного
будівництва. Класичний приклад активного використання дерева в
укріпленнях литовського періоду дає споруджений у Києві в останній
третині XIV ст., за першого князя литовського походження Володимира
Ольґердовича, замок на Киселівці.

Особливу сторінку в історії оборонного будівництва на українських землях
становлять укріплення Криму — як князівства Феодоро, так і генуезьких
колоній, що надзвичайно активно розвивалися упродовж розглядуваного
періоду. Це було кам’яне оборонне будівництво західноєвропейської
традиції, відповідні укріплення, природно, збереглися лише частково. Для
зміцнення своїх позицій на півострові генуезці у 1357 — 1433 рр.
збудували на території нинішнього Севастополя фортецю Чембало у складі
верхнього укріплення св. Миколая та нижнього — св. Георгія.
Найпотужнішою фортецею генуезців на території Криму були найкраще
збережені укріплення в Судаку, які будувалися між 1371 — 1469 рр. У 1383
— 1386 рр. було закінчено міську фортецю у Феодосії (Кафі). До початку
XV ст. належить фортеця Комітату, яку князівство Феодоро збудувало на
протилежному березі бухти як противагу генуезьким укріпленням Чембало.
До найпотужніших оборонних споруд на українських землях належить фортеця
у Білгороді-Дністровському. Найдавніша частина — цитадель — датується
другою половиною XIII — першою половиною XIV ст.; у 1438 — 1454 рр. під
керівництвом майстра Федорка було споруджено найбільшу на українських
землях муровану фортецю, до комплексу якої входило 35 веж.

1.4. Сакральне будівництво XIV — XV ст.

Незважаючи на зовні несприятливі умови, в другій половині XIV ст. на
західноукраїнських землях продовжувало розвиватися церковне будівництво.
Насамперед тут виділяється Львів, де в цей час зводиться щонайменше два
мурованих храми східної традиції — монастирська церква св. Георгія
(Юра), яка, за свідченням Мартина Ґруневеґа, простояла до кінця XVI ст.
15, та вірменський кафедральний собор Успіння Богородиці. Спорудження
обидвох пам’яток пізні львівські джерела пов’язують з іменем померлого
не пізніше 1384 р. будівничого Дорінґа. Вірменський собор — перша
львівська споруда, яка, попри значні пізніші добудови, досить добре
зберегла первісний вигляд.

Унікальною пам’яткою мурованого церковного будівництва цього періоду на
території Галича виступає збережена в стінах (реконструйована на початку
нашого століття) церква Різдва Христового (точніше датування не
встановлене).

Мурована передвівтарна перегородка як особливість організації інтер’єру
виступає у невеликій церкві Різдва Богородиці в Росохах на
Старосамбірщині, що зберігає найдавніший варіант вівтарної перегородки з
одним отвором лише для царських врат.

Найпоказнішим західноукраїнським храмом цього періоду є церква Різдва
Богородиці у Рогатині (з добудовами), у якій простежується своєрідне
поєднання традицій мурованого церковного будівництва княжої доби
(тринавний план з двома опорними стовпами, арки в завершенні стін,
плоско, на зразок пілястрів, потрактовані контрфорси) і європейської
готики (контрфорси, зірчасті склепіння з нервюрами). Рогатинська церква
демонструє найраніший приклад використання європейського готичного
досвіду в українській мурованій церковній архітектурі.

Окрема реґіональна школа церковної архітектури розвивалася на Волині, де
з розглядуваного часу немає, однак, жодної добре збереженої споруди.
Найважливішою пам’яткою тут виступає збудований наприкінці XIV ст. і
вцілілий лише у нижніх частинах стін кафедральний собор св. Іоанна
Богослова в Луцькому замку, який демонструє приклад чотиристовпного
хрестовокупольного храму. В самому місті комплекс храмів існував на
території Окольного замку. З них до розглядуваного часу є всі підстави
відносити церкву св. Якова 16 — очевидно, збудовану у зв’язку зі смертю
в місті у день пам’яті цього святого (1430) великого литовського князя
Вітовта.

Мабуть, до другої половини XIV ст. належить і найстаріша частина
монастирської церкви св. Онуфрія у Посаді Риботицькій (з частковими
перебудовами перелому XV — XVI ст.). Останніми роками відкрито частини
збудованої перед кінцем XIV ст. церкви Спасопреображенського монастиря у
Стовпі (Столп’є) поблизу Холма .

Мабуть, до того ж часу належить і недавно відкрита церква Перенесення
мощів св. Миколая у Збручанському на Тернопільщині, заснування якої є
підстави пов’язувати з подільським періодом історії родини Коріятовичів
— один з небагатьох українських храмів з мурованою вівтарною
перегородкою Ч У ній виразно виступають балканські зв’язки в плануванні
та декорації, що становить один з характерних моментів розвитку
архітектури подільського регіону. Вони присутні також у церкві Покрови
Богородиці у Шарівці (1430-ті рр.), що вказує на ширше значення
балканських контактів у тогочасному українському мурованому церковному
будівництві Поділля. Шарівська церква демонструє своєрідний варіант
планувальної структури, що виводиться від афонських триконхових храмів,
у ній так само на перший план виступає захисний характер, підкреслений
оборонною вежею на фасаді.

Своєрідну сторінку мурованого церковного будівництва Поділля становить
вірменська архітектура Кам’янця, найдавнішою пам’яткою якої була
перебудована ще наприкінці XV ст. заснована 1398 р. церква св. Миколая.
Скромна за характером вірменська церква Богородиці з XIV ст. збереглась
у Білгороді.

Упродовж розглядуваного періоду активно розвивалася мурована церковна
архітектура Криму, де найактивніше виступає вірменське середовище. Його
пам’ятками є церкви Іоанна Предтечі (1348), Георгія (XIV ст.),
архангелів Михаїла та Гавриїла (1408) в Євпаторії, церква св. Саркіса
(Сергія) у Феодосії (XIV — XV ст.).

Пам’яткою молдавської будівельної традиції на території України є
Воскресенська церква в Лужанах поблизу Чернівців, традиційно датована
після 1453 р., але, за найновішими дослідженнями, вона виявилася ранішою
за походженням, проте з пізнішими перебудовами.

Перелічені пам’ятки вказують на розвиток традиції мурованої церковної
архітектури в різних напрямах, проте загалом вона, очевидно, займала
скромніше місце у церковному будівництві епохи.

Не може підлягати сумніву, що період перед серединою XV ст. відзначений
остаточним утвердженням на українських землях домінуючого значення
дерев’яного будівництва як у містах, так і в сільській місцевості. Ані
автентичних його пам’яток, ані документальних відомостей про них до
нашого часу не дійшло за винятком відкритих залишків церкви Іоанна
Хрестителя у луцькому Ринку.

Попри це, є достатні підстави стверджувати, що завершальний етап княжої
доби української історії відіграв вагому роль у розвитку дерев’яного
церковного будівництва та передачі традицій дохристиянського та
ранньохристиянського часу наступним історичним епохам.

Якщо українське церковне будівництво з-перед середини XV ст. виступає як
наступна ланка багатовікового процесу внутрішньої еволюції, то церковна
архітектура західноєвропейського родоводу не мала на місцевому ґрунті
таких глибоких основ. Їх не могли закласти ані поодинокі храми княжого
періоду на зразок львівського костьолу Марії Сніжної, ані діяльність на
території Галицького князівства будівельних артілей з Польщі та
Угорщини, з якими пов’язаний розвиток місцевого білокам’яного церковного
будівництва XII — XIII ст. Готична церковна архітектура
західноєвропейського зразка з’явилася на західноукраїнських землях
внаслідок входження їхньої частини до складу Польщі й пов’язаного з цим
поширення у регіоні католицьких церковних структур. Хоч до 1412 (1414)
р. латинське архієпископство знаходилося у Галичі, найвагомішу роль на
початковому етапі поширення готичного стилю в церковній архітектурі на
західноукраїнських землях відіграв Львів, і саме на місцевому ґрунті
постали й збереглися найхарактерніші його зразки.

Рання львівська архітектура готичного періоду складає досить цілісну
групу пам’яток, у якій домінують збережений парафіяльний костьол та
втрачені у XVIII — XIX ст. костьоли монастирів домініканців і
францисканців. Усі вони закладені на єдиному плані з вузькою витягнутою
вівтарною частиною і вкороченою прямокутною, близькою до квадрата,
навою, й демонстрували характерні приклади «цегляної готики», однією з
прикметних рис якої виступає майже цілковита відсутність монументальної
скульптурної декорації. Найзагальніші принципи планово-просторової
організації перших львівських готичних храмів витворили популярну на
місцевому ґрунті схему, яка залишалася актуальною до самого початку XVII
ст. (костьоли монастиря бернардинів та св. Марії Магдалини).

Період XIII — середини XV ст. посідає важливе місце в історії
архітектури та будівництва в Україні. Як і мистецька культура
українських земель загалом, він на своїх початках виступає як час
активного розвитку будівельної справи у Галицько-Волинському князівстві
середини — другої половини XIII ст. й продовження її здобутків за умов
входження українських земель до складу Литви та Польщі від середини XIV
ст. Це були ті моменти, які демонструють українську архітектуру у її
внутрішньому розвитку й окреслюють розглядуваний період насамперед як
черговий етап еволюції української будівельної справи. Другим,
скромнішим за значенням у загальноукраїнському контексті, але важливим в
історичній перспективі явищем виступає поширення на західноукраїнському
ґрунті європейської будівної системи та початок діяльності в регіоні
будівничих європейського походження, які репрезентували провінційні
школи німецького кола.

2. Архітектура та будівництво України

від середини 15 до середини 16 ст.

2.1. Забудова міст

У загальній картині еволюції архітектури та будівництва на українських
землях час від середини XV до середини XVI ст. не становить окремого
замкнутого в собі періоду.

Містобудування, що виразно занепало на українських землях після
інтенсивного розвитку в середині — другій половині XIII ст., у рамках
розглядуваного періоду пожвавлюється, особливо з першої половини XVI ст.
Цьому сприяла стабілізація внутрішньої ситуації. Започатковується
формування мережі приватних міст, розвиток якої припадає вже на
наступний період історії. У плануванні містобудівельних ансамблів
впродовж століття не сталося істотних змін. Надалі виступають як
утверджені ще за княжої доби вільні принципи планування, визначувані
насамперед особливостями рельєфу конкретної місцевості, так і
розпланування мішаного типу, на західноукраїнських землях нерідко з
регулярним, характерним для планування міст на Магдебурзькому праві
ядром, та вільним розташуванням передмість. Утвердження на українських
землях нової еліти й активне будівництво резиденційних укріплень привело
до того, що нерідко вони стали відігравати важливу роль у планувальній
структурі міст.

Продовжує розвиватися система міських укріплень як давніх історичних
міст, так і новозасновуваних. Поряд з постійною загрозою з боку татар
інтенсивний рух, спрямований на заснування нових міст, робить міські
укріплення важливим напрямом розвитку українського оборонного
будівництва. Як і раніше, лише поодинокі великі міста, на зразок Львова
чи Кам’янця-Подільського, могли дозволити собі спорудження мурованих
фортифікацій. У менших вони поставали хіба що у випадку належності до
маєтків якогось могутнього феодала. Прикладом можуть бути міські
укріплення зламу XV — XVI ст. Дубна, що належало князям Острозьким, —
від них збереглася Луцька брама. У переважній більшості міст укріплення
споруджувалися у комбінованому варіанті — з дерева та землі, в чому
знайшла продовження одна з характерних рис оборонного будівництва княжої
доби. Неодмінним елементом системи укріплень був рів — з водою, якщо це
дозволяли місцеві умови, або сухий. Характер таких укріплень значною
мірою визначали природні особливості рельєфу місцевості.

Міська забудова розвивалася в рамках усталених містобудівних структур й
у більшості своїй продовжувала залишатися дерев’яною. В окремих
західноукраїнських містах з сильною патриціанською верхівкою німецького
походження й тісними зв’язками з німецькими теренами значного поширення
набули фахверкові конструкції верхніх поверхів при мурованих нижніх.
Такий характер мала, зокрема, забудова Львова перед пожежею 3 червня
1527 р. Дерев’яні конструкції каркасів будинків стали поживою полум’я —
для його зменшення гармати з міських мурів були повернуті на місто й
розстрілювали конструкції верхніх поверхів будинків.

Тому у Львові елементи готичної житлової забудови збереглися виключно на
рівні нижніх поверхів будинків. Проте і після 1527 р. у середмісті,
особливо на його периферії, дерев’яна житлова забудова не була рідкістю.
Тим більше поширення вона мала на передмістях, для яких муровані житлові
будинки і в пізніших часах належали до винятків. Поза Львовом окремі
зразки житлової забудови розглядуваного періоду вціліли у
Кам’янці-Подільському, але практично лише на рівні підвальних частин
будівель. Частковим винятком виступає хіба що згодом неодноразово
перебудовуваний вірменський торговий будинок, який існував уже в 1479 р.

Житлова забудова менших міст була виключно дерев’яною; певніших
відомостей про неї з розглядуваного століття не збереглося.

2.2. Оборонні споруди

Розглядуване століття було черговим важливим періодом в історії
оборонного будівництва. На його еволюцію помітно вплинуло утворення в
середині XV ст. Кримського ханства й початок регулярних набігів
кримських татар на українські землі. В цій галузі триває утверджене
впродовж попереднього століття співіснування і паралельний розвиток
власної традиції, закоріненої у княжій добі української історії, та
привнесеної на західноукраїнські землі з другої половини XIV ст.
європейської будівельної системи. Розвиток місцевого варіанта останньої
був пов’язаний насамперед з середовищем прийшлої польської феодальної
верхівки, німецького патриціату в містах (до його полонізації впродовж
першої половини XVI ст.) та приїжджих будівничих, переважно німецького
походження.

Характерним прикладом невеликого мурованого укріпленого замку-резиденції
може бути закладений 1485 р. замок у Свіржі на Львівщині, в якому вдало
використано особливості рельєфу. Замок розташовано на схилі пагорба, в
його оборонну систему первісно входила також споруджена у вигляді
передмостового укріплення (для українських земель це приклад
малохарактерний) оборонна вежа, яка, цілком очевидно, належала до
традиції раніших часів і згодом занепала. Пристосована під дзвіницю вежа
як оборонний елемент входила також у систему укріплень парафіяльного
костьолу св. Мартина у Скелівці (Фельштині) на Старосамбірщині.

Проте наймогутніші магнатські резиденції й одночасно найхарактерніші
зразки резиденційної оборонної архітектури поставали на території
найбільше загрожених Волині та Поділля. Вони насамперед набирали вигляду
укріплених замків, які здебільшого включали систему стін з вежами й
житловими приміщеннями як для власника та його родини, так і для
гарнізону. Житлові будівлі на території таких замків нерідко були
дерев’яними. Такі оборонні комплекси лише в окремих своїх елементах
дійшли до нашого часу. З території Волині характерним прикладом
подібного укріплення є Луцький замок, від якого збереглися стіни і вежі.
З резиденції князів Острозьких в Острозі вцілів лише центральний її
елемент — вежа Мурована (без завершення), споруджена на схилі замкового
пагорба. Вона має два високих підземних (щодо рівня подвір’я) поверхи з
могутніми готичними склепіннями й наземну (після втрати верхнього ярусу
двоповерхову) частину. Сама її назва підкреслює, що до системи укріплень
замку входили не лише муровані об’єкти, що підтверджує інвентар 1603 p.
2 За його даними, ще на початку XVII ст. княжий житловий будинок на
території замку був дерев’яним.

У систему укріплень Острозького замку входила також споруджена в
північній частині подвір’я оборонна Богоявленська церква — поєднання
резиденції з храмом вказує на зв’язок з традиціями княжого періоду, а
включення церкви до системи укріплень замку демонструє той досить
рідкісний на українських землях підхід до розпланування оборонного
комплексу, який на Волині простежується також у Зимненському монастирі.
Характерною особливістю замку є відсутність муру навколо подвір’я.
Натомість він був важливим елементом укріплень замку князів
Чарторийських у Клевані (закінчений 1495 р.), головним збереженим
компонентом якого виступає могутня вежа. Клеванський замок так само
розташований на схилі пагорба, обширне болото створювало природну
перешкоду на підході до нього. До 1534 р. належить заснування замку
Радивилів в Олиці, згодом значно перебудованого.

Особливо важливий етап у розвитку оборонного будівництва на українських
землях у зоні контакту з татарським степом припадає на 30 — 40-ві рр.
XVI ст. У цей час з огляду на посилення турецької загрози тут істотно
модернізуються наявні на той час муровані укріплення й споруджується
низка нових дерев’яних фортець, внаслідок чого утворилася унікальна в
історії оборонного будівництва на українських землях укріплена лінія.
Крайнім її пунктом на заході була розташована на утвореному каньйоном
острові фортеця у Кам’янці-Подільському, що посідала центральне місце
серед оборонних комплексів Поділля, доповнена комплексом міських
укріплень. Саме в цей час сформувалася унікальна система Польської та
Руської брам, покликаних захищати підступи до міста з боку каньйону,
значно модернізовано окремі елементи міських укріплень, споруджено їхні
нові ланки. Особливого розмаху набрали роботи з переобладнання та
модернізації фортеці, якими керував Ян Претвич. В цей час перебудовано й
укріплено практично всі існуючі вежі, частину з них надбудовано й
приведено у відповідність з найновішими вимогами оборонного будівництва.

Значно розширено також Хотинську фортецю, відбудовану після знищень
1540-х рр. 1534 р. споруджено замок у Хмільнику, від якого найкраще
збереглася вежа з фрагментами стін. 1538 р. перебудовано відповідно до
новіших тенденцій оборонної архітектури замок у Скалі-Подільській. В
середині XVI ст. (роботи завершено 1545 р.) докорінно перебудований
давній замок у Меджибожі, який внаслідок цього став однією з
найпотужніших фортець у реґіоні. Він нерегулярний у плані, прив’язаний
до площі мису між річками Бугом і Бужком, включає п’ять різноманітних за
конфігурацією башт і декілька будівель для гарнізону з приміщеннями для
припасів та військового спорядження.

Покликані прикривати найчастіше використовуваний шлях татарських набігів
на Україну й найдалі висунуті на південь заселені українські території,
замки Поділля утворили унікальний комплекс мурованого оборонного
будівництва на найвразливішій ділянці кордону зі степом, — його
західному відтинку. Вона була продовжена групою дерев’яних замків,
розташованих на схід від регіону мурованих фортець на території тієї
частини українських земель, які розтягнулися від Східного Поділля до
Дніпра. У цій лінії дерев’яних фортець найдалі на захід був висунений
замок у Барі, збудований в 1538 — 1540 рр. Найбільшим з них і взагалі
найбільшим в українській історії дерев’яним укріпленим замком був
київський, споруджений 1542 р. під керівництвом майстра Івана Служки 4 з
соснового дерева з однією прямокутною і чотирнадцятьма шестигранними
вежами. На обширній території всередині замкових стін були старостинська
резиденція, численні приміщення для гарнізону та службового призначення,
чотири церкви, костьол. Стіни замку були обмазані глиною і отиньковані.
Через два роки так само із соснового дерева «у дві стіни» споруджено
замок з шістьма вежами у Житомирі. Найменшим у цій оборонній лінії був
Черкаський замок, збудований 1549 р. «людьми добродеревцями
подніпровськими верховими».

Крим, де раніше споруджувалось багато фортифікацій, з переходом всієї
території півострова під зверхність татар і витісненням з нього
генуезців внаслідок зміни історичної ситуації, з другої половини XV ст.
втрачає значення реґіону активного оборонного будівництва.

2.3. Архітектура православних храмів

Поряд з оборонною архітектурою у другій половині XV — першій половині
XVI ст. активно розвивається церковне будівництво. Прикметною
особливістю періоду є те, що у ньому остаточно відходить на дальший
план тема мурованого храму — її репрезентують лише поодинокі споруди. У
Києві прикладом цього є відбудований 1470 р. від фундаментів коштом
князя Семена Олельковича Успенський собор Києво-Печерського монастиря
(підірваний 1941 р., відновлений 2000 р.), який демонструє продовження
української традиції храмового будівництва у поєднанні з певними
західними запозиченнями, такими як готичного походження ступінчаті
фронтони та контрфорси. Натомість у перебудованій Успенській церкві
Зимненського монастиря (1495) та єдиній добре збереженій оригінальній
пам’ятці волинського мурованого храмового будівництва розглядуваного
часу — невеликій Троїцькій церкві (1460) за монастирськими стінами
виразніших запозичень з європейського будівництва простежити не
вдається. Зимненську Успенську церкву північною стіною включено в
систему монастирських укріплень і через те в ній посилено елементи
оборонного призначення. Одна з веж монастирських мурів споруджена на
продовженні північної нави. Церква належить до мало поширеного на
українських землях типу безкупольних храмів — вона перекрита
півциркульним склепінням і двосхилим дахом, внаслідок чого облегшено
опорні стовпи, на даху споруджено чотири невеликі вежі. Проте
запозичення з досвіду західного культового будівництва мали місце і на
Східній Волині, свідченням чого виступає Богоявленська замкова церква в
Острозі, від якої після перебудови наприкінці XIX ст. збереглася лише
північна стіна. При традиційному для українського мурованого церковного
будівництва чотиристовпному хрестовокупольному плані вона засвідчує
активне запозичення з репертуару форм європейського готичного
будівництва, проте, що характерно, насамперед у деталях. Нині важко
сказати, чи це була воля замовника, відповідна іншим відомим зразкам
тогочасного меценату князів Острозьких на зразок готичних елементів
оправи Дерманського Євангелія та мотивів орнаментальної декорації тла
Межиріцької чудотворної ікони Богородиці, чи вияв ширшої тенденції у
волинському храмовому будівництві, оскільки інші аналогічні його
пам’ятки нині не відомі. У контексті будівельної діяльності князів

Острозьких варто згадати також споруджену коштом гетьмана Великого
князівства Литовського К. І. Острозького на знак подяки за перемогу у
битві 6 з московськими військами під Оршею в 1512 р.

Троїцьку церкву у Вільнюсі. Споруджена 1542 р. Миколаївська церква
Милецького монастиря фундації князів Сангушків загалом наслідує
зимненський Успенський храм. За писемними джерелами до них може бути
додана збудована незадовго до 1545 р. церква Святого Дмитрія на
території Окольного замку в Луцьку (залишилися фундаменти). Короткий
перелік мурованих церков Волині з-перед середини XVI ст. можна розширити
також за рахунок Спасопреображенської церкви у Старому Збаражі,
заміненої новим храмом 1600 р.

На території Поділля з розглядуваного часу відомо лише декілька зразків
мурованої церковної архітектури. Центральне місце серед них займає
споруджена 1476 р. унікальна на українських землях за характером церква
Покрови Богородиці в Сутківцях. У плані вона демонструє чотириконх з
квадратною центральною частиною, декорованою назовні готичними
ступінчастими щипцями-фронтонами (втрачені при перебудові кінця XIX
ст.). В інтер’єрі церкву розподілено на два поверхи, нижній і вищий, має
посередині не відомий в українському будівництві опорний стовп, який є
ще одним доказом діяльності у Сутківцях майстра західної будівельної
школи. На нього вказують і готичні зірчаті склепіння нижнього поверху у
вежах. Оборонний характер споруди підкреслюють масивні стіни, невеликі
вікна-бійниці і насамперед суцільний вінець бійниць-машикулів у
завершенні стін. Сутківська оборонна церква — яскраве породження
специфічної подільської історичної ситуації — такого акцентування
оборонних елементів у мурованих церквах в Україні ніде більше немає. Для
Поділля ж це явище ширшого характеру, на що вказує на декілька
десятиліть раніша Покровська церква у Шарівці.

Якщо сутківська оборонна церква має цілком унікальний характер, то
приземкуватих пропорцій одноверха Троїцька церква у Зінькові (1521) з
гранчастими апсидою і бабинцем є традиційніша, зімкнуте пірамідальне
склепіння її нави нав’язує до репертуару форм дерев’яного будівництва.

Отже, на території Волині та Поділля за сто років перед серединою XVI
ст. споруджено ряд мурованих церков, які, попри нечисленність, вказують
на загалом вагомі позиції мурованого церковного будівництва, які
випливали насамперед з активної фундаторської діяльності місцевої
феодальної еліти. Поза Волинню та Поділлям у західноукраїнському регіоні
виступають лише поодинокі цілком відособлені приклади мурованого
церковного будівництва. У Львові, як гадають, 1519 р. коштом князя К. І.
Острозького, перебудовано церкву Онуфріївського монастиря. У Галичі на
початку XVI ст. з матеріалів зруйнованого Успенського собору біля його
руїн збудовано одноверху Успенську церкву (завершення згодом
перероблене).

У Перемишлі після 1535 р. на території відданої під юрисдикцію місцевого
православного єпископа дільниці Владиче на кошти коваля Кузьми
споруджено новий мурований кафедральний собор Різдва Іоанна Предтечі
(розібраний у XVIII ст.). Як свідчить його зображення на гравюрі з видом
міста початку XVII ст., це була порівняно невелика за розмірами споруда
з двосхилою покрівлею, увінчаною сигнатуркою. Яскраво виражений готичний
щипець на фасаді дає підстави здогадуватися, що собор будував хтось із
діючих на місцевому ґрунті будівничих західної традиції, й бачити у
ньому ще один з прикладів поширення впливу майстрів європейського
походження на українське муроване церковне будівництво. З церковного
будівництва перемишльського кола слід також згадати перебудову на зламі
XV — XVI ст. давньої монастирської Онуфріївської церкви у Посаді
Риботицькій. В ході цих робіт, зокрема в інтер’єрі храму, з’явилася
мурована перегородка, яка відділила вівтарну частину від нави.

Незважаючи на цілий ряд мурованих храмів, муроване церковне будівництво
загалом займає скромніше місце в еволюції української церковної
архітектури, яка у цьому напрямі цілком виразно переживала сповільнення
розвитку.

Зворотною стороною зазначеного процесу виступає активне поширення
дерев’яного церковного будівництва, яке однозначно посідало домінуючі
позиції у тогочасній храмовій архітектурі. Це явище навіть набрало
своєрідної канонізації у церковній традиції, увійшовши як очевидна норма
до тогочасної церковної літератури. Так, наприклад, Київський Євхологіон
початку XVI ст. у чині святительської служби на закладення церкви
звертається до практики спорудження саме дерев’яного храму.

На розглядуваний період, особливо першу половину XVI ст., припадає
значний розвиток дерев’яного храмового будівництва, насамперед у зв’язку
з активним заселенням гірських районів Карпат, однак автентичних зразків
дерев’яного церковного будівництва з-перед середини XVI ст. до нас так
само не дійшло. Поширені в літературі дати 1502 та 1510 спорудження
Юріївської церкви у Дрогобичі та Вознесенської в Улючі та
Благовіщенської церкви у Ковелі (1505) не мають під собою переконливого
ґрунту, тому не можуть сприйматися інакше, як апокрифічні. Не може
підлягати сумніву, що окремі характерні особливості дерев’яного
церковного будівництва з-перед середини XVI ст. вціліли в деяких
пам’ятках пізнішого часу, проте нинішній більш ніж скромний стан
дослідження його спадщини не дає можливості вести мову про конкретні
відображення ранніх традицій. Джерела вказують на поширення дерев’яних
церков на території замків татарського пограниччя — аж до згаданих
чотирьох храмів у Києві.

2.4. Пізня готика

В історії храмового будівництва західної традиції на українських землях
середина XV — середина XVI ст. виступає насамперед як заключний етап
розвитку готичного стилю. У Львові, який і далі залишався головним
центром його поширення на українських землях, він ознаменувався
завершенням понад столітніх робіт над спорудженням кафедрального
костьолу, на прискорення яких не вплинуло навіть піднесення храму до
рангу архієпископського 1414 р. Найцікавішими віднотованими в джерелах
будівничими німецької традиції виступають Йоахим

Ґром і Амброзіус Рабіш з Вроцлава, які під наглядом провізора Ґеорґа
Шеллера закінчили цей храм. Скупі джерельні свідчення вказують, що
обидва майстри були запрошені до міста спеціально для завершення
костьолу й, мабуть, не розгорнули у Львові ширшої діяльності, — в
усякому разі її слідів не віднайдено. З Вроцлава походив також ще один
майстер, особистий слід якого у тогочасному львівському будівництві
виявився яскравішим, — Ганс Блехер, який завершив склепінням західну
частину парафіяльного костьолу 9, а можливо також спорудив південну вежу
його фасаду. До останнього припущення схиляє та обставина, що у 1489 —
1491 рр. він будував вежу міської ратуші 10. Названі львівські будівничі
сілезького походження — остання група майстрів готичної школи,
зафіксована на терені Львова. Підтверджений джерелами епілог місцевого
середовища архітекторів пізньої готики пов’язаний з активністю майстра
Лукаса з Пряшева (t 1541), відомого з своєї діяльності у Львові та
Луцьку, де він за контрактом мав спорудити новий палац та інші будівлі
на території Верхнього замку, але не завершив їх 11. Проте від 1543 р. у
Львові документально засвідчений перший майстер італійського походження
— Петро Італієць 12, присутність якого вказує на початок нової доби
розвитку будівельної справи на українських землях, пов’язаної з
проникненням в Україну ренесансної будівельної культури, принесеної
приїжджими італійськими майстрами здебільшого північноіталійського
походження.

Започаткована ще перед серединою XVI ст. діяльність цієї групи майстрів
відіграла визначальну роль на наступному етапі розвитку архітектури та
містобудування в Україні.

Поза Львовом характерними зразками пізньоготичної костьольної
архітектури виступають парафіяльні костьоли Святого Мартина фундації
родини Гербуртів у Скелівці (Фельштин) та Новому місті, а також
Троїцький костьол у Нижанковичах. До 1481 р. належить найдавніша частина
— вівтар і нава — перебудованого на початку XVII ст. парафіяльного
Троїцького костьолу в Олеську. Характерним зразком костьольної
архітектури свого часу виступає також замкова каплиця в Бережанах на
Тернопільщині з двома добудованими у XVII ст. симетричними круглими
каплицями, перетвореними на мавзолей родини Сенявських. 1545 р.
споруджено Троїцький костьол на території Окольного замку в Луцьку,
близький, як свідчать описи, до Успенської церкви Зимненського
монастиря. У Кам’янці-Подільському на переломі XV — XVI ст. споруджено
домініканський костьол св. Миколая, планувальна структура якого в
найзагальніших рисах нав’язує до схеми, відомої з найраніших пам’яток
готичної архітектури, посталих на львівському ґрунті.

І далі продовжувала розвиватися так само не відома за автентичними
пам’ятками дерев’яна костьольна архітектура. На львівському ґрунті про
неї вціліли скупі документальні свідчення. Так, зокрема, незабаром після
відомого кривавого утихомирення бунту підмайстрів кравецького цеху
(1491) його цехмайстри збудували дерев’яний костьол св. Анни 13.

Як зазначалося, дерев’яний костьол існував і на території Київського
замку 1542 р.

До розглядуваного періоду належить найстаріша збережена пам’ятка
релігійної архітектури іудейської традиції в Україні — синагога 1532 р.
у Сатанові. Особливості цього типу будівель визначалися релігійними
приписами, згідно з якими основу споруди складало прямокутне приміщення,
до якого примикали додаткові — для жінок та школи (хедер). Зовні стіни
синагоги прикрашені декоративним карнизом.

На території Криму у розглянутий період відповідно до приписів,
обов’язкових для культового будівництва ісламу, споруджувалися мечеті.
Ранні оригінальні пам’ятки мусульманської релігійної архітектури не
збереглися.

3. Українська архітектура та містобудування 16-17 ст.

3.1. Архітектура. Містобудування

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — якісно новий етап у
розвитку архітектури та містобудування на українських землях. Оскільки
архітектура як вид мистецької творчості відігравала визначальну роль у
розвитку мистецької культури, саме в ній найраніше і найяскравіше
проявилися нові тенденції, що поступово стали визначальними для розвитку
мистецької культури загалом. Вони насамперед пов’язані з діяльністю
приїжджих європейських будівничих (перед початком XVII ст. майже
виключно італійців), які надали мурованій архітектурі українських земель
яскраво виражених рис пізньоренесансного будівництва, здебільшого у його
північноіталійському провінційному варіанті. Від другої половини XVI ст.
залишки готики виступають хіба що у вигляді рудиментів, а від початку
наступного століття на українському ґрунті постають перші споруди
новітнього барокового стилю. Відповідно найновіші європейські системи
поширюються також в містобудуванні та оборонній архітектурі.

Діяльність будівничих італійського походження розпочав згадуваний в
актах львівського міського архіву, починаючи від 1543 р., невідомий за
прізвищем майстер Петро, який, за свідченням магістрату м. Бистриця в
Трансільванії з 1561 р., походив з Луґано 1. Саме він став першим з
численної групи північноіталійських будівничих, які почали з’являтися на
львівському ґрунті вже у другій половині століття й виступають в
документах міського архіву ще з-перед кінця 50-х рр. їхній приплив до
Львова значно зростає від 1560-х рр., а вершина цього процесу припадає
на 1580-ті рр., коли у місті у 1585 р. прийняли міське право одразу три
італійських і п’ять неіталійського походження будівничих. Здебільшого ці
майстри були земляками Петра Італійця з нинішнього італошвейцарського
пограниччя, проте окремі походили з інших реґіонів, як, наприклад, Рох
Шафранець з Венеції або чи не найвидатніший серед них — Павло з Рима.
Нерідко до Львова італійські будівничі потрапляли через Краків, так само
часто Львів служив для них важливим пунктом у дальшому просуванні на
схід. Тут насамперед варто згадати Петра Італійця, який працював над
спорудженням костьолу в Бистриці у Трансільванії, Христофора Боццано,
який перебував на службі у князя Костянтина Острозького й працював над
спорудженням замку у Меджибожі 3, Петра Сперендіо, який побував у
Молдові й відомий насамперед зі служби у князя К. Острозького в
Тернополі та Острозі 4, Джакопо Мадлена, якому приписують авторство
костьолу бернардинів в Ізяславі (Заслав) на Хмельниччині, зайнятого
будівництвом Успенської церкви на Подолі у Києві Себастьяно Браччі та
Октавіано Манчіні, який працював над відбудовою київського Софійського
собору. Після 80-х рр. приплив італійських майстрів сповільнився, а їхня
діяльність остаточно пішла на спад з перших десятиліть XVII ст.
Більшість з них не змогли утриматися на місцевому ґрунті. Лише в окремих
випадках до нас дійшли відомості, що родини майстрів осіли в Україні. До
таких поодиноких прикладів належить документально засвідчена родина П.
Сперендіо в Острозі.

Особливо варто відзначити, що, за нововіднайденими джерельними даними,
щонайпізніше від 1560-х рр., італійські будівничі постійно перебували на
службі у найвпливовішого з тогочасних українських магнатів князя
Острозького. Ці відомості ставлять у дещо новому світлі проблему
діяльності італійських архітекторів на українських землях, акцентуючи
увагу на практично зовсім не відомій до останнього часу ролі
представників української еліти у поширенні нової архітектурної традиції
в Україні. Проте характерно, що лише в одному випадку віднотовано
продовження родинної традиції італійських будівничих у другому поколінні
— його дає львівський будівничий першої половини XVII ст.

Ян Покорович, син Адама Покори 6. З вигасанням покоління майстрів, які
прибули на українські землі ще перед кінцем XVI ст., від початку XVII
ст. в Україні діють хіба що поодинокі архітектори італійського
походження, як будівничий Підгорецького замку Андреа дель Аква.
Натомість у першій половині XVII ст. активно виступають єзуїтські
архітектори, діяльність яких дала ряд визначних зразків костьольного
будівництва, вперше на українському ґрунті починають виступати також
військові інженери, як Ґійом Левассер де Боплан чи Павло Гродзіцький.
Фактично упродовж одного століття двічі кардинально змінився особовий
склад будівничихпрофесіоналів європейської традиції.

Якщо в самому будівництві європейської орієнтації ренесансні тенденції в
їхньому пізньому варіанті повністю запанували уже в другій половині XVI
ст., то нові засади містобудування виступають на українських землях лише
від початку наступного століття. Їхнє поширення пов’язане насамперед з
активністю окремих представників магнатерії й діяльністю у них на службі
інженерів та будівничих європейського походження. Один із найраніших і
найяскравіших таких прикладів дає розпланування Шаргорода, який заснував
канцлер і коронний гетьман Ян Замойський. Відомо, що італійський
архітектор Бернардо Морандо, який перебував у нього на службі, працював
над укріпленням Львова і Кам’янця-Подільського, принаймні консультував
певні роботи.

Рідкісний зразок добре збереженої не лише планувальної структури, а й
забудови новозаснованого міста початку XVII ст. дає Жовква. її ядро
становить нерегулярна в плані Ринкова площа, південно-західну сторону
якої займають споруджений у пониженій її частині замок та монументальний
парафіяльний костьол. Квартали невеликого середмістя примикають до
центральної площі з північної та східної сторін.

Найновіші тенденції європейського містобудування першої половини XVII
ст. знайшли вираз у переплануванні міста Броди на Львівщині. Територія
міста була розмірена за французькою системою в туазах, що дало підстави
приписати ідею плану відомому французькому військовому інженерові Ґійому
Левассеру де Боплану, який перебував на польській службі й віднотований
документами міського архіву вже 1631 p. Броди розплановані у вигляді
регулярного п’ятикутника, у західній частині якого була збудована
укріплена резиденція власників. Окрім Бродів, Боплан перепланував також
подільське місто Бар.

Природно, що поодинокі новозасновані чи, як Броди, повністю
переплановані міста найповніше демонструють поширення на українських
землях новітніх європейських принципів містобудування. Проте у загальній
картині розвитку містобудування на українських землях розплановані
відповідно до найновіших європейських вимог урбаністичні ансамблі
посідали порівняно скромне місце. Поряд з ними складалися і найбільше
поширювалися традиційніші за характером міські організми. Їхнім
рідкісним іконографічним прикладом може служити збережений у міській
актовій книзі вид заснованого 1607 р. Болехова на Прикарпатті. Хоч у
другій половині XVI — першій половині XVII ст. виникло чимало нових міст
та містечок, вони далеко не завжди утримували свій статус.

Містобудівельна справа найактивніше розвивалася насамперед на території
давніх історичних міст. Чимало з них отримали нові або значно оновили
уже існуючі міські укріплення. Прикладом можуть бути фортифікації
Кам’янця-Подільського, які досить активно оновлювалися в другій половині
XVI ст. Нову систему міських укріплень на зламі століть отримав Острог —
від неї в доброму стані збереглася Луцька брама й значно пошкоджена
Татарська. В систему укріплень входив і давній замок, на території якого
у цей час з’явилася Кругла вежа, ймовірно, ідентична із згаданою як
«новозбудована» в інвентарі частини міста 1603 р. Оскільки документальні
джерела засвідчують діяльність у цей час на терені міста італійського
архітектора Петра Сперендіо, є підстави пов’язувати острозькі укріплення
саме з його іменем. Окрім Острога на Волині з першої половини століття
збереглися також міські ворота в Олиці (1630-ті рр.).

У Львові в другій половині XVI ст. проведено значні роботи над
відновленням міських фортифікацій, в ході яких збудовано Порохову вежу
(1554 — 1556). У 1555 — 56 рр. біля східної сторони міської стіни
з’явився Міський арсенал, відбудований після пожежі у 1574 — 75 р. 1639
р. на північ від нього уже в барокових формах споруджено Королівський
арсенал (проект військового інженера П. Гродзіцького). З міських
укріплень Жовкви частково збереглися вежа й Звіринецькі ворота, а також
значною мірою реконструйовані Глинські.

3.2. Замки та укріплені монастирі

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. були періодом активного
будівництва укріплених замків. Як і в містобудуванні, найпоширенішим
напрямом тут виступає перебудова давніх фортець. До найяскравіших
прикладів належить Острог, де, мабуть, незадовго до 1603 р. в ансамблі
замку з’явилася Кругла вежа, яка є однією з класичних пам’яток
ренесансного оборонного будівництва. У середині XVII ст. істотно
перебудовано комплекс споруд замку Острозьких у Дубно. Ще в 1561 — 1571
рр. докорінно перебудовано третю найважливішу на території Волині
резиденцію цього наймогутнішого українського княжого роду — замок у
Старокостянтинові. В околицях Львова наприкінці XVI ст. Острозькі
збудували замок у Старому Селі, який, однак, згодом неодноразово нищився
й істотно перебудовувався. Серед ґрунтовно перебудованих на початку XVII
ст. слід згадати Одеський замок, який лише у найзагальнішому укладі
зберіг обриси мурів фортеці, що існувала вже у середині XIV ст.

Серед укріплених замків, споруджених в межах розглядуваного періоду,
найстарішою є резиденція Сенявських у Бережанах (від 1554 р.). Вона має
вигляд нерегулярного багатогранника, до двох сторін якого на подвір’ї
прибудовані триповерхові житлові приміщення резиденції власників та
гарнізону, окремо стоїть каплиця. У Жовківському замку, що був включений
у систему міських укріплень, в основу плану покладено правильний
чотирикутник, подвір’я оточене двоповерховими корпусами й лише ворота
виділені вежею.

На Покутті у першій половині — середині XVII ст. збудовано замки у
Пневі, Раковці, Чернелиці. На заході Поділля в цей час споруджуються
замки у Висічці, Кривчі, Кудринцях, Золотому Потоці, Підзамочку,
Сидорові, Скалаті; в східній частині Подільського воєводства споруджено
замок у Жванці.

Поряд з цими загалом досить традиційними зразками оборонного
резиденційного будівництва у першій половині XVII ст. на
західноукраїнських землях з’являються замки, споруджені за розробленою у
Західній Європі новою бастіонною системою. Основний акцент у ній робився
насамперед на системі оточених сухими ровами земляних
укріплень-бастіонів, всередині яких знаходилися палацові споруди й
житлові приміщення для гарнізону. Її репрезентує споруджений для князя
Христофора Збаразького замок у Збаражі (1626 — 1631), первісний проект
якого розробив відомий італійський архітектор Вінченцо Скамоцці
(реалізовано значно видозмінений план). До ранніх прикладів системи
належить також споруджений у 1630-х рр. за проектом Ґ. Левассера де
Боплана новий замок у Барі. Ймовірно, за подібною схемою Боплан
розпланував фортецю в Кодаку на Дніпрі, яку зруйнували повсталі козаки
під проводом Івана Сулими у 1635 р.

На західноукраїнських землях приклади таких новітніх на той час
укріплень демонструють замки в Золочеві та збудований, мабуть, за
проектом Боплана, але пізніше практично знищений у Бродах. Унікальний
для українських земель приклад застосування бастіонної системи з
акцентуванням не стільки на оборонних моментах, скільки на палацовому
характері резиденції, демонструє споруджений за проектом Ґ. де Боплана
за участю італійського інженера Андреа дель Аква палац у Підгірцях (з
частково добудованим третім поверхом). Він дає варіант традиційного
розпланування французьких замків з палацом у глибині двору, оточеним
одноповерховими будівлями допоміжних служб.

Попри поширення новітніх досягнень європейського оборонного та
резиденційного будівництва, не лише в другій половині XVI, але й у
першій половині наступного століття, насамперед на Київщині та активно
освоюваному у першій половині XVII ст. Лівобережжі і далі зберігалося
дерев’яне будівництво. Вигляд дерев’яного київського замку зберегли
рисунки А. ван Вестерфельда 1651 р. Земляний замок з дерев’яними
укріпленнями в другій половині XVI ст. споруджено й у володіннях князів
Острозьких у Степані. Зрештою, резиденція князя Острозького у замку в
Острозі знаходилася теж у дерев’яному будинку. Павло Алеппський описує
новоспоруджений дерев’яний палац Мартина Калиновського в Маньківці на
Уманщині, підкреслюючи, що бруси його стін були підігнані так майстерно,
що шви не проглядалися. Загалом дерев’яна резиденційна архітектура мала
досить значне поширення на українських землях, проте збережені писемні
джерела фіксують лише поодинокі її приклади.

Як правило, дерев’яними були й укріплення тогочасних українських
монастирів. З першої половини XVII ст. походять їхні перші детальніші
описи та найраніші зображення. Цілий ряд дерев’яних укріплених
монастирів описує П. Алеппський, відзначаючи, наприклад, як одну з
прикметних рис укріплень Густинського Троїцького монастиря наявність
подвійного ряду стін. Конкретне уявлення про укріплення такого роду на
прикладі київського Софійського монастиря дає малюнок А. ван
Вестерфельда із зображенням зустрічі литовського гетьмана Януша Радивила
і київського митрополита Сильвестра Косова перед Софійським собором 1651
р. У системі дерев’яних монастирських стін виділяється монументальна
надбрамна вежа, яка, безперечно, мала не лише оборонне, а й
репрезентативне значення. Скромніший вигляд мають укріплення
Микільського Пустинного монастиря на іншій зарисовці голландського
митця. Вона краще репрезентує особливості забудови монастирських
комплексів: поряд з корпусами монастирських келій, які примикають до
стін, зображення монастиря фіксує на обширному монастирському подвір’ї
також численні окремі вільно поставлені споруди. Загалом планувальна
структура й архітектурні особливості українських монастирів
розглядуваного часу продовжують і розвивають національні риси
будівельної традиції.

Активізація від початку XVII ст. католицької експансії на приєднані до
Польщі українські землі привела до того, що в цей час, як ніколи раніше,
в Україні поширюються оборонні католицькі монастирі. До найраніших серед
них належить збудований за мурами міста й включений у систему його
укріплень монастир бернардинів у Львові (від 1600 р.). Від 1604 р.
будувався монастир бернардинів у Сокалі на Львівщині. На початку XVII
ст. засновано монастир бернардинів у Заславі (Ізяслав), у якому під
керівництвом Джакопо Мадлени 1610 р. завершено зведення мурованих
укріплень. У Вінниці на початку XVII ст. з’явилися укріплення монастирів
єзуїтів та домініканців. До найвідоміших монастирських комплексів першої
половини XVII ст. належить також монастир домініканців у Підкамені на
Львівщині. Класичним зразком оборонного монастирського будівництва на
території Волині виступає Троїцький Межиріцький францисканський монастир
поблизу Острога (фундація князя Януша Острозького). Він включає костьол
і келії, споруджені на оточеному муром подвір’ї. Архітектура будованих
на українських землях комплексів католицьких монастирів, природно,
репрезентувала місцевий варіант європейської традиції.

3.3. Житлове будівництво в містах

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. значного поширення
набуло світське муроване будівництво у містах. Тут на перший план,
зрозуміло, висувається Львів з його ренесансною забудовою Ринкової
площі. Центром ансамблю була ратуша, яку перебудували у 1617 — 1619 рр.,
спорудивши біля неї нову вежу (не збереглася). Упродовж розглядуваного
періоду, перед початком XVII ст., на Ринковій площі збудовано ряд
кам’яниць, які належать до найвизначніших зразків тогочасного світського
будівництва на українських землях. Серед них центральне місце посідає
будинок багатого купця грецького походження Константина Корнякта — єдина
у тогочасній житловій забудові міста споруда, що зайняла дві будівельні
ділянки. Завдяки цьому будівля отримала просторий внутрішній двір,
обрамлений з трьох сторін обширними відкритими галереями з аркадами —
унікальний у львівській житловій забудові приклад перенесення на
місцевий ґрунт характерного елемента італійських палаццо з відкритими
лоджіями. Об’єднання двох будівельних ділянок дозволило розпланувати
значний, як на львівські умови, за розмірами внутрішній двір, оточений з
трьох сторін двоповерховою галереєю на тонких круглих стовпах. Як
свідчить дата на порталі головного входу, перенесеного згодом на тильну
сторону будинку, палац Корнякта завершено 1580 р. Через парцелю від
нього для міщанки Софії Ганель архітектор Петро Красовський за угодою
1577 р. спорудив будинок з декорованим діамантовим рустом фасадом, який
увійшов до історії львівської архітектури під назвою Чорної кам’яниці
(верхній поверх надбудовано наприкінці XIX ст.). Будинок зберіг не лише
багатий декор фасаду, але й окремі рідкісні у Львові елементи декорації
інтер’єрів — скульптурний портал з Розп’яттям та багатодекороване
обрамлення вікон у парадній залі другого поверху. До найцікавіших
зразків львівського пізньоренесансного житлового будівництва належить
наріжний будинок Ринкової площі та вулиці Ставропігійської, споруджений
для Роберта Бандінеллі, родича відомого флорентійського скульптора Баччо
Бандінеллі. Це одна з небагатьох львівських кам’яниць, що відносно краще
зберегли первісне внутрішнє планування. На південній стороні Ринкової
площі збереглася з добудованим верхнім поверхом кам’яниця венеціанського
консула Антоніо Массарі. її фасад декорований діамантовим рустом, а на
книзі в лапах вирізьбленого над порталом венеціанського лева вміщено
дату — 1600 р. На західній стороні Ринку увагу привертає насамперед
наріжний будинок від кафедрального костьолу, який належав сім’ї Шольців.
Він виділяється скульптурним оздобленням, серед якого особливий інтерес
становить голова чоловіка з борідкою у береті, вміщена в сандрику
обрамлення вікна другого поверху. Серед львівських кам’яниць найкраще
збережений фасад має будинок № 28, відомий під іменем свого власника на
початку XVII ст. лікаря Станіслава Дибовицького. На інтенсивному
червоному тлі стіни виділяються соковиті пластичні мальовані чорною
фарбою обрамлення вікон. Кам’яниця Дибовицького єдина у Львові зберегла
первісні горизонтальні слухові вікна горища в скромно профільованому
обрамленні.

Поза Львовом світська архітектура розглядуваного періоду відома лише за
окремими пам’ятками. З громадських будівель прикладами можуть служити
перебудовані ратуші у Самборі, Кам’янці-Подільському. Скромніші зразки
світської житлової забудови демонструють три збережені будинки з
галереями-підсіннями у Жовкві та декілька значно перебудованих будинків
у Кам’янці-Подільському. З території Волині рідкісним зразком тодішньої
житлової забудови виступає так званий будинок Пузини в Луцьку.

3.4. Муровані та дерев’яні церкви

У церковній архітектурі розглядуваного століття виділяються насамперед
муровані споруди, проте, як і раніше, на загальному тлі церковного
будівництва їх було порівняно небагато.

У Львові впродовж майже всього розглядуваного періоду тривали роботи над
будівництвом міської Успенської церкви. Їх розпочав у середині століття
перший відомий у місті будівничий італійського походження Петро — 1558
р. Він оскаржив церковне братство, яке не постачило належних за умовою
матеріалів для спорудження храму. Еимурувану під його керівництвом
споруду сильно пошкодила пожежа у 1571 р. і, врешті, братство змушене
було приступити до спорудження нового храму. Його проект розробив один з
найвизначніших львівських архітекторів італійського походження Павло
Римлянин, з яким братство уклало відповідну угоду 2 березня 1591 p.
Будівництво просувалося поволі і 1597 — 98 рр. безпосереднє ведення
робіт перейшло до тестя Павла Римлянина Войцеха Капіноса та його
постійного партнера Амвросія Прихильного.

Будівництво знову розтяглеся на довший період; його планували завершити
1617 р., але роботи тривали до 1630 р. Успенська церква наслідує тип
українського тридільного триверхого храму, а організація фасадів,
інтер’єру та їхньої декорації вирішена у традиціях італійського
ренесансного будівництва — у ній виступає ордерна система, центральний
купол несуть чотири круглих колони, куполи мають касетонову декорацію, в
наві влаштовано балконхори. Зовні куполи не мають властивих українській
архітектурі розбудованих барабанів — найбільший купол вівтаря посаджений
безпосередньо на карниз, купол нави має зредукований урізаний барабан, а
купол бабинця майже не виведений понад дахом й посаджений безпосередньо
на нього. Фактично храм не отримав органічного завершення, його
перекриття виразно контрастує з монументальним характером самої споруди
з підкресленим вертикальним членуванням стін. Своєрідний компроміс
демонструє також вівтар, шоломовидна баня якого заходить на простір
нави.

В ансамблі з Успенською церквою архітектор Петро Красовський на кошти
купця Давида спорудив за умовою 1568 р. дзвіницю, проте через помилку у
розрахунку фундаментів вона ще в процесі будівництва дала тріщину і під
час завершення завалилася 1570 р. Фундаменти відбудував майстер з
Венеції Рох Шафранець, а до спорудження нової триярусної вежі на кошти
купця Константина Корнякта (четвертий поверх надбудовано наприкінці XVII
ст.) був причетний Петро Барбон. В ансамбль з церквою і дзвіницею
входить також невелика каплиця Трьох святителів, яку приписують
будівничому Андрієві Підлісному (перебудована у другій половині XVII
ст.).

Поза ансамблем Успенської церкви в межах аналізованого періоду у Львові
також перебудовано від фундаментів П’ятницьку церкву. Нововіднайдені
документи, у яких побіжно йдеться про «мурування і будування церкви
нової», дають підстави висловити думку про перебудування храму на
початку другої половини 1610 рр. 13, проте невдовзі він горів при пожежі
Краківського передмістя 1623 р. й відбудований коштом молдавського
господаря Василя Лупула 1643 р.

Поза Львовом серед небагатьох пам’яток мурованої церковної архітектури у
регіоні виступають Благовіщенська церква у Городку, Юріївська церква у
Бродах, Миколаївська у Золочеві. 1638 р. завершено перебудову
монастирської Успенської церкви в Уневі.

Порівняно з Львівським регіоном муроване церковне будівництво значно
активніше виступає на Волині, де у розглядуваному столітті воно
розвивалося насамперед під опікою представників княжої еліти та
православної шляхти. До найраніших пам’яток волинського походження
належить замкова церква 1560-х рр. у Старокостянтинові. За свідченням
візитації Володимирської єпархії 1685 р., 1574 р. споруджено
Миколаївську церкву у Сокалі на Львівщині.

Ймовірно, 1577 р. з частковим використанням стін храму XII ст. збудовано
нову церкву Успенського монастиря в Дорогобужі. Унікальною для
волинського регіону є Миколаївська церква в Олевську (1596), що
демонструє пізній зразок триконхового храму веронської традиції. 1600-ми
рр. датується Троїцька монастирська церква у Дермані, 1600 — 1606 рр. —
Спасопреображенська церква у Четвертині.

Споруджена 1638 р. Миколаївська церква в Охлопові демонструє найраніший
відомий на українському ґрунті приклад точного слідування в
плановопросторовій структурі храму традиціям дерев’яного церковного
будівництва, що становить одну з важливих тенденцій розвитку
українського церковного будівництва. Наступного року завершено
Михайлівську церкву в Гощі. В Луцьку унікальним прикладом мурованого
церковного будівництва виступає братська Хрестовоздвиженська церква
(збереглася лише вівтарна частина). До характерних зразків церковного
будівництва Волині належить також Миколаївська монастирська церква у
Білостоку. На території монастиря було споруджено унікальну Успенську
церкву у вигляді восьмигранного стовпа 15 (знищена у першій половині XIX
ст.). Завершують групу мурованих храмів Волині першої половини XVII ст.
втрачена Троїцька церква 1649 р. Почаївського монастиря фундації Єви та
Федора Домашевських і Покровська церква 1653 р. у Низкиничах фундації
київського воєводи Адама Киселя.

Висновки

В історії архітектури і будівництва на українських землях період
середини XV — середини XVI ст. виступає насамперед як продовження
традицій попередньої епохи. Ця його роль особливо виразно накреслюється
в українському церковному будівництві, хоч і досить маловідомому за
конкретними збереженими пам’ятками, містобудуванні. Аналогічний характер
щодо готичного стилю має будівництво західного зразка як світське, так і
церковне. Для готичного стилю це був заключний етап розвитку й час появи
перших — ще поодиноких — майстрів і споруд італійського ренесансного
зразка, за якими, однак, було майбутнє. В оборонній архітектурі це
період появи могутніх замків насамперед на Волині й лінії фортець на
загроженому з боку татар Поділлі та степовому кордоні, які не лише
виконували оборонні функції, але водночас були центрами державної
адміністрації.

У загальному контексті розвитку будівельної справи в Україні це століття
закріпило подальший відхід від традицій княжої доби і навіть розрив з
ними й посилення гравітації до Заходу в руслі найзагальніших тенденцій
еволюції тогочасної української культури, насамперед на тих територіях,
що відійшли до складу Польського королівства — в підвладній Литві
частині українських земель спостерігається виразний зв’язок з традиціями
попереднього періоду і їхнє продовження, що знайшло вираз насамперед в
очевидному домінуванні дерев’яного будівництва, втім, також оборонного,
тоді як впливи західної будівельної системи тут проявляються значно
менше.

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. увійшли до історії
архітектури та містобудування на українських землях як період подальшого
розвитку усталених традицій й одночасно утвердження нових напрямів
розвитку. Традиційна течія найяскравіше виступає в українському
будівництві, здебільшого дерев’яному, яке вперше вдається простежити за
відчутно більшою кількістю пам’яток. Натомість у будівництві західного
зразка на перший план висувається процес заміни стилів — утвердження від
середини XVI ст. будівництва пізньоренесансного зразка і його заміни
бароковими реалізаціями від початку XVII ст. їх приносили на українські
землі насамперед єзуїтські будівничі, з якими в Україну активно
проникали новації римського бароко. До найяскравіших нових явищ належить
діяльність в останній третині XVI ст. значної групи будівничих
італійського походження, проникнення в Україну бастіонної системи
укріплень й поширення з-перед кінця XVI ст. на територіях, які за
Люблінською унією відійшли від Великого князівства Литовського до складу
Польщі, костьольної архітектури. Зростання ролі елементів
західноєвропейського походження у загальній картині розвитку архітектури
та містобудування на українських землях стало одним з яскравих виявів
дедалі активнішого втягування українських земель в орбіту
загальноєвропейського культурного життя.

Список використаної літератури

Архітектурні етапи в Україні / За ред. Ковалевського М.І. – К., 1999.

Ґруневеґ М. Опис Львова // Жовтень. — 1980. — № 10. — С. 111.

Енциклопедія Українознавства. – В 6-ти томах. – К., 1994-1996.

Кравцов С. Містобудівельна історія Бродів і Ґійом Левассер де Боплан //
Україна в минулому. — Київ; Львів, 1993. — Вип. 4. — С. 31 — 39.

Могитич Р. Планувальна структура львівського середмістя і проблеми його
датування // ЗНТШ. — Т. 227: Праці секції мистецтвознавства. — С. 279 —
288.

Марусин М. Чини святительських служб у Київському Євхологіоні з поч. XVI
ст. // Праці Греко-католицької богословської Академії: Богослов. виділ.
— Рим, 1966. — Т. 27. — С. 59.

Раппопорт П. А. Волынские башни // МИА. — 1952. — Вып. 31. — C. 203 —
223.

Українська та зарубіжна культура / За ред. Козири І.М. – К., 2000.

Раппопорт П. А. Волынские башни // МИА. — 1952. — Вып. 31. — C. 203 —
223.

Ґруневеґ М. Опис Львова // Жовтень. — 1980. — № 10. — С. 111.

Могитич Р. Планувальна структура львівського середмістя і проблеми його
датування // ЗНТШ. — Т. 227: Праці секції мистецтвознавства. — С. 279 —
288.

Марусин М. Чини святительських служб у Київському Євхологіоні з поч.
XVI ст. // Праці Греко-католицької богословської Академії: Богослов.
виділ. — Рим, 1966. — Т. 27. — С. 59.

Кравцов С. Містобудівельна історія Бродів і Ґійом Левассер де Боплан //
Україна в минулому. — Київ; Львів, 1993. — Вип. 4. — С. 31 — 39.

Похожие записи